-- Гайда до моря, освіжитися хочеться. Душно ж як --запропонувала Ольга.
Дівчата не відмовлялися, так юрбою, як вийшли з ресторану, побігли в сторону моря.
-- А у нас з собою є! -- гукнула одна з них.
Пляшка в парі з пластмасовим стаканом, пішла по кругу. Закушували цукерками, які хтось мав у сумці з передачі, отриманої з дому.
-- Я йду купатися..
-- Хто зі мною? -- сказала Ольга.
-- Та ми не маємо костюмів, -- відповіла одна з дівчат.
-- Голі! Що слабо? Ніч, хто нас бачить. -- під'юджувала Ольга дівчат, роздягаючись сама.
На дурне, багато не треба, пропозиція сподобалася всім. До води побігло троє, інші ще роздумували. Ольга була без одежі, дві її подруги, в бікіні, що не прикривали ніц. Вода була тепла, нагріта денним палючим липневим сонцем, море лагідне й спокійне. Берег наповнився сміхом та дівочими голосами.
-- О, як тут весело, -- двоє чоловіків стояли й дивились, як жінки продовжували своє свято. Це були, ті самі українки, які щойно вийшли з ресторану, де щось святкували, здається день народження Ольги. А де ж це сама іменинниця? Ось вона, там в морі. Чоловіки роздивлялися дівчат, що хлюпалися в воді. Їх залишилося п'ятеро, решта, мабуть пішли додому, а ці ще продовжують веселитися.
Один з чоловіків, почав швидко роздягатися.
-- Ти куди, Анто? -- запитав інший.
-- Як куди, до дівчат, а ти?
--Я ні. Я, звідси подивлюся, -- відповів йому друг, засміявшись.
Антон зайшов у воду, дівчата притихли, а потім, сміючись дружно накинулися на нього розбризкуючи водою. В місячному сяйві звабно колихалися й підскакували дівочі груди, білим маревом виблискували тіла. Тільки Ольга, що була зовсім гола зайшла глибше в воду і присіла. Вона впізнала, того італійця, що весь вечір в ресторані, не зводив очей від їхнього столу. А він йшов просто до неї.
-- Не підходь, стій там, -- промовила Ольга.
--Чому?.--запитав Антоніо.
--Я без одежі.
-- То це саме те, що треба, -- засміявся Антоніо.
Він уже був близько. Дівчата замовкли і спостерігали за сценою, що розвивалася у них на очах, не знали, що його робити.
-- Олю, тобі принести труси? -- запитала одна з дівчат.
-- Не треба. -- відповіла Ольга.
-- Як ти?--запитала інша.
--Я, чудово. -- відповіла Ольга.
-- Я теж. -- промовив Антоніо.
-- Хочеш, я теж буду голий.
-- Ні, досить мене одної. -- відповіла Ольга. Вона почала нервуватися вже й хміль вивітрився з голови.
Антоніо вирішив не підходити ближче, щоб не лякати й так злякану жінку. Він легко пірнув у воду і поплив по місячній доріжці, а коли вийшов з води, то дівчата вже були одягнені. Вони повернули спиною його друга, який сміявся й казав, що й так все бачив. Так жартуючи й сміючись, вони познайомилися. Антоніо вийшов з води і підійшов до Ольги.
-- Вітаю. Хочу вас всіх запросити в нічний бар, що тут недалеко. Продовжуємо святкувати, завтра неділя, ніхто не працює.
Дівчата відмовлялися, але не дуже. В бар прийшли всі мокрі і галасливі. Дівчата побігли до туалетної кімнати аби привести себе в відносний порядок, хоч витерти розпливчату туш під очима, та поглянути в дзеркало. Чоловіки замовили випивку і вечір продовжувався. Всім було весело.
Антон провів Ольгу до її дому, вони обмінялися телефонними номерами і домовилися про зустріч.
Вранці, Ольга порснулася від неймовірного головного болю, що краяв череп на двоє. Вона аж застогнала зробивши спробу поворухнути головою.
-- От п’янь дурнувата, -- вилаялася Ольга.
-- І чого було смоли не напитися, може не так боліла б голова.
Згадувала своє вчорашнє святкування, з пам'яті виринали якісь обривки вчорашньої гульні, згадати все ніяк не вдавалося. Морське купання… пам'ять підкинула їй один з епізодів, о Боже, що то було, пробувала ще щось витягнути з тенет своєї пам'яті, але не виходило. Той італієць, він теж там купався, а далі? Потім пили ще, вона зовсім зірвалася з “котушок”. От, чорт! Подзвонила до своєї подруги, в надії, що та зможе заповнити білі плями вчорашнього дня. Подруга допомогла згадати, але ліпше від того не стало. Вона була на голяка в морі… італієць, який пригощав їх...Що він про неї думає? А чорт його бери, добре, що я його більше не побачу. Ольга, ще раз прокрутила в голові події вчорашнього дня і прийшла до висновку, що пити їй категорично заборонено, не вміє вона, а вчитися вже пізно.
З роздумів її вивів телефонний дзвінок, номер був незнайомий.
-- Я слухаю. Хто це? О…
Більше слів в Ольги не було, вона перейшла на звуки -- о, а, мм…, втративши дар мови. Від сорому почервоніли, навіть кишки в середині, не кажучи вже про обличчя, що паленіло жаром.
-- Номер, я дала? Ой, як негарно вийшло вчора, -- пробувала виправдовуватися Ольга.
-- Зустрітися? Не знаю, я не можу, маю подумати…
На більше Ольгу не вистачило, вона кинула телефон. Оце, вскочила в халепу, воно їй треба, клеїла мужика, а тепер маєш проблему. Ольга лихословила й матюкалася, обзивала себе найгіршими словами, але що було те було. А ще до всього , боліла голова. Називається -- погуляли, сердилася на себе Ольга. Як вона могла так набратися, такого з нею ще не траплялося. Знову подзвонила подрузі:
-- А той італієць, Антоніо, він теж купався? І що, а я? Як? Чорт. -- вилаялася Ольга.
-- Та дзвонив, та не піду я ніде, нащо мені того. -- Ольга закінчила розмову з подругою і побрела вмивати своє сьогоднішнє лице, щоб змити вчорашній сором. Дивилася на себе в дзеркало, на розлізлу туш під очима, на червоні очі, на обрюзгле лице від вчорашньої гульні, Ольга аж застогнала:
-- Ну, й на кого ти схожа? Шкода тварин ображати, бо нема таких в природі, щоб напивалися, як ти вчора, -- говорила зі своїм відображенням Ольга.
Якось закінчила день, працювати було нелегко, голова боліла, не допомагали випиті пігулки, що їх проковтнула цілу жменю. Чоловіки похмеляються пивом, кажуть, що допомагає. Ольга лиш уявила пиво, як нудота, бурею піднялася з обуреного шлунку. О, ні, це не допоможе!
Ввечері подзвонив Антоніо, запросив зустрітися, але Ольга не мала ніякого бажання кудись йти. Хотілося лягти в ліжко й заснути. Але Антоніо чекав на неї в барі за рогом, втекти не вдалося.
-- Еге ж, вчора йому моя п'яна морда сподобалася, а сьогодні хоче подивитися ще й на тверезу. -- засміялася з себе Ольга.
-- А що, піду, хай відчепиться,” наговорю сім мішків вовни”...
Антоніо зустрів її усміхнено.
-- Чому не хотіла приходити? З ким не буває. Повеселилися ви вчора, аж мені сподобалося. Я вже давно так не відпочивав. Веселі ви були.
-- Ти хотів мене бачити аби розказати, які ми були вчора? Та я вже знаю, а дещо навіть пам'ятаю, ти не старайся. Перший раз бачив п'яних? Отакі ми українки, -- п'ємо і гуляємо. -- сердито відповіла Ольга.
-- Тихо, тихо, ніхто нікого не мав на думці ображати. -- захищався Антоніо.
-- Я про інше хотів з тобою поговорити. Я тут ненадовго приїхав до родини, а сам живу в Римі. Ти мені дуже сподобалася, я хотів би продовжити наше знайомство.
-- Ти мене не знаєш, а може я алкоголічка і п'ю щодня. -- відповіла Ольга.
-- Та ні, я вже дорослий і навіть щеплений від поганих жінок. -- засміявся Антоніо.
-- А якщо ти помиляєшся і я саме така, як ти бачив вчора. --
не вгавала Ольга.
-- О, тоді, супер, бо буде весело, а я вже давно перестав веселитися в цьому житті.
Ольга замовкла, щось в цій фразі, сказаній з іронічним сумом, її насторожило. Вона взяла стакан з прохолодним напоєм і задумливо, дивлячись на Антоніо, почала пити. Вона чекала, що він продовжить свою розповідь, але Антоніо мовчав.
-- Я тут буду ще днів сім-- десять, а потім мушу їхати до Риму, мене чекає робота. Давай проведемо цей час разом, щоб краще пізнати один одного. Як тобі така ідея? -- сказав Антоніо.
-- Я заміжня. -- почала Ольга.
-- Не говори дурниць, ти вчора все розповіла. -- засміявся Антоніо.
--І що я сказала? То не правда. Ти що повірив п'яній жінці?
Антоніо задумливо дивився на Ольгу, вона йому дуже подобалася. Вродлива білява українка з волошковими очима, ладно складена, фігурова, як статуетка, вчора, в місячному сяйві була прекрасна, мов Венера. Він вірив своїй інтуїції яка ще ні разу його не підводила. Ольга втілювала всі його бажання, вона була жінкою його мрій. Він її хотів, але бути занадто наполегливим не смів, щоб не злякати.
-- Вчора ти святкувала своє п'ятдесятиріччя, що вдома маєш маму і дві заміжні доньки, що внучка росте твоєю копією. А ось за чоловіка, я щось не пам'ятаю.
Антоніо говорив, а Ольга гарячково шукала якесь виправдання своїй вчорашній безвідповідальній поведінці.
-- А, бачиш, не сказала, бо маю. Я заміжня і не можу з тобою зустрічатися.
Антоніо розсміявся:
-- Тому ти нагородила його всіма вишуканими епітетами та прокляттями, що аж стеля в барі тремтіла. Любиш ти його якось по-особливому, як то кажуть “до смерті закохана”. Тільки, ось “якби здох” то тобі не було б його шкода, бо “собаці -- собача смерть”. Дуже він тобі лиха багато приніс, що довелося їхати на заробітки, щоб дітей в люди вивести, бо “ та п’янь все з хати винесла”.
Ольга зрозуміла, що своїм нетверезим язиком вибовкала все і навіть більше. Не думала й не гадала, що так розвезе її і вона втратить контроль над собою. Який сором!. Дурепа!
-- І чого ти від мене хочеш? -- запитала Ольга.
-- Я не хочу, я пропоную. Пропоную познайомитися ближче, щоб пізнати один одного, а потім вирішити, як буде краще для обох. Погоджуйся, бо через тиждень я поїду. Мало часу, щоб переконати тебе, що я якраз той єдиний чоловік для тебе. Я хочу все і одразу.
-- І що це значить?
Вертілася думка, що він якийсь хворий на голову, їй було лячно -- його пропозиції, швидкість з якою він це робив, не даючи їй подумати, -- “вибивали землю з-під ніг”. А вона не хотіла, щоб хтось маніпулював і приймав рішення за неї.
-- Я маю подумати, все зважити, бо не звикла робити все так блискавично, мені треба час.
-- Звичайно, але поки я тут, хотів би бачити тебе часто, щодня.
Ольга збентежено відсторонилася, він був нахабно настирливий, а це лякало. Пропонував, наче у полон брав.
-- Я працюю тут, а не відпочиваю, як ти.
-- Знаю, але це якихось п'ять--шість днів, а потім, я поїду. Маю в Римі власне підприємство і не можу бути довго відсутнім.
Це була якась маячня, якесь глузування над нею. Ольга нетерпляче повела плечем уявно скидаючи гет, ту непевність.
День за днем, вірніше вечори, вони проводили разом. Антоніо забирав її після роботи і вони йшли гуляти, сиділи в кафешках або просто біля моря, насолоджуючись заходом сонця, та вечірньою прохолодою після душного дня. Все було так, як хотіла Ольга, Антоніо з усім погоджувався. Це було не важко, бо його все більше захоплювала ця білява красуня з моря. Ночами він снив і марив нею, але не дозволяв собі прискорити події. Чекав, як може чекати чоловік, але водночас волів і бажав її так сильно, що інколи йому боліло в паху від невгамовного бажання. Як він її хотів.. Але був терплячим, бо вона того вартувала, його білява красуня, його жадана жінка, що зуміла полонити з перших хвилин, як її побачив. Там, в ресторані, він спостерігав за нею, бачив як вона сп’янівши, стала розкутою, веселою і навіть трохи вульгарною, але такою сексуальною, що не міг відвести погляду. Вона й сама не здогадувалася, якою сексуальною енергією володіє, такою жертовно-гріховною, що запалювала на відстані. Це ж саме йому сказав і його родич, що був з ним в ресторані. Чарівниця, сирена, звабниця, розпусниця, спокусниця -- такими і не тільки епітетами нагороджував подумки Антоніо, Ольгу.
В день, коли йому вже треба було їхати, Антоніо запропонував Ользі, --
-- Давай, я куплю нам квитки і махнемо до Риму вдвох.
-- Ні, я так не можу.
Ольга вже нетерпляче чекала коли він, нарешті, поїде. Хотіла позбутися того нав’язливого почуття і постійної уваги, якими її оточив Антоніо за цей тиждень. Хотіла звільнитися, ще не знала від чого, але хотіла.
Ось уже пройшло кілька днів, як вона сама, не спішить на побачення з Антоніо, а спокій так і не прийшов до неї. Якусь частину її, щось важливе і незнане досі, Антоніо забрав з собою. Це ж треба такому статись, -- вона за ним сумує, їй бракує його жартів, погляду, що пестив ніжно по-голубиному, гарячого дотику руки, швидких, ніби вкрадених поцілунків в шию і плечі. Так до неї ніхто не відносився, трепетно й бережно, як до квітки, рідкісної й делікатної. Несподівано, але їй його не вистачає, і сміх і гріх, чи якийсь гіпноз, але Ольга сумувала.
Антоніо дзвонив часто і постійно пропонував, -- кинути все до “дідька” і приїхати до нього в Рим. Одного дня, вона довго ходила навколо залізничної станції, зайшла і купила квиток на вечірній потяг, що мав вранці привезти її до Антоніо. Вирішила, що поїде, аби побачити, чим воно все скінчиться. Квиток купила, але не поїхала, передумала в останню мить. Антоніо образився і не дзвонив два дні. Ще б пак, вона повелася по-дитячому, злякалася не знати чого.
На вихідні, Антоніо приїхав, бо вже не мав сили терпіти розлуку. Ольга зраділа йому.
--Як я за тобою скучив. -- Антоніо обняв Ольгу і притиснув ближче до серця, що билося тільки для неї.Це був незвичайний вихідний, обом хотілося бути і знову бути разом. Антоніо любив Ольгу, обожнював її тіло, виливав все своє бажання, черпав до дна свої почуття і переливав їх в море кохання. Знесилені, спустошені і щасливі, вони не могли насититися один одним. Зливалися в п'янких поцілунках, віддавалися на милість всепоглинаючому почуттю, кохалися так, ніби це було востаннє, або ж вперше для обох з такою ненаситною пристрастю.
І знову потягнулися довгі дні довгого тижня. Антоніо кликав Ольгу до себе, не просто в гості, а назавжди. Ольга мала страх, не розуміла чому і звідки він приходить, але їй було складно вірити комусь. Все було чудесно -- Антоніо, секс, проведений разом час, але насторженість і внутрішня напруга не залишала її. Ольга боялася, в черговий раз вляпатися в історію. Їх у неї вже було три, з кожної вона відходила довго з важким стресом і хворою душею. Не везло їй з чоловіками, не знала вона щастя. Як часто кажуть “ не було зранку -- не буде до останку”, тому Ольга дмухала на холодне, бо вже опеклась не раз.
Молодою, спішила заміж, бо брали. Не те щоб боялася залишитися “в дівках”, це їй не світило, бо хлопців мала аж забагато, але всі йшли, то й вона не відставала. Народивши двох дітей, терпіла всі знущання від чоловіка, який вийшов з тюрми (де сидів за розтрату) був вишукано жорстоким. Виправився називалося, навчився ще більше, став ще гірший, всю свою дурну вдачу зганяв на ній. Діти його боялися, коли був вдома, то ховалися по кутах, аби їх тато не бачив. До тюрми ще був хоч іноді людяний, а коли вийшов, то став гірше звіра, все його дратувало, все було не так. І коли в черговий раз потрапив за грати і вже на довго, Ольга зраділа, наче виграла в лотерею. Дівчата, попри всі негаразди, виросли хороші. Ольга з чоловіком розвелася, щоб ніколи більше не бачити, щоб забути все, як дурний сон. Приїхала до Італії, бо хотіла допомогти своїм дівчатам стати на ноги -- вчила їх, купила квартиру, поки що одну на двох, на іншу ще мала заробити.
Завертілося нове життя, нові знайомства. Італійські чоловіки були ласі до українських жінок, а білявки їх приваблювали, як квіти бджілок. Познайомилася з одним, але ненадовго, виявився жонатим і жінка вислідила свого кобеля одразу. Влетіло обом, попала під роздачу і Ольга, змушена була міняти роботу. Він ще довго шукав її, але як кажуть “ не все в середу Петра”, Ольга на обіцянки більше не велася. Інший був араб, цей одразу почав командувати, як їй одягатися, хусток накупив, щоб волосся ховала. Коли Ольга завважила, що їхні жінки не працюють, він зареготав,
-- То нашої національності, а ви жінки емансиповані, хочете працювати на рівні з чоловіками, то працюйте, хто вам заважатиме. В домі часто були гості, його національності -- сиділи, курили кальян, подовгу розмовляли на своїй мові, про щось запально сперечалися. Вона, в такі дні, мовчки подавала й забирала, робила все непомітно й невидимо, снувала тінню. Асан платив їй за це і досить добре, тому Ольга й терпіла те прислужування. Одного разу, всі вийшли на терасу, один з його друзів залишився і почав приставати, вона кричала, кликала на допомогу, але ніхто не прийшов. Брутально зґвалтована, Ольга билася в істериці, а Асан сказав, що він змушений був поділитися, бо в них так заведено. Вона не є арабська жінка і її закон не захищає, жінки іншої національності можуть бути для всіх друзів, це є нормально. Він ще щось пояснював, але Ольга вже не слухала, бо все її єство заполонила думка -- тікати. Вночі, коли Асан спав, вона зібрала свої нехитрі речі, залишивши куплений ним чорний одяг та купу хусток, пішла геть, подалі від такого життя.
Подзвонила давній знайомій, яка прихистила Ольгу на одну ніч. Познайомила з італійцем, який мав вільну квартиру, де ніхто не жив; він охоче допоміг. А ввечері прийшов з тістечками та пляшкою вина, навідати свою квартирантку. Ольга все зрозуміла, але куди мала подітися. Це було ще одним дурним сном, як казала її мама -- “з-під ринви та на дощ”. Італієць був ревнивим та скупим, за проживання Ольга платила не тільки тілом, а ще й грішми. Йому все було мало, “благодійник” казав, що Ользі повезло, бо він їй допоміг, а не кожний на його місці вчинив би так. Ольгу від тієї уявної доброти, про яку не забували нагадувати мало не щодня, вже нудило і вривався терпець. Втекла, переїхавши в інше місто, бо знала, що та гнида не залишить її в спокої. Подруга дитинства, яку пощастило відшукати, допомогла їй знайти роботу. Ольга на кінець відчула себе спокійно.
А тепер, цей Антоніо, не дає їй життя. Ольга боялася вірити, боялася ще раз потрапити в халепу. Навіщо їй той головний біль? Вже обжилася, завела собі подруг, аж ні, кидай все і лети чорт зна куди, чорт зна за чим. Він їй подобався, але жити разом, бути сім'єю їй не хотілося. Знову бути комусь в наймичках, ділити гроші від дітей, а вона ще так багато їм мала дати, бо хто їм допоможе, як не мама. В плани Ольги Антоніо не вписувався. Одне діло, якийсь раз зустрітися, інше -- жити разом. Та й не вірила вона більше нікому, бо дуже боляче било життя, навчило бути обережною. Вона вже два рази купувала квитка і не поїхала.
Антоніо, не давав їй спокою, дзвонив, переконував, кликав. Їздити часто він не міг, бо мав своє невеличке підприємство по ремонту квартир, яке вимагало його присутності. Ось і сьогодні поговорили, мало не полаялися. Антоніо категорично заявив:
-- Чекаю тебе через два дні. Хочу бути разом з тобою, чого ти губиш час. Я про все подбаю, довірся мені. Хочу зробити тебе щасливою, ти мені потрібна. Я хвилююся, не хочу втратити тебе, прошу. Ольга, не муч мене, чого ти боїшся?
Антоніо відчував вагання Ольги, розумів, що для неї це не просто, але сам вже так прикипів до цієї жінки, так вона запала йому в душу, що не було і дня, щоб він не думав про неї.
Ольга зібралася з духом і виклала всі свої сумніви й переживання, щоб не бавитися в обіцянки, а чесно все розкласти на свої місця. На тому кінці повисла тиша, що аж різонула вухо, Антоніо мовчав. Ольга вимкнула телефон, скрушно зітхнула і заплакала. Десь глибоко в душі вона розуміла, що Антоніо став для неї дуже близьким, але лізти в петлю їй не хотілося. Краще порвати все одразу, ніж тягнути й мучитися. Все, досить жити марними мріями, з часом ця біль пройде, це Ольга знала з гіркого досвіду.
Антоніо не дзвонив. Пройшло два дні, настав вихідний, Ольга прибралася причепурилася, щоб вийти прогулятися. У двері постукали, відчинивши, вона вперлася обличчям в оберемок квітів, які тримав Антоніо.
-- Я приїхав за тобою! Тримай, -- простягнув їй квіти.
-- А ось ще є додаток, -- то був конверт з паперами.
Ольга почала читати -- контракт на роботу, де було досить чітко виписано всі пункти. Неочікувано й неймовірно, але вона починала працювати з першого числа, до якого було всього кілька днів. Антоніо передбачив все. Назад дороги не було.
Так почалося її життя в Римі. Життя, в яке привіз її Антоніо, щоб зробити щасливою і йому це вдалося.
Вони вже давно живуть разом, але умови контракту Антоніо виконує по цей день, не порушуючи жодного разу. Він зрозумів, як багато важить для його Ольги -- незалежність.
Дівчата не відмовлялися, так юрбою, як вийшли з ресторану, побігли в сторону моря.
-- А у нас з собою є! -- гукнула одна з них.
Пляшка в парі з пластмасовим стаканом, пішла по кругу. Закушували цукерками, які хтось мав у сумці з передачі, отриманої з дому.
-- Я йду купатися..
-- Хто зі мною? -- сказала Ольга.
-- Та ми не маємо костюмів, -- відповіла одна з дівчат.
-- Голі! Що слабо? Ніч, хто нас бачить. -- під'юджувала Ольга дівчат, роздягаючись сама.
На дурне, багато не треба, пропозиція сподобалася всім. До води побігло троє, інші ще роздумували. Ольга була без одежі, дві її подруги, в бікіні, що не прикривали ніц. Вода була тепла, нагріта денним палючим липневим сонцем, море лагідне й спокійне. Берег наповнився сміхом та дівочими голосами.
-- О, як тут весело, -- двоє чоловіків стояли й дивились, як жінки продовжували своє свято. Це були, ті самі українки, які щойно вийшли з ресторану, де щось святкували, здається день народження Ольги. А де ж це сама іменинниця? Ось вона, там в морі. Чоловіки роздивлялися дівчат, що хлюпалися в воді. Їх залишилося п'ятеро, решта, мабуть пішли додому, а ці ще продовжують веселитися.
Один з чоловіків, почав швидко роздягатися.
-- Ти куди, Анто? -- запитав інший.
-- Як куди, до дівчат, а ти?
--Я ні. Я, звідси подивлюся, -- відповів йому друг, засміявшись.
Антон зайшов у воду, дівчата притихли, а потім, сміючись дружно накинулися на нього розбризкуючи водою. В місячному сяйві звабно колихалися й підскакували дівочі груди, білим маревом виблискували тіла. Тільки Ольга, що була зовсім гола зайшла глибше в воду і присіла. Вона впізнала, того італійця, що весь вечір в ресторані, не зводив очей від їхнього столу. А він йшов просто до неї.
-- Не підходь, стій там, -- промовила Ольга.
--Чому?.--запитав Антоніо.
--Я без одежі.
-- То це саме те, що треба, -- засміявся Антоніо.
Він уже був близько. Дівчата замовкли і спостерігали за сценою, що розвивалася у них на очах, не знали, що його робити.
-- Олю, тобі принести труси? -- запитала одна з дівчат.
-- Не треба. -- відповіла Ольга.
-- Як ти?--запитала інша.
--Я, чудово. -- відповіла Ольга.
-- Я теж. -- промовив Антоніо.
-- Хочеш, я теж буду голий.
-- Ні, досить мене одної. -- відповіла Ольга. Вона почала нервуватися вже й хміль вивітрився з голови.
Антоніо вирішив не підходити ближче, щоб не лякати й так злякану жінку. Він легко пірнув у воду і поплив по місячній доріжці, а коли вийшов з води, то дівчата вже були одягнені. Вони повернули спиною його друга, який сміявся й казав, що й так все бачив. Так жартуючи й сміючись, вони познайомилися. Антоніо вийшов з води і підійшов до Ольги.
-- Вітаю. Хочу вас всіх запросити в нічний бар, що тут недалеко. Продовжуємо святкувати, завтра неділя, ніхто не працює.
Дівчата відмовлялися, але не дуже. В бар прийшли всі мокрі і галасливі. Дівчата побігли до туалетної кімнати аби привести себе в відносний порядок, хоч витерти розпливчату туш під очима, та поглянути в дзеркало. Чоловіки замовили випивку і вечір продовжувався. Всім було весело.
Антон провів Ольгу до її дому, вони обмінялися телефонними номерами і домовилися про зустріч.
Вранці, Ольга порснулася від неймовірного головного болю, що краяв череп на двоє. Вона аж застогнала зробивши спробу поворухнути головою.
-- От п’янь дурнувата, -- вилаялася Ольга.
-- І чого було смоли не напитися, може не так боліла б голова.
Згадувала своє вчорашнє святкування, з пам'яті виринали якісь обривки вчорашньої гульні, згадати все ніяк не вдавалося. Морське купання… пам'ять підкинула їй один з епізодів, о Боже, що то було, пробувала ще щось витягнути з тенет своєї пам'яті, але не виходило. Той італієць, він теж там купався, а далі? Потім пили ще, вона зовсім зірвалася з “котушок”. От, чорт! Подзвонила до своєї подруги, в надії, що та зможе заповнити білі плями вчорашнього дня. Подруга допомогла згадати, але ліпше від того не стало. Вона була на голяка в морі… італієць, який пригощав їх...Що він про неї думає? А чорт його бери, добре, що я його більше не побачу. Ольга, ще раз прокрутила в голові події вчорашнього дня і прийшла до висновку, що пити їй категорично заборонено, не вміє вона, а вчитися вже пізно.
З роздумів її вивів телефонний дзвінок, номер був незнайомий.
-- Я слухаю. Хто це? О…
Більше слів в Ольги не було, вона перейшла на звуки -- о, а, мм…, втративши дар мови. Від сорому почервоніли, навіть кишки в середині, не кажучи вже про обличчя, що паленіло жаром.
-- Номер, я дала? Ой, як негарно вийшло вчора, -- пробувала виправдовуватися Ольга.
-- Зустрітися? Не знаю, я не можу, маю подумати…
На більше Ольгу не вистачило, вона кинула телефон. Оце, вскочила в халепу, воно їй треба, клеїла мужика, а тепер маєш проблему. Ольга лихословила й матюкалася, обзивала себе найгіршими словами, але що було те було. А ще до всього , боліла голова. Називається -- погуляли, сердилася на себе Ольга. Як вона могла так набратися, такого з нею ще не траплялося. Знову подзвонила подрузі:
-- А той італієць, Антоніо, він теж купався? І що, а я? Як? Чорт. -- вилаялася Ольга.
-- Та дзвонив, та не піду я ніде, нащо мені того. -- Ольга закінчила розмову з подругою і побрела вмивати своє сьогоднішнє лице, щоб змити вчорашній сором. Дивилася на себе в дзеркало, на розлізлу туш під очима, на червоні очі, на обрюзгле лице від вчорашньої гульні, Ольга аж застогнала:
-- Ну, й на кого ти схожа? Шкода тварин ображати, бо нема таких в природі, щоб напивалися, як ти вчора, -- говорила зі своїм відображенням Ольга.
Якось закінчила день, працювати було нелегко, голова боліла, не допомагали випиті пігулки, що їх проковтнула цілу жменю. Чоловіки похмеляються пивом, кажуть, що допомагає. Ольга лиш уявила пиво, як нудота, бурею піднялася з обуреного шлунку. О, ні, це не допоможе!
Ввечері подзвонив Антоніо, запросив зустрітися, але Ольга не мала ніякого бажання кудись йти. Хотілося лягти в ліжко й заснути. Але Антоніо чекав на неї в барі за рогом, втекти не вдалося.
-- Еге ж, вчора йому моя п'яна морда сподобалася, а сьогодні хоче подивитися ще й на тверезу. -- засміялася з себе Ольга.
-- А що, піду, хай відчепиться,” наговорю сім мішків вовни”...
Антоніо зустрів її усміхнено.
-- Чому не хотіла приходити? З ким не буває. Повеселилися ви вчора, аж мені сподобалося. Я вже давно так не відпочивав. Веселі ви були.
-- Ти хотів мене бачити аби розказати, які ми були вчора? Та я вже знаю, а дещо навіть пам'ятаю, ти не старайся. Перший раз бачив п'яних? Отакі ми українки, -- п'ємо і гуляємо. -- сердито відповіла Ольга.
-- Тихо, тихо, ніхто нікого не мав на думці ображати. -- захищався Антоніо.
-- Я про інше хотів з тобою поговорити. Я тут ненадовго приїхав до родини, а сам живу в Римі. Ти мені дуже сподобалася, я хотів би продовжити наше знайомство.
-- Ти мене не знаєш, а може я алкоголічка і п'ю щодня. -- відповіла Ольга.
-- Та ні, я вже дорослий і навіть щеплений від поганих жінок. -- засміявся Антоніо.
-- А якщо ти помиляєшся і я саме така, як ти бачив вчора. --
не вгавала Ольга.
-- О, тоді, супер, бо буде весело, а я вже давно перестав веселитися в цьому житті.
Ольга замовкла, щось в цій фразі, сказаній з іронічним сумом, її насторожило. Вона взяла стакан з прохолодним напоєм і задумливо, дивлячись на Антоніо, почала пити. Вона чекала, що він продовжить свою розповідь, але Антоніо мовчав.
-- Я тут буду ще днів сім-- десять, а потім мушу їхати до Риму, мене чекає робота. Давай проведемо цей час разом, щоб краще пізнати один одного. Як тобі така ідея? -- сказав Антоніо.
-- Я заміжня. -- почала Ольга.
-- Не говори дурниць, ти вчора все розповіла. -- засміявся Антоніо.
--І що я сказала? То не правда. Ти що повірив п'яній жінці?
Антоніо задумливо дивився на Ольгу, вона йому дуже подобалася. Вродлива білява українка з волошковими очима, ладно складена, фігурова, як статуетка, вчора, в місячному сяйві була прекрасна, мов Венера. Він вірив своїй інтуїції яка ще ні разу його не підводила. Ольга втілювала всі його бажання, вона була жінкою його мрій. Він її хотів, але бути занадто наполегливим не смів, щоб не злякати.
-- Вчора ти святкувала своє п'ятдесятиріччя, що вдома маєш маму і дві заміжні доньки, що внучка росте твоєю копією. А ось за чоловіка, я щось не пам'ятаю.
Антоніо говорив, а Ольга гарячково шукала якесь виправдання своїй вчорашній безвідповідальній поведінці.
-- А, бачиш, не сказала, бо маю. Я заміжня і не можу з тобою зустрічатися.
Антоніо розсміявся:
-- Тому ти нагородила його всіма вишуканими епітетами та прокляттями, що аж стеля в барі тремтіла. Любиш ти його якось по-особливому, як то кажуть “до смерті закохана”. Тільки, ось “якби здох” то тобі не було б його шкода, бо “собаці -- собача смерть”. Дуже він тобі лиха багато приніс, що довелося їхати на заробітки, щоб дітей в люди вивести, бо “ та п’янь все з хати винесла”.
Ольга зрозуміла, що своїм нетверезим язиком вибовкала все і навіть більше. Не думала й не гадала, що так розвезе її і вона втратить контроль над собою. Який сором!. Дурепа!
-- І чого ти від мене хочеш? -- запитала Ольга.
-- Я не хочу, я пропоную. Пропоную познайомитися ближче, щоб пізнати один одного, а потім вирішити, як буде краще для обох. Погоджуйся, бо через тиждень я поїду. Мало часу, щоб переконати тебе, що я якраз той єдиний чоловік для тебе. Я хочу все і одразу.
-- І що це значить?
Вертілася думка, що він якийсь хворий на голову, їй було лячно -- його пропозиції, швидкість з якою він це робив, не даючи їй подумати, -- “вибивали землю з-під ніг”. А вона не хотіла, щоб хтось маніпулював і приймав рішення за неї.
-- Я маю подумати, все зважити, бо не звикла робити все так блискавично, мені треба час.
-- Звичайно, але поки я тут, хотів би бачити тебе часто, щодня.
Ольга збентежено відсторонилася, він був нахабно настирливий, а це лякало. Пропонував, наче у полон брав.
-- Я працюю тут, а не відпочиваю, як ти.
-- Знаю, але це якихось п'ять--шість днів, а потім, я поїду. Маю в Римі власне підприємство і не можу бути довго відсутнім.
Це була якась маячня, якесь глузування над нею. Ольга нетерпляче повела плечем уявно скидаючи гет, ту непевність.
День за днем, вірніше вечори, вони проводили разом. Антоніо забирав її після роботи і вони йшли гуляти, сиділи в кафешках або просто біля моря, насолоджуючись заходом сонця, та вечірньою прохолодою після душного дня. Все було так, як хотіла Ольга, Антоніо з усім погоджувався. Це було не важко, бо його все більше захоплювала ця білява красуня з моря. Ночами він снив і марив нею, але не дозволяв собі прискорити події. Чекав, як може чекати чоловік, але водночас волів і бажав її так сильно, що інколи йому боліло в паху від невгамовного бажання. Як він її хотів.. Але був терплячим, бо вона того вартувала, його білява красуня, його жадана жінка, що зуміла полонити з перших хвилин, як її побачив. Там, в ресторані, він спостерігав за нею, бачив як вона сп’янівши, стала розкутою, веселою і навіть трохи вульгарною, але такою сексуальною, що не міг відвести погляду. Вона й сама не здогадувалася, якою сексуальною енергією володіє, такою жертовно-гріховною, що запалювала на відстані. Це ж саме йому сказав і його родич, що був з ним в ресторані. Чарівниця, сирена, звабниця, розпусниця, спокусниця -- такими і не тільки епітетами нагороджував подумки Антоніо, Ольгу.
В день, коли йому вже треба було їхати, Антоніо запропонував Ользі, --
-- Давай, я куплю нам квитки і махнемо до Риму вдвох.
-- Ні, я так не можу.
Ольга вже нетерпляче чекала коли він, нарешті, поїде. Хотіла позбутися того нав’язливого почуття і постійної уваги, якими її оточив Антоніо за цей тиждень. Хотіла звільнитися, ще не знала від чого, але хотіла.
Ось уже пройшло кілька днів, як вона сама, не спішить на побачення з Антоніо, а спокій так і не прийшов до неї. Якусь частину її, щось важливе і незнане досі, Антоніо забрав з собою. Це ж треба такому статись, -- вона за ним сумує, їй бракує його жартів, погляду, що пестив ніжно по-голубиному, гарячого дотику руки, швидких, ніби вкрадених поцілунків в шию і плечі. Так до неї ніхто не відносився, трепетно й бережно, як до квітки, рідкісної й делікатної. Несподівано, але їй його не вистачає, і сміх і гріх, чи якийсь гіпноз, але Ольга сумувала.
Антоніо дзвонив часто і постійно пропонував, -- кинути все до “дідька” і приїхати до нього в Рим. Одного дня, вона довго ходила навколо залізничної станції, зайшла і купила квиток на вечірній потяг, що мав вранці привезти її до Антоніо. Вирішила, що поїде, аби побачити, чим воно все скінчиться. Квиток купила, але не поїхала, передумала в останню мить. Антоніо образився і не дзвонив два дні. Ще б пак, вона повелася по-дитячому, злякалася не знати чого.
На вихідні, Антоніо приїхав, бо вже не мав сили терпіти розлуку. Ольга зраділа йому.
--Як я за тобою скучив. -- Антоніо обняв Ольгу і притиснув ближче до серця, що билося тільки для неї.Це був незвичайний вихідний, обом хотілося бути і знову бути разом. Антоніо любив Ольгу, обожнював її тіло, виливав все своє бажання, черпав до дна свої почуття і переливав їх в море кохання. Знесилені, спустошені і щасливі, вони не могли насититися один одним. Зливалися в п'янких поцілунках, віддавалися на милість всепоглинаючому почуттю, кохалися так, ніби це було востаннє, або ж вперше для обох з такою ненаситною пристрастю.
І знову потягнулися довгі дні довгого тижня. Антоніо кликав Ольгу до себе, не просто в гості, а назавжди. Ольга мала страх, не розуміла чому і звідки він приходить, але їй було складно вірити комусь. Все було чудесно -- Антоніо, секс, проведений разом час, але насторженість і внутрішня напруга не залишала її. Ольга боялася, в черговий раз вляпатися в історію. Їх у неї вже було три, з кожної вона відходила довго з важким стресом і хворою душею. Не везло їй з чоловіками, не знала вона щастя. Як часто кажуть “ не було зранку -- не буде до останку”, тому Ольга дмухала на холодне, бо вже опеклась не раз.
Молодою, спішила заміж, бо брали. Не те щоб боялася залишитися “в дівках”, це їй не світило, бо хлопців мала аж забагато, але всі йшли, то й вона не відставала. Народивши двох дітей, терпіла всі знущання від чоловіка, який вийшов з тюрми (де сидів за розтрату) був вишукано жорстоким. Виправився називалося, навчився ще більше, став ще гірший, всю свою дурну вдачу зганяв на ній. Діти його боялися, коли був вдома, то ховалися по кутах, аби їх тато не бачив. До тюрми ще був хоч іноді людяний, а коли вийшов, то став гірше звіра, все його дратувало, все було не так. І коли в черговий раз потрапив за грати і вже на довго, Ольга зраділа, наче виграла в лотерею. Дівчата, попри всі негаразди, виросли хороші. Ольга з чоловіком розвелася, щоб ніколи більше не бачити, щоб забути все, як дурний сон. Приїхала до Італії, бо хотіла допомогти своїм дівчатам стати на ноги -- вчила їх, купила квартиру, поки що одну на двох, на іншу ще мала заробити.
Завертілося нове життя, нові знайомства. Італійські чоловіки були ласі до українських жінок, а білявки їх приваблювали, як квіти бджілок. Познайомилася з одним, але ненадовго, виявився жонатим і жінка вислідила свого кобеля одразу. Влетіло обом, попала під роздачу і Ольга, змушена була міняти роботу. Він ще довго шукав її, але як кажуть “ не все в середу Петра”, Ольга на обіцянки більше не велася. Інший був араб, цей одразу почав командувати, як їй одягатися, хусток накупив, щоб волосся ховала. Коли Ольга завважила, що їхні жінки не працюють, він зареготав,
-- То нашої національності, а ви жінки емансиповані, хочете працювати на рівні з чоловіками, то працюйте, хто вам заважатиме. В домі часто були гості, його національності -- сиділи, курили кальян, подовгу розмовляли на своїй мові, про щось запально сперечалися. Вона, в такі дні, мовчки подавала й забирала, робила все непомітно й невидимо, снувала тінню. Асан платив їй за це і досить добре, тому Ольга й терпіла те прислужування. Одного разу, всі вийшли на терасу, один з його друзів залишився і почав приставати, вона кричала, кликала на допомогу, але ніхто не прийшов. Брутально зґвалтована, Ольга билася в істериці, а Асан сказав, що він змушений був поділитися, бо в них так заведено. Вона не є арабська жінка і її закон не захищає, жінки іншої національності можуть бути для всіх друзів, це є нормально. Він ще щось пояснював, але Ольга вже не слухала, бо все її єство заполонила думка -- тікати. Вночі, коли Асан спав, вона зібрала свої нехитрі речі, залишивши куплений ним чорний одяг та купу хусток, пішла геть, подалі від такого життя.
Подзвонила давній знайомій, яка прихистила Ольгу на одну ніч. Познайомила з італійцем, який мав вільну квартиру, де ніхто не жив; він охоче допоміг. А ввечері прийшов з тістечками та пляшкою вина, навідати свою квартирантку. Ольга все зрозуміла, але куди мала подітися. Це було ще одним дурним сном, як казала її мама -- “з-під ринви та на дощ”. Італієць був ревнивим та скупим, за проживання Ольга платила не тільки тілом, а ще й грішми. Йому все було мало, “благодійник” казав, що Ользі повезло, бо він їй допоміг, а не кожний на його місці вчинив би так. Ольгу від тієї уявної доброти, про яку не забували нагадувати мало не щодня, вже нудило і вривався терпець. Втекла, переїхавши в інше місто, бо знала, що та гнида не залишить її в спокої. Подруга дитинства, яку пощастило відшукати, допомогла їй знайти роботу. Ольга на кінець відчула себе спокійно.
А тепер, цей Антоніо, не дає їй життя. Ольга боялася вірити, боялася ще раз потрапити в халепу. Навіщо їй той головний біль? Вже обжилася, завела собі подруг, аж ні, кидай все і лети чорт зна куди, чорт зна за чим. Він їй подобався, але жити разом, бути сім'єю їй не хотілося. Знову бути комусь в наймичках, ділити гроші від дітей, а вона ще так багато їм мала дати, бо хто їм допоможе, як не мама. В плани Ольги Антоніо не вписувався. Одне діло, якийсь раз зустрітися, інше -- жити разом. Та й не вірила вона більше нікому, бо дуже боляче било життя, навчило бути обережною. Вона вже два рази купувала квитка і не поїхала.
Антоніо, не давав їй спокою, дзвонив, переконував, кликав. Їздити часто він не міг, бо мав своє невеличке підприємство по ремонту квартир, яке вимагало його присутності. Ось і сьогодні поговорили, мало не полаялися. Антоніо категорично заявив:
-- Чекаю тебе через два дні. Хочу бути разом з тобою, чого ти губиш час. Я про все подбаю, довірся мені. Хочу зробити тебе щасливою, ти мені потрібна. Я хвилююся, не хочу втратити тебе, прошу. Ольга, не муч мене, чого ти боїшся?
Антоніо відчував вагання Ольги, розумів, що для неї це не просто, але сам вже так прикипів до цієї жінки, так вона запала йому в душу, що не було і дня, щоб він не думав про неї.
Ольга зібралася з духом і виклала всі свої сумніви й переживання, щоб не бавитися в обіцянки, а чесно все розкласти на свої місця. На тому кінці повисла тиша, що аж різонула вухо, Антоніо мовчав. Ольга вимкнула телефон, скрушно зітхнула і заплакала. Десь глибоко в душі вона розуміла, що Антоніо став для неї дуже близьким, але лізти в петлю їй не хотілося. Краще порвати все одразу, ніж тягнути й мучитися. Все, досить жити марними мріями, з часом ця біль пройде, це Ольга знала з гіркого досвіду.
Антоніо не дзвонив. Пройшло два дні, настав вихідний, Ольга прибралася причепурилася, щоб вийти прогулятися. У двері постукали, відчинивши, вона вперлася обличчям в оберемок квітів, які тримав Антоніо.
-- Я приїхав за тобою! Тримай, -- простягнув їй квіти.
-- А ось ще є додаток, -- то був конверт з паперами.
Ольга почала читати -- контракт на роботу, де було досить чітко виписано всі пункти. Неочікувано й неймовірно, але вона починала працювати з першого числа, до якого було всього кілька днів. Антоніо передбачив все. Назад дороги не було.
Так почалося її життя в Римі. Життя, в яке привіз її Антоніо, щоб зробити щасливою і йому це вдалося.
Вони вже давно живуть разом, але умови контракту Антоніо виконує по цей день, не порушуючи жодного разу. Він зрозумів, як багато важить для його Ольги -- незалежність.
