Та було... пізно

Мені в’язали крила,

Коли я до тебе летіла

Закривали уста і очі

І  казали, що ти не  хочеш

Мене бачити, мене чути,

Що ти хочеш мене забути.

Я не вірила, я летіла…

Сама чути я це хотіла.

Вірила: ти не зрадиш,

Допоможеш, розрадиш,

Даси руку, притиснеш ніжно…

Я летіла….

                Та було… пізно.

.

На чужині

Тут  “ їдем мозками", стаємо нервозні.

Все ради грошей та заради сім'ї,

А прийде пора і спочинемо в Бозі

Нескінчені справи  лишивши свої.

     Тут маєм лиш  ліжко, щоб спати

     І день: контрольований час.

     І мрієм про те, як додому вертати,

     Якщо хтось чекає на нас.

Зруйновані сім'ї, розлучення, сльози…

Бо гроші для нас -- над усе

Зітхаємо стиха: " Боже!"

Й заплакане витрем лице.

      Розлізлись між люди ”немов мишенята”,

      Колись ще  Шевченко писав.

      Навчаються діти, нескінчена хата….

      От дідько б проблеми побрав!

Все гроші і гроші; їх завжди бракує

До ночі працюєш — просвітку нема

Придбали одне, а вже інше плануєш…

Глибокий колодязь без дна.

             І маєм так жити — лишень заробляти

             Не думать про себе;  про всіх:

             Студентів тягнути, купити їм хату.

             Крутитись, вертітись, не чуючи ніг. 

Ти не одинокий

Знаю: не забудеш,

Будеш пам'ятати...

І ще довго будеш

Ти мене кохати.


Та пролинуть роки,

Пробіжать водою.

Ти не одинокий --

Поруч я з тобою.

Онучці

День за днем крокують роки.

Наша Лізонька, нівроку,

Повний рочок уже має

Всіх на ноги підіймає.

                Спритна й хитра в нас лисичка.

                Хоче братика сестричка.

                Скучно їй,  навкруг всі зрілі,

      Всі дорослі, зрозумілі.

От би їй до збитків пару,

То задали б усім жару.

Ви, батьки, про це подбайте —

Доню роду  не лишайте.

***

Виливаю біль душі

Я в черговому вірші.

Це мені допомагає.

Гне додолу...

                 Не зламає!

Осінь

Вже осінь настала, осінь.

Вітер листям мете віражі.

А я ще шукаю й досі

Притулку в чужій душі.

І в цю соромливу пору

Барвами хвалиться віть,

Чи ж скоро мені, чи ж скоро

Ім’я твоє відболить.

Уже холодніє небо,

Сивінь падає в траву.

Вже осінь, а я без тебе

Загублено так  живу. 

Як я без тебе

Який вже день, як я без тебе!

Сумую я, сумуєш ти.

О диво, що не впало небо

В зажуру нашу з висоти.


Весна вже мріями хлюпоче

І вітер хмари розганя.

Я так додому, любий, хочу!

Про тебе думаю щодня...

Все передбачено

Нема в житті нічого випадково

Все передбачено згори…

І кожен жест,  і кожне слово

Чекає  часу  і пори.

                Кого любити і за що кохати,

                Коли ненавистю спалити все,

                Кого забути, і кого чекати --

                Все передбачено, усе.

Ми часто хочемо змінитись,

Або змінити щось в житті.

Кудись звернути,  десь спинитись

І кроки робимо не ті.

                Нема нічого випадково.

                Всі зустрічі дають нам небеса.

                І старо все, і все не ново,

                Тож не чекай на чудеса.

Зустрівся ти мені – не диво.

І що люблю тебе – просте.

Так хочу бути я щаслива,

Та все не так і все не те.

***

Я вся твоя --
             покірна і нескорена,

Я вся твоя --
                у сивині розлук.

Страждаю я, чеканням
                     довгим зморена.

Жадаю губ твоїх,
                           жадаю рук...

Сама собі допомагаю

Свій біль, свій розпач і тривоги

Закинути до дідька в ноги.

Здійнявшись гордо, гордо жити.

І не чекати, а творити.

Бо плач, не плач на чужині,

Ніхто не милує. О, ні!

То ж треба думати за себе,

А не чекати ласки з неба.

Шукай роботу, роби гроші,

Для цілі всі шляхи хороші.

Коли я тут, то що ж робити,

Не треба «киснуть», треба жити.

Отак сама себе втішаю,

Сама собі допомагаю.

І стало легше, стало краще..

Я не зламаюся… Нізащо!.

Терпіння

О Боже, скільки виплакано сліз

І скільки смутку та розпуки!

Який би нарід ще так зміг —

Терпіть за гроші такі муки.

Чом не потрібні ми собі

На тій землі, що так багата,

А гинем, плачемо в журбі,

Самі шукаєм собі ката.

Терпіть приниження й насміх, 

 «Сеньйором» хама  величати.

Який би нарід ще так зміг --

Всміхатись лагідно й мовчати?

Я пишу вірші

Я пишу вірші, пишу вірші —

Іноді гарні, часто  гірші.

Свій біль, і смуток , і тривоги,

Своє життя, свої дороги

Вкладаю щиро на папері,

Відкривши музам, навстіж двері.

Я пишу вірші,  мов молюся:

Я не зламаюсь, не зіб’юся,

Несуть свій біль за днями дні,

Чому ж не легшає мені?

Так хочу скинуть на папір

Свою тугу, мов камінь з гір.

У долі є для нас усе

У долі є для нас усе:

Є зустрічі і розставання,

Є сміх і сльози, й каяття,

Останнє й перше є кохання.

                Життя не пестить нас завжди,

                Це не суцільні насолоди,

                Не райські золоті сади,

                І не палаци, повні вроди.

Життєвий шлях тернистий:

Він повний болю й гіркоти.

Немовби коник норовистий—

То піднесе, то кине з висоти.

                У тім горнилі нас гартує.

                Стаєш  як сталь, або  як сіль.

                І хтось живе, а хтось існує

                Не всіх нараз ламає біль.

Ми всі по-різному щасливі.

Нещасні -- на одне лице

Буяєм на политій ниві

Чи гинемо маленьким озерцем.

                Все доля нам приготувала.

                І дала сили хрест нести.

                Дала надію, щастя дала,

                Дала майбутнє, де є Ти.

***

Мені вже багато років

А я так боюся: о Боже,

Що не така, як би ти хотів...

І ти не такий...може...

Сумніви

Сумніви, сумніви і сумління

Нема їм ні краю,  нема їм кінця.

Любові шукаєм, чи хоч розуміння

І пошук триває – так ціле життя.

Надії, надії і лиш сподівання,

Що робиш все вірно і без помилок.

Чекаєм, шукаєм своє ми кохання

І просимо милості --  у зірок.

Бажання, бажання і віра безмежна,

Що зустріч єдину дарує життя.

Єдиний все знає і дасть нам належне

І зникнуть сумління, і біль, й каяття.

***

Себе ми любимо в стражданнях.

Жаліємось і плачем водночас.

Черговий раз було кохання

Й пішло від нас в черговий раз.

Та я не плачу. Я сміюся.

Бо вірю я --  ще не пора.

І я ніколи не здаюся,

Сильніша стала,  ніж була.

Від помилок  стаю, як криця.

Життя люблю — це головне.

І щастя Божая десниця

Мене в житті не обмине.

І хай,  що буде --  сльози й сміх.

В житті іду я напрямки

На здивування й заздрість всіх.

І не беруть мене роки.

Я

Я -- сум,
 
      Я -- біль,

           Я -- тетява...
   
                Я -- радість, сміх...

                      Бо я -- жива!

***

Світ  незвичайний і не простий,

В нім більше Пекла, а ніж Раю.

Так хочеться вперед пройти

По тій стежині, що я маю.

На ній себе не загублю

Там мої мрії зацвітуть

Я кожну мить – благословлю!

Аби лиш буть, аби лиш буть.

І хай згорять старі мости,

Доріг назад не повертати.

Бо є на світі – тільки ти

І жадоба -- тебе кохати.

І більшого не хочу від життя

Нещирого, чужого, ні,  не треба.

Моя Любов — моє дитя,

Так довго й слізно прошене у неба.

Ревнощі

Тебе ревную я до сонця,

Що у вікно твоє глядить.

Тебе ревную я до ночі,

Що на твоєму ліжку спить.

 Тебе ревную я до вітру,

Що цілує тебе без стиду.

До сорочки тебе ревную,--

Обіймає у всіх на виду.

Я ревную тебе до ранку,

Що прокинувся разом з тобою.

До простинь і подушок ревную

Бо ти з ними, а не зі мною.

Я ревную тебе до світла:

Щодня бачить тебе у вікно.

До води й рушника ревную —

Хай це смішно: та все одно.

Я ревную тебе до всього,

Що цілуєш й торкаєшся ти.

Та не зичу нічого злого:

Бути поруч і берегти.

А ти не чув

Тобі говорили уста -- кохаю.

Тобі обіцяли очі -- чекаю.

І руки вмовляли -- лишися...

Не бачив, не чув ти...

              спішився...

Без тебя

Без тебя камень в сердце

И такая тоска…

Не могу я согреться

У чужого костра.

                Никому не поверю,

                Что всё лечат года.

                Есть у жизни потери —

                Не вернуть никогда.

Годы поездом мчатся.

И уносятся вдаль

И никак не удастся

Мне развеять печаль.

                И мелькают станицы,

                Всё уносят туда,

                Где из жизни страницы

                Не изъять никогда.

И не тает лёд в сердце.

Грусть, седая тоска…

Не могу я согреться

У чужого костра.

Нехай дійсністю стане казка

Загорни мене в ласку й ніжність,

Заховай у своєму серці.

Щоби казкою стала дійсність

І щоб було все — наче вперше.

Вперше були цілунки й сльози

І твоя незрівнянна ласка.

Розжени всі мої тривоги —

Нехай дійсністю стане казка.

Притисни мене міцно й ніжно.

Шепочи всі слова, що знаєш.

Бо кохань не буває пізніх,

Воно прийде, якщо чекаєш.

Покличу

Покличу, може одізветься.

Бо споминам немає меж...

Бо ти не йдеш із мого серця,

З моєї пам'яті не йдеш.

Болить

А рана ще болить,

Аж хлюпає сльозою…

Щасливо буду жить,

Хай навіть не з тобою.

                З тобою за життя

                Лиш полинові роси.

                Не мають майбуття

                 Покошені покоси.

Свій біль в душі несу

І від людей ховаю.

Запечену сльозу

Я нишком витираю.

                Я знаю, що ніхто

                Об мене ніг не витре.

                Як буде спроба — то …

                За горизонтом зникне.

Не маю каяття

І не боюсь я суду,

За понівечене життя

Сама каратись буду.

Страх

Рветься серце на частини,

Помирає, тужить, гине,

Хоче вирватись з полону...

І від страху я, холону.

Подаруй

Подаруй мені ніч,

Нехай падають зорі.

Подаруй  щастя мить

І світанки прозорі.

І хай  навіть  це гріх,

Але хочу любити.

І до дідька усіх!

Бо це значить — не жити.

Шукаю я

Броджу  самотньо в цьому світі

І щемом повниться душа,

Що й досі я так одинока,

Своє кохання  не знайшла.

Того, хто ранками розбудить

І розпочне цілунком днину.

Того, що лиш мене полюбить,

Мене, звичайну і єдину.

До кого хочу притиснутись,

Припасти ніжно до грудей.

Шукаю я. Та розминутись

Так просто в натовпі людей. 

***

Захисти мене в негоду,

Заховай від усього злого.

Бережи, як джерельну воду,

Як камінчика дорогого.

Для тебе

Мені цю зустріч не забути.

Як і тобі.

Припасти хочу, притиснутись.

Та далебі.

Ти так далеко, так далеко...

Чекаю я.

Ти сум, ти біль, ти мій,  лелеко

Кохаю я.

Став найдорожчим у цім світі

Для мене ти.

Тепер боюся загубити,

Бо не знайти.

Я половинкою існую —

Тебе нема.

Живу в чеканні і надіюсь —

В душі весна.

Ніколи

Б'ється біль мені птахом в груди,

Заніміла душа вже не плаче --

Я ніколи тебе не забуду,

Я ніколи тебе не побачу ...

Зустрілись двоє одиноких

Зустрілись двоє одиноких,

Шукаючи спочинку для душі.

Не для кохання й слів високих,

А для тепла двох тіл вночі.

В житті обоє мали досить

Образ і зрад, і самоти.

Душа тепер спочинку просить:

Не сильних почуттів,  лиш теплоти.

І хай це сумно, може низько

І просто: проза — це життя.

Обоє мають попелисько

І біль, і сум, і каяття.

То ж хай їм Бог пошле хвилини,

Щоб теплотою двох сердець

Щасливі стали дві людини.

Хоч без кохання. Хай му грець.

І коли я вернуся...

Я збиралась  в дорогу далеку —

І не знала: на день, чи на довго.

Скільки зможу, мій рідний, без  тебе,

Без любові твоєї, без доторку твого.

Будеш в вікна мене виглядати

Коли   повернусь я додому…

Знаю, будеш мене ти чекати,

Своє щастя не дам я нікому.

Тягну руку… ось зараз торкнуся…

Це лиш сон, він з світанком зникає.

Я вернуся   додому, вернуся

Бо ти довго на мене чекаєш.

Я не хочу вже бути багата.

Хочу мати тебе лиш для щастя.

Хочу бути: я жінка, я мати!

Я досягну всього, мені вдасться…

Чужі зорі вдивляються з неба,

Чужа мова, а в нас --  солов’їна.

Тебе тільки любий мій, треба

І ще  неньку мою, Україну.

****

Ниє серце й щемить,

Від чекання й від болю ...

Знай, коханий, в цю мить

Я думками з тобою.

****

Цю особливу мить

Долею нам подаровано.

Устами хочу я пити --

Промінь з волосся твого.

Моє кохання

Моє кохання – спалах сонця.

Тебе сто років буде гріти.

Бо це непросто «свет в оконце»

Це цілий світ і в цілім світі.

Це  те,  що квітне лиш для тебе

І б’ється ніжністю в очах.

Моє  чекання,  спільне  небо,

Надії й щастя водночас.

Це  те, що ми усі шукаєм,

Тихенько мрієм в глибині.

І в цім чужім далекім краї

На біль зустрівся ти мені.

Я. Р.

Уже ми дійшли до
                        життєвої осені

Скроні нам
                       срібляться у сивині.

І наші з тобою
                        химерні відносини

Не можна розкласти
                           на Так і Ні.

Моя осінь прийшла

На душі моїй щем ...

Плаче осінь дощем

І додолу спада жовтим листом.

Дощ сльозою біжить

І здається в цю мить --

То розсипало небо намисто.

На душі моїй сум

Від осінніх тих дум.

Ранки стали холодні й прозорі.

Восени я іду,

Та тебе не знайду —

Співчувають з висот мені зорі.

Осінь птахом кричить,

Що у вирій летить.

І не чути вже гомону в полі.

Восени я іду

Навмання я бреду.

Все життя я у пошуках долі.

Як в осінній імлі

Скроні  вже в сивині

Пережитого більш,  ніж доволі.

Моя осінь прийшла,

А я ще не знайшла

Хто б позбавив душевного болю.

Не кажи слова любові

Не кажи слова любові;

Краще — полюби.

Бо кохання, не у слові

Слів на вітрі не губи.

Обіцяй руками

Ласку без кінця ...

Нехай буде з нами

Правда, тільки – ця.

Обіцяй  очима

Море теплоти.

Житимем  щоднини 

В щасті я і ти.

****

 То не вірші, то --
                 
                 біль душі,

То -- тужний дзвін

                 в серці моїм.


               

Отак живу

Отак живу. А мо' існую?

Шукала … досі не знайшла.

Вже подих років своїх чую.

То осінь близько,  не весна.

                Отак живу. І смішно й грішно

                Борюсь з усім , мов Дон Кіхот.

                Так монотонно, так невтішно:

                Робота, дім,   походи на город.

Отак живу. Чекаю чудо.

Чекаю щастя неземне.

Його нема. Уже й не буде.

Якщо покличе --  не мене.

                Іноді жаль -- минають роки.

                А  я, мов осторонь стою.

                Прислухаюсь… ось чути кроки,

                Що йдуть у хату … не мою.

Не даруй

Не даруй --
               не треба

Мені зорі
                          з неба...

Краще ти мене...
                                  Люби.

Почати знову

Як п’янко пахне сіножать

І небо шепотить громами.

Тебе чекать, тобі прощать

Стомилася з роками.

Як гарно є, було і буде.

Було так радісно душі...

Я все боялася, що скажуть люди:

Чому,за що і хто кого лишив?

Тепер пройшло усе, з роками

Лишився жаль,  що пізно і давно…

Броджу забутими стежками,

Шукаю шлях в чуже вікно.

Ще й досі хочу, хочу мати.

Не тліти хочу, а горіти,

Любити хочу і кохати,

Почати знову, й довго жити. 

Прощання

Ось і все закінчилось

І ця зустріч – остання.

Я махаю рукою,

Як крилом на прощання.

Вже не стрінемось знову,

Бо ми різні й несхожі.

Нас звело у дорозі,

Наче двох перехожих.

Хочеш ти залишитись,

Все спочатку почати.

Та я знаю — не варто

Пережите вертати.

Розійшлися дороги,

Розвелися мости.

Гіркий присмак розлуки

На устах маєш ти.

Кохаю

Кохаю, кохаю, кохаю...

Не стомилась тобі говорити.

Тужу я, надіюсь, чекаю

І не можу без тебе жити.