Тютюновий аромат

Пробувши два роки в Італії, я повернулася додому, в Україну. Стомилася побиратися,  терпіти приниження, працювати день і ніч за ті трикляті єврики, яких однаково на все не вистачає, то чого його гробити саму себе. Почну себе жаліти і любити, бо всім на мене наплювати, а я ж в себе одна однісінька.
Остання робота, була просто не до оповідання, то був жах, який не легко забути. Джина була зла і жорстока. Ще не стара, сімдесят років, то в Італії ще не вік, була хвора на цукровий діабет. Хвороба не пошкодувала її, а може то за якісь гріхи,  несла такий хрест..Ноги мала в  ранах, а п'ят уже не було, випали кусками і сеньйора  була змушена ходити на пальцях, спираючись на палиці. Кажуть, що хворі на діабет, не відчувають болю, коли починають розпадатися на шматки; але сморід гнилого м'яса чути було в хаті, коли розмотувала ноги, для обробки медичними препаратами. Це треба було робити два рази в день, щоб стримати гангрену, що стрімко атакувала. Працювала в рукавичках, промивала рани і наклавши  мазь на тампон, забинтовувала ногу. Процедура не  з приємних, відвертала голову, щоб не дихати смородом.  Все нічого, але коли за все що ти робиш, зневажають, то вже верх цинізму. 
Одного разу, вона розізлилася, гірше, ніж завжди, і коли я в черговий раз проводила  дезінфекцію рани, вона підняла ногу і вдарила мене нею в лице, вкривши матюками та криками. Я піднялася з колін, витерла лице і промовила, що віднині  цю процедуру буде робити її донька. Як вона кричала, що я “дефиченто” і “шима”.  Іншим разом, коли я почала смажити два шматки м'яса, то стара застогнала, що я не маю їсти, бо то дорого для неї. Досить часто я чула від неї слова:
--І чого це я маю сидіти в інвалідному візку, а не ти.
Коли вже дістала по повній програмі, змушена була їй відповісти:
-- Маєш четверо дітей, то хтось із них займе твоє місце. А я маю своїх батьків, то буду хворіти їхніми хворобами.
Розуміла, що це для неї пусті слова, бо та злобність і злість, що кипіли в цій жінці мали десь вийти. В хаті  ми були тільки вдвох, то Джина, розрядку проводила на мені. Діти приходили рідко, сварилися між собою, бо ніяк не могли узгодити, кому забирати маму до себе додому, в мої вихідні. Джина не ладила з дітьми, а невісток та зятя не переносила на дух. Все в них їй не подобалося, все було не так. Дочка була крутої вдачі, своя кров, було видно одразу. Вона вміла вправити мозок мамі, та її боялася і слухала. Тереза, так звали доньку, казала їй:
-- Будеш вередувати, відвезу тебе додому і залишу саму, поки не прийде Ліна. Зрозуміла?.
Стара стихала, злісно ворушила вузькими губами, але мовчала, знала, що Тереза не жартує.
А я, вирвавшись на волю, дихала на повні груди, мені здавалося, що сонце світить яскравіше і трава зеленіша. Бути постійно з хворою людиною в хаті, то добровільна тюрма, в яку їдуть з України жінки, щоб заробити грошей на потреби сім'ї. Знають, що їх тут чекає, але їдуть однаково, бо вдома ніде заробити, та ще й не платять  і той мізер зароблений.  А жити треба.
Погулявши та зустрівшись зі своїми земляками, подругами та знайомими, з’ївши взятий бутерброд десь на лавці в парку або на сходах  величного палацу  римської старовинної споруди, поверталася назад у своє пекло. Та й не дуже веселі були наші посиденьки,  всі теми були розказнями про свою бабу  чи  діда. Вже  в котрий раз говорили:
-- Все досить, не будемо. Давайте про щось веселе, але розмова знову і знову поверталася  до проблем та роботи. Вже в сьомій вечора мала  бути в хаті, але навіть, якщо ще було бодай п'ять хвилин, то  не спішила заходити, насолоджувалася волею.
Отож, наївшись таких важких грошей, вирішила, що вдома їстиму сухий чи розмочений хліб, але ніхто не буде принижувати. Дочка вже доросла, має свою сім'ю, я живу сама на свою жебрацьку пенсію. Маю якусь грядку на дачі, де трохи вкрадуть, а трохи й мені залишається, той пхатиму біду поперед себе. Зарікалася, не їхати на заробітки, бо дуже вже черпнула лиха, надовго  вистачить.
Багато моїх знайомих, навіть рідна сестра ще гарують, звуть мене, але, як сказала ні, то ні. Таки досить. І не вірю я їм, коли хваляться , що їм там добре. Ага, я там вже була, бачила  те добро. Деякі вже й заміж вискочили, кому повезло, а кому.. аби не сама на старість бути. А про мене то ліпше самій, ніж якогось недоумка терпіти.
З сестрою часто розмовляю по телефону, то вона вже мені на голову не сідає, бо знає -- марно. Ось уже й вона хоче додому приїхати на два-три місяці, щоб здоров'я підтягти, в санаторій поїхати, зуби полікувати, до жіночого причандалля  подивитися, бо все може статися. В Україні то дешевше, всі так роблять, там заробляють болячки, а тут їх лікують. 
Моя сестра, Люба вже сидить  на торбах, чекає свою заміну. Нерви, каже має зірвані, тиск високий, голова болить, ноги викручує, суглоби  ломить.. Їде на три місяці, щоб все попідкручувати, підладнати, змастити та підмастити  в організмі. Каже, що роботу має добру, працює на сім'ї, діти вже дорослі.  Прибере,  попрасує, наварить, та й додому йде. Платять непогано.  Мені так не повезло, а від старих вже верне.  Може і я так би робила… але куди це мене в думках несе, я ні, ні.
Знову дзвонить сестра, каже, що заміна не приїде, бо захворіла, а шукати іншу вже нема часу. Пропонує мені, --
-- Ти чого, здуріла? Я не можу, в мене дача, город, пенсія, я не можу. -- пручаюся з усіх сил.  Розплакалася, каже, що я черства сучка, маю одну сестру і ту в гроб заганяю. А я, що винна. Оце тобі!  жаль її, звичайно, але чому це я маю їхати, боролися в мені протиріччя. Одна вона в мене і не правда, що  до дупи. Ну, не хочу я в Італію.  А сестру жаль, отак завжди, тиснуть всі на сентиментальність, а я людина добра, не можу відмовляти.
-- Ну, що Ліно, поїхали, сестру виручати. --  саркастично  засміялась я в душі. Сім'я  направду  була хороша. Діти виховані, на диво, бо тепер уже не виховують. За все дякують, не смітять, вибачаються, ти ба дива та й годі. Незвично все так. Потиху звикаю до них, а вони до мене. Захотілося щось смачненьке їм приготувати, бо що, що, а куховарити я люблю. Спекла, наварила; ой лишенько, ще й розцілували.  А малий, то такими вдячними оченятами дивився, що ось я й йому, соколику, ще щось придумаю.  Наші пляцочки, вам і не снилися, а  варенички, то не ваші равіолі.  Непомітно, прикипіла до сім'ї, стали, як рідні. Люба лиш сміється, коли сеньйора мене нахвалює, знала “клята”, що їй роботу збережу.
Допомогла сеньйорі з приготуванням до гостей, вона мене попросила. Прийшли друзі чоловіка, моя допомога була до речі, а мені ж не важко, бо і я люблю гостей.    Вона накривала  стіл, а я чаклувала на кухні,  викручувала в трубочку порізані огірки та шиночку, нарізала  з овочів квіти  та прикрашала  зеленню блюда, дивилася за пастою, щоб була “аль денте”. Почали приходити гості.  До мене доносився гомін і сміх, а також якийсь дивний запах диму, хтось курив, але курив,  тютюн  з фруктовим смаком. Той дивний аромат, діяв на мене  по-особливому, заворожував і приваблював. Смачно так, вишукано і незвично було  від такого тютюну. Я вийшла з кухні, з мисками в руці і очима вперлася в  високого чоловіка з сивим чубом,  та  пронизливими очима, в яких відразу  з’явилися бісики.
-- Ага, не для пса ковбаса. --подумалось мені. 
А  Вітторіо, так звали італійця, дивився лукаво й усміхнено.
-- Мабуть жонатий, але гарний, чорт забирай.
-- Ой, Лінко, а чого це ти губу розпустила, -- осмикнула себе подумки.
А він стояв і зацікавлено мене розглядав, слухаючи в пів вуха господиню дому. Усмішка дуже пасувала йому, а очі мав, “ну трясця його матері” такі проникливі та лукаві, що мені стало, якось не по собі. І це він тримав в руках люльку  з червоного дерева, з якої змійкою вився той пахучий фруктовий дим. Вітторіо злегка гладив люльку і той жест був таким звабним та сексуальним, що мені аж подих перехопило.
  Моє “я” ще щось там белькотіло, про щось там попереджувало, але де там, я, як миша до змії -- пручалася й впиралася, але не могла впоратися з позовом на клітинному рівні. Як впав в око, так цілою деревиною, це ж треба так. Давно мене так не крутило, щоб в голові стукало, а в животі метелики -- пурх-пурх. А я вже думала, що ця дурість не для мене,що я вже все пройшла, аж ні.
-- Це та вправна господинька, -- вивів мене його голос зі ступору. Вітторіо підійшов до мене, взяв мою руку і поцілував…
-- Кажуть, що ти кулінарка гарна І діти тебе люблять. Це в Люби така гарна сестра, а вона її від нас ховає,-- жартував Вітторіо.
А я стояла і не знала, як мені реагувати на таку увагу. На допомогу прийшла сеньйора Франка, --
-- Не страш мені Ліну, он вона, як почервоніла. Серцеїд клятий, вже тобі приглянулась наша красуня.
Ой, це про мене так. Зніяковівши, я почала відступати на кухню, Вітторіо підійшов до мене і сказав, ---
-- Я тобі допоможу розставити те,що ти принесла, бо бачу ти хочеш занести на кухню, а я з голоду умираю.
З цими словами він взяв з моїх рук миски, почав розставляти їх на столі. До мене раптом дійшло, що я ще не промовила жодного слова, а  це на мене було не схоже. Ліна проковтнула язика. Не знайшовши нічого мудрішого, я пробелькотіла,-
-- Дякую.-- І пішла до кухні.
Перевівши подих,  повернула свою  здатність мислити.  Я побачила, що він не має обручки, що був гарний, злегка нахабний. А тютюн, що він курив мав  якусь магічну силу, його аромат  хвилював, обволікав і  притягував. Ніколи не думала, що дим так може діяти, А може це й не дим…
-- Ой, Ліно, заносить тебе, -- активно включилось  моє внутрішнє “Я”
-- Але, так так, але я іноземка, он скільки, гарних італійок навколо, то що йому до мене. Після цих думок, стало якось зле, не хотілося,щоб так було  насправді. До кухні заглянула сеньйора Франка,  --
-- Ліно, ми тебе чекаємо. Давай віднесемо все разом і приєднуйся.
-- Та я, мабуть, піду додому, -- сказала я.
 -- Ні, ти навіть не думай, посидь з нами. -- заперечила сеньйора.
За столом   щось жваво обговорювали, але коли з мисками в руках з’явилися ми, всіпереключилися  на їжу, прихвалюючи та вплітаючи,( щоб ви думали) -- українські голубці. Всім сподобалися, а Вітторіо мрійливо зажмурив очі і промовив,--
-- От так би, кожен день. Смачно.
Він аж причмокнув і попросив добавки.
Було приємно.  Та, яка куховарка не мріє, щоб чоловік, який подобається оцінив, її кулінарні здібності. То я й знову впала в мрійливість..
-- О, Ліно, схаменися, диви куди тебе занесло. Ба, та ти вже заміж зібралася, -- кепкував мій внутрішній голос.
-- Ще цього тобі не вистачало, знаєш їх солодкі співи. Ти там вже була, той заміж тебе що нічого не навчив? ще хочеш голову в петлю всунути. Ну, Ні! -- критикувало мене моє сумління.
--  Але хлоп, нічо так.  Мені вже давно ніхто так не подобався. Я в свої п'ятдесят сім років, давно на собі хрест поставила. Та й перше моє заміжжя,   було  не з медом, тому, коли залишилася сама, нічого не шукала і не чекала.
Я старалася непомітно роздивитися Вітторіо, він мені подобався. Це був той тип чоловіків, які не допускали жінок дуже близько, але водночас це й приваблювало. Щось  було в його характері сильне і беззахисне.
-- Я підвезу Ліну додому, -- Сказав Вітторіо в кінці вечора.
-- Дякую, я на автобусі, -- спробувала заперечити.
Але Вітторіо вже стояв  у дверях, чекаючи на мене. Їхати було не далеко. Вітторіо запитував мене про моє життя, в Україні, йому було все цікаво. Розповів про свою роботу в банку. Зупинилися  біля будинку, де я жила. Ще говорили й говорили, розуміли, що треба  прощатися, але не хотілося обом. 
-- Я міг би, запросити тебе, завтра на прогулянку? -- запитав Вітторіо, коли я почала прощатися.
 Ну, Ліно, кажи, не можу, шукай причину, -- підказувало  моє-- Я. Натомість  губи прошепотіли:
-- Охоче.
 Перед побаченням, я стояла під струменем гарячої води і   мугикала якусь забуту мелодію. Чистила пір’ячко:  крутила, фарбувала, вертілася перед дзеркалом. Одним словом -- хотіла бути красивою -- чепурилася й хорошилася.
День пройшов чудесно, Вітторіо  був галантний кавалер, жартував і сміявся. День пролетів так швидко, що я вперше за багато часу, шкодувала, що година має тільки шістдесят хвилин. Бути з Вітторіо було приємно і хороше, він мені все більше і більше подобався.   Я відчувала, що і я йому не байдужа.
Вдома я ще і ще раз поверталася  до нашої прогулянки.  І раптом до мене дійшло, що я заскучала за чоловічою увагою,  за компліментами, за спілкуванням. Захотілося ще бути молодою і гарною, захотілося подобатися.  До смішного стало жаль, що я тут не маю гарної одежі, бо їхала на короткий час, одяг везла для роботи.  Захотілося все викинути  і нове купити, все змінити і поміняти.  Ох, як мене далеко занесло, а грошей  не так уже й багато, що б тут їх тратити, вдома -- стільки дірок, що всі й не залатаю. Хотілося -- перехотілося  і за гору закотилося. Все, геть з голови дурні думки.
На другий день, підсвідомо -- чекала дзвінка, а його не було. 
-- Ось так буває: злетіли і одразу -- сіли. -- кепкувало моє “Я”.
 Працювала, а думки верталались до Вітторіо, який припав до душі. Хотілося почути його голос, але… Сама себе жаліла, аж плакати  хотілося, сльози підступили так близько, що були готові вирватися на волю,  гірським потоком. Берем себе в руки, старушка, промовляла я вголос, добре, що була сама.  Як той Барон Мюнхгаузен, сама себе тягнула з болота, від своїх дурних думок та сподівань.
-- Ач, як губу розкатала. Ще нічого не було,  а вже болить. Воно тобі треба, Ліно, те переживання, -- питала я себе в душі.
Додому з роботи прийшла сеньйора Франка, якось ненароком  розмова торкнулася Вітторіо. Я дізналася, що він був жонатий, але жінка втекла з коханцем, прихвативши гроші й дорогоцінності. Дітей вони не мали. Прогулявши гроші, жінка захотіла повернутися назад, але Вітторіо не захотів навіть зустрітися з нею, щоб вислухати. Розвід зробив через адвокатів,  його довго боліла та підла зрада.  Живе сам, має своє житло, але жінок, як біду обходить стороною.  Франка говорила, а я чогось тихо раділа.
-- Дурепа репана, кому ти треба, прибиральниця, -- свердлом свердлила думка.
А сеньйора розповідала, що йому шістдесят два роки, ще трохи і піде на пенсію. Любить подорожувати, кожного року їде в якусь країну.  Вона ще говорила й говорила, розповідала про Вітторіо, він був їхнім давнім другом. 
-- Не з нашим рилом, в калачний ряд, -- подумала  я.
Закінчивши роботу, я вибігла на вулицю, щоки мені пашіли, хотілося скоріше вдихнути свіжого повітря, бо якось так розвезло душу від  тих розказнів. Поспішала до зупинки автобуса, як почула. -
-- Сеньйора, Ліна, машина подана.
-- Куди поїдемо?
Це був Вітторіо, його голос і його аромат тютюну, солодко --  фруктового.
На мить я зупинилася, так різко і так несподівано, що почала падати, але мене підхопили чоловічі руки.
-- Ой, не так швидко, -- засміявся він.
Я червона й розпашіла вся від сорому, що дурепа,  мало не розтягнулася до його ніг, готова була провалитися  на місці. Оце, тобі! А було б класно, зашпортатися й розтягнутися в усій своїй красі, отут на асфальті. Я аж очі зажмурила від такого видовища.
-- А я тут на тебе вже чекаю давненько, думав, що хтось вкрав Ліну, якийсь щасливчик встиг раніше мене. -- балагурив Вітторіо. Взявши під руку  повів  мене до автомобіля.
На кінець, я вийшла зі ступору і спробувала скорчити щось на зразок посмішки або якось виразити свою радість. Але та уявна мною картина, що я лечу шкереберть і плюхаюся перед ним на землю, не давала мені зосередитися.
-- Я приїхав незваний, ти не рада мені? Мені здавалося, що ти хотіла б мене бачити, -- очі йому посумніли.
-- Та ні, все не так! І я збиваючись та ковтаючи слова, шукаючи правильно  італійською, заплутувалася ще більше в своїй спробі -- пояснити, як би виглядав мій політ до його ніг. Він  зайшовся реготом, голосно й заливчасто.  Промовив крізь сміх:
-- І навіщо я тебе спіймав.
Ми знову сміялись. Люди йшли, дивилися на нас, посміхалися й собі. Отак сміючись ми підійшли до авто, щоб поїхати їсти піцу. Вечір був чудовий. Я забула, що одягнена була для роботи, без макіяжу, просто і по простому. Вітторіо не переставав мене дивувати, своїм характером, та вмінням бути галантним. З ним було легко і весело,  від нього не хотілося йти, хотілося, щоб час повз і повз черепахою або мурашкою, а не летів невблаганно швидко.
Вдома, я знову повернулася до своєї самокритики. Ще  дві неділі і я поїду додому, подумалось. А під серцем зрадливо защеміло.
-- Ліно, залиш те все, щоб не страждати, -- тлумачило  мені моє --Я.
Але з думок не йшов Вітторіо, так хотілося вірити в казку, хоч я й була вже застара для них. Але так хотілося, вірити, що ще щось може бути і на моїй тернистій дорозі, трішки щастя, трішки долі. Хотілося бути жінкою, бути любимою…
Подзвонила Люба, хотіла знати, чи я бува не передумала і схочу залишитися в Італії. Але, я розчарувала, коли сказала, що я тут тільки, щоб виручити її. Сказати сказала, а серце почало рватися не кусочки, уявляючи розлуку з Вітторіо.
На другий день, близько вечора, подзвонив Вітторіо, сказавши, що ми не можемо побачитися бо він має інші справи. Голос був якийсь чужий, він спішив закінчити розмову. Дивно.
-- От і все, станція березай -- приїхали -- вилізай. -- впала болем душа.
-- А, що ти собі, дурепо надумала, що  собі намріяла, -- так гірко нило все в мені. Захотілося плакати, ревіти від смутку та болю. Втрималася, бо додому прийшов  сеньйор і уважно подивився на мене, запитав:
-- Ти вже знаєш?
-- Про що? -- не зрозуміла я.
-- Вітторіо їхав на роботу на скутері й біля заправки посковзнувся на розлитому маслі, впав і зламав руку і розбив колінний суглоб.
-- Ні, я цього не знала, він подзвонив, але не признався, -- відповіла я.
-- Йому зробили операцію, він щойно вийшов з наркозу. -- повідомив сеньйор.
-- Можна, мені поїхати до нього? --   запитала я.
-- Я відвезу тебе. -- запропонував сеньйор.
Ми приїхали до лікарні, Вітторіо побачивши мене, зрадів і бісики аж заскакали в очах.
--О, бачиш! На цей раз впав я, не повезло.
-- Ага, не було кому тебе підхопити. -- розсміялася я.
-- Жаль, що ти не бачила, як я ефектно приземлився, гарно гепнувся, шкода, що тільки на одне коліно, міг би на два. -- кепкував  з себе Вітторіо.
-- Та ти не хвилюйся, он маєш руку до пари, все ж веселіше, ніж одна нога. -- підтримала я його.
 А мій сеньйор і друг Вітторіо, дивився на нас обох, не розуміючи, розсміявся і сказав:
-- Вам є про що поговорити, не буду  заважати.  Попрощався й пішов, а я залишилася біля Вітторіо.  Він лежав, але не виглядав безпорадним чи безпомічним, жарти сипалися з нього без упину.  Принесли вечерю, але їсти лівою рукою було не дуже зручно, то я й запропонувала його годувати.
-- Зумієш? Бо я вередливий, -- резюмував Вітторіо.
-- Зумію, бо я вередливих ложкою по лобі б'ю. -- розсміялася  я в відповідь.
-- Добре, що ложки тут одноразові, а то бідний мій лоб.-- сміявся Вітторіо. Жартуючи і сміючись, ми почувалися щасливі, наче були знайомі купу літ. Була ще одна проблема -- курити. Люлька, з якою він не розлучався, була в речах, але  курити не дозволяли. Вітторіо засумував, бо без свого ритуального курива не міг. Але його невгамовна натура й тут  веселилася й жартувала над собою.  Прийшов лікар і я зрозуміла, що завтра Вітторіо може йти додому і приходити на перевірку раз в неділю.
-- От і добре, а то курити хочеться, аж вуха в'януть. -- пожартував Вітторіо.
Лікар розсміявся.
Вдома, лежачи в ліжку думала про Вітторіо, розуміла, що за цей короткий час він став для мене дуже близьким. Я вже хвилювалася, що він сам вдома, що йому буде важко, що потрібна допомога. Бути самому в такому стані, не дуже добре.
На роботі, сеньйора Франческа, попросила не залишати Вітторіо самого.
-- Ми з моїм чоловіком вирішили, що ти йому зараз потрібніша, а ми почекаємо твою сестру Любу.
Так я  потрапила в дім до Вітторіо. Він уже був вдома і курив свою улюблену трубку, розповсюджуючи по всій хаті солодкуватий фруктовий аромат, що так бентежив мене.
Бути поруч з ним мені подобалося, а ще я побачила, ритуал набивання люльки, як він це робив пучками пальців розм'якшуючи тютюн, акуратно й бережно набивав трубку, притискаючи зверху металевим товкачиком. Чистив прохід, дмухав в  середину і запаливши, смачно випускав кільцями духмяний дим.
Ми розмовляли й жартували. Вітторіо з великим задоволенням їв все, що я йому варила. Йому сподобалася наша українська кухня. Я приходила вранці, а ввечері поверталася додому. За кілька днів мала приїхати  Люба.
Одного разу, Вітторіо примруживши очі запитав:
-- Ліно, а ти полюбила б інваліда?
 Але вчасно схаменувшись додав,
-- Ліно, ти мені дуже потрібна, давай спробуємо жити разом. Я, далеко не подарунок, але біля тебе почуваюся затишно й гарно. Сподіваюся, що  ти теж відчуваєш щось подібне, мені  дуже хочеться -- щоб ти була поруч.  Знаєш, коли я побачив тебе вперше, то аж не повірив, що ти існуєш, так  ти мені сподобалася. В глибині душі я надіявся, що зможу тебе якось завоювати. Я не вірив, що доля повернулася до мене лицем,  давно втратив на це надію.  Я не вмію пафосно говорити, але, якщо ти мені відмовиш, -- я помру.
Голос йому затремтів, а очі, що дивилися на мене були серйозні й задумливі.
 Він  накрив мою руку своєю і...  чекав.
  До мене дійшли сказані слова, а я спромоглася лиш кивнути  головою. Мене накрила хвиля такого невимовного щастя, що більше стримувати його не було сили.   Ніжність і почуття переповнили  мене до краю. Обнявши Вітторіо, я обняла цілий світ, мрії про  який ховала в глибині  душі і  ніколи в голос не промовляла.

Мамина молитва

Заробітки, то випробування  важкою працею, недоспаними  ночами та червоними  очима від сліз,  то -- роздуми і думки, то -- чужина.  Чужа мова, чужа культура, чужа їжа, чужі батьки, яких свої діти не хочуть доглядати, не  терплять їхні складні характери,  тому  й  беруть доглядальницю, на яку можна спихнути все -- батьків,  прибирання, закупи, кухню, прогулянки, візити до лікарів: за це все платити мізер. 
На таку роботу  потрапила Таня. Сеньйора була  одна, діти жили окремо.  Здавалося, що й роботи  буде  не багато, але Таня тільки тут зрозуміла, що  не вміє робити нічого. Не так стелила ліжко, не так прасувала,( руки не звідти виросли), а варити їсти, то було  горе, бо не могла догодити  нічим. Та  хіба ви щось умієте, кривила рота сеньйора. Таня попрацювавши тиждень, вже хотіла йти геть, але дочка вмовила потерпіти бодай один місяць, а вона  поговорить з мамою. Таки мабуть поговорила, бо стара трохи присмирніла, стала людянішою, а може то Таня вже почала звикати.  Ніяк не могла змиритися сеньйора, що й наймичка має їсти. Цю проблему вирішили мудро, почали давати Тані гроші на харчі окремо, не кажучи матері. Ой, як раділа Анна Марія, коли Таня її чимось пригощала, вже й кухня українська їй смакувала, бо то ж не за її гроші. Якось поволі розібралися і з рештою проблем,  вже Таня прасувала, як її “навчила” сеньйора, прибирала, коли як попадала під настрій, коли добре, а коли все одно була безрука.
Кажуть, що людина,  звикає до всього, так і Таня звикла до своєї тюрми. Жила день за днем -- проживала.  А мала тільки тридцять років, ще жила в ній надія на особисте життя, мріяла про дітей, про доброго чоловіка.  Працювала, щоб допомогти матері, бо на ту жебрацьку пенсію хіба можна було вижити.  Таня передавала гроші, а мама  відкладала їх , брала лиш коли вже зовсім не могла звести кінці з кінцями. Виростила Таню сама, бо життя з чоловіком не зладилося якось одразу, то він і зник з їхнього життя в невідомому напрямку. Більше не шукала  щастя, все боялася, що собі чоловіка знайде, а для Тані батька, ні. Так і жила для своєї єдиної донечки, що виросла доброю і роботящою.  Мамине серце вміло все відчувати без слів,  тому  гроші зароблені Танею, не тратила, складала, знала, що прийде на них свій час.
Таня вже спробувала заробітків у Польщі, там вона збирала полуницю, на колінах, не розгинаючи спину.  Праця була важка, платили за зібрані ящики. До вечора так все нило та боліло, що й гроші були не милі. Всі казали, що в Італії краще, але, треба було платити за візу, тому й поїхала спочатку до Польщі, щоб назбирати грошей. Ось вона вже тут, в Італії --  і зрозуміла, -- що там добре, де нас нема.
Вечорами,  Таня часто роздумувала над своїм життям, над своєю нелегкою долею. Виросла в нестатках, бо мама, хоч як старалася, але не могла дати дівчині те, що могли інші,  де батьків було двоє і мали кращі статки. Таня ніколи не дорікала матері, вона її дуже любила. Мама для неї була єдиною найріднішою людиною в цьому світі, не тому, що народила, а тому, що мама завжди розуміла і допомагала, завжди була поруч. 
Після школи почала працювати  на фабриці, де й познайомилася з Іваном, почали зустрічатися, навіть  збиралися одружитися. Мама була проти, бо Іван любив пригубити чарчину, Таня захищала його, говорила, що то всі молоді тепер такі. Та коли  зробила зауваження Іванові, щоб пив менше, то дістала від нього такого ляпаса, що аж світ в очах замерехтів, а щока вмить опухла. Не звертаючи уваги ні на кого, не стидаючись ні своїх, ні Таніних  друзів, вилаявся  брудно і брутально, пообіцяв, що це так для першого разу аби вона знала своє місце надалі.  Таня, мов протверезіла від своїх мрій про спільну сім'ю, подивилася на Івана іншими очима. Послала його під три чорти, і не повірила, коли той прийшов вибачатися. Мама все зрозуміла без слів, обняла і сказала, --
-- Все в тебе  буде   добре. Краще зараз розчаруватися, ніж мучитися все життя.
Так закінчилася спроба -- бути щасливою. З тих пір багато води утекло, Таня ще не раз мала розбиті сподівання. В Польщі, познайомилася з одним, який збрехав, що не жонатий, а вдома його чекали дружина і двоє діток. Розчарування вже стали звичні для Тані, вона жартували  над собою, що має таку вдачу --  притягувати весь непотріб. Гірко  було, але що  вдієш, коли доля не була прихильною до неї. Тепер вже подорослішала, то взяла за мету -- побудувати будинок, заробивши гроші.
  Влітку, вона з синьйорою має їхати на море, там у них є своя хата. Це буде перше море в її житті, бо бачила, хіба що в кіно. На її Тернопільщині море було далеко і не по кишені  для них з мамою. Таня мріяла посмажитися на теплому сонечку і похлюпатися та погойдатися на лагідних хвилях. Вже скоро поїдуть,  в червні вже тут купаються, а  то навіть і в травні. Але вони мають поїхати раніше, щоб привести хату до ладу, підготуватися до приїзду дітей Анни Марії, яких у неї було троє -- два сини і донька, всі були жонаті і мали дітей. Кожного року вони по черзі їздили до моря. Ось і в цьому  році, всі зібралися на Паску, аби визначитися хто в який період приїде. Таня, з допомогою доньки  Анни Марії, Єви та невісток накрила святковий стіл. Вона  вже вміла готувати деякі  страви, італійська кухня їй дуже подобалася. Таня з задоволенням приготувала лазанью, каннеллони, артишоки та спекла солодке.
 Зять Анни Марії Франко, постійно заглядався на неї, їв її хтивим поглядом, що Тані аж було не по собі. При такій гарній жінці, так себе вести, не могла втямити собі Таня. Вона обходила його  здалеку, старалася не провокувати ні поглядом, ні порухом. Таня від жінок вже наслухалась про гарячу кров італійських чоловіків, але сама в подібній ситуації  ще не була, тому це для неї було  дивно і неприємно. Жінки досить  барвисто описували свої любовні пригоди, а Таню, Бог милував від такого досвіду. Звичайно, що були жінки, які й самі шукали короткочасних зустрічей, шукали  коханців аби втамовувати  гормональні зриви. За що їх судити, за те, що були далеко від дому, далеко від сім'ї, що їм хотілося ще  жити і любити, най хоч в такий спосіб.  Таня не шукала таких розваг, не мала ні такої  вдачі,  ні  бажання бути чиєюсь іграшкою. А Франко, як з цепу зірвався, шукав її всюди, де б не пішла, то на кухню загляне, то до кімнати заскочить і норовить вщипнути. Таня почувалася  зле від такої брудної уваги. Єва, робила вигляд, що нічого не бачить, тільки Анна Марія лиховісно зиркала на Таню, що вже й так паленіла від сорому. Коли гості розійшлися, Анна Марія з притаманною їй злістю сказала Тані, -
-- Ти викинь з голови, влізти і розбити сім'ю моєї доньки, бо заживо зарию, щоб знала. Я не потерплю паскудства в своєму домі, запам'ятай собі це раз і назавжди. Ще не вистачало , щоб моя Єва страждала через тебе.
Таня, аж задихнулася від такої несправедливості, --
-- Та про що це ви говорите? В чому моя вина? Що ви хочете від мене?
Але Анна Марія була впевнена в своїй правоті і не дала Тані продовжити, --
-- Я попередила, а ти зарубай собі на носі, не потерплю!
В той вечір Тані хотілося додому, до мами, хотілося втекти від  цих підозр та несправедливості. Вона довго говорила з мамою по телефону, їй так хотілося заховати обличчя в маминих добрих руках, притиснутися до її плеча. Мама якось потихеньку  розвіяла сум Тані. Після розмови їй стало легше на душі і спокійніше.

До моря виїхали в  кінці травня, Таня мала багато роботи, бо коли  ніхто не живе, то хата пахне пусткою й сирістю. Але заради моря вона була ладна робити все, бо море, то була її мрія. За роботою не одразу могла знайти час для своєї першої зустрічі, але море на неї чекало. Воно було поруч і Таня вечорами вдихала його солонуватий рибний запах. Поробивши на кінець в домі все, Таня побігла до моря. Безкрайня голубінь вразила її, тепла вода лагідно торкнулася ступні і хвиля грайливо підкотилася запрошуючи в свої обійми. Таня швиденько роздягнулася і з насолодою ввійшла в морську воду, це було прекрасно. Побродивши берегом, Таня повернулася додому, перше знайомство з морем було для неї чудовим. Анна Марія не розділила її радості, вона  злісно витиснула, що її привезли сюди не для морських прогулянок, а працювати. 
Черговий  день вже був зайнятий повністю, бо приїхала Єва з двома дітьми, а Франко мав бути ввечері. На Таню звалили  всю хатню роботу, ще й догляд за дітьми. Вона  розуміла, що це не входить в її обов'язки, але сподівалася на доплату до своєї заробітної  плати. Щоправда Анна Марія вже прошипіла злісно, що треба бути вдячною за все, що вони для неї роблять. Всі приїхали відпочивати, ніхто не звертав уваги на розкидані речі, дитячі іграшки та немитий посуд, то упало само собою, в обов'язки Тані. За день вона так стомлювалася, що валилася з ніг, засинала тільки- но торкалася подушки. До моря могла   вибратися не скоро. Вечорами всі сиділи на веранді, курили, їли, пили, розмовляли, а Таня мала мити,  прибирати, носити і відносити.
Біда у вигляді Франка не забарилася, когут був на взводі і шулікою кружляв навколо Тані. Вона старалася не залишатися з ним наодинці, трималася осторонь. Але завжди стикалася з ним в коридорі, коли мала зайняті руки купою брудного посуду, а він використовував момент аби вщипнути або пройтися рукою по сідниці, що дратувало й бісило Таню. Франко забавлявся в такий спосіб, вів себе розв’язно, коли нікого не було поруч. Таня мовчки відбивалася й пручалася, хотіла кричати, але не могла. А дідько в подобі Франка, розумів, що Таня промовчить, тому розпускав руки при найменшій можливості.
Одного разу  Таня, прибравши зі столу, поспішила винести сміття до сміттєвих ящиків, що знаходилися метрів триста  від дому. Таня після душу, в легенькому халатику, вибігла  на вулицю. Світло не зовсім освітлювало смітник, що був відгороджений від дороги стриженими  кущами, але Таня кожного вечора бігала сюди, тому не мала страху.  Несподівано з-за кущів вигулькнув   Франко, голодним коршуном він кинувся на Таню, що з несподіванки втратила мову.  Загріб її у свої обійми , стискаючи немилосердно і впився ротом  в її губи. Звичним рухом він задер халат і… Таня відчула, як рука вже господарює в неї між ногами. Вона аж завила від несподіванки, почала вириватися і пручатися, але натиск був такий сильний, що вона не могла справитися. Спробувала кричати, але ґвалтівник стиснув їй горло і в очах  потемніло, а з горла виривався лиш хриплий звук. На  деякий час вона втратила зв'язок з реальністю, бо коли змогла відкрити очі і вдихнути повітря, то ґвалтівник  вже залишив її на закинутому старому матраці, спішив у напрямку будинку. Ще не до кінця зрозумівши, що  сталося, Таня  поверталася в реальний світ. Вона ще не вірила, що її так підло зґвалтували,  не могла зрозуміти, що таке могло статися.  ЇЇ теліпало і трусило, як в пропасниці, вона заплакала, беззвучно, безсило і  беззахисно. Такою спустошеною і брутально сплюндрованою, вона ще ніколи не була. Господи! За що їй така кара.
Вже стоячи  в душовій кабінці вона змивала з себе бруд, терла немилосердно все тіло і плакала  гірко й одиноко,  на кусочки  рвалася її душа. Плакала від образи і від безсилля що будь змінити, плакала, що тут на чужині нікому до неї не було діла,  навіть пожалітися нікому. Разом з холодною водою змивала  свій сором і ганьбу.  Франка вранці вже не було, він поспішив до міста, посилаючись на якісь невідкладні справи. Єва з дітьми залишилася. Вона побачила зміни в поведінці Тані, запитала про здоров'я, але Таня поскаржилася на головний біль. Єва  зі співчуттям віднеслася до нездужання Тані, допомогла їй з хатньою роботою. Анна Марія бурчала й сердилася, що Таня прикидається, бо що це за такі головні болі можуть бути. Таня на своєму телефоні побачила кредит в двадцять євро,  зрозумівши  звідки ці гроші, аж  застогнала в душі.  Щоб ти здох, щоб ти до вечора не дожив, такі побажання послала йому в простір, сподіваючись, що так з ним і станеться.
На вихідні з’явився Франко, робив вигляд, що нічого не сталося. Ввечері, Таня не пішла викидати сміття  як завжди, а залишила його на ранок. Прибравши все , вона поспішила в свою кімнату і розстелила своє ліжко, приготувалася йти спати. До кімнати заскочив Франко і важко дихаючи від хтивого бажання, кинувся на Таню, --
--Буду кричати. --  попередила дівчина, а він у відповідь розсміявся, --
-- Всі пішли гуляти на площу, бо там сьогодні свято. Вдома немає  нікого, тому кричи скільки влізе,-- засміявся Франко.
-- А ще я скажу, що ти мене попросила допомогти тобі по дому, а я  не відмовився. З такими словами він підступав все ближче, а Таня вперлася в стіну, пробувала відвернутися, вдарити в пах, але сили з накачаним в спортивному залі чоловіком, були нерівні. Таня розплакалася від безсилля, від образи та від глибокої ненависті, що кипіла гарячою бурею всередині в дівчини. Але сльози не схвилювали, а навпаки розпалювали ґвалтівника ще більше, він хижо посміхаючись, загріб Таню в обійми, а вона вп'ялася  йому зубами в руку. Від несподіванки Франко заскрипів зубами і зі всієї сили жбурнув її на ліжко.
-- Не хочеш по хорошому, то буде, як ти того заслуговуєш, -- злісно прошипів. Він притиснув її однією рукою до ліжка, а іншою здер шматками її труси. Наліг усім своїм тілом, не даючи можливості навіть поворухнутися. Вмить все попливло в Тані перед очима від немилосердного  вторгнення,  ненависно озвірілого Франка, який не зупинявся, з силою збиткувався і плюндрував тіло дівчини, задовольняючи  свою тваринну похіть. Закінчивши свою брудну справу, він піднявся і не глянувши на свою жертву, вийшов з кімнати.
Таня плакала скорчившись від болю і від образи. В неї не було сил навіть піднятися, вона була вся розбита і зломлена в нерівному поєдинку, який в черговий раз програла. Вона розуміла, що так не може продовжуватися, мусила з кимось поговорити, з кимось порадитися.  Мамі  розповісти не могла,  не хотіла  робити їй боляче,  а подруги щирої не мала, то як же їй бути ?  Вирішила піти з цієї роботи, бо іншого виходу не знаходила. Поки вона  тут, то Франко її не залишить в спокої, їй треба піти звідси. З такою думкою, дівчина заснула.
Змінилася погода, день почався з дощу і вітру, до моря ніхто не йшов. Бракувало теплої одежі, за якою треба було їхати до Риму. Анна Марія вирішила, що має їхати Таня з Франком, бо вона сама  з дітьми  ради  не дасть, а Таня знає, де шукати її теплі речі. Таня приголомшена такою  звісткою, почала відмовлятися. Анна Марія вІд здивування аж вдавилася,-
-- Це як, ти не поїдеш?! Я тобі гроші плачу, а ти маєш виконувати те, що я тобі кажу. Ти глянь  на неї, розпустилася. -- сеньйора кричала, що аж стіни тряслися. Таня, мовчки зібралася і пішла до автомобіля. Вона розуміла, що Франко скористається знову її тілом, як ганчіркою для своїх сексуальних потреб. Знала, що нічого змінити  не зможе, їй від того так стало гидко на душі, що в ту хвилину  захотілося вмерти, щоб уникнути обридної наруги.
Доїхали швидко, сорок кілометрів, по добрій дорозі не зайняли  багато часу. Франко піднявся в квартиру разом з нею, не гаючи часу він почав роздягатися, а Таня поспішила заховатися в туалеті, але була спіймана на півдороги і кинута снопом до землі, --
-- Тобі подобається тікати, молодець, бо я люблю, брати все з жаром, а ти мене цим тільки розпалюєш. Ну, чого ти пручаєшся, що я тобі не подобаюся? -- приговорював Франко захлинаючись від бажання і нетерпіння.
-- Ти ж маєш гарну жінку, нащо я тобі ? -- з благанням запитала Таня.
-- О, ти мене розсмішила, ну хто відмовиться від свіжатини, а ти гарна штучка, така  ще тісна та гаряча. Мені так подобається трахати тебе, ну не можу я собі відмовити в такому задоволенні.
Зробивши свою справу, Франко поїхав збирати теплі речі для своєї дружини та дітей, залишивши Таню, після  задоволення своїх сексуальних потреб. Вона піднялася і, як побита собака пошкандибала до шафи, щоб приготувати все необхідне. Проходячи мимо дзеркала в коридорі, побачила своє зображення і… застигла. Не неї дивилася незнайомка з великими очима, повними смутку і болю, обличчя посунулось, оголивши вилиці, а губи покусані запеклися крапельками засохлої крові. Щось ще змінилося в усій її постаті, щось невловиме зістарило її на добрий десяток років.  Та зміна вразила дівчину до глибини душі. Знову подумки попросила, Боже милий, поможи мені. Вирішила, що приїде і заявить Анні Марії про своє рішення -- піти від неї геть.
Задзвонив домашній телефон, то був Франко, який  вальяжно  сміючись запитав:
-- Якщо ти заснула, то я піднімусь, щоб тебе розбудити. Хочеш? Я  хочу.
 Голосно сміявся і пошлякувато жартував, радіючи зі своєї ненаситності.
Таня почала збиратися зі швидкістю звуку, бо її аж обдало холодним липким потом при згадці про ненависного Франка, вона вибігла на вулицю, сіла в автомобіль і видихнула з шумом повітря.
Франко розсміявся, --
-- Ти так спішила, щоб мене побачити? Вже починаєш звикати.
Тані було не до жартів, вона   ненавиділа цього облудного  ґвалтівника, вульгарного і бридкого чоловіка,  що  був їй таким огидним та ненависним, що якби мала чим прибити його то зробила б  це з великим задоволенням. Вона ще нікого так люто ненавиділа, нікому так не бажала зла, як  цьому італійцю, що так огидно себе поводив.
Повернувшись на море, вона поспішила до своєї кімнати, відмовившись від обіду, зіславшись на головну біль. Таня дійсно почувалася погано, її нудило,  паморочилося та темніло в очах. Вже лежачи  в ліжку, Таня з жахом усвідомила, що в цьому місяці в неї не було критичних   днів. Вона гарячково почала згадувати і рахувати
тремтячими руками взяла до рук календаря і … так сумніву не було… вона вагітна. Ні! Ні! Тільки не це. Таня сповзла з ліжка і на холодній підлозі зайшлася  істеричним плачем, що  виривався з  грудей  важкою мукою й болем. Ось і все -- сім’я, чоловік, діти, всі сподівання, що гріли їй душу, допомагали вижити  в цьому пеклі. Таня розуміла, що це -- крах, це -- кінець, це  -- безвихідь. Для неї -- кінець всіх мрій. Коротка літня  ніч, вже забриніла першими променями, що освітили крайчик неба,  Таня не спала.  Думки  чорним воронячам, обсіли її голову, були важкі й пекельні. Недоспана ніч, позначилася на зів’ялому лиці, але Тані було однаково, бо була сама не своя.  Зміну побачила і Анна Марія,  пробурчавши злісно, --
-- Чого це ти ходиш, наче тінь, коли до роботи приступиш?  Що це на тебе найшло?
Таня мовчки взялася до прибирання, руки не слухалися, а сльози ось-ось виллються зрадливо з очей. Всі пішли на пляж, а Таня залишившись одна, дала воля сльозам, але хіба то вирішить проблему. Так пройшло ще кілька днів, Таня відчула, що її починає нудити ранками, одного разу ледве встигла добігти до туалету, як її вирвало. За столом всі ошелешено  мовчали, Анна Марія з злістю, Єва зі співчуттям, а в очах Франка, так їй здалося, страх.
-- Ти щось не те з’їла, випий настій з ромашки, -- порадила їй Анна Марія.
-- Ні, краще канаріно з шкірок лимону, -- запропонувала Єва.
Тільки Франко мовчав ( знає кішка чиє сало з’їла).
-- Пройде, -- витиснула з себе Таня. Щоб  “вирвати” з себе ту хворобу їй треба було їхати в Україну,  а час летить швидко. Іншого виходу немає, тому ввечері Таня повідомила про своє рішення сеньйору. Анна Марія завила, як поранена вовчиця, --
-- Що? Як  додому? Ти не можеш,  кого я знайду, літо,  всі роз'їхалися в відпустку. Що це за примха така? Ні! Я тобі не заплачу твої гроші, -- скаженіла й лютувала сеньйора.
-- Забудь і думати, ти не можеш мене залишити  в цю пору. -- не могла ніяк втихомиритися Анна Марія.
Але Таня була тверда в своєму рішенні. Їй було погано від усього, -- від їжі, від запахів, від миючих засобів, навіть від моря, до якого виходила вечорами подихати. Нудило постійно, вже не завжди добігала до туалету.
Анна Марія викликала лікаря, не кажучи нічого Тані. Але лікарка зрозуміла все, прописала вітаміни і заспокійливі, похитала головою, бачачи Таніну біду, --
-- Не знаю, чи в радість тобі ця дитина… промовила.
Все змінилося --  Єва з дітьми зібралася додому, Франко насуплено мовчав, тільки  Анна Марія, була злюча, як собака. Коли хата опустіла, сеньйора вилила всю свою  злість, бризкаючи слиною змішаною з жовчю та ненавистю.
-- Путана! Геть з мого дому, як ти посміла, проститутка, повія, -- це були найлегші слова, що ними вкрила сеньйора Таню.
-- Ви всі їдете сюди, щоб розбивати сім’ї, забирати чоловіків. Як ти посміла, там двоє дітей, а ти безсоромно влізла, що ти собі надумала? Геть до своєї вбогої України, най я ніколи тебе більше не побачу, згинь з моїх очей облудна непотріб. Ти не маєш сорому, тут в Італії люди віруючі, ходять до церкви. Ти приїхала сюди шукати собі чоловіка бо нікому там у себе не потрібна,  у вас там всі п'яні, всі шлюхи і проститутки.  Негідниця!
Таня  не виправдовувалася, бо що тут скажеш, вона однаково буде винна. Та й змінити  вже нічого не можна, за все що сталося  -- платити доведеться їй.
На другий день, приїхала Єва і зайшла до Тані в кімнату. Таня мовчки чекала, не розуміючи мети візиту. Єва простягнула  п'ятсот євро зі словами, --
-- Візьми, вони тобі знадобляться. Мені жаль, що так сталося, хочу щоб хоч чимось допомогти. Я за цього негідника була змушена йти заміж, ніхто не знає, як мені з ним жити. Гроші, то я в нього взяла, най  платить.
Таня спробувала відмовитися, але Єва була невблаганною. Жінки розплакались обидві, одна від -- болю і образи, інша від надмірного тягаря, що впав на плечі.
Дорога додому була важка й довга. Мама зустріла її, як завжди, без нарікань і без повчань,-- з розумінням і зі співчуттям. Таня після лікарні відходила  довго, стрес бурею сколихнув дівочу душу, біль   спопелив сподівання про сім'ю та щастя.  Вона годинами мовчала, дивлячись у вікно. Дівчина страждала, в очах оселився невимовний сум, спустошена душа була, як пустеля без води. Всі мрії про майбутнє вона закопала глибоко, разом з ненародженою дитиною. Місяць пробула вдома, але так і не відтанула, не простила себе, не відігрілася, не зм'якла, -- заніміла й була наче відсутня, наче не жива.
Разом з нею страждала мама, вона бачила біль донечки, але не могла їй допомогти.  Материне серце молило Бога щохвилини, материне серце  тужило разом зі своїм дитям. Вона молилася, як ніколи до цього щиро і багато. Просила й молила долю змилосердитися. Мама, гладила Таню по спині й промовляла, --
-- Все з часом буде добре, все буде добре.
-- Щось не дуже віриться, такий мій хрест, мушу нести його до кінця. Не маю долі, не маю щастя, -- гірко промовила Таня.
-- Така я в тебе без долі вродилася.
-- Коли щастя роздавали, мені не дісталося, маєш добру душу, щире серце, -- мама з сумом опустила голову.
-- Я молитимусь, має бути твоя неділя, твоя доля, -- я молитимусь, доню.
Щоб втішити маму, Таня обняла її і сказала.
-- Мамина молитва може все, дякую тобі.
Таня вирішила їхати знову, розуміючи, що вдома їй нічого не світить з роботою.  Пасажирів було багато, всі поверталися після відпустки до роботи в Італію. Таня скривилася, як від гіркого полину, коли побачила своє місце, -- сидіти біля чоловіка їй не дуже хотілося.
-- Мене звуть Олег, -- простягнув руку хлопець.
-- Таня, -- в’яло відреагувала  дівчина. Якийсь час мовчали, Таня занурилася в свій сум, дивилася відсутнім поглядом у вікно. Хтось говорив, жартували й сміялися, Олег теж сипав смішними байками, реготав весь автобус. Якось непомітно,  Таня почала прислухатися до жартів і не могла стримати свій усміх. Хлопець був талановитим розповідачем, в нього виходило все легко, смішно і до теми. Якимось шостим чуттям,  Таня розуміла, що він старається для неї.  Ну, чомусь їй так здалося, а може підсвідомо хотілося, щоб молодий чоловік думав про неї. На зупинках Олег пригощав Таню кавою, тістечками та морозивом.  Завжди повертався з чимось в руках, то з іграшкою, яку встигав виграти в автоматі, то з журналом, де було щось цікаве. Хлопець явно симпатизував Тані. Спочатку це її дратувало, а потім сподобалося.
Таня почала обдзвонювати всіх своїх знайомих, бо їхала, не маючи ні роботи, ні де жити. Олег почувши, сказав, -
-- Ходіть до нас, моя сестра винаймає квартиру і в нас є місце. Ми живемо в трьох --  Наталя з чоловіком і я. Вам у нас буде добре, а Наталя серед своїх знайомих допоможе з роботою.
-- Та не хочу я вас обтяжувати. -- сказала Таня.
Але Олег уже зі свого телефону говорив з сестрою, повернувшись до Тані, він сказав:
-- Нас чекають, Наталя погодилася. Ось вам моя сестра, поговоріть.
Таня почула в слухавці приємний голос, Наталя підтвердила слова свого брата. Так  вона познайомилася з чудовою людиною -- сестрою Олега, Наталею.  Так несподівано розпорядилася доля, подарувала їй чудову можливість почати жити, любити, мати сім'ю.
Наталя розповіла, що Олег був жонатий, але жінка зрадила  його, поки він тут гроші заробляв. Залишила його, вийшла заміж і народила дитину. Олег пережив розлучення дуже важко, зневірився  в жінках. А коли по телефону сказав мені, що привезе до нас жити дівчину, я мало не впала, то було так несподівано, просто неймовірно. То мала бути особлива дівчина, бо він уже давно ні на кого не звертав увагу. Я погодилася одразу, знаючи свого брата, це було для нього важливо. Я рада, що ти тут з нами, кращої пари моєму братові не знайти. Ви створені один для одного, я вас люблю.
-- А ще,ти подібна на нашу маму, так, так, Олег то завважив одразу, я теж. Це був ваш день, знайтися в цьому світі. Я за багато часу побачила свого брата веселим і з сяючими очима.
-- Він такий жартівник, такий балагур. -- сміючись сказала Таня.
-- Жартувати в нашій сім'ї люблять, Олег не виняток. Але після пережитого він навіть жартувати був перестав. А зараз він щасливий, то жарти з нього сипляться, як рогу достатку.  Ти для нього стала тим знайденим щастям, на яке він уже не сподівався.
Вже пізніше, Таня обдумувала слова Наталі і прийшла до висновку, що то мамина молитва, бо тільки вона має таку силу, робить чудеса. Дякую, Мамо.

Не встигли

Він помирав…Лікарі всю ніч намагалися витягти його з обіймів смерті, але шанс  вижити дорівнював нулю. Його стан був критично важкий, медицина була безсила. Зробили все можливе, щоб врятувати йому життя, але..на превеликий жаль це було неможливо.
Успішний підприємець, який збирався жити щонайменше років сто, залишав все, що було йому дорогим, -- своє кохання,  яке зустрів пізно і  так несподівано; свій бізнес, який створив сам і сам ним займався не довіряючи нікому. Він любив життя, а може почав любити тоді, коли зустрів свою єдину в світі жінку, що навчила його сміятися і вірити, запалила в ньому вогонь надії і  віру в майбутнє.Саме зараз він почав любити  життя, надолужуючи втрачений час, караючи себе за помилки, що їх наробив Він помирав…Лікарі всю ніч намагалися витягти його з обіймів смерті, але шанс  вижити дорівнював нулю. Його стан був критично важкий, медицина була безсила. Зробили все можливе, щоб врятувати йому життя, але..на превеликий жаль це було неможливо.
  Зараз він дивився на світ іншими очима, зрозумівши, що значить кохати і бути коханим. Для нього все тільки зараз починалося, але й так несподівано обірвалося, так несподівано… скінчилося.
Останнім часом  навіть Таміла, його дружина,  вже не була така огидна і вередлива. Не виходило в неї  як  раніше, діставати його до глибини душі так, що він грюкав дверима і йшов з дому.
Молодим був як зустрів її, сподобалося в ній все, -- оливковий колір шкіри, великі очі, кучеряве розкішне волосся, тонка талія і пишний, як він сміявся --  лато бі. Таміла була африканкою,  йому подобалася, бо  в ній було те, чого він не знаходив у своїх італійських жінках. Її невтомність, ненаситність і неймовірна сексуальність, що заводила його з одного погляду своїх великих оксамитових очей. Рішення женитися, прийшло само собою, він не хотів втратити її, не міг насититися нею, не уявляв і дня без того всепоглинаючого сексу, який спустошував його і  випотрошував душу.  Не звертаючи уваги на протести батька і сльози матері, самодостатній  на той час уже бізнесмен, звик приймати рішення самостійно. Жив окремо від батьків, мав свою віллу, яхту, спортивне авто. Привівши свою обраницю до свого дому, купив їй автомобіль, засипав подарунками і увагою. Не міг натішитися своїм щастям, любив Тамілу до нестями. Друзі говорили, що він, Паоло, втратив голову. Молодий був і дурний,  свою помилку зрозумів пізніше.
З часом у них народилася донька, гарнюнє чудесне янголятко. Але Таміла не знаходила часу  для донечки, довелося запросити няню, щоб доглядала за дитиною, поки мати була зайнята собою. Після родів все змінилося, вілла заповнилася родичами жінки, які жили тепер за його кошт. Ніхто ніде не працював -- донечку доглядала няня, будинок прибирала прибиральниця, а Таміла зробилася  вередливою і постійно незадоволеною.  Її цікавили тільки гроші. Вона рахувала, що народивши дитину зробила свою справу, а він її не цінить. Де й поділася та сексуальна  приваблива жінка, яка так подобалася йому,  натомість з'явилася буркотлива й товста баба. Родичі, а їх було два брати, три сестри і мама Таміли, батько мав совість не приїхати   на шию зятя. Брати --  здорові бовдури, вчитися не хотіли, покурювали травку; сестри не знали міри в новомодному ганчір'ї, тратили на них його гроші. Постійно розгулювали, в надії знайти ще одного дурня, або, як повезе то для кожної. Але нічого “не клювало”, дурні перевелися. Та від цього страждав Паоло, бо Таміла злилася й вимагала гроші. Коли Паоло пропонував спровадити рідню додому, то починалася  війна з прокльонами і плачем, істерикою і криками. Отримавши добру порцію такого “кохання” Паоло йшов геть на кілька днів.
Тому вирішив купити собі квартиру в Римі, бо витримувати таке життя було несила. З'являвся  на віллі тільки щоб видати гроші, влаштувати їхні проблеми, витягти з чергової халепи братів Таміли і побачити свою донечку-сонечко. І втікав від злих слів, колючих зауважень і насмішок.
Жив роботою, перебивався випадковими зустрічами з випадковими жінками. Це його влаштовувало, не прив'язуватися до нікого. Так і жив, жонатий самітник. Підросла донька, вже вчилася. Таміла розрослася до неймовірних розмірів  і своє лато бі вже не вміщалося ні в одне крісло. Тепер вона була під наглядом дієтологів і це все знову за його гроші. Сестри повернулися додому, не впіймавши своїх принців, брати теж вирішили,що їм краще повернутися до своєї країни, де влада не була такою прискіпливою, як в Італії. Залишилася  теща, мама Таміли, яку  Паоло терпів над силу. Жити не стало краще, але Паоло вже й не надіявся.
Одного разу, побачив жінку, що везла на інвалідному візку старенького професора, з яким він був знайомий. Паоло сидів на балконі свого будинку і спостерігав , як дбайливо вона закутувала  й поправляла  одяг на старенькому, як гладила його по руці, щось говорила і весь час посміхалася. На якусь мить йому захотілося бути на місці професора, щоб на собі відчути той ніжний дотик;  стріпнувши головою він відігнав ту навязливу думку. Жінка була дуже гарна, білява з хвилястим волоссям, з голубими, як небо очима, струнка і тендітна. А головне вона завжди посміхалася,  і та мила усмішка робила її ще красивішою. Жінка була в тому чудовому віці, коли кажуть -- зріла і мудра. Він прикинув, що їй не більше сорока п'яти років саме в цей час жінка розквітає такою  жіночою красою  і привабливістю, що не залишає байдужим чоловічу стать. Він уже знав, що вона українка, знав, що вона вдова, що вчить сина в університеті. Про це все йому розповіла сусідка, яка часто розмовляла з професором і з Світланою, або як її тут звали -- Лючією. Сусідка була в захопленні від Лючії, говорила про неї, що таких, як вона добрих і лагідних доглядальниць дуже і дуже мало.  Це був для Паоло інший світ, інша культура, інший менталітет.  Інший приклад жінки, який заставив його задуматися про своє життя. Жінка, що заробляла гроші в такий нелегкий спосіб, щоб вчити сина, була для нього  майже героїнею. Він поважав  працю, розумів що в світі не все так легко й просто, щиро шкодував жінку.
Зустрівши на вулиці Світлану з професором, він запросив їх на каву в ближній бар. Так він познайомився з нею, роздивився зблизька, почув її голос, відчув ту магічну силу й сексуальність, що затягнуло його, як в водяну  воронку, кручу, в бурхливий потік. Це його, чоловіка, --  що не мав відбою від жінок. Це його --  розбещеного жіночою увагою й безвідказністю  слабкої статі. А він стояв і з захопленням слухав, як професор розповідає про Світлану, що вона викладач англійської мови, що вчить його внучку  музики, яка вона чудова кулінарка, які чудові торти пече щонеділі… Професор говорив, а Паоло стояв і дивився, як  вона ніяковіє, як румянцем залилося жіноче лице від тієї хвальби. Вона стримувала старенького, говорила, що досить, бо їй незручно, що зараз злетить на тих ангельських крилах, що їй чіпає професор. Вони переговорювалися, жартували, сміялися, а Паоло стояв і дивився, як рухаються губи коли вона посміхається,  і йому  захотілося просто тут зараз згребти її в обійми і зацілувати до нестями ті губи, ті ямочки на щоках, ті очі, що своєю голубизною  безкрайнього неба сяяли простотою й щирістю.Оце тобі, подумки вилаявся Паоло, не вистачало ще тільки цього -- закохатися, як сопливий хлопчисько з першого погляду. Він швиденько попрощався, посилаючись на зайнятість і пішов з бару. Додому не хотілося, пройшовся вулицею, але не бачив нічого, бо перед очима стояла Світлана, вона не йшла з думки, не залишала його. Вночі вона йому приснилася, така гарна, зіткана зі світла, що йшло з середини, сміялася до нього й манила простягаючи руки. О, це вже хвороба, проснувшись промовив Паоло. Але те, що жінка гарна і розумна він не міг не визнати.
Зануритись з головою у роботу, що була його життям і його умінням зосередитись  на основному, відмежовуючись від зовнішнього світу. На цей раз вирішуючи поточні проблеми, він часто ловив себе на думці про Світлану. Згадував свій сон, подумки перебирав і згадував, --  як вона говорила, її усміх, тембр голосу. Вона не йшла з його думок, він розумів, що вона йому подобається, як до цього  не подобалася ні одна з його знайомих.
Одного недільного ранку  він побачив, що Світлана несе до автобусної зупинки досить важку сумку. Зібравшись нашвидку,  Паоло молив Бога, щоб автобус не приїхав скоріше, ніж він встигне завести машину. Все робив якось не задумуючись, на підсвідомості. І ось уже зупинив машину перед жінкою, запросив сідати.  Світлана запротестувала, що за декілька хвилин приїде автобус, але повагавшись мить сіла, бо знала, що в неділю автобуси їздять по іншому графіку і чекання може бути довшим, ніж завжди. Вона їхала на Ребібію, де щонеділі автобуси з України забирали й перевозили додому заробітчанські передачі. Світлана везла передачу для свого сина.  Це було для нього    ще одним відкриттям, ще однієї сторони її життя. Після того, як Світлана зробила свої справи він запросив її в бар. Вона була мила й безпосередня без тієї вмілої штучної награної артистичності, якою він був ситий по горло. Це була просто жінка, проста й жіночна, але жінка з великої літери. Вже тепер з роками він навчився  розрізняти  фальш і грубий артистизм з яким  стикався досить часто. Всього цього не було в цій жінці.
--  Світлана, це щось світле? --  запитав Паоло.
--Так, це люче -- світло по-італійськи, усміхнувшись відповіла жінка.
-- Люче, що спалить чи зігріє, очистить чи освітить, а  може це  люче в кінці тунелю.
-- Мені більше подобається Світлана, смакуючи її ім'я промовив Паоло.
-- Лючія тобі не пасує, а світла  і чиста Світлана, це гарно, я так буду тебе звати.
-- Мене тут ніхто так не називає з італійців, -- промовила Світлана.
-- Ось і чудесно, так називатиму тільки я.-- сказав Паоло.
Їхні зустрічі стали  частішими. Він з нетерпінням чекав неділі, свята або пів-четверга,  коли Світлана була  вільна. Паоло жив цими  зустрічами, хоча й мав досить роботи, але завжди знаходив час для Світлани. Йому подобалося слухати її розповіді про сина, допомагав їй купувати  й вибирав подарунки, для нього. Розумів, як  нелегко  їй було заробляти гроші, пробував хоч чимось допомогти. Світлана завжди протестувала не хотіла, щоб він тратив свої гроші, але йому було приємно робити це.
Вона ніколи не говорила про те, що він був жонатий, не вимагала розвестися, як це робили інші жінки, з якими він колись проводив свій час. Світлану влаштовувало все, вона ніколи нічого не просила, не вимагала. Паоло відчував потребу в  цій простоті, цінив ту чистоту, яка була притаманна цій жінці. З кожним днем все більше і більше прив'язувався до неї.
І коли Світлана поїхала у відпустку в Україну, рахував дні. Зрозумів, що любить її, любить всім серцем, любить до без тями, до страху втратити, до болю в серці. Він так нікого ще не любив, ні про кого так не хотів піклуватися, бути поруч, взяти всі її болі і проблеми, захистити від усього злого. Паоло хотів зробити її щасливою, щоб та небесна синь очей ніколи не затьмарювалася, не сіріла від болю й пустоти.
І коли настав день її приїзду, -- полетів, помчав, погнав щодуху, боячись запізнитися навіть на хвилинку. Коли Світлана вийшла, то мало не вмер від щастя, а серце рвалося з грудей. Людський потік,  що йшов  назустріч, йому здавалося  рухається занадто повільно, а йому не терпілося обійняти її і притиснути до себе. Обійняв і зануритись головою в її волосся відчув таке щастя, таку легкість, що хотілося і плакати і сміятися. Першими його словами були;
-- Виходь за мене заміж. Я не можу без тебе. Люблю!
Світлані підкосилися ноги, їй почулося, їй здалося, чи він дійсно  це сказав. Але він шепотів і шепотів слова, які вона чекала, які хотіла чути вже давно, але  не дозволяла собі надіятися. Вона теж його любила, але знала його ситуацію, знала, що він жонатий, знала що означатиме для нього  розвід, що то  не проста справа в Італії. Знала все це і ховала свої почуття глибоко в своєму серці. Так вони  стояли, обнявшись. Їх обходили люди з обох сторін, озиралися і посміхалися по-доброму, щиро. А як інакше можна було реагувати на такі трепетні почуття, що створили навколо себе наелектризоване  поле повне любові. Він не стидаючись  цілував її знову й знову, хотів щоб Світлана відчула його спрагле  чекання.
В машині він  повторив свої слова.
-- Ти  жонатий,  -- тихо мовила  Світлана.
-- Вже ні!. Я чотири роки тому почав робити певні документи про розірвання наших відносин з Тамілою. Витримавши всі юридичні терміни і процедури, маю документ, що засвідчує статус,  одинокого  розведеного чоловіка . Нас зв'язувала донька, що вчилася, наразі все позаду, вона вже самостійна. Ми все обговорили з Тамілою, через адвокатів вирішили всі  матеріальні питання, що її хвилювало найбільше. Я забезпечив її і свою доньку, згідно з законом. Тепер я вільний. Тобі вирішувати, чи хочеш ти вийти заміж за збіднілого  бізнесмена, який віддав всі свої гроші за право бути з тобою , любити тебе, дарувати щастя. Звільнившись від Таміли я зрозумів, що досі наче й не жив,  до зустрічі з тобою мене все влаштовувало. Розумів, що відносини з жонатим чоловіком тебе принижували. Ще до зустрічі з тобою я вирішив  жити сам, а наша зустріч відкрила мені очі, дала надію, окрилила. Паоло простягнув маленьку коробочку, де на оксамитовій подушечці лежала обручка з чудовим діамантом.
Затамувавши подих Світлана взяла коробочку, обручка легенько увійшла на пальчик, так наче була там все життя.
-- Боже мій, яка краса!
Сльози не давали дихати, зраджували її і вибігали з очей, котилися по щоках, капали на плаття. Пробувала засміятися, просила вибачення, емоції нахлинули з такою силою, що не було  сил опиратися. Вона кивнула головою на знак згоди, а Паоло в очікуванні цього ледь вловимого поруху, -- не дихав, не жив, бо без неї вже не знав як то . Камінь  на обручці вигравав всіма  кольорами райдуги, переливався світлом, наче радів, що знайшов свою господиню.
-- Тепер ти моя, наречена.  Паоло сказав це так, що в неї знову з'явилися сльози, але то були вже сльози радості.   Цієї ночі сон не йшов до Світлани, вона дивилася на Паоло, що спав поруч і  почуття  переповнювали її ,  мов повну чашу яку боялася розхлюпати. Щастя! Яке то щастя, коли поруч кохана людина.
 Документи зібрали швидко, Паоло не хотів чекати, спішив жити і хотів насолоджуватися кожною проведеною хвилиною.  В українському посольстві вони отримали дозвіл на одруження. Тепер треба було занести все до комуни, де їхні документи пройдуть ретельну перевірку. Говорили про весілля, Паоло хотів щоб все було гарно, а Світлана, щоб спокійно. Зійшлися на тому, що поїдуть у весільну подорож в круїз, а з друзями відсвяткують тут, в Римі в одному з ресторанів.  Зійшлися і на кількості гостей. Світлана мала запросити свою сестру й сина, а також двох своїх подруг, що як і вона приїхали на заробітки і познайомилися в перші дні. Це були хороші жінки, які щиро раділи Світланиному щастю.  Все складалося чудово, все було безхмарно. Світлана була зайнята пошуками весільного вбрання. Хотіла щось просте й водночас елегантне, це мало бути плаття або костюм. Колір шукала голубий  чи волошковий, що личив до її очей.
У Паоло в Мілані був бізнес, який він контролював з Риму. Але інколи доводилося  їздити, щоб на місці вирішувати  певні питання. Це було звично, нормально і буденно. Такі робочі поїздки Паоло мав досить часто. Свою роботу він любив і дорожив нею, як своїм дитям, яке сам створив, сам зводив на ноги, сам переймався проблемами, що іноді виникали. Ось і зараз збираючи його в дорогу, Світлана знала, що він повернеться за тиждень. Вирішили, що по приїзду підуть в комуну і призначать день весілля. Вже все було готово, залишався цей останній штрих.
Паоло поїхав, а Світлана  залишилася чекати і займатися організацією майбутнього свята. Пройшло три дні, з яких вони, чулися по телефону, щовечора розмовляли годинами. Паоло сказав, що має можливість прискорити  рішення  деяких проблем і мав намір повернутися раніше. Світлані дуже його не вистачало, вже було замало телефонних розмов, чекала з нетерпінням  повернення свого коханого.
Вночі їй приснився  сон, що вже настав день весілля і на вулиці її чекали люди, а вона шукала свою весільну сукню. Відчиняла шафи і бачила тільки чорні одежі, в іншій шафі теж тільки чорні сукні. Вона чула, що за вікном розмовляли люди, хтось звав її по імені, але вона шукала й шукала своє вбрання, та всі шафи були заповнені тільки чорними речами. Прокинулась, лежала  й тремтіла вся в холодному поту,  її кидало, як в пропасниці. Господи, що це було. Чому  так болісно тривожно, так невимовно тужить серце. Якийсь дивний сон, вона гнала геть дурні думки, а серце боліло, тиснуло в грудях, наче летіла в прірву. Зробила собі чаю, попила, стало якось легше.  Сну не було ні в одному оці, зник, втік з хати. Лежала з відкритими очима і перебирала подумки своє життя. Якось так збігло, стекло водою, що не встигла й отямитися, як уже незабаром стукне  п'ятьдесят, а вона ще й не жила. То працювала, то хоронила чоловіка, то вчила сина, то гарувала тут в Італії.  Лиш  біля Паоло вона відчула себе щасливою, відчула себе жінкою.
З роздумів її вирвав телефонний дзвінок, Паоло?  Але то був його друг Джузеппе, який сказав, що зараз приїде  за нею і вони летять до Мілану. Він ще щось говорив, але вона вже не чула, чорна пелена тривоги накрила її після слів, що  Паоло  в лікарні. Як в тумані збиралася, їхали в аеропорт,  до лікарні. І побачила його, всього замотаного в бинти і  з приєднаними трубками,  дихання підтримував апарат. Світлана підійшла ближче, взяла Паоло за руку, присіла на стільця, що його підсунув Джузеппе, Паоло не реагував  не відповідав.
Аварія була важка, не вижив ніхто, впівголоса говорив Джузеппе. Лікарі не дають йому шансів вижити, в нього численні переломи, відбиті нутрощі. Лікарі пробували щось зробити, але не змогли, -- далі вона вже не чула, опритомніла на лікарняному ліжку. Джузеппе сказав, що вона знепритомніла, лікарі приводили її до тями.
 Його вже немає з нами, помер. Світлані здавалося, що вона кричить, але з горла виривався хрип. Це неправда кричала її душа, так не буває, це не фільм, це життя. ЇЇ життя, що щойно розбилося на дрібні шматки, життя, яке вона не проживе з Паоло.  Не вірила, не хотіла змиритися з втратою свого кохання, своїх сподівань, свого щастя. Глухий плач рвався з грудей, стогоном розносився по лікарняній палаті. Це був стогін зраненого серця, що вже ніколи не зуміє зрозуміти, простити, забути, любити. Їй не хотілося жити…
На здерев'янілих ногах підійшла до вже бездиханного тіла, руки, що так любили обіймати її, лежали неприродно білі й нерухомі; уста, що говорили їй про своє кохання, були холодні й стиснуті навічно печаттю смерті.  Ось і все… Паоло, не йди, не лишай мене, як я без тебе, -- все в ній кричало  й волало  просило порятунку. Не йди любий, я так мало часу була щасливою, гіркий згусток застряг в горлі. Світлана погладила лице, поцілувала лоб, похитнулася, як від важкої ноші, що чорним тягарем впала на плечі. Джузеппе підтримав жінку, а сам стояв і плакав, тими скупими чоловічими сльозами, що плавлять камінь, але не повертають з того світу.
молодим  дурнем. Зараз він дивився на світ іншими очима, зрозумівши, що значить кохати і бути коханим. Для нього все тільки зараз починалося, але й так несподівано обірвалося, так несподівано… скінчилося.
Останнім часом  навіть Таміла, його дружина,  вже не була така огидна і вередлива. Не виходило в неї  як  раніше, діставати його до глибини душі так, що він грюкав дверима і йшов з дому.
Молодим був як зустрів її, сподобалося в ній все, -- оливковий колір шкіри, великі очі, кучеряве розкішне волосся, тонка талія і пишний, як він сміявся --  лато бі. Таміла була африканкою,  йому подобалася, бо  в ній було те, чого він не знаходив у своїх італійських жінках. Її невтомність, ненаситність і неймовірна сексуальність, що заводила його з одного погляду своїх великих оксамитових очей. Рішення женитися, прийшло само собою, він не хотів втратити її, не міг насититися нею, не уявляв і дня без того всепоглинаючого сексу, який спустошував його і  випотрошував душу.  Не звертаючи уваги на протести батька і сльози матері, самодостатній  на той час уже бізнесмен, звик приймати рішення самостійно. Жив окремо від батьків, мав свою віллу, яхту, спортивне авто. Привівши свою обраницю до свого дому, купив їй автомобіль, засипав подарунками і увагою. Не міг натішитися своїм щастям, любив Тамілу до нестями. Друзі говорили, що він, Паоло, втратив голову. Молодий був і дурний,  свою помилку зрозумів пізніше.
З часом у них народилася донька, гарнюнє чудесне янголятко. Але Таміла не знаходила часу  для донечки, довелося запросити няню, щоб доглядала за дитиною, поки мати була зайнята собою. Після родів все змінилося, вілла заповнилася родичами жінки, які жили тепер за його кошт. Ніхто ніде не працював -- донечку доглядала няня, будинок прибирала прибиральниця, а Таміла зробилася  вередливою і постійно незадоволеною.  Її цікавили тільки гроші. Вона рахувала, що народивши дитину зробила свою справу, а він її не цінить. Де й поділася та сексуальна  приваблива жінка, яка так подобалася йому,  натомість з'явилася буркотлива й товста баба. Родичі, а їх було два брати, три сестри і мама Таміли, батько мав совість не приїхати   на шию зятя. Брати --  здорові бовдури, вчитися не хотіли, покурювали травку; сестри не знали міри в новомодному ганчір'ї, тратили на них його гроші. Постійно розгулювали, в надії знайти ще одного дурня, або, як повезе то для кожної. Але нічого “не клювало”, дурні перевелися. Та від цього страждав Паоло, бо Таміла злилася й вимагала гроші. Коли Паоло пропонував спровадити рідню додому, то починалася  війна з прокльонами і плачем, істерикою і криками. Отримавши добру порцію такого “кохання” Паоло йшов геть на кілька днів.
Тому вирішив купити собі квартиру в Римі, бо витримувати таке життя було несила. З'являвся  на віллі тільки щоб видати гроші, влаштувати їхні проблеми, витягти з чергової халепи братів Таміли і побачити свою донечку-сонечко. І втікав від злих слів, колючих зауважень і насмішок.
Жив роботою, перебивався випадковими зустрічами з випадковими жінками. Це його влаштовувало, не прив'язуватися до нікого. Так і жив, жонатий самітник. Підросла донька, вже вчилася. Таміла розрослася до неймовірних розмірів  і своє лато бі вже не вміщалося ні в одне крісло. Тепер вона була під наглядом дієтологів і це все знову за його гроші. Сестри повернулися додому, не спіймавши своїх принців, брати теж вирішили,що їм краще повернутися до своєї країни, де влада не була такою прискіпливою, як в Італії. Залишилася  теща, мама Таміли, яку  Паоло терпів над силу. Жити не стало краще, але Паоло вже й не надіявся.
Одного разу, побачив жінку, що везла на інвалідному візку старенького професора, з яким він був знайомий. Паоло сидів на балконі свого будинку і спостерігав , як дбайливо вона закутувала  й поправляла  одяг на старенькому, як гладила його по руці, щось говорила і весь час посміхалася. На якусь мить йому захотілося бути на місці професора, щоб на собі відчути той ніжний дотик;  тріпнувши головою він відігнав ту нав'язливу думку. Жінка була дуже гарна, білява з хвилястим волоссям, з голубими, як небо очима, струнка і тендітна. А головне вона завжди посміхалася,  і та мила усмішка робила її ще красивішою. Жінка була в тому чудовому віці, коли кажуть -- зріла і мудра. Він прикинув, що їй не більше сорока п'яти років саме в цей час жінка розквітає такою  жіночою красою  і привабливістю, що не залишає байдужим чоловічу стать. Він уже знав, що вона українка, знав, що вона вдова, що вчить сина в університеті. Про це все йому розповіла сусідка, яка часто розмовляла з професором і з Світланою, або як її тут звали -- Лючією. Сусідка була в захопленні від Лючії, говорила про неї, що таких, як вона добрих і лагідних доглядальниць дуже і дуже мало.  Це був для Паоло інший світ, інша культура, інший менталітет.  Інший приклад жінки, який заставив його задуматися про своє життя. Жінка, що заробляла гроші в такий нелегкий спосіб, щоб вчити сина, була для нього  майже героїнею. Він поважав  працю, розумів що в світі не все так легко й просто, щиро шкодував жінку.
Зустрівши на вулиці Світлану з професором, він запросив їх на каву в ближній бар. Так він познайомився з нею, роздивився зблизька, почув її голос, відчув ту магічну силу й сексуальність, що затягнуло його, як в водяний  заворот, кручу, в бурхливий потік. Це його, чоловіка, --  що не мав відбою від жінок. Це його --  розбещеного жіночою увагою та
безвідказністю  слабкої статі. А він стояв і з захопленням слухав, як професор розповідає про Світлану, що вона викладач англійської мови, що вчить його внучку  музики, яка вона чудова кулінарка, які чудові торти пече щонеділі… Професор говорив, а Паоло стояв і дивився, як  вона ніяковіє, як рум'янцем залилося жіноче лице від тієї похвальби. Вона стримувала старенького, говорила, що досить, бо їй незручно, що зараз злетить на тих ангельських крилах, що їй чіпає професор. Вони переговорювалися, жартували, сміялися, а Паоло стояв і дивився, як рухаються губи коли вона посміхається,  і йому  захотілося просто тут зараз згребти її в обійми і зацілувати до нестями ті губи, ті ямочки на щоках, ті очі, що своєю синявою безкрайнього неба сяяли простотою й щирістю.Оце тобі, подумки вилаявся Паоло, не вистачало ще тільки цього -- закохатися, як сопливий хлопчисько з першого погляду. Він швиденько попрощався, посилаючись на зайнятість і пішов з бару. Додому не хотілося, пройшовся вулицею, але не бачив нічого, бо перед очима стояла Світлана, вона не йшла з думки, не залишала його. Вночі вона йому приснилася, така гарна, зіткана зі світла, що йшло з середини, сміялася до нього й манила простягаючи руки. О, це вже хвороба, проснувшись промовив Паоло. Але те, що жінка гарна і розумна він не міг не визнати.
Занурившись з головою у роботу, що була його життям і його умінням зосередитись  на основному, відмежовуючись від зовнішнього світу. На цей раз вирішуючи поточні проблеми, він часто ловив себе на думці про Світлану. Згадував свій сон, подумки перебирав і згадував, --  як вона говорила, її усміх, тембр голосу. Вона не йшла з його думок, він розумів, що вона йому подобається, як до цього  не подобалася ні одна з його знайомих.
Одного недільного ранку  він побачив, що Світлана несе до автобусної зупинки досить важку сумку. Зібравшись нашвидкуруч,  Паоло молив Бога, щоб автобус не приїхав скоріше, ніж він встигне завести машину. Все робив якось не задумуючись, на підсвідомості. І ось уже зупинив машину перед жінкою, запросив сідати.  Світлана запротестувала, що за декілька хвилин приїде автобус, але повагавшись мить сіла, бо знала, що в неділю автобуси їздять по іншому графіку і чекання може бути довшим, ніж завжди. Вона їхала на Ребібію, де щонеділі автобуси з України забирали й перевозили додому заробітчанські передачі. Світлана везла передачу для свого сина.  Це було для нього    ще одним відкриттям, ще однієї сторони її життя. Після того, як Світлана зробила свої справи він запросив її в бар. Вона була мила й безпосередня без тієї вмілої штучної награної артистичності, якою він був ситий по горло. Це була просто жінка, проста й жіночна, але жінка з великої літери. Вже тепер з роками він навчився  розрізняти  фальш і грубий артистизм з яким  стикався досить часто. Всього цього не було в цій жінці.
--  Світлана, це щось світле? --  запитав Паоло.
--Так, це люче -- світло по-італійськи, усміхнувшись відповіла жінка.
-- Люче, що спалить чи зігріє, очистить чи освітить, а  може це  люче в кінці тунелю.
-- Мені більше подобається Світлана, смакуючи її ім'я промовив Паоло.
-- Лючія тобі не пасує, а світла  і чиста Світлана, це гарно, я так буду тебе звати.
-- Мене тут ніхто так не називає з італійців, -- промовила Світлана.
-- Ось і чудесно, так називатиму тільки я.-- сказав Паоло.
Їхні зустрічі стали  частішими. Він з нетерпінням чекав неділі, свята або пів-четверга,  коли Світлана була  вільна. Паоло жив цими  зустрічами, хоча й мав досить роботи, але завжди знаходив час для Світлани. Йому подобалося слухати її розповіді про сина, допомагав їй купувати  й вибирав подарунки, для нього. Розумів, як  нелегко  їй було заробляти гроші, пробував хоч чимось допомогти. Світлана завжди протестувала не хотіла, щоб він тратив свої гроші, але йому було приємно робити це.
Вона ніколи не говорила про те, що він був жонатий, не вимагала розвестися, як це робили інші жінки, з якими він колись проводив свій час. Світлану влаштовувало все, вона ніколи нічого не просила, не вимагала. Паоло відчував потребу в  цій простоті, цінив ту чистоту, яка була притаманна цій жінці. З кожним днем все більше і більше прив'язувався до неї.
І коли Світлана поїхала у відпустку в Україну, рахував дні. Зрозумів, що любить її, любить всім серцем, любить до без тями, до страху втратити, до болю в серці. Він так нікого ще не любив, ні про кого так не хотів піклуватися, бути поруч, взяти всі її болі і проблеми, захистити від усього злого. Паоло хотів зробити її щасливою, щоб та небесна синь очей ніколи не затьмарювалася, не сіріла від болю й пустоти.
І коли настав день її приїзду, -- полетів, помчав, погнав щодуху, боячись запізнитися навіть на хвилинку. Коли Світлана вийшла, то мало не вмер від щастя, а серце рвалося з грудей. Людський потік,  що йшов  назустріч, йому здавалося  рухається занадто повільно, а йому не терпілося обійняти її і притиснути до себе. Обійняв і пірнувши головою в її волосся відчув таке щастя, таку легкість, що хотілося і плакати і сміятися. Першими його словами були;
-- Виходь за мене заміж. Я не можу без тебе. Люблю!
Світлані підкосилися ноги, їй почулося, їй здалося, чи він дійсно  це сказав. Але він шепотів і шепотів слова, які вона чекала, які хотіла чути вже давно, але  не дозволяла собі надіятися. Вона теж його любила, але знала його ситуацію, знала, що він жонатий, знала що означатиме для нього  розвід, що то  не проста справа в Італії. Знала все це і ховала свої почуття глибоко в своєму серці. Так вони  стояли, обнявшись. Їх обходили люди з обох сторін, озиралися і посміхалися по-доброму, щиро. А як інакше можна було реагувати на такі трепетні почуття, що створили навколо себе наелектризоване  поле повне любові. Він без стидку цілував її знову й знову, хотів щоб Світлана відчула його спрагле  чекання.
В машині він  повторив свої слова.
-- Ти  жонатий,  -- тихо мовила  Світлана.
-- Вже ні!. Я чотири роки тому почав робити певні документи про розірвання наших відносин з Тамілою. Витримавши всі юридичні терміни і процедури, маю документ, що засвідчує статус,  одинокого  розведеного чоловіка . Нас зв'язувала донька, що вчилася, наразі все позаду, вона вже самостійна. Ми все обговорили з Тамілою, через адвокатів вирішили всі  матеріальні питання, що її хвилювало найбільше. Я забезпечив її і свою доньку, згідно з законом. Тепер я вільний. Тобі вирішувати, чи хочеш ти вийти заміж за збіднілого  бізнесмена, який віддав всі свої гроші за право бути з тобою , любити тебе, дарувати щастя. Звільнившись від Таміли я зрозумів, що досі наче й не жив,  до зустрічі з тобою мене все влаштовувало. Розумів, що відносини з жонатим чоловіком тебе принижували. Ще до зустрічі з тобою я вирішив  жити сам, а наша зустріч відкрила мені очі, дала надію, окрилила. Паоло простягнув маленьку коробочку, де на оксамитовій подушечці лежала обручка з чудовим діамантом.
Затамувавши подих Світлана взяла коробочку, обручка легенько увійшла на пальчик, так наче була там все життя.
-- Боже мій, яка краса!
Сльози не давали дихати, зраджували її і вибігали з очей, котилися по щоках, капали на плаття. Пробувала засміятися, просила вибачення, емоції нахлинули з такою силою, що не було  сил опиратися. Вона кивнула головою на знак згоди, а Паоло в очікуванні цього ледь вловимого поруху, -- не дихав, не жив, бо без неї вже не знав як то . Камінь  на обручці вигравав всіма  кольорами райдуги, переливався світлом, наче радів, що знайшов свою господиню.
-- Тепер ти моя, наречена.  Паоло сказав це так, що в неї знову з'явилися сльози, але то були вже сльози радості.   Цієї ночі сон не йшов до Світлани, вона дивилася на Паоло, що спав поруч і  почуття  переповнювали її ,  мов повну чашу яку боялася розхлюпати. Щастя! Яке то щастя, коли поруч кохана людина.
 Документи зібрали швидко, Паоло не хотів чекати, спішив жити і хотів насолоджуватися кожною проведеною хвилиною.  В українському посольстві вони отримали дозвіл на одруження. Тепер треба було занести все до комуни, де їхні документи пройдуть ретельну перевірку. Говорили про весілля, Паоло хотів щоб все було гарно, а Світлана, щоб спокійно. Зійшлися на тому, що поїдуть у весільну подорож в круїз, а з друзями відсвяткують тут, в Римі в одному з ресторанів.  Зійшлися і на кількості гостей. Світлана мала запросити свою сестру й сина, а також двох своїх подруг, що як і вона приїхали на заробітки і познайомилися в перші дні. Це були хороші жінки, які щиро раділи Світланиному щастю.  Все складалося чудово, все було безхмарно. Світлана була зайнята пошуками весільного вбрання. Хотіла щось просте й водночас елегантне, це мало бути плаття або костюм. Колір шукала голубий  чи волошковий, що личив до її очей.
У Паоло в Мілані був бізнес, який він контролював з Риму. Але інколи доводилося  їздити, щоб на місці вирішувати  певні питання. Це було звично, нормально і буденно. Такі робочі поїздки Паоло мав досить часто. Свою роботу він любив і дорожив нею, як своїм дитям, яке сам створив, сам зводив на ноги, сам переймався проблемами, що іноді виникали. Ось і зараз збираючи його в дорогу, Світлана знала, що він повернеться за тиждень. Вирішили, що по приїзду підуть в комуну і призначать день весілля. Вже все було готово, залишався цей останній штрих.
Паоло поїхав, а Світлана  залишилася чекати і займатися організацією майбутнього свята. Пройшло три дні, з яких вони, чулися по телефону, щовечора розмовляли годинами. Паоло сказав, що має можливість прискорити  рішення  деяких проблем і мав намір повернутися раніше. Світлані дуже його не вистачало, вже було замало телефонних розмов, чекала з нетерпінням  повернення свого коханого.
Вночі їй приснився  сон, що вже настав день весілля і на вулиці її чекали люди, а вона шукала свою весільну сукню. Відчиняла шафи і бачила тільки чорні одежі, в іншій шафі теж тільки чорні сукні. Вона чула, що за вікном розмовляли люди, хтось звав її по імені, але вона шукала й шукала своє вбрання, та всі шафи були заповнені тільки чорними речами. Прокинулась, лежала  й тремтіла вся в холодному поту,  її кидало, як в пропасниці. Господи, що це було. Чому  так болісно тривожно, так невимовно тужить серце. Якийсь дивний сон, вона гнала геть дурні думки, а серце боліло, тиснуло в грудях, наче летіла в прірву. Зробила собі чаю, попила, стало якось легше.  Сну не було ні в одному оці, зник, втік з хати. Лежала з відкритими очима і перебирала подумки своє життя. Якось так збігло, стекло водою, що не встигла й отямитися, як уже незабаром стукне  п'ятдесят, а вона ще й не жила. То працювала, то хоронила чоловіка, то вчила сина, то гарувала тут в Італії.  Лиш  біля Паоло вона відчула себе щасливою, відчула себе жінкою.
З роздумів її вирвав телефонний дзвінок, Паоло?  Але то був його друг Джузеппе, який сказав, що зараз приїде  за нею і вони летять до Мілану. Він ще щось говорив, але вона вже не чула, чорна пелена тривоги накрила її після слів, що  Паоло  в лікарні. Як в тумані збиралася, їхали в аеропорт,  до лікарні. І побачила його, всього замотаного в бинти і  з приєднаними трубками,  дихання підтримував апарат. Світлана підійшла ближче, взяла Паоло за руку, присіла на стільця, що його підсунув Джузеппе, Паоло не реагував  не відповідав.
Аварія була важка, не вижив ніхто, впівголоса говорив Джузеппе. Лікарі не дають йому шансів вижити, в нього численні переломи, відбиті нутрощі. Лікарі пробували щось зробити, але не змогли, -- далі вона вже не чула, опритомніла на лікарняному ліжку. Джузеппе сказав, що вона знепритомніла, лікарі приводили її до тями.
 Його вже немає з нами, помер. Світлані здавалося, що вона кричить, але з горла виривався хрип. Це неправда кричала її душа, так не буває, це не фільм, це життя. ЇЇ життя, що щойно розбилося на дрібні шматки, життя, яке вона не проживе з Паоло.  Не вірила, не хотіла змиритися з втратою свого кохання, своїх сподівань, свого щастя. Глухий плач рвався з грудей, стогоном розносився по лікарняній палаті. Це був стогін зраненого серця, що вже ніколи не зуміє зрозуміти, простити, забути, любити. Їй не хотілося жити…
На здерев'янілих ногах підійшла до вже бездиханного тіла, руки, що так любили обіймати її, лежали неприродно білі й нерухомі; уста, що говорили їй про своє кохання, були холодні й стиснуті навічно печаттю смерті.  Ось і все… Паоло, не йди, не лишай мене, як я без тебе, -- все в ній кричало  й волало  просило порятунку. Не йди любий, я так мало часу була щасливою, гіркий згусток застряг в горлі. Світлана погладила лице, поцілувала лоб, похитнулася, як від важкої ноші, що чорним тягарем впала на плечі. Джузеппе підтримав жінку, а сам стояв і плакав, тими скупими чоловічими сльозами, що плавлять камінь, але не повертають з того світу.

Кришталевий стіл

Тепер моя нова робота була в Римі на Паріолі, вікна наші виходили на парк Вілла Боргезе. Чудове місце, мушу вам сказати. Широке зелене море дерев   перешіптувалося верхівками, колихалося від вітру. Годинами можна було милуватися тінистими алеями, які зникали за поворотами, були прикрашені пам’ятниками та погруддями знаменитих людей  -- істориків, митців культури, письменників, композиторів, не тільки світил Італії, а й інших країн. Чудовий парк своєю вишуканістю і красою  був відомий в цілому світі. Ось в такому красивому місці була моя теперішня робота.
 Квартира була велика,  меблі вікторіанської епохи, дорогі кришталеві  дзеркала, картини та килими, - все було підібране з великим смаком і любов'ю. Картини були в дорогих рамах та не дешевих паспарту, куплені на аукціонах усього світу. Сеньйора любила подорожувати разом зі своїм чоловіком, колекція  була зібрана роками і зі знанням своєї справи. Обоє подружжя походили з багатих і знаменитих родин. Чоловік був  великим знавцем мистецтва та  археології. Та й не дивно, бо викладав  в університеті, будучи професором археології. Патриція теж любила  живопис, розумілася  на цьому, ще й була  неабияка розповідниця. В кімнатах була велика кількість статуеток, таких гарних та потішних, що  ніколи не набридало милуватися ними. Знамениті італійські скульптори творили свої шедеври. Тут була порцеляна від Каподімонте, Лучано Каццола, Ліно Гобі, Серджіо Трафоретті, - їх знамениті статуетки серії Прінчіпе.  Та найбільше мені подобалися  роботи скульптора Джузеппе Армані, а його статуетки “Товстушки” були такі гарні, виконані так елегантно та з шармом, що я була в захваті. Думаєте, що то я була така ерудована до приходу сюди, еге ж бо, думайте. Але то було не так, про все те мені розповідала Патриція. Їй подобалося відкривати для мене  світ краси і мистецтва, а я вміла слухати. Витираючи ті маленькі шедеври, я не могла стриматися, бо дуже вже гарні були забавні фігурки товстих жінок та чоловіків, виконані елегантно  і з великим гумором. Ось ця, в червоному легенькому платті, або ж ця в фіолетовому, де вітер задирає його, або ж продавщиця квітів, що милує око своєю вродою та елегантністю, мені подобалася пампушка, що не вміщається  до красивої порцелянової ванни. Кожна інша була не менш гарною, я милувалася тими чудовими роботами і слухала Патрицію, що також любила свою колекцію і могла годинами розповідати про все.
З тих пір, як не стало її чоловіка, Патриція дуже сумувала за ним. Дітей їм не довелося мати, тому після смерті чоловіка вона почувалася самотньою і одинокою.  Вона ставилася до мене добре і поволі пройшли мої страхи працювати у титулованих осіб, про яких здебільшого говорили - вередливі, вимогливі і пихаті.   Не могла повірити, що в такому великому і такому багатому на вишукані речі будинку, я вправлялася легко і без метушні, пригодився попередній вишкіл, згадки про який  ще й досі не можу забути. Роботи я мала, най їм трясця, коли подумаю, то аж в піт холодний кидає. Остання була суцільним пеклом - три собаки, двоє дітей і звихнута на чистоті сеньйора, бо хіба ж то вона мала все те робити. Том  я мала страх перед цією роботою, в титулованої особи. Але “не такий чорт страшний, як його малюють”, мені тут було легко й хороше, я знайшла тут повагу і розуміння.
 Ми годинами говорили з Патрицією, для неї важливіше було спілкування, ніж безкінечне прибирання. Будучи вже  не молодою, мала вісімдесят два роки, Патриція любила життя і мала світле мислення та чудову пам'ять. Дивлячись на неї, не завжди вірилося, що вона має ті  роки. Патриція була веселою і жвавою, рухалася легко і не дозволяла собі розкисати чи впадати в депресію або лежати в ліжку. Завжди підтягнута, охайна, з високо піднятою головою, була справжньою віконтесою, була сеньйорою з великої букви.  З нею було легко і не легко, бо вміла бути переконливою і домогтися свого.  Все в ній говорило про жінку з високим розумом і інтелектом, про приналежність до шляхетного походження. Вже як рухалася, як повертала голову, як говорила неспішно переконливо, як слухала і відповідала, --  не можна було не помітити тієї грації, шарму та благородства.  Водночас не насторожувала   зневагою, а вміла непомітно заволодіти увагою  людини, заворожувала своєю простотою.
Своїх дітей вона на мала, а з близької родини  був лише молодший брат. Він був ще не жонатий, але й не мав цього в планах, бо проводив життя за грою в карти, ставками на іподромі, був любителем нічних  барів та  розгулів. Жив за рахунок своєї сестри, бо свій статок вже успішно розвіяв по вітру, програв та пропив. Патриція давала йому гроші,  при цьому не бурчала, не повчала, не дорікала, -- уміла так гарно покепкувати, так злегка посміятися, не образливо, ні;  але в неї все так вишукано виходило, що він, отримавши чергову суму, клявся більше не приходити.  Патриція лиш посміхалася, бо знала, що це не так.  Вона ніколи не засуджувала  його стиль життя, просто говорила, що поки жива, буде давати йому гроші, а там, як Бог дасть.  Це був єдиний спадкоємець усіх її статків. Мене аж жаль брав, що вся ця зібрана з  такою любов'ю  колекція, цей дім і все що було, мало піти з вітром.
Дуже мені сподобався стіл, з бальзаму --  рідкісного і дорогого дерева, яке має запах ванілі, темно червоного кольору. Стіл був вишуканий, гарної роботи, на красиво вигнутих ніжках, з різьбленням та вміло підібраною структурою дерева. Стільниця кришталева з візерунком, що був наче мереживо витіснене на склі. Це була остання річ, яку вони придбали ще зі своїм покійним чоловіком. Для Патриції стіл був дорогою  згадкою і вона завжди, коли повз нього проходила, легенько проводила рукою, неначе віталася з ним. Це був майже невловимий ритуал. Стіл був дуже гарний, я витирала його з особливою ретельністю, обережно і дбайливо. Та й коштував цей стіл немалі гроші. Мені подобалося, як він  виблискував на сонці і відкидав свої райдужні промені навколо себе. Ми часто за столом грали в карти, або Патриція розкладала пасьянс, а я поруч читала книжку.
Майже в перші дні моєї роботи  Патриція зобов'язала мене записатися у школу, щоб отримати водійське посвідчення. Вона любила їздити, але сама за кермом вже довго бути не могла, тому було необхідно, щоб я навчилася добре водити машину. Це було не побажання, а наказ, бо кожна жінка має водити машину, такий нині час. А коли я, сміючись, сказала, що не маю авто і не знаю чи зможу купити, то вона відповіла, що немає проблем, які не можна вирішити, варто хотіти.
Кожного року ми їздили на море, красиві  місця і шикарні пляжі, що були ще однією слабинкою  Патриції.  Так разом з нею, я потрапила на Сардинію,  Іскю,  Калабрію та Сицилію.  Ми об’їздили Італію  вздовж моря з обох боків. Я була для неї подругою, а не хатньою робітницею.  Вона зробила моє життя насиченим і щасливим. Моя мама померла давно, то Патриція стала для мене дуже дорогою людиною. Вона перебрала на себе обов'язки -- вивчити мого сина, і заплатила за його навчання та проживання. Їй подобалося, що він виявився вдячним за її турботу.  Я вмовила її поїхати  в Україну, до Львова, моє місто дуже сподобалося Патриції. Вона захотіла купити квартиру, ми довго шукали і знайшли таку, як вона хотіла, купили і вона тут же подарувала мені, я була шокована, а Патриція задоволена і щаслива. Вона допомогла об меблювати тепер вже моє житло.  Я не знала, чим могла віддячитися їй за все те, що вона для мене робила, а зробила дуже і дуже багато. На кожний мій день народження і свята вона робила   подарунки, це були золоті прикраси, дорога одежа або щось для мого дому. Ну, як її можна було не любити, і я любила, не за гроші, а за її відношення. Це був не перший мій рік в Італії, я вже пройшла тут вишкіл і гарт в заробітчанському горнилі. Я давно вже не вірила в добрих фей і казки про попелюшку, наслухалась про біль і образи від наших жінок, та й сама  скуштувала гіркий смак принижень. Тому, розповідаючи цю історію, я розумію, що це було великим щастям для мене -- зустріти  Патрицію, справжню сеньйору  з великим серцем. Так рік за роком, я була з Патрицією вже шість років, які пролетіли напрочуд швидко.
І… вона захворіла. Це був рак, а для мене шок, бо я не хотіла сприймати цю страшну  невиліковну  хворобу. Патриція, як завжди, оптимістично поставилася до страшної звістки, -- від чогось мушу вмерти, ніхто не вічний. А я плакала, втратити Патрицію мені було невимовно жаль, але розуміла, що зарадити нічим. Оточила її піклуванням і увагою, це той мізер, що я могла зробити. Ми  пройшли важкий курс хіміотерапії, довге лікування, але хвороба виявилася невблаганною і сильнішою, по краплині  вона забирала життя в моєї Патриції. На допомогу приходила медсестра, щоб медичними препаратами полегшити біль та страждання. А моя Патриція згасала, як воскова свічка, схудла й посунулась, втратила сон і апетит. Болі, що мучили її, не давали спати, не спала і я, сиділа біля неї, щоб  хоч якось зменшити страждання. Це були важкі дні, нікому не бажаю, навіть ворогові, бо муки, які терпіла Патриція важко передати. Вона стійко терпіла, але кожній порух давався їй з великою напруженістю.
  Нічні безсоння випотрошили і мене, я сновигала, як  здохла муха, але хотілося щось і в хаті зробити, не можна було жити в пилюці та безладді. До Патриції приходили лікарі, друзі, тому я не могла дозволити приймати гостей в брудній  квартирі.  Я блукала по дому, розглядаючи картини і статуетки, витирала меблі, чистила килими і підлогу, все це було як кажуть “на автопілоті”, треба було робити і я робила.  Думки мої були зайняті Патрицією, мені було жаль втрачати її, дорогу для мене людину, яка так багато зробила і так багато відкрила та навчила мене. Сил без належного сну не було, але я кріпилася. Стрепенулася від гуркоту побитого скла, побачила перед собою розбитий стіл, на який впала одна із статуеток, яку я витирала. Переді мною була купа кришталевої солі. Стільниця розсипалася вщент, а я стояла й дивилася, і розплакалася. Почувши шум, мене покликала Патриція, щоб дізнатися в чому справа. Я плачучи розповіла їй про стіл.
-- Покажи мені, -- попросила вона. Подивившись на голий без стільниці стіл, вона погладила мене по руці і сказала,
-- А він мені так подобається більше.
Я розуміла, що то вона мене хотіла втішити, сльози не давали мені сказати й слова. А Патриція, махнула рукою і промовила,
-- Не вартує він твоїх сліз, це тільки стіл. Цінність має лиш людське життя, що не купити ні за які гроші. Я помираю, а ще так хотілося допомогти тобі, потішитися разом з тобою внуком від твого сина. Ви стали для мене моєю сім'єю. А стіл і це все, що тут залишиться і піде на розгули мого брата , то чого за ним шкодувати. Мабуть, мій покійний чоловік не хотів, щоб стіл потрапив  в чужі руки.  Не плач. Візьми когось собі на допомогу, бо впадеш з ніг.
Я дивилася на цю велику жінку, від якої я впізнала стільки  доброти  і мала стільки допомоги. Вона допомогла мені зробити весілля  синові, засипала подарунками мого внука, якого любила, як свого.  Вона замінила, ні, вона була мені за матір, за сестру і за подругу. Я не відходила від Патриції до останніх її днів, вона померла в мене на руках. Мені було дуже важко дивитися, як вона поволі відходить, залишаючи цей світ.
Нотаріус зачитав заповіт, по якому брат отримував у спадок квартиру і гроші. Мені дісталися картини, які я любила найбільше, колекція статуеток і п'ятдесят  тисяч євро, та виплати за всі роки, що я була поруч з нею. В закритому листі Патриція просила мене не йти більше працювати в найми, не служити нікому. Там було прохання хоч раз в рік приїхати на  її могилу, для цього вона залишила спеціальний рахунок і розпорядження. Все своє золото вона ще раніше віддала мені,
Я повернулася в Україну, але два рази на рік приїжджаю на могилу до Патриції, несу квіти тій, що змінила моє життя, для дорогої мені людини.  Стіл я забрала також собі, замовила іншу стільницю і тримаю на нім  фотографію Патриції.