Тютюновий аромат

Пробувши два роки в Італії, я повернулася додому, в Україну. Стомилася побиратися,  терпіти приниження, працювати день і ніч за ті трикляті єврики, яких однаково на все не вистачає, то чого його гробити саму себе. Почну себе жаліти і любити, бо всім на мене наплювати, а я ж в себе одна однісінька.
Остання робота, була просто не до оповідання, то був жах, який не легко забути. Джина була зла і жорстока. Ще не стара, сімдесят років, то в Італії ще не вік, була хвора на цукровий діабет. Хвороба не пошкодувала її, а може то за якісь гріхи,  несла такий хрест..Ноги мала в  ранах, а п'ят уже не було, випали кусками і сеньйора  була змушена ходити на пальцях, спираючись на палиці. Кажуть, що хворі на діабет, не відчувають болю, коли починають розпадатися на шматки; але сморід гнилого м'яса чути було в хаті, коли розмотувала ноги, для обробки медичними препаратами. Це треба було робити два рази в день, щоб стримати гангрену, що стрімко атакувала. Працювала в рукавичках, промивала рани і наклавши  мазь на тампон, забинтовувала ногу. Процедура не  з приємних, відвертала голову, щоб не дихати смородом.  Все нічого, але коли за все що ти робиш, зневажають, то вже верх цинізму. 
Одного разу, вона розізлилася, гірше, ніж завжди, і коли я в черговий раз проводила  дезінфекцію рани, вона підняла ногу і вдарила мене нею в лице, вкривши матюками та криками. Я піднялася з колін, витерла лице і промовила, що віднині  цю процедуру буде робити її донька. Як вона кричала, що я “дефиченто” і “шима”.  Іншим разом, коли я почала смажити два шматки м'яса, то стара застогнала, що я не маю їсти, бо то дорого для неї. Досить часто я чула від неї слова:
--І чого це я маю сидіти в інвалідному візку, а не ти.
Коли вже дістала по повній програмі, змушена була їй відповісти:
-- Маєш четверо дітей, то хтось із них займе твоє місце. А я маю своїх батьків, то буду хворіти їхніми хворобами.
Розуміла, що це для неї пусті слова, бо та злобність і злість, що кипіли в цій жінці мали десь вийти. В хаті  ми були тільки вдвох, то Джина, розрядку проводила на мені. Діти приходили рідко, сварилися між собою, бо ніяк не могли узгодити, кому забирати маму до себе додому, в мої вихідні. Джина не ладила з дітьми, а невісток та зятя не переносила на дух. Все в них їй не подобалося, все було не так. Дочка була крутої вдачі, своя кров, було видно одразу. Вона вміла вправити мозок мамі, та її боялася і слухала. Тереза, так звали доньку, казала їй:
-- Будеш вередувати, відвезу тебе додому і залишу саму, поки не прийде Ліна. Зрозуміла?.
Стара стихала, злісно ворушила вузькими губами, але мовчала, знала, що Тереза не жартує.
А я, вирвавшись на волю, дихала на повні груди, мені здавалося, що сонце світить яскравіше і трава зеленіша. Бути постійно з хворою людиною в хаті, то добровільна тюрма, в яку їдуть з України жінки, щоб заробити грошей на потреби сім'ї. Знають, що їх тут чекає, але їдуть однаково, бо вдома ніде заробити, та ще й не платять  і той мізер зароблений.  А жити треба.
Погулявши та зустрівшись зі своїми земляками, подругами та знайомими, з’ївши взятий бутерброд десь на лавці в парку або на сходах  величного палацу  римської старовинної споруди, поверталася назад у своє пекло. Та й не дуже веселі були наші посиденьки,  всі теми були розказнями про свою бабу  чи  діда. Вже  в котрий раз говорили:
-- Все досить, не будемо. Давайте про щось веселе, але розмова знову і знову поверталася  до проблем та роботи. Вже в сьомій вечора мала  бути в хаті, але навіть, якщо ще було бодай п'ять хвилин, то  не спішила заходити, насолоджувалася волею.
Отож, наївшись таких важких грошей, вирішила, що вдома їстиму сухий чи розмочений хліб, але ніхто не буде принижувати. Дочка вже доросла, має свою сім'ю, я живу сама на свою жебрацьку пенсію. Маю якусь грядку на дачі, де трохи вкрадуть, а трохи й мені залишається, той пхатиму біду поперед себе. Зарікалася, не їхати на заробітки, бо дуже вже черпнула лиха, надовго  вистачить.
Багато моїх знайомих, навіть рідна сестра ще гарують, звуть мене, але, як сказала ні, то ні. Таки досить. І не вірю я їм, коли хваляться , що їм там добре. Ага, я там вже була, бачила  те добро. Деякі вже й заміж вискочили, кому повезло, а кому.. аби не сама на старість бути. А про мене то ліпше самій, ніж якогось недоумка терпіти.
З сестрою часто розмовляю по телефону, то вона вже мені на голову не сідає, бо знає -- марно. Ось уже й вона хоче додому приїхати на два-три місяці, щоб здоров'я підтягти, в санаторій поїхати, зуби полікувати, до жіночого причандалля  подивитися, бо все може статися. В Україні то дешевше, всі так роблять, там заробляють болячки, а тут їх лікують. 
Моя сестра, Люба вже сидить  на торбах, чекає свою заміну. Нерви, каже має зірвані, тиск високий, голова болить, ноги викручує, суглоби  ломить.. Їде на три місяці, щоб все попідкручувати, підладнати, змастити та підмастити  в організмі. Каже, що роботу має добру, працює на сім'ї, діти вже дорослі.  Прибере,  попрасує, наварить, та й додому йде. Платять непогано.  Мені так не повезло, а від старих вже верне.  Може і я так би робила… але куди це мене в думках несе, я ні, ні.
Знову дзвонить сестра, каже, що заміна не приїде, бо захворіла, а шукати іншу вже нема часу. Пропонує мені, --
-- Ти чого, здуріла? Я не можу, в мене дача, город, пенсія, я не можу. -- пручаюся з усіх сил.  Розплакалася, каже, що я черства сучка, маю одну сестру і ту в гроб заганяю. А я, що винна. Оце тобі!  жаль її, звичайно, але чому це я маю їхати, боролися в мені протиріччя. Одна вона в мене і не правда, що  до дупи. Ну, не хочу я в Італію.  А сестру жаль, отак завжди, тиснуть всі на сентиментальність, а я людина добра, не можу відмовляти.
-- Ну, що Ліно, поїхали, сестру виручати. --  саркастично  засміялась я в душі. Сім'я  направду  була хороша. Діти виховані, на диво, бо тепер уже не виховують. За все дякують, не смітять, вибачаються, ти ба дива та й годі. Незвично все так. Потиху звикаю до них, а вони до мене. Захотілося щось смачненьке їм приготувати, бо що, що, а куховарити я люблю. Спекла, наварила; ой лишенько, ще й розцілували.  А малий, то такими вдячними оченятами дивився, що ось я й йому, соколику, ще щось придумаю.  Наші пляцочки, вам і не снилися, а  варенички, то не ваші равіолі.  Непомітно, прикипіла до сім'ї, стали, як рідні. Люба лиш сміється, коли сеньйора мене нахвалює, знала “клята”, що їй роботу збережу.
Допомогла сеньйорі з приготуванням до гостей, вона мене попросила. Прийшли друзі чоловіка, моя допомога була до речі, а мені ж не важко, бо і я люблю гостей.    Вона накривала  стіл, а я чаклувала на кухні,  викручувала в трубочку порізані огірки та шиночку, нарізала  з овочів квіти  та прикрашала  зеленню блюда, дивилася за пастою, щоб була “аль денте”. Почали приходити гості.  До мене доносився гомін і сміх, а також якийсь дивний запах диму, хтось курив, але курив,  тютюн  з фруктовим смаком. Той дивний аромат, діяв на мене  по-особливому, заворожував і приваблював. Смачно так, вишукано і незвично було  від такого тютюну. Я вийшла з кухні, з мисками в руці і очима вперлася в  високого чоловіка з сивим чубом,  та  пронизливими очима, в яких відразу  з’явилися бісики.
-- Ага, не для пса ковбаса. --подумалось мені. 
А  Вітторіо, так звали італійця, дивився лукаво й усміхнено.
-- Мабуть жонатий, але гарний, чорт забирай.
-- Ой, Лінко, а чого це ти губу розпустила, -- осмикнула себе подумки.
А він стояв і зацікавлено мене розглядав, слухаючи в пів вуха господиню дому. Усмішка дуже пасувала йому, а очі мав, “ну трясця його матері” такі проникливі та лукаві, що мені стало, якось не по собі. І це він тримав в руках люльку  з червоного дерева, з якої змійкою вився той пахучий фруктовий дим. Вітторіо злегка гладив люльку і той жест був таким звабним та сексуальним, що мені аж подих перехопило.
  Моє “я” ще щось там белькотіло, про щось там попереджувало, але де там, я, як миша до змії -- пручалася й впиралася, але не могла впоратися з позовом на клітинному рівні. Як впав в око, так цілою деревиною, це ж треба так. Давно мене так не крутило, щоб в голові стукало, а в животі метелики -- пурх-пурх. А я вже думала, що ця дурість не для мене,що я вже все пройшла, аж ні.
-- Це та вправна господинька, -- вивів мене його голос зі ступору. Вітторіо підійшов до мене, взяв мою руку і поцілував…
-- Кажуть, що ти кулінарка гарна І діти тебе люблять. Це в Люби така гарна сестра, а вона її від нас ховає,-- жартував Вітторіо.
А я стояла і не знала, як мені реагувати на таку увагу. На допомогу прийшла сеньйора Франка, --
-- Не страш мені Ліну, он вона, як почервоніла. Серцеїд клятий, вже тобі приглянулась наша красуня.
Ой, це про мене так. Зніяковівши, я почала відступати на кухню, Вітторіо підійшов до мене і сказав, ---
-- Я тобі допоможу розставити те,що ти принесла, бо бачу ти хочеш занести на кухню, а я з голоду умираю.
З цими словами він взяв з моїх рук миски, почав розставляти їх на столі. До мене раптом дійшло, що я ще не промовила жодного слова, а  це на мене було не схоже. Ліна проковтнула язика. Не знайшовши нічого мудрішого, я пробелькотіла,-
-- Дякую.-- І пішла до кухні.
Перевівши подих,  повернула свою  здатність мислити.  Я побачила, що він не має обручки, що був гарний, злегка нахабний. А тютюн, що він курив мав  якусь магічну силу, його аромат  хвилював, обволікав і  притягував. Ніколи не думала, що дим так може діяти, А може це й не дим…
-- Ой, Ліно, заносить тебе, -- активно включилось  моє внутрішнє “Я”
-- Але, так так, але я іноземка, он скільки, гарних італійок навколо, то що йому до мене. Після цих думок, стало якось зле, не хотілося,щоб так було  насправді. До кухні заглянула сеньйора Франка,  --
-- Ліно, ми тебе чекаємо. Давай віднесемо все разом і приєднуйся.
-- Та я, мабуть, піду додому, -- сказала я.
 -- Ні, ти навіть не думай, посидь з нами. -- заперечила сеньйора.
За столом   щось жваво обговорювали, але коли з мисками в руках з’явилися ми, всіпереключилися  на їжу, прихвалюючи та вплітаючи,( щоб ви думали) -- українські голубці. Всім сподобалися, а Вітторіо мрійливо зажмурив очі і промовив,--
-- От так би, кожен день. Смачно.
Він аж причмокнув і попросив добавки.
Було приємно.  Та, яка куховарка не мріє, щоб чоловік, який подобається оцінив, її кулінарні здібності. То я й знову впала в мрійливість..
-- О, Ліно, схаменися, диви куди тебе занесло. Ба, та ти вже заміж зібралася, -- кепкував мій внутрішній голос.
-- Ще цього тобі не вистачало, знаєш їх солодкі співи. Ти там вже була, той заміж тебе що нічого не навчив? ще хочеш голову в петлю всунути. Ну, Ні! -- критикувало мене моє сумління.
--  Але хлоп, нічо так.  Мені вже давно ніхто так не подобався. Я в свої п'ятдесят сім років, давно на собі хрест поставила. Та й перше моє заміжжя,   було  не з медом, тому, коли залишилася сама, нічого не шукала і не чекала.
Я старалася непомітно роздивитися Вітторіо, він мені подобався. Це був той тип чоловіків, які не допускали жінок дуже близько, але водночас це й приваблювало. Щось  було в його характері сильне і беззахисне.
-- Я підвезу Ліну додому, -- Сказав Вітторіо в кінці вечора.
-- Дякую, я на автобусі, -- спробувала заперечити.
Але Вітторіо вже стояв  у дверях, чекаючи на мене. Їхати було не далеко. Вітторіо запитував мене про моє життя, в Україні, йому було все цікаво. Розповів про свою роботу в банку. Зупинилися  біля будинку, де я жила. Ще говорили й говорили, розуміли, що треба  прощатися, але не хотілося обом. 
-- Я міг би, запросити тебе, завтра на прогулянку? -- запитав Вітторіо, коли я почала прощатися.
 Ну, Ліно, кажи, не можу, шукай причину, -- підказувало  моє-- Я. Натомість  губи прошепотіли:
-- Охоче.
 Перед побаченням, я стояла під струменем гарячої води і   мугикала якусь забуту мелодію. Чистила пір’ячко:  крутила, фарбувала, вертілася перед дзеркалом. Одним словом -- хотіла бути красивою -- чепурилася й хорошилася.
День пройшов чудесно, Вітторіо  був галантний кавалер, жартував і сміявся. День пролетів так швидко, що я вперше за багато часу, шкодувала, що година має тільки шістдесят хвилин. Бути з Вітторіо було приємно і хороше, він мені все більше і більше подобався.   Я відчувала, що і я йому не байдужа.
Вдома я ще і ще раз поверталася  до нашої прогулянки.  І раптом до мене дійшло, що я заскучала за чоловічою увагою,  за компліментами, за спілкуванням. Захотілося ще бути молодою і гарною, захотілося подобатися.  До смішного стало жаль, що я тут не маю гарної одежі, бо їхала на короткий час, одяг везла для роботи.  Захотілося все викинути  і нове купити, все змінити і поміняти.  Ох, як мене далеко занесло, а грошей  не так уже й багато, що б тут їх тратити, вдома -- стільки дірок, що всі й не залатаю. Хотілося -- перехотілося  і за гору закотилося. Все, геть з голови дурні думки.
На другий день, підсвідомо -- чекала дзвінка, а його не було. 
-- Ось так буває: злетіли і одразу -- сіли. -- кепкувало моє “Я”.
 Працювала, а думки верталались до Вітторіо, який припав до душі. Хотілося почути його голос, але… Сама себе жаліла, аж плакати  хотілося, сльози підступили так близько, що були готові вирватися на волю,  гірським потоком. Берем себе в руки, старушка, промовляла я вголос, добре, що була сама.  Як той Барон Мюнхгаузен, сама себе тягнула з болота, від своїх дурних думок та сподівань.
-- Ач, як губу розкатала. Ще нічого не було,  а вже болить. Воно тобі треба, Ліно, те переживання, -- питала я себе в душі.
Додому з роботи прийшла сеньйора Франка, якось ненароком  розмова торкнулася Вітторіо. Я дізналася, що він був жонатий, але жінка втекла з коханцем, прихвативши гроші й дорогоцінності. Дітей вони не мали. Прогулявши гроші, жінка захотіла повернутися назад, але Вітторіо не захотів навіть зустрітися з нею, щоб вислухати. Розвід зробив через адвокатів,  його довго боліла та підла зрада.  Живе сам, має своє житло, але жінок, як біду обходить стороною.  Франка говорила, а я чогось тихо раділа.
-- Дурепа репана, кому ти треба, прибиральниця, -- свердлом свердлила думка.
А сеньйора розповідала, що йому шістдесят два роки, ще трохи і піде на пенсію. Любить подорожувати, кожного року їде в якусь країну.  Вона ще говорила й говорила, розповідала про Вітторіо, він був їхнім давнім другом. 
-- Не з нашим рилом, в калачний ряд, -- подумала  я.
Закінчивши роботу, я вибігла на вулицю, щоки мені пашіли, хотілося скоріше вдихнути свіжого повітря, бо якось так розвезло душу від  тих розказнів. Поспішала до зупинки автобуса, як почула. -
-- Сеньйора, Ліна, машина подана.
-- Куди поїдемо?
Це був Вітторіо, його голос і його аромат тютюну, солодко --  фруктового.
На мить я зупинилася, так різко і так несподівано, що почала падати, але мене підхопили чоловічі руки.
-- Ой, не так швидко, -- засміявся він.
Я червона й розпашіла вся від сорому, що дурепа,  мало не розтягнулася до його ніг, готова була провалитися  на місці. Оце, тобі! А було б класно, зашпортатися й розтягнутися в усій своїй красі, отут на асфальті. Я аж очі зажмурила від такого видовища.
-- А я тут на тебе вже чекаю давненько, думав, що хтось вкрав Ліну, якийсь щасливчик встиг раніше мене. -- балагурив Вітторіо. Взявши під руку  повів  мене до автомобіля.
На кінець, я вийшла зі ступору і спробувала скорчити щось на зразок посмішки або якось виразити свою радість. Але та уявна мною картина, що я лечу шкереберть і плюхаюся перед ним на землю, не давала мені зосередитися.
-- Я приїхав незваний, ти не рада мені? Мені здавалося, що ти хотіла б мене бачити, -- очі йому посумніли.
-- Та ні, все не так! І я збиваючись та ковтаючи слова, шукаючи правильно  італійською, заплутувалася ще більше в своїй спробі -- пояснити, як би виглядав мій політ до його ніг. Він  зайшовся реготом, голосно й заливчасто.  Промовив крізь сміх:
-- І навіщо я тебе спіймав.
Ми знову сміялись. Люди йшли, дивилися на нас, посміхалися й собі. Отак сміючись ми підійшли до авто, щоб поїхати їсти піцу. Вечір був чудовий. Я забула, що одягнена була для роботи, без макіяжу, просто і по простому. Вітторіо не переставав мене дивувати, своїм характером, та вмінням бути галантним. З ним було легко і весело,  від нього не хотілося йти, хотілося, щоб час повз і повз черепахою або мурашкою, а не летів невблаганно швидко.
Вдома, я знову повернулася до своєї самокритики. Ще  дві неділі і я поїду додому, подумалось. А під серцем зрадливо защеміло.
-- Ліно, залиш те все, щоб не страждати, -- тлумачило  мені моє --Я.
Але з думок не йшов Вітторіо, так хотілося вірити в казку, хоч я й була вже застара для них. Але так хотілося, вірити, що ще щось може бути і на моїй тернистій дорозі, трішки щастя, трішки долі. Хотілося бути жінкою, бути любимою…
Подзвонила Люба, хотіла знати, чи я бува не передумала і схочу залишитися в Італії. Але, я розчарувала, коли сказала, що я тут тільки, щоб виручити її. Сказати сказала, а серце почало рватися не кусочки, уявляючи розлуку з Вітторіо.
На другий день, близько вечора, подзвонив Вітторіо, сказавши, що ми не можемо побачитися бо він має інші справи. Голос був якийсь чужий, він спішив закінчити розмову. Дивно.
-- От і все, станція березай -- приїхали -- вилізай. -- впала болем душа.
-- А, що ти собі, дурепо надумала, що  собі намріяла, -- так гірко нило все в мені. Захотілося плакати, ревіти від смутку та болю. Втрималася, бо додому прийшов  сеньйор і уважно подивився на мене, запитав:
-- Ти вже знаєш?
-- Про що? -- не зрозуміла я.
-- Вітторіо їхав на роботу на скутері й біля заправки посковзнувся на розлитому маслі, впав і зламав руку і розбив колінний суглоб.
-- Ні, я цього не знала, він подзвонив, але не признався, -- відповіла я.
-- Йому зробили операцію, він щойно вийшов з наркозу. -- повідомив сеньйор.
-- Можна, мені поїхати до нього? --   запитала я.
-- Я відвезу тебе. -- запропонував сеньйор.
Ми приїхали до лікарні, Вітторіо побачивши мене, зрадів і бісики аж заскакали в очах.
--О, бачиш! На цей раз впав я, не повезло.
-- Ага, не було кому тебе підхопити. -- розсміялася я.
-- Жаль, що ти не бачила, як я ефектно приземлився, гарно гепнувся, шкода, що тільки на одне коліно, міг би на два. -- кепкував  з себе Вітторіо.
-- Та ти не хвилюйся, он маєш руку до пари, все ж веселіше, ніж одна нога. -- підтримала я його.
 А мій сеньйор і друг Вітторіо, дивився на нас обох, не розуміючи, розсміявся і сказав:
-- Вам є про що поговорити, не буду  заважати.  Попрощався й пішов, а я залишилася біля Вітторіо.  Він лежав, але не виглядав безпорадним чи безпомічним, жарти сипалися з нього без упину.  Принесли вечерю, але їсти лівою рукою було не дуже зручно, то я й запропонувала його годувати.
-- Зумієш? Бо я вередливий, -- резюмував Вітторіо.
-- Зумію, бо я вередливих ложкою по лобі б'ю. -- розсміялася  я в відповідь.
-- Добре, що ложки тут одноразові, а то бідний мій лоб.-- сміявся Вітторіо. Жартуючи і сміючись, ми почувалися щасливі, наче були знайомі купу літ. Була ще одна проблема -- курити. Люлька, з якою він не розлучався, була в речах, але  курити не дозволяли. Вітторіо засумував, бо без свого ритуального курива не міг. Але його невгамовна натура й тут  веселилася й жартувала над собою.  Прийшов лікар і я зрозуміла, що завтра Вітторіо може йти додому і приходити на перевірку раз в неділю.
-- От і добре, а то курити хочеться, аж вуха в'януть. -- пожартував Вітторіо.
Лікар розсміявся.
Вдома, лежачи в ліжку думала про Вітторіо, розуміла, що за цей короткий час він став для мене дуже близьким. Я вже хвилювалася, що він сам вдома, що йому буде важко, що потрібна допомога. Бути самому в такому стані, не дуже добре.
На роботі, сеньйора Франческа, попросила не залишати Вітторіо самого.
-- Ми з моїм чоловіком вирішили, що ти йому зараз потрібніша, а ми почекаємо твою сестру Любу.
Так я  потрапила в дім до Вітторіо. Він уже був вдома і курив свою улюблену трубку, розповсюджуючи по всій хаті солодкуватий фруктовий аромат, що так бентежив мене.
Бути поруч з ним мені подобалося, а ще я побачила, ритуал набивання люльки, як він це робив пучками пальців розм'якшуючи тютюн, акуратно й бережно набивав трубку, притискаючи зверху металевим товкачиком. Чистив прохід, дмухав в  середину і запаливши, смачно випускав кільцями духмяний дим.
Ми розмовляли й жартували. Вітторіо з великим задоволенням їв все, що я йому варила. Йому сподобалася наша українська кухня. Я приходила вранці, а ввечері поверталася додому. За кілька днів мала приїхати  Люба.
Одного разу, Вітторіо примруживши очі запитав:
-- Ліно, а ти полюбила б інваліда?
 Але вчасно схаменувшись додав,
-- Ліно, ти мені дуже потрібна, давай спробуємо жити разом. Я, далеко не подарунок, але біля тебе почуваюся затишно й гарно. Сподіваюся, що  ти теж відчуваєш щось подібне, мені  дуже хочеться -- щоб ти була поруч.  Знаєш, коли я побачив тебе вперше, то аж не повірив, що ти існуєш, так  ти мені сподобалася. В глибині душі я надіявся, що зможу тебе якось завоювати. Я не вірив, що доля повернулася до мене лицем,  давно втратив на це надію.  Я не вмію пафосно говорити, але, якщо ти мені відмовиш, -- я помру.
Голос йому затремтів, а очі, що дивилися на мене були серйозні й задумливі.
 Він  накрив мою руку своєю і...  чекав.
  До мене дійшли сказані слова, а я спромоглася лиш кивнути  головою. Мене накрила хвиля такого невимовного щастя, що більше стримувати його не було сили.   Ніжність і почуття переповнили  мене до краю. Обнявши Вітторіо, я обняла цілий світ, мрії про  який ховала в глибині  душі і  ніколи в голос не промовляла.

Мамина молитва

Заробітки, то випробування  важкою працею, недоспаними  ночами та червоними  очима від сліз,  то -- роздуми і думки, то -- чужина.  Чужа мова, чужа культура, чужа їжа, чужі батьки, яких свої діти не хочуть доглядати, не  терплять їхні складні характери,  тому  й  беруть доглядальницю, на яку можна спихнути все -- батьків,  прибирання, закупи, кухню, прогулянки, візити до лікарів: за це все платити мізер. 
На таку роботу  потрапила Таня. Сеньйора була  одна, діти жили окремо.  Здавалося, що й роботи  буде  не багато, але Таня тільки тут зрозуміла, що  не вміє робити нічого. Не так стелила ліжко, не так прасувала,( руки не звідти виросли), а варити їсти, то було  горе, бо не могла догодити  нічим. Та  хіба ви щось умієте, кривила рота сеньйора. Таня попрацювавши тиждень, вже хотіла йти геть, але дочка вмовила потерпіти бодай один місяць, а вона  поговорить з мамою. Таки мабуть поговорила, бо стара трохи присмирніла, стала людянішою, а може то Таня вже почала звикати.  Ніяк не могла змиритися сеньйора, що й наймичка має їсти. Цю проблему вирішили мудро, почали давати Тані гроші на харчі окремо, не кажучи матері. Ой, як раділа Анна Марія, коли Таня її чимось пригощала, вже й кухня українська їй смакувала, бо то ж не за її гроші. Якось поволі розібралися і з рештою проблем,  вже Таня прасувала, як її “навчила” сеньйора, прибирала, коли як попадала під настрій, коли добре, а коли все одно була безрука.
Кажуть, що людина,  звикає до всього, так і Таня звикла до своєї тюрми. Жила день за днем -- проживала.  А мала тільки тридцять років, ще жила в ній надія на особисте життя, мріяла про дітей, про доброго чоловіка.  Працювала, щоб допомогти матері, бо на ту жебрацьку пенсію хіба можна було вижити.  Таня передавала гроші, а мама  відкладала їх , брала лиш коли вже зовсім не могла звести кінці з кінцями. Виростила Таню сама, бо життя з чоловіком не зладилося якось одразу, то він і зник з їхнього життя в невідомому напрямку. Більше не шукала  щастя, все боялася, що собі чоловіка знайде, а для Тані батька, ні. Так і жила для своєї єдиної донечки, що виросла доброю і роботящою.  Мамине серце вміло все відчувати без слів,  тому  гроші зароблені Танею, не тратила, складала, знала, що прийде на них свій час.
Таня вже спробувала заробітків у Польщі, там вона збирала полуницю, на колінах, не розгинаючи спину.  Праця була важка, платили за зібрані ящики. До вечора так все нило та боліло, що й гроші були не милі. Всі казали, що в Італії краще, але, треба було платити за візу, тому й поїхала спочатку до Польщі, щоб назбирати грошей. Ось вона вже тут, в Італії --  і зрозуміла, -- що там добре, де нас нема.
Вечорами,  Таня часто роздумувала над своїм життям, над своєю нелегкою долею. Виросла в нестатках, бо мама, хоч як старалася, але не могла дати дівчині те, що могли інші,  де батьків було двоє і мали кращі статки. Таня ніколи не дорікала матері, вона її дуже любила. Мама для неї була єдиною найріднішою людиною в цьому світі, не тому, що народила, а тому, що мама завжди розуміла і допомагала, завжди була поруч. 
Після школи почала працювати  на фабриці, де й познайомилася з Іваном, почали зустрічатися, навіть  збиралися одружитися. Мама була проти, бо Іван любив пригубити чарчину, Таня захищала його, говорила, що то всі молоді тепер такі. Та коли  зробила зауваження Іванові, щоб пив менше, то дістала від нього такого ляпаса, що аж світ в очах замерехтів, а щока вмить опухла. Не звертаючи уваги ні на кого, не стидаючись ні своїх, ні Таніних  друзів, вилаявся  брудно і брутально, пообіцяв, що це так для першого разу аби вона знала своє місце надалі.  Таня, мов протверезіла від своїх мрій про спільну сім'ю, подивилася на Івана іншими очима. Послала його під три чорти, і не повірила, коли той прийшов вибачатися. Мама все зрозуміла без слів, обняла і сказала, --
-- Все в тебе  буде   добре. Краще зараз розчаруватися, ніж мучитися все життя.
Так закінчилася спроба -- бути щасливою. З тих пір багато води утекло, Таня ще не раз мала розбиті сподівання. В Польщі, познайомилася з одним, який збрехав, що не жонатий, а вдома його чекали дружина і двоє діток. Розчарування вже стали звичні для Тані, вона жартували  над собою, що має таку вдачу --  притягувати весь непотріб. Гірко  було, але що  вдієш, коли доля не була прихильною до неї. Тепер вже подорослішала, то взяла за мету -- побудувати будинок, заробивши гроші.
  Влітку, вона з синьйорою має їхати на море, там у них є своя хата. Це буде перше море в її житті, бо бачила, хіба що в кіно. На її Тернопільщині море було далеко і не по кишені  для них з мамою. Таня мріяла посмажитися на теплому сонечку і похлюпатися та погойдатися на лагідних хвилях. Вже скоро поїдуть,  в червні вже тут купаються, а  то навіть і в травні. Але вони мають поїхати раніше, щоб привести хату до ладу, підготуватися до приїзду дітей Анни Марії, яких у неї було троє -- два сини і донька, всі були жонаті і мали дітей. Кожного року вони по черзі їздили до моря. Ось і в цьому  році, всі зібралися на Паску, аби визначитися хто в який період приїде. Таня, з допомогою доньки  Анни Марії, Єви та невісток накрила святковий стіл. Вона  вже вміла готувати деякі  страви, італійська кухня їй дуже подобалася. Таня з задоволенням приготувала лазанью, каннеллони, артишоки та спекла солодке.
 Зять Анни Марії Франко, постійно заглядався на неї, їв її хтивим поглядом, що Тані аж було не по собі. При такій гарній жінці, так себе вести, не могла втямити собі Таня. Вона обходила його  здалеку, старалася не провокувати ні поглядом, ні порухом. Таня від жінок вже наслухалась про гарячу кров італійських чоловіків, але сама в подібній ситуації  ще не була, тому це для неї було  дивно і неприємно. Жінки досить  барвисто описували свої любовні пригоди, а Таню, Бог милував від такого досвіду. Звичайно, що були жінки, які й самі шукали короткочасних зустрічей, шукали  коханців аби втамовувати  гормональні зриви. За що їх судити, за те, що були далеко від дому, далеко від сім'ї, що їм хотілося ще  жити і любити, най хоч в такий спосіб.  Таня не шукала таких розваг, не мала ні такої  вдачі,  ні  бажання бути чиєюсь іграшкою. А Франко, як з цепу зірвався, шукав її всюди, де б не пішла, то на кухню загляне, то до кімнати заскочить і норовить вщипнути. Таня почувалася  зле від такої брудної уваги. Єва, робила вигляд, що нічого не бачить, тільки Анна Марія лиховісно зиркала на Таню, що вже й так паленіла від сорому. Коли гості розійшлися, Анна Марія з притаманною їй злістю сказала Тані, -
-- Ти викинь з голови, влізти і розбити сім'ю моєї доньки, бо заживо зарию, щоб знала. Я не потерплю паскудства в своєму домі, запам'ятай собі це раз і назавжди. Ще не вистачало , щоб моя Єва страждала через тебе.
Таня, аж задихнулася від такої несправедливості, --
-- Та про що це ви говорите? В чому моя вина? Що ви хочете від мене?
Але Анна Марія була впевнена в своїй правоті і не дала Тані продовжити, --
-- Я попередила, а ти зарубай собі на носі, не потерплю!
В той вечір Тані хотілося додому, до мами, хотілося втекти від  цих підозр та несправедливості. Вона довго говорила з мамою по телефону, їй так хотілося заховати обличчя в маминих добрих руках, притиснутися до її плеча. Мама якось потихеньку  розвіяла сум Тані. Після розмови їй стало легше на душі і спокійніше.

До моря виїхали в  кінці травня, Таня мала багато роботи, бо коли  ніхто не живе, то хата пахне пусткою й сирістю. Але заради моря вона була ладна робити все, бо море, то була її мрія. За роботою не одразу могла знайти час для своєї першої зустрічі, але море на неї чекало. Воно було поруч і Таня вечорами вдихала його солонуватий рибний запах. Поробивши на кінець в домі все, Таня побігла до моря. Безкрайня голубінь вразила її, тепла вода лагідно торкнулася ступні і хвиля грайливо підкотилася запрошуючи в свої обійми. Таня швиденько роздягнулася і з насолодою ввійшла в морську воду, це було прекрасно. Побродивши берегом, Таня повернулася додому, перше знайомство з морем було для неї чудовим. Анна Марія не розділила її радості, вона  злісно витиснула, що її привезли сюди не для морських прогулянок, а працювати. 
Черговий  день вже був зайнятий повністю, бо приїхала Єва з двома дітьми, а Франко мав бути ввечері. На Таню звалили  всю хатню роботу, ще й догляд за дітьми. Вона  розуміла, що це не входить в її обов'язки, але сподівалася на доплату до своєї заробітної  плати. Щоправда Анна Марія вже прошипіла злісно, що треба бути вдячною за все, що вони для неї роблять. Всі приїхали відпочивати, ніхто не звертав уваги на розкидані речі, дитячі іграшки та немитий посуд, то упало само собою, в обов'язки Тані. За день вона так стомлювалася, що валилася з ніг, засинала тільки- но торкалася подушки. До моря могла   вибратися не скоро. Вечорами всі сиділи на веранді, курили, їли, пили, розмовляли, а Таня мала мити,  прибирати, носити і відносити.
Біда у вигляді Франка не забарилася, когут був на взводі і шулікою кружляв навколо Тані. Вона старалася не залишатися з ним наодинці, трималася осторонь. Але завжди стикалася з ним в коридорі, коли мала зайняті руки купою брудного посуду, а він використовував момент аби вщипнути або пройтися рукою по сідниці, що дратувало й бісило Таню. Франко забавлявся в такий спосіб, вів себе розв’язно, коли нікого не було поруч. Таня мовчки відбивалася й пручалася, хотіла кричати, але не могла. А дідько в подобі Франка, розумів, що Таня промовчить, тому розпускав руки при найменшій можливості.
Одного разу  Таня, прибравши зі столу, поспішила винести сміття до сміттєвих ящиків, що знаходилися метрів триста  від дому. Таня після душу, в легенькому халатику, вибігла  на вулицю. Світло не зовсім освітлювало смітник, що був відгороджений від дороги стриженими  кущами, але Таня кожного вечора бігала сюди, тому не мала страху.  Несподівано з-за кущів вигулькнув   Франко, голодним коршуном він кинувся на Таню, що з несподіванки втратила мову.  Загріб її у свої обійми , стискаючи немилосердно і впився ротом  в її губи. Звичним рухом він задер халат і… Таня відчула, як рука вже господарює в неї між ногами. Вона аж завила від несподіванки, почала вириватися і пручатися, але натиск був такий сильний, що вона не могла справитися. Спробувала кричати, але ґвалтівник стиснув їй горло і в очах  потемніло, а з горла виривався лиш хриплий звук. На  деякий час вона втратила зв'язок з реальністю, бо коли змогла відкрити очі і вдихнути повітря, то ґвалтівник  вже залишив її на закинутому старому матраці, спішив у напрямку будинку. Ще не до кінця зрозумівши, що  сталося, Таня  поверталася в реальний світ. Вона ще не вірила, що її так підло зґвалтували,  не могла зрозуміти, що таке могло статися.  ЇЇ теліпало і трусило, як в пропасниці, вона заплакала, беззвучно, безсило і  беззахисно. Такою спустошеною і брутально сплюндрованою, вона ще ніколи не була. Господи! За що їй така кара.
Вже стоячи  в душовій кабінці вона змивала з себе бруд, терла немилосердно все тіло і плакала  гірко й одиноко,  на кусочки  рвалася її душа. Плакала від образи і від безсилля що будь змінити, плакала, що тут на чужині нікому до неї не було діла,  навіть пожалітися нікому. Разом з холодною водою змивала  свій сором і ганьбу.  Франка вранці вже не було, він поспішив до міста, посилаючись на якісь невідкладні справи. Єва з дітьми залишилася. Вона побачила зміни в поведінці Тані, запитала про здоров'я, але Таня поскаржилася на головний біль. Єва  зі співчуттям віднеслася до нездужання Тані, допомогла їй з хатньою роботою. Анна Марія бурчала й сердилася, що Таня прикидається, бо що це за такі головні болі можуть бути. Таня на своєму телефоні побачила кредит в двадцять євро,  зрозумівши  звідки ці гроші, аж  застогнала в душі.  Щоб ти здох, щоб ти до вечора не дожив, такі побажання послала йому в простір, сподіваючись, що так з ним і станеться.
На вихідні з’явився Франко, робив вигляд, що нічого не сталося. Ввечері, Таня не пішла викидати сміття  як завжди, а залишила його на ранок. Прибравши все , вона поспішила в свою кімнату і розстелила своє ліжко, приготувалася йти спати. До кімнати заскочив Франко і важко дихаючи від хтивого бажання, кинувся на Таню, --
--Буду кричати. --  попередила дівчина, а він у відповідь розсміявся, --
-- Всі пішли гуляти на площу, бо там сьогодні свято. Вдома немає  нікого, тому кричи скільки влізе,-- засміявся Франко.
-- А ще я скажу, що ти мене попросила допомогти тобі по дому, а я  не відмовився. З такими словами він підступав все ближче, а Таня вперлася в стіну, пробувала відвернутися, вдарити в пах, але сили з накачаним в спортивному залі чоловіком, були нерівні. Таня розплакалася від безсилля, від образи та від глибокої ненависті, що кипіла гарячою бурею всередині в дівчини. Але сльози не схвилювали, а навпаки розпалювали ґвалтівника ще більше, він хижо посміхаючись, загріб Таню в обійми, а вона вп'ялася  йому зубами в руку. Від несподіванки Франко заскрипів зубами і зі всієї сили жбурнув її на ліжко.
-- Не хочеш по хорошому, то буде, як ти того заслуговуєш, -- злісно прошипів. Він притиснув її однією рукою до ліжка, а іншою здер шматками її труси. Наліг усім своїм тілом, не даючи можливості навіть поворухнутися. Вмить все попливло в Тані перед очима від немилосердного  вторгнення,  ненависно озвірілого Франка, який не зупинявся, з силою збиткувався і плюндрував тіло дівчини, задовольняючи  свою тваринну похіть. Закінчивши свою брудну справу, він піднявся і не глянувши на свою жертву, вийшов з кімнати.
Таня плакала скорчившись від болю і від образи. В неї не було сил навіть піднятися, вона була вся розбита і зломлена в нерівному поєдинку, який в черговий раз програла. Вона розуміла, що так не може продовжуватися, мусила з кимось поговорити, з кимось порадитися.  Мамі  розповісти не могла,  не хотіла  робити їй боляче,  а подруги щирої не мала, то як же їй бути ?  Вирішила піти з цієї роботи, бо іншого виходу не знаходила. Поки вона  тут, то Франко її не залишить в спокої, їй треба піти звідси. З такою думкою, дівчина заснула.
Змінилася погода, день почався з дощу і вітру, до моря ніхто не йшов. Бракувало теплої одежі, за якою треба було їхати до Риму. Анна Марія вирішила, що має їхати Таня з Франком, бо вона сама  з дітьми  ради  не дасть, а Таня знає, де шукати її теплі речі. Таня приголомшена такою  звісткою, почала відмовлятися. Анна Марія вІд здивування аж вдавилася,-
-- Це як, ти не поїдеш?! Я тобі гроші плачу, а ти маєш виконувати те, що я тобі кажу. Ти глянь  на неї, розпустилася. -- сеньйора кричала, що аж стіни тряслися. Таня, мовчки зібралася і пішла до автомобіля. Вона розуміла, що Франко скористається знову її тілом, як ганчіркою для своїх сексуальних потреб. Знала, що нічого змінити  не зможе, їй від того так стало гидко на душі, що в ту хвилину  захотілося вмерти, щоб уникнути обридної наруги.
Доїхали швидко, сорок кілометрів, по добрій дорозі не зайняли  багато часу. Франко піднявся в квартиру разом з нею, не гаючи часу він почав роздягатися, а Таня поспішила заховатися в туалеті, але була спіймана на півдороги і кинута снопом до землі, --
-- Тобі подобається тікати, молодець, бо я люблю, брати все з жаром, а ти мене цим тільки розпалюєш. Ну, чого ти пручаєшся, що я тобі не подобаюся? -- приговорював Франко захлинаючись від бажання і нетерпіння.
-- Ти ж маєш гарну жінку, нащо я тобі ? -- з благанням запитала Таня.
-- О, ти мене розсмішила, ну хто відмовиться від свіжатини, а ти гарна штучка, така  ще тісна та гаряча. Мені так подобається трахати тебе, ну не можу я собі відмовити в такому задоволенні.
Зробивши свою справу, Франко поїхав збирати теплі речі для своєї дружини та дітей, залишивши Таню, після  задоволення своїх сексуальних потреб. Вона піднялася і, як побита собака пошкандибала до шафи, щоб приготувати все необхідне. Проходячи мимо дзеркала в коридорі, побачила своє зображення і… застигла. Не неї дивилася незнайомка з великими очима, повними смутку і болю, обличчя посунулось, оголивши вилиці, а губи покусані запеклися крапельками засохлої крові. Щось ще змінилося в усій її постаті, щось невловиме зістарило її на добрий десяток років.  Та зміна вразила дівчину до глибини душі. Знову подумки попросила, Боже милий, поможи мені. Вирішила, що приїде і заявить Анні Марії про своє рішення -- піти від неї геть.
Задзвонив домашній телефон, то був Франко, який  вальяжно  сміючись запитав:
-- Якщо ти заснула, то я піднімусь, щоб тебе розбудити. Хочеш? Я  хочу.
 Голосно сміявся і пошлякувато жартував, радіючи зі своєї ненаситності.
Таня почала збиратися зі швидкістю звуку, бо її аж обдало холодним липким потом при згадці про ненависного Франка, вона вибігла на вулицю, сіла в автомобіль і видихнула з шумом повітря.
Франко розсміявся, --
-- Ти так спішила, щоб мене побачити? Вже починаєш звикати.
Тані було не до жартів, вона   ненавиділа цього облудного  ґвалтівника, вульгарного і бридкого чоловіка,  що  був їй таким огидним та ненависним, що якби мала чим прибити його то зробила б  це з великим задоволенням. Вона ще нікого так люто ненавиділа, нікому так не бажала зла, як  цьому італійцю, що так огидно себе поводив.
Повернувшись на море, вона поспішила до своєї кімнати, відмовившись від обіду, зіславшись на головну біль. Таня дійсно почувалася погано, її нудило,  паморочилося та темніло в очах. Вже лежачи  в ліжку, Таня з жахом усвідомила, що в цьому місяці в неї не було критичних   днів. Вона гарячково почала згадувати і рахувати
тремтячими руками взяла до рук календаря і … так сумніву не було… вона вагітна. Ні! Ні! Тільки не це. Таня сповзла з ліжка і на холодній підлозі зайшлася  істеричним плачем, що  виривався з  грудей  важкою мукою й болем. Ось і все -- сім’я, чоловік, діти, всі сподівання, що гріли їй душу, допомагали вижити  в цьому пеклі. Таня розуміла, що це -- крах, це -- кінець, це  -- безвихідь. Для неї -- кінець всіх мрій. Коротка літня  ніч, вже забриніла першими променями, що освітили крайчик неба,  Таня не спала.  Думки  чорним воронячам, обсіли її голову, були важкі й пекельні. Недоспана ніч, позначилася на зів’ялому лиці, але Тані було однаково, бо була сама не своя.  Зміну побачила і Анна Марія,  пробурчавши злісно, --
-- Чого це ти ходиш, наче тінь, коли до роботи приступиш?  Що це на тебе найшло?
Таня мовчки взялася до прибирання, руки не слухалися, а сльози ось-ось виллються зрадливо з очей. Всі пішли на пляж, а Таня залишившись одна, дала воля сльозам, але хіба то вирішить проблему. Так пройшло ще кілька днів, Таня відчула, що її починає нудити ранками, одного разу ледве встигла добігти до туалету, як її вирвало. За столом всі ошелешено  мовчали, Анна Марія з злістю, Єва зі співчуттям, а в очах Франка, так їй здалося, страх.
-- Ти щось не те з’їла, випий настій з ромашки, -- порадила їй Анна Марія.
-- Ні, краще канаріно з шкірок лимону, -- запропонувала Єва.
Тільки Франко мовчав ( знає кішка чиє сало з’їла).
-- Пройде, -- витиснула з себе Таня. Щоб  “вирвати” з себе ту хворобу їй треба було їхати в Україну,  а час летить швидко. Іншого виходу немає, тому ввечері Таня повідомила про своє рішення сеньйору. Анна Марія завила, як поранена вовчиця, --
-- Що? Як  додому? Ти не можеш,  кого я знайду, літо,  всі роз'їхалися в відпустку. Що це за примха така? Ні! Я тобі не заплачу твої гроші, -- скаженіла й лютувала сеньйора.
-- Забудь і думати, ти не можеш мене залишити  в цю пору. -- не могла ніяк втихомиритися Анна Марія.
Але Таня була тверда в своєму рішенні. Їй було погано від усього, -- від їжі, від запахів, від миючих засобів, навіть від моря, до якого виходила вечорами подихати. Нудило постійно, вже не завжди добігала до туалету.
Анна Марія викликала лікаря, не кажучи нічого Тані. Але лікарка зрозуміла все, прописала вітаміни і заспокійливі, похитала головою, бачачи Таніну біду, --
-- Не знаю, чи в радість тобі ця дитина… промовила.
Все змінилося --  Єва з дітьми зібралася додому, Франко насуплено мовчав, тільки  Анна Марія, була злюча, як собака. Коли хата опустіла, сеньйора вилила всю свою  злість, бризкаючи слиною змішаною з жовчю та ненавистю.
-- Путана! Геть з мого дому, як ти посміла, проститутка, повія, -- це були найлегші слова, що ними вкрила сеньйора Таню.
-- Ви всі їдете сюди, щоб розбивати сім’ї, забирати чоловіків. Як ти посміла, там двоє дітей, а ти безсоромно влізла, що ти собі надумала? Геть до своєї вбогої України, най я ніколи тебе більше не побачу, згинь з моїх очей облудна непотріб. Ти не маєш сорому, тут в Італії люди віруючі, ходять до церкви. Ти приїхала сюди шукати собі чоловіка бо нікому там у себе не потрібна,  у вас там всі п'яні, всі шлюхи і проститутки.  Негідниця!
Таня  не виправдовувалася, бо що тут скажеш, вона однаково буде винна. Та й змінити  вже нічого не можна, за все що сталося  -- платити доведеться їй.
На другий день, приїхала Єва і зайшла до Тані в кімнату. Таня мовчки чекала, не розуміючи мети візиту. Єва простягнула  п'ятсот євро зі словами, --
-- Візьми, вони тобі знадобляться. Мені жаль, що так сталося, хочу щоб хоч чимось допомогти. Я за цього негідника була змушена йти заміж, ніхто не знає, як мені з ним жити. Гроші, то я в нього взяла, най  платить.
Таня спробувала відмовитися, але Єва була невблаганною. Жінки розплакались обидві, одна від -- болю і образи, інша від надмірного тягаря, що впав на плечі.
Дорога додому була важка й довга. Мама зустріла її, як завжди, без нарікань і без повчань,-- з розумінням і зі співчуттям. Таня після лікарні відходила  довго, стрес бурею сколихнув дівочу душу, біль   спопелив сподівання про сім'ю та щастя.  Вона годинами мовчала, дивлячись у вікно. Дівчина страждала, в очах оселився невимовний сум, спустошена душа була, як пустеля без води. Всі мрії про майбутнє вона закопала глибоко, разом з ненародженою дитиною. Місяць пробула вдома, але так і не відтанула, не простила себе, не відігрілася, не зм'якла, -- заніміла й була наче відсутня, наче не жива.
Разом з нею страждала мама, вона бачила біль донечки, але не могла їй допомогти.  Материне серце молило Бога щохвилини, материне серце  тужило разом зі своїм дитям. Вона молилася, як ніколи до цього щиро і багато. Просила й молила долю змилосердитися. Мама, гладила Таню по спині й промовляла, --
-- Все з часом буде добре, все буде добре.
-- Щось не дуже віриться, такий мій хрест, мушу нести його до кінця. Не маю долі, не маю щастя, -- гірко промовила Таня.
-- Така я в тебе без долі вродилася.
-- Коли щастя роздавали, мені не дісталося, маєш добру душу, щире серце, -- мама з сумом опустила голову.
-- Я молитимусь, має бути твоя неділя, твоя доля, -- я молитимусь, доню.
Щоб втішити маму, Таня обняла її і сказала.
-- Мамина молитва може все, дякую тобі.
Таня вирішила їхати знову, розуміючи, що вдома їй нічого не світить з роботою.  Пасажирів було багато, всі поверталися після відпустки до роботи в Італію. Таня скривилася, як від гіркого полину, коли побачила своє місце, -- сидіти біля чоловіка їй не дуже хотілося.
-- Мене звуть Олег, -- простягнув руку хлопець.
-- Таня, -- в’яло відреагувала  дівчина. Якийсь час мовчали, Таня занурилася в свій сум, дивилася відсутнім поглядом у вікно. Хтось говорив, жартували й сміялися, Олег теж сипав смішними байками, реготав весь автобус. Якось непомітно,  Таня почала прислухатися до жартів і не могла стримати свій усміх. Хлопець був талановитим розповідачем, в нього виходило все легко, смішно і до теми. Якимось шостим чуттям,  Таня розуміла, що він старається для неї.  Ну, чомусь їй так здалося, а може підсвідомо хотілося, щоб молодий чоловік думав про неї. На зупинках Олег пригощав Таню кавою, тістечками та морозивом.  Завжди повертався з чимось в руках, то з іграшкою, яку встигав виграти в автоматі, то з журналом, де було щось цікаве. Хлопець явно симпатизував Тані. Спочатку це її дратувало, а потім сподобалося.
Таня почала обдзвонювати всіх своїх знайомих, бо їхала, не маючи ні роботи, ні де жити. Олег почувши, сказав, -
-- Ходіть до нас, моя сестра винаймає квартиру і в нас є місце. Ми живемо в трьох --  Наталя з чоловіком і я. Вам у нас буде добре, а Наталя серед своїх знайомих допоможе з роботою.
-- Та не хочу я вас обтяжувати. -- сказала Таня.
Але Олег уже зі свого телефону говорив з сестрою, повернувшись до Тані, він сказав:
-- Нас чекають, Наталя погодилася. Ось вам моя сестра, поговоріть.
Таня почула в слухавці приємний голос, Наталя підтвердила слова свого брата. Так  вона познайомилася з чудовою людиною -- сестрою Олега, Наталею.  Так несподівано розпорядилася доля, подарувала їй чудову можливість почати жити, любити, мати сім'ю.
Наталя розповіла, що Олег був жонатий, але жінка зрадила  його, поки він тут гроші заробляв. Залишила його, вийшла заміж і народила дитину. Олег пережив розлучення дуже важко, зневірився  в жінках. А коли по телефону сказав мені, що привезе до нас жити дівчину, я мало не впала, то було так несподівано, просто неймовірно. То мала бути особлива дівчина, бо він уже давно ні на кого не звертав увагу. Я погодилася одразу, знаючи свого брата, це було для нього важливо. Я рада, що ти тут з нами, кращої пари моєму братові не знайти. Ви створені один для одного, я вас люблю.
-- А ще,ти подібна на нашу маму, так, так, Олег то завважив одразу, я теж. Це був ваш день, знайтися в цьому світі. Я за багато часу побачила свого брата веселим і з сяючими очима.
-- Він такий жартівник, такий балагур. -- сміючись сказала Таня.
-- Жартувати в нашій сім'ї люблять, Олег не виняток. Але після пережитого він навіть жартувати був перестав. А зараз він щасливий, то жарти з нього сипляться, як рогу достатку.  Ти для нього стала тим знайденим щастям, на яке він уже не сподівався.
Вже пізніше, Таня обдумувала слова Наталі і прийшла до висновку, що то мамина молитва, бо тільки вона має таку силу, робить чудеса. Дякую, Мамо.