ВДАЛИЙ ОБМІН

Чорноока, швидка та вправна, невеликого зросту жіночка, робила все вміло і легко. З привітною усмішкою обслуговувала покупців в невеличкій, але вельми затишній піцерії. Микола з приємністю слідкував за нею. Він вже з’їв шматок запашної піци, запив її колою, але все не йшов, спостерігав за жінкою. Люди заходили і виходили, віталися з нею, дякували, жартували. Приємна домашня атмосфера настояна на запашній щойно витягнутій з печі піци  та щирої  усмішки  її господині, не давала йому піти геть. Ну, як він зможе їй сказати:
-- Ваш чоловік спить з моєю дружиною.
Смішно.. А я тоді хто? Рогатий придурок, що прийшов поплакатися?. Не знаходив слів, не знав як і з чого почати, щоб сказати цій італійці про зраду, відкрити їй очі. Микола не наважувався, соромився, роздумував і сумнівався чи треба  і кому від цього полегшає.  Він вже який день ходить, як лантухом прибитий, ніяк не перетравить цю гидку новину, що потрощила всі його сподівання.
Марія  через ті кляті гроші  зробилася ненажерлива та лиха. Це була інша жінка, разючі зміни зробили її невпізнаною.   Все стало не так, інші  живуть краще, мають більше, подорожують, купують автомобілі, а вони --  бідні. Подивилася життя за кордоном і як сказилася, стала сама не своя.
Спочатку поїхала Марія, а потім і Микола,  хотів бути поруч зі своєю молодою дружиною, не хотів залишати її надовго  саму.  Та хіба можна все передбачити, якби знав де впадеш, то й соломки підстелив. Марія після одруження задумала хату будувати, а Микола й не проти, вмів все зробити своїми руками. Він мріяв відкрити свій ресторан, мав  спеціальність --  кухаря і  дуже любив цю справу,  кухонним чарівником його величали друзі.Тому думка про будову хати поруч з рестораном обом прийшлася до вподоби. За весільні гроші купили стару хату біля траси, справа стала за малим -- гроші. Опинившись в Італії, Микола пішов працювати на будову, дякуючи кумові, що допоміг влаштуватися,  бо з  роботами для чоловіків в Італії не просто, тому перебирати не доводиться. Марія прибирала хати, прасувала та доглядала за двома старенькими.  Все складалося  в них добре, обжились, познайомилися, завели нових друзів, проводили разом вихідні, зустрічалися зі своїми земляками.  Життя на чужині стало знаходити свої принади, внесло свої корективи й певні зміни до яких вони обоє вже призвичаїлися. 
--Де той Марко взявся?  Як кажуть: вискочив, як Марко з конопель. Вирвався на його Миколину голову,  він же гад і жінку має, он яку гарну та проворну, чого йому ще треба? -- Так подумки лаявся Микола.
Пробував  поговорити  з Марією.
-- Закохалася, так сильно, що світ без нього не милий. -- сказала, як відрізала.
А йому як жити далі, Марія розвестися надумала. Микола десь в глибині душі думав, що перешумить та й пройде, а там дивись і налагодиться життя, ще якось склеїться.  Приїхали сюди , щоб будувати спільне майбутнє, але он як рухнуло все, одні розвалля від мрій залишилися. Микола втратив сон, але Марії було не до нього. Не бралася робота, не радували зароблені гроші :
--  Щоб та Італія пропала, щоб її дідько взяв, через неї я втратив свою сім’ю -- злостився Микола.
Проходили дні, але нічого не мінялося, Марія бігала на побачення щаслива й весела. До Миколи гавкала  лютою собакою, виживала  з дому, ненавиділа, не терпіла. Микола перейшов жити до хлопців, третім в маленьку  кімнатку, але коли життя не миле, то не до таких дрібниць --  де спати і що їсти. Дні стали нудні й монотонні, схожі один на одного -- робота, ліжко, робота. Микола незвичний  до гуртожитського життя, страждав від шумної компанії та постійних пиятик. Він часто гуляв, бродив вулицями безцільно  й одиноко. Заходив у піцерію, господинею якої була Стефанія, жінка Марка, як виявилося.  І чого тому Маркові  треба, маючи таку працьовиту  та гарну жінку. Микола ніколи не розумів чоловіків, що при добрих жінках шукали собі розваг на стороні.
Стефанія  привітно усміхалася, легко та швидко  обслуговувала покупців. Микола стежив за жінкою, вона йому подобалася. Він смакував шматочком запашної піци, запиваючи пивом і не міг позбутися тих дурних думок, що нав’язливо лізли в голову, не залишали його й на мить.
-- Що його робити? -- вже в котрий раз Микола питав сам себе і не знаходив відповіді.
-- Ось розповім Стефанії про її Марка. -- роздумував Микола.
-- А там, що буде, най ся діє воля Божа. Чому він має сам страждати.
Але мовчав, не мав сміливості, не міг, не знав чи треба це  робити і що це змінить. Якщо її Марко швендяє по чужих жінках, то хіба вона щаслива з того, хіба винна. Мабуть і їй не з медом жити з таким чоловіком, а тут ще й він хоче їй насолити, хоче розповісти, що її чоловік йому сім’ю розбив.
А може й не розбив, бо не було чого бити. Марія завжди була ласа на гроші, все їй було мало.  Дітей не хотіла, бо  ще не стали на ноги. Планували, що спочатку обживуться, а потім за дітей подумають. Аж он як вийшло! Боліло то Миколі, він розумів, що вже не буде  ні дітей, ні ресторану, ні сім’ї, ні хати, ні Марії. Приїхали сюди і тут все й закінчилося, а мало початися. Та не судилося, не склалося…Гірко було Миколі від тих думок, що полосували зранену  душу, вертілися й крутилися  вихором в голові, віддавали пекельною гіркотою в груди.
Микола --  високий, чорноволосий з синіми, як небо очима, мускулистий зі спортивною статурою,  був гарний та видний чоловік. Він  досить часто ловив на собі зацікавлені  жіночі погляди. В неділю, де збиралися українці  біля автобусів, що возили передачі додому і з дому в Італію, жінки клеїлися до нього, як мокре листя до асфальту.  Хто знав його історію з  Марією, пробували звабити та привабити. Микола не пив, вмів все зробити своїми руками, господаровитий  та ще й гарний, то кому не треба такий чоловік? Таких не кидають, але бач, як вийшло, кидають і таких.  Жінки на чужині, без чоловічої ласки, далеко від дому, сатаніють, бо природа вимагає свого. Микола знав, що міг знайти тут і молодшу і гарнішу за Марію, але не мав тієї куревської вдачі, щоб гуляти. Тому, навіть в неділю, не спішив на площу, бо не хотів і не міг обдурювати чиїсь сподівання. Гуляв містом, знаходив тихе місце сидів собі і думав.
Одного вечора, Микола побачив, як заплакана Стефанія зачиняла свою піцерію. Він вже хотів було підійти до неї, але не наважився. Вона йшла дорогою і витирала сльози, несла в руках якийсь пакунок і сумку. Йшла не вибираючи дороги,   чимось засмучена і стривожена. В якусь мить, з нею порівнявся мотоцикл і хлопчисько, що сидів ззаду,  рвонув з рук жінки, сумку, Стефанія зойкнула і впала, випустивши  її. Микола в три стрибки наздогнав мотоцикл і рвонув його на себе, хлопчиська не чекаючи такого, впали на дорогу.  На допомогу Миколі вже спішив інший чоловік, що був свідком всієї події.  Микола підібрав сумку Стефанії і підійшов до неї. Жінка пробувала звестися на ноги, але з переляку не могла піднятися. Микола підхопив її і підвів до лавки, що була поруч. Стефанія плакала, її права рука неприродньо вивернута була явно поломана.  Микола витягнув телефон і викликав швидку допомогу. Жінка не говорила нічого, схлипувала й тремтіла, чи то від прохолоди, чи то від болю.
Хвилин за п’ятнадцять завиваючи  сиреною під’їхала карета швидкої допомоги. Лікар перевів Стефанію до автомобіля. Микола передав сумку, зайшов і сів поруч жінки. Лікар розпитував про випадок,  так непомітно вони під’їхали до шпиталю. Стефанія зникла в дверях приймального покою, а Микола залишився з її сумкою і пакунком. В залі для чекання було повно людей і Микола теж присів на лавку, обпершись    спиною до стіни. Стомлений  роботою за тиждень, мав бажання відпочити, натомість сидить ось тут в цьому шпиталі не знає й чого. Дивна штука -- життя.
-- А жінка дуже налякана, думав Микола.  Шкода її. Такі випадки, коли виривають з рук  сумки, непоодинокі.
 Микола вже багато разів чув, що такі злодії стали популярні, особливо вони нападають на старших жінок. Для потерпілих, на жаль, закінчувалося навіть трагічно, хто не хотів розставатися зі своїми речами, могли потрапити під колеса автомобіля або їх тягло за мотоциклом декілька метрів і  після цього  жертва могла більше не встати. Не повезло  Стефанії.
-- То ви привезли потерпілу в дорожньому випадку?
-- Так, я.
-- Підійдіть, там треба дати свідчення.
Микола підійшов до чергового лікаря, який вислухав його, записавши все до журналу і усміхнувшись, сказав.
-- Повезло їй, що ви були поруч. Не кожний вчинив би так, люди здебільшого не встигають реагувати, а ви молодець.
У Стефанії виявилася зламана права  рука і два ребра. Вона вийшла невдовзі вся замотана, а рука висіла на перев’язі загіпсована. Вона пошукала очима Миколу, що звівся на ноги, побачивши жінку. Він простягнув їй сумку і пакунок, але зрозумівши, що вона не може це нести, ніяково посміхнувся.
-- Я понесу сам.
Стефанія дивилася на Миколу здивовано:
-- Дякую, ви мій рятівник. Мені шкода, що вам довелося так довго мене чекати. Вибачте.
Микола заперечив:
-- Не переймайтеся, все добре. Завтра субота, вихідний день, то я ще встигну відпочити.
-- Ой, вже не завтра, вже сьогодні.Надворі  ніч, навіть транспорт уже не ходить, доведеться викликати таксі.
Микола викликав машину. Чекаючи на таксі, вони познайомилися. Стефанія запитала:
-- Хто ви? Чому ви мені допомогли?
-- Та я, простий перехожий, йшов додому після роботи.
-- Я вам дуже вдячна, що ви й тут зі мною зараз. Якось незвично мені, ми зовсім незнайомі. Здається я вас бачила, ви іноді заходили й купували в мене піцу. Мені обличчя ваше знайоме. Ви звідки?
Миколи відповідав на запитання і почувався ніяково. Коли Стефанія почула, що він з України, по її лицю пробігла ледь вловима тінь. Микола підсвідомо здогадався, що вона не дуже любить українців, він навіть міг зрозуміти чому. Приїхало  таксі Микола хотів попрощатися, але Стефанія сказала:
-- Ви що не їдете? Сідайте.
Микола сів поруч. В сутінках  вуличних ліхтарів, Стефанія розглядала свого рятівника.
-- Гарний чоловік, сором’язливий. Який молодець, такий безстрашний і співчутливий.  Чекав на неї тут в шпиталі, дивний. -- думала жінка.
Микола відчував  пильні погляди і нервово м’яв в руках її сумку та пакунок, що ще й досі тримав. Зупинилися біля будинку, Стефанія повернулася до Миколи і сказала:
-- Там в сумці є гроші, то ви розрахуйтеся і допоможіть мені, бо я ж без рук як бачите.
Микола вискочив з авто і подав їй руку.
--В сумці є ключі, допоможіть мені відімкнути двері. Я  не зможу сама цього зробити, а вдома нікого нема.
Микола піднявся разом зі Стефанією на третій поверх, відімкнув двері і повернувся, щоб піти.
-- Не йдіть, прошу вас. Проходьте. Я розумію, що це дивно, але побудьте зі мною. Куди ви вночі підете, залишайтеся.  Ой, вибачте, вас мабуть хтось чекає, а я  тут зі своїми проблемами.
-- Ні, я живу сам.   Микола проковтнув згусток, що  аж запекло в горлі.
-- Можна мені води?
-- Звичайно, проходьте. А куди вам іти, де ви живете?
Микола назвав свою адресу.
-- То не близько, а я таксі відпустила, не подумала. Залишайтеся тут до ранку, місце є. Я вам буду вдячна, бо якось страшно самій, права рука поламана, ребра теж. Спатиму сидячи, бо дихати важко.
Обоє розсміялися й полегшено зітхнули, перший рубіж  -- подолали. З’явилося якесь ледь вловиме розуміння, щось спільне зблизило  двох людей, які досі не були знайомі.
-- Ось тут чиста постіль, стеліть собі на дивані,  я теж піду спати, бо змучена і  втомлена,  все мені болить. Вибачте, що я така погана господиня. Їсти можу щось запропонувати, але не можу  сама приготувати. -- гірко посміхнулася жінка.
--Я ніколи не була в такій ситуації і не знаю, як себе вести.
--Мені теж не щодня доводиться ловити злодіїв, але так вже сталося. Не переймайтеся, я вночі не їм. Ви змучені, давайте спати, а коли щось треба,  звіть мене, домовилися?
--Дякую. Мені вже краще від того, що ви тут є.
Вони розійшлися спати. Миколі не спалося, думки не давали спокою.
-- Який  вибрик зробило життя. Ось  він тут, може вже все їй розповісти, а от чомусь не хочеться. А де Марко? Стефанія не говорить про нього, наче його не існує, ніяких чоловічих слідів і речей навіть в ванній  кімнаті.
Поволі думки заморили і сон забрав його в свої тенета.
Микола, як завжди прокинувся рано, хоч спав мало, але звичка взяла своє. Він чув, що Стефанія теж не спить, вона сиділа в ліжку, було видно, що жінка страждає від болю. Побачивши Миколу, вона ніяково усміхнулася і ще раз попросила вибачення за те, що він через неї змушений був міняти свої плани. Та Микола лиш усміхнувся:
-- Я приготую щось поїсти, бо як ти зможеш щось зробити з однією рукою, -- запропонував Микола.
Стефанія вражено дивилася на нього.
--Я покличу зараз свою подругу, вона прийде і все зробить. -- пробувала заперечити.
-- Ні, я вже тут і нікого кликати не треба, кухня там, я розберуся.
Микола пройшов на кухню,  за ним прийшла  і Стефанія.
--Я вранці їм мало, молоко і печиво, потім каву. А ти?
-- Я  їстиму те, що й ти.
Микола легко вжився в чужій кухні, звично рухався готуючи сніданок.  Стефанія спостерігала за ним з цікавістю.
-- Миколо, ти тут давно?
--Та вже більше п’яти років. А що?
-- Говориш  добре. Чим  займаєшся?
-- Працюю на .будові.
-- Тобі сьогодні на роботу? -- запитав Микола.
-- Так, мала  йти в піцерію, але сьогодні буде зачинено, бо я не можу працювати.
-- Ти маєш помічників?
-- Так, але я їм вже розіслала повідомлення, щоб не виходили на роботу. Сьогодні моя піцерія буде зачинена, один день  можна, а ось далі треба думати. Я можу бути присутня, але робітниця з мене, якийсь час, ніяка. Треба шукати кухаря або піцайоло. Думаю над цим, бо бізнес мій, та й людям треба платити.  Піцерія мені в спадок залишилася від батьків, це був наш сімейний бізнес зі своїми проблемами та секретами. Ми завжди мали свої рецепти і своїх клієнтів. Я виросла в цьому, мені це завжди подобалося. Самостійно я внесла багато змін, але ще треба зробити багато.
Стефанія розповідала про свою роботу з великою любов’ю й гордістю.
Микола слухав жінку і хотів сказати, що він кухар, але промовчав. Стефанія встала і зойкнула від болю.
-- Не знала, що ребра так можуть боліти. Ох чорт, болить же як, треба випити знеболювальне, бо зараз заплачу.
Жінка пробувала перевести  все в жарт, але біль перемогла.
Подзвонив  телефон, Стефанія взяла слухавку:
--Ага вдома… права рука і ребра… Отак вийшло… приїдеш? Добре, давай.
-- Зараз прийде моя подруга, вона мені допоможе. Я вдячна тобі за все, але не смію більше затримувати.
-- Та я не спішу, не хвилюйся…
Микола не хотів йти геть, якась невідома сила тримала його тут. Проте він розумів, що мусить піти, вже нема жодної причини залишатися.
У двері подзвонили. До кімнати влетіла подруга, різко зупинилася побачивши Миколу:
--Чорт, Стеф, як це сталося? От виродки, рвуть сумки. Мля.. ти як?
Вона торохтіла без упину, сто слів за хвилину.
--Це твій рятівник?  Мене звуть, Маргарита, я подруга… Ой, та ти ж уже й сам здогадався. Як добре, що ти там опинився, молодець. А той гівно Марко, де? Невже вигнала? Як я рада, на кінець. Слизняк він і гнида разом зі своєю хвойдою.
Матюкалася Маргарита не зупиняючись ні на мить, сипала  словами без зупинки, не давала нікому найменшої можливості, втиснути бодай одне слово.
-- Та досить вже, зупинися, ти забаламутила тут всіх, балаболка.
--Строчиш і строчиш, навіжена.
Але Маргарита не слухала:
-- Стефа, а піцерія як, треба шукати кухаря? Де знайдеш? Давай шукати, кому дзвонити?
-- Думаєш, що то так просто? Є звичайно, але  кожного треба вчити і пробувати, знаєш скільки часу на це піде, -- скрушно промовила Стефанія.
Микола роздумував що йому робити, треба було піти. Маргарита раптом запропонувала:
-- А ти як думаєш віддячитися своєму рятівникові?
-- Як? Я не думала, не знаю.
Микола розсміявся:
-- Ой  сеньйоріни, я вже піду, а то ви зараз придумаєте.
-- Ні, ні! Маргарита права, я маю  тобі віддячитися, але не знаю як. Миколо може ти  маєш  ідею, як я можу розрахуватися?
-- Аякже, маю. Візьми  мене на роботу,  я -- кухар маю диплом, але не піцайоло, та я підівчуся, я вправний. Документи я маю.
Обидві жінки стояли і кліпали очима.
-- Оце тобі! -- першою  отямилася Маргарита.
-- Він кухар і мовчить!  А ти Стеф, не знаєш де людину шукати. Ось тобі і кухар і ангел -- спаситель, все  в одному.
-- Ти справді вмієш і знаєш кухню? Давайте спробуємо, готуємо обід, ходімо на кухню. А на піцайоло я тебе сама вивчу.
Всі перейшли на кухню і наввипередки вирішували, що його такого приготувати.
Микола вже був готовий до роботи.
-- А давай щось з української кухні. -- запропонувала Маргарита.
-- Згода. -- відповіла Стефанія. 
Дівчата залишили його на кухні, а самі перейшли до залу.
Микола мимоволі став свідком їхньої розмови.
--Стефі, а  з Марком, ти розійшлися?
--Дурень він і набридло мені бути йому нянькою. Ці його гульки, мені вже в печінках сидять. Волочиться  то за одною, то за іншою, то полячка, то румунка, а зараз -- українка. Най йде до дідька, хіба це чоловік, з яким можна сім’ю створювати. Крапка.
--Добре зробила, давно вже треба було швиргонути. І коли це сталося?
-- Та вже тиждень пройшов. Вчора той  хам приходив,  повідомив, що він закохався. Наче гуйло знає, що таке кохання. Довів мене до сліз. Знаєш, ми баби дурні,  чекаємо від чоловіків почуттів та гарних слів, а взамін даємо всю себе, а їм того не треба. Вони люблять зміни і шукають нових дурочок, які їм вірять.
-- Перестань, не вартує він твоїх сліз. Гляди ще проситися буде, бо де знайде і жерти і спати ще й коли хоче -- погуляти. Знаю, ти думала, що він справжній і серйозний. Мені він ніколи не подобався.
Микола слухав і працював. Надумав зробити вареники з грибною підливою. Вже картопля була готова, смажилася цибуля і варилися гриби, які він знайшов в холодильнику. Микола робив тісто. Запах смачної їжі вже  приємно лоскотав  жіночі ніздрі і вони обидві в один голос вигукнули:
--Чорт! це щось дуже смачне, як пахне!
-- Ти, Стеф як хочеш, а я піду подивлюся, що  там чаклує наш чарівник.
Жінки прийшли на кухню, де з качалкою в руках, Микола ліпив вареники.
-- Так Стеф, маєш скарб, чого тобі ще шукати. Ти дивись, як у нього все  професійно виходить, -- промовила Маргарита.
-- Сама так думаю. З таких простих  продуктів, ти зумів зварганити таку смакоту, що мені забракло слів.
Вона була явно задоволена, усміхнулася щиро. З-за столу ніхто не хотів вставати, вареники пішли на--Ура і сподобалися всім.  А грибна підлива була тією крапкою, що додала цимусу до української страви, яка взяла в полон обох жінок. Після випитого вина, та смачної їжі, почалося обговорення, як буде проходити навчання Миколи на піцайоло.
-- Він справиться, -- промовила Стефанія.
-- Без сумніву, -- підтримала її Маргарита.
-- Я знаю, -- додав Микола.
І всі разом розсміялися.
Все було продумано і обговорено,  Микола був прийнятий на роботу без випробувального строку. Стефанія полегшено зітхнула.
Тепер вони засипали  Миколу запитаннями, щоб дізнатися більше про нового працівника. Але він не спішив розкривати всі карти, розумів, що ще не час, та й не було сенсу.
-- Ти жонатий? --запитала Маргарита.
-- Марго, перестань. --запротестувала Стефанія.
-- Скільки тобі років? Скільки ти часу в Італії? Де ти працюєш? -- не вгавала Маргарита.
Микола не встигав відповідати,  а про дещо не спішив говорити. Він розумів, що Стефанія переживає за Марком і “сипати їй сіль  на рану” не хотів, взяв за краще обійти ту слизьку тему  і перевів розмову про завтрашній день. Треба було вирішити питання з будовою, яку він має залишити, підготуватися до нової роботи. Микола попрощався і пішов додому.
На другий день почав працювати. Стефанія допомагала однією рукою, давала цінні й ділові поради. Микола освоївся швидко. Перша піца вийшла добра, а слідуюча смачна, кухар впорався, всі були задоволені. Стефанія ще довго не могла працювати повноцінно, але Микола справився з усім легко і швидко, став її правою рукою.
Вечорами вони часто сиділи  й  розмовляли, пили вино, відпочивали. Стефанія запитала:
-- Я завжди хотіла запитати, як ти опинився того вечора поруч?
Микола відповів:
-- Випадково.
-- Не правда, бо ти живеш  в іншій стороні і працював не поруч.
-- Приходив до друга.
-- А де зараз той твій друг?
Микола замовк і задумався.
-- Я бачила тебе раніше в моїй піцерії. Мені твоє обличчя здалося знайомим, то є щось про що ти не хочеш казати?
-- Так це правда. Давно хотів розказати правду, але зараз це вже не важливо.
-- Що саме, мені вже цікаво, давай кажи. --  наполягала Стефанія.
-- Ти мене заінтригував.
-- Це з моєю жінкою тобі зрадив  Марко. Ми з Марією розлучилися,   якийсь  час мені було так боляче і важко, що не знав де подітися. Я навіть приходив, щоб тобі про це розповісти, але не зміг.
Стефанія дивилася на нього широко відкритими очима  повними  щирого здивування.
-- Оце тобі й маєш. То це ми з тобою кинуті й потерпілі?! Це ж треба. -- Стефанія ніяк не могла заспокоїтися .
-- Це має знати Маргарита, вона мені вже всі вуха заторотхкотіла, як і чому? Вона взяла під сумнів випадковість твоєї появи, я про це не думала. То така нишпорка, що  від неї ніщо не сховається. Ти не думай, що за своєю балакучістю вона нічого не бачить, вміє зараза розговорити й витягти з любого необхідну їй інформацію, ще та хитрюга.  Ми дружимо з дитинства і майже не маємо секретів, вона мені багато  допомогла, справжня подруга, люблю її.
Стефанія подзвонила Маргариті, разом вони бурхливо обговорювали новину.
-- Я ж тобі казала, що він твій ангел охоронець, бач в потрібний час був поруч, допоміг і підтримав, а ще звільнив тебе від того гуляки пройдисвіта, що не перестає любити всю легко доступну  жіночу стать. Мерзотника шматок, одоробло в штанях.-- матюкалася Маргарита.
-- Стеф, ти вже  його забула, тобі не болить, то я виплюну  з себе весь той негатив, що накипів. Як же я його не терпіла, який він огидний, слизький ловелас, брехливий і самозакоханий.
--Та досить тобі, бо на нього гикавка нападе.-- сміялася Стефанія.
-- Гикавка! Краще щоб пронос і щоб не спинявся, гадові такої болячки треба, бо гикавка то мало. А до речі, ти про нього щось знаєш?
-- Ні, я його заблокувала, а на роботу він не сміє приходити, бо я пригрозила йому поліцією, а ти ж знаєш, що він не має права бути замішаний в скандалах, бо з роботи полетить. Його надовго не вистачає, тому не здивуюся, якщо там любов вже закінчилася.
-- Він що знає, що таке любити? -- запально вигукнула Маргарита.
-- Миколо, а твоя Марія ще тебе не шукає, щоб повернутися? -- запитала Маргарита.
-- Та ні, вона казала, що  мають поженитися.
-- Ой, держіть мене, Марко жениться?  Ніколи. Це не той тип, що зв'яже себе з однією жінкою, він довго не вміє любити. -- Маргарита сміялася аж за боки бралася.
-- Цей шалений ловелас вже двічі був жонатий і має дітей не тільки законних. Не думаю, що твоя  така особлива, що він ще раз жениться. Та навіщо йому це,  він любить молоденьких та дурненьких, а таких ще повно. Пролетіла твоя Марія, це хліб не для її зубів.
Жінки сміялися і згадували Марка гуляку- бовдуряку.
-- Ось чекай свою Марію назад проситися буде. Якщо вона не дурепа, то швидко зрозуміє, що то не селезень, а добре общипаний півень.
Маргарита  повернулася до своєї подруги:
-- Ой, Стеф ти вибач, я радію, а тобі мабуть боляче?
-- Та ні, я вже ним перехворіла, та й не шкодую. Дідько мене поплутав, попалася  на гачок, сама не знаю як це йому вдалося. Не хвилюйся, все добре.
-- Це треба відмітити, тут поруч є хороший ресторан, я знайома з власником, посидимо там. -- запропонувала Маргарита.
Жінки піднялися, щоб іти, а Микола топтався на місці нерішуче, бо не знав що йому  робити.
-- Микола, ти з нами теж ходи, ця новина варта хорошого винця. Чи може ти не хочеш пити з нами? Розумію, що тебе болить душа за жінкою. -- Запитала Стефанія.
-- Ти не хвилюйся, не пройде багато часу, як твоя Марія повернеться.
-- Та ні, я піду з вами, а Марія не прийде, це вона  захотіла розлучення і  сама все зробила. Минулого назад не повернути, все пройшло. Я  думав, що ви хочете бути самі, а я заважатиму.
-- Ні, навпаки, ми раді твоїй присутності, ти молодець. Стефанія тобою дуже задоволена і радіє, що ти майстер своєї справи. -- сказала Маргарита.
-- Це правда. -- підтримала її Стефанія.
Вечір пройшов чудесно, за розмовами не помітили, як прийшов час розходитися по домах. Маргарита дивилася на Миколу і Стефанію і їй дуже хотілося, щоб у них все склалося, ці двоє пасували один одному.  Вони ще не розуміли, як близько їх долі, як їм добре і легко разом. Маргарита любила свою подругу і бажала їй щастя. От завтра в церкві вона  попросить Матінку Божу,  і проситиме щиро...