ЗНАХІДКА

 Елеонора йшла вулицею і знічев’я жбурляла  гострим носком модної туфельки вуличний бруд. Вчора пройшов дощ і купи  сміття знесло  брудною річкою по вулиці до стічної канави.  Дрібне  провалилися крізь решітку, а велике  скопилося на металевих прутах.   Після дощу повітря стало чисте аж прозоре, а ось  вулиці чистішими не стали. Елеонора знову хвацько  підчепила кучу паперу і від її удару напівповна коробка з під взуття перевернулася  і хлюпнула брудною водою на штани. 

-- Оце тобі, -- розсердилася  дівчина. 

 Оглянула нанесений збиток і сплюнула спересердя. 

-- Чорт,  оце щастить мені сьогодні. 

Елеонора  завжди була чистьохою,  ревно стежила за своєю зовнішністю. Шпурляти й підкидати сміття -- такого вона ще ніколи не робила. Бачили б її зараз колеги і друзі, їхньому здивуванню не було б меж. Вишукана й елегантна  Елеонора  завжди була для всіх панянкою.  Це  сьогодні якийсь бзік вскочив в неї,  чи ґедзь вкусив,  не інакше.  Лишень кілька годин, як вона приїхала в це маленьке  містечко, а вже стикнулася з  бюрократією в усій її красі.  В двох місцях, де вона була, її не тільки не слухали, а дивилися  крізь неї, даючи зрозуміти, що мають важливіші справи і на неї час витрачати не будуть.  Елеонора  отримала не відмову, а ще гірше --  зневажливе ставлення. 

-- Сюди треба Кафку, він любив  виловлювати такі сюжети  з повсякденної рутини, -- подумала  Елеонора.

 До такого вона була не готова, звикла в своїй країні до іншого ставлення.   Елеонора  злилася, що було зовсім не властиве її характеру. 

Дивна країна, брудні вулиці, розбиті дороги,  непривітні  люди. Таке перше враження справило на неї місто.  А  тепер ще й штани забруднила. Вона  розпачливо озирнулася і з подвоєною люттю занесла ногу для слідуючого удару. Раптом  погляд вихопив якийсь дивний блиск серед сірого  мотлоху і намулу.  Елеонора  серветкою обережно взяла предмет в руки. Озирнулася по сторонах, щоб боронь боже, ніхто не побачив, що  така вишукана пані риється  в болоті і смітті. Але те щось магічною силою прикувало  її увагу, тягнуло й не давало піти.  Вона механічно піднесла знахідку ближче, щоб роздивитися.  Шматок металу зігнутий, покручений,  понівечений до невпізнання. Потерла  в руці серветкою, відкидаючи шматки піску та болота, Елеонора вдивилася уважніше. В руці у неї, без сумніву,  була  якась прикраса. О, це  дійсно “була”, бо тепер це безформний шматок чогось. 

З-за рогу виїхав автомобіль і Елеонора спішно заховала свою знахідку до сумки. 

-- Все добре? Вас підвезти? Погляньте, знову насувається буря, вам далеко? -- запитала жінка-водій. 

-- Дякую,  тут недалеко.  Я в  готелі живу. 

Небо розірвала блискавка і грім вдарив неподалік. Гроза насувалася семимильними кроками. Вже перші краплі великими ляпками впали Елеонорі на плечі. Дівчина здригнулася від несподіванки.

-- Заскакуйте швиденько, намокнете, -- знову запропонувала жінка.

Елеонора зрозуміла, що вже не встигне добігти до готелю. Тульчин --  невеличке  містечко  на Вінниччині і  його єдиний готель  називався “Тульчин”. До нього зараз було   десь близько кілометра,  а може трохи більше. Швидко  подолати такий шлях  під дощем без парасолі стало неможливим.  Роздумувати було ніколи і Елеонора спритно вмостилася поруч водійки. 

-- Мене  Елеонора звуть.

-- Я  Тетяна. Ви не місцева? 

-- Ні, я здалеку.  

-- Вам в готель? 

-- Так, якщо вас це не обтяжить. 

-- Звичайно ні, нам по дорозі. 

-- Звідки ви до нас приїхали, якщо не таємниця?

-- З Ізраїлю. 

-- Ви там живете? 

-- Так. Мої батьки родом з Тульчина. І я тут народилася, а вже виросла в Ізраїлі. 

-- То ви приїхали навідати могили?

-- Можна й так сказати. 

Елеонора не мала великого бажання першій зустрічній людині розповідати про свої плани.  Жінка була балакуча приставуча, але симпатична. Автомобіль вже наблизився до готелю. Дощ гатив великими краплями по кузову авто. На вулиці враз потемніло від чорної хмари, що накрила місто.    Раз по раз небо краяла  і рвала шматками блискавка. Гроза розійшлася не на жарт. 

Тетяна запропонувала:

-- Поїхали до мене, я тут недалеко.  В мене двір критий і ми без пригод зайдемо в дім. Пізніше, коли стихне дощ, я вас відвезу в готель.  Посидимо, поп’ємо чаю.

Елеонора здивувалася такій пропозиції. Отак з вулиці запрошувати в дім незнайому людину.  В Ізраїлі такого не можна було б уявити. 

-- Дякую, ви вже й так мені допомогли, врятували.  Вдячна за запрошення, але прийняти його не можу. 

З цими словами  вона відчинила салон авто і ступила на асфальт. Вода стрімкою течією неслася по вулиці і її чудові туфлі сірого кольору в тон легенької блузки  враз набралися води. Елеонора рішуче ступила в воду і, попрощавшись, побігла до готелю.  За ті кілька метрів,  що залишилися,  вимокла до нитки. Переодягнувшись і вже  в сухому вбранні вона підійшла до вікна.

-- Вчора дощ, сьогодні злива. Мила Тульчинщино, що ж ти так не гостинно мене зустрічаєш? -- промовила вона дивлячись у вікно.

В сумці задзвонив телефон. В його пошуках вона знову наткнулася на згорток в серветці, але спішила відповісти на виклик, тому залишила його без уваги. 

-- Мамо, не хвилюйся. В мене все добре. От тільки дощ вчора і сьогодні, я не можу навіть погуляти спокійно. Так, я була там, біля нашого дворища, але не встигла нічого роздивитися. Закінчиться дощ і я піду знову, то недалеко. Думаю, що ти пам’ятаєш все краще за мене.  Але нашого будинку немає, там тепер  нова будівля.  Я тобі зроблю фото і пришлю.  Пофотографую все, щоб ти все сама побачила. Хочеш приїхати? Навіщо? Що ти тут робитимеш? А зрештою, як хочеш. 

Елеонора закінчила розмову з матір’ю і задумалася.  Вона приїхала сюди, скоріше з цікавості, ніж  з гострої необхідності. З розмов матері випливали її дитячі сюжети. Колись вони жили тут і щойно з’явилася можливість виїхати до Ізраїлю, вони зробили це.  Мама одержима цим містом, де пройшла її молодість і де жила її родина.  Елеонора не мала такої ностальгії. Вона почувалася краще в Ізраїлі, де виросла й де живе тепер.  Родина виїхала коли їй було п’ять років. Елеонора слабко пам’ятала своє дитинство.  Все, що знала, черпала  з розповідей мами і бабусі, які з ностальгією згадували Україну. 

-- Ах, які там продукти були… Не те, що тепер, все штучне. Селяни продавали своє вирощене на городах, без хімії та пестицидів. На ринку можна було купити все від молока,  сметани, сиру, яєць, птиці, овочів та фруктів. А який духмяний продавали хліб, а яка смачна джерельна вода  з глибокого колодязя в цинковому  відрі на цямрині. 

Вони так впивалися своїми згадками  та колоритними розповідями, що Елеонора захотіла все  побачити  сама. І ось вона тут, а що має? А нічого, бо все чуже і все змінилося. На місці їхньої  хати  стоїть нова  чужа будівля. Коли  йшла вулицею, то дворовий пес так скажено гавкав і кидався на хвіртку та браму, що аж мороз по шкірі пробіг, нагнав неабиякого страху на неї.  Які тут пси люті та злі. Вдома таких немає, там собачкам бантики в’яжуть  та одежину купують, гуляють, пестять, люблять. Собаки -- друзі, а не злі охоронці. Якась дивна країна, сіра і брудна. Люди згаслі, без усмішок. 

За роздумами вона не помітила, як закінчилася гроза, виглянуло сонце. Післяобідній день доходив свого кінця. Елеонора поглянула на годинника і вирішила пройтися ще раз, а також спробувати десь поїсти. Крім кави від ранку нічого не спромоглася з’їсти.  Ось і буде в неї можливість спробувати хвалену українську кухню. 

Вона вийшла з готелю і вже знайомою дорогою пішла до колишнього дому, тепер вже тільки  до місця,  де вона народилася тридцять років тому.  Пробувала фотографувати і хоч щось витягнути з пам’яті, але нічого не згадувалося. 

-- О ви  знову гуляєте? -- почувся голос Тетяни.

-- Ага, а ви знову проїжджаєте, -- засміялася у відповідь Елеонора.

-- Так, я вже додому після роботи. А ви що тут робите?

-- Сідайте, підвезу. Моє авто вже впізнає вас, -- засміялася Тетяна.

-- Не хочу обтяжувати вас, -- пручалася   Елеонора.

-- Нам  по дорозі, заскакуй, -- не вгамовувалася Тетяна. 

Елеонора сіла до авта. 

-- Ти ви працюєте? -- запитала аби спитати. 

-- В райдержадміністрації.

-- Он як. 

Вона згадала, що  сьогодні там були не дуже привітні з нею. 

-- Елеонора, та маєте якісь проблеми?  Вам необхідна допомога? Розказуйте, якщо зможу, то підсоблю, бо то не просто щось вирішувати в чужій країні.  І давайте перейдемо на “ти”, так простіше буде спілкуватися, -- запропонувала Тетяна. 

--  Погоджуюся, ми майже однолітки. Мабуть таки необхідна  твоя допомога, в мене не виходить пробитися крізь вашу щільну стіну бюрократизму.  Я й на йоту не просунулася в своїх пошуках. 

-- Тоді розповідай. В нас дійсно все не просто, але можливо. Якщо буде треба, то я маю на приміті таку силу, від якої мури падають, що там -- якісь  стіни. 

-- Я тут народилася.

-- Це я вже зрозуміла. 

-- Хочу розшукати  архівні документи про свою родину. 

-- А твої батьки хіба не знають?

-- Знають та не все. Багато  білих плям, без пояснень та без документів.  Я на власні очі хотіла побачити, рідні колись місця. Заглянути в архіви, думала, що тепер це можливо  в сучасній  демократичній Україні. 

-- Архіви, звичайно є, але треба мати дозвіл і зробити обґрунтований  запит. Чекати доведеться довго і хто зна чи дадуть добро.  Навіщо це тобі?

-- Я вивчаю історію і мені цікаво дослідити свої корені.

-- Моя сім’я поїхала звідси без нічого.  Дозволили взяти тільки необхідне. Будинок продали за символічну ціну.  Пройшло багато часу, все змінилося. 

Елеонора дістала з сумки світлини. 

-- Ось наш дім, якого вже нема. 

Тетяна розглядала старі фото, уважно вивчала людей.

-- Це моя мама, а це бабуся. 

-- Твоя бабуся Ріма? Працювала в музичній школі? 

-- Так і моя мама теж  там працювала.

-- Я пам’ятаю їх. Я  вчилася у них. 

-- Оце так, чудово. Мені приємно, що ти їх пам’ятаєш. 

-- Елеонора, давай все таки зайдемо до мене і про все поговоримо. Я думаю, що зможу тобі допомогти, або познайомити з потрібними тобі людьми. Мій брат Володимир може багато для тебе взнати. Він працює в прокуратурі, вони мають доступ до секретних матеріалів.

Вони сиділи, пили чай з яблучним пирогом.

-- Сама печеш?

-- Ага, люблю я цю справу --  кухня то моя хвороба і моє дозвілля. Що поробиш, це в нас сімейне. Моя мама ще й досі не хоче йти на пенсію, працює кухарем в ресторані. 

-- Треба буде спробувати її кухню, сходити на обід. Моя бабуся досі мліє від спогадів про українську кухню. 

-- Організуємо, це не складно.  А що саме ти шукаєш? Маєш якусь конкретну ціль? -- запитала Тетяна. 

В двері подзвонили.

--  Ось і  мій брат. 

До кімнати увійшов кремезний чоловік. Він привітно усміхнувся і простягнув руку Елеонорі. 

-- Володимир. 

Елеонора зустрілася з сіро зеленими очима чоловіка, які одразу  взяли її в полон.  Темно русяве волосся було коротко стрижене. Вольове обличчя з високим чолом і чуттєвими губами доповнили картину красеня.  Серце тьохнуло від потиску руки, яку він не спішив відпускати. Володимир був саме таким типом чоловіків, за яким полюють жінки. 

-- Серцеїд! -- подумала Елеонора.  Але він їй сподобався. 

Володимир також  розглядав гостю своєї сестри  з усмішкою, що пасувала йому і робила лице добрими і світлим.

-- Оце тобі, попливла, як мед на сонці.  Так і закохатися  можна, а  кому це треба,  -- осмикнула себе подумки Елеонора. 

Тетяна принесла ще чаю і  свій чудовий пиріг. 

-- Володь, тут в Елеонори є кілька запитань, а з відповідями  не просто. Ти  вислухай і порадь, куди їй з цим звернутися. 

-- Я весь увага. 

Елеонора розповіла,  про свою сім’ю, про  те, як вони переїхали жити до Ізраїлю.  Вона хоче відновити історію своєї родини, бо розповіді мами і бабусі не дають повної картини. Їй би поритися в архівах. 

-- Які саме люди вас цікавлять, прізвища, якщо можна, -- запитав Володимир. 

Елеонора назвала кілька прізвищ.   Брат і сестра почали щось обговорювати, швидко і українською мовою, якої Елеонора не знала. Вона спілкувалася  російською, яку  вчила  з мамою.  Дівчина  переводила погляд з одного на іншого, щоб хоч щось 

зрозуміти. 

-- Архіви, на жаль, не всі вціліли. Частина, яка зберігалася в палаці графа Потоцького, пропала. Матеріали   були звалені  абияк без належного догляду.  Будівля протікала, вітер гуляв,  проникаючи в розбиті вікна, птахи вили гнізда і жили собі привільно,  а решту роботи зробили миші та пацюки. Палац до недавнього часу стояв пусткою.  Туди звозили непотрібні  залежані товари з магазинів,  зробили складські приміщення непридатні й необлаштовані,  які з часом стали сміттєзвалищем.  Потім той мотлох просто викидали. Якусь дещицю  архіву таки врятували,  але щось конкретно знайти  буде  не просто. З тим знищеним матеріалом ще працюють фахівці аби відреставрувати знайдені і дуже важливі документи історичного характеру.  Вінницькі архіви зберегли багато документів, туди ми з вами поїдемо разом.

Володимир глянув на  Елеонору своїми проникливими очима, а  вголос  сказав:

-- Все що можна буде знайти, ми знайдемо, не хвилюйтеся.  Пошуком вцілілих матеріалів я займуся сам. Якщо там щось є,  то ви матимете копію.

--  Зараз відреставрований палац дуже гарний. Ми зможемо з вами піти туди на екскурсію. Прогуляємося Тульчином, я покажу вам свої улюблені місця. 

Володимир розповідав це все і дивився на Елеонору, що уважно  слухала його.  

-- Дякую. Я з радістю.

Елеонора не йняла віри. Ще кілька годин тому, вона лаяла всіх і вся, не сподівалася на успіх, а зараз зрозуміла, що світ не без добрих людей.

-- Ой, Елеоноро, я вам співчуваю, бо коли Володимир осідлає  свого улюбленого коника -- історію Тульчина, то на вас чекає чудова й детальна розповідь. Він вас заговорить, зачарує й  одурманить.   Тримайтеся, -- засміялася Тетяна, лагідно дивлячись на брата. 

-- Не страш дівчину, бо завтра  не прийде. Історія нашого маленького міста варта уваги. Вам як історику буде цікаво.

--Ти хоч їсти не забувай і гостю голодом не мори,  -- не вгавала Тетяна. 

-- А ви знаєте історію нашого Тульчина і Тульчинщини в цілому? -- запитав Володимир.

-- Не  дуже  багато. Ви не  хвилюйтеся, мені цікаво.  Я з радістю приймаю вашу пропозицію. 

Наступного дня Елеонора задовго до домовленого часу вже була готова. Вона спіймала себе на думці, що їй приємне товариство Володимира. 

-- “Дєвушка” ти замріялася  занадто, -- проговорила вона в голос. А подумки  усміхнулася. Елеонора вже давно не зустрічалася з чоловіками, після останнього розчарування, не було бажання знову страждати. Всі знайомства  були дружніми і в статус женихів не проходили. Мама  про внуків закидає, а бабуся який раз говорить прямо про її роки. А вона що, хіба не хоче? Та де його взяти того, який  готовий створити сім’ю і бути хорошим чоловіком та батьком. А ще кохання? Без нього вона не збирається ризикувати своїм вільним життям. 

З такими думками вона зустрілася з Володимиром і розпочала свій вояж,  знайомство з містом Тульчин, що на Поділлі. 

 -- Тульчин -- неповторне містечко на Вінниччині, що попри свої невеликі розміри, вміщує таку величезну  історію. Тульчин пов’язаний з романтичними середньовічними замками, легендами, загадковими підземними тунелями,  садибою Станіслава Потоцького, щот не має аналогів в Україні, а також багатьма архітектурними та культурними пам’ятками. Це місто має свою історію та яскраве життя, -- розпочав свою розповідь Володимир.

Поруч з Володимиром, вона почувалася легко і впевнено. Елеонора роздивлялася навколо і коли з-за рогу вихопилася ошатна й велична будівля палацу, не могла стримати свого захоплення:

-- Як гарно! 

-- При комуністах це місце,  закинуте  й занедбане  поросле  бур’яном та  засипане сміттям,

 не викликало захоплення ні в кого. 

 Елеонора згадала розповідь мами, що дітей лякали привидами та страхіттями аби вони не бігали до палацу  гратися. Дорослі хвилювалися, щоб щось не завалилося дітям на голову, тому подалі від біди стримували їх в такий спосіб. 

Елеонора не могла повірити, що таку красу можна було занехаяти.  Вона розглядала палац, милувалася архітектурним пам’ятником, чудовим садом навколо. Володимир розповідав:

-- Палац є одним з кращих зразків української архітектури у стилі класицизму. Він вражає своєю красою та грандіозністю. Недарма його називають Подільським Версалем. Це окраса і візитна картка міста Тульчина.

-- Тут гостював Пушкін, він закохався в дочок Потоцького -- Ольгу і Мікулу. Обидві красуні полонили його серце, що було не так вже й складно, бо Пушкін закохувався більше сотні разів і кожній щось присвячував.   Цього разу він присвятив обом красуням сонети та описав Тульчин в десятій  главі “Євгенія Онєгіна”. Чудова українська природа та неперевершена краса дочок Потоцького  надихнули його на “Бахчисарайський фонтан” та чудову поезію “Чорна шаль”. 

-- Сюди приїздив  польський поет Юліуш Словацький. Йому подобалася українська природа. А ще, подейкують історики, йому подобалася дружина Потоцького, яка була вельми красивою жінкою.

 Котляревський служив  ад’ютантом  при бароні Мейєрдорфі, який був призначений для війни з турками  і завоювання Молдавських князівств. Чарівна подільська краса взяла в полон його серце і душу тридцятисемирічного поручика Сіверського драгунського полку, красеня й відомого українського письменника Котляревського.  Він часто бродив найпотаємнішими куточками  Тульчина з пером в руках  і  з замисленим поглядом.

-- З тисяча дев’ятсот двадцятого року, вигнавши денікінців,  тут закріпилася радянська влада. Визвольний парад приймав Котовський.  Тульчин прославлений багатьма видатними людьми. 

-- Я вам покажу будинок Пестеля, який тут організував своє Південне товариство  декабристів з дуже дієвим осередком.  

-- Суворов деякий час жив у Тульчині і саме тут,  написав свою книгу “Наука перемагати”. Його солдати викопали сім колодязів в різних місцях Тульчинщини, всі вони діють і по сьогодні. Поляки не любили Суворова, але змушені були  терпіти його присутність, щоб не гнівити царицю Катерину. Суворов  для поляків завжди був одіозною фігурою. Він завдав їм багато болю і пролив не мало крові.

-- Я тебе  не втомив? -- запитав Володимир. 

-- Ні, ні! Ти так цікаво все розповідаєш, -- запротестувала Елеонора. 

-- В музичній школі працював Леонтович. Його “Щедрик” сьогодні співають по всьому світі, різними мовами.  Ось ми з тобою прийшли до його пам’ятника. Тульчинці дуже годяться ним.

-- Моя бабуся працювала з Леонтовичем, вона  розповідала про цього талановитого композитора і музиканта, -- сказала Елеонора.

-- Он, як. Чудово.   З дві тисячі сімнадцятого року в палаці Потоцького проходить щорічний оперний фестиваль “Опера фест”.  Сюди приїздять відомі оперні співаки і наш Тульчин стає великою сценою. До речі, за два тижні починається свято, можеш стати його глядачкою. 

-- Ой, як гарно, сьогодні подзвоню своїй мамі, вона захоче побувати  обов’язково. Музика для неї -- життя і сенс буття, -- зраділа Елеонора. 

 -- Я обходив стороною сумні сторінки нашої історії, а вони також є, на превеликий жаль. Однією з трагічних сторінок  була Друга світова війна, що чорною сторінкою вписалася в нашу історію.  Одразу після німців сюди прийшли румуни.  Вони розстріляли дуже багато людей в  Тираспольській тюрмі, а також в селі Печера, що неподалік Тульчина. Там загинули цілі сім'ї  і родини євреїв. 

Елеонора стрепенулася:

-- Ось звідси, будь ласка,  докладніше. Мою бабусю заховала жінка з села Клебань, а про решту родини ніхто не знає, де вони поділися.  Потім говорили, що загинули вони в Печері, але точних даних не знаємо. 

Володимир співчутливо подивився на дівчину.

-- Спробуємо щось знайти.

-- Про Тульчин мені розповідали мама і бабуся, але так гарно і детально, як ти, вони не вміли. Багата історія і велике історичне минуле в такого невеличкого міста, аж не віриться, -- зауважила Елеонора. 

-- Це правда, хто тільки не володів цим містом з тисяча шістсот четвертого року.  Тут були всі і кожний залишив свій слід в історії міста. Потім я дам тобі книгу про Тульчин. 

Вони йшли вулицею і зупинилися буля красивого будинку, що красувався за цегляною огорожею. Злий собацюра цього разу не вчув непроханих гостей і Елеонора без страху зробила кілька знімків. 

-- Тут, якщо я правильно зрозумів, колись жила твоя сім’я?

-- Думаю, що так, бо моя  дитяча пам’ять не зберегла нічого, орієнтуюся по розповідях мами. 

-- Будинок виріс тут не так давно, старий знесли, наскільки я пам’ятаю, -- тому ти не можеш його пам’ятати. 

З-за огорожі будинку, навпроти через вулицю,  виглянув чоловік:

-- Володимир Стахович, а ви яким дивом забрели на нашу вулицю?

-- Доброго дня. Гуляю я, а заодно  показую нашій гості  Тульчин, знайомлю її з нашою історією.  

-- Чудово, бо в нас направду є що побачити.  А гостя звідки?

-- Я -- Елеонора, з Ізраїлю.  Я тут народилася, наша родина переїхала до Ізраїлю, коли я була маленька. 

-- Он як! І хто твоя сім’я? Я маю їх знати. 

-- Шерман. 

-- Знаю, знаю. Твоя мама Жанна? А бабуся Ріма? І жили ви в акурат проти мого будинку через дорогу?

-- Саме так. 

-- А чого це ми стоїмо на вулиці, прошу зайти у двір.  В мене тут є шикарне місце для відпочинку і медок свіжий, сьогодні накачаний, пахучий. Заходьте. 

Елеонора і Володимир зайшли у двір, невеликий, але гарно доглянутий. Різьблена  альтанка обвита фіолетовим клематисом, навколо буяли різноцвіттям троянди і ще якісь незнайомі Елеонорі квіти. Міцний дерев’яний стіл, лавки та дерев’яні стільці  виконані в сільському стилі.  Все  просто і водночас практично та елегантно. 

-- Чим займаєтеся в Ізраїлі?

-- Я,  історик, викладаю в університеті. 

-- Я чому запитав, бо твоя родина більше музиканти. 

-- По жіночій лінії, бо дід був комерсант, батько теж, -- засміялася Елеонора.  Я теж маю музичну освіту, але мені більше до вподоби історія. В житті треба займатися тим, до чого душа лежить. Мою душу вкрала історія, не вписалася я в сімейні рамки.

-- Твоя бабуся працювала з Леонтовичем.

-- А ви звідки знаєте?

-- Я? Дозвольте відрекомендуватися, полковник у відставці. Мій будинок завжди був навпроти вашого і ще, я був закоханий у вашу маму. Щоправда спливло багато часу і ваша мама мене не пам’ятає.

-- Оце тобі! Скільки всього цікавого і несподіваного я дізналася сьогодні.  Просто не віриться.  

Телефон Елеонори завібрував і сповістив музикою про дзвінок  від мами. 

-- Ось і предмет ваших мрій, як відчуває, що тут про неї згадують.  Так мамо, ще не можу тобі розповісти нічого, бо якраз зустрілася з дуже цікавими людьми, яких ти теж знаєш. Не віриш? Я теж  не повірила, але факт залишається фактом.  Він живе навпроти нашого колишнього  будинку… Олексій?  Я ще не знаю, бо щойно познайомилася.

-- Я  Олексій, -- сказав чоловік.

-- Ось і славно, ви собі й поговоріть, -- з цими словами, Елеонора простягнула йому телефон. 

-- Жанна, привіт! Ніколи не думав, що ти мене пам’ятаєш. Гарна в тебе донька…

Елеонора не стала слухати  що ще почали згадувати й обговорювати давні знайомі, але була впевнена, що тем для розмови їм шукати не доведеться. А сама повернулася до Володимира:

-- Я в тебе вкрала цілий день.

-- Зовсім ні, мені приємно бути з тобою. І я з вчорашнього дня у відпустці, тому можу бути цілком у твоєму розпорядженні. 

-- Маєш плани на відпочинок? Десь їдеш? 

-- Ага, до діда в село. Там найкращий відпочинок --  ліс, гриби, мед, рибалка і світанок голосистих півнів.  Там кіт треться до ніг, дід косити сіно припросить, а ще можна до втоми в ногах і ломоти  в спині їздити на велосипеді, забувши про автомобіль.

-- Де це такий рай? -- розсміялася Елеонора. 

-- Недалеко, Кирнасівка.

-- Хочеш, можемо вдвох поїхати, дід і тебе  припаше, і тобі знайде заняття. Він в мене такий.

-- Звучить справді заманливо й обнадійливо. Я подумаю, таку  пропозицію мені ще ніхто не робив.

-- Погоджуйся. Чи боїшся двох холостяків?

-- Це хто такі?

-- Я і мій дід, -- Володимир підняв на неї свої красиві очі.

-- О, тоді дід мені підійде, бо я стара діва, як каже моя мама, -- іскристо сміючись, відповіла Елеонора. 

-- Діва чудова і ще зовсім не стара, твоя мама перебільшує, -- сказав Володимир і зашарівся. 

-- Це комплімент? Ой, як ти гарно червонієш. 

-- То в мене судини проходять близько, вони червоніють, коли їм хочеться, -- сміявся Володимир. 

А поруч  кипіла пристрасна розмова  двох  давніх знайомих, в яких було про що згадувати.  Елеонора задивилася на Олексія,  сивочолого чоловіка, ще  досить привабливого та красивого. Спробувала уявити його молодим. Він їй подобався. Мама давно овдовіла і не шукала нікого, а ще ж не стара. 

 Елеонора  почувалася  затишно їй  тут подобалося.  Ще недавно вона й уявити не могла, що буде ось так запростецько  сидіти з малознайомими людьми, жартувати, розмовляти і їй буде так хороше. 

Наразі з хати випурхнула дівчина, років шістнадцяти, зупинилася, здивовано розглядаючи незнайомих їй людей. Здивовано звела до верху ідеальні брови на юному й красивому обличчі з легким макіяжем. Молодь любить підкреслювати те, що має, а іноді й занадто. В цьому випадку  все було гарно  без натяку на несмак. Все було в міру,  дівчина  вміла  користуватися своїм природним шармом.

Олексій попрощався з Жанною  і з легким уклоном передав  Елеонорі  телефон. 

-- Моя внучка, Ярина.  Яринко, наша гостя з Ізраїлю, її сім’я жила колись давно навпроти нашого будинку. 

-- Це там, де скарб зі шафи випав? -- сказала дівчина. 

Елеонора запитально подивилася на Ярину.

-- Який  скарб?

-- Про це дідусь знає, бо я тільки  чула  їхні розповіді.

Володимир теж зацікавлено подивився на Олексія. 

-- А й справді, була така справа. Я щойно поступив на юридичний,  коли приїздив додому, мені сестра розповідала. Ми сміялися  й не дуже вірили. Здавалося, така собі казочка.

Олексій засміявся:

-- Не скажіть, історія варта уваги. Наслідки можна спостерігати вже сьогодні, поглянувши на будинок, який виріс, як гриб після дощу. Поліція перевернула тут все вверх дном, але нічого не знайшла. Простукали стіни, облазили всі закутки, пройшлися скрізь металошукачем, але нічого не виявили. Добре зуміли заховати й з розумом використали свою знахідку. Але давайте все по порядку. Вмощуйтеся зручно, моя дочка принесе нам кави і чаю. 

Всі дружно розсілися.  Елеонора ввімкнула записувач, щоб потім ще раз прослухати. 

-- Коли вам дозволили виїхати, то тільки з особистими речами, наскільки я пам’ятаю,  -- сказав Олексій.

-- Саме так було, дім продали за символічну ціну з усім, що там було. Я маю тільки світлини нашої хати і якою вона була всередині. 

З цими словами вона виклала з сумки фото. Всі почали роздивлятися. 

Олексій уважно розглядав  світлини:

-- Ось і наша знаменита шафа. Тут її добре видно. 

Шафа на фото була велика, з різьбленими птахами та вишуканим мереживом дерева з листям. Виконана майстром своєї справи, така  ручна  робота  цінується дорого.  Колись такі  шафи робилися на замовлення  в  одному  екземплярі. 

-- Бабуся привезла цю шафу від свого дідуся лікаря-стоматолога. Її родина жила в Одесі, а вона переїхала в Тульчин зі своїм чоловіком-комерсантом. Дідусь помер раптово, згодом після смерті своєї дружини. Він не зміг змиритися з її втратою, так сильно її кохав. Про своїх батьків мені  розповідала бабуся. Привезли ще ось цей стіл і ці стільці, багато дрібних предметів з дерева, срібла, картини, посуд і таке інше. Все це залишилося в проданому домі, на жаль.   

-- Повертаємося  до  історії про скарб, -- сказав Олексій.

-- Нові господарі, після вашого від’їзду -- мама з трьома дітьми. Двоє хлопчиків і дівчинка. Зіна,  тепер вже жінка,  зі своєю сім’єю і зараз там живе.  Старший брат в Вінниці, молодший, на сусідній вулиці, а мама вже померла. 

Переїхали вони бідні, аж сині.  Жінка почала продавати  з хати потроху. На базар виносила, то канделябр, то картину, то статуетку.  Дещо в неї купила моя покійна дружина. Так вони й жили, замкнуто й закрито, з сусідами не спілкувалися. Зіна вивчилася на бібліотекарку, Іван старший -- столярував, а молодший -- таксист.  Іван був гарним майстром, меблі робив, ремонтував, що кому треба. Рукастий хлопець, але неговіркий. Обжилися трохи і почали перебудовувати хату, щось  замінили, щось викинули. Шафу винесли до майстерні, бо не підходила вони до сучасних меблів. Іван там свій  інструмент складав. Шафа стала стара, запилена, обдерта і нікому не потрібна.  У дворі вони завжди мали пса. Кожна тварина була зліша попередньої. Що вони з ними  робили невідомо, але у двір не можна було вступити. Якщо хтось приходив, то чекав біля воріт, а Іван припинав пса коротко. Собацюра гарчав і рвався, вгризався зубами в  що будь і рвав на шматки. З дерев’яних буд летіли тріски і огризки.  А коли бачив, що людина тремтіла зі страху, сатанів ще більше. Диявольські були пси. 

-- Там і тепер злющий псюка живе, я злякалася на правду, -- сказала Елеонора. 

-- Одного разу, восени, коли зачастили дощі, а Іван мав багато роботи і не зробив нової будки для свого звіра, поставили шафу. Вона займала чимало місця в майстерні, а собаці пригодилася.  Так шедевр столярного мистецтва безславно закінчив свій  шлях. Собака  шафі не зрадів і не оцінив старань свого господаря, добрішими теж не став. Він цепом розгаратав шафу, яка не витримала такого поводження  -- розвалилася. Розсипалася на дошки,  монети та дорогоцінності. Монети викотилися з круглих ніжок, що були тайником і надійною схованкою довгі роки.  На їхнє  (не) щастя все це побачила сусідка, що нечистий  саме в той час підвів її до дірки в паркані. Монет було багато, їх збирали, кваплячись та  оглядаючись, так  вона розповідала потім.  А  сама застигла,   як вкопана, вражена таким багатством.  Бачила, що шафу спішно спалили, розбили й  інші  дерев’яні меблі в пошуках скарбу. Чи ще щось знайшли невідомо. 

Олексій  надпив трохи чаю і продовжив.

-- Якийсь час все було тихо, але сусідка, що бачила, розповідала з такими подробицями, що зацікавила відповідні органи. Міліція нагрянула  з обшуком і робила свою справу дуже ретельно та скрупульозно, але  нічого не знайшли. Потому вони ще кілька разів приходили,  викликали на допити, страхали й обіцяли. Але сім’я стояла на своєму, що це вигадки сусідки, бо їй пес дошкуляв гавканням. 

Сусідка вгомонилася і замовкла. Хтозна чи сама зрозуміла, чи заплатили, але  з часом історія забулася. Люди посміялися з сусідки, що вона казки на старості писати почала, скарб їй мариться.   Ось така історія, -- закінчив  Олексій.

Елеонора сиділа заціпенівши. 

-- Несподівано.  І що потім?

--Помалу почали будувати нову хату, стали ще більшими відлюдьками. Тут залишилася жити Зіна з матір'ю, а брати собі побудували  добротні будинки окремо, згодом Іван перебрався до Вінниці. Відчувалося, що почали жити безбідно. Як і де збували золото не відомо. Думаю,  через євреїв, але ті не признаються, хто собі ворог.

Елеонора мовчала. Якесь двояке почуття огорнуло її. Скарб мав належати їхній сім’ї, але вони про нього не знали. 

Яринка порушила тишу:

-- Вмієш ти діду розповідати, бабуся завжди говорила. Вже вкотре чую цю історію, а всеодно цікаво.

 Елеонора і Володимир тепло попрощалися з господарями, обіцяючи ще зайти.  Крокуючи вулицею, обоє мовчали. Елеонора була під враженням почутого, а Володимир не хотів її тривожити. 

-- Ми з тобою ще не обідали, а година вже пізня. Давай зайдемо в ресторан до моєї мами, вона завжди знайде чим пригостити голодних, -- запропонував Володимир.

Елеонора мовчки кивнула головою.

В ресторані їх зустріла приємна усміхнена жінка. Вона обняла свого сина і привітно віднеслася до Елеонори.

-- Зараз я почастую вас смачними варениками, а потім ще щось придумаємо.

Елеонора смакувала українські страви  і згадувала “ охи  і ахи” бабусі. Тепер вона їх розуміла.

Розмова знову повернулася до знайденого скарбу.

-- Та шафа стояла в їдальні, на виду у всіх і була нафарширована золотом, а ми й не підозрювали. Прадід  помер несподівано і не встиг нічого нікому сказати, а в заповіті хіба таке напишеш. Бабуся розповідала про свого батька, що він однолюб і був до нестями закоханий в свою дружину.  Жили вони в розкішному домі, а з приходом радянської влади, все змінилося. Їх кілька разів обкрадали або приходили забирати що не будь просто так. Тому, мабуть дідусь і зробив таку криївку, такий сховок, думав, так  надійніше. Ми маємо фото прабабці, яка це  була красуня, елегантна, знатного походження. Я попрошу маму, щоб взяла фото з собою, коли приїде. 

Володимир спостерігав за дівчиною. Вона була інша, не схожа на його знайомих,  незвичайна і водночас проста. Ловив себе на думці, що вона йому подобається.

Вже в готелі, Елеонора подзвонила матері.

-- Я сьогодні почула  цікаву розповідь,  коли ти приїдеш,  я попрошу Олексія розказати ще раз.  День був насичений враженнями й подіями. Я познайомилася з дуже цікавими людьми. Мені вже не так скучно  й одиноко.  Чекаю тебе, до скорого.

Елеонора засунула руку в сумку в пошуках цигарок і запальнички.  Вони курила дуже рідко, але сьогодні це було необхідно. В пошуках рука наткнулася на згорток і вона вийняла його з сумки аби нарешті роздивитися.  Засохлий бруд потроху відвалився  і Елеонора поспішила до умивальника, щоб помити свою знахідку. Струмінь  води очистив рештки землі і в руці блищав  уламок якоїсь прикраси, чогось  без сумніву цінного  і може, навіть красивого.  Вона роздивлялася покручений та понівечений  перстень. Зберігся навіть камінь і ще якісь камінчики. Потерши зубною щіткою камінь, вона замилувалася  його зеленим відтінком, що заграв барвами при світлі. В оточенні дрібних   камінчиків, що  скидалися на діаманти,  його рідкісний колір виглядав вишукано. Оправа з білого металу, скоріше срібна, ніж  золота.  Вона не була великим експертом по дорогоцінностях, але без сумніву,   тримала в руках річ цінну  старовинну і досить  вишукану. Елеонора крутила в руках свою знахідку і помалу якась впевненість спокій і впевненість теплом огортав душу. Камінь ніби тулився до її рук, не хотілося його випускати. Вона поглянула на годинник, але зрозуміла, що йти зараз на пошуки ювеліра  пізно.  Вона це зробить завтра. 

Телефонний дзвінок вивів її з задуми. 

-- Відпочила, давай сходимо десь на вечерю. Подивитися вечірнє місто, погуляти біля ставка або просто десь посидіти. Я заїду за тобою через хвилин двадцять. Згода?

--  Я тобі не набридла? Тебе дружина  не ревнуватиме,  а то гляди прожене  з дому, -- засміялася дівчина. 

-- Нікому проганяти, я як в пісні “позабыт, позаброшен”... 

-- Таки не ридай, я передумала і складу тобі компанію. Боялася, що хтось мені розборки влаштує. А коли ти одинокий, то гріх тебе залишати і самій страждати одиноко. Гаразд, я чекатиму тебе за півгодини. 

Елеонора спіймала  себе на думці, що  Володимир зацікавив її.  З ним було легко і просто, що дуже важливо. Їй вже давно не зустрічався чоловік з таким поступливим і водночас сильним характером.  Хлопець був явно не дурень, а добре освічений та ерудований спеціаліст. За такий короткий строк  не можна було впізнати людину, але інтуїція її ще ніколи не підводила. 

Ресторан був у лісі, кухня відмінна, страви їй сподобалися. Елеонора ще раз відмітила, що вони легко знаходять  спільні теми, їй  з  ним  не було нудно. Володимир без упину жартував, розповідав цікаві історії, знав безліч оригінальних фактів з життя знаменитостей. Вечір такий насичений  і цікавий, що обом не хотілося розставатися. 

-- Володю, ти ювеліра хорошого мені не порадиш?

-- Звичайно, а що сталося?

-- Та дрібниці, я зламала сережку, -- відповіла Елеонора. Їй не хотілося розповідати про свою знахідку  до пори до часу. 

-- Є, звичайно, майстер своєї справи,  вже в роках, але ще працює. Я напишу тобі його адресу.  

Вони ще сиділи й розмовляли. Розмова знову повернулася до історії зі скарбом.  Володимир розповів плітки й домисли, якими обросла ця історія свого часу.

-- Якийсь детектив, не інакше. Я запитував своїх колег, що приймали безпосередню участь, щоправда основна більшість тієї спецгрупи була з Вінниці, той підрозділ не розповсюджує інформації, але не знайшли нічого, то не було чого приховувати. Розказують, що  шукали дуже наполегливо й поглиблено. Були попереджені ювеліри і скупники, за ними довго слідкували, але ніяких слідів. Може це уява сусідки, щоб насолити, таке може бути, люди різні. 

Елеонора посміхнулася:

-- Все може бути.

Ви неї задзвонив телефон і вона, поговоривши з матір’ю, пообіцяла все розповісти їй потім, в готелі. 

-- Не хочу нічого говорити завчасно, бо й нема про що. Та який секрет, історія скоріше видумана, схожа на фантастичну, але ти почуєш від Олексія. До речі, дуже симпатичний мужчина, вдівець, тобі може сподобатися.

-- Не сміши мої тапочки, -- розсміялася Жанна  на спробу видати її заміж.

-- Ах, ах, яка ти в мене.

-- Стара я для заміжжя.

-- Мамо, не смій про себе так говорити, ти гарна жінка і чудово виглядаєш. Знаєш, скільки жінок твого віку  знайшли собі пару і щастя. Я люблю тебе. 

Наступного дня Елеонора знайшла ювеліра.  Зайшла в невелику майстерню, де побачила старенького згорбленого чоловіка з окулярами на носі і з ярмулкою на тім’ї. Хитрі очі уважно вивчали її. Чоловік поштиво усміхнувся і запитав:

-- Чим може бути корисний старий Яков для такої не місцевої красуні. 

Елеонора усміхнулася. Ювелір був не тільки хитрий, а ще й спостережливий  і проникливий. 

-- Шолом алейхем, мир вам.

Яков ще більше розплився в усмішці, 

-- Хто ти і звідки? 

-- Я приїхала з Ізраїлю, але Тульчин місто мого народження, моя сім’я жила тут. 

-- Хто вони?

-- Шерман.

-- О, ти зробила мене щасливим, я знав твою сім’ю. Ріма, як вона?

-- Ще топче землю, скрипить, але командує всіма.

Яков розсміявся. Було видно, що йому подобалася дівчина і їхнє спілкування. 

-- Вітання їй, гарна жінка, пам’ятаю її. Багато закоханих сердець розбила. 

-- Ваше, сподіваюся, вціліло, -- засміялася Елеонора. 

-- Моє вже було зайняте, моєю незабутньою Сарочкою, мир праху її. А то б і я метеликом  летів би до Рими.  Дитя, ти до нас надовго?

-- Я  Елеонора. Ще не знаю, бо маю справи, за які ще  й не бралася. 

-- А до мене з чим прийшла?

Елеонора мовчки виклала на стіл понівечений перстень. 

Яків  прилаштував зручніше окуляри, що сповзли на носа, взяв до рук  знахідку Елеонори і почав її роздивлятися. 

-- Хто ж це так позбиткувався над такою красою? Хто той варвар, що так не по- людськи повівся з такою дорогоцінністю.  

Елеонора не хотіла говорити, що знайшла, а Яків і не чекав відповіді. Він  взяв перстень,  присів за свій робочий стіл  з головою поринув у споглядання та вивчення перстня. 

-- Це не просто перстень,  це особлива річ. Такий перстень дарував колись жених своїй нареченій, коли робив пропозицію. Цей  смарагд, обрамлений брильянтовим вінцем в білому золоті, високої проби. Річ старовинна і дуже цінна, безцінна, я б сказав. 

Він говорив, не звертаючись ні до кого, просто вголос розповідав бачене. 

Елеонора затамувала подих:

-- Невже так може бути? Вона знайшла цей перстень поруч зі своїм колишнім будинком, вода бігла на вулицю з-під воріт. Це міг бути перстень з того скарбу, -- пронеслося в її голові. 

Яков підняв голову:

-- Що ти хочеш з ним зробити? Продати, переплавити, виправити?

-- Виправити, якщо є така можливість.   Ви могли б це зробити?

Яков знову уважно подивився на перстень.

-- Ти хочеш довірити мені таку роботу? 

-- А кому, якщо не вам можна довірити реставрацію? 

Яков радісно усміхнувся.

-- Тут є над чим працювати і я це зроблю. 

Він відкрив бар’єр, що розділяв його від відвідувачів і запросив Елеонору до середини. Підійшов до дверей і повернув  табличку “зачинено”. 

-- Розкажи мені про життя там, -- попросив. 

-- А чому ви не поїхали, як всі?  -- після  своєї розповіді запитала Елеонора.

-- Як я міг залишити мою Сарочку одну. Я ходив до неї щодня і зараз ходжу. Правда рідше, бо далеко і  підніматися на гору стало важко, ноги вже не ті. Але Сара знає, що я тут. Її могила не самітня. Наші рідні і дорогі, живуть з нами, поки ми їх пам’ятаємо. Вона була моїм єдиним коханням, моїм життям. 

Елеонора вражено слухала розповідь старого єврея.

-- Як ви гарно говорите, коли згадуєте свою дружину. Так лагідно, так ніжно.

-- Я кохав її і кохатиму вічно.

-- У вас є діти?

-- Так, вони живуть на землі обітованій.

-- А ви не хочете до них?

-- Там життя для молодих, а я старий Яків і хочу померти біля моєї Сарочки. 

Елеонора залишивши Якова, ще довго була під враженням його одкровення й розповіді.

-- Яке щастя, що люди можуть так кохати. Яке щастя бути так коханою, аж не віриться, що воно існує справжнє.

Вона подзвонила матері:

-- Ти пам’ятаєш фото своєї бабусі, а моєї прабабусі? 

-- Звичайно, а тобі навіщо? 

-- Привези фото  з собою.

-- Навіщо? Твоя прабабуся не мала ніякого відношення до Тульчина. Вона жила в Одесі і могила її там. 

-- Я знаю, але ти привези, будь ласка. 

-- Добре, я саме збираю валізу. 

Елеонора  знову й знову поверталася згадками до знайденого персня, який цілком заполонив її думки. 

Сьогодні вона з Володимиром мала важливу поїздку в село Печера до меморіалу  розстріляних євреїв в період війни. Там загинула їхня родина,  а бабуся вижила, бо її заховала, ризикуючи своїм життям, жінка з Клебані. Євреїв там не шукали і вона змогла вижити. Страшні й жахливі були часи. 

Їхати було недалеко. В сільському музеї зберігалися  деякі матеріали, копію яких вона отримала з допомогою Володимира. Основні документи були в архівах Вінниці та Тульчині.  

Елеонора, мов  дорогоцінний скарб тримала в руках папери з тисячами прізвищ євреїв, яких зганяли сюди зі всього Поділля.  Село Печера --  найгарніше село над Бугом стало для євреїв справжнім пеклом. Саме там був створений табір смерті “Мертва петля”, в якому розстріляли близько вісімнадцяти тисяч євреїв.  Особливо її вразив  пам’ятник дітям, які загинули в концтаборі “Мертва петля”. Приголомшливі спогади очевидців тих подій, ще раз підтверджують, що нацистський план знищення єврейського населення  був детально прорахований і виконувався бездоганно. Коли село звільнили, то там було лише чотириста в’язнів, яких не встигли розстріляти.  Спогади людей, що вижили в тому жахливому  пеклі, неможливо  читати без болю в серці.   Світ і досі здригається від тієї жорстокості. Матеріали, що розповідають про ті часи, про горнило  смерті, обпікали серце ще й тепер. Елеонора  не могла читати, неймовірний біль пронизував її всю навіть через багато років. Родина,  якій  не пощастило вижити, має право на згадки живих.  Поїздка була сумна, але  необхідна для  Елеонори. 

Наступного дня її чекав Яків. Вони привіталися тепло, як давні знайомі. Обличчя Якова змовницьки світиться таємничим сяйвом. 

-- Ось, -- він простягнув їй коробочку. 

Елеонора з хвилюванням взяла до рук коробочку і відкрила:

-- Яка краса! -- мимоволі вирвалося в неї. 

На білому атласі лежав перстень неймовірної краси. Зелений смарагд таємничо світився в  брильянтовій короні, що відбивали його колір,  перетворюючись в райдугу. Видовище  було настільки феєричне, що забивало дух. 

-- Це правда  мій перстень?  Неймовірно!

-- Звичайно твій, я відновив йому життя. Втрачені діаманти  я замінив на нові. Тепер цей чудовий перстень такий, яким був з самого початку.

-- Фантастика. Я вражена. Ви справжній майстер, у вас золоті руки. 

-- Я не чіпав камінь, не піддавав його обробці. Там є сколота грань, але так краще, бо довелося б зменшити його  розмір. А так, як смарагди рідко бувають ідеальні, краще коли залишиться натуральний, як в природі. 

-- Це навіть більше, ніж я могла собі уявити, ви чарівник.

Елеонора одягла перстень на палець і замилувалася його красою. 

-- Як гарно. 

-- Перстень направду чудовий і тобі дуже пасує.  Смарагди -- найстаріші камені всесвіту. Це камінь енергії серця, це камінь кохання. Дівчина, що носить смарагд, дуже швидко зустріне свою долю. Камінь приносить спокій і підвищує інтуїцію, він оберігає сон,  не допускає безпричинні жахи, підживлює енергією, знімає втому. Це оберіг, який передавався в родині по жіночій лінії, тільки так він набував незвичайної сили. Якщо він прийшов у спадок, то жінка діставала можливість передбачення, ставала провидицею. Це жіночий камінь, але його носили й могутні чоловіки в коронах, камінь французьких королів, улюблений камінь Клеопатри. Камінь сприяє зміцненню пам’яті,  творчим людям дає натхнення, діловим приносить успіх. Унікальність смарагду в кольорі, тільки зелений, інших не існує.  Цей коштовний камінь сприяє довголіттю і зміцненню здоров’я. Його не можна губити. Загублений камінь втрачає свою силу і тільки в руках справжньої володарки він стає сильним і має всі ті властивості, про які я тобі розповів. 

Яків так захопився розповіддю про камінь і так детально все знав, що Елеонора стояла нерухомо, щоб бува чогось не прогавити. Вона дивувалася, як він все пам’ятав, жодного разу не повторився, не запнувся і пам'ять йому не зрадила.  Дівчина зачаровано слухала, розуміючи всю цінність його розповіді. 

-- В тебе є сім’я? 

-- Ні, але я думаю про це.

Яків поглянув на Елеонору, --

--  Ось тепер твоя доля тебе знайде дуже швидко, а камінь допоможе зробити правильний вибір. Твій перстень не терпить фальші і брехні. Слухай себе.

-- Ну, я не покладаюся на камінь в такому важливому питанні, спробую й сама зрозуміти  чоловічу справжність.

Яків засміявся:

-- Я не сказав, що це магніт і когось прив’яже, скоріше це -- компас, який вкаже й допоможе, а вибір робитимеш ти. Ви, молоді, спішите і не слухаєте свою інтуїцію, а це важливо -- чути себе.

Елеонора обняла старого ювеліра:

-- Ви чудовий, я вам безмежно вдячна. Ніколи не забуду нашу зустріч,  ви сьогодні відкрили  мені світ, якого я не знала. Ваша розповідь зробила мене мудрішою і збагатила. 

На вулиці вона раз-по-раз поглядала на свою руку, зачарована  густим кольором, що вигравав на діамантах. Дивне світіння діяло заспокійливо і благодатно. Перстень так добре сидів на пальці, ніби він ніколи  не залишав його. Елеонора відчувала його, це був її перстень, тільки її.

-- Елеонора, що з тобою?  --  почула вона. 

Перед нею стояв Володимир і своєю чарівною усмішкою вивів її з замріяного стану. 

-- Задумалася. Завтра прилітає до Києва моя мама. 

-- От і чудесно, поїдемо зустрічати, я вільний.

-- Чудово, я думала, може їй таксі взяти. 

-- Навіть не думай, поїдемо разом. Мені приємно бути з тобою. 

-- Дякую. Це буде чудово. 

Вони йшли вулицею, молоді і  красиві. Люди проводили їх поглядами, не можна було пройти мимо такої чудової пари, не помітивши їх.

-- Сьогодні з Вінницького архіву скинули матеріали про твою родину, згідно мого запиту. Я перекину тобі на твою електронну пошту, так тобі буде зручніше працювати з ними. 

Елеонора рвучко обняла Володимира й поцілувала в щоку. 

-- Який ти хороший, як гарно, як добре, що я тебе зустріла. 

Володимир зашарівся. 

-- О знову червонієш, як хлопчик. Мені подобається,  -- радісно сміялася Елеонора. 

Вони сміялися й жартували, їм було добре разом, легко і весело. 

Елеонора прокинулася в чудовому настрої, сьогодні приїжджає мама, вони поїдуть її зустрічати. Вона солодко потягнулася і посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Приводила себе в порядок, наспівувала й пританцьовувала, раділа новому дню. З усмішкою вийшла на вулицю, де авто Володимира вже було напоготові для їхньої подорожі. 

--Тобі не здається, що ми їдемо зарано, мама прилітає по обіді і в нас багато вільного часу. 

-- Зовсім ні. Дорога не близька, пообідаємо в дорозі, погуляємо Києвом. Заскакуй,  мій кінь чекає твого наказу рушати, -- пожартував  Володимир.  

Володимир говорив правду, кілометрів не багато, а дороги поганої вистачало. Поганої дороги? Підшукати слово про те бездоріжжя, що іноді  доводилося їм долати, проїжджаючи селом, було нелегко. Володимир вміло об’їжджав вибої, м’яко вів авто між глибокими розмитими дощами  баюрами  та калюжами з брудною водою. Елеонора з сумом дивилася на знищену дорогу.

-- Знаєш, я такі дороги бачила тільки під час служби в армії. Але там штучно створювали такі екстремальні умови.  Але й то там було менше ям. 

-- Ти служила?

-- Так, в Ізраїлі призивають  в армію всіх  хлопців і дівчат.

-- І як?

-- Нормально. Я вмію багато чого. 

-- Я теж, але я чоловік. 

-- Ага, пуп всесвіту, -- зіронізувала  Елеонора. 

-- Та ні,  пупом себе не визнаю, але коли треба, захищати можу. 

Погана дорога перейшла в кращу і грозилася стати хорошою, так принаймні здавалося Елеонорі. Зате справжньою винагородою став ярмарок при дорозі, у виді хуторка сільського типу.  Вони пройшлися покрученими вуличками від ятки до ятки, зустрічаючи по дорозі майстерні, що пропонували власні роботи з заліза, дерева, кераміки, глини. А що найбільше вразило й зацікавило Елеонору -- роботи в’язальниць, вишивальниць, рукодільниць та художників. Захопившись,  вона вже не бачила навколо  нічого, крім тих  витворів мистецтва, зроблених вмілими руками майстрів та майстринь. Їй подобалося все. Вона розглядала вишукану мережку, провела рукою по бісерному вишиті, зупинилася біля художника, що  продавав свої картини повні сонця, квітів, яскравих кольорів. Тепер вона зрозуміла, чому Володимир наполягав виїхати раніше і була вдячна йому. 

Пообідали в одній з хаток - ресторанів в стилі  старовинної сільської хати. Дівчата офіціантки  одягнені в розшиті українські вбрання, подавали їм їжу в глиняному посуді на домотканих скатертинах. Елеонора оцінила вишиванки, якими був прикрашений ресторан. Їжа смакувала, наливка, якою їх пригостила господиня приємно пощипувала язик, але не пянила. 

Елеонора не могла залишити ярмарку, не купивши нічого. Вона приглянула собі сукню  легкого льону з фантастичним візерунком зелених і золотих ниток.  Чудова сукня пасувала їй, робила такою елегантною і вишуканою, що майстриня задоволено усміхнулася  й сказала:

-- Вона вас дочекалася. 

Це була правда, сукня  шита ніби на замовлення згідно розмірів Елеонори. 

Володимир заплатив за сукню, зробивши їй подарунок. Коли побачив її таку гарну в вишитій сукні, то аж присвиснув.

-- Моделі нехай сховаються, їм поруч з тобою нічого не світить.  Може ти поїдеш  в ній?

-- Я думаю, а не буде занадто?

-- Зовсім ні, ти чарівна. 

-- Я задоволена, таку красу   ніде більше не куплю.

Вона ще раз покрутилася перед дзеркалом. Подумавши, сказала:

-- Я її одягну сьогодні ввечері, коли підемо з мамою на вечерю. 

Вийшовши з терміналу, Жанна не впізнала свою дочку. Дівчина світилася й іскрилася, мов шампанське. Вона світилася щастям і ясніла усмішкою, це була інша Елеонора. Давно Жанна не бачила її такою.Чоловік, поруч неї сподобався  теж, такий видний і видать серйозний. Якщо це він наповнив щастям її Елеонору, то став для неї вже найкращим. Вони обнялися і Жанна  відчула чисту і сильну енергію, що йшла від доньки. 

-- Ти така незвичайна. Як гарно на тебе вплинула Україна. Я рада. 

-- Таке скажеш. Хіба можна змінитися за кілька днів?

-- Я теж  думала, що не можна, але бачу, що ще є така сила якій це під силу. Твої зміни мене радують.

 По приїзді, Володимир тактовно залишив жінок в готелі  на самоті, пообіцявши заїхати ввечері й разом повечеряти в ресторані, де куховарила його мама. 

Елеонора вже в котрий раз  розповідала матері все, що сталося з нею за ці кілька днів. Жанна ошаліло кліпала очима. Роздивлялася перстень, милувалася смарагдом. Вона витягла з сумки світлини, де була бабуся і прабабуся -- Фаїна. Обидві одночасно охнули з несподіванки. 

-- Той самий перстень!!!

-- Мамо, моя прабабця … це той самий перстень!!! Перстень нашої родини!

-- Думаю, що так. Без сумніву.

-- Після смерті дружини,  дідусь зробив схованку в шафі,  передчасна смерть не дала йому розповісти про це нікому. Але шляхи життя непередбачувані, воно повернулося до тебе через багато років.  Повинно було бути твоїм, тобі й дісталося. Неймовірно, але факт. Все сталося, ніби в казці, знайшов перстень свою господиню, не дивлячись на роки і навіть різні країни. Сама доля покликала тебе в дорогу і кинула твоїх ніг родинний оберіг. Це неймовірно!!!

-- І я такої думки. Це доля, вона привела мене сюди. Знаєш, в перший день мого перебування тут, у мене нічого не виходило, мені ніде не хотіли допомагати, навіть вислухати. Цього ж дня я знайшла перстень і все враз змінилося. Це віднині, мій талісман.  Я носитиму його, він мій.

-- Так доню, він по праву наслідування твій. Думаю, що твоя прабабуся Фаїна радіє там на небесах. 

Жінки ще довго розмовляли про дивний збіг обставин, про людей, що їм допомагають, про родину, яка загинула в концтаборі, про все і всіх, поки не прийшла пора вечері. 

Елеонора одягнула подарунок Володимира, який новим вигуком задоволення оцінила Жанна. 

-- Доню, ти неймовірна. Сукня дуже гарна. Ти в мене красуня.

Вечір пройшов в теплій і дружній атмосфері. Володимир так  галантно залицявся  до Елеонори, що Жанна від радості  й щастя  не могла ним натішитися.  Смачні блюда нагадували їй давно забуті смаки, свою юність і молодість.  Їй захотілося пробігтися босоніж по вулиці, як колись, скупатися в Нестерварському ставку.

Наступного дня Жанна пройшлася  знайомою вулицею, відмітила зміни, побачила новобудови, нові магазини, нові обличчя. Цей Тульчин вже  не був її містом, але вона його все одно любила.  Школа світилася чистими вікнами, музичне училище здалося їй маленьким, але таким близьким, що навернулися сльози. Нове училище розмістилося в палаці Потоцького, але рідною  для неї була і залишається стара будівля. 

Як багато води стекло, як багато років пройшло.  Зупинилася біля колишнього дому, Жанна вже знала, що його немає,   впізнала по ялині, яку вона колись садила біля двору. Дерево  виросло  високе й ошатне, милувало око своєю зеленню.  Огорожа висока  з каменю, щоб ніхто не міг у двір заглянути. Дивні люди,   ховаються чи бояться. Хіба можна загородитися від хвороби чи напасті, хіба кам’яна стіна вбереже від лиха. Вона відвикла від такого, звикла жити в іншому світі, такі стіни були для неї дивними.

Жанна подзвонила в будинок навпроти.

-- Жанна, -- Олексій радісно зустрів жінку, -- заходь.  Твоя донька говорила, що ти приїдеш. Я радий тобі.  Як ти?

Жанна усміхнулася і ступила в двір. 

-- Показуй куркуляко, як живеш. Ти чого собі каменем не обгородився? Ти такий же, як був, мало змінився. 

-- Та де там, старість не радість всіх потроху порошить сивиною і сили забирає.  Ось ти залишилася красунею. 

Вони розсміялися від взаємних компліментів. З цікавістю розглядали одне одного, згадували минуле, раділи теперішнім здобуткам, словом,  їм було про що поговорити.  Обоє овдовілі, одинокі, але ще повні бажання жити  й радіти. 

Елеонора і Володимир займалися архівами. Вони знайшли багато матеріалів про євреїв Тульчинщини, щось трохи і про родину Елеонори. Спливли подробиці розстрілу сестри про які не знала навіть бабуся. Ще й нині на деяких документах стояв гриф -- секретно. Відкрити такі теки їй вдалося з допомогою Володимира і його друзів, які переступали через не можна і робили все можливе, щоб обійти заборону. Вона тримала в руках папери від яких їй ставало моторошно, а коли погляд натикався на фото, зроблені з місця подій, то хотілося не плакати, а кричати про людську жорстокість. Елеонора зацікавилась  історією ще з дитинства, а тепер переконалася в правильності свого вибору. Історія стала їй ще цікавіша, після ознайомлення з секретними матеріалами, вона відчула гостру  необхідність, донести все людям.

Вечеряли в Олексія, в його чудовій альтанці разом з його родиною -- донькою та її чоловіком, а також, внучкою -- Яриною. Олексій ні на мить не залишав без уваги Жанну, всім  було очевидно,  вони такі  щасливі і на своїй хвилі, що присутні лиш посміхалися схвально. 

-- Ось так народжуються почуття, -- подумала Елеонора про свою маму і Олексія. 

-- За кілька днів, Тульчин святкуватиме своє щорічне свято “Опера фест”, -- сказав Олексій.

Жанна зацікавлено підняла очі.

-- Кожного року сюди приїздять знамениті оперні співаки. Тульчин стає  людним туристичним містом. 

-- Я маю програму цьогорічного фестивалю, -- сказала донька Олексія. 

-- А я організую нам всім білети, -- запропонував  Володимир. 

Ідея сподобалася всім без винятку. 

-- Мамо, а ми зробимо відео для нашої бабусі, -- запропонувала Елеонора. 

За столом стало гамірно, всі обговорювали майбутній фестиваль. 

Спускався теплий подільський вечір, напоєний  пахощами літа, що незабаром зустрінеться з осінню. Природа ще не хотіла прощатися з теплом і  літніми кольорами. 

-- Тут навіть повітря інше і природа тут найкраща, -- подумала Жанна.

 Їй згадався вірш Лесі Українки:

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало…

Елеонора не розлучалася зі своїм перснем,  носила його завжди. Їй так подобалося розглядати і вивчати кольори, що змінювалися з погодою і навіть настроєм. Одного разу їй наснилася прабабуся Фаїна, з усмішкою на устах. Вона схвально дивилася на Елеонору, а потім перевела погляд на перстень і дівчині почулися слова:

-- Носи його внучко, з ним матимеш все, що бажаєш.  Перстень принесе тобі щастя. 

Вона погладила Елеонору  по  щоці легеньким дотиком вітру і розчинилася в повітрі. 

Елеонора прокинулася   спокійна та умиротворенна. Вона думала, а тепер ще  раз переконалася, що перстень -- родинний оберіг,  раділа, що він не зник і  не пропав.  Вона підняла руку  з перснем до вуст і поцілувала його  в знак подяки.  Камінь при місячному світлі засвітився глибоким    зеленим  блиском. Елеонора повернулася на бік і знову заснула. Тепер їй снився Володимир.

-- Елеонора, я вже сумую , коли подумаю, що ти маєш їхати і я можу довго тебе не бачити. Це важко. Ти мені стала рідною, але боюся наважитися сказати тобі про це.

Вранці Елеонора, згадала обидва сни і розповіла їх матері. 

-- З бабусею Фенею все ясно, вона підтвердила  свою радість і стала твоїм ангелом охоронцем. А з Володимиром… Він тобі подобається?

-- Дуже, але ми з різних країн. 

-- Це ще ніколи не було перешкодою. Головне чи він тобі до душі. 

-- Я думала про це. Він найкраще, що зі мною ставалося за ці останні кілька років. Володимир -- хороший, сильний, розумний, серйозний про такого тільки мріяти. Він не тільки мені подобається, а навіть більше, я -- закохана. 

-- Доню не слід боятися щастя. Це твоя доля, ти її варта.  Скажи йому. 

-- Не знаю, подумаю. Я зачекаю коли він про це наважиться   сказати.  Він запросив нас всіх на пасіку до діда, в Кирнасівку.  Поїдемо?

-- Звичайно. Мені цікаво. Думаю, що Олексій не відмовиться. 

 -- Ви так здружилися, що вже один без одного дня не мислите, -- засміялася Елеонора. 

-- Та так щоб, але… -- почала шукати слова у відповідь,  зашарівшись Жанна. 

-- Та все добре, я рада за вас. Ти в мене  найкраща. 

В селі все було, як в селі -- кури, пес, кіт і навіть свиня за  огорожею. Повітря  напоєне дум’яним запахом меду і шепотіння бджіл  доповнювало атмосферу спокою та благодаті.  Їх  зустрів   високий чоловік з вусами в полотняній сорочці і в капелюсі.  Такий, як малюють художники -- козарлюга.  Володимир був дуже схожий з дідом. 

За столом їли мед з пампушками і паляницею з маком, з дерев’яної миски.

-- Це неймовірно смачно, -- сказала Елеонора.

-- Це смак мого дитинства, -- додала Жанна. 

-- То повезете звідси до свого Ізраїлю, якщо вам подобається, -- усміхнувся під вусом хитро дід. 

-- Бачу, що не тільки мед припав вам до душі. Ти дочко, --повернувся він до Елеонори, --вкрала серце мого онука.

-- Діду! -- запротестував Володимир. 

--А чого? Я що, я старий і хочу бачити всіх щасливими. Он твоя мама вже онуків не може дочекатися. А я що, я простий старий пасічник, звик з бджолами гомоніти, де мені до високих матерій. А ось ти вчений та мудрий, а сказати боїшся, що закохався в дівчину, --  просторікував дід. 

-- Онуків і я хочу, -- підтримала діда Жанна. 

За столом вибухнув регіт. Всі говорили одночасно -- мама Володимира, сестра Тетяна, Жанна і навіть Олексій долучився до спільного схвалення пропозиції діда. 

Елеонора переглянулася з Володимиром, що ніяково червонів,  вона й сама відчула прилив краски до  обличчя. Вони одночасно піднялися і пішли в сад,  де ще раніше Елеонора бачила гойдалку.  Володимир бережно обняв її за плечі і Елеонора довірливо схилила  йому на груди голову  й почула стукіт його серця. Володимир притулив її до себе і сказав:

-- Я кохаю тебе. Дід правду сказав. Тільки я не знав чи потрібні тобі мої почуття. 

-- А тобі мої? -- підняла очі Елеонора.

Володимир припав до її губ, бо слова обом вже були не потрібні.