Не шукаючи, знайти...

Поліна, як завжди бігла  через підземний  гараж великого супермаркету, який з’єднував дві вулиці і  робив  її дорогу додому  набагато коротшою. Моросив дрібний зимовий дощ. Холодно,  мокро, вітряно,   волого -- такий мерзлякуватий  день був сьогодні в Римі.  Поліна склала парасолю,  струсила з неї воду і направилась в сторону виходу, стиха мугикаючи якусь мелодію. Незабаром повинен був розпочатися її улюблений серіал, який вона нізащо не хотіла пропустити.

 Край ока  вихопив чоловічу постать, що тулилася до стіни  на дерев’яних піддонах, застелених картонними коробками. Скоцюрблений чоловік трусився від холоду.    До Поліни донісся його сухий, надривний кашель і стогін.

-- Алкоголіки прокляті, спасіння від вас нема. Нажеруться тієї горілки  і стогнуть. Якого дідька їхати, щоб  здохнути  на чужині. Пили би вдома, там таких  вистачає. Але ж ні їдуть до Італії й тут ганьбляться… Очі  б мої вас не виділи, сором який, -- бурчала Поліна.

Вона вже не  раз бачила тих  пияків -- двоє поляків, а недавно ще й українець до них прибився. Чоловіки поводилися  спокійно -- пили, курили, ні до кого не чіпалися. Такі собі мирні пияки. Їх  іноді проганяли охоронці супермаркету, але вони йшли і знову поверталися, тут їм було зручно і затишно. Поліна  вже звикла до їхньої присутності, тому не боялася.    Вона  часто проходила тут з іншими жінками, які,як і вона жили поблизу.  Від них вона знала, що до двох поляків приєднався і її земляк -- українець. Їй було  неприємно це знати. 

Вона продовжила свій шлях все ще лаючись.  Пригадала й свій неприємний  досвід з  таким, як цей.  Їй вистачило   чоловікового брата, який ніколи не просихав від горілки.  Її  Ігоря давно нема в живих. Він  не пив, не курив, був фізично здоровий, але не вижив потрапивши в автомобільну аварію. Зате його брат -- п’яниця  топче й понині землю нетверезими ногами. 

Поліна витерла сльозу, що непрохано скотилася при згадці про свого чоловіка. Вони прожили душа в душу п’ять коротких років.  Ігор голос на неї не підняв, не принизив, не образив… Бог дітей їм не дав, шкода. 

 Брат Місько побув у них один місяць, але такого  “жару”  дав, що ще й тепер при згадці про нього її  трусить від злості.  Приїхав допомогти і допоміг -- картоплю, привезену від батьків, продав сусідам за пляшку оковитої, цемент розніс “добрим людям” за вонючий самогон. Той рік був неврожайний  на картоплю, то сусіди були дуже раді такому вигідному обміну, та й цемент завжди в господарстві знадобиться.  Невідомо як, але знайшов “заначку” чоловіка, що збирав гроші на поїздку до  моря, хотів зробити їй несподіванку, а отримав її сам, коли побачив пусту схованку.  Привласнив частину  грошей із  зарплати Ігоря і влаштував собі свято -- приліз на третій поверх на чвораках, а подзвонити в двері сам не зміг, бо ноги не тримали.  Таку радість тоді, їм  видзвонив  сусід, що піднімався на свій поверх і побачив “хворого”. Сходив під себе на канапі, добре, що їй хватило розуму постелити  клейонку, бо за ковдрою на смітник могла  тоді поїхати й канапа. 

Поліна вмить згадала те все і в котрий раз поспівчувала Міськовій дружині -- Тетяні, яка разом зі своєю матір’ю терпіла алкоголіка  в своєму домі. Вона не була красунею, боялася  залишитися  в дівках, то й вийшла заміж за “ принца -- пияка”, що перетворив її життя на жахіття.

-- Як вона могла з таким жити? Це ж кара небесна, а не життя! Убила б гадину отаку, -- подумки вилаялася Поліна. 

Вона запитала в Міська в той його приїзд: 

--Ти ж зять,  прийшов на все готове, але не цінуєш нічого  і  нікого. Ти там ще й гвіздка не прибив, а ведеш себе так по-хамськи.   Поводишся, як гість -- палець об палець не вдариш. 

-- Я в них в гостях? -- голосно засміявся він, 

--  Це я в них в гостях?! Ти думаєш, що я в них в гостях?-- заходився від реготу Місько.

-- Це вони в мене в полоні! Де їм  дітися з підводного човна! 

Він так голосно реготав, що їй стало не по собі від такого нахабства.

-- Ти  такий впевнений? -- не стрималася Поліна.

-- А то! До сорока її ніхто не ухватив, а я взяв, та й женився. Вона знає за що терпить,  має мені ноги мити й юшку пити,  -- самозакохано прорік тоді Місько.

Поліні  мову відняло,  почувши таку зухвалу відповідь. Її ще й тепер  колошматить при згадці  тих  Міськових хвалькуватих  слів. Але таке життя, вони й досі живуть  разом -- хтось і досі  в гостях, а хтось в когось   в  полоні, так і  тягнуть біду за бороду.

Вона гидливо глянула в той бік, де скуцьорбився в незручній позі чоловік, вірніше, людське тіло. 

-- Світ би вас не знав, п’яниці прокляті! Тьху на вас, -- сплюнула спересердя жінка. 

Паркувальна стоянка була майже порожня, стояло кілька авт, які належали, найшвидше, працівникам супермаркету. Нікому не було діла до лежачого пияка, що сиротливо тулився до холодної стіни, тремтячи від холоду.

-- Це ж треба так напитися, щоб  ноги не несли. Здохне скотина, і закінчить свій безславний шлях ще один пияк, -- подумала Поліна. 

-- А це ж чийсь син!  -- думка так болісно різонула по душі, що вона аж зупинилася. 

-- Ну, досить шкодувати якогось алкоголіка, -- осмикнула себе жінка. 

Але очі вже дивилися в той бік, де знову кашлем зайшовся чоловік. 

-- Чого їх жаліти, вони самі собі дорогу обирають, -- подумала Поліна й поспішила до виходу. Вітер тоненько пробрався під пальто, і холодні краплі дощу обліпили обличчя.

-- Чорт, але й холодно сьогодні! Диви, який дрижак в Римі цього року, кажуть, має сніг випасти. А чого, все може бути,  такий  холодний  дощ перейде в сніг.

Поліна розкрила парасольку, яку поривчастий вітер одразу вивернув в інший бік.

-- Оце погода сьогодні! Холод псячий! Ого! Який вітрюган, -- зіщулилась жінка.

-- А той там здохне від холоду до ранку, -- подумала. 

Квартиру вона винаймала разом з подругою, але наразі та  поїхала в Україну.  Тепле житло було поруч, якихось триста метрів. Завтрашній вихідний вона мала присвятити собі, це значить -- виспатися. Скоріше до тепла, думкою спішила Поліна. 

-- А той там, направду, закоцюбне. В такий холод це просто. Люди поховалися в своїх домівках, а  воно там одне. Цікаво, а де це поділися його “собутыльники”, товариші по чарці?-- майнула в неї думка.

-- Якого такого я ним переймаюся? -- запитала подумки себе Поліна.

-- Мабуть тому, що оте там, то -- жива людина. Замерзне до ранку, і нікому діла нема, -- червоточиною їла її думка.

Поліна зупинилася і ще раз поглянула в бік лежачого чоловіка.

-- А  шляк би ті трафив,  і справді замерзне. Казали, що українець…

Поліна поволі підійшла до чоловіка.

-- Ей, ти! Як тебе там? Ти ще живий? -- запитала вона українською.

Нерухома людина на картонному настилі  не рухалася й не відзивалася. 

-- Ти мене чуєш? Замерзнеш ти тут, йди десь в тепле місце, чуєш? Маєш де піти?-- знову запитала Поліна.

Купа ганчір’я зарухалася, і неголене пропите  розпухле обличчя звело очі на Поліну.

--  Тобі що нема чого робити? Йди де йшла, чого тобі…

-- Замерзнеш тут, гад такий! -- промовила Поліна. 

-- Тобі що до того? Замерзну, а тобі яке діло? --  ледве витиснув із себе чоловік.

Поліна здивовано подивилась на нього. Чоловік не був п’яний, не  було чути алкогольного смороду.  Його безпомічність була очевидна, але не від спиртного. Він дивився на неї тверезими очима, і мова не плуталася, як в пияка, що не володіє язиком. Виглядав жалюгідно, брудний, немитий, обдертий, але не п’яний. 

-- Ти не дурій, вирішив померти тут? Холодно сьогодні, і звідси незабаром тебе попросить охорона, де підеш? Помреш на вулиці. Іди десь на Харітас, їх є багато, -- радила йому Поліна. 

-- Там мене зачекалися, йди собі, чого причепилася, -- сердився чоловік. 

-- Та ні, ми ж з тобою земляки, гріх не допомогти своїм в чужій країні, хіба я звір якийсь. 

--Дякую, ти вже допомогла, хоч слово сказала, вже багато, -- зайшовся кашлем чоловік, -- а тепер вали звідси, не заважай спати.

-- Ти глянь, воно ще й лається, -- розсердилася Поліна, -- надумав здихати, то здихай, придурок.

-- Ось і добре, закінчила в добро бавитися, вали по хорошому, бо пошлю матом, може тоді зрозумієш.  Кашель сухий і важкий струсонув тіло бродяги. Він 

закашлявся цього разу не на жарт. 

-- Ти хворий? -- запитала Поліна.

-- Ти ще тут, ще не пішла? Не доходить до тебе… -- грубо прошипів чоловік. 

-- От гад! Я ще й час на тебе трачу, йди ти … -- злісно відповіла Поліна  і вже повернулася, щоб піти геть. Але щось зупинило її, не давало піти й залишити  цього безхатька  помирати.

-- Слухай, ходи зі мною, я тобі дам ліків, напою гарячим чаєм, зігрієшся трохи, а потім підеш собі, гаразд? -- запропонувала йому жінка. 

Чоловік мовчав якийсь час, а потім хрипло засміявся:

-- А не боїшся, що я якийсь вбивця чи маньяк і гвалтівник, злодій чи на кінець заразливий… Мать Тереза знайшлася, причепилася, як банний лист… -- бубонів він в перервах з надривними кашлем.

-- Господи, який ти впертий! Коли я вже повернулася, а не пройшла мимо, то ти таки підеш зі мною, а ні, то я викликаю поліцію і швидку, вибирай! 

 Поліна злилася на себе, на цього впертюха, який відмовлявся від її допомоги. 

-- Вставай! -- сказала вона.

Чоловік не хотячи, звівся на ноги, тремтячи всім тілом від холоду. Поліна завважила, що він досить високий і кремезний, спиртне ще не зжерло його, як людину.  Вона рушила до виходу, а він чвалав за нею, заледве пересуваючи ноги. Жінка оглянулася:

-- Як ти? Йти можеш? -- запитала вона.

-- Можу, але не хочу. Навіщо тобі це здалося? -- відповів чоловік.

-- Сама не знаю, але давай воруши ногами скоріше, бо холодно. Йти недалеко, тут поруч.

До своєї автівки підійшли чоловік і жінка з завантаженим візком і здивовано подивлялися на дивну пару. Поліна розуміла всю комічність ситуації, але що мала робити, вже взялася за гуж…

Вітер знавісніло бісився,  бився в будівлі, поривчасто влітав в підворіття, шмигав вулицями, гнув дерева, кидався сміттям та папером  з вивернутих баків. Дощ порідшав, але холодні краплі за допомогою вітру знаходили незахищені місця і залітали за комір, колючо падали на обличчя.  Погода була рідкісно противна, якась,  зовсім не італійська, тут такої не водилося, але сьогоднішній день став винятком навіть для Італії.

-- Давай швидше!  -- сказала вона.

Поліна бачила, що він швидше не може, ноги йому не слухалися, він трусився  чи то від холоду, чи то від хвороби.  Ті триста метрів були довгими й важкими для них. Поліна не могла його кинути, а він брів поволі.  Мокрі й замерзлі вони нарешті зайшли до квартири.

-- Заходь!  Я зараз! 

Вона забігла до кімнати і скинула свій мокрий одяг, швиденько  переодягнулася. Чоловік стояв, обпершись в стінку, і важко дихав. 

-- Роззувайся і йди в душ, скидай це все, -- сказала Поліна. 

Чоловік не рухався. 

-- Сідай ось тут і скидай своє шмаття-дрантя, я  знайду сухий одяг.

Чоловік важко опустився на стілець і спробував виконати її наказ. Руки йому закоцюбіли і не слухалися, він весь трусився. Поліна з жалем дивилася на нього. Вона вже думала, як переконати його помитися, розуміючи, що для нього це буде не просто. Знесилений та хворий він ледве тримався на ногах. 

-- Мене звуть, Юрій, -- хрипло сказав чоловік. 

-- Поліна, -- сказала у відповідь жінка. 

-- Давай подумаємо, як тебе помити і в що одягнути. Завтра я щось куплю, а сьогодні щось знайду.

-- Не переймайся, давай я тут буду в коридорі, зігріюся й піду, -- сказав Юрій.

-- Не тупи, що це за балачки. Куди підеш хворий. 

Вона торкнулась чола і відчула жар. 

-- Ти гориш весь. Я зараз. 

Поліна кинулася в кімнату і винесла градусник.

-- І давно ти захворів?

-- Пройде! Я не заразний. Давай я тут  побуду, а ти займайся своїми справами.  Все ж краще, ніж на холоді там -- в гаражі. Дякую,  -- сказав чоловік.

-- Юро, спершу одягнешся в сухе, потім  повечеряємо, далі побачимо.

Поліна відшукала  старі спортивні штани, розуміючи, що вони будуть йому закороткі, але нічого іншого в неї не було. Знайшлася й розтягнута майка, що була їй завелика.  Підібравши сякий-такий одяг, вона склала все поруч.

-- Помийся, а я приготую вечерю, -- сказала вона і пішла на кухню. 

Поліна чула, що він прочовгав до ванної і зачинив двері. Вона зайнялася вечерею.

Коли Юрій з’явився в дверях, Поліна пирснула зі сміху:

-- Ну ось, я так і знав, що іржатимеш, -- похмуро пробурчав він.

-- Та ні, то я так, вибач. Сідай їсти, -- запросила його Поліна. Вона старанно відводила очі, щоб знову не розсміятися. В коротких штанах, короткій майці, не голений, зарослий і похмурий Юрій, виглядав смішно.

-- Спати будеш на канапі.  Завтра я піду до крамниці тут поруч, і куплю тобі щось з одежі. Твоє лахміття викину.

-- Штани залиш, вони брудні, але не старі. Я можу сам попрати. 

-- Добре, тоді закинемо до пральної машини щось з твоїх речей, -- погодилася Поліна. 

Вночі йому стало гірше. Юрій кашляв, стогнав і дрібно трусився. Поліна накинула на нього ще одну ковдру. Чоловік горів від високої температури.  Він марив і зривався , щось говорив, до когось звертався, когось посилав лайкою. Поліна вже почала думати, що то біла гарячка, але важкий кашель  ставив під сумнів її діагноз. Юрій встиг простудитися, що й не дивно в таку погоду. Сон не йшов до жінки, вона не знала, що їй робити. Кілька разів вставала й підходила до хворого, що важко дихав.

Поліна знайшла антибіотики і принесла йому. 

-- Викликати швидку? -- запитала.

-- Не треба, пройде, -- зі стогоном відповів чоловік.

Ранок радісно засвітився сонцем у вікні. Поганої погоди й слід простиг  залишивши після себе, калюжі та розкидане сміття. Поліна потягнулася й сонно посміхнулася. Спала вона погано, але вже те, що дощ закінчився, підняло їй настрій. Юрій спав, покращення настало після прийнятих пігулок антибіотика. Поліна пройшла на кухню і подзвонила до своєї подруги-сусідки  Маші. 

-- Ти можеш прийти? В мене до тебе справа є. Каву? Так і бути, тобі зафондую я,  здирниця, -- засміялася Поліна.

Маша не заставила себе довго чекати. 

-- Привіт, --голосно сказала вона й застигла з відкритим ротом.

-- О, старий знайомий… як він у тебе опинився? -- запитала вона в Поліни.

-- Знайшла, а що не можна? Валялось  безхазяйне тіло, то я й підібрала, -- засміялася Поліна. 

-- А, це можливо, бо Юрій міг валятись де завгодно, знаю я його добре, -- підтвердила Маша. 

Юрій заворушився й почав кашляти. Маша підійшла до нього й приклала руку до чола. 

--  Зараз принесу свої медикаменти, бо тут мабуть запалення. Послухаю фонендоскопом, -- сказала Маша.

-- Я тому тебе й кликала, бо не знаю, що мені з ним робити. Ти -- все-таки -- медсестра. Каву спочатку випий, вже готова, -- запропонувала Поліна. 

-- Потім. Я швидко.

Маша поспішила  за своєю медичною сумкою. Згодом, вже сидячи за столом, смакуючи духмяною  кавою, Маша розповіла про Юрія.

-- Юрія знаю, на жаль. Не так давно  я його витягла з затяжної пиятики, -- сумно сказала Маша.

-- Ти? Де і коли? -- поцікавилася Поліна. 

-- Я вдома, в Україні,  працювала в наркологічному центрі, знаю багато про залежність наркоманів і алкоголіків. Тут  моє вміння пригодилося, на жаль. Наші чоловіки, а навіть жінки потребують такої допомоги. Зовсім недавно відправили додому Лесю, що спилася наніц і вже не могла тут бути. Довелося шукати сина, який приїхав і забрав її додому на лікування. Вона втратила документи, роботу, потрапила до поганої зграї, бо як їх інакше можна назвати, тих нелюдів, що користуються неміччю інших. Сумно, бо знаю таких випадків немало. Ламаються тут  навіть сильні. 

-- Ого, навіть так, не думала й не знала, -- здивовано сказала Поліна. 

-- Наші хлопці відремонтували один закинутий будинок і живуть там.  Хтось

знаходить роботу і йде звідти, а деякі перебиваються заробітками, щоб вижити. По-різному.  А цей як до тебе втрапив?

-- Знайшла, я тобі вже казала, -- посміхнулася Поліна.

-- Як в анекдоті: знайшла,підняла,  помила, привела в людську подобу і аж сама здивувалася, що його викинули, а він ще гідний для життя, -- засміялася Маша.

-- Знайшла, а далі ще не думала.  Шкода стало ідіота, лежав  на піддонах тут в підземному гаражі і кашляв, як проклятий.  В такий холод міг би померти, жива ж людина…  Кота підбирають бо шкода, а тут -- людина, як-то пройти й не допомогти. Я в дитинстві додому все живе тягала, мама лаялася вічно, тепер на чоловіків перейшла, -- засміялася Поліна. -- Он треба щось з одежі йому знайти, бо його лахміття я на смітник винесу.

-- Супер! Мені якраз на роботі дали досить непогані речі чоловічі, думала  -- де їх приткнути, хотіла додому слати, може хтось має потребу. Збігаю й принесу, там є майже все. Думаю Юрію підійде, бо там теж чоловік рослий і дебелий. 

Жінки пили чай, розмовляли про те,  про се. Юрій закашлявся й застогнав.

-- Може,  швидку викликати? Як думаєш? -- стривожено запитала Поліна.

-- Зараз збігаю в аптеку,  куплю щось з ліків і ще вдома подивлюся, най сьогодні лежить, спробуємо лікувати, а там -- побачимо. Він сильно застудився, має бронхіт, що може перейти в запалення легень.  Має щастя, що ти не побоялася привести його до себе, міг там і  копита  відкинути. "Ти молодець!"  -- сказала Маша.

-- Сама не знаю,  як так вийшло. Сама собі здивувалася, але якось шкода його стало, що поробиш з тією жіночою добротою, -- відповіла Поліна.

--  Ти молодець,  не кожна зважиться  на такий крок. Думаю,  він має бути тобі вдячний до кінця життя, -- зауважила Маша.

-- Не треба, най он відчуняє і валить на всі чотири сторони. Мені його по-людськи стало шкода, але алкоголіків на дух не переношу. Таке щастя краще пропустити мимо, щоб не шкодувати все життя, -- сказала Поліна.

Так пройшов  вихідний --  Маша  опікувалася хворим, а Поліна їй допомагала.  Згодом, Маша пішла додому, а Поліна залишилася.  Хворий спав, важко дихав і зрідка покашлював. Поліна роздивилася його лице, зауваживши, що він досить молодий, обличчя обвітрене й червоне чи то від гарячки, чи від постійної пиятики, яким стає в усіх алкоголіків, але він ще не   втратив людську подобу. Думки плуталися в голові;

    -- Як і чому цей чоловік вирішив шукати розради в чарці. Шкода таких слабодухих дурнів. Не старий, при силі, а вже втрачений і знищений.  Поліна зітхнула і зайнялася домашніми справами, завтра їй на роботу. Справ нагроиадилось чимало, все відкладалося на вихідний. Вона прибрала в квартирі, заклала прання, наварила їсти. Тепер треба було подумати і про хворого.

Тим часом, знайдений і підібраний Юрій з подивом огледів кімнату, потягнув носом смачний запах з кухні І спробував сісти на ліжку. Подивився на дивне вбрання і побачив Поліну, що зайшла до кімнати.

-- Ти хто? Де я? -- запитав він.

-- Прокинувся? Їсти хочеш? -- привітно усміхнулася йому Поліна.

-- Вибач, ти хто, бо мені все переплуталося в голові -- і сон, і реальність. Ти хто? -- повторив він своє запитання.

-- Я Поліна. Ти що забув? Я тобі вже казала. Ти в мене вдома, я тебе забрала з холодного гаражу, -- відповіла Поліна.

-- Вибач, я вже згадав. Думав:  мені щось намарилось, наснилося, -- прошепотів Юра.

--  Їсти хочеш? Хочеш,  я сюди принесу, ти ще не зовсім здоровий, -- запропонувала Поліна.

-- Я сам, мені краще, -- відповів він.

Малу-- помалу, Юрій приходив до тями, сам  вдягнув принесений  Машею одяг. Поліна пішла на кухню, куди згодом прийшов Юрій. 

-- Смачно пахне, -- сказав він. 

Він відчув, як йому голодом звело живіт, згадав що вже давно не їв домашньої їжі. Звик перебиватися куском якоїсь піци або макаронами,  звареними  кимось з хлопців. Він з задоволенням з’їв миску супу і котлету. 

Поліна бачила його сум’яття, але не спішила лізти в душу.  Вона розуміла, що він відчуває.  Їй сподобалася його соромливість.  Ще не все людське було втрачене й пропите. 

Після вечері  Юрій повернувся в ліжко.

-- Я вранці піду, ти не хвилюйся, -- тихо промовив він.

-- Давай вранці побачимо, а зараз чого планувати. Ти був в гарячці то, може,  спочатку підлікуєшся, а потім можеш піти. Не думаю, що  запалення пройшло за один день, треба вилежати  застуду, це навіть діти знають, -- відповіла Поліна. 

Ніч пройшла тихо, Юрій кашляв менше і не так надривно. Вранці Поліна зібралася на роботу, забігла Маша.

-- Як ви тут? Живі, здорові? Юро, ти як? -- звернулася вона до чоловіка. 

-- Краще, дякую, я  ще трохи -- і піду, -- хрипло сказав він. 

-- Не дурій, мусиш полежати,  ти ще маєш температуру, де підеш? Лежи!  Піде він! А куди? Можна запитати? Ти хоч знаєш, що без цієї жінки ти вже був би труп. Вона тебе привела до свого дому й мене покликала. Коли ти вже тут, то будь добрий, підлікуйся, а тоді вали, там твої товариші по чарці зачекалися. Тільки де це вони поділися, коли ти там без сил хворий лежав? Залишили тебе самого й зникли, щоб не відповідати й не допомогти. А ти ще хочеш водитися з ними  й далі?-- гнівно прикрикнула Маша.

-- Маш, ти чого кричиш? Я все зрозумів, переконала  на всі сто, -- винувато відповів Юрій. 

-- Отож -- то! Давай вколю тебе, бо спішу на роботу, ввечері прийду знову укол зробити, щоб мені був тут як миленький в ліжку, зрозумів?-- грізно сказала Маша.

-- Слухаюсь і підкоряюсь, пані… -- сміючись, сказав Юрій.

Поліна теж подивилася суворо,  і сказала, 

-- Я йду на роботу, а ти відпочивай, спи  і набирайся сил. Їсти знайдеш на кухні. Все, до вечора.

Жінки вийшли з хати.

-- Спала? -- запитала Маша.

-- Та так, на одне око… Якось незвично було спати, -- відповіла Поліна.

-- Та так, а ще коли в хаті хлоп, то де вже спатимеш, -- підколола її Маша.

-- Не мели дурниць, хлопа знайшла… він ледь ногами дибає, а ти про щось натякаєш. З нього зараз толку, як з козла молока,  -- відповіла Поліна. 

--  Жартую, жартую… -- розсміялася Маша. 

-- Ти краще  скажи, що він за людина, -- сказала Поліна. 

-- Знаю  небагато. Він сам  неговіркий, а хлопці нічого не розповідали. Та я й не випитувала, бо не мала інтересу. Ось тепер, як тільки трапиться можливість, розпитаю про все. Знаю, що  не бандит,  якийсь замкнутий і не дуже компанійський, але то може бути від проблем,  які випали  на його голову, бо не з добра пити почав. Я дізнаюся, дай мені трохи часу, -- відповіла Маша.

Того вечора Поліна спробувала розговорити Юрія.

-- Ти як опинився в Італії? --запитала вона.

-- Як всі, приїхав, -- нехотя відповів Юрій.

-- В тебе тут хтось є? Ти ж до когось їхав? -- не вгавала Поліна.

-- Уже нема, був та загув, що тепер говорити, -- відповів Юрій.

-- А ти, я бачу, дуже говіркий, прям партизан, -- засміялася Поліна.

-- Та вже який є. Не жаліюся, не нав’язуюсь, не вантажу людей своїми проблемами, не ридаю в камізельку, -- підсумував Юрій. 

-- Чому так? Битий життям? Ми всі тут маємо свої болі, -- сказала Поліна..

-- Ось тільки тобі створив проблеми, жаль, що я тут валяюсь. Я скоро піду, ти не хвилюйся. Твоя сусідка скоро приїде? 

-- Не хвилюйся. Ти ще не долікувався, ще не всі уколи отримав, тому маєш бути тут поки Маша тобі не дасть дозволу, -- засміялася Поліна. 

Прийшла Маша і з порога почала розповідати хороші новини.

-- Люди, я до вас з пропозиціями… ви тут як? Бачу, краще. Це вже добре. Юро, маю для тебе роботу, це поки що заміна, але потім буде видно. Ти як, готовий? -- з сяючим обличчям сповістила Маша.

-- Та хто мене візьме? Я не маю ні документів,  ані вигляду нормального. Кому таке треба, -- сумно сказав Юрій. 

-- Документи які? Паспорт? -- запитала Маша.

-- Так. Пропав, чи може вкрали, чи десь загубив. Нема, -- відповів Юрій.

-- Треба буде в посольство наше звернутися, вони роблять паспорти. Треба буде взнати:  як і що. Щось придумаємо, -- заспокоїла його Маша.

-- Роблять, а платити чим, де гроші брати? Зичити? Та хто пияку гроші позичить? Ой, лишіть мене з тим… -- прошепотів Юрій.

-- Юра, ти чоловік? Чи ти розлізлий лантух!  Візьми себе в руки, ми щось придумаємо, -- запевнила його Маша. 

-- Ага, придумуйте! Жінки  здатні придумувати,  в них це добре виходить, -- гірко сказав Юрій.

-- Та чого це ти тут розквасився, що тобі сталося? Може полегшиш душу, розповіси,  як ти до такого життя дійшов?   Ми з Поліною спробуємо тобі допомогти,  -- сказала Маша.

-- Не треба, сам справлюся!  Ще день тут поваляюся й піду собі, -- стримано відповів Юрій. 

-- Не дурій! Скільки тобі разів говорити, спочатку закінчимо  курс лікування, а потім придумаємо що з тобою робити. Поліна тут одна, то поживи поки що, а там ми тобі роботу підшукаємо. Все буде добре, ось побачиш, -- запевнила його Маша. 

Якогось вечора прийшла Маша і з порога повідала гарну новину.

--. Неподалік звідси є невеликий стадіон, приватний. Там є спортивний зал, тренажери й спортивні снаряди. Будеш прибирати. На заміну беруть без документів. Там працює білорус -- Кирило. Він тобі залишить навіть свою будку, щоб спати. То невеличка кімната, але є все  для нормального життя. Я тебе познайомлю з Кирилом і він  розкаже що й до чого, -- на одному диханні випалила Маша.

Юрій дивився на неї і не реагував. Йому не вірилося, що це може бути правдою. Жінки чекали, чекали й посміхалися. Його сум'яття, таке видиме й беззахисне, читалося в очах,  що пройшла ціла вічність,  аби до нього дійшла суть сказаного Машею. Він звів на жінок очі і запитав:

-- Правда? І що візьмуть без документів? 

-- Правда, правда! Ти що сумніваєшся? Я вже домовилася про все. Але про пиятику маєш забути, бо я за тебе гарантувала. Не підведи!  

Юрій посвіжішав  на обличчі  від нормальної їжі, лікування та доброго відпочинку. В свої тридцять вісім років він був гарним чоловіком. Високий, мав  гарно викроєну спортивну статуру, що ще не зовсім втратила свою міць і привабливість. Коротко стрижене волосся почало відростати і в чорній чуприні лиш де-не-де сріблилася сива волосина. Та це було й не дивно, бо можна було тільки здогадуватися  про пережите чоловіком, що почав передчасно старіти.  Тепер він знову повертав втрачену людську подобу. Інколи йому  хотілося випити чогось, ну хоча б пива. Але Юрій гнав геть нав’язливі думки. Було соромно перед жінками, які так хотіли йому допомогти. 

Згодом Юрій почав працювати. Він переїхав жити в кімнатку при стадіоні, яку йому залишив Кирило. Робота була не важка.  Юрій мав багато вільного часу і міг зайнятися собою. Звикле до тренувань  тіло швидко приходило в колишню форму. Його, як кажуть: щуку  кинули у річку, це була його стихія -- спорт.

Маша зустрілася з чоловіками, де перед цим жив Юрій, і вияснила, що один з них заховав документи Юрія, коли  зрозумів, що хлопець зірвався з “котушок” і  не думає головою, а заливає горе алкоголем. Він дуже зрадів, що Юрій очумався і став на шлях нормального життя. 

Поліна  сумувала, їй не вистачало  присутності Юрія. Якогось вечора він прийшов і   запросив її на вечерю до ресторану. Поліна охоче погодилася. 

Саме цього вечора група українців святкувала якусь особливу подію.  Випивки було багато і різної, гуляли не на жарт.  Зазвучала музика і привеселілі люди кинулися в танець. Зал зашумів, завирував веселощами та сп’янілим підспівуванням. Репертуарчик від  “шансона”, та ще й з такими децибелами, що той гул не давав мовити ні слова. Таке враження, що там зібралися люди з вадами слуху і на них розрахована   вібрація столів, підлоги, посуду і навіть коливання люстр та лампочок в настінних бра. Поліна з Юрієм мовчки спостерігали за конвульсивним смиканням жіночок, що в забутті трусили всіма частинами тіла, старалися виглядати привабливо й сексуально. Одна з них підбігла до їхнього столика і почала тягнути за рукав Юрія, який м’яко відвів її руку і похитав головою,  відмовляючись. Він повернувся до Поліни:

-- Хочеш піти звідси?

--Та ні, давай закінчимо вечеряти, -- відповіла вона. 

Вечір був в розпалі. Жінки танцювали,  і їхні спідниці з кожним танцем, піднімалися все вище і вище. Вони свято вірили, ні!, були беззаперечно впевнені, що це дуже кльово й неймовірно сексуально. Двоє італійців, що були разом зі своїми подругами, вражено дивилися на цю вакханалію. Вони перемовлялися між собою й підсміювалися, тримаючи в руках келихи з вином. 

Деякі з жінок втратили зв’язок з реальністю і поводилися розпусно й безсоромно. Спостерігати за ними стало гидко й неприємно. Гульня з такими розвагами була не для людей зі слабкими нервами. 

Вони постаралися якнайскоріше розправитися з вечерею. Юрій встав і повів Поліну до виходу. Їм в спину полетіли не дуже приємні фрази Юрій скривився від почутого жарту і  непристойного зауваження в їхню адресу.

-- Вибач, я хотів, як краще, а вийшло, як завжди, -- сказав він. 

-- Твоя вина в чому? Ти що їх поїв, чи розум забрав?  Там не всі були чумні й непритомні, були й нормальні. Я таке бачу вперше. Ми тут з подругами часто гуляємо свята та дні народження, але такої гульні  жодного разу не доводилося бачити. То сьогодні якийсь особливий випадок, -- відповіла Поліна. 

-- Іноді я думаю над тим, що дала і що забрала в нас, ця так звана, свобода без кордонів, -- сумно зауважив Юрій.

-- Не всі однакові. Не можна всіх одним мірилом міряти, -- сказала Поліна. 

-- Я знаю, що не всі. Але після сьогоднішнього вечора певний сумнів в адекватності наших жінок, з’явиться в тих італійських чоловіків, що були  там присутні. 

Як вони роздивлялися і як єхидствували над  особливо розкутими танцівницями, -- засміявся Юрій.

-- То правда, вони відкрито потішалися над ними, -- відповіла Поліна.

-- Що горілка робить з людиною… забирає розум і силу, робить чорну справу з організмом. Який я радий, що вирвався з лабет Бахуса.  Ти мені допомогла  дуже, я ніколи цього не забуду.  Ти прийшла мені на допомогу, коли я її гостро потребував, таке не забувається. А міг би тоді здохнути, як бездомний пес, -- сумно мовив Юрій.

-- Я рада, що все в минулому, ти дуже змінився. Став впевнений  в собі і таким, таким… мужнім, --  сказала Поліна.

-- Ти не боялася, взяти з смітника людину і привести до свого дому? -- запитав він уважно дивлячись на неї.

-- Та як тобі сказати… Боялася, але так шкода стало ту худобу, що там дригоніла від холоду  ще й кашляла, -- сміючись відповіла жінка.

-- То ти справедливо підмітила, худобу, бо як ще мене можна було величати? Непотріб, що валяється, мабуть так буде правильно, -- підтвердив Юрій, погоджуючись з Поліною.

Так перемовляючись,  вони дійшли до її дому. Юрій розповідав про свою роботу, про документи,  принесені Машею, але жодного слова про своє минуле, ніби його й не було. Поліна не розпитувала,  ще раніше  спробувала щось вивідати, але марно. Їй подобався Юрій, і  вона чекала з його сторони  якогось інтересу, але він поводився, як друг і не переступав цю межу. Він часто запрошував Поліну на прогулянку, допомагав їй робити закупки, носив  важкі торби. 

Якось Маша,  зустрівшись з Поліною, змовницьки їй підморгнула і сказала:

-- Маю новини про Юрія.

Поліна вислухала її розповідь. Маша в черговий раз була на попередній квартирі Юрія, і там один з ближніх друзів повідав про все, що знав про нього. 

-- Юрій приїхав сюди до своєї дружини, -- розпочала свою розповідь Маша.

-- До дружини? Він що одружений? Дивно, -- здивувалася Поліна.

-- Все по порядку, не спіши, -- перебила її Маша.

-- Все, як в поганому фільмі. Приїхав, а вона вже має іншого і знати його не захотіла. А він, як дурень, почав пити зі злості.  Це так коротко, -- випалила Маша.

-- А де зараз ця його дружина? -- запитала Поліна.

-- Не знаю точно, але десь тут, в Римі, так мені здається, -- відповіла Маша, -- він з нею розводиться. Це вона  перша на розвід подала, а він ще хотів простити й повернутися, але вона не захотіла навіть зустрітися  з ним,  --  продовжувала Маша.

-- Тепер хоть  причина відома, що кинула його в обійми алкоголю. Це не виправдовує, але стає зрозуміло чому, -- промовила Поліна. 

-- Ага, старий заїжджений сюжет падіння наших земляків. Скільки тут пропало від тиску чужини й самотності, від зрад і розчарувань, -- сумно промовила Маша.

-- Не впадай в філософські роздуми, пропадають слабкі і невпевнені, а наша чужина -- то не є неволя, в будь який момент можна кинути все і рвонути додому, ніхто  нікого тут не прив'язав, нічого скиглити, -- заперечила Поліна.

-- Не можу не погодитися, але заробітки затягують людину, --сказала Маша.

-- Якогось дідька дружина  поїхала сюди і залишила його самого. Обоє молоді, він спортсмен,  вона вчителька. Чого їм бракувало вдома? -- сказала Поліна.

-- Не знаю! Ти права, має бути якась причина, що вони розбіглися в різні сторони. Хтозна чому… Але  якщо щось дізнаюся,  прилечу, як сорока -- білобока, -- засміялася Маша.

-- Юру жаль, -- почала було Поліна.

-- Не жалій! Видать, він сам не такий святий, якщо від нього жінка  тікає за кордон. Вона вже тут не один рік, якщо зараз живе з італійцем, то треба було часу для серйозних відносин. А він де був? Щось тут не те,  має бути вагома причина для розлучення, -- сказала Маша.

Жінки розмовляли, робили припущення, догадки, але не знали правди. У Маші задзвонив телефон. 

-- Так. Що? Що сталося? Коли? Сильно! Чорт! Зараз буду!

Вона повернулася до Поліни.

-- Ось так,  дідька згадаєш, як він рогатий тут як тут.  Юрій вв’язався в бійку, лежить побитий. Хлопці його забрали до себе. Маю їхати, подивитися що там, -- сповістила Маша.

-- Я з тобою, -- сказала Поліна. 

Юрій лежав і стогнав. 

-- Ти мене чуєш? Треба викликати швидку,  зробити рентген, бо я не можу знати, що в тебе поламане чи відбите, -- сказала Маша.

-- Не треба! -- ледь чутно прошепотів Юрій, -- то все старе й давнє.

-- Подивимося, -- сказала Маша і підняла йому сорочку на спині

Спина була в старих зарубцьованих  швах,  вкрита синцями й свіжими ранами.

-- Хто  тебе так? Старі порізи в тебе  бачила, але зараз це не дуже приємне видовище, коли до старих ран додалися нові.

-- А, пусте, -- махнув рукою Юрій.

-- Не так уже й пусте, треба обробити рани й побачити, які з них глибокі, може треба латати тебе, як подерту шмату, -- сказала Маша.

 Юрій лиш скрипів зубами, коли вона торкалася свіжої рани, але не кричав. 

Поліна вийшла до чоловіків, що жили тут і спробувала розпитати їх за Юрія.

-- Хто його так? -- запитала вона.

-- Зустрічався з колишньою дружиною, щоб підписати папери про розлучення і зірвався до неї на крик, а її теперішній чоловік став на  захист. То вони зчепилися й помотузили один одного добряче. Добре, що це сталося поруч  і  ми прибігли. Колишня кричала й захищала італійця, викликала поліцію, але ми Юру вже забрали до себе. 

-- І що тепер, його шукає поліція? -- запитала Поліна.

-- Не думаю, бо італієць не став подавати на нього скаргу, сказав, що це приватні розборки. Поліція й поїхала. Жінка там вагітна, Юрій збісився коли побачив, бо від нього вона дітей не хотіла, -- продовжив свою розповідь чоловік.

-- А рани  старі звідки? -- запитала Поліна.

-- Він на війні був, каже, що бачив пекло. Та по ньому й видно, що він пережив досить, а ще й кинутий жінкою… -- сумно закінчив чоловік.

До кімнати зайшла Маша.

-- Я не бачу переломів, побитий добре, але то заживе, як на собаці. Він уже й так розцяцькований, то ще якийсь шрам йому пусте, -- сказала вона, сміючись. 

-- То правда! Хлопець він битий! -- підтвердив чоловік. 

-- Я своє зробила, можу йти. У вас тут бачу тихо, й моєї допомоги не потребує більше ніхто, -- сказала Маша. 

-- А Юра? Йому треба місце і догляд, а в нас немає вільного ліжка, як бути? -- запитав знову чоловік.

-- Та я зараз піду, -- почувся голос Юрія з кімнати.

-- І де це ти підеш? -- запитала Маша.

-- До мене піде, -- запропонувала Поліна. 

-- Добра думка, -- погодилася Маша, -- я за ним пригляну. Там і до роботи йому ближче і від гріха подальше, бо я так зрозуміла, що його колишня десь тут поруч живе.

-- Ні,  вона приїздила, щоб він папери підписав, -- заперечив чоловік. 

Так Юрій знову опинився в гостях у Поліни. Цього разу він уже не був таким важкохворим, як перше.  Маша змащувала йому рани, і Юрій  швидко  одужував. Він ходив на роботу, але на деякий час призупинив свої тренування, щоб не ятрити рани. 

Він охоче спілкувався з обома жінками. Якогось вечора  заговорив про своє минуле. Сам, без навідних запитань, та без зайвих розпитувань,  почав свою розповідь. Було видно, що його  давно боліло і хотів душу полегшити, а може зрозумів, що Поліна “не всі” і бажає йому добра. А може просто прорвала в хлопця задавнена “пухлина” болю й страждань. А,  може,… 

Поліна багато з того, що розповів Юрій вже знала, але слухала уважно. 

-- Такий сильний характером і так зірвався, чому? -- запитала Поліна.

-- От якби насправді був такий сильний, то міг би стриматися, а так повівся, мов слабак, -- сумно проказав Юрій.  

Поліна хотіла знати більше, але чекала, коли в Юрія визріє бажання розповідати.

-- За кілька  днів має приїхати моя подруга з України, ми живемо тут разом, ти знаєш, -- сказала Поліна.

-- Так, я знаю і вирішив їхати додому, що мені тут робити, -- тихо промовив Юрій.

Поліна не чекала на таку відповідь і вражена мовчала. Їй хотілося почути інше, але… Юрій їй подобався. Вона бачила, що він  в глибоких роздумах,   кидається то в одну, то в іншу сторону. Відчувала, що він не все їй розповів, якісь сумніви його мучать і не дають  повністю розкритися. Вона встала і мовчки вийшла до кухні. Стримувала ридання, що  рвалися назовні. Поліна незряче дивилася у вікно, обхвативши себе обома руками за плечі, ніби ховалася чи захищалась від чогось. 

Юрій зупинився позаду і притиснув її до себе.

-- Поль, я -- бовдур, я -- тлумок, я -- дурень, але не сліпий. Я не маю права сподіватися, що ти до мене не байдужа, -- тихо промовив Юрій.

Поліна мовчала. Вона не заперечувала, просто мовчала.

Юрій важко зітхнув і сказав:

-- Мабуть, буде краще, коли ти знатимеш все. Хто, як не ти,  має на це право.  Двічі подала мені руку допомоги, врятувала від смерті, виходила придурка в гарячці й побитого, мов собаку. Прости мені,  я поводжуся, мов йолоп. Ти цього не заслуговуєш. 

Життя навчило мене не довіряти, обставини зробили твердим. Я був іншим  до зустрічі зі своєю колишньою дружиною.  Світ  був  інший, життя простіше і майбутнє світле.

Юрій підійшов до столу і взяв склянку з водою, напився жадібно і продовжив свою розповідь, 

--Ми поженилися молоді й з великими мріями й сподіваннями. Я спортсмен--біатлоніст, часто їздив на збори й змагання, був учасником олімпійських ігор. Вона інколи їздила зі мною, а іноді я сам, але ми вірили одне одному. В нас все було добре, ми мріяли про дитину, придумували імена нашим майбутнім дітям. А потім, потім почався Майдан, а там  -- війна. Я не залишився осторонь. Як ми вірили, що все робимо вірно й правильно. Я залишався спати в палатках разом з усіма. Не буду розповідати тобі про все, ти й сама багато знаєш. На війну я не пішов одразу. Спочатку  став волонтером і їздив на передову, возив хлопцям необхідне. Ось тоді й почалися наші перші непорозуміння з Таїсою, моєю дружиною. Їй це не подобалося, вона була проти моїх поїздок. Казала, що хвилюється, не спить ночами, коли мене нема. Я спробував відлучатися не так часто. Мене призвали в армію після Іловайська. Вона кричала:

    -- Що я дурень, що я суну свою голову в пащу звіру сам і не думаю про сім’ю. Говорила про те, що багато хлопців поїхали за кордон на роботу і таким чином уникли призову на війну, -- Юрій знову відпив зі склянки.

-- Знаєш, я й досі чую її голос з усіма доводами й переконаннями…

Ти дурень! Це не твоя війна! Най олігархи своїх синів посилають, вони заробляють на війні, а ти дурень хочеш за них свою голову покласти! Кричала вона мені, а я пробував переконати її в патріотичному дусі. Як це було смішно, мої доводи розбивалися об стінку впертого переконання, що я не повинен йти на війну. 

-- Біатлоніст на війні це  -- снайпер, яким я й став.  За шість місяців моєї відсутності  наші відносини зайшли в глухий кут.  Коли я приїхав, вона відмовилася зі мною розмовляти, мотивуючи тим, що я вбивця, а вона не може жити з таким. Найгірше було те, як вона це сказала. З такою ненавистю в голосі. що я аж здригнувся. 

-- Дітей? Ти хочеш дітей? Якогось дня мені привезуть цинкову труну і скажуть, що загинув герой, а я залишуся сама виховувати дітей?  Ти так уявляєш наше життя?  Ніколи і нізащо не погоджуюсь на таку долю. Я хочу мати чоловіка поруч, батька для дітей, а не пацана, що грається в войнушку, -- кричала мені Таїсія.

-- Чому мене мають вбити? Що ти собі вбила в голову. Я ж ось -- живий і навіть не поранений, пробував переконати її. Але все було марно. Це був голос самітнього в пустелі, що волає про допомогу. Спочатку я не розумів, чому така агресія від неї, а потім мені дійшло:  вона спілкується зі своїми рідними, що живуть в Петербурзі. Я почув телефонну розмову з її двоюрідною сестрою, яка була на стороні всього російського і розповідала моїй дружині про жахи, які ніби творять українські солдати. Вона переконувала Таїсію, що російські солдати там для рівноваги і не приймають участі в бойових діях. Таке і ще всяке інше забивали в голову моїй дружині ще й російські телепередачі, які вона дивилася. Моє сімейне життя дало тріщину по всіх напрямках. 

-- Пробувати говорити, щось доводити й переконувати я не мав можливості, бо повинен був  знову повертатися  в зону бойових дій. В нас відбулася серйозна й дуже неприємна розмова, після якої я зрозумів, що вона мене готова залишити.   Про розлучення я не хотів чути, але вона твердила, що я їй став чужий і вона мене боїться. Я став для неї вбивцею і брудним від крові. Це був якийсь нонсенс. 

-- А потім мене витягли з засипаної від вибуху землянки, в якій я  один вижив, але контужений і довго приходив до тями, мав численні переломи і рани… їх було багато. Я подзвонив Таїсі і спробував переконати її приїхати, але… -- Юрій проковтнув згусток гіркоти і продовжив, 

-- Вона мене кинула і поїхала за кордон, залишивши всі папери для розлучення.  Вона не приїхала  до лікарні, щоб бути поруч , не приїхала подивитися, в якому я стані, їй було не до мене. 

-- Вона кричала мені в телефон, що я сам в усьому винний  і що вона не може більше терпіти цього. Стомилась! Кричала, що їй однаково живий я чи мертвий!  А коли почула, що я можу залишитися інвалідом, то зловтішно запропонувала звернутися до тих, кому ця війна вигідна, і хай  вони мною переймаються, бо з неї досить! 

-- А я вчився ходити, чути, розмовляти, жити… але вже без тієї, яку кохав. Ось так закінчилося моє сімейне життя.  Я приїхав сюди, знайшов її, щоб повернути, переконати, розказати як мені без неї важко, але вона мене й слухати не захотіла. Далі ти вже знаєш, -- сумно сказав Юрій.

Поліна, очманівши від почутого не могла промовити й слова. Вона не могла повірити, що так можна … думала про Таїсію. 

-- Вона тебе залишила хворого в лікарні? Хіба так можна? Як вона  могла? -- подумала  вголос Поліна.

-- Втекла, бо почула від лікаря, що я  можу залишитись інвалідом, ходити з паличкою, не зможу вести активний спосіб життя, -- підтвердив Юрій.

-- Але… це ж не так, -- заперечила Поліна.

-- Мало бути так, але дідька лисого! Я зайнявся тренуванням  і так відновився, що тепер вже й не пам'ятаю яка нога була зламана, -- засміявся Юрій. 

-- Молодець, ти сильний!  -- тихо сказала Поліна. 

Її так вразила розповідь Юрія, що вона не втрималася й розплакалася.

Юрій обняв її й пригорнув до себе.

-- Не плач!  Не можу, коли жінки плачуть. Не сумуй, ти чудова, знайдеш собі хорошого чоловіка і будеш щаслива, -- гладив її по плечі Юрій.

-- Ага,  все вірно, зустріну, знайду на смітнику, а він страждатиме по іншій, яка  й не згадує про нього, -- схлипнула Поліна.

Юрій на мить застиг, а потім рвучко розвернув її до себе:

-- Повтори! Ти хочеш сказати, що я тобі потрібний? Скалічений тілом і душею ще комусь потрібний? Повтори!   Ти що, можеш полюбити такого, як я?

-- Якого такого? Ти що таке говориш?  -- запитально підняла очі на нього Поліна. 

Але Юрій вже не слухав, він розсміявся так щасливо, так переливчасто, що і Поліна не втримавшись,  розсміялася. Вона спіймала себе на думці, що ніколи не чула, як він сміється. Вона роздивлялася його щасливе обличчя і слухала його сміх, і раділа. 

Вони стояли обнявшись, і  не хотіли відпускати один одного.

-- Поль, а ти що, справді зможеш дати мені шанс? Боже, я вже не сподівався, що хтось захоче зв’язатися з таким непевним ідіотом, як я, -- шепотів Юрій.

-- А хто таке сказав, ти маєш довести, що вартуєш моїх почуттів, -- сміючись, сказала Поліна.

-- Що для цього треба робити?  Я готовий! -- палко виголосив Юрій. 

-- Спочатку повечеряємо, потім я придумаю, які випробування, -- запропонувала Поліна.

-- Я допоможу, -- запропонував Юрій.

--Ти ще не зовсім здоровий, давай я сама, -- заперечила Поліна.

-- Ти так думаєш? 

Юрій згріб її в оберемок і підняв на руки. 

-- Відпусти! Навіжений,ти ще не зовсім здоровий, -- пручалася Поліна.

Прокинувшись вранці, Юрій зашепотів їй у вухо:

-- А ми вчора вечеряли? Бо я не пам’ятаю… 

-- Зате будемо снідати, ти як? Готовий! -- сміялася Поліна. 

Снідали нашвидкоруч і весело жартували. Їм було добре вдвох. 

Юрій зайнявся пошуком житла для них  обох. Він не хотів розлучатися зі своєю коханою. Знайшовши своє щастя, він кардинально змінився. Це був веселий і щасливий чоловік, який притягував погляди жінок, але  нікого не бачив, бо в його серці поселилася назавжди Поліна.

ДОДОМУ

 Люда  полегшено зітхнула тільки тоді, як літак здійнявся в повітря. 

-- Ось і все, закінчилося  рабство, закінчилися  поневіряння  на чужині.  Вона летить додому! Додому! Яке солодке слово. Тільки тепер вона зрозуміла всю значимість і  вагомість цього слова --  “Дім”.  Додому!!!

Люда сиділа в літаку, що прямував в Україну. Сиділа, ще не вірячи своєму щастю чи везінню, своїй свободі. Вона вільна … і летить додому!. Після всього пережитого, могла дихати на повні груди. 

Людей було небагато, всі сиділи в масках  і по одному на кріслах. В період  світової пандемії дотримувалися необхідних правил. Квитки були не дешеві, та  байдуже, бо вона летіла в один кінець.  Летіла додому. Байдуже скільки коштує дорога додому,  зараз  вона вартувала любих грошей. 

Задивилася в ілюмінатор, де поміж кучерявої піни хмар проглядала синява неба і сонячні промені голубили й пестили кожну хмаринку. Перевела погляд вниз, з висоти польоту земля здавалася шматочками кольорового скла в калейдоскопі. В круглому віконечці світ здавався круглим. 

-- Додому! Додому!

Люда притиснула руку до серця, щоб не стукало так гулко.  В аеропорту страх сковував рухи, від хвилювання  пересихало в горлі. Вона все робила, як в наркотичному сні.  Перед від’їздом випила заспокійливі краплі та  добрий десяток пігулок валеріани, але  тремтіла, мов осиновий листок на вітрі.  І лишень пройшовши всі  контролі, почала дихати.  Вже в літаку їй полегшало і  почало відпускати. Вона  ще не до кінця вірила, що все позаду  і вона  таки летить -- Додому!

Жінка поправила маску, гірко посміхнулася,  згадавши  свої хвилювання в аеропорту.  Їй щохвилини здавалося, що ось, ось її зупинять і холодний владний голос поліцейського промовить:

-- Ви затримані!

Перебуваючи в тривожно  панічному страхові, вона навіть доньці не повідомила, бо не була впевнена, що зможе, що їй вдасться, що її випустять. Вже коли прилетить в Бориспіль, сяде в маршрутку  тоді  й подзвонить.

Знову запекло в грудях, якось так млосно і солодко, як  перед обмороком, коли чується гул в голові і настає темрява. 

-- Ні, ні! Тільки не зараз,тільки не тепер! 

Люда дістала з сумки пігулки і проковтнула, запивши ковтком води.

 Речей мала  небагато, решту  відправила бусом, щоб отримати їх, коли приїде. Їй вже багато не треба. Хіба оте ганчір’я головне. Важливе зараз для неї -- дім!

Під монотонне гудіння літака Люда потроху заспокоїлася й прийшла до тями.  Подумки згадувала все і розуміла, що назад їй дороги немає, але й не треба.  Досить з неї тих поневірянь. А хтось ще й заздрить заробітчанам. Ті, хто вдома,  думають, що гроші тут легкі і не треба “горбатитися” як на городі.  Для неї тепер все зрозуміло -- Італія, то гіркий та солоний хліб, що давить  горло від сліз.   Най хтось каже, що вас туди не посилали, самі поїхали. Це правда. А ще правда в тому, що не від добра, не з розкошів та багатства їдуть в світи. Гонить біда та безвихідь. 

Люда сама ростила доньку, викручувалася як могла, пристосовувалася і перебивалася. Іноді навіть на хліб не вистачало. Вечорами після роботи,  шила і перешивала стару одежу, куплену на секонд хенді. Люди несли своє, теж не з модних поривів, а з бідоцтва.  Брала вона не багато, а шила гарно й швидко.  Але тих грошей вистачало заледве дожити до кінця місяця.  Часто вона пакетик чаю запарувала  два рази, щоб надовше стало.  В місті все треба купити. Хто має село, то якийсь час “жирує”, так їй здавалося.  Колись вона  за містом,  при дорозі,  обробила клаптик землі. Раділа  кожній рослинці, купила на базарі розсаду. Їздила, поливала, полола бур’ян і спушувала землю.   Одного дня все їй вкрали, сплюндрували й витоптали вандали. Пожурилася, поплакала та й закинула.  Отак і жила з того шиття. 

А коли Настя заміж захотіла, то зрозуміла -- не витягне. Зять їй не подобався, але Настя горою стояла за ним, вона й здалася -- най. Жити молоді прийшли до неї  в її “хрущовку”.  Зятю обіцяли незабаром дати житло від роботи, але не спішили -- обіцяли.  Ніби й не сварилися, а якось так “бичилися” один на одного.  Настя плакала, зять мовчав, тільки лупав з-під лоба.  Люда розуміла, що коли народиться дитина, то в квартирі не залишиться місця зовсім. Вона мовчки назбирала трохи грошей, зробила паспорт, знайшла потрібних людей, щоб  відкрили візу, поїхала до Італії.  Так злетіло майже десять років на заробітках.   Тепер повертається   додому назовсім! 

Люда тріпнула головою, відганяючи злі думки, що буравили мозок. Забути все, забути, не згадувати… 

-- Я їду додому, лечу я,  лечу!

Дочка вже мала  куплену нею квартиру, зять --  авто також куплене з її допомогою.  Коли приїздила на місяць,  вони їй були раді, а чого ж,  “гаманець” приїхав. Їм завжди було треба. То світло не заплатили, то одягу на зиму ще не придбали, то влізли в  позички, а віддавати нічим.  Люда давала й давала. В зятя теж є батьки, але там ще менша донька росте, то синові вони не помагали. А навіщо? Якщо  сваха Люда в Італії. 

--  Що вам там в Італії. Там не треба  раком стояти  та спину гнути на городах, -- говорила сваха. 

-- Та й там треба робити, -- пробувала заперечити Люда.

-- Та не смішіть мене, свахо! Що ви там робите? Старих глядіти, багато розуму не треба.  Напоїти, нагодувати,посадити і вся робота.

-- Та не так все, як вам здається, -- заперечувала Люда.

-- Ой, свахо, чого ви завелися. Ну як би ви тут заробили на квартиру, ремонт та меблі? Чи ви спрацьовані? Он як гарно виглядаєте, сраку, вибачте від’їли на чужих харчах, а ми тутка своє їмо. 

-- Отож бо й воно, що тут своє, а там все куповане. А щоб купити, треба заробити, -- оправдувалася Люда. 

Але сваха махала рукою, мовби відганяла набридливу муху. На мові жестів це було “ не звиздіть “.

Люда посміхнулася,  згадуючи  перепалки зі свахою. Але інші думки нахлинули, вкрили  важкою пеленою і стерли геть  той мимовільний посміх. Лице скривило гіркотою й болем, що стали тепер невід’ємні  від неї. Люда подивилася в ілюмінатор, а потім перевела погляд на телефон, який висвітлив годину. Ось уже майже половина шляху пролетіли, незабаром вона буде вдома. 

-- Як то буде? З чого вона почне?  Мабуть з лікарні. Люда торкнулася грудей, нащупала тверду гулю, що вже випирала назовні. Скрушно зітхнула, проковтнувши гіркий згусток своїх переживань. Вона ніколи не була песимісткою, але четверта стадія раку, залишала мало надій на радість. Вона стала дратівлива, стомлена і нервова. А якій їй бути, коли знаєш, що твоя смерть не за горами. Не належить вона до сильних людей, слабка і ще так жити хочеться, але… Картала себе, бо давно знала, що хвора, але не спішила до лікарні, а треба було. Треба було вирізати ще рік тому, тепер вже пізно. Лікар, що оглядав її, співчутливо помахав головою і прописав сильні знеболюючі. Люда пила їх зараз, але розуміла, що це ненадовго, далі будуть наркотики. Ось за ними  вона й піде до лікарні. Тепер їй уже “святий Боже не поможе”! Але чому не допоможе? Забере до себе! Страху не було, була втома і бажання відпочити від усього й від усіх. Відпочити від тих переживань, стресів та  невимовного болю, що переслідує її. Не фізичний, бо фізичний можна терпіти, можна  випити пігулку, знайти якийсь аптечний препарат аби полегшити муку. А ось душевний, що полосує душу,  тисне кліщами серце,  вимотує всю без остатку, залишаючи по собі шмаття  невиліковних  різаних, колотих та рваних ран, які не гояться нічим і кровоточать без упину. Такий пекучий та густий тягучий душевний біль, що рвав усе її єство, вона везла з собою.

Якось непомітно пролетіло життя, як не було. Шістдесят два не так уже й багато, начебто й не мало. Ще так хочеться жити, але кожний має свою кількість років, її шлях  вже дійшов своєї межі.

-- Слава Богу,  помру вдома, а не на чужині!

Люда витерла сльозу, що важко викотилася з очей. Вона розуміла, що плач не плач, але вже нічого не змінити. Життя розставило всі крапки над “і”. Черговий потік болю вдарив у груди, нудотою віддав в пах і защемило,  замлоїло, запекло все в середині. Прийшов час пити ліки. Люда кинула до рота пігулку   і запила водою. Так швидко проходить час, скорочується період дії ліків, все частіше й частіше треба тамувати біль. Вона закрила очі в спробі привести себе в норму і заспокоїтися.  Ще залишилося трохи потерпіти, щоб в аеропорту не викликати ніяких підозр. Вона має доїхати додому. Бути  десь на карантині, при теперішній ситуації їй зовсім не хотілося, не мала на це часу. 

Донька Настя ще не  знає про її хворобу. Люда все ще відчувала  біль, який сковував рухи, робив тіло важким. Люда втиснулась в крісло і закрила очі. Враз  навалились лавиною її останні роки життя. Майже три роки її важкого пекла, з якого вона вирвалася на волю, але якою ціною…  Тепер не страшить нічого, навіть смерть. Скільки разів їй хотілося  померти, але не виходило. Ненавиділа свого мучителя, свого ката, як  може ненавидіти людина.  Виродка звали -- Анжело! Ім’я, немов насмішка, як збиткування, бо та потвора гірше звіра, мав би називатися -- люцифер, диявол, покидьок. Якими тільки словами вона не згадувала свого роботодавця, вже від одного імені  їй ставало зле. 

Спочатку все було добре, як звикло -- робота по дому до якої вона звикла і не боялася.  Платив він добре, згідно контракту без затримки. Ніщо не віщувало біди.

Анжело звик пити пів склянки вина до обіду та вечері. Він запрошував Люду приєднатися до нього, але вона відмовлялася завжди. Не тому, що була непитущою, вдома могла з подругами посидіти гарно за чарочкою, а тут вона працювала і не мала права, не дозволяла собі розслабитися. У вихідні дні при зустрічах зі своїми земляками іноді пила в свято чи на чийсь день народження, але то інше. На роботі вона дотримувалася певної дистанції і ніколи не переходила  її, взяла собі за правило таке поводження ще по приїзді на заробітки. 

--Хочеш, я куплю таке, як ти любиш, -- пропонував Анжело.

-- Не треба, я не п’ю, -- відповідала Люда.

--Якщо хочеш, можемо купити горілку, якщо ти не вживаєш вина, -- наполягав Анжело.

-- Ще чого, я тут працюю, а не в гостях. Дякую, не треба.

--Та я не пропоную напиватися, а пів склянки червоного вина тобі для здоров’я навіть треба, -- не вгавав Анжело.  -- Ти така дика. Я не споювати тебе хочу, а для гумору не завадить інколи й випити, чи в Україні діє сухий закон?

-- Ні у нас п’ють хто хоче, вистачає пияків, -- сміялася Люда. 

--То ти там одна така?

-- Та ні, не одна. А чого це тобі так кортить мене до випивки привчити? Що самому скучно пити? -- сміялася з нього Люда. 

-- Можна й так сказати. Ось спробуй це таке ігристе, тобі сподобається. 

Люда взяла стакан  і злегка пригубила напій. Вино дійсно було смачне і його прохолода приємно розтеклася по смакових рецепторах. Вона оцінила смак і вишуканий букет виноградного напою. 

-- Ну  як, сподобалося? -- запитав її Анжело.

-- Смачно, але я не можу пити, я ж на роботі.

-- Та хто каже пити. Смакувати, то інша справа. 

-- То смакуй собі сам, хто тобі боронить.   Піду на кухню, маю справи. 

Та одного  разу, вона таки дала себе переконати і тепер вони разом при обіді пили вино. Люда трохи, а Анжело більше. Може б вона й не піддалася б на вмовляння якби не жінки. 

-- Ну ти дивна, чого це ти граєш в недоторкану. Де ти бачила, щоб ще й вина наливали, тут не завжди їсти пропонують. Багато наших жінок докуповують їжу, бо на макаронах не довго протягнеш. Маєш добру роботу, то тримай. Знаєш скільки бажаючих набіжить, коли дізнаються, що ти жируєш  ще й вином  запиваєш. Радій і користай! 

Так в один голос переконували її всі подруги. Люда  не розуміла, що її тривожить, але те щось шепотіло -- “не піддавайся”.  Але послухавши подруг, й сама почала думати, як вони. 

-- А й дійсно, що станеться. Якого дідька боятися, не дівчинка вже, а ще страхи беруть, аж самій смішно. 

Люда розслабилася і прийняла все за щирість і доброту. Як же вона помилилася. Але, якби то знати, де впадеш, то й соломки підстелив би. 

Якогось дня  чи то випила забагато, чи   сталося щось, бо якось дивно  запаморочилася голова, стало  не по собі і Люда поспішила в свою кімнату, щоб прилягти. Прокинулася в ліжку з Анжело…

-- Ти чого? Що ти тут робиш? Як ти смієш! 

-- Чого ти кіпішуєш! Що незайману з себе корчиш! Я чоловік, ти жінка, що тут дивного. Я ще ого-го який, мене ще рано списувати в старість. 

-- Та що мені до того, йди в свою кімнату, залиш мене, -- попросила Люда. 

-- Але ти дурепа. Та на твоєму місці б інша користала б момент, а ти якась дивна. 

-- Анжело, я  в тебе працюю, а це не одне й теж. Я не змішую роботу з особистим. 

--Тоді давай внесемо поправки до наших робочих відносин. Я тобі доплачуватиму  за додаткову роботу. Мені треба секс, а шукати на стороні не хочу, ти мені подобаєшся, що тут дивного. Нам обом буде вигідно і добре, я ще сильний, а ти ще не стара. Подумай над моєю пропозицією.

-- Йди геть, залиши мене в спокої, -- розізлилася Люда. 

Анжело сердито чортихнувся і вийшов з кімнати. 

Люда ошелешено  дивилася в слід. Вона чула від жінок про приставання чоловіків, але сама не потрапляла в такі ситуації.  Їй інколи спадало на думку знайти собі друга, як тепер модно називати коханців, але думки як приходили так і зникали, бо за роботою не мала часу. Коли були бажання -- не мала можливості, а зараз є можливість, то може…  

--  А чим чорт не жартує, треба подумати, -- метикувала Люда. 

Мабуть, вона таки якась дивна, бо багато  жінок, мають для зустрічей знайомих, з якими проводять час і вихідні. Отримують подарунки, їдуть у відпустку, словом -- живуть повноцінним життям. Люда підійшла до дзеркала, поправила волосся і погладила  зморшки над губою. Так шкода себе стало, що аж плакати захотілося, вічно сама, завжди одна. Ще хотілося чоловічої уваги, лагідного слова,  а й навіть сексу. Боже мій, скільки ж це в неї вже не було сексу? Люда почала думати, але то було так давно, що вона вже й не згадає, чи й було. Красунею себе не рахувала, була звичайною, як багато жінок в її віці. Ще мала гарні груди, привабливий стан, нормальну постать. Не  слідкувала за собою, вважала це зайвим, та й  за роботою  не мала змоги. В гонитві за грошима  забувала за себе, а якщо так щиро,  то ніколи й не думала. Головною була донька і її добробут  рахувала  основним своїм завданням -- забезпечити їй безбідне життя. Люда не звикла до розкошів, бідність не раз дошкуляла їй, тому для Насті хотіла іншу долю.

Роздумуючи над своїм жіночим невезінням, над своєю обездоленністю, Люда до нестями захотіла щось змінити в своєму житті. І пропозиція Анжело вже не здавалася їй абсурдною. Але природна стриманість та порядність стримували її від необачних поступків. Сором заливав обличчя при соромітських думках. 

Анжело вів себе нахабно й розв’язно, приставав постійно. Люда вже не була такою категоричною, як попервах, але ще не була готова скотитися в полон його хтивих бажань. Та всьому є початок і є кінець. В їхньому випадку це був початок. 

І прокинувшись в ліжку біля Анжело Люда очманіла. 

--Як я тут опинилася?

-- Оце тобі! Сама прийшла.

-- Як!  Ногами, я не силач, щоб тебе на руках носити, -- засміявся Анжело.

-- В нас щось було? 

-- А ти як думаєш?

Люда вже по своєму тілу відчула, що було. Ниючий біль внизу живота нагадував про безжальне вторгнення. В неї роками не було сексу,  м’язи від незвички щемно нили.

-- Як ти посмів? Чим ти мене опоїв? 

-- Я думав,  ти прийняла мою пропозицію і вирішила ощасливити мене.  Знаєш, ти така тісна, так приємно, що ти не шльондра якась, а я перший в тебе за багато років. Чоловікам це подобається. Мені сподобалося, давай ще. 

Анжело згріб її в оберемок і почав цілувати, розпалюючись, як смолоскип. Люда відштовхнула його і закричала:

-- Залиш мене в спокої, не торкайся!

-- Тихо, не репетуй, бо сусіди подумають щось погане. 

-- А мені плювати. Я  піду геть від тебе, збоченець. 

Люда  осмикнула халат і пішла до своєї кімнати. Сон не йшов до неї, плутався думками які вона всіляко пробувала скласти до купи.

-- Як це сталося? Чим він її опоїв? 

Вона довго стояла в душі, щоб змити запах ненависного поту, що залишився після Анжело. 

-- Гидота!  Бррр…!!!

-- Розрахуй мене, бо я йду шукати собі іншу роботу, без сексуальних послуг, -- сказала йому наступного дня Люда. 

-- Ти маєш відпрацювати два тижні, знаєш?

-- А якщо я не хочу.

-- Тоді я тебе не розрахую.

-- Я піду й без грошей.

-- Я шукатиму тебе через поліцію, заявлю, що ти  мене  обікрала.

-- Ти що ненормальний? Що я в тебе вкрала?

-- То чого  втікаєш? Що тобі не сподобалося? -- він витягнув з кишені гроші і поклав  на стіл.

-- Ось, візьми. Зараз поїдемо робити покупки, то може ти собі щось хочеш прикупити або дочці. 

Люда спочатку хотіла кинути іх йому в очі, а потім здоровий глузд взяв верх, а чого розкидатися, вона їх заробила. 

Вихідного дня  Люда зустрілася з подругою і все їй розповіла. 

-- Що мені робити? Залишатися чи йти?

-- Ой не знаю. Це ти сама маєш вирішити. Нашого люду тут хмара, підеш ти, то враз знайдеться любителька сексуальних розваг і втішить його. Ти за себе подумай, тобі це треба,  стерпиш його приставання? 

-- Та як тобі сказати, ніби то й не бридкий. Відвикла я від чоловічих рук, забула як то, роки пройшли, постаріла, біс його знає, що робити, -- Люда стенула плечем і задумалася. 

-- А може він жениться на тобі? А чого, наших он скільки влаштували собі життя, а ти чим гірша, -- висловила своє припущення подруга. 

-- Та на фіга мені його женячка!

-- Ти не пори гарячку, треба чи не треба -- час покаже. Я ж не зла тобі бажаю, а помріяти ще ніхто не забороняв. 

-- А, то ти про себе? Мрій, мрій! Мрійниця, знайшлася. Я про таке не думаю.  Люда розсміялася.

Вона повернулася  з вихідного спокійніша і  взялася до роботи. Анжело не приставав і не повертався до розмови, поводився  звикло.  Люда спостерігала за ним і завважила, що він став  поблажливим  і навіть добрішим.  Пропонував їй купити щось для себе, не шкодував нічого. Поволі Люда звикла до його уваги, їй вже не здавалося дикістю йти з ним в ліжко, навіть подобалося. В кінці місяця вона отримала більше грошей, що  не аби як потішило самолюбство. 

Недільного дня вона проговорилася про несподівані заробітки, то одна з жінок вигукнула:

-- От би мені таке! Я вже п’ять років  без чоловічої ласки пропадаю. Вже б дарма до когось в ліжко заскочила, а тут ще й платять. І ти ще плачешся! Ой баби,  не цінуєте ви нічого. Вам само в руки йде, а я шукаю й не знайду. 

-- То йди на моє місце, -- запропонувала їй Люда. 

-- Та ні, не буду я  “хліб” твій відбирати, заробляй вже.

Після цього випадку, Люда перестала розповідати про свою роботу, соромно стало. Того року вона внесла  решту грошей за квартиру для своєї доньки. Була рада, що їй це вдалося. 

Анжело звик до її мовчазної згоди, йому подобалося забавлятися, був ненаситний,  міг подовгу мордувати й мучити жінку.  Пігулки віагри допомагали йому підтримувати   потенцію, якою він  гордився. Люда знала про справжній фізичний стан, але робила вигляд, що вірить йому. Він гарцював, як на кобилі, дурником тішився своєю могутністю, вихвалявся, розповідаючи своїм друзям. 

-- Мені вісімдесят три, а я ще як молодий, можу задовольнити потреби жінки. Часто зловживаючи пігулками та нехтуючи забороною не вживати алкоголь разом з ними, Анжело відчував прискорене серцебиття та немічність в усьому тілі. Він не хотів розуміти, що сам собі робить шкоду, а почав звинувачувати в усьому Люду.

-- Це ти, відьмо, в усьому винна,  ти мені щось підсипаєш в їжу.

-- Та чи ти дурний, чи прикидуєшся дурнем, що я тобі сиплю? -- не розуміла Люда. 

-- Ти мені зуби не заговорюй, бо я вас страньєрів знаю. Понаїхали тут аби нас махлювати.

-- Ти тако й дурень! Чого ти хочеш від мене, відчепися. 

Але не так то й легко було заспокоїти сексуально ображеного та приниженного чоловіка. Він бушував щораз більше і більше, звинувачував її в усіх смертних гріхах. Зі злості він щипав її та викручував шкіру, залишаючи синці. Найбільше діставалося грудям, які він пробував смоктати, кусати та щипати, не звертаючи уваги на жіночі сльози.  Знущання приносили йому втіху й якесь тваринне задоволення, а іноді доводило його до оргазму. Тоді Анжело зсувався з неї захеканий спітнілий з налитими кров’ю очиськами, як в бика, але задоволений та щасливий. 

Люда стала боятися таких вечорів, бо сліди катувань не встигали сходити, як з’являлися нові.  Синці  на грудях  довго не сходили, боліли ночами,  саднили,   посверблювали,  сіпалися від глибоких застоїв крові. Вона пробувала казати Анжело, що така його поведінка не є нормальною, але хіба він чув. 

-- Що ти придумуєш. Діти он як сосуть і кусають, але нічого не стається. Груди створені, щоб ними забавлятися. Може хоть в такий спосіб ти не будеш спати, а  проявиш  ініціативу в сексуальних іграх. Знаєш, що жінка коли хоче,  може багато зробити,  ти лінива й неповоротка, а я хочу, щоб ти приймала участь, проявляла інтерес. Якщо мені потрібна буде колода, то я піду до лісу й знайду, а в ліжку волію жінку, чуєш, жінку!

Такими монологами закінчувалися всі зауваження та прохання Люди. Анжело її не чув, навіть не пробував, а докоряв та звинувачував. 

Він  вже не міг задовольнитися нормально, йому хотілося нових вражень. Накупив порнофільмів і годинами витріщався на екран телевізора, роздивляючись сексуальних красунь, які заводили його на якийсь час. Але кіно швидко наскучило, іграшки куплені в сексшопі не давали  тієї міці та сили, на яку він сподівався. Ходив злий та невдоволений, все було не так, а як мало бути, він не знав, але хотів. 

Люда пробувала сказати йому про його немолодий вік, про старіння організму, але викликала тільки шквал невдоволення та лайки. 

-- В чому ти мене переконуєш? Вчора я міг, а сьогодні -- імпотент! Стан чоловіка залежить від жінки, тобі таке на думку не спадало? Ти що для цього робиш? А нічого! Ти гроші чекаєш за кожний раз, знайшла собі легенький заробіток. 

-- Та не треба мені твоїх “легеньких” грошей, після яких я не можу нормально спати від синців. Не влаштовую я тебе, то знайди собі іншу, що тебе влаштує в усіх побажаннях. 

-- Ще чого!  Знайди на своє місце і тоді йди. 

-- Ага, зараз, побігла шукати тобі іграшку. Та хто на таке погодиться? 

Вони ще довго сперечалися на цю тему, але до спільного рішення ніколи не приходили. Люда мала бажання піти від нього, але не знаходила куди йти, бо з роботами було не густо, а йти будь куди їй не хотілося. Отак і терпіла.

Якогось вечора він зі своїм родичем, молодшим років на десять, придумали нову розвагу -- стріптиз.  Вона повинна була повільно роздягатися, пританцьовуючи…  Чоловікам це здавалося весело й прикольно. Вони включили відео, де молода сексуальна модель роздягається. Обоє  потішалися, смакуючи кожен жест повії. Невідомо кому з них першому прийшла ідея, спробувати це з Людою,  але двоє потвор загорілися неймовірним бажанням. Зрозумівши, що вона не погодиться, пропонували гроші, улещували й погрожували. Нарешті просто згвалтували зв’язану й знесилену жінку. Робили це по черзі і знімали на відео. Люда, збожеволівши від такого брутального поводження, довго не могла прийти до тями. Коли, нарешті  натішившись вони відпустили її, першою думкою було заподіяти собі щось, вмерти й не жити. 

  Люда втекла до своєї подруги і там залишилася на ніч. Коли на ранок повернулася, то застала Анжело в кепському настрої, злим  та нервовим.

-- Чого це ти втекла, позориш мене. 

-- Я тебе? А може то  навпаки, ти мене позориш. Як ти смієш так поводитися зі мною, я не річ! 

-- А хто ти є? Захочу то викину, як набридле сміття. Не смій мені перечити, ти в мене працюєш.

-- Вже ні, бо я їду додому. Розрахуй мене! Досить з мене такої роботи, -- Люда рішуче налаштована почала збирати свої речі.

-- Гаразд, -- легко погодився Анжело, -- але з умовою.

-- З якою ще умовою?  Знову придумав якусь бридоту?

-- Маєш зробити мене щасливим. Я вчора отримав такий заряд бадьорості, що якби ти не втекла то я був готовий втішати тебе краще молодого свояка. 

--  Чого ти хочеш від мене? 

-- Хочу побачити, як ти займаєшся любов’ю з моїм родичем Альфонсом.

-- Що! Ти --  збоченець  навіжений, ти -- потвора покручена, ти -- просто мерзотник, який не має в голові нічого, окрім сексу! Тобі треба лікуватися, звернися до лікаря, бо таке не може пропонувати нормальна людина. Боже, яке чудовисько! Тобі не досить вчорашньої наруги, ти смієш пропонувати ще таке. 

-- А чого це ти так реагуєш? Що в цьому такого? Він тобі заплатить п’ятдесят євро, а я додам свої двадцять п’ять.

-- Та подавись ти своїми грошима. Ви два покидьки, як таких земля носить. Ще та потвора Альфонсо, який недавно притягався до кримінальної відповідальності за спробу насильства.  Це він  зачинив в себе в хаті жінку свого брата і знущався над нею та гвалтував. Мерзотник не пошкодував   людину,  прикуту   до ліжка і  жінку, що  його доглядала. Йому було байдуже, що рідний брат залишився  один в хаті без догляду та без їжі три дні, поки та бідна жінка не знайшла можливості дивом  втекти. 

-- Чого це ти розпатякалася! От дурень я, що тобі те все розповів. Замовкни!

-- Мовчати? А чого це я маю мовчати? Я йду від тебе, шукай собі іншу дурепу, що виконуватиме твої захцянки і пратиме твою смердючу  матню. Все, з мене досить! Це не робота, це пекло. Я  тут набулася, з мене досить по саме горло.

-- Моє кохання тобі здається пеклом?

-- Кохання? -- Люда голосно розсміялася, -- Ти про що? Яке кохання, ти хіба знаєш таке слово?

-- Ну може я не вмію красиво говорити, не вмію залицятися, але я до тебе прив’язався.

-- Не мели дурниць, бо не повірю й одному твоєму слову. Це що за гра така? 

-- Ти їдь додому і подумай, бо я хочу женитися на тобі. Пропозиція серйозна і сьогодні  запрошую тебе до ресторану. 

-- Та на який ляд мені таке щастя. Ти що хочеш узаконити відносини, щоб мучити мене, як свою дружину? Маячня якась.

-- Я вже казав, що звик до тебе. І ще ти ж знаєш; я не маю дітей,  старший за тебе, тому коли помру,  все це  -- дістанеться тобі. Ти ж знаєш,  я не бідний. Доглянеш мене до смерті,  матимеш квартиру, авто, мою пенсію і кругленьку суму в банку. Подумай. Ти підеш, мені доведеться знову до когось звикати, а так ти мене вже знаєш, я тебе теж.

-- Ти що жартуєш? Після того, як ви мене згвалтували -- заміж?

--  Забудь, то був жарт.  Ми випили трохи й розважалися, забудь.  Збирайся, підемо в ресторан обідати, чи ти хочеш на вечерю?   Ніяких інтриг, все щиро і прозоро. Станеш сеньйорою, господинею  не будеш працювати,  нам обом є на що жити.  Погоджуйся, таких пропозицій на вітер не кидають. 

--Та гори ти зі своїми статками, не вірю я тобі, бо ти щось темниш і не договорюєш, -- Люда  й далі збирала свої речі з твердим наміром покинути цей дім.

Ну чому, чому вона тоді не пішла? Як вона шкодувала потім. От дурепа неосвічена, повірила тому блазневі. 

-- Я звідси піду в поліцію і напишу заяву про зґвалтування.

-- Не підеш! Бо чим ти докажеш, що ми тебе насильно, а не ти сама хотіла?  Давай забудемо той випадок, це була помилка й таке більше не повториться. Одягайся, підемо в ресторан.

Жінка гірко здихнула і витерла сльозу, що збігла по щоці. Глянула на годинника, відмітивши. що до закінчення польоту залишилося менше години. Так непомітно, в роздумах вона вже майже вдома. 

Анжело вийшов з дому і повернувся з квітами та красивою обручкою з ювелірного магазину. 

-- Ось підтвердження моїм словам, -- сказав він і простягнув їй коробочку.

Люда отетеріло дивилася на привабливу прикрасу, що виблискувала коштовним каменем в золотому вбранні.  Не вірячи своїм очам, вона взяла коробочку. 

Анжело радісно усміхнувся:

-- Ось так ліпше. Побачиш, що ми заживемо обоє в злагоді.  Зможеш запросити свою дочку з дітьми, візьмемо хату на морі. Будеш врешті  решт мати нормальне життя.  Одягайся, йдемо на обід, бо я голодний. 

Люда тупо дивилася на перстень і ще не вірила, що це може бути правда. 

--Ей, ти чого завмерла, все буде добре, -- він підійшов до неї і злегка обійнявши підштовхнув її до шафи, -- одягайся.

Люда як в сні, одягнулася, навпомацки причесалася,  не дивлячись в дзеркало. Не могла зібрати себе до купи від несподіваного вибрику долі. Ще не знала, як їй поводитися, як  бути і як реагувати на таку  неочікувану пропозицію. А треба було бігти якнайдалі, треба було тікати й не оглядатися, треба було… ох, як треба було… Але вона залишилася. Шкодуватиме потім, але залишилася. Кажуть, що Бог дає можливість зробити вибір і завжди є щонайменше два варіанти. Вона вибрала легший, але привабливий, як їй здавалося. Вибрала, користуючись жіночою логікою, а не здоровим глуздом та інтуїцією. Вибрала, корисливо сподіваючись на якесь примарне жіноче щастя, якого так хотілося, бо ніколи не мала.  Вибрала мрію, сон що мав би бути  кольоровим, але, як виявилося  згодом -- чорно-білим. 

Все було добре, Анжело був сама ніжність і уважність. Усміхався і жартував, пробував її розвеселити і щораз запитував, чого вона хоче, що треба купити. Допоміг їй з подарунками, купив квиток, заплатив за все, що вона передавала автобусом, щоб не везти  в руках.  Це була інша людина, яку Люда не знала.  Все було так дивно і так незвично. Диявол став Ангелом, майстерне перевтілення тягнуло на талановитий артистизм та премію Оскара. Ніяк не могла повірити  в його доброту й безкорисливість, щось тримало її, щось не пускало в той Рай, яким заманював Анжело. Вирішила, що поїде додому і обдумає все на самоті. Анжело піджартовував, що боїться бути без неї, йому буде її не вистачати, що чекає вже повернення, а вона ще навіть не поїхала. Чи то були жарти, чи й справді такі разючі зміни, Люда не розуміла. Відпускні пообіцяв виплатити після повернення, так сказав, буде впевнений, що вона його не кине.

-- Боїшся?

-- Страхуюся, -- засміявся Анжело.

Вдома Люда поділилася своїми сумнівами з донькою.

-- Мене Анжело заміж кличе…

-- А ти? -- запитала здивована донька.

-- Ще не вирішила. Не вірю я йому, треба все зважити і про все подумати, щоб не вскочити в халепу. 

-- Що тут думати, дітей старий пень не має, то й боїться за свою старість. Тебе він вже знає, звик, то чому ж ні. 

-- Може ти й права, але маю певні сумніви. Треба все зважити. 

-- А що ти втратиш? Не вийде, то підеш від нього, які тут переживання, -- легковажно порадила донька. 

-- Та не все так просто, як ти думаєш. Маю над чим помислити. 

Вдома, як завжди, були борги, нові забаганки внуків і доньки. До кінця відпустки Люда вже витратила все зароблене за рік і не всі дірки “залатала”. Гроші вдома мали неймовірну властивість танути, як сніг на сонці. Люда з подивом дивилася на цінники в магазинах і дивувалася, як люди живуть, отримуючи такі мізерні пенсії і невеликі зарплати. 

-- Ціни європейські, а доходи африканські. Як так можна жити? 

-- Виживаємо, мамо, виживаємо! Без тебе навіть не знаю як би ми тягнули все. 

Слухаючи  Настю, Люда раділа, що може так їм допомагати і що вони цінують це. Яка мати не мріє про вдячність дітей.

Люда в останні дні згадала, що не зробила ніяких аналізів і не сходила до лікарів. Останнім  часом почувалася не зле, але якось дивно -- швидко втомлювалася, іноді ловила себе на тому, що стала неуважна не чула співбесідника, була занурена в якісь свої думки. А ще, щось тривожило, щось невидиме тиснуло серце. Це була тривога, страх і боязнь чогось… Люда пробувала гнати геть дурні думки, але вони лізли й лізли в голову. Щоб заспокоїтися, вона таки вирішила зробити кілька відвідин до лікарні, поки ще мала трохи часу.  Здала кров, сходила до гінеколога, відвідала терапевта, але нічого поганого не знайшли. Терапевт приписала заспокійливі, а гінеколог порадила зробити мамографію бо їй не сподобався аналіз крові. Часу не вистачило і Люда з  тим поїхала до Італії, з рішенням пройти решту оглядів там. 

Анжело зустрів її в доброму гуморі, весь такий заклопотаний та зосереджений. 

--  Я вже дізнавався, які документи потрібні для нашого одруження, -- почав він одразу,  зустрівши Люду. 

-- Ми ще нічого не вирішили, не обговорили, не спіши. Я ще не погодилася.

-- А що є якісь сумніви?

-- Ні, але крок серйозний і маю все зважити. Не тисни на мене. 

-- Гаразд, але не думай довго, бо можу я передумати, -- засміявся Анжело. 

Ніч була повна обіймів і лагідних слів. Люда не могла надивуватися таким змінам, ніби це була інша людина. Дивно!

Той ідилічний сон тягнувся майже цілий місяць. Якогось вечора,  прихована злість і сексуальна незадоволеність вирвалися назовні купою лайливих слів разом з чорною ненавистю.

-- Сука, знову лежиш колодою, нічим мені не допомагаєш. Я тут стараюся, а тобі хоч би що. Є маса способів допомогти чоловікові отримати задоволення, але ти ледача й не хочеш нічого робити. 

-- Та чого ти  в мене хочеш, що я має робити? Нічого мені не треба і сексу теж, то я заради тебе все терплю. 

-- Он як! А я тут дурень, готовий був женитися, думав, що старість мою скрасить, догляне й допоможе, а ти он як заговорила. Ото я дурень вуха розпустив, мало не женився.  та ти є нуль помножений на нуль, пусте місце,  не варта нічого. Думав, що ти оціниш мою пропозицію -- бути сеньйорою, але ти хочеш залишитися смердючою іноземкою, -- кричав озвірілий Анжело. 

-- Та ти хворий!

-- Я хворий, геть з мого ліжка!

Люда встала, але знову була кинута на ліжко. Анжело злісно стиснув їй груди.

-- Мені боляче, що ти робиш! Відпусти мене, звір, а не людина, -- застогнала від болю Люда. 

-- Боляче? Кричи, може так я збуджуюся і  мені встане. Давай кричи, це мене заводить. 

Люда аж завила від  болю і зайшлася плачем.

-- Відпусти мене, що ти робиш? Мені боляче!

Але Анжело не слухав, не чув, не звертав уваги на  слізні прохання згвалтованої жінки. Обличчя йому перекривило в судомі хтивого бажання, тіло вкрилося липким потом й тряслось, як в пропасниці;  а руки мяли й викручували півкулі грудей, залишаючи червоні плями, що з часом стануть чорними синяками.  На якийсь короткий час йому відновилася ерекція і він зробив спробу проникнути в Людмилу, але зробивши кілька рухів, дійшов оргазму і сповз з неї переповненим лантухом,  важко дихаючи.   Голосно й важко дихаючи,  він  довго відновлював  нормальний ритм. 

Люда знищена і заплакана побрела на своє ліжко. 

-- Ось і вся женячка! -- подумала вона. 

Вранці Анжело робив вигляд, що нічого не сталося. Люда, не втримавшись, вигукнула.

-- Не треба мені ніякого заміжжя, досить такої наруги, як  вчора.

-- Передумала? Чому? Що тобі не так? Я думав, що ти готова заради мене на все?

-- Ні, не готова, не готова терпіти таку грубість і згвалтування. Ти не мужчина, ти гірше звіра. Я не хочу більше бути  жертвою, в твоєму хворому прагненні займатися сексом, як молоді. Досить з мене, я шукаю собі іншу роботу, це вже не обговорюється. 

-- То йди, хто тебе тримає. 

Люда повернулася в свою кімнату і почала збирати свої речі. Не знайшовши своєї теки з документами, вона запитала:

-- Де мої документи? Віддай, мені потрібні.

-- Добре, але маєш зачекати, бо я їх залишив у свого родича, який мав зробити копії для подачі документів на одруження. 

-- Я піду заявлю на тебе, якщо не віддаси!

-- То йди, мені нічого боятися. -- Ах! Нічого!

Люда розстебнула два верхніх гудзика і він побачив синьо фіолетові синці на грудях. Синці страхітливо розповзлися по білій шкірі. 

-- Зніму ці  свідчення твоїх любовних утіх в поліції! Як ти думаєш, що за це буде? Відповідатимеш по повній програмі.  Я знаю, що за знущання над жінками в Італії  є стаття.

-- Не знаю, де ти була і хто тебе так розцяцькував. Я старий немічний  чоловік і в свої роки таким вже не займаюся. Я хворий, тому й взяв тебе в дім, щоб ти допомагала. А ти, як бачу, виявилася шльондрою і ночами десь швендяєш, а тепер хочеш мене до буцегарні запроторити. Ти маєш боятися, а не я. Будеш багато пашталакати, то побачиш відео про себе в інтернеті, а ще й доньці твоїй пошлю, щоб знала, чим мама тут гроші заробляє. 

Люда розплакалася гірко й важко. Як вона могла повірити такому покидьку, от дурепа! Яка надія на нормальне життя?  Дияволи не міняються ніколи. Чому це мало статися з нею.

-- Чому ти так поводишся? Про яке відео ти говориш?  Там є  ти і твій покидьок Альфонсо.  

-- Знаєш, є такі програми, що можна зробити відео, як хочеш. Альфонсо попрацює над зображенням і вийде чудесне кіно, зможемо ще й заробити на ньому. 

-- Щоб ти згорів, щоб тебе земля навіть мертвого не прийняла, щоб ти здох...

-- Як! Ти жінко чого хочеш? Маєш їсти, пити, зарплату, доплату, маєш дах над головою, нічого тебе не обходить, ні за що не платиш. Якого рожна ще хочеш? Що я такого від тебе хочу? Хочу, щоб ти мене інколи приголубила вночі, як жінка чоловіка. Так, я вже в роках, але ще хочу, то що тут поганого. Інколи хочу екстремальних видовищ, але це нормально, бо з віком з’являються потреби в вишуканих сексуальних іграх. Всі чоловіки цього хочуть!

-- Але ти є ненормальний  з такою жорстокістю. Може тобі треба сходити до лікаря. 

-- Мені не треба, а ось тобі не завадить. Ти якась бліда,  аж зелена стала. 

Люда й справді почувалася зле. Сил інколи не було навіть встати з ліжка. Вона записалася на прийом до свого домашнього лікаря.  Зробивши серію оглядів та здавши цілу купу аналізів, Люда з жахом усвідомила, що  серйозно хвора. Лікар не став тримати її в невідомості,  розклав все як міг, аби не сильно травмувати жінку.  Діагноз -- рак молочних залоз. Люда плакала тихо і гірко. Сталося те, чого вона так панічно боялася.  Постійні нервові зриви, стреси та важкий психологічний стан  -- не пройшли безслідно. Ось і все! Правда ще можна боротися, зробити операцію, пройти хіміотерапію, довге й важке лікування. В Італії жінки долають цю хворобу. В неї все складніше -- обидві груди вражені, що стається не часто, перенести таку складну операцію буде не легко. Їй запропонували спочатку робити хіміотерапію, а потім операцію. 

Постало питання, як вона житиме  і де. Повідомила Анжело про свій стан, але його це не здивувало. Він вже здогадався, що з нею не все впорядку. 

-- Де ти думаєш оперуватися? 

-- В Італії.

-- Де житимеш? Чи ти думаєш, що я платитиму за дві людини, бо ти не зможеш працювати. Треба когось, хто ще й тебе догляне. Як це ти собі уявляєш?.

-- Де я маю йти, я тут живу і тут працюю. Я не маю грошей, щоб винаймати квартиру. І по закону  можу жити тут. 

-- Та живи, але хто за тобою глядітиме, прати, варити, носити судно з під тебе. Може краще їдь додому, там дочка догляне. 

-- В нас за таку операцію треба платити, і за хімію теж. Я не маю грошей, щоб це осилити. 

-- Це вже твої проблеми, треба було думати раніше і не все зароблене віддавати доньці і зятеві.

-- В мене з тобою контракт, там прописано, що в разі хвороби, я маю право на лікування.

-- Контракт я закрию враз, бо треба буде іншу жінку брати. 

-- Ти потвора!

-- Ні, я практична людина. Я виплачу тобі все по закону і йди собі. Ось твої документи.

Подруга,  вислухавши Люду, матюкнулася. 

-- Байстрюк недороблений! Зараз я приїду і з ним поговорю. 

-- Анжело, не маєш права виставляти хвору людину на вулицю. Коли буде необхідність, я прийду й допоможу їй. Люди при такій хворобі швидко поправляються, Люда сильна жінка, в неї все вийде, потерпи. 

-- То нехай, але я не  хочу  терпіти незручності через  ваші  хвороби. Я хочу спокійно дочекатися своєї смерті, не перетворювати хату на госпіталь. 

-- Все організуємо, -- сказала йому Людина подруга.

Анжело розумів, що жінки праві, проте своє благополуччя було на першому місці. 

Лікування було важким і виснажливим. Люда змарніла, вона страждала не тільки від хвороби, а ще від поводження Анжело, який діставав її своїми  докорами. 

-- Ти хоч розумієш, що в моїй хворобі є й твоя вина. 

-- Що! Я винен! 

-- Так ти щипав і викручував мої груди.

-- Не сміши мене, я може пару разів сильніше притис тебе. 

-- Ні, гулі з’явилися після твоїх рук. Я відчула одразу, але думала, що воно розійдеться.

-- Ще що придумаєш. 

А вночі він прийшов до неї.

-- Мені треба секс. В тебе груди болять, то їх не торкатимусь, а все інше маєш здорове, можеш  задовольнити мене.  Відробляй за своє проживання тут хоч якось.

-- Ти що здурів, я не можу, я хвора, я ледве рухаюся. Йди геть!

-- Ти мене в моєму дому ще гнатимеш! Розкладай ноги я  швидко впораюся. 

Люда заплакала, але її сльози не торкали холодної душі  монстра. Все скінчилося швидко, бо в боротьбі  з нею Анжело розгубив свій войовничий запал і розізлився ще дужче. Люда фізично не постраждала, але морально була знищена. 

Після цього випадку Анжело як сказився, почав приходити і мучити її кожного вечора, не звертаючи уваги на її благання. 

-- Ти виродок! 

-- То йди геть з мого дому, чого ти тут сморід розводиш, -- відповідав він їй.

Йти не було куди. Жінки  знали про її хворобу і не спішили приймати її на квартиру. Одні боялися, інші не хотіли хворої, а деякі радили їхати додому, там мовляв є донька і нехай глядить свою матір. Люда не їхала додому, бо тут мала лікування безплатне, а вдома грошей не було. Та й не хотіла падати своїй дочці на руки, бо та мала свою сім’ю і чекала грошей від мами. Коли вони розмовляли по телефону, то Настя,  не соромлячись, просила гроші. 

Люда з кожним днем  марніла і слабшала. При черговому обстеженні їй сказали, що операцію робити не можна, бо вона не перенесе її.   Люда вирішила йти до кінця і знати всю правду,  інтуїція їй підказувала, що  вона дійшла своєї межі.

-- Лікарю, я мушу знати правду, скільки  мені залишилося?

-- Ви не ставте питання так руба, ми з вами ще поборемся.

-- Ви не розумієте, я тут одна на чужині, нікому до мене немає діла, ніхто мною тут не переймається, нікому я тут не потрібна. Померти хочу вдома. Маю закінчити певні справи вдома і бути похованою поруч своїх батьків. Перевезти моє тіло звідси коштує великих грошей, яких я не маю. Прошу вас, скажіть всю правду,  яка вже є. Покращання я не відчуваю, лікування мені не допомагає, то треба думати, що моя пісня відспівана, моє життя висить на волосинці і може обірватися щомиті. Не мучте мене дарма, що таке рак я знаю, сама працювала біля онкологічних хворих, тому знаю з власного досвіду як це буває.

Лікар відвів свій погляд в бік і мовчав схиливши голову. Йому дуже хотілося допомогти цій відчайдушній українці, яка своєю хоробрістю розчулила його до сліз. Сказати їй всю правду, означало забрати в неї надію. Випадок був непростий, аналізи зовсім погані, метастази сполосували  всі органи і  не піддавалися лікуванню. Він розумів, що це вже кінець, але сказати це не міг. Він звик говорити про таке родичам хворих людей і вже вони брали на себе відповідальність про подальший перебіг подій. Хворих він завжди заохочував, підбадьорував і стимулював та вселяв надію. А тут все інакше, все незвично.  Він  піднявся зі свого місця і підійшов до вікна. Мовчки дивився на вируючий потік автомобілів та людей, там вирувало життя, а тут за спиною в жінки горбата з косою чекала  й рахувала дні. Так так, вже дні, бо місяців їй хвороба не залишила.

-- Я б не хотів вас розчаровувати, але справи дуже серйозні. 

-- Лікарю, я знаю, -- видихнула Люда. 

-- Останні дослідження й аналізи стверджують, що лікування не підійшло вам і ми безсилі чимось допомогти. 

-- І що мені робити? Я хочу їхати додому. В мене є ще час ? Скільки?

-- Боюсь, що часу у вас не так уже й багато. Мені шкода, але його дійсно залишилося мало… 

-- Розумію… -- Люда проковтнула страх, що скував їй горло. 

-- Я випишу вам знеболюючі сильні, але не зловживайте.  Цих пігулок вам  вистачить на два місяці. Вдома  сходите до лікаря онколога і вам припишуть  щось інше, а може щось сильніше, то вже вирішить ваш лікар. 

-- Отже два місяці… -- Люда відчула, як в середині щось стиснуло  аж стало млосно, --  два місяці…

-- Це не вирок, це припущення. Не думайте так погано, зараз медицина йде вперед і може ваші лікарі мають інші препарати, які вам допоможуть.

Люда гірко усміхнулася.

-- Наші лікарі … В Італії сильна медицина, але моя проблема, що я звернулася пізно. 

Розбита такими новинами, Люда одразу зайшла , щоб купити квиток додому. Тепер вже не було чого думати й чекати.  

-- Що ж його робити, коли так. Всі смертні, але їй би ще пожити, так хотілося пожити, хоч трішки пожити для себе. Все своє життя жила для когось, а для себе часу не залишилось, --  в таких гірких роздумах вона прийшла додому. 

Переглянула свої речі, відібрала якісь новіші й потрібніші. Не знати кому потрібні, але  вже не їй. 

Того вечора до Анжело знову завітав його родич Альфонсо. Люда вирішила не говорити  Анжело, що вже має квиток додому. Сиділа в своїй кімнаті і переглядала фотографії, чистила телефон, викидаючи непотрібне. На кухні  чоловіки голосно розмовляли, реготали й пили вино. Вона не йшла до них. Почувалася кепсько і дивитися на дві бридкі потвори їй не хотілося. Вони кликали її до столу, наливали вина й гукали, регочучи.  Потім ввалились обоє напідпитку до неї в кімнату.

-- Чого це наша принцеса не йде до нас!  Гидує нами!  Ти дивись, яка горда стала, вже з господарем і випити не хоче. 

-- Чого вам треба? Йдіть собі, залиште мене в спокої, я погано почуваюся. 

-- Та ти тепер постійно погано почуваєшся! -- зареготав Анжело.

-- Полікуємо, як кажеш, -- запропонував Альфонсо. 

-- А чого, ми  можемо. Давай кажи, де  болить? Між ногами?

Обоє зайшлися п’яним сміхом аж до гикавки.

Люда спробувала вийти з кімнати, але вона скрутили їй руки і кинули на ліжко. 

-- Допоможіть! … -- слабким голосом спробувала кричати Люда.

-- А це ми зараз! Для цього й прийшли, -- процідив, роздягаючись, Альфонсо.

Вириватися не було ні сил, ні можливостей. Згвалтована в котрий раз Люда вже не реагувала на біль і на те. що вони з нею витворяли. 

Вранці ледве звелася на ноги, тінню натикалася на меблі, ковтала знеболюючі і не плакала, сльози текли самі  по собі.   Заспокоювала тільки думка, що скоро дуже скоро для неї все це закінчиться.   Через три дні вона полетить додому. Господи, як  вона переживе ці три дні, як!  Вже би птицею летіла б звідси, а  думками була вже вдома. 

Анжело не звертав на неї уваги, мовби її й не було, як не було вечора, коли він з Альфонсом розважився й позбиткувався над хворою жінкою. 

Люда знову глянула в ілюмінатор. Літак  уже летів над Україною. Були видні полоски землі, ліси та змійки річок. Останній політ … це її останній політ… Яка прекрасна земля з висоти, яка гарна…  

Закрила очі втомлено  від тих пекучих згадок. 

-- Ти мене розрахуй, бо завтра я лечу додому  і більше не повернуся. 

-- То й лети, хто тебе тримає. Набридла тут осоругою, як більмо на оці, лазиш тут дохлою мухою.

-- Та вже звільню тебе від моєї присутності, радій. Дай гроші, які ще маєш дати. 

--Які? Ти тут живеш, нічого не робиш, а тепер ще й зарплати хочеш? За що я тобі платитиму? 

-- Що можу роблю, знаєш,  що хвора. 

-- А мені що до того. Радій, що не вигнав на вулицю. Гроші вона хоче!  Понаїхали сюди, ми вас жаліємо, а ви нам на голову вилізли.  

-- Чудовисько! Ти потворне чудовисько! Щоб ти пропав, сил моїх вже нема тебе терпіти, -- Люда розплакалася.

-- Чого ревеш! Розпустила  тут соплі. Яка ти бридка стала. Вже й  в ліжку одні кістки залишилися, нема на що лягти, -- злісно мовив Анжело.

Люда вже зрозуміла, що грошей не отримає і так стало шкода себе. Вона розраховувала на ці гроші, вдома їй буде нелегко впоратися. Настя знову боргів наробила, їй на лікування ще буде треба, а там ще й  похорони…

Анжело розійшовся не на жарт, злість йому перла в усі дірки, лихословив, обзивав її всіляко. Люда не могла зрозуміти, що такого вона зробила і чим заробила таке його відношення. Але як можна було розуміти цю честву й безсердечну людину, яка не має жалості до нікого.

-- Заплатити їй!  Ти ще мені маєш дякувати, що я тебе терпів, шкодував та кусень хліба давав. Може не так? -- не міг заспокоїтися Анжело.

-- Та не треба мені твоїх грошей, Бог тобі заплатить. Як  тебе тільки земля носить. Яка жінка народила на світ таку потвору й таку наволоч! -- вигукнула з серцем Люда.

-- Не смій чіпати мою маму, ти не гідна навіть згадувати її своїм нечистим  ротом! Уб’ю, гадина! Моя мама свята, не тобі про неї  згадувати!!! 

Він з налитими люттю очима кинувся на Люду. Вона спробувала  забігти до кімнати, але він встиг схопити її за руку і рвонув до себе. Люда другою рукою вчепилася за одвірок і відштовхнула, що мала сили… Анжело, не чекаючи такого опору, поточився  і впав. Падаючи, зачепив  горщик з вазоном, який розбився вщент, осипаючи його землею.

Люда, вирвавшись від нападника, зачинилася в своїй кімнаті. Вона тремтіла вся від жаху і від болю. Нерви здали,  вона безсило опустились  на ліжко.

-- Боже мій, коли це все закінчиться?  Додому! Додому! Їй хотілося додому, як ніколи. 

Вона сиділа в своїй кімнаті, боячись вийти. Прислухалася, але дивно, що не чула криків Анжело. Тиша була якоюсь тривожною і моторошною. Люда поволі прочинила двері і, сторожко прислухаючись, виглянула назовні. Анжело лежав нерухомо на підлозі і не подавав ніяких ознак життя. 

--Я його вбила?!!

Жінка з жахом усвідомила біду. 

-- Тільки не це!!! 

Але чоловік лежав нерухомо. Люда поволі наблизилася до нього і побачила, що з розбитої голови цебенить, поволі висихаючи, кров… Люда торкнула його за руку,  відчула її важкість. Спробувала торкнутися грудей, щоб почути серце, але страх скував її своїми лещатами і не давав змоги  почути його серце, натомість своє стукало так гулко і так голосно, що здавалось його стукіт було чути на весь під’їзд.

-- Анжело… Як ти?  Вставай, досить… -- пробувала щось сказати Люда. 

Сумнівів не було -- мертвий… Вона вже бачила мертвих людей, тому десь на підсвідомості розуміла, що він мертвий. Ще не вірила, але гірка правда  не лишала надії. 

-- Я, вбивця! 

Люда плакала беззвучно і гірко.  

-- Чому так сталося?  Вже завтра я маю летіти, навіщо мені цей тягар до моїх хвороб… Господи, помилуй мене! Я не хотіла, я не хотіла!

Люда плакала  й молилась. 

Навіть  зараз, згадуючи той важкий момент, вона знову витерла сльози. Літак почав зниження  над аеропортом в Борисполі. Люда  без речей, з однією сумкою, яку взяла з собою в салон,  одразу після  контролі вирушила до виходу. 

Україна зустріла її гарною погодою. В маршрутному таксі їй  доведеться їхати  близько години і вона вдома…

Подзвонила своїй доньці.

-- Як це, їдеш додому? Чому? Що сталося? 

-- Приїдеш і  поговоримо. Скоро буду вдома, ключі я маю.

-- Я зможу приїхати тільки ввечері, -- сказала Настя.

-- Коли зможеш.

Люда втомлено відкинулась на кріслі, розслаблюючи  м’язи.  Політ важкий, останній, вже останній… Ще трохи і вона  -- вдома!

Після важкої розмови з донькою  Люда відчула полегшення.  Почувши про хворобу матері, донька розплакалася.

-- Чому, чому ти не робила нічого раніше? Як так сталося?

Люда не стала розповідати про інше. Вона ще сама не могла прийняти цю гірку правду про  свою причетність до смерті Анжело. Промовчала,  лячно признатися в скоєному злочині власній дитині. 

Наступного  дня вона з Настею, сходила до лікаря онколога. Поглянувши на результати аналізів, український лікар підтвердив вердикт італійських колег.

-- Ми можемо спробувати пролікуватися новими препаратами, дорогими, але інколи дієвими.

-- Дякую за пропозицію. Я таких грошей не маю, щоб бути експериментальним пацієнтом і сподіватися на те “інколи”.  Пухлина пустила метастази, що поширилися на інші органи. Лікар в Італії не став приховувати від мене правду. Знаю, що мені залишилося недовго, тому повинна витратити  гроші на  важливі й необхідні справи.

-- Мамо, а може варто спробувати? -- Настя не хотіла вірити в очевидне.

-- Донечко, я теж хочу жити, але, на жаль… Тобі потрібні будуть гроші, а я не привезла багато.

Через три дні, Люда отримала повістку, з’явитися в поліцію, але не пішла.  Згодом до неї завітали гості,  працівники міжнародного департаменту поліції з перекладачем. Люда не здивувалася, вона добре знала, що вони прийдуть. 

-- Коли ви останній раз бачили свого роботодавця -- Анжело де Боллі?

-- В день мого від’їзду.

-- Він був живий?

-- Мертвий...Я вбила його і загорнувши в ковдру витягнула на терасу.

-- Ви зізнаєтеся у вбивстві?

-- Так, ми з ним посварилися. Він мене бив і я його відштовхнула від себе… він впав і вдарився головою… -- Люда почала тремтіти і встала, щоб  взяти пігулку. 

-- Експертиза встановила, що смерть настала миттєво, -- сказав один з них.

-- Мені жаль…

-- Вам жаль, що ви його вбили?

-- Ні, що смерть була миттєва… -- опустивши голову сказала Люда.

Чоловіки переглянулися між собою.

-- Розкажіть все, як було і чому це сталося.

Люда почала свою розповідь. Це було довго і важко. Вона кілька разів зупинялася, пила ліки і продовжувала далі. Донька на кухні вже не плакала в голос, а лиш схлипувала або  тужно вила, затуляючи рота, щоб той розпачливий крик не рвався назовні. Зять кілька разів виходив курити, знервовано ходили йому скули  і стислі губи видавали біль. Присутні чоловіки зрідка уточнювали якісь деталі, сиділи тихо і уважно слухали розповідь згорьованої жінки.  Сповідь не залишила байдужим нікого, біль і розпач, з яким жила жінка майже два роки, вражали. Суворі обличчя чоловіків були непроникними, але при розповіді про згвалтування  двома чоловіками, навіть в  них  з’являлось співчуття. Особливо їх вразив останній випадок згвалтування вже важко хворої Люди. Один з них встав і вийшов  на балкон, інший  стиха вилаявся і підніс склянку з водою жінці.

-- Давайте відпочинемо. Ви втомилися?

Люда підняла червоні заплакані очі і промовила:

-- Маю скинути цей тягар, щоб померти спокійно. 

-- Ми знайшли відео, яке вони знімали по черзі. Альфонсо вже заарештований і все розповів. Ваша розповідь доповнила відсутні  факти, з яких видно, що вбивство було ненавмисне.

-- Мене заарештують?  

-- Чому ви не повідомили поліцію про цей випадок? 

-- Бо тоді б мене заарештували, а я хочу померти вдома і бути похована поруч зі своїми батьками, -- всхлипнула  Люда.

-- Зробити заяву в поліцію ви могли з аеропорту, тоді на вас не було б вини. 

-- В мене було мало часу… і я боялася. Боялася, що мене не випустять з країни. Тепер мене заарештують?

-- Ні, але ми змушені взяти з вас підписку про невиїзд.  Коли закінчиться розслідування, ви повинні будете приїхати на суд.

Один з чоловіків взяв до рук теку з лікарськими висновками, уважно прочитав документи і передав іншому. Чоловіки про щось стиха домовлялися, кидаючи співчутливі погляди на Люду.

-- Ви можете покидати місто для лікування, якщо виникне така потреба. Повідомити про це ось по цьому телефону, який ми вам залишаємо.

-- Нема вже лікування, як не має й часу жити, мій шлях дійшов кінця. 

-- Підпишіть папір про невиїзд.

-- Дякую. Зможу померти вдома.

Чоловіки залишили квартиру і вийшли на вулицю. Якийсь час всі мовчали, кожен думав про почуте.

-- Скільки болю пережила жінка, -- сказав один.

-- Навіть не шкода вбитого. Собаці собача смерть. Вона правильно сказала, жаль, що смерть була миттєва. 

-- Що скаже суддя?

-- А що тут казати. Коли справа дійде до суду, то вона вже спочиватиме з Богом. Бідна жінка!