ВТРАТА. Соня (продовження)

-- Та не світи задницею, злилася Тамара.  Одягни щось нормальне, штани сповзли, що аж  видно шнурки  так званої білизни. Ти що не розумієш, що так не гарно, вульгарно і неприємно дивитися.
Софія  або, як звала її мама -- Соня  гмикнула й гидливо повела плечем:
-- А що я такого роблю, всі так ходять. То ти стара  не розумієш, що зараз модно.
-- Та гидко дивитися, коли сідниця мало не вся вилізла зовні. В хаті є чоловік і ти йому не донька, то ж веди себе порядно.
-- А ти що, ревнуєш?
-- Це невдалий жарт, то нема про що  говорити.
-- Уф-фа! Як ти мене дістала, -- злісно прошипіла Соня.
-- Чіпляєшся до всього. Мені краще було вдома --  сама собі господиня. Ти захотіла, щоб я сюди приїхала.
-- А ти як там себе вела, змушена була забрати, бо вже  зовсім берега пустилася, “пішла по руках.” Соню, ти моя кровинка, я люблю тебе і хочу зробити все, щоб твоє життя було кращим.
-- А ти знаєш, як краще?
-- Думаю, що разом ми це можемо  вирішити.
Тамара  вже в котрий раз роздумувала над своєю долею. Приїхала сюди не від добра, а з великої необхідності. Соня маленька, почали будувати хату, та сталося лихо з чоловіком на роботі. Все те мале й велике зав’язалося у великий  вузол проблем, на який, щоб розгребтись,  потрібні були  гроші . Тамара позичалася по людях, щоб врятувати чоловіка, але не врятувала, а борги давили залізними кліщами,  їх треба було віддавати, а чим і де взяти? Свекруха  ще вчителювала, після смерті чоловіка, а згодом і сина, знаходила  відраду в своїй роботі.  Вона запропонувала Тамарі поїхати на заробітки, багато з їхнього села вже виїхали і не шкодували. Соня залишилася з бабусею, яка її безмежно любила. Тамара сумувала за домом, за донькою, за сімейним життям, яке було недовгим. Сліпа випадковість розтрощила все, як потрощила її чоловіка, що впав на будові разом з недобросовісно виконаним кріпленням. Вчилися вони разом  в Політехнічному, Іван став інженером, а Тамара влаштувалася в офісі на легшу роботу. Розпочали будувати хату, з’явилася бажана донечка, молоді та гарні, веселі і щасливі, мріяли про майбутнє. Але все полетіло шкереберть зі смертю  чоловіка, Тамара не могла сама продовжувати будівництво.
Перші чотири роки були важкими, але вдалося зробити документи. Їздити додому коштувало дорого і не виходило, бо,  щоб отримати папери, треба було мати постійну роботу. Тамара  набралася терпіння й чекала. Їй, щоб потрапити сюди, допомогли знайомі, які за свою “турботу” взяли три тисячі доларів. Тамара ледве напозичала таку суму, не всякий хоче дати гроші і потім чекати, чи тобі їх повернуть. Тамара розуміла людей, тому  одразу почала віддавати позичене, а ще щоб не росли проценти, спішила передати побільше.
Ой не легкий цей хліб заробітчанський. Серце краяла розлука за донечкою. Кожної неділі вона спішила на переговорний пункт, щоб там з кабіни  поговорити з Сонею та свекрухою. Тижнями чекала, щоб почути милий голос донечки-сонечка. Передавала подарунки автобусами, купувала все найкраще, не жаліла грошей. Собі шкодувала морозиво купити, йшла в  Макдональд,  бо там дешевше. Тамара в такий спосіб пробувала загладити свою вину та зменшити біль розлуки. Кожного разу, при розмові запитувала, що ще їй такого прислати, що їй подобається, що вона  хоче. Якось так поволі розмови звелися  на купи й передай. Свекруха не раз їй казала:
-- Не балуй, вона ще того не сходила.
Та де там, тільки бачили очі щось гарненьке, руки вже  розкривали  гаманця. А доня росла, росли й забаганки й ціни на замовлені витребеньки. Та хіба для однієї дитини, що росте без батька, чогось пошкодуєш, сама не з’їси, а дитині даси. На заробітках роки тягнуться  довго, для її донечки швидко. Залишилася в дев’ять років самітньою дитиною, а за чотири  роки це вже було дівчисько, що кидалося в очі вродою і зростом. Це був той самий дурнуватий підлітковий період, коли  думають, що вже дорослі,  а роблять купу дурниць. Войовниче й вперто відстоюють   свої  позиції та  свободу, навіть, якщо на неї ніхто не посягає. Це коли думають, що можуть жити, як їм хочеться і ніхто не повинен вже контролювати. Соня ввійшла в той період войовничого дівчиська, перестала слухатися і реагувати, на слова бабусі відповідала грубо і брутально.  Старенька терпіла і зі свою постійною делікатністю пробувала нарозумити внучку. Але повчання і слова відскакували, як горох від стінки. Соня ходила по хаті  в навушниках і слухала музику,не звертаючи уваги на зауваження бабусі. Росла, а з нею росли проблеми.
Подарунки вже не були такими гарними, бо мама не розуміється в моді і не знає, що тепер носять.  Соня вередливо вигинала губки  і примхливо казала, що сама собі  може купити і краще й дешевше. Тамара почала передавати гроші. Хотіла бачити обновки і Соня охоче демонструвала їй  через Скайп. Тамара бачила радісні очі дівчини і не важливо, що їй не все подобалося з того, що собі купувала Соня, але то ж вона носитиме те, що придбала. Свекруха пробувала щось сказати, але внучка нетерпляче перебила:
-- Ти не розумієш, тепер так всі ходять. Не бурчи, бо я тебе все одно не послухаю.
-- Соню, як ти з бабусею розмовляєш? -- не втрималася одного разу Тамара.
-- А що, то ж я одягатиму те, що купила, то чого вона лізе зі своїми повчаннями.
-- Не смій, грубіянка, так не можна розмовляти зі старшими, то твоя бабуся.-- Тамара не могла повірити своїм вухам, що то її донечка так відповідає старшій жінці.
-- Як ви мені набридли зі своїми нотаціями.
-- Якщо ти так себе вестимеш, то я гроші перестану передавати, заспіваєш іншої.
-- О вже почалося поминання й витикання грішми. То й не давай, я не проситиму.  Ти ж сама хочеш, щоб я виглядала не гірше інших, щоб заспокоїти своє сумління.
Тамарі аж мову відібрало від почутого. Не могла повірити, що то її Соня так може відповідати, Стало боляче і страшно. Вночі не спала, все думала і плакала, як таке могло статися, що її  Соня виросла  зла і байдужа. Може, якби вона була вдома, то  все було б інакше, сама доглянула  і більше контролювала, а так втратила дитину.
Тамара бачила, що свекруха  постаріла і змарніла, переживає :
-- Вибач, що не справилася.
-- Та  що ви таке кажете, ви все зробили  вірно, то клята  розлука зробила свою чорну справу. Хай його дідько візьме , ті прокляті заробітки. Ще два роки і Соня закінчить школу, заберу її до себе. Зараз не можу, бо маю роботу, де немає  місця для Соні.
-- Ти, донечко, про себе не забувай, мого сина вже не повернеш, а тобі треба чоловічої уваги, ти ще молода і гарна. -- свекруха жінка мудра, завжди говорила щиро.
-- От  поміняю роботу, організую все і про себе подумаю.
-- Дивись, роки йдуть.
-- Хіба я вже стара. -- сміялася  Тамара.
Тамара подумки обняла жінку і подякувала їй,  Свекруха  стала для неї матір’ю, якої в неї вже не було давно, померла молодою.
Не можна сказати, що Тамарі бракувало чоловічої уваги, зовсім ні, але вона не спішила. В чужій країні не все так просто, в пам’яті ще жив її покійний чоловік, з яким вона була щаслива. Тому так одразу знайти іншого було важко. Недавно  Тамара познайомилася з Робертом, він їй подобався.  Вмів і любив жартувати, мав добрий характер і щиру душу. Роберто при розлученні залишив все своїй жінці і дочці, жив у найманій квартирі. Він давно вже кликав Тамару жити разом, але Тамара все вагалася, лячно було їй чомусь. А коли він почув, що вона хоче забрати дочку, то почав говорити про спільне життя настирливо й мало не щодня.
-- Куди ти її привезеш, до баби, яку доглядаєш? Там маєш ліжко і маленьку кімнату, то що запропонуєш дочці? -- Так переконував її Роберто.
Він працював у великому супермаркеті і допоміг їй влаштуватися там. Тепер у Тамари не було чим крити, тягнути з переїздом не було куди. Роберто поволі завойовував почуття жінки, а Тамарі подобалося  відчувати себе потрібною, подобалася його увага і піклування. Вона знову взялася за любиму свою кулінарію, бо Роберто, як і всі італійці, любив смачно поїсти. Тамара пекла пироги, варила борщі та вареники, працюючи біля стареньких  вона не могла собі дозволити цього всього , бо старші люди звичні до своєї кухні, не їли інших страв. А Роберто виявився вдячним поціновувачем різних кухонь і смаків, йому подобалася  все українське. У вихідні дні вони часто ходили то на суші в японський ресторан, то на піцу в італійський або поласувати рибкою  в одне з  приморських  містечок, яких   багато навколо Риму. Тамара мріяла привезти  Соню до Італії, показати їй красиві місця, поводити по музеях та виставках, зайнятися її вихованням. Вона розуміла, що не все буде просто, але  була готова до труднощів,  дуже хотіла зробити все для своєї кровинки. Хвилювалася, бо не знала, як вони житимуть втрьох.  Роберто переконував, що Соні буде краще біля матері, а він їй допоможе.
Соня не дуже хотіла їхати в ту чужу їй Італію, вона вже мала друзів, з’явилися нові інтереси, перші кохання і розчарування. Дівчина мала своє життя і не горіла бажанням  це все залишати.
Свекруха, плачучи, розповіла, що в Соні з’явився новий знайомий, досить старший неї, розлучений, розпущений та нахабний. Соня закохана і не можна їй сказати й слова поперек, бо захищає свої “почуття” від усіх, зробилася злою грубіянкою.  Приходить додому над рання,  вся в синцях від поцілунків, змучена сексуальними втіхами. Стала жорстокою і злою, навчання закинула, про якусь поміч в хаті нічого й говорити, бо звикла, що їй мають приготувати й подати. Гірко було слухати стареньку, від слів якої рвалась  душа.
Тамара зрозуміла, що справи кепські і вирішила їхати додому та   прискорити приїзд дочки до Італії. Вона  зрозуміла, що це буде не проста справа, але тягнути далі   не було куди.
 А приїхавши, зрозуміла всю біду,  Соня -- вагітна.  Мерзотник накивав п’ятами,  дізнавшись, що стане батьком. Негідник зрозумів, що дівчина неповнолітня і йому доведеться відповідати перед законом. Соня  мала досить пишні форми і не виглядала на свої роки, при високому зрості тягнула на всі вісімнадцять. А кавалер, дізнавшись, що дівчині ще нема й сімнадцяти, зрозумів як влип, вирішив  зникнути з поля зору.
 Соня билася в істериці за коханим. Вона нікого не чула і не слухала, її хвилювало лиш одне --  чому  він не відповідає на дзвінки  і не приходить. Не хотіла розуміти, що була іграшкою в руках досвідченого ловеласа, який, набавившись досхочу, викинув її за  непотрібністю. “Спеціаліст” по молодих та ранніх знаходив дурненьких, серед яких була і Соня.
-- Соню, ти  розумієш, що наробила?
-- А що такого? Я покохала.
-- Соню ти вагітна, а це не жарт. Дитині треба батька, як ти думаєш її виховувати?
-- Він повернеться, це твоя вина, що він мене кинув, він злякався, що ти  будеш проти нашого кохання. Він мені так і говорив, що я старший і твоя мама нас  не зрозуміє. Хіба тобі до моїх почуттів, ти  собі знайшла, про мене не думала. Кидала мені відчепно якусь сотню, щоб я не заважала тобі жити. Хіба не так? -- люто кричала Соня.
-- Ні, це не так, я приїхала тебе забрати. Ось поїдеш зі мною і все буде добре. Скільки місяців твоя вагітність?
-- Не знаю. Мабуть місяців три-чотири. Я не пам’ятаю.
-- Давай сходимо до гінеколога. Потрібно обстежитись, щоб зрозуміти нашу ситуацію. --запропонувала Тамара.
-- Не піду я нікуди, ти хочеш вбити мою дитину. -- забилася в черговій істериці Соня.
-- Не говори дурниць. Я хочу тобі допомогти.
Тамара бачила всю складність ситуації і намагалася переконати дочку. Їй хотілося завити від болю,  в грудях пекло, а сльози  кліщами стиснули горло.
-- Боже, милий, поможи мені!
-- Соню довірся мені, я тобі зла не бажаю.
Соня замикалася в своїй кімнаті і виходила  їсти та помитися.  Плакала й сумувала за коханим, який мов крізь землю провалився.  Телефон вимкнено, його друзі не відповідають. Як виявилося згодом, він просто поміняв номер, залишив місто і ніхто не знав, де він знаходився.
Тамара почала радитися зі свекрухою, щоб знайти гультяя й покарати. Соня, влетіла до материної кімнати з криком:
-- Не смій, бо я собі заподію смерть, Ти не маєш права, я його люблю. Їдь геть до своєї Італії, чого приїхала? Хочеш бачити мене нещасною, ти вже все зробила, це все через тебе.-- Соня кричала й матюкалася так брудно, що Тамара аж заніміла від несподіванки. Вона не впізнавала свою дочку, що билася в істериці, зривалася на крик  і лаялася, як сільський їздовий на п’яну голову.
Соню  нудило, вона схудла й змарніла, та на кінець  погодилася піти до лікаря.
І тут сталося диво, Соня віджила, заясніла усміхом. Тамара не дивувалася такій зміні, одразу  зрозуміла, що негідник об’явився.   Передзвонив аби знати, що вона надумала робити з вагітністю, а коли дізнався, що йде до лікаря, то захотів прийти  і бути поруч. Соня літала від радості, змінилася до невпізнання. Тамара не вірила, але не  казала нічого, щоб не погіршити ситуацію.
В призначений день він не прийшов і знову пропав.
Лікарка обдивилася Соню і порадила  більше лежати, бо плід  під загрозою викидня. Соня слухала лікарку і не чула,  погляд був звернений до дверей, вона на нього чекала. Додому приїхали обидві мовчазні, Тамара вся в роздумах  про майбутнє, а Соня сумувала за коханим і  чекала на його дзвінок.
І він подзвонив, але про це Тамара зі свекрухою дізналася  другого дня, коли Соня прийшла надрання і впала п’яна в коридорі. Свекруха плакала, а Тамара дивилася на  п’яну Соню і буря злості підіймалася в грудях.
-- Де ти була?
-- Де була, там мене вже немає. Тобі що до того, роблю те, що хочу. Чого мені тепер боятися, ще раз не завагітнію, -- п’яно хіхікала Соня.
-- Як ти можеш пити, коли носиш дитину? Ти сама ще дитина, хіба не розумієш, що втратиш її? Лікар попередила про можливість викидня,  ти забула?
-- То й що, як прийшло -- так піде. -- Соня дурнувато гикнула і впала при спробі піднятися. Тамара посадила її на стілець і почала роздягати.
-- А знаєш, він приїхав і хоче мені допомогти.
-- В який спосіб? Хай прийде сюди, я хочу з ним поговорити.
-- Та хіба він дурень, лізти в пащу до двох мегер. Сказав, що все зробить і я не повинна  хвилюватися. -- Соня ледве вимовляла слова.
--Боже, Соню, що ти говориш. Чим тобі може допомогти той пройдисвіт, що кинув тебе з дитям?
-- Він повернувся і все буде добре. Я хочу спати.
На нетверезих ногах, з підтримкою Тамари, Соня дочвалала до ліжка і впала.
Тамара заплакала. Свекруха тремтіла вся, як лист на вітрі.  Непосильна ноша придавила  плечі обох жінок. Вони мовчки сиділи на кухні,  не їлося й не пилося, шматок не ліз в горло, а  гіркий згусток  пекучими сльозами рвався з грудей.
-- Не плачте, мамо, я заберу її , а там інше оточення, інше життя, то все нормалізується.
Тамара заспокоювала стареньку, а сама готова була вити й кричати.
-- А дитину, виростимо, хіба це проблема.   Не такого щастя я хотіла для своєї доні, але вже як є.
Тамара пробувала заспокоїти себе і  свекруху, що за ці  дні змінилася й постаріла.
З кімнати  Соні почувся стогін,  вона, прикриваючи рукою рота, побігла до вбиральні, а за нею тягнувся червоний слід, цівкою цебеніла кров… Ось і все .. Дитину Соня втратила, в лікарні тільки розвели руками.
Тамара підозрювала, що той виродок дав чогось випити,  але доказів не мала. Звернулася в органи, щоб відкрили справу, але зрозуміла, що ті “ спеціалісти” доїтимуть з неї гроші, але нічого не зроблять. Стиснула серце в кулак, ковтнула гіркоту, втерла болючу сльозу і наказала собі:
-- Все буде добре, я справлюся.
Молодий організм брав своє, Соня поправлялася швидко.  Вийшовши з лікарні, вона ще деякий час шукала і чекала на свого “коханого”, але дізналася, що він уже гуляє з іншою, а її не хоче знати, бо  розлюбив.
В Італії Соні сподобалося, вона з цікавістю  роздивлялася навколо.
-- Яка вона ще дитина, а вже побувала в пеклі. -- подумала Тамара.
Тамара оточила Соню любов’ю і увагою, всіляко балувала її, як маленьку. Так хотілося, щоб зранена душечка її дитини загоїла ті прокляті рани. Вона записала Соню на курси по вивченню  італійської мови. Роберто перейнявся їхніми проблемами, допомагав  в усьому. Тамара  почала  вірити, що все буде добре.  Вона подумувала про якусь спеціальність для доньки, придивлялася і вивчала її нахили та уподобання.
Соня ходила на заняття  по обіді, так було зручно всім. Одного разу Тамара побачила, як  Соня під’їхала  в авті з двома молодими чоловіками.
-- Соню, хто це?
-- То мої  друзі.
-- Як ти з ними познайомилася?
-- На дорозі. Я йшла, а вони зупинилися, щоб мене підвезти. Вони єгиптяни і дуже симпатичні.
- -Доню, це може бути небезпечно, чужа країна, ти тут ще мало часу, ще не знаєш  мови. Не сідай до незнайомих в машину, все може бути.
-- О вже понеслась душа в рай, Тебе хлібом не годуй, дай мене вчити. Ну що ти за людина така, з тобою не можна бути щирою і відкритою, все перевернеш,  почнеш вчити і виховувати!
-- Соню, я тут давно і знаю, що кажу. Випадки є різні і навіть дуже плачевні, краще триматися від таких знайомих подалі.
-- Та досить вже. Почни мені  виказувати, що я неповнолітня шлюшка, що вже була вагітна, що я така -- кінчена.
Тамара хотіла ще щось заперечити, але той згусток болю стиснув груди і вона лиш змахнула горючу сльозу, що набігла на очі.
-- Хіба я тобі зле хочу. Чому ти не розумієш, що я твоя мама і мене болить душа, Ти в мене одна.
Соня здвигнула плечем, мовби скинула щось нав’язливе і зникла в своїй кімнаті.
Тамара гірко зітхнула.  Біль пульсував в скронях, спустився до грудей, де розлився гіркотою. Вона поспішила до своєї кімнати і знайшла пігулку, яку приймала при високому тиску. Як їй жити в цьому світі? Сталося те, чого вона панічно боялася -- Соня не змінилася  і навіть не збиралася. Розповідати Робертові  не хотілося, Соромилася і ще вірила, що все наладиться.
Тамара уважно спостерігала за дочкою, старалася обминати гострі кути, щоб не провокувати зриви, не сваритися. Соня вчилася і вже досить добре володіла італійською мовою. В неї з’явилися друзі серед своїх  співвітчизників і не тільки. Дівчина була видна і приваблива, вміла подобатися.  Влітку вони обоє з’їздили в Україну, бо свекруха вже не почувалася добре, постаріла і подалася. Тамара організувала їй догляд, найнявши сусідку, що жила поруч.
 З Робертом у Соні були гарні відносини. Він допомагав їй у вивченні мови, був з нею терплячий та добрий.  Тамара запропонувала Соні вибрати якусь професію і піти на курси, щоб вчитися. Соня спочатку не дуже охоче погоджувалась, але Тамара переконала її. Оплативши обрані курси, Тамара раділа, що дочка  почне  здобувати професію.
Роберто  перейшов працювати в нічні зміни, тепер вони бачилися рідко. Тамара вранці спішила на роботу, потім Соня йшла на свої заняття, а Роберто залишався вдома.   Досить часто Тамара вранці, щоб не пропустити свій автобус, залишала обох ще сплячими.
Дуже  не подобалося Тамарі, що Соня вела себе розв’язно, одягалася відкрито, як вона сама казала -- сексі. Тамарі не подобалося те сексі, бо як на неї то було непристойно і зухвало і  навіть вульгарно. Вона пробувала звернути увагу дочки на це, але натомість отримувала завжди ворожу відповідь, що вона стара і нічого не розуміє.  Не мала на меті загострювати  відносини, тому або замовкала, або  переводила розмову на інше.Тамара  висловлювала своє невдоволення, коли поблизу не було Роберта, їй зовсім не хотілося, щоб Соня почувалася приниженою. Соня це розуміла і досить часто спекулювала цим і провокувала.
Інколи вечорами  вони по-сімейному сиділи, жартували й сміялися. Тамара раділа  в такі  хвилини, вони давали їй віру і впевненість, що не все пропало.
-- Соню, а в тебе є, ну, як то тепер кажуть, бойфренд?  - Одного разу запитала Тамара. -- Ти маєш багато знайомих, тобі хтось подобається?  Запроси його додому, щоб я познайомилася.
-- Ні немає, вони такі нудні, мені з ними не цікаво. Мені ніколи не подобалися мої однолітки, я люблю  старших  чоловіків.  Вони розумні  і знають що мені треба, а не ті сопляки, що бояться своєї тіні.-- реготнувши, відповіла Соня.
-- Ти що так жартуєш?
-- Ти запитала, я відповіла. -- Соня злорадно  усміхнулася.
Тамара замовкла, їй не захотілося продовжувати розмову. Роберто  удавано зацікавлено дивився телевізор і не брав участі в їхній суперечці. Соня встала,  потягнулася, привабливо вигнувши спину, легенько колихнула гарно сформованими грудьми, що грозились  випасти з-під короткої блузки, томно позіхнула  і пішла в свою кімнату.
Вже в ліжку Тамара знову повернулася до розмови:
-- Як ти відносишся до моєї Соні? Вона тобі подобається?-- запитала в Роберта.
Роберто якось дивно смикнувся, як від несподіваного удару І відповів:
-- Та нормальна вона, що я можу сказати. Молодь тепер вся така.
Тамара довго лежала з відкритими очима, сон не йшов, боліло  в грудях. Вона вже кілька днів відчувала важкість, аж руку зводить і пече в ямці під ребрами.
-- Треба завтра  йти до лікаря. -- подумала Тамара.
Вранці поспішила до роботи, тривожне відчуття не давало їй спокою. Щось  має статися, Тривога огорнула її густим смутком і таким болем, що хотілося ревіти, кричати, вити. Тамара аж зупинилася від несподіванки. Такий стан вона вже пам’ятає, це коли мало статися лихо з чоловіком, а сьогодні що це з нею таке? Вчора вона чулася зі свекрухою, жінка була жива і здорова, як може бути  в свої роки, раділа, що Соня освоює якусь професію. То чому ж так болить душа?
В вишині заскиглила чайка, їх тут багато, але зараз її крик жалем вдарився в скроні і навіяв неприємне відчуття. Тамара  здригнулася  й поспішила геть, хотіла  втекти  від  несподіваних і неприємних думок, що нахлинули.
-- Треба подзвонити лікарю, бо вже нерви здають, ще їй цього бракувало. - Тамара відігнала той неспокій і взялася до роботи. Але біль  бився й пульсував  не давав підняти руку,  дихати стало важко, очі закривалися як від важкої втоми.  Тамара відчувала, що їй стало зле, вирішила йти додому, щоб полежати в ліжку і  записатися  до лікаря.
Відчинивши ключем двері, Тамара прислухалася: зі спальні долинали голоси і якісь звуки. Вона підійшла ближче. На ліжку в обіймах Роберта була Соня… Тамара дивилася на них і відчувала тупий біль, що піднімався з ніг і не давав зробити кроку. Біль накрив її всю і гарячим клубком котився по венах… Тамара сповзла по дверях на підлогу, не усвідомивши, в яку порожнечу падає.
-- Мамо, мамо! -- кричала Соня
-- Мамо, відкрий очі, мамо!
-- Ну чому вони не дають мені спокою, чому не залишать саму. -- Тамара  поринала в глибокий  і тривожний сон, важкі повіки не хотіли відкриватися. Десь за вікном вила сирена швидкої допомоги, голоси наповнили кімнату, щось кололи, кудись везли. Сирена вила й вила, Тамарі хотілося спати, просто спати, відпочити від усього і від усіх…
-- Мамо, мамо, -- Соня тримала руку матері, обмиваючи її горючими сльозами.
-- Мамо, мамо...ооо...
         

СОНЯ (продовження)

Тамара повільно пройшлася по кімнаті,  припадаючи на праву ногу та  спираючись на палицю. Сьогодні  вона почувалася зле, боліло все,  --  мабуть  на негоду, подумала жінка.  Пройшов рік, як вона похоронила свекруху, що дуже  не хотіла померти, не побачивши свою єдину внучку Соню, але так і не діждалася.  Тамара залишилася одна в великому домі, одна як палець.  Вона розглядала старі світлини на стінах -- своїх батьків, свої весільні та маленької Соні. Як то давно було, здавалося, що в якомусь іншому житті, в якомусь іншому часі. 

Після перенесеного інсульту,  їй не залишалося більше нічого, як повернутися додому, бо працювати вже не могла. І знову думки  накрили чорною пеленою туги й болю. Вже в лікарні, коли прийшла до тями, вона плакала, сльози текли й текли з очей, неначе мали вийти всі без остатку і залишити суху  випотрошену душу. Тамара не могла їх витирати,  обидві руки були приєднані до крапельниць, та й сили не було зовсім.  Вона намагається гнати геть дурні спомини, але вони, як мухи лізуть і лізуть. Несолодко їй  прийшлося,  навіть лікарі дивилися із співчуттям   і казали, що вона повернулася з того світу. Повернулася… А може й не треба було, бо життя стало якимось порожнім та непотрібним. 

Тамара попросила лікаря не впускати до неї доньку, не хотіла її бачити, не переносила її піклування, не бажала з нею говорити. Роберто не прийшов жодного разу, а може й приходив та не смів наблизитися. Через подругу вона забрала свої особисті речі з ненависного дому. І тільки-но відчула себе краще, поїхала додому, в Україну. Свекруха не питала нічого, мовчки взяла на себе всю хатню роботу, поки Тамара вчилася ходити. Про Соню вони не говорили, але Тамара здогадувалася, що жінка знає все. Вона була вдячна своїй подрузі, що позбавила  її від нестерпно важких пояснень, розповівши  за неї ту  невеселу історію. Так вони призвичаїлися жити разом без згадок, без минулого. А тепер  свекрухи немає. Вже рік,  як  старенька спочила у Бозі.  Перед смертю вона марила Сонею, кликала її, чекала до останнього подиху. 

Тамара хотіла полегшити сум старенької, але де шукати доньку, що чотири роки не давала про себе знати. Соня зникла, ніхто не чув про неї нічого.Тамара  пробувала стерти з пам’яті  ті  болісні й важкі моменти, але їй це не вдавалося. Вона розуміла, що ніколи її материнське серце не перестане  любити, тужити, надіятись і чекати. Думала, що з часом все мине і вже не так болітиме, біль притупиться, рана не ятрітиме. Але час йшов, а біль тугим клубком причаїлася в грудях.  

Особливо страшно ставало, коли в небі кричала  і  журливо квилила чайка,  

протяжно плакала в вишині.  Одразу  згадки тужним болем падали додолу  і рвали серце  на шматки.  Чомусь сьогодні Тамарі було сумно і важко. Вона погладила рукою  ногу, злегка потерла, щоб хоч трішки зменшити ниючу біль. Самотність і  розпач знову краяли  душу -- як їй жити далі?

Тамара пройшла довгий і важкий курс реабілітації та лікування. Хотілося  іноді,  все  кинути до дідькової матері і не звертати на себе уваги, каліка, то й каліка, що тут поробиш.  Коли проходила та хандра, то вона з подвоєним  завзяттям бралася за себе, робила вправи, ходила на фізіотерапію, вчилася жити. Тепер вона робить все сама,  а не думала і не сподівалася, але  перемогла. Приходили подруги, допомагала родина хто чим міг, хто словом, а хто ділом, а хто просто співчуттям та співпереживанням. Без них вона не подолала б свій біль і страх, що життя для неї закінчилося. 

Скрипнула хвіртка…  Треба буде капнути олії, щоб не скрипіла, подумала Тамара. Скавулів собака Барсик, значить хтось свій до неї завітав. Пес мав майже десять років, але служив добре, розумів все, от тільки Бог мови не дав йому, а от розумом не обділив. Дивувалися сусіди, що він все розуміє і всіх знає.

-- Є хто дома? - почувся голос з веранди.

Тамара  стрепенулася, їй здалося чи й справді це голос… Соні?  Перехопило подих, пересохло в устах, як в пустелі без води, хвилювання заволоділо нею, страх  втратити свідомість, скував рухи і забрав мову.  Тамара пробувала щось сказати, але не могла, не зуміла…

-- То є хто? - знову почулося  з коридору і до кімнати зайшла Соня.  Вона тримала за руку дівчинку, що тулилася до її ніг.

-- Мамо, що з тобою? Ти чого мовчиш? Ти не рада? Як ти?  Та скажи ж щось? Ти що -  не можеш? Ти не розмовляєш?  -- Соня наблизилася до неї, а Тамара сиділа в кріслі, тримаючи в руках палицю і плакала.  Сльози  котилися й котилися, виливалися гірким болем, були водночас  радістю, сумом і ще чимось несподіваним, але таким довгожданим чеканням матері.

-- Ти мене чуєш? Як ти? Мамо. -- Соня стояла й дивилася очима, повними відчаю й благання. А Тамара не відводила очей від дівчинки, яка  злякано дивилася на обох жінок, що плакали. Дитина вже сама готова була розплакатися, затремтіла верхня губа, але Соня  притиснула її до себе і поцілувала. 

-- Чую я, чую й говорю, заспокойся. -- промовила нарешті Тамара, все ще розглядаючи свою внучку, яку  бачила вперше.

-- Ну, слава Богу, бо я вже подумала, що тобі погано. Це моя Марійка, знайомся. Марійко, підійди до бабусі, привітайся.

Дитина несміливо наблизилася.

-- А навіщо тобі палиця? Ти б’єш когось?

-- Ні, то я спираюся на неї, коли ходжу, бо маю хворі ноги. -- відповіла Тамара.

-- А ти не зла? -- дівчинка стояла і дивилася Тамарі в очі.

-- Ні, вже не зла. Давай знайомитися. Скільки тобі років?

-- Три. -- маленька підняла вгору руку  і показала три пальчики.

-- Ой, то ти вже така велика. -- Тамара усміхнулася і простягнула руку, Марійка пригорнулася до грудей  і обняла її своїми рученятами. Тамара аж задихнулася від тієї гами почуттів, що огорнули її. Це її внучка! Господи! Та від такого щастя можна вмерти. Ой, про що це вона, дурепа, думає. Жити! Жити! Бо є для кого. Тепер Тамара плакала від щастя. Ще недавно, світ їй  здавався порожній і непотрібний, але досить відчути тепло маленького тільця, заглянути в дитячі очі, почути той милий щебет і життя наповнилося змістом.  Пригорнувши свою внучку, Тамара відчула, що той гіркий згусток, який постійно болів в грудях, почав танути, наче  весняний лід. 

Соня дивилася на двох найрідніших людей і теж плакала.Вона враз зрозуміла, що їй весь цей час цього всього не вистачало. Материнських долонь, запаху рідної хати, цих стін, від яких віє дитинством і затишком, навіть собаки у дворі, -- вона була вдома. Соня навіть не думала, що так сильно скучила за домівкою.  Багато води стекло, багато штурханів та облизнів вона отримала від життя, багато довелося витерпіти, навчитися, зрозуміти.  Софія знала, що всі ті біди  вона створювала сама і сама  від них терпіла. Життя її не пестило, життя її вчило жорстоко і боляче. Вона нарешті зрозуміла, що значить -- щастя, дивлячись на двох найрідніших їй людей.

-- Мамо, а бабуся? -- порушила мовчання  Соня.

-- Померла, вже і рік пройшов.  Все чекала тебе, виглядала… Померла, але знала, що ти її не забудеш. Любила вона тебе, дуже любила.

-- Ми підемо на кладовище, я попрошу в неї вибачення. -- ледь чутно промовила Соня. Сльози  стиснули їй серце,  а з грудей вирвався схлип. 

А Марійка вже освоїлася в хаті і посипалися запитання --  “Що це?!” Тамара вперше за багато часу посміхалася, дивилася на внучку і не встигала відповідати.  Соня терпляче їй все пояснювала, показувала та розповідала. А мале було невтомне і невгамовне, їй треба було все і одразу.

-- Ой, Марічко, я вже втомилася, давай спочинемо, бо я вже не маю сили.

-- А хочеш, я тобі води принесу. -- хитро примружилася Марічка. Дівчинка підбігла до матері і обняла її за ноги, піднявши на неї свої великі темні очі.

-- Ні, моя хороша, я води не хочу. -- розсміялася Соня.

-- Але дякую, що ти в мене ростеш така турботлива.

А Марічка вже побігла до Тамари, взяла її за руку і повела до канапи: 

-- Я хочу сісти.

Тамара допомогла дитині вмоститися і і сама сіла поруч.

-- А батько Марічки? -- запитала вона. 

-- Нема … Я не знаю хто він, але ти не думай, це не Роберто.  Я пішла від нього, як тільки ти поїхала в Україну. Він мені і не був потрібний, так сталося, прости мене. А потім все було дуже складно і по-дурному.  Пішла в такі загули, що перестала розрізняти день від ночі. То був страшний час, -- якесь провалля, прірва, яма,  розуміла, що жила неправильно, але нічого не могла змінити.  Коли зрозуміла, що вагітна, тоді мені стало по-справжньому страшно. Я боялася жити, боялася майбутнього, але Марічка змінила моє життя і мене. Вона для мене  все, --  мій скарб, мій талісман, моє щастя. Ніколи не шкодувала, що вона в мене є.  Дякуючи їй, я вижила і вибралася з того болота, почала жити і мріяти.  Я не шукаю її батька, бо то марна справа сподіватися когось чи може щось знайти. Ми вдвох з нею щасливі, а знайти якогось і повісити собі на шию, щоб він звався батьком, не маю бажання. Там, де я була, нормальних мало, а кого-небудь нам не треба. Залишимо цю розмову, вона не вартує того, щоб її продовжувати. В мене є моя донечка -- сонечко.

-- Я, твоя Марічка, -- дівчинка кинулася  до Соні й міцно її обняла. 

-- Так, так, моя  чарівна принцесо, так тільки ти, -- Соня ніжно поцілувала дитину.  

Тамара дивилася на них і серце її повнилося любов’ю та радістю, якої вона не відчувала вже давно.  Думала, що ці почуття вже глибоко похоронені і назавжди. 

-- Яке щастя! -- подумалося їй.

-- Мамо, я маю  багато розказати,  є  важлива розмова і прохання. Мені потрібна твоя допомога. -- Соня благально дивилася на матір і чекала  на відповідь. Вона їхала і не знала, як її зустрінуть, чи простять, чи вислухають.  Вона знала, що сама все зробила, своїми руками і безглуздими вчинками зіпсувала життя собі і своїм близьким, тому  готова була пройти все до кінця і отримати заслужений вирок.

Тамара напружилася, десь глибоко  всередині ойкнула  струна, відчуття болю вдарило в серце і відбилося  в скронях.  Ні!  Вона рвучко звелася на ноги, похитнулася і вхопила палицю. 

-- Ви ж у мене голодні, я зараз… -- Тамара поспішила на кухню.  Їй не хотілося зараз чути нічого такого,  що могло затьмарити  радісну зустріч. Щось їй підказувало, що розмова принесе біду.   Так буває  у фільмі, перед чимось трагічним починає  звучати тривожна музика або тільки акорди, що загострюють увагу та чекання невідворотнього. 

  Вона клопоталася на кухні, щоб пригостити своїх дітей, а заодно  впорядкувати  себе й свої думки. З тієї короткої сповіді Соні вона багато зрозуміла, а ще й відчула серцем  той недосказаний біль, який та не стала виливати. Вже коли шукали Соню і не могли знайти, Тамара здогадувалася, що та потрапила до рук сутенерів та бандитів, які крутилися в пошуках здобичі, як шуліки. Те, що Соня побувала в пеклі, вона не сумнівалася.   І коли  вона про це говорила, то наче  викидала з себе той біль, але водночас була сильна й  непохитна.  Тамара знала, що ще не раз на самоті  буде згадувати і обдумувати ті слова.  А зараз вона буде радіти, буде святкувати, бо до неї приїхали  діти.

 Коли повернулася до кімнати, то побачила, що Марічка заснула, скрутившись калачиком, як це любила робити її  Соня. А Соня сиділа поруч і закохано дивилася на свою дівчинку. Тамара ледве  стримала  сльози, що зрадливо тремтіли в очах і готові були вилитися назовні мокрою лавиною. Це було навіть більше, ніж вона могла сподіватися, це було -- щастя.

Соня підійшла до матері, обняла її і схилила голову на груди.

-- Прости мене, я дуже завинила. Тепер коли я сама стала матір’ю, розумію весь твій біль. -- Соня говорила  щиро, Тамара відчула  це одразу. 

-- Ти надовго? Назовсім чи як? -- Тамара погладила Соню по спині.

-- Трохи побуду, але не довго. Це якраз те, про що я хотіла з тобою поговорити.

 Я мушу залишити  Марічку з тобою, щоб повернутися в Італію.

Тамара, не перебиваючи, слухала. Соня змінилася, це було не подоросління, навіть не материнство, а щось інше. Якась недосказанність, щось глибоко заховане, якась туга і біль, а ще страх… Так, це був страх, панічний і болісний. 

-- Що сталося? -- Тамара прошепотіла запитання, неначе боялася, що 

хтось лихий почує їх. Материнське серце защеміло в передчутті біди. Вона з першого погляду відзначила, що Соня змарніла і дивний жовтуватий колір шкіри не сподобався їй одразу.  Тамара здригнулася, болісний здогад полоснув душу… О, ні! 

-- Мамо, в мене рак.  Пухлину треба оперувати, але до того  я маю пройти курс хіміотерапії. Не хвилюйся, все буде добре, я дуже хочу жити, я не можу осиротити свою донечку.  Але з Марічкою мені буде складно, я це розумію. Дитині потрібна і увага і піклування, а я не знаю як бути. В мене є друзі, але то не те. В усіх свої проблеми. Вони допоможуть в міру своїх сил, але кидати на них дитину я не можу.   Марічка, то моє життя, вона для мене все…

Соня не плакала, сухі червоні очі тамували невимовний біль, але вона трималася, щоб не злякати маму і не розбудити донечку. Це їй вдавалося не легко. 

-- Я тебе розумію… -- Тамара видихнула з себе повітря, а густий клубок залишився в грудях  пік пеком і  рвався на волю криком. Вони сиділи, обнявшись, дивилися на маленьке янголятко, що спало, стомлене дорогою. Тепер це був їхній найцінніший скарб. Тамара прошепотіла: 

-- Яка вона гарна, найкраща в світі.

-- Правда? -- Соня ще щільніше притулилася до матері і схлип вирвався з її грудей.

-- Я  так мріяла тебе  отак обняти. Мені було соромно і лячно, бо я тобі багато суму  принесла. Прости мене.

Тамара була щаслива. Вона розуміла, що хвороба Соні тисне важким каменем, але зараз їй не хотілося думати про це, хотілося просто радіти своїм дітям. Це було все, що вона могла собі дозволити тепер, а потім…  Але то буде потім…

Маленька Марічка своїм щебетом заповнила дім. Вона встигала побувати всюди -  і до курей збігати, і кота потягати, і принести зелений  гарбуз з городу, і  запитати про все. Дитя було невгамовне і невтомне. Вона не давала їм сумувати і скучати.

-- Марічко, бабуся вже стомилася від тебе. -- Соня пробувала втихомирити донечку. 

Дитина зупинилася на мить, але побачила, що Тамара сміється, враз забула, що має бути чемною.

-- А ти бачила, там маленьке кошеня? 

-- Ні, а де саме?

-- Там. -- і показала на сусідський будинок. -- воно до мене  в гості приходило,  я йому ковбасу давала

-- О, тепер це буде часта гостя у нас. -- розсміялася Тамара.

--Ти не хочеш, щоб воно приходило?  -- Марічка  насупилася.

-- Та ні, я не проти друзів.

За хвилину Марічка вже несла чорно біле кошеня,  маленьке і дуже миле.

-- Зачекай, маємо запитати там, в тієї тьоті чи мама киця не проти, бо може вона плаче за ним. 

-- Воно моє. -- Марічка притиснула кошеня до себе. Тамара пригадала Соню, коли та була маленька й теж так котів додому зносила. 

-- Я не проти. Ходімо разом і запитаємо, чи можемо залишити собі це котятко.

Вони взялися за руки і вийшли з двору, щоб вирішити долю кошеняти. Соня дивилася їм в слід, їй хотілося вити і кричати, 

Вже треба було їхати й залишити Марічку. Вона знала, що Марічці  тут буде добре, найкраще.  Проте біль розлуки не давав їй зосередитися  й думати про щось інше. 

Яке щастя, що є мама, яке щастя.    

ВДАЛИЙ ОБМІН

Чорноока, швидка та вправна, невеликого зросту жіночка, робила все вміло і легко. З привітною усмішкою обслуговувала покупців в невеличкій, але вельми затишній піцерії. Микола з приємністю слідкував за нею. Він вже з’їв шматок запашної піци, запив її колою, але все не йшов, спостерігав за жінкою. Люди заходили і виходили, віталися з нею, дякували, жартували. Приємна домашня атмосфера настояна на запашній щойно витягнутій з печі піци  та щирої  усмішки  її господині, не давала йому піти геть. Ну, як він зможе їй сказати:
-- Ваш чоловік спить з моєю дружиною.
Смішно.. А я тоді хто? Рогатий придурок, що прийшов поплакатися?. Не знаходив слів, не знав як і з чого почати, щоб сказати цій італійці про зраду, відкрити їй очі. Микола не наважувався, соромився, роздумував і сумнівався чи треба  і кому від цього полегшає.  Він вже який день ходить, як лантухом прибитий, ніяк не перетравить цю гидку новину, що потрощила всі його сподівання.
Марія  через ті кляті гроші  зробилася ненажерлива та лиха. Це була інша жінка, разючі зміни зробили її невпізнаною.   Все стало не так, інші  живуть краще, мають більше, подорожують, купують автомобілі, а вони --  бідні. Подивилася життя за кордоном і як сказилася, стала сама не своя.
Спочатку поїхала Марія, а потім і Микола,  хотів бути поруч зі своєю молодою дружиною, не хотів залишати її надовго  саму.  Та хіба можна все передбачити, якби знав де впадеш, то й соломки підстелив. Марія після одруження задумала хату будувати, а Микола й не проти, вмів все зробити своїми руками. Він мріяв відкрити свій ресторан, мав  спеціальність --  кухаря і  дуже любив цю справу,  кухонним чарівником його величали друзі.Тому думка про будову хати поруч з рестораном обом прийшлася до вподоби. За весільні гроші купили стару хату біля траси, справа стала за малим -- гроші. Опинившись в Італії, Микола пішов працювати на будову, дякуючи кумові, що допоміг влаштуватися,  бо з  роботами для чоловіків в Італії не просто, тому перебирати не доводиться. Марія прибирала хати, прасувала та доглядала за двома старенькими.  Все складалося  в них добре, обжились, познайомилися, завели нових друзів, проводили разом вихідні, зустрічалися зі своїми земляками.  Життя на чужині стало знаходити свої принади, внесло свої корективи й певні зміни до яких вони обоє вже призвичаїлися. 
--Де той Марко взявся?  Як кажуть: вискочив, як Марко з конопель. Вирвався на його Миколину голову,  він же гад і жінку має, он яку гарну та проворну, чого йому ще треба? -- Так подумки лаявся Микола.
Пробував  поговорити  з Марією.
-- Закохалася, так сильно, що світ без нього не милий. -- сказала, як відрізала.
А йому як жити далі, Марія розвестися надумала. Микола десь в глибині душі думав, що перешумить та й пройде, а там дивись і налагодиться життя, ще якось склеїться.  Приїхали сюди , щоб будувати спільне майбутнє, але он як рухнуло все, одні розвалля від мрій залишилися. Микола втратив сон, але Марії було не до нього. Не бралася робота, не радували зароблені гроші :
--  Щоб та Італія пропала, щоб її дідько взяв, через неї я втратив свою сім’ю -- злостився Микола.
Проходили дні, але нічого не мінялося, Марія бігала на побачення щаслива й весела. До Миколи гавкала  лютою собакою, виживала  з дому, ненавиділа, не терпіла. Микола перейшов жити до хлопців, третім в маленьку  кімнатку, але коли життя не миле, то не до таких дрібниць --  де спати і що їсти. Дні стали нудні й монотонні, схожі один на одного -- робота, ліжко, робота. Микола незвичний  до гуртожитського життя, страждав від шумної компанії та постійних пиятик. Він часто гуляв, бродив вулицями безцільно  й одиноко. Заходив у піцерію, господинею якої була Стефанія, жінка Марка, як виявилося.  І чого тому Маркові  треба, маючи таку працьовиту  та гарну жінку. Микола ніколи не розумів чоловіків, що при добрих жінках шукали собі розваг на стороні.
Стефанія  привітно усміхалася, легко та швидко  обслуговувала покупців. Микола стежив за жінкою, вона йому подобалася. Він смакував шматочком запашної піци, запиваючи пивом і не міг позбутися тих дурних думок, що нав’язливо лізли в голову, не залишали його й на мить.
-- Що його робити? -- вже в котрий раз Микола питав сам себе і не знаходив відповіді.
-- Ось розповім Стефанії про її Марка. -- роздумував Микола.
-- А там, що буде, най ся діє воля Божа. Чому він має сам страждати.
Але мовчав, не мав сміливості, не міг, не знав чи треба це  робити і що це змінить. Якщо її Марко швендяє по чужих жінках, то хіба вона щаслива з того, хіба винна. Мабуть і їй не з медом жити з таким чоловіком, а тут ще й він хоче їй насолити, хоче розповісти, що її чоловік йому сім’ю розбив.
А може й не розбив, бо не було чого бити. Марія завжди була ласа на гроші, все їй було мало.  Дітей не хотіла, бо  ще не стали на ноги. Планували, що спочатку обживуться, а потім за дітей подумають. Аж он як вийшло! Боліло то Миколі, він розумів, що вже не буде  ні дітей, ні ресторану, ні сім’ї, ні хати, ні Марії. Приїхали сюди і тут все й закінчилося, а мало початися. Та не судилося, не склалося…Гірко було Миколі від тих думок, що полосували зранену  душу, вертілися й крутилися  вихором в голові, віддавали пекельною гіркотою в груди.
Микола --  високий, чорноволосий з синіми, як небо очима, мускулистий зі спортивною статурою,  був гарний та видний чоловік. Він  досить часто ловив на собі зацікавлені  жіночі погляди. В неділю, де збиралися українці  біля автобусів, що возили передачі додому і з дому в Італію, жінки клеїлися до нього, як мокре листя до асфальту.  Хто знав його історію з  Марією, пробували звабити та привабити. Микола не пив, вмів все зробити своїми руками, господаровитий  та ще й гарний, то кому не треба такий чоловік? Таких не кидають, але бач, як вийшло, кидають і таких.  Жінки на чужині, без чоловічої ласки, далеко від дому, сатаніють, бо природа вимагає свого. Микола знав, що міг знайти тут і молодшу і гарнішу за Марію, але не мав тієї куревської вдачі, щоб гуляти. Тому, навіть в неділю, не спішив на площу, бо не хотів і не міг обдурювати чиїсь сподівання. Гуляв містом, знаходив тихе місце сидів собі і думав.
Одного вечора, Микола побачив, як заплакана Стефанія зачиняла свою піцерію. Він вже хотів було підійти до неї, але не наважився. Вона йшла дорогою і витирала сльози, несла в руках якийсь пакунок і сумку. Йшла не вибираючи дороги,   чимось засмучена і стривожена. В якусь мить, з нею порівнявся мотоцикл і хлопчисько, що сидів ззаду,  рвонув з рук жінки, сумку, Стефанія зойкнула і впала, випустивши  її. Микола в три стрибки наздогнав мотоцикл і рвонув його на себе, хлопчиська не чекаючи такого, впали на дорогу.  На допомогу Миколі вже спішив інший чоловік, що був свідком всієї події.  Микола підібрав сумку Стефанії і підійшов до неї. Жінка пробувала звестися на ноги, але з переляку не могла піднятися. Микола підхопив її і підвів до лавки, що була поруч. Стефанія плакала, її права рука неприродньо вивернута була явно поломана.  Микола витягнув телефон і викликав швидку допомогу. Жінка не говорила нічого, схлипувала й тремтіла, чи то від прохолоди, чи то від болю.
Хвилин за п’ятнадцять завиваючи  сиреною під’їхала карета швидкої допомоги. Лікар перевів Стефанію до автомобіля. Микола передав сумку, зайшов і сів поруч жінки. Лікар розпитував про випадок,  так непомітно вони під’їхали до шпиталю. Стефанія зникла в дверях приймального покою, а Микола залишився з її сумкою і пакунком. В залі для чекання було повно людей і Микола теж присів на лавку, обпершись    спиною до стіни. Стомлений  роботою за тиждень, мав бажання відпочити, натомість сидить ось тут в цьому шпиталі не знає й чого. Дивна штука -- життя.
-- А жінка дуже налякана, думав Микола.  Шкода її. Такі випадки, коли виривають з рук  сумки, непоодинокі.
 Микола вже багато разів чув, що такі злодії стали популярні, особливо вони нападають на старших жінок. Для потерпілих, на жаль, закінчувалося навіть трагічно, хто не хотів розставатися зі своїми речами, могли потрапити під колеса автомобіля або їх тягло за мотоциклом декілька метрів і  після цього  жертва могла більше не встати. Не повезло  Стефанії.
-- То ви привезли потерпілу в дорожньому випадку?
-- Так, я.
-- Підійдіть, там треба дати свідчення.
Микола підійшов до чергового лікаря, який вислухав його, записавши все до журналу і усміхнувшись, сказав.
-- Повезло їй, що ви були поруч. Не кожний вчинив би так, люди здебільшого не встигають реагувати, а ви молодець.
У Стефанії виявилася зламана права  рука і два ребра. Вона вийшла невдовзі вся замотана, а рука висіла на перев’язі загіпсована. Вона пошукала очима Миколу, що звівся на ноги, побачивши жінку. Він простягнув їй сумку і пакунок, але зрозумівши, що вона не може це нести, ніяково посміхнувся.
-- Я понесу сам.
Стефанія дивилася на Миколу здивовано:
-- Дякую, ви мій рятівник. Мені шкода, що вам довелося так довго мене чекати. Вибачте.
Микола заперечив:
-- Не переймайтеся, все добре. Завтра субота, вихідний день, то я ще встигну відпочити.
-- Ой, вже не завтра, вже сьогодні.Надворі  ніч, навіть транспорт уже не ходить, доведеться викликати таксі.
Микола викликав машину. Чекаючи на таксі, вони познайомилися. Стефанія запитала:
-- Хто ви? Чому ви мені допомогли?
-- Та я, простий перехожий, йшов додому після роботи.
-- Я вам дуже вдячна, що ви й тут зі мною зараз. Якось незвично мені, ми зовсім незнайомі. Здається я вас бачила, ви іноді заходили й купували в мене піцу. Мені обличчя ваше знайоме. Ви звідки?
Миколи відповідав на запитання і почувався ніяково. Коли Стефанія почула, що він з України, по її лицю пробігла ледь вловима тінь. Микола підсвідомо здогадався, що вона не дуже любить українців, він навіть міг зрозуміти чому. Приїхало  таксі Микола хотів попрощатися, але Стефанія сказала:
-- Ви що не їдете? Сідайте.
Микола сів поруч. В сутінках  вуличних ліхтарів, Стефанія розглядала свого рятівника.
-- Гарний чоловік, сором’язливий. Який молодець, такий безстрашний і співчутливий.  Чекав на неї тут в шпиталі, дивний. -- думала жінка.
Микола відчував  пильні погляди і нервово м’яв в руках її сумку та пакунок, що ще й досі тримав. Зупинилися біля будинку, Стефанія повернулася до Миколи і сказала:
-- Там в сумці є гроші, то ви розрахуйтеся і допоможіть мені, бо я ж без рук як бачите.
Микола вискочив з авто і подав їй руку.
--В сумці є ключі, допоможіть мені відімкнути двері. Я  не зможу сама цього зробити, а вдома нікого нема.
Микола піднявся разом зі Стефанією на третій поверх, відімкнув двері і повернувся, щоб піти.
-- Не йдіть, прошу вас. Проходьте. Я розумію, що це дивно, але побудьте зі мною. Куди ви вночі підете, залишайтеся.  Ой, вибачте, вас мабуть хтось чекає, а я  тут зі своїми проблемами.
-- Ні, я живу сам.   Микола проковтнув згусток, що  аж запекло в горлі.
-- Можна мені води?
-- Звичайно, проходьте. А куди вам іти, де ви живете?
Микола назвав свою адресу.
-- То не близько, а я таксі відпустила, не подумала. Залишайтеся тут до ранку, місце є. Я вам буду вдячна, бо якось страшно самій, права рука поламана, ребра теж. Спатиму сидячи, бо дихати важко.
Обоє розсміялися й полегшено зітхнули, перший рубіж  -- подолали. З’явилося якесь ледь вловиме розуміння, щось спільне зблизило  двох людей, які досі не були знайомі.
-- Ось тут чиста постіль, стеліть собі на дивані,  я теж піду спати, бо змучена і  втомлена,  все мені болить. Вибачте, що я така погана господиня. Їсти можу щось запропонувати, але не можу  сама приготувати. -- гірко посміхнулася жінка.
--Я ніколи не була в такій ситуації і не знаю, як себе вести.
--Мені теж не щодня доводиться ловити злодіїв, але так вже сталося. Не переймайтеся, я вночі не їм. Ви змучені, давайте спати, а коли щось треба,  звіть мене, домовилися?
--Дякую. Мені вже краще від того, що ви тут є.
Вони розійшлися спати. Миколі не спалося, думки не давали спокою.
-- Який  вибрик зробило життя. Ось  він тут, може вже все їй розповісти, а от чомусь не хочеться. А де Марко? Стефанія не говорить про нього, наче його не існує, ніяких чоловічих слідів і речей навіть в ванній  кімнаті.
Поволі думки заморили і сон забрав його в свої тенета.
Микола, як завжди прокинувся рано, хоч спав мало, але звичка взяла своє. Він чув, що Стефанія теж не спить, вона сиділа в ліжку, було видно, що жінка страждає від болю. Побачивши Миколу, вона ніяково усміхнулася і ще раз попросила вибачення за те, що він через неї змушений був міняти свої плани. Та Микола лиш усміхнувся:
-- Я приготую щось поїсти, бо як ти зможеш щось зробити з однією рукою, -- запропонував Микола.
Стефанія вражено дивилася на нього.
--Я покличу зараз свою подругу, вона прийде і все зробить. -- пробувала заперечити.
-- Ні, я вже тут і нікого кликати не треба, кухня там, я розберуся.
Микола пройшов на кухню,  за ним прийшла  і Стефанія.
--Я вранці їм мало, молоко і печиво, потім каву. А ти?
-- Я  їстиму те, що й ти.
Микола легко вжився в чужій кухні, звично рухався готуючи сніданок.  Стефанія спостерігала за ним з цікавістю.
-- Миколо, ти тут давно?
--Та вже більше п’яти років. А що?
-- Говориш  добре. Чим  займаєшся?
-- Працюю на .будові.
-- Тобі сьогодні на роботу? -- запитав Микола.
-- Так, мала  йти в піцерію, але сьогодні буде зачинено, бо я не можу працювати.
-- Ти маєш помічників?
-- Так, але я їм вже розіслала повідомлення, щоб не виходили на роботу. Сьогодні моя піцерія буде зачинена, один день  можна, а ось далі треба думати. Я можу бути присутня, але робітниця з мене, якийсь час, ніяка. Треба шукати кухаря або піцайоло. Думаю над цим, бо бізнес мій, та й людям треба платити.  Піцерія мені в спадок залишилася від батьків, це був наш сімейний бізнес зі своїми проблемами та секретами. Ми завжди мали свої рецепти і своїх клієнтів. Я виросла в цьому, мені це завжди подобалося. Самостійно я внесла багато змін, але ще треба зробити багато.
Стефанія розповідала про свою роботу з великою любов’ю й гордістю.
Микола слухав жінку і хотів сказати, що він кухар, але промовчав. Стефанія встала і зойкнула від болю.
-- Не знала, що ребра так можуть боліти. Ох чорт, болить же як, треба випити знеболювальне, бо зараз заплачу.
Жінка пробувала перевести  все в жарт, але біль перемогла.
Подзвонив  телефон, Стефанія взяла слухавку:
--Ага вдома… права рука і ребра… Отак вийшло… приїдеш? Добре, давай.
-- Зараз прийде моя подруга, вона мені допоможе. Я вдячна тобі за все, але не смію більше затримувати.
-- Та я не спішу, не хвилюйся…
Микола не хотів йти геть, якась невідома сила тримала його тут. Проте він розумів, що мусить піти, вже нема жодної причини залишатися.
У двері подзвонили. До кімнати влетіла подруга, різко зупинилася побачивши Миколу:
--Чорт, Стеф, як це сталося? От виродки, рвуть сумки. Мля.. ти як?
Вона торохтіла без упину, сто слів за хвилину.
--Це твій рятівник?  Мене звуть, Маргарита, я подруга… Ой, та ти ж уже й сам здогадався. Як добре, що ти там опинився, молодець. А той гівно Марко, де? Невже вигнала? Як я рада, на кінець. Слизняк він і гнида разом зі своєю хвойдою.
Матюкалася Маргарита не зупиняючись ні на мить, сипала  словами без зупинки, не давала нікому найменшої можливості, втиснути бодай одне слово.
-- Та досить вже, зупинися, ти забаламутила тут всіх, балаболка.
--Строчиш і строчиш, навіжена.
Але Маргарита не слухала:
-- Стефа, а піцерія як, треба шукати кухаря? Де знайдеш? Давай шукати, кому дзвонити?
-- Думаєш, що то так просто? Є звичайно, але  кожного треба вчити і пробувати, знаєш скільки часу на це піде, -- скрушно промовила Стефанія.
Микола роздумував що йому робити, треба було піти. Маргарита раптом запропонувала:
-- А ти як думаєш віддячитися своєму рятівникові?
-- Як? Я не думала, не знаю.
Микола розсміявся:
-- Ой  сеньйоріни, я вже піду, а то ви зараз придумаєте.
-- Ні, ні! Маргарита права, я маю  тобі віддячитися, але не знаю як. Миколо може ти  маєш  ідею, як я можу розрахуватися?
-- Аякже, маю. Візьми  мене на роботу,  я -- кухар маю диплом, але не піцайоло, та я підівчуся, я вправний. Документи я маю.
Обидві жінки стояли і кліпали очима.
-- Оце тобі! -- першою  отямилася Маргарита.
-- Він кухар і мовчить!  А ти Стеф, не знаєш де людину шукати. Ось тобі і кухар і ангел -- спаситель, все  в одному.
-- Ти справді вмієш і знаєш кухню? Давайте спробуємо, готуємо обід, ходімо на кухню. А на піцайоло я тебе сама вивчу.
Всі перейшли на кухню і наввипередки вирішували, що його такого приготувати.
Микола вже був готовий до роботи.
-- А давай щось з української кухні. -- запропонувала Маргарита.
-- Згода. -- відповіла Стефанія. 
Дівчата залишили його на кухні, а самі перейшли до залу.
Микола мимоволі став свідком їхньої розмови.
--Стефі, а  з Марком, ти розійшлися?
--Дурень він і набридло мені бути йому нянькою. Ці його гульки, мені вже в печінках сидять. Волочиться  то за одною, то за іншою, то полячка, то румунка, а зараз -- українка. Най йде до дідька, хіба це чоловік, з яким можна сім’ю створювати. Крапка.
--Добре зробила, давно вже треба було швиргонути. І коли це сталося?
-- Та вже тиждень пройшов. Вчора той  хам приходив,  повідомив, що він закохався. Наче гуйло знає, що таке кохання. Довів мене до сліз. Знаєш, ми баби дурні,  чекаємо від чоловіків почуттів та гарних слів, а взамін даємо всю себе, а їм того не треба. Вони люблять зміни і шукають нових дурочок, які їм вірять.
-- Перестань, не вартує він твоїх сліз. Гляди ще проситися буде, бо де знайде і жерти і спати ще й коли хоче -- погуляти. Знаю, ти думала, що він справжній і серйозний. Мені він ніколи не подобався.
Микола слухав і працював. Надумав зробити вареники з грибною підливою. Вже картопля була готова, смажилася цибуля і варилися гриби, які він знайшов в холодильнику. Микола робив тісто. Запах смачної їжі вже  приємно лоскотав  жіночі ніздрі і вони обидві в один голос вигукнули:
--Чорт! це щось дуже смачне, як пахне!
-- Ти, Стеф як хочеш, а я піду подивлюся, що  там чаклує наш чарівник.
Жінки прийшли на кухню, де з качалкою в руках, Микола ліпив вареники.
-- Так Стеф, маєш скарб, чого тобі ще шукати. Ти дивись, як у нього все  професійно виходить, -- промовила Маргарита.
-- Сама так думаю. З таких простих  продуктів, ти зумів зварганити таку смакоту, що мені забракло слів.
Вона була явно задоволена, усміхнулася щиро. З-за столу ніхто не хотів вставати, вареники пішли на--Ура і сподобалися всім.  А грибна підлива була тією крапкою, що додала цимусу до української страви, яка взяла в полон обох жінок. Після випитого вина, та смачної їжі, почалося обговорення, як буде проходити навчання Миколи на піцайоло.
-- Він справиться, -- промовила Стефанія.
-- Без сумніву, -- підтримала її Маргарита.
-- Я знаю, -- додав Микола.
І всі разом розсміялися.
Все було продумано і обговорено,  Микола був прийнятий на роботу без випробувального строку. Стефанія полегшено зітхнула.
Тепер вони засипали  Миколу запитаннями, щоб дізнатися більше про нового працівника. Але він не спішив розкривати всі карти, розумів, що ще не час, та й не було сенсу.
-- Ти жонатий? --запитала Маргарита.
-- Марго, перестань. --запротестувала Стефанія.
-- Скільки тобі років? Скільки ти часу в Італії? Де ти працюєш? -- не вгавала Маргарита.
Микола не встигав відповідати,  а про дещо не спішив говорити. Він розумів, що Стефанія переживає за Марком і “сипати їй сіль  на рану” не хотів, взяв за краще обійти ту слизьку тему  і перевів розмову про завтрашній день. Треба було вирішити питання з будовою, яку він має залишити, підготуватися до нової роботи. Микола попрощався і пішов додому.
На другий день почав працювати. Стефанія допомагала однією рукою, давала цінні й ділові поради. Микола освоївся швидко. Перша піца вийшла добра, а слідуюча смачна, кухар впорався, всі були задоволені. Стефанія ще довго не могла працювати повноцінно, але Микола справився з усім легко і швидко, став її правою рукою.
Вечорами вони часто сиділи  й  розмовляли, пили вино, відпочивали. Стефанія запитала:
-- Я завжди хотіла запитати, як ти опинився того вечора поруч?
Микола відповів:
-- Випадково.
-- Не правда, бо ти живеш  в іншій стороні і працював не поруч.
-- Приходив до друга.
-- А де зараз той твій друг?
Микола замовк і задумався.
-- Я бачила тебе раніше в моїй піцерії. Мені твоє обличчя здалося знайомим, то є щось про що ти не хочеш казати?
-- Так це правда. Давно хотів розказати правду, але зараз це вже не важливо.
-- Що саме, мені вже цікаво, давай кажи. --  наполягала Стефанія.
-- Ти мене заінтригував.
-- Це з моєю жінкою тобі зрадив  Марко. Ми з Марією розлучилися,   якийсь  час мені було так боляче і важко, що не знав де подітися. Я навіть приходив, щоб тобі про це розповісти, але не зміг.
Стефанія дивилася на нього широко відкритими очима  повними  щирого здивування.
-- Оце тобі й маєш. То це ми з тобою кинуті й потерпілі?! Це ж треба. -- Стефанія ніяк не могла заспокоїтися .
-- Це має знати Маргарита, вона мені вже всі вуха заторотхкотіла, як і чому? Вона взяла під сумнів випадковість твоєї появи, я про це не думала. То така нишпорка, що  від неї ніщо не сховається. Ти не думай, що за своєю балакучістю вона нічого не бачить, вміє зараза розговорити й витягти з любого необхідну їй інформацію, ще та хитрюга.  Ми дружимо з дитинства і майже не маємо секретів, вона мені багато  допомогла, справжня подруга, люблю її.
Стефанія подзвонила Маргариті, разом вони бурхливо обговорювали новину.
-- Я ж тобі казала, що він твій ангел охоронець, бач в потрібний час був поруч, допоміг і підтримав, а ще звільнив тебе від того гуляки пройдисвіта, що не перестає любити всю легко доступну  жіночу стать. Мерзотника шматок, одоробло в штанях.-- матюкалася Маргарита.
-- Стеф, ти вже  його забула, тобі не болить, то я виплюну  з себе весь той негатив, що накипів. Як же я його не терпіла, який він огидний, слизький ловелас, брехливий і самозакоханий.
--Та досить тобі, бо на нього гикавка нападе.-- сміялася Стефанія.
-- Гикавка! Краще щоб пронос і щоб не спинявся, гадові такої болячки треба, бо гикавка то мало. А до речі, ти про нього щось знаєш?
-- Ні, я його заблокувала, а на роботу він не сміє приходити, бо я пригрозила йому поліцією, а ти ж знаєш, що він не має права бути замішаний в скандалах, бо з роботи полетить. Його надовго не вистачає, тому не здивуюся, якщо там любов вже закінчилася.
-- Він що знає, що таке любити? -- запально вигукнула Маргарита.
-- Миколо, а твоя Марія ще тебе не шукає, щоб повернутися? -- запитала Маргарита.
-- Та ні, вона казала, що  мають поженитися.
-- Ой, держіть мене, Марко жениться?  Ніколи. Це не той тип, що зв'яже себе з однією жінкою, він довго не вміє любити. -- Маргарита сміялася аж за боки бралася.
-- Цей шалений ловелас вже двічі був жонатий і має дітей не тільки законних. Не думаю, що твоя  така особлива, що він ще раз жениться. Та навіщо йому це,  він любить молоденьких та дурненьких, а таких ще повно. Пролетіла твоя Марія, це хліб не для її зубів.
Жінки сміялися і згадували Марка гуляку- бовдуряку.
-- Ось чекай свою Марію назад проситися буде. Якщо вона не дурепа, то швидко зрозуміє, що то не селезень, а добре общипаний півень.
Маргарита  повернулася до своєї подруги:
-- Ой, Стеф ти вибач, я радію, а тобі мабуть боляче?
-- Та ні, я вже ним перехворіла, та й не шкодую. Дідько мене поплутав, попалася  на гачок, сама не знаю як це йому вдалося. Не хвилюйся, все добре.
-- Це треба відмітити, тут поруч є хороший ресторан, я знайома з власником, посидимо там. -- запропонувала Маргарита.
Жінки піднялися, щоб іти, а Микола топтався на місці нерішуче, бо не знав що йому  робити.
-- Микола, ти з нами теж ходи, ця новина варта хорошого винця. Чи може ти не хочеш пити з нами? Розумію, що тебе болить душа за жінкою. -- Запитала Стефанія.
-- Ти не хвилюйся, не пройде багато часу, як твоя Марія повернеться.
-- Та ні, я піду з вами, а Марія не прийде, це вона  захотіла розлучення і  сама все зробила. Минулого назад не повернути, все пройшло. Я  думав, що ви хочете бути самі, а я заважатиму.
-- Ні, навпаки, ми раді твоїй присутності, ти молодець. Стефанія тобою дуже задоволена і радіє, що ти майстер своєї справи. -- сказала Маргарита.
-- Це правда. -- підтримала її Стефанія.
Вечір пройшов чудесно, за розмовами не помітили, як прийшов час розходитися по домах. Маргарита дивилася на Миколу і Стефанію і їй дуже хотілося, щоб у них все склалося, ці двоє пасували один одному.  Вони ще не розуміли, як близько їх долі, як їм добре і легко разом. Маргарита любила свою подругу і бажала їй щастя. От завтра в церкві вона  попросить Матінку Божу,  і проситиме щиро...