Джорджо і сам не знав, чому він зупинив авто саме біля цього ресторану. Чи тому, що тут була велика площадка для паркування і автомобілів вже було чимало, а це для нього був один з показників, що тут можна поїсти смачно і недорого. А може тому, що шлунок розказував своїм бурчанням, що голод “не тітка”. Їсти вже хотілося давно, бо від ранку, крім кави, не мав змоги вкинути до рота нічого. Сьогодні був важкий і довгий процес, -- захищав одного безбашенного ідіота, який настирливо пхався в тюрму, а він робив все можливе, щоб той туди не втрапив у свої вісімнадцять років, перекресливши своє майбутнє. Джорджо був задоволений собою, бо таки зміг врятувати те нарване пацаня від біди. Без обіду, на який не мав часу, він довів справу до кінця. А зараз, хотів смачно поїсти, заразом відпочити та розслабитись. Спішити було нікуди, бо в холостяцькій квартирі його ніхто не чекав. Тварин він не тримав, щоб не мучити своєю відсутністю; бо часто доводилося їздити по роботі. Він уже звик до такого життя. До жінок йому було байдуже, не те, щоб не подобалися, навпаки, але тільки корисливі сучки крутилися навколо. А якщо й траплялась, якась порядна, то або заміжня або посварилася зі своїм другом. Так і був один, але на долю не ремствував, бо сам собі як стелив -- то так і спав. Ось зараз він поїсть і полегшає, перестане себе жаліти, то від голоду в нього буває.
В ресторані було людно, але вільний столик знайшовся. Він примостився в кутку і зайнявся вивченням принесеного меню. Тихенько лунала музика, говорили й сміялися люди, снували офіціанти з мисками. Джорджо зробив замовлення. В очікуванні, він знічев’я розглядав відвідувачів. Його увагу привернула група молодих людей, віком тридцять--сорок років. Троє чоловіків і три жінки, чоловіки були вже добряче напідпитку, вели себе роз’язно. З обривчастих фраз, Джорджо зрозумів, що вони румуни, а це було не дивно, бо вони любили випити й подебоширити. Дві жінки про щось говорили жестикулюючи і аж зривалися на крик сперечаючись, а третя… О! Це була просто красуня, вона не приймала участі ні в суперечці жінок, ні в розмові чоловіків, просто сиділа і мовчала, споглядаючи за всім. Було таке враження, що жінка ображена чи посварена зі своїм бойфрендом. Дівчина сумувала, відсутньо думаючи, про щось своє.
Джорджо роздивлявся дівчину, мимоволі робив свої професійні висновки, це було його улюбленим заняттям -- спостерігати і аналізувати людину, коли та не бачить, можна було зробити багато нових відкриттів для себе. Дівчина слов’янка або, як кажуть італійці “слава”, білошкіра красуня з довгим пшеничним волоссям, сіро-зеленими очима під чорними густими віями. Мала гарну фігуру, тонку талію, високі груди та широкі сідниці, одним словом -- вродлива -- така не залишить чоловіка байдужим. Джорджо був неабияким поціновувачем жіночої вроди, дівчина йому явно подобалася.
Розпочавши свою трапезу, він не переставав розглядати її. За їхнім столом розгорілася суперечка між чоловіками, жінки приєдналися й собі, а білявка сиділа й мовчала, не беручи участі в їхній гризні, що грозилася перерости в бійку. Один з чоловіків, що був поруч з нею щось їй сказав, але дівчина заперечливо хитнула головою. Але чоловік був непохитний, він простягнув руку і силоміць притягнув її до себе. Дівчина пробувала відсторонитися, було видно, що їй не до вподоби таке поводження. А чоловік, почуваючи себе завойовником з феодального ладу, з силою жбурнув її в свої обійми. Дівчина вдарилася обличчям до чоловічого плеча, зойкнула. На них почали звертати увагу інші. З носа в дівчини з’явилася кров, яку вона витерла серветкою, але не зупинила. Підійшов офіціант і щось їм сказав, але його ніхто не почув, бо всі нараз почали говорити і жестикулювати, щось доводити один одному. Дівчина встала і пішла до туалету. Джорджо відмітив, що вона і дійсно була дуже гарна. Йому стала жаль, ще він побачив, що дівчина була стривожена і дуже налякана.
Вбиральня мала дві кабінки, Джорджо зупинився біля чоловічої, чекаючи на дівчину, що вмивалася під водою в сусідній. В неї задзвонив телефон, вона відповіла українською мовою. Отже вона не одна з них, зробив висновок Джорджо. Дівчина плакала і щось розповідала. Джорджо вже вкотре мив руки, витираючи їх паперовою серветкою.
Дівчина вийшла з кабіни, побачивши Джорджо, принишкла, глянувши наляканими очима. Він простягнув їй наготовану візитку зі словами:
-- Треба буде допомога, подзвоніть.
Дівчина взяла візитку і швидко заховала її до сумки на плечі. Якраз вчасно, бо до туалету зайшла одна з жінок і запитала:
-- Софія, в тебе все добре?
-- Так, кров уже зупинилася.
Дівчину звати, Софія, відмітив для себе Джорджо. Він знову сів до свого столу, продовжуючи їсти. Опустів столик шумної компанії, всі вже були на вулиці. До них приєдналася й Софія.
Вечір доходив кінця, Джорджо поспішив додому, не перестаючи думати про дівчину. Хто вона? Що робить з отим румуном? Питань було багато, відповіді на які він надіявся отримати, коли дівчина йому задзвонить. Але вона не подзвонила ні на слідуючий день ні через тиждень. Джорджо вже й забув ту зустріч в ресторані, впрягся в нові процеси, в свій робочий ритм, що не залишав багато часу для роздумів. Життя йшло своїм ходом, рухалося з невпинною швидкістю.
Одного вечора, Джорджо сидячи біля телевізора, майже засинав, як пролунав телефонний дзвінок. Схвильований голос нараз вивів його зі сну, це була Софія. Вона щось спішила, говорила, ковтаючи слова.
-- Давай все по порядку. -- запропонував Джорджо.
-- Де ти? Що сталося? Не плач. Слухав, і змінився на обличчі.
-- Як це сталося? Я зараз буду.
На годиннику була половина десятої, ще не пізно. Одягнувшись, він вийшов з дому і поїхав в поліцію, де знаходилася Софія. Поговоривши з поліцейським, оформивши необхідні папери, Джорджо забрав Софію. За той час, як він її бачив востаннє, дівчина дуже змінилася. Вона змарніла, тремтіла, ховала очі і боязливо озиралася навколо. Зацькована й залякана, Софія викликала жаль і співчуття.
-- Розкажи, як це все сталося?.
Софія розплакалася,
-- Чому я не вмерла ще не народившись, за що мені така кара?
Це були не просто слова, то був біль, біль душі, біль, що краяв і кричав, біль Софії. Джорджо вже зустрічав багато випадків у своїй практиці, тому здивувати його було важко, але Софія -- зуміла.
Софія мала тридцять років, приїхала до Італії п’ять років тому, після закінчення університету в Києві, звідки й була родом. Вчилася на архітектурному факультеті, але після закінчення, роботи постійної не знайшла. Перебивалася короткочасними заробітками, на життя не вистачало, брати в батьків вже не хотіла. Через знайомих потрапила до Італії, в Рим. Працювала на прибиранні, потім нянею в сім’ї лікаря, але жінка приревнувала чоловіка до неї і Софія залишила роботу. Познайомилася з Лукою, румуном, який пообіцяв допомогти їй з роботою. Потрапила секретаркою в фірму, що займалася реставраційними роботами. Але Лука не випустив її зі своїх пазурів, вона змушена була перейти жити до нього. Часто п’яний і швидкий на руку, Лука бив її з ревнощів, за непослух або просто так аби знала. Втікала, але він її знаходив, якщо не знав в якої подруги, то чекав після роботи і все починалося спочатку. Це було пекло, а не життя. Лука займався “чорними” справами: збирав данину з магазинів, де торгували румуни, торгував наркотиками. сам не вживав, а збутом промишляв. Збирав гроші з секс-рабинь, що стояли на вулицях Риму. Про це все вона дізналася з часом, бо всі розмови велися на румунській, якої вона не знала. Спочатку Софія навіть не здогадувалася де опинилася. Лука слідкував, щоб у неї не було знайомих друзів-українок, контролював телефон і викидав з рубрики всі контакти. Так у неї не залишилося нікого. Думати, як їй вирватися з цього рабства, але нічого придумати не могла. Коли, одного разу пригрозила, що піде від нього, то Лука глянув грізно і сказав:
-- Підсажу на наркотики, будеш лагідна, як кішка, робитимеш все, що скажу.
Злякалася, бо знала добре його дурну натуру.
З офісу її розрахували, бо почала часто пропускати, після знущань Луки, не мала сили йти на роботу. Залишившись без роботи, Софія потрапила в повну залежність від Луки. Він почав використовувати її, як кур’єра наркотиків, які вона переносила в певні місця для клієнтів. Розуміла, що потрапила в пастку, розуміла, що це небезпечно, але не знала, як їй звільнитись. Ночами не спала, думала й передумувала свою непросту ситуацію, а точніше -- халепу. Пробувала говорити з Лукою, але марно. Він лиш злорадно сміявся й відповідав, що вона ще не знає де може опинитися, коли він її кине. А наразі, має сидіти тихо й сопіти в дві дирки, бо навколо хмари молодих дівок, а вона вже застара, та ще й бурчить.
Одного разу в сварці, вона йому кинула, що не хоче це більше терпіти і піде до поліції. Лука змінився в обличчі, підскочив до Софії, збив її додолу і почав немилосердно бити ногами. Софія закривала руками обличчя, коли знепритомніла, то вже не пам’ятала нічого. Лука подумав, що вона мертва, вилив на неї відро води, але вона до тями не прийшла. Скільки часу лежала там, не знає, бо коли свідомість повернулася, то Луки вже не було. Поворухнутися не могла, боліла кожна частинка побитого тіла, Софія лежала в калюжі крові, все навколо було мокре. Рот був повний крові, рани на руках і ногах вже засохли, обличчя розпухло. Спробувала поворухнутися, кожен рух приносив невимовний біль, але переломів не було. Доповзла до ванни і почала вмиватися в біде, бо піднятися на ноги до умивальника сил не мала. Промила очі, виплюнула згусток крові і заплакала. Плакала не тільки від болю, а й від безжалісної безвиході, від пережитого кошмарного страху, що заполонив все єство. Плакала, перед невідомістю, яка чекає на неї. Вона розуміла, що це ще не кінець, це початок, невідомий, страшний і моторошний.
Дочвалала до ліжка і впала. Лежала і думала, що має щось зробити, аби вижити. Піти не було куди і не було до кого. Друзів не мала, знайомих розгубила. Якщо втікати, то тільки десь далеко, бо Рим став тісним для неї з Лукою.
Лука ввечері не прийшов, не з’явився він і на слідуючий день. Не дзвонив, не питав, не цікавився. Залишив її в калюжі крові -- і чи жива, чи мертва йому було байдуже. Софія знала, що він не горів великою любов’ю, але щоб отак…
Зібравши свої небагаті пожитки, Софія спробувала відчинити двері, але не могла, ключів не знайшлося. Лука замкнув її і забрав з собою всі ключі, залишив її саму, щоб здохла, бо інакше розцінити таке відношення вона не могла. Змучена й знесилена збиранням та оцінивши ситуацію -- Софія заплакала гірко й одиноко.
Лука прийшов десь близько вечора, поглянув на неї і злісно усміхнувся:
-- Тепер ти, надіюсь зрозуміла, що з тобою тут ніхто панькатися не буде?
Ти думала, що так легко все скінчиться, викинь це з голови. Ще маєш відробити все, що на тебе потрачено. Я вже знайшов тобі роботу, яку ти будеш робити, поки я не вирішу -- чи досить. Зрозуміла?.
Софія дивилася своєму мучителю в вічі і не бачила там нічого, крім черствої байдужості, вражено мовчала, заціпенівши від крижаного тону. Лука вів себе зухвало, вона зрозуміла, що її біди ще не скінчилися, а лиш починаються.
-- Спочатку на вулиці відроблятимеш гроші, а потім я знайду квартиру, де ти будеш надавати послуги чоловікам. Але спочатку маєш пройти вишкіл та набратися досвіду на вулиці, це буде під моїм наглядом та контролем. Побачимо, який зиск з тебе буде, щоб не тратити дарма гроші.
Софія не вірила почутому:
-- Ти не посмієш, я тобі не невільниця, секс не продаю і займатися цим не буду.
-- Ого-о-о-о-о -- зареготав Лука.
-- Ти ще смаленого вовка не бачила. Тобі стояти на вулиці, здасться раєм. Думаєш, що всі йшли туди охоче, чи з великим бажанням? Ні, ми вміємо переконувати! Хочеш спробувати?
Софія заплакала з відчаю й зі страху. А Лука потішався над нею.
-- Тебе ще треба трохи потримати а хаті, бо виглядаєш страшно, злякаєш клієнтів. Ніхто на таку розцяцьковану морду не гляне. Спатимеш, он там.
То була маленька кімната перероблена з комори, на випадок п’яних гостей Луки, що “нажравшись” не могли самі йти додому. Там стояла розкладушка, смерділо потом і перегаром від недавнього гостя.
Софія зрозуміла, що це тільки кілька днів відстрочки. Хвиля страху накрила її з головою, виступила холодним потом й запекла під грудьми. Знала і бачила, як багато дівчат стоїть на дорогах і зароблені гроші потоком йдуть до кишені Луки та його братви. Як вона докотилася до такого життя, чому? Багато питань роїлося в голові Софії. Дівчина плакала, але щоб Лука не чув. Пощади не просила, бо знала, що ніщо її не порятує. Телефон у неї забрали, зв’язку ні з ким вона не мала. Мабуть померти краще, ніж так жити, прийшла й така думка до Софії. Але так багато хотілося досягти, так гарно мріялося, а натомість, замість омріяного життя -- секс-невільниця на дорозі. Дійсність була такою жахливою, що Софія аж здригнулася від чорного паралізуючого страху. Займатися проституцією на дорозі -- гіршого вже було.
Пройшло ще два дні. Софія не могла вийти з дому, бо була передбачливо замкнута Лукою. Вона безцільно бродила не прибраною та не затишною квартирою, не хотілося їсти, не хотілося жити. Безвихідь, безцільність, без.. без.. тільки такі думки билися в скронях. Оце вона влипла, як муха на клейку ленту, що їх вішала бабуся в селі влітку в літній кухні. Тепер вона, як та муха, залипла і годі вирватися з того багна, кричить, пищить, а всім байдуже, ніхто не почує, ніхто не поможе. Софія згадала того італійця з ресторану, що дав їй свою візитку; номер вона запам’ятала, а візитку передбачливо викинула, щоб Лука не знайшов. Дзвонити йому не могла, бо телефону не мала, та й було соромно за своє паскудне життя.
Повернувся Лука, роздивився лице Софії й наказав їй замастити ще не зовсім зниклі синці. Швирнув їй в руки, якесь лахміття з клаптиків тканини, що мало не прикривати, а виставляти тіло на показ.
--Одягайся. -- крикнув він на Софію.
Та гидливо взяла той мотлох і почала розглядати.
-- Сьогодні почнеш працювати, під наглядом хлопців, щоб не втекла. Спробуєш тікати, наздоженуть, будуть катувати, мало не покажеться. Подумай добре. -- злісно кинув їй Лука.
-- Для мене краще вмерти, ніж йти на таку роботу…-- відповіла Софія.
-- О, вмерти ще встигнеш, маєш заробити на свої похорони.
Софія не могла повірити, що людина, яка ще недавно була з нею доброю, говорила лагідні слова, може стати таким жорстоким звіром. Як могла так помилитися, так повірити. Вона згадала попередження своїх подруг, яких так по-дурному розгубила. А зараз їй так їх не вистачає. Стало тоскно від того, що її чекає. Сама дурепа залізла в цю халепу, що шукала -- те й знайшла. Не хотіла працювати, як всі, шукала легшого життя, хто їй винуватий. Шукала рай, що зветься -- неволею.
-- Ти що заснула? Пора! Зараз прийде хлопець, який відведе тебе на твоє місце. Він за тобою прослідкує, щоб вела себе, як треба.
-- Я не знаю, не вмію, не буду . -- заплакала Софія.
-- Начишся, це просто і не хнич, бо набридло твоє скигління. -- скипів Лука.
У двері подзвонили, Софія здригнулася. Але до кімнати зайшла гарна білява дівчина. Лялькова краса була штучною -- накачані силіконом губи, татуажні брови штучні вії, доштуковане волосся, нерухомі груди випиралися з розрізу коротенького плаття, все було фальшиво штучним. Красуня побачила Луку і не звертаючи уваги на Софію, кинулась до нього.
-- Любий, я так заскучала.
Моя заміна, зрозуміла Софія. Їй злорадно подумалося,
--Ага, давай, давай у цього козла дівки довго не затримуються, потім матимеш мою долю. Він швидко виписує квиток в щасливе майбутнє.
А закохані воркували й обіймалися, незважаючи на Софію.
-- Ти збери свою одежу, бо житимеш з дівчатами, -- кинув через плече Лука. Софія підійшла до шафи. До кімнати завалився пів п'яний румун, що займався дівчатами на вулицях. Це був дуже неприємний тип -- страшний, уродливий, злий і непривітний. Одного разу вона бачила відео, де він мучив кота і реготав при цьому. Це було страшно і моторошно, бо цей упир не мав ні людської подоби, ні людського серця.
-- Передаю тебе в надійні руки. --сказав Лука.
Здоровань заіржав, якось так не по-людськи, що аж Софія затремтіла.
-- Ходім, бо я ще вас маю по місцях розвезти, чого ти так довго морочишся. -- прогугнявило страховисько.
Закохані перейшли до кухні, їм було байдуже до Софії, нею тепер було кому опікуватися. Взявши сумку зі своїми речами, Софія вийшла з хати. За чверть години вона вже була в якійсь комірчині, яку ділила ще з однією дівчиною. Софію змусили одягти секс лахміття і вивели з кімнати. Хтось дивився співчутливо, а хтось глузливо, але Софія того не бачила. Не бачила вона дороги перед себе, туман застилав їй очі, ноги були ватяні і не хотіли йти, коліна чіпалися один до одного і не давали робити кроки. Хода її була, як паралізована.
-- А це що за вигляд? -- гаркнув наглядач.
-- Ти, що думаєш, так комусь сподобатися. Зарубай собі на носі, триста євро маєш заробити за вечір. Як зможеш -- чи з одного, чи з сотні, але маєш принести. Тому шевели маслами і думай, як це зробити. Бо, коли я їх не матиму, то битиму, а я це вмію робити дуже боляче.
Софія спробувала розрівняти спину, але це їй вдалося не зовсім.
Слухаючи її розповідь, Джорджо не йняв віри. Оце в наш час, в Італії, у вік комп'ютерів та айфонів, а такий первіснообщинний лад, таке рабовласництво. Це ніяк не в’язалося з дійсністю, не вкладалося в його розумінні. Він робив помітки в своєму записнику, включив записний пристрій, бо розумів, що таку сповідь має записати, не покладаючись на пам'ять. Розумів, що потім буде ще запитувати і уточнювати, але зараз він слухав гірку сповідь, від якої йому було не по собі. Йшлося про мафіозну структуру, про торгівлю людьми, про проституцію, про наркотики і ще багато інших видів мафіозної діяльності, що діяла поза законом тут, в його Італії. Вони сиділи в машині, а за вікном уже сіріло, година була не пізня, скоріше ранкова. Глянув на годинник, п’ята ранку, так швидко злетів час. Сповідь дівчини прогнала сон.
Софія продовжила свою розповідь.
Її залишили на вулиці, це була околиця Риму -- Тібуртіна. Софія знала, що таких місць навколо Риму було багато. Опинившись на вулиці, в напівтемряві під вуличним ліхтарем, без документів, телефону, грошей. Мала маленьку сумочку, де були вологі серветки, жуйка і презервативи. Все решта в неї відібрали при ретельній перевірці всіх її речей, з якими вона прийшла до путан гуртожитку, так про себе вона назвала ту квартиру. Дівчата там жили, як солдати в армії --одна біля одної. Дивно, що сюди ніколи не приходила поліція, подумала Софія.
На вулиці вона була не одна, поруч була ще одна дівчинка молода, підліток. Дівчинка була румункою, а ще за кілька метрів інша, метиска, здавалося африканка або тунізійка. Софія роздивилася навколо -- бруд, сміття, поламані старі меблі, старе ганчір’я, стало бридко. До неї під’їхав автомобіль, чоловік роздивився її і не кажучи й слова, від'їхав до дівчини румунки. Та з усмішкою перекинулася з ним кількома словами, юркнула на заднє сидіння. За півгодини вона повернулася.
Софія старалася не привертати до себе уваги, їй була бридка навіть думка -- любити за гроші. Вона не думала про те, що її чекає, якщо вона не принесе необхідної суми, бо не мала про те ніякої уяви. До неї підійшла метиска і сказала:
-- Усміхайся, зваблюй, бо так ти нікого не спіймаєш.
-- А я й не хочу. -- відповіла Софія.
Дівчина похитала головою.
-- Краще тут з одним, ніж потім з цілою компанією п’яних чоловіків, які тебе гвалтуватимуть і знущатимуться доки ти будеш при тямі. Це в них називається -- навчання й набуття практики та досвіду. Я вже це пройшла, тому не раджу тобі пробувати.
Софія здригнулася, горло стиснуло важкими кліщами:
--То не може бути правда. -- прошепотіла вона.
-- Ой, дівчино, як ти ще багато не знаєш, як багато ще перетерпиш. Не накликай біду на свою голову, це пекло і ми тут маємо вижити. -- промовила. Вона ще щось хотіла сказати, але раптом замовкла і тінню кинулась в кущі. Нас оточила поліція, ну, не зовсім нас, мене і ще троє дівчат, які не встигли втекти. А я й не знала, що треба було тікати, отак я й опинилася в поліції.
Нас зібрали в одній кімнаті і почали викликати по одній, оформляли папери. Коли дійшла моя черга, то поліцейський сказав:
-- У нас поповнення, новенька?
Я розплакалася, але він зауважив, що плакати треба було раніше. Софія витерла сльози, що горохом котилися по щоках, пошморгала носом і продовжила. В мене не було до кого звернутися, друзів я не маю, родини теж. Нікого! Гарячково згадувала ваш номер, який мала пам’ятати. Почала просити в поліцейського, щоб дозволив зробити один дзвінок. Він задумливо дивився на мене, коли до кімнати зайшов ще один і промовив:
-- Най позвонить. Видно, що вона ще не увійшла в смак своєї професії. Щось мені підказує, що вона не одна з них.
-- Так думаю і я. Ще не була в нас, а сьогодні не тікала й не ховалася. Стояла безпорадно й дивилася розгублено.. Хтозна, як так сталося, що стояла там на дорозі.
Софія повернула голову до Джорджо і промовила:
-- Я позвонила, бо більше нікому. Молилася в душі, щоб ви відповіли, щоб згадали мене. Ви були моя остання надія. Дякую.
Дівчина посміхнулася крізь сльози.
Надворі світало. Перші промені сонця позолотили купол церква, біля якої ми зупинилися. Джорджо запитав:
-- Що ти думаєш робити?
Софія чекала це запитання.
-- Ще не вирішила остаточно, але мабуть поїду додому, бо тут мені дуже страшно. Коли мене знайде Лука, то я не знаю чим це для мене може обернутися. Але я не маю грошей, а головне -- документів. Не знаю, як мені вирішити цю проблему, бо мої документи залишилися в Луки.
Дівчина спохмурніла, опустила голову, дивлячись в підлогу.
-- Давай спочатку відпочинемо, це необхідно нам обом. Потім подумаємо, з якого боку взятися за рішення проблем. Я так розумію, що тобі їхати нікуди.
Софія похилила голову.
-- Ні, я не знаю де зможу сховатися, щоб мене не знайшов Лука. Я боюся.
-- Тоді їдемо до мене. -- запропонував Джорджо.
Софія вдячно усміхнулася.
Поки Софія спала, Джорджо зв’язався з певними органами і домовився про зустріч. Справа була не проста він сам за неї взятися не міг, та й не мав права.Софія залишилася на цей час в його домі.
В поліції домовилися, що коли прийде Лука вносити за неї залог, то йому скажуть, що її відпустили, як на перший раз. Софію шукали, але Луки не було ніде видно. Це було дивно, бо він завжди був в центрі шумних збіговиськ та компаній. Така його відсутність насторожувала. Поліція слідкувала за будинком, згідно з розробленим планом. Але марно, Лука зник. В поліції розуміли, що Лука був не головним, але й не останнім в цім ділі. Мало помалу збирали інформацію на всю банду.
Розв’язка була несподіваною, Луку знайшли з перерізаною горлянкою в своєму домі, а дівчина білявка зникла. Одна загадка, потягнула іншу. Порушено кримінальну справу.
В домі Луки знайшли схованки з документами дівчат, яких розшукували або яких вже не було. Знайшли гроші та цінності. Знайшлися документи Софії.
Під час розслідування виникли цікаві факти: Дівчина білявка мала брата, який опікувався дівчиною. В них з Лукою сталася перепалка, як розповідали сусіди. Але невдовзі все стихло. Брат забрав сестру, що опиралася й не хотіла йти. Вони обоє стверджували, що залишили Луку вдома, він був живий. Загадку треба було розгадати, але це вже справа поліції.
Софія вирішила повернутися в Україну. Джорджо не стримував, бо розумів, що після пережитого їй необхідно побути вдома, де як кажуть, навіть стіни лікують. А там, хто зна...
В ресторані було людно, але вільний столик знайшовся. Він примостився в кутку і зайнявся вивченням принесеного меню. Тихенько лунала музика, говорили й сміялися люди, снували офіціанти з мисками. Джорджо зробив замовлення. В очікуванні, він знічев’я розглядав відвідувачів. Його увагу привернула група молодих людей, віком тридцять--сорок років. Троє чоловіків і три жінки, чоловіки були вже добряче напідпитку, вели себе роз’язно. З обривчастих фраз, Джорджо зрозумів, що вони румуни, а це було не дивно, бо вони любили випити й подебоширити. Дві жінки про щось говорили жестикулюючи і аж зривалися на крик сперечаючись, а третя… О! Це була просто красуня, вона не приймала участі ні в суперечці жінок, ні в розмові чоловіків, просто сиділа і мовчала, споглядаючи за всім. Було таке враження, що жінка ображена чи посварена зі своїм бойфрендом. Дівчина сумувала, відсутньо думаючи, про щось своє.
Джорджо роздивлявся дівчину, мимоволі робив свої професійні висновки, це було його улюбленим заняттям -- спостерігати і аналізувати людину, коли та не бачить, можна було зробити багато нових відкриттів для себе. Дівчина слов’янка або, як кажуть італійці “слава”, білошкіра красуня з довгим пшеничним волоссям, сіро-зеленими очима під чорними густими віями. Мала гарну фігуру, тонку талію, високі груди та широкі сідниці, одним словом -- вродлива -- така не залишить чоловіка байдужим. Джорджо був неабияким поціновувачем жіночої вроди, дівчина йому явно подобалася.
Розпочавши свою трапезу, він не переставав розглядати її. За їхнім столом розгорілася суперечка між чоловіками, жінки приєдналися й собі, а білявка сиділа й мовчала, не беручи участі в їхній гризні, що грозилася перерости в бійку. Один з чоловіків, що був поруч з нею щось їй сказав, але дівчина заперечливо хитнула головою. Але чоловік був непохитний, він простягнув руку і силоміць притягнув її до себе. Дівчина пробувала відсторонитися, було видно, що їй не до вподоби таке поводження. А чоловік, почуваючи себе завойовником з феодального ладу, з силою жбурнув її в свої обійми. Дівчина вдарилася обличчям до чоловічого плеча, зойкнула. На них почали звертати увагу інші. З носа в дівчини з’явилася кров, яку вона витерла серветкою, але не зупинила. Підійшов офіціант і щось їм сказав, але його ніхто не почув, бо всі нараз почали говорити і жестикулювати, щось доводити один одному. Дівчина встала і пішла до туалету. Джорджо відмітив, що вона і дійсно була дуже гарна. Йому стала жаль, ще він побачив, що дівчина була стривожена і дуже налякана.
Вбиральня мала дві кабінки, Джорджо зупинився біля чоловічої, чекаючи на дівчину, що вмивалася під водою в сусідній. В неї задзвонив телефон, вона відповіла українською мовою. Отже вона не одна з них, зробив висновок Джорджо. Дівчина плакала і щось розповідала. Джорджо вже вкотре мив руки, витираючи їх паперовою серветкою.
Дівчина вийшла з кабіни, побачивши Джорджо, принишкла, глянувши наляканими очима. Він простягнув їй наготовану візитку зі словами:
-- Треба буде допомога, подзвоніть.
Дівчина взяла візитку і швидко заховала її до сумки на плечі. Якраз вчасно, бо до туалету зайшла одна з жінок і запитала:
-- Софія, в тебе все добре?
-- Так, кров уже зупинилася.
Дівчину звати, Софія, відмітив для себе Джорджо. Він знову сів до свого столу, продовжуючи їсти. Опустів столик шумної компанії, всі вже були на вулиці. До них приєдналася й Софія.
Вечір доходив кінця, Джорджо поспішив додому, не перестаючи думати про дівчину. Хто вона? Що робить з отим румуном? Питань було багато, відповіді на які він надіявся отримати, коли дівчина йому задзвонить. Але вона не подзвонила ні на слідуючий день ні через тиждень. Джорджо вже й забув ту зустріч в ресторані, впрягся в нові процеси, в свій робочий ритм, що не залишав багато часу для роздумів. Життя йшло своїм ходом, рухалося з невпинною швидкістю.
Одного вечора, Джорджо сидячи біля телевізора, майже засинав, як пролунав телефонний дзвінок. Схвильований голос нараз вивів його зі сну, це була Софія. Вона щось спішила, говорила, ковтаючи слова.
-- Давай все по порядку. -- запропонував Джорджо.
-- Де ти? Що сталося? Не плач. Слухав, і змінився на обличчі.
-- Як це сталося? Я зараз буду.
На годиннику була половина десятої, ще не пізно. Одягнувшись, він вийшов з дому і поїхав в поліцію, де знаходилася Софія. Поговоривши з поліцейським, оформивши необхідні папери, Джорджо забрав Софію. За той час, як він її бачив востаннє, дівчина дуже змінилася. Вона змарніла, тремтіла, ховала очі і боязливо озиралася навколо. Зацькована й залякана, Софія викликала жаль і співчуття.
-- Розкажи, як це все сталося?.
Софія розплакалася,
-- Чому я не вмерла ще не народившись, за що мені така кара?
Це були не просто слова, то був біль, біль душі, біль, що краяв і кричав, біль Софії. Джорджо вже зустрічав багато випадків у своїй практиці, тому здивувати його було важко, але Софія -- зуміла.
Софія мала тридцять років, приїхала до Італії п’ять років тому, після закінчення університету в Києві, звідки й була родом. Вчилася на архітектурному факультеті, але після закінчення, роботи постійної не знайшла. Перебивалася короткочасними заробітками, на життя не вистачало, брати в батьків вже не хотіла. Через знайомих потрапила до Італії, в Рим. Працювала на прибиранні, потім нянею в сім’ї лікаря, але жінка приревнувала чоловіка до неї і Софія залишила роботу. Познайомилася з Лукою, румуном, який пообіцяв допомогти їй з роботою. Потрапила секретаркою в фірму, що займалася реставраційними роботами. Але Лука не випустив її зі своїх пазурів, вона змушена була перейти жити до нього. Часто п’яний і швидкий на руку, Лука бив її з ревнощів, за непослух або просто так аби знала. Втікала, але він її знаходив, якщо не знав в якої подруги, то чекав після роботи і все починалося спочатку. Це було пекло, а не життя. Лука займався “чорними” справами: збирав данину з магазинів, де торгували румуни, торгував наркотиками. сам не вживав, а збутом промишляв. Збирав гроші з секс-рабинь, що стояли на вулицях Риму. Про це все вона дізналася з часом, бо всі розмови велися на румунській, якої вона не знала. Спочатку Софія навіть не здогадувалася де опинилася. Лука слідкував, щоб у неї не було знайомих друзів-українок, контролював телефон і викидав з рубрики всі контакти. Так у неї не залишилося нікого. Думати, як їй вирватися з цього рабства, але нічого придумати не могла. Коли, одного разу пригрозила, що піде від нього, то Лука глянув грізно і сказав:
-- Підсажу на наркотики, будеш лагідна, як кішка, робитимеш все, що скажу.
Злякалася, бо знала добре його дурну натуру.
З офісу її розрахували, бо почала часто пропускати, після знущань Луки, не мала сили йти на роботу. Залишившись без роботи, Софія потрапила в повну залежність від Луки. Він почав використовувати її, як кур’єра наркотиків, які вона переносила в певні місця для клієнтів. Розуміла, що потрапила в пастку, розуміла, що це небезпечно, але не знала, як їй звільнитись. Ночами не спала, думала й передумувала свою непросту ситуацію, а точніше -- халепу. Пробувала говорити з Лукою, але марно. Він лиш злорадно сміявся й відповідав, що вона ще не знає де може опинитися, коли він її кине. А наразі, має сидіти тихо й сопіти в дві дирки, бо навколо хмари молодих дівок, а вона вже застара, та ще й бурчить.
Одного разу в сварці, вона йому кинула, що не хоче це більше терпіти і піде до поліції. Лука змінився в обличчі, підскочив до Софії, збив її додолу і почав немилосердно бити ногами. Софія закривала руками обличчя, коли знепритомніла, то вже не пам’ятала нічого. Лука подумав, що вона мертва, вилив на неї відро води, але вона до тями не прийшла. Скільки часу лежала там, не знає, бо коли свідомість повернулася, то Луки вже не було. Поворухнутися не могла, боліла кожна частинка побитого тіла, Софія лежала в калюжі крові, все навколо було мокре. Рот був повний крові, рани на руках і ногах вже засохли, обличчя розпухло. Спробувала поворухнутися, кожен рух приносив невимовний біль, але переломів не було. Доповзла до ванни і почала вмиватися в біде, бо піднятися на ноги до умивальника сил не мала. Промила очі, виплюнула згусток крові і заплакала. Плакала не тільки від болю, а й від безжалісної безвиході, від пережитого кошмарного страху, що заполонив все єство. Плакала, перед невідомістю, яка чекає на неї. Вона розуміла, що це ще не кінець, це початок, невідомий, страшний і моторошний.
Дочвалала до ліжка і впала. Лежала і думала, що має щось зробити, аби вижити. Піти не було куди і не було до кого. Друзів не мала, знайомих розгубила. Якщо втікати, то тільки десь далеко, бо Рим став тісним для неї з Лукою.
Лука ввечері не прийшов, не з’явився він і на слідуючий день. Не дзвонив, не питав, не цікавився. Залишив її в калюжі крові -- і чи жива, чи мертва йому було байдуже. Софія знала, що він не горів великою любов’ю, але щоб отак…
Зібравши свої небагаті пожитки, Софія спробувала відчинити двері, але не могла, ключів не знайшлося. Лука замкнув її і забрав з собою всі ключі, залишив її саму, щоб здохла, бо інакше розцінити таке відношення вона не могла. Змучена й знесилена збиранням та оцінивши ситуацію -- Софія заплакала гірко й одиноко.
Лука прийшов десь близько вечора, поглянув на неї і злісно усміхнувся:
-- Тепер ти, надіюсь зрозуміла, що з тобою тут ніхто панькатися не буде?
Ти думала, що так легко все скінчиться, викинь це з голови. Ще маєш відробити все, що на тебе потрачено. Я вже знайшов тобі роботу, яку ти будеш робити, поки я не вирішу -- чи досить. Зрозуміла?.
Софія дивилася своєму мучителю в вічі і не бачила там нічого, крім черствої байдужості, вражено мовчала, заціпенівши від крижаного тону. Лука вів себе зухвало, вона зрозуміла, що її біди ще не скінчилися, а лиш починаються.
-- Спочатку на вулиці відроблятимеш гроші, а потім я знайду квартиру, де ти будеш надавати послуги чоловікам. Але спочатку маєш пройти вишкіл та набратися досвіду на вулиці, це буде під моїм наглядом та контролем. Побачимо, який зиск з тебе буде, щоб не тратити дарма гроші.
Софія не вірила почутому:
-- Ти не посмієш, я тобі не невільниця, секс не продаю і займатися цим не буду.
-- Ого-о-о-о-о -- зареготав Лука.
-- Ти ще смаленого вовка не бачила. Тобі стояти на вулиці, здасться раєм. Думаєш, що всі йшли туди охоче, чи з великим бажанням? Ні, ми вміємо переконувати! Хочеш спробувати?
Софія заплакала з відчаю й зі страху. А Лука потішався над нею.
-- Тебе ще треба трохи потримати а хаті, бо виглядаєш страшно, злякаєш клієнтів. Ніхто на таку розцяцьковану морду не гляне. Спатимеш, он там.
То була маленька кімната перероблена з комори, на випадок п’яних гостей Луки, що “нажравшись” не могли самі йти додому. Там стояла розкладушка, смерділо потом і перегаром від недавнього гостя.
Софія зрозуміла, що це тільки кілька днів відстрочки. Хвиля страху накрила її з головою, виступила холодним потом й запекла під грудьми. Знала і бачила, як багато дівчат стоїть на дорогах і зароблені гроші потоком йдуть до кишені Луки та його братви. Як вона докотилася до такого життя, чому? Багато питань роїлося в голові Софії. Дівчина плакала, але щоб Лука не чув. Пощади не просила, бо знала, що ніщо її не порятує. Телефон у неї забрали, зв’язку ні з ким вона не мала. Мабуть померти краще, ніж так жити, прийшла й така думка до Софії. Але так багато хотілося досягти, так гарно мріялося, а натомість, замість омріяного життя -- секс-невільниця на дорозі. Дійсність була такою жахливою, що Софія аж здригнулася від чорного паралізуючого страху. Займатися проституцією на дорозі -- гіршого вже було.
Пройшло ще два дні. Софія не могла вийти з дому, бо була передбачливо замкнута Лукою. Вона безцільно бродила не прибраною та не затишною квартирою, не хотілося їсти, не хотілося жити. Безвихідь, безцільність, без.. без.. тільки такі думки билися в скронях. Оце вона влипла, як муха на клейку ленту, що їх вішала бабуся в селі влітку в літній кухні. Тепер вона, як та муха, залипла і годі вирватися з того багна, кричить, пищить, а всім байдуже, ніхто не почує, ніхто не поможе. Софія згадала того італійця з ресторану, що дав їй свою візитку; номер вона запам’ятала, а візитку передбачливо викинула, щоб Лука не знайшов. Дзвонити йому не могла, бо телефону не мала, та й було соромно за своє паскудне життя.
Повернувся Лука, роздивився лице Софії й наказав їй замастити ще не зовсім зниклі синці. Швирнув їй в руки, якесь лахміття з клаптиків тканини, що мало не прикривати, а виставляти тіло на показ.
--Одягайся. -- крикнув він на Софію.
Та гидливо взяла той мотлох і почала розглядати.
-- Сьогодні почнеш працювати, під наглядом хлопців, щоб не втекла. Спробуєш тікати, наздоженуть, будуть катувати, мало не покажеться. Подумай добре. -- злісно кинув їй Лука.
-- Для мене краще вмерти, ніж йти на таку роботу…-- відповіла Софія.
-- О, вмерти ще встигнеш, маєш заробити на свої похорони.
Софія не могла повірити, що людина, яка ще недавно була з нею доброю, говорила лагідні слова, може стати таким жорстоким звіром. Як могла так помилитися, так повірити. Вона згадала попередження своїх подруг, яких так по-дурному розгубила. А зараз їй так їх не вистачає. Стало тоскно від того, що її чекає. Сама дурепа залізла в цю халепу, що шукала -- те й знайшла. Не хотіла працювати, як всі, шукала легшого життя, хто їй винуватий. Шукала рай, що зветься -- неволею.
-- Ти що заснула? Пора! Зараз прийде хлопець, який відведе тебе на твоє місце. Він за тобою прослідкує, щоб вела себе, як треба.
-- Я не знаю, не вмію, не буду . -- заплакала Софія.
-- Начишся, це просто і не хнич, бо набридло твоє скигління. -- скипів Лука.
У двері подзвонили, Софія здригнулася. Але до кімнати зайшла гарна білява дівчина. Лялькова краса була штучною -- накачані силіконом губи, татуажні брови штучні вії, доштуковане волосся, нерухомі груди випиралися з розрізу коротенького плаття, все було фальшиво штучним. Красуня побачила Луку і не звертаючи уваги на Софію, кинулась до нього.
-- Любий, я так заскучала.
Моя заміна, зрозуміла Софія. Їй злорадно подумалося,
--Ага, давай, давай у цього козла дівки довго не затримуються, потім матимеш мою долю. Він швидко виписує квиток в щасливе майбутнє.
А закохані воркували й обіймалися, незважаючи на Софію.
-- Ти збери свою одежу, бо житимеш з дівчатами, -- кинув через плече Лука. Софія підійшла до шафи. До кімнати завалився пів п'яний румун, що займався дівчатами на вулицях. Це був дуже неприємний тип -- страшний, уродливий, злий і непривітний. Одного разу вона бачила відео, де він мучив кота і реготав при цьому. Це було страшно і моторошно, бо цей упир не мав ні людської подоби, ні людського серця.
-- Передаю тебе в надійні руки. --сказав Лука.
Здоровань заіржав, якось так не по-людськи, що аж Софія затремтіла.
-- Ходім, бо я ще вас маю по місцях розвезти, чого ти так довго морочишся. -- прогугнявило страховисько.
Закохані перейшли до кухні, їм було байдуже до Софії, нею тепер було кому опікуватися. Взявши сумку зі своїми речами, Софія вийшла з хати. За чверть години вона вже була в якійсь комірчині, яку ділила ще з однією дівчиною. Софію змусили одягти секс лахміття і вивели з кімнати. Хтось дивився співчутливо, а хтось глузливо, але Софія того не бачила. Не бачила вона дороги перед себе, туман застилав їй очі, ноги були ватяні і не хотіли йти, коліна чіпалися один до одного і не давали робити кроки. Хода її була, як паралізована.
-- А це що за вигляд? -- гаркнув наглядач.
-- Ти, що думаєш, так комусь сподобатися. Зарубай собі на носі, триста євро маєш заробити за вечір. Як зможеш -- чи з одного, чи з сотні, але маєш принести. Тому шевели маслами і думай, як це зробити. Бо, коли я їх не матиму, то битиму, а я це вмію робити дуже боляче.
Софія спробувала розрівняти спину, але це їй вдалося не зовсім.
Слухаючи її розповідь, Джорджо не йняв віри. Оце в наш час, в Італії, у вік комп'ютерів та айфонів, а такий первіснообщинний лад, таке рабовласництво. Це ніяк не в’язалося з дійсністю, не вкладалося в його розумінні. Він робив помітки в своєму записнику, включив записний пристрій, бо розумів, що таку сповідь має записати, не покладаючись на пам'ять. Розумів, що потім буде ще запитувати і уточнювати, але зараз він слухав гірку сповідь, від якої йому було не по собі. Йшлося про мафіозну структуру, про торгівлю людьми, про проституцію, про наркотики і ще багато інших видів мафіозної діяльності, що діяла поза законом тут, в його Італії. Вони сиділи в машині, а за вікном уже сіріло, година була не пізня, скоріше ранкова. Глянув на годинник, п’ята ранку, так швидко злетів час. Сповідь дівчини прогнала сон.
Софія продовжила свою розповідь.
Її залишили на вулиці, це була околиця Риму -- Тібуртіна. Софія знала, що таких місць навколо Риму було багато. Опинившись на вулиці, в напівтемряві під вуличним ліхтарем, без документів, телефону, грошей. Мала маленьку сумочку, де були вологі серветки, жуйка і презервативи. Все решта в неї відібрали при ретельній перевірці всіх її речей, з якими вона прийшла до путан гуртожитку, так про себе вона назвала ту квартиру. Дівчата там жили, як солдати в армії --одна біля одної. Дивно, що сюди ніколи не приходила поліція, подумала Софія.
На вулиці вона була не одна, поруч була ще одна дівчинка молода, підліток. Дівчинка була румункою, а ще за кілька метрів інша, метиска, здавалося африканка або тунізійка. Софія роздивилася навколо -- бруд, сміття, поламані старі меблі, старе ганчір’я, стало бридко. До неї під’їхав автомобіль, чоловік роздивився її і не кажучи й слова, від'їхав до дівчини румунки. Та з усмішкою перекинулася з ним кількома словами, юркнула на заднє сидіння. За півгодини вона повернулася.
Софія старалася не привертати до себе уваги, їй була бридка навіть думка -- любити за гроші. Вона не думала про те, що її чекає, якщо вона не принесе необхідної суми, бо не мала про те ніякої уяви. До неї підійшла метиска і сказала:
-- Усміхайся, зваблюй, бо так ти нікого не спіймаєш.
-- А я й не хочу. -- відповіла Софія.
Дівчина похитала головою.
-- Краще тут з одним, ніж потім з цілою компанією п’яних чоловіків, які тебе гвалтуватимуть і знущатимуться доки ти будеш при тямі. Це в них називається -- навчання й набуття практики та досвіду. Я вже це пройшла, тому не раджу тобі пробувати.
Софія здригнулася, горло стиснуло важкими кліщами:
--То не може бути правда. -- прошепотіла вона.
-- Ой, дівчино, як ти ще багато не знаєш, як багато ще перетерпиш. Не накликай біду на свою голову, це пекло і ми тут маємо вижити. -- промовила. Вона ще щось хотіла сказати, але раптом замовкла і тінню кинулась в кущі. Нас оточила поліція, ну, не зовсім нас, мене і ще троє дівчат, які не встигли втекти. А я й не знала, що треба було тікати, отак я й опинилася в поліції.
Нас зібрали в одній кімнаті і почали викликати по одній, оформляли папери. Коли дійшла моя черга, то поліцейський сказав:
-- У нас поповнення, новенька?
Я розплакалася, але він зауважив, що плакати треба було раніше. Софія витерла сльози, що горохом котилися по щоках, пошморгала носом і продовжила. В мене не було до кого звернутися, друзів я не маю, родини теж. Нікого! Гарячково згадувала ваш номер, який мала пам’ятати. Почала просити в поліцейського, щоб дозволив зробити один дзвінок. Він задумливо дивився на мене, коли до кімнати зайшов ще один і промовив:
-- Най позвонить. Видно, що вона ще не увійшла в смак своєї професії. Щось мені підказує, що вона не одна з них.
-- Так думаю і я. Ще не була в нас, а сьогодні не тікала й не ховалася. Стояла безпорадно й дивилася розгублено.. Хтозна, як так сталося, що стояла там на дорозі.
Софія повернула голову до Джорджо і промовила:
-- Я позвонила, бо більше нікому. Молилася в душі, щоб ви відповіли, щоб згадали мене. Ви були моя остання надія. Дякую.
Дівчина посміхнулася крізь сльози.
Надворі світало. Перші промені сонця позолотили купол церква, біля якої ми зупинилися. Джорджо запитав:
-- Що ти думаєш робити?
Софія чекала це запитання.
-- Ще не вирішила остаточно, але мабуть поїду додому, бо тут мені дуже страшно. Коли мене знайде Лука, то я не знаю чим це для мене може обернутися. Але я не маю грошей, а головне -- документів. Не знаю, як мені вирішити цю проблему, бо мої документи залишилися в Луки.
Дівчина спохмурніла, опустила голову, дивлячись в підлогу.
-- Давай спочатку відпочинемо, це необхідно нам обом. Потім подумаємо, з якого боку взятися за рішення проблем. Я так розумію, що тобі їхати нікуди.
Софія похилила голову.
-- Ні, я не знаю де зможу сховатися, щоб мене не знайшов Лука. Я боюся.
-- Тоді їдемо до мене. -- запропонував Джорджо.
Софія вдячно усміхнулася.
Поки Софія спала, Джорджо зв’язався з певними органами і домовився про зустріч. Справа була не проста він сам за неї взятися не міг, та й не мав права.Софія залишилася на цей час в його домі.
В поліції домовилися, що коли прийде Лука вносити за неї залог, то йому скажуть, що її відпустили, як на перший раз. Софію шукали, але Луки не було ніде видно. Це було дивно, бо він завжди був в центрі шумних збіговиськ та компаній. Така його відсутність насторожувала. Поліція слідкувала за будинком, згідно з розробленим планом. Але марно, Лука зник. В поліції розуміли, що Лука був не головним, але й не останнім в цім ділі. Мало помалу збирали інформацію на всю банду.
Розв’язка була несподіваною, Луку знайшли з перерізаною горлянкою в своєму домі, а дівчина білявка зникла. Одна загадка, потягнула іншу. Порушено кримінальну справу.
В домі Луки знайшли схованки з документами дівчат, яких розшукували або яких вже не було. Знайшли гроші та цінності. Знайшлися документи Софії.
Під час розслідування виникли цікаві факти: Дівчина білявка мала брата, який опікувався дівчиною. В них з Лукою сталася перепалка, як розповідали сусіди. Але невдовзі все стихло. Брат забрав сестру, що опиралася й не хотіла йти. Вони обоє стверджували, що залишили Луку вдома, він був живий. Загадку треба було розгадати, але це вже справа поліції.
Софія вирішила повернутися в Україну. Джорджо не стримував, бо розумів, що після пережитого їй необхідно побути вдома, де як кажуть, навіть стіни лікують. А там, хто зна...
