- Я закохалася, я закохалася…
Очі сяяли, голос тремтів і переливався оксамитовими нотками, що ніяк не в'язався з цією жінкою, яку я знала. Навіть зморшки, що тулилися навколо рота видаючи переживання і біль життя,що випали на її долю розгладились -- бо Мар’яна посміхалася. Посміхалася, як може посміхатися тільки закохана й щаслива жінка. Їй було десь років 45-- 48, я не знала достеменно, якось не випадало запитати, тай врешті-решт це мені було не важливо.
-- Я знаю, що дурна і що це не моє, але я його люблю.
-- Я ніколи не була закохана, нікого не любила так, навіть не знала,що так буває.
--Я його вкрала! -- раптом зізналася Мар’яна. Моя двоюрідна сестра поїхала додому, а його попросила допомогти мені освоїтися в Римі. Я тут тільки шість місяців. Знаю, що він жонатий, але з жінкою не живе, як тут кажуть, ‘сепаратий’ -- це значить , що живуть окремо. Він з моєю Мариною вже чотири роки. Я в Римі нічого не знаю, працювала на Калабрії, але там платили мало, а роботи було дуже багато. Жила в страшних умовах, мала маленьку кімнатку біля стайні, там був умивальник, ліжко , комод і цвяхи на дверях для робочого одягу, туалет на вулиці. Митися -- мені іноді дозволяли хазяї,що жили в двоповерховій віллі з чотирма ванними кімнатами, але для наймички місця не знайшлося.Та я звикла спати в стайні, вдома було ще гірше,-- тут ліжко, а вдома сіно.
-- Я знаю, що ти не віриш, гірко промовила жінка, піднявши на мене очі повні смутку і болю. Глибокі зморшки над верхньою губою,видавали те важке життя, що старило цю ще досить гарну й молоду жінку. Так, так ти не віриш?
Мар’яна, побачивши мій здивований погляд продовжила.
Маю гарну хату на два поверхи, дочку, мала м чоловіка, земля йому пухом.
Заміж вийшла по-зальоту, як у нас кажуть. На весіллі своєї родини познайомилася з Іваном. Він був завидним женихом, завідувач фермою в колгоспі, а це тобі “не хрен собачий”. Дівки задивлялися на нього, кожна хотіла мати такого чоловіка, бо що в колгоспі є, то й в хаті буде, хто ж цього не знає. В нас все сталося, ну не знаю як сказати, сталося: по п'яні. Я була ну, не зовсім була твереза, та й Іван теж на підпитку
Навколо всі веселилися, пили, танцювали -- одне слово, весілля. То і я повеселилася… най би го чорт забрав. Для мене це був перший раз, але хто то помітив… трахнув, як сучку, підняв штани й пішов. А через місяць я зрозуміла, що вагітна. Поженилися , на моє лихо. Мама плакала. А весілля й не було, була вечірка, як у нас кажуть.
Народилася в нас донька. Іван до дитини був лагідний, любив її, а мене люто ненавидів. Я часто питала себе,-- якого дідька, женився?
Почали будувати хату, мали господарку велику: три корови, свиней вісім- десять,а про те дрібне вже й не кажу ( кури, гуси, індики) хто то рахував. Робила, як скотина і в полі і вдома, він не допомагав, бо був зайнятий на фермі. Вся домашня робота була моя. А грошей треба було багато, бо на будову йшло без міри, все не вистачало, а ще й дитина маленька. Гарувала, як проклята, на городі і в стайні. Рук не чула.
Іван приходив пізно, іноді опівночі. Коли був тверезий, то мене не бачив, а як щось треба було сказати, то говорив не піднімаючи очей. А коли був напідпитку або п'яний.-- то бив. Бив жостоко й оскаженіло, як помішаний. Скільки разів хотіла залишити, піти й розвестися, а куди йти? Коли сказала про це в голос, то він тільки глипнув люто і промовив: знайду і вб'ю Не рішилася. Коли вечорами довго не приходив, то чекала, стоячи в вікні,одягнена і готова тікати. Вже по тому як він йшов знала, який п'яний чи не дуже. Не кричала, щоб не злякати дитину, а його це бісило ще більше. Якщо був напідпитку, то бив, але спочатку кидав, як сніп, робив свою справу -- смикнеться два рази і скаженіє, що лежу, як поліно. Бив, бо лежу як дошка, бо холодна, бо сука,бо…
Сльози котилися по Мар’яниних щоках, гіркі й солоні, болючі й горючі. Я пробувала втішати, але розуміла, що їй треба виплакатися.
Коли був дуже п'яний, то бив одразу, як приходив. Навчилася тікати, бувало в нічній сорочці, якщо не встигла щось схопити. Бігла до сусідів або просто вулицею, щоб втекти. Сусідам не дуже подобалося моє нічне гостювання, то я мала заховану стару ковдру в стайні. Городами пробиралася, щоб поспати хоч ті дві-три години,що залишалися до світанку. Навіть собака вже розумів; бо не гавкав і навіть не скавулів, мовчки терся до ноги, поглядаючи на вікна, навіть він розумів мою( гірше псячої) долю. Влітку, ще як було, а от взимку мерзла навіть у стайні. Але Бог беріг мене, загартувалася, навіть не хворіла.
Підростала донька, але в нашому з Іваном житті нічого не мінялося. Почалася криза. Україна відійшла від Росії, колгоспи занепадали, люди не мали грошей. Світлана поступила вчитися до Дрогобича, грошей катастрофічно не вистачало. То був важкий час, Іван став ще лютіший і в усьому звинувачував мене. Легше стало, коли його приклало хворобою, вже не мав сили бити, -- гірко посміхнулася жінка. Змарнів, схуд. після всіх аналізів, зрозуміли, що хворий серйозно -- цироз печінки, випите без міри, не пройшло даремно.Світлана приїздила щотижня на вихідні додому, звинувачувала мене , що я його погано доглядаю.
Ліки не виходили з хати, Іван розумів, що то дуже дорого коштувало, але я не докоряла, знаходила гроші,продавши якусь живність. Став трохи людяніший до мене, але пізно…
Щоб звести кінці з кінцями змушена була їхати на заробітки. Отак я й опинилася в Італії, потратила на Калабрію. Втекла , коли розшукала свою двоюрідну сестру в Римі. Вона знайшла мені роботу і я отримавши зарплату -- втекла звідти. Бо й там стало страшно, підріс хазяйський синок і все норовив помацати за сраку.По в морді дати не сміла, але та гидота й не зрозуміла б ще й мене винною зробило б. Така маленька бидлота, яка в свої чотирнадцять думає, що дозволено все. Вночі будувала барикади, щоб той виродок, не міг влізти. Життя ставало нестерпним, плакала, але легше не ставало.
Господи як же я стомилася, як же мені було важко. Іван помер, через два роки, після мого від'їзду. Передала гроші на похорони. Передавала гроші й для доньки, бо ще багато чого треба було зробити в хаті. Світлана захотіла все зробити по-своєму, європейський ремонт затіяла, який був не дешевим.
Коли я переїхала до Риму, то робота на одну бабцю, мені здавалася раєм. Своя кімната, телевізор, нормальна їжа, можна було виходити гуляти і вільні неділі та пів четверга,-- все це було сном. Робота була не важка, платили добре, я відпочивала і раділа своєму щастю.
-- А тепер, я ще й закохалася! Знаю, знаю що ти хочеш сказати, але не суди мене. Мовчи, дай мені погріти руки над чужим багаттям, бо моя задубіла душа, вся вже не зігріється ніколи.
--- А коли повернеться моя сестра Марина, мушу повернути вкрадене, але то буде потім, потім… За те я побачила Рим, яке гарне місто, гарний як з казки Антоніо, повозив мене всюди. Ми були в неділю в ресторані.
Мар’яна повернулася до мене і запитала,
--- Осуджуєш? Знаю,що так, я й сама себе осуджую.
--- Та хто я така, щоб судити тебе. Думаю, що ти робиш помилку і коли приїде твоя сестра, як ти їй в очі будеш дивитися. То буде дуже не просто, та й ви разом проводили вихідні, свята. Як воно буде, ти думала?
-- А, пофіг, ще два місяці, -- махнула рукою Мар’яна.
--- Знаєш, я ніколи не розуміла, що такого всі знаходять в сексі. Мені завжди було однаково, навіть бридко і противно. Тепер я так не думаю…
---Як він цілується, це щось неймовірне -- в мене таких емоцій ще не було. Як він мене хоче, а я його,-- це така насолода відчувати, що тебе люблять. Він дуже ніжний і водночас, як вихор, як ураган і я всередині тієї стихії тільки стогну, закривши очі. Кожну секунду щось стається нове, мене несе, мов ту соломинку і я вже готова потонути… Але ні, я не тону мене несе той крутий потік -- несе й несе натикаюсь то на камінь, то кидає мене на зелений берег, то падаю я з висоти і пливу сонячною долиною де співають птахи і я співаю разом з ними.Не хочу йти з тієї казки, я там живу і мені там добре.
--- Я знаю, що таке оргазм,-- це світло після темряви. Ні, не так,-- то політ, політ душі, прекрасний аж до млості -- трохи страшний. Це в мене вперше. Я завжди думала, що брешуть все і придумують. А ж ні, то є! Є! І ти мені скажеш, що я навіжена, що я зійшла з розуму? Так, це правда, я втратила голову від кохання. Я хвора, я захворіла від кохання, відчула себе жінкою, Жінкою! Це так прекрасно, але чомусь боляче.
Я дивилася на Мар’яну і розуміла,що все що я їй скажу зараз, від чого хочу застерегти,-- не дійде до неї, не зрозуміє вона мене, не захоче чути. Мені було шкода, що за цією ейфорією, прийде розчарування. Але вона вже почала пити той трунок кохання. Ніщо не поверне її назад, доки не доп’є кінця. А кінець… не хочу навіть уявляти. Най буде, що буде.
На той час, ми з Мар’яною, працювали біля двох стареньких, які знаходилися на лікуванні в шпиталі. Ми, їхні доглядальниці, були поряд кожного дня, за це нам платили. Тому, я знала всі новини про нові безумства Мар’яни. Жінка жила цими зустрічами, схудла але світилася якимось загадковим промінням, що робило її такою гарною, такою сексуально привабливою, що коли ми йшли по вулиці, чоловіки оглядалися на неї зачаровано і зацікавлено. Вона була прекрасна. Висока і гнучка, мала гарне каштанове волосся, що спускалося за плечі, красиві сіро-зелені очі горіли відьомським вогнем, що не залишало нікого байдужим. Коли йшла вулицею, то решта жінок були якісь невидимі. Це була жінка, красива, молода і дуже сексуальна,статна і вродлива, що виділяло її на фоні юрби.
А час летів невпинно й невблаганно. Мар’яна вже рахувала дні до приїзду Марини. Чекала з острахом і бачила, як змінюється відношення Антоніо. Побавився досхочу, він одного дня сказав, що завтра їде зустрічати Марину. Ось і все, ось і казочці кінець. Якби ж то. Страшне тільки починалося…
Не знаю, не знаходжу слів для чоловіка, яким виявився цей слизень. Він чесно зізнався в усьому Марині, сказавши, що Мар’яна не давала йому спокою, переслідувала і дзвонила по кільканадцять раз на день. Що вона закохалася і ревнує його, не дає спокою. Просив поговорити з нею, бо йому бракує слів. Він не знає, що робити і як тепер бути, бо вони ж разом, а Мар’яна родина, тож їм доведеться зустрічатися часто, а це буде важко для всіх, а для нього стресс.
О, наші українські жінки! То є горюча суміш, невідомо коли вибухне.
Марина запросила Мар’яну в гості, з нагоди свого приїзду. Я вмовляла її не йти, але Мар’яна не погодилася…
Слова, які Мар’яна почула від свої сестри я тут не беруся переповідати, бо то не до оповідання. Плювки,матюки, штурханці, -- це те чим зустріла свою сестру Марина.
Мар’яна не чинила опору, приголомшена всім почутим, мовчки вийшла з хати, та й що вона могла сказати. Зломлена і знищена, спаплюжена й скривджена Мар’яна, не знаходила собі місця.Обличчя посіріло, над верхньою губою додалися зморшки скрушності й гіркоти. Не їла, дивилася й не бачила, слухала й не чула, -- це була тінь від Мар’яни. Мені стало страшно за її життя… Все, що могла говорити Мар’яна, --
-- ну, як він міг сказати, що я його витягла на себе. Я його звабила, сама просила, сама хотіла і бігала за ним, щоб насолити Марині. Він з мене слово взяв, що це наш секрет і ми нічого не будемо говорити Марині. Господи, це ж як? Чому?
Марина подзвонила до Мар’яниної мами і все розказала. Спільні знайомі не дзвонили і відверталися, зміїний клубок ворушився і кусався, кусався з усіх сторін -- це було нестерпно. Мар’яна не мала духу боротися, боялася всіх і вся.
--- Хочу померти, я хочу померти, -- повторювала жінка.
Я була біля неї багато часу, ми розмовляли: це я говорила, а вона слухала. Говорила й переконувала, що це не кінець, що вона ще все буде мати в своєму житті, що справжні почуття ще попереду.
--- Я не повинна була цього робити, -- повторювала жінка.
Ну не завжди ми робимо вірні кроки і вірні поступки, ми всі помиляємося, -- пробувала переконати я. То було не просто, але необхідно, бо на моїх очах пропадала людина і я як могла старалася допомогти.
Марина дзвонила й погрожувала, що розкаже все родині, де працювала Мар’яна. Терор в якому жила Мар’яна був важкий і сильний. Марина вечорами прогулювалася під будинком, де жила Мар’яна і вона боялася вийти на вулицю. Мама розповідала невтішні новини, сестра відмовилася від неї, згадали все -- і поспішне весілля і смерть Івана ( й тут була винна Мар’яна ).
Змінивши номер телефону, Мар’яна трохи заспокоїлася. Але старий номер не викинула, інколи вмикала і бачила дзвінки і повні погроз повідомлення. Жінка боялася виходити на вихідні, ситуація була не проста. Шукали і знайшли роботу в іншому кінці Риму. Поволі Мар’яна почала заспокоюватися. Але біль і глибоке розчарування не залишало її.
В відпустку Мар’яна поїхала додому, бо три роки вже не була в Україні. А вдома зрозуміла, що вона там стала чужа. Донька господарювала в хаті, познайомила маму зі своїм майбутнім чоловіком, який був родом з Турки, з багатодітної сім'Ї. Хлопець гав не ловив, Світлана була вагітна і весілля було не за горами. Ошелешена Мар’яна не йняла віри, що донька ні словом не обмовилася, не цікавилася думкою матері. Але по тому, як зверхньо поводилася донька, помалу почала розуміти , що й тут не обійшлося без Марини. Так, Світлана знала про пригоди матері і не шкодуючи фарб та бруду виплеснула весь свій негатив, не звертаючи уваги, що це була її мама.
---Недарма тебе батько лупцював.
--- Він помер, а ти залишилася, -- боляче вдарила словами Світлана. Захиталося все перед очима; не бачачи дороги Мар’яна механічно взяла свою сумку і вийшла з хати. Місяць відпустки прожила у своєї матері, що радо прийняла її. Світлана згодом прийшла, прийшла по гроші.
-- Маєш дати на пам’ятник татові і назвала суму. Сума була явно велика. Чому так багато? -- запитала Мар’яна.
-- Бо батько вартий дорогого пам’ятника, -- відрізала Світлана.
--- Ну, то постав за свої, втрутилася бабуся, чого в мами вимагаєш.
--- Ні, вона має дати і це ще не все. Ти маєш виписатися з хати, бо мій чоловік не хоче такої тещі, сказав, що кине мене з дитиною, якщо ти не перепишеш хату на нього. Ти що хочеш, щоб твоя внучка була сиротою?
--- А як же я? Я будувала, там моє здоров'я, моя молодість, куди піду з власної хати?
--- А мені що до того, ти можеш жити в Італії. А хату мені батько залишив, коли був хворий, сказав і навіть заповіт залишив. Ти що не знала?
Ось так все стало на свої місця.
-- Я дала їй гроші, виписалася з хати і поїхала -- в світи. Ось так . Залишився лиш біль, невимовний і пекучий біль… Як я з тим жити буду, -- розповідала Мар’яна.
А жити треба. Зібравши трохи грошей, купила собі квартиру в Дрогобичі. Мар’яна відійшла віджила, приїздить до своєї хати і не їздить до села.
Раз була, дуже хотілося. В один зі своїх приїздів, вона взяла таксі і проїхалася мимо свого бувшого дворища, побачила здалеку свою внучку, що бавилася у дворі, побачила зятя, який щось робив, а доньку не бачила. Все в них добре. От і гаразд.
