З "сіренької мишки"...

Непомітна,  мовчазна, відлюдькувата, якась  ніби  “затюкана”... Навколо могли сміятися,  щось розповідати, про щось сперечатися,  вона  була мовчазно   присутня.  Сиділа, лупаючи   зеленкуватими очима на  круглому  обличчі  без брів, зате щедро вкритому ластовинням. Невиразна, безбарвна,  зібгана й  принишкла, нагадувала  інопланетянку, або, як кажуть старі люди -- бліду міль.  Здавалося,   вона   сама  себе  соромилася, намагалася не привертати  уваги.  Але то не здавалося, то справді було так. Маленька, низенького зросту, негарна й неоковирна -- в гурті трималася невиразною сірою мишкою, старалася стати ще меншою і малопомітною. Її руде неслухняне волосся жило окремо від своєї  господині, крутилося, куди йому хотілося, стирчало в різні боки і не  трималося купи. Вирвавшись з-під шпильки, на якій трималося, воно вигравало золотом на сонці, бавлячись з вітром. Заплутане в сонячних променях ставало невидимим, ніби розчинялося в світлі. Дивлячись на дівчину, не перестаєш дивуватися, як то в наш час ще можна бути такою незугарною і не пробувати нічого змінити, залишатися такою сірою та непомітною. Лілія або просто Ліля була саме такою. Мама  так назвала її,  коли вона народилася маленькою з невидимим рудим пушком і зеленавими оченятами.  Хтозна  вгадала чи знала, що донька виросте  такою  іржаво-рудою.
Батька й чоловіка в них не було, так сталося, так склалося. Тетяна ніколи не розповідала про нього .  На запитання  відбувалася жартом або мовчанкою.  Ліля росла спокійною й невибагливою, не створювала проблем, не капризувала і не вимагала зайвого.  Така собі зручна дитина. Тетяну аж зло брало.
-- Ти чого сидиш в хаті, а не бігаєш з іншими?
-- Не хочу.
-- Йди, йди у двір до дітей бавитися, не сиди в хаті.
Ліля йшла повільно й боязко, озираючись на матір, ніби питаючи очима,
-- Все вірно я роблю?
Тетяна ствердно кивала головою.
-- Йди, йди. Не бійся.
Ліля любила тварин, зносила до хати малих кошенят і лікувала їх. Тетяна не сварилася, бо треба ж було дитині чимось зайнятися.
-- Будеш ветеринарним лікарем? -- запитувала вона.
-- Не знаю.
-- То хороша  робота. Ти добра до тварин, вони тебе люблять.
А потім все змінилося і для всіх.  Впала Берлінська стіна, а за нею посипалися зміни. Європа відчинила двері. Почався період від’єднання та роз'єднання республік. Рвалося все, що досі було стабільне і сильне. Економічні і політичні  проблеми торкнулися усіх і кожного. Закривалися заводи і фабрики. Тетяна залишилася без роботи. Вона пробувала щось продавати в Польщі та Румунії, але той мізер  не рятував. Люди рвонули до Італії.  Тетяна й собі подумувала, чи не “податися в світи”, але мала Лілю дванадцяти років, такий вік, що з собою не візьмеш і саму не залишиш.  Матері Тетяна давно не мала, а сестра не дуже родичалася, іншої  рідні не було.
На диво, але сестра погодилася доглянути за племінницею.  В неї була своя донька роком старша від Лілі, то двом  буде не сумно. Ліля мовчки зібрала  свої речі і пішла до тітки, а Тетяна подалася на заробітки. Висилала гроші, а за два роки й сама приїхала. Ліля виросла, але й далі  залишилася  замкнутою, як раніше. Навіть, розбишакувата Світлана, двоюрідна сестра, не  вплинула на неї ніяк.
Тетяна посиділа з сестрою, поговорила і вирішила, що Ліля піде вчитися на медсестру. Вчительки з неї не вийде, характер не той, а лікувати буде.
Залишивши доньку в медичному училищі, Тетяна знову поїхала до Італії, бо тепер вже треба були грошей на навчання. Ліля вчилася на відмінно, їй подобалося, здійснювалася її заповітна мрія, про яку вона вголос ніколи не говорила.
Тетяна розуміла, що потім треба буде думати, де і куди приткнути доньку.  В якийсь день  вона вирішила, що забере її до Італії і тут знайде їй якусь роботу. З дипломом медсестри це було реально і вона навіть знала жінок, які працювали  з українськими дипломами.
Тетяна почала дізнаватися більше про можливості для Лілі.  Їй стало відомо, що якраз молодші медсестри дуже необхідні в шпиталях, а роботи в приватних клініках було навалом. Це був важкий  кусок хліба, але де є легкі заробітки?
Ліля приїхала до матері,  отримавши  диплом.  Тетяна працювала на день і ніч, простіше кажучи -- працювала і жила в тому ж домі, так було вигідно. Для Лілі вона знайшла кімнату разом з іншими дівчатами з України.  Дівчина  вчила мову, ходила на курси. Тетяна все чекала, що донька подорослішає і стане більш розкутою, вийде зі свого кокона. Проте Ліля залишалася такою ж серйозною та зосередженою, як була й раніше. Тетяну турбувала така  її замкнутість.  Такий вже характер дав Бог, не простий, але щирий і добрий.
Через знайомих  Тетяні вдалося влаштувати доньку до лікаря-стоматолога  медсестрою. Ліля розпочала свою трудову діяльність, почала старанно і завзято. Швидка і вправна, мовчазна і професійно стримана вона відразу сподобалася  лікарю. Він був задоволений своєю новою помічницею.  Ліля, як звикло, влаштовувала всіх -- лікаря, бо була старанною і безвідмовною, маму, бо  слухала і робила все, що та їй радила, сусідок на квартирі, бо не пліткувала, не смітила і не встрявала в розбори та чвари.
Подруг вона не мала, не спішила заводити. Всі жили своїм життям, в яке вона не влазила і не впускала до себе. До неї зверталися, коли мали необхідність в лікуванні, отриманні уколів. Ліля безвідмовно допомагала, безкорисливо і щиро з притаманною їй добротою.  Сусідка по кімнаті Наталка дивувалася,
-- Ти могла б заробляти, а не задарма їм все робити.
-- Та як то зі своїх гроші брати, жартуєш.
Вечорами Наталка бігала на побачення, на дискотеку, кликала з собою й Лілю. Та лиш кивала головою, відмовляючись.
-- Ти чого вдома і вдома, давай з нами, -- звали її інші.
-- Маю багато вчити, якось іншим разом, -- відповідала Ліля. Вона й справді багато читала  медичної літератури, жадібно вбирала в себе знання.  Вчилася постійно, хотіла все знати.  На роботі стала незамінною помічницею аж  Валеріо дивувався, як  від досі був без неї. Лікар мав доньку  Джулію, що була молодшою від  Лілі на два роки. Інколи він ловив себе на порівнянні цих двох таких різних дівчат, ніби з різних планет. Його донька була зірвиголовою й завзятою модницею, давно вже малювалася, мала гори шмаття, яке бувало й разу не одягала, бо не стильне. Джулія давно вже бігала на побачення з хлопцями, крутила їм голову на повну котушку.  Підозрював, що тихцем курила, бо знала, що він це не схвалює, ймовірно вже спробувала легкий наркотик, яким приторговували на дискотеках і молодіжних тусовках. Він пробував впливати на неї, але вона була під надійним захистом матері, що тільки й шукала можливості бути проти нього. Дружина завжди говорила, що молодь має бути без всяких там заборонів і табу, на те вона й молодь, щоб дуріти і чудити.
 І Ліля, або як він її називав по-італійськи --  Ліліана, така разюча протилежність. Страшненька,  невиразна, сіренька, негарна, одягалася абияк, її лиця ще не торкалася косметика, що було дивно і неймовірно.  Коли вдягалася і ховала під шапочкою  своє вицвіле іржаве волосся, то на обличчі проступали зелені очі,  що на без брівному лиці виглядали двома смарагдами.  Дівчина не виділялася вродою, проте природна  допитливість, розум, врівноважений спокій робили її незамінною помічницею. Обділив Бог її вродою, з жалем думав Валеріо.  Вона вивчилася на медсестру в Україні і мала вправність та навички, які до деяких не приходять  навіть з роками.
-- Тобі треба бути лікарем, ти народжена для цього. -- часто говорив він їй.
-- То дорого, моя мама  не потягне, а я відкладаю потроху, може колись, -- з сумом промовила дівчина.
-- А батько? Він вам не допомагає?
-- Я ніколи не знала свого батька, -- знітилася Ліля.
-- Ось як, вибач я не знав.
-- Та я звикла, так уже є.
Валеріо довго думав над словами дівчини, сумно було навіть уявити себе без  шаленої та навіженої Джулії, яку він він безмежно  любив.
Ліля святкувала своє двадцятиріччя, що припадало на вихідні дні.  Лікар вирішив зробити їй незвичайний подарунок. Він домовився зі своїм другом, який мав свій салон краси, що той зробить все  для Лілі.
Ліля здивовано дивилася на лікаря:
-- Я, та я не до того… Я не знаю, чи мені це треба… Я ніколи не була в таких салонах, не знаю, як там поводитися… Ой, лікарю, ви мене загнали в глухий кут, -- дівчина не знаходила слів, відмовлялася й червоніла, їй було ніяково й незвично.
-- Ніяких відмовок не приймаю, завтра на десяту ти там маєш бути, а ввечері всі дружно йдемо в ресторан, моя донька і твоя мама теж запрошені.
Ліля заціпеніло дивилася на нього  і не знала, що  сказати. Це було для неї дуже несподівано, досі, крім мами, їй ніхто нічого не дарував. Ліля не звикла до подарунків та уваги. Згодом, прийшовши до тями, вона подзвонила до матері.
-- Мамо, ти запрошена лікарем до ресторану на вечерю з нагоди мого дня народження.
-- Оце тобі! Мали ми його запросити, а він запрошує нас. Дивина.
Ліля розповіла матері  про подарунок, який зробив їй Валеріо.
-- Ти, в салон краси? Дивина, та й годі. Може він на тебе око кинув? Італійці, вони такі. Приставав?
-- Мам, ти чого? Як це,  приставав?
-- Нормально, як мужики пристають. Ти, що не знаєш, а ще медичка, вчила ж як діти виходять, -- засміялася Тетяна.
-- Ні, не приставав, заспокойся. А в ресторан він і свою доньку запросив.
-- Треба тобі щось пристойне купити з одежі. Ще не пізно, підемо сьогодні,  -- Тетяна  прикинула, куди вони можуть поїхати.
-- Не треба, я маю й так одежі досить, -- запротестувала Ліля.
-- Та який в тебе одяг, все таке старе та давнє. Я тобі нанесла те, що мені по роботах віддавали. То вже все давно вийшло з моди.
--Та чого ти нервуєшся, яка є, така є. Я звикла до своїх речей і в новому почуватимусь скуто  й незручно, ще поляпаю чимось.  Хіба одягом замаскуєш мою неймовірну вроду. Вже як є.
Тетяна вперше почула в словах доньки такі біль і гіркоту, що їй аж дрижаки пробігли по спині, як від холоду. Вона завжди думала, що донька не переймається своєю зовнішністю, аж ні,  то було не так.  Тетяна відчула свою провину, що вродила її таку незугарну.
-- Ліля треба тобі зайнятися собою. Можна багато чого змінити й відкоректувати. Дівки все що хочеш роблять.
-- Ой ні, ні! Не хочу я нічого. Давай закінчимо цю дурну розмову, навіщо це треба.
Тетяна ще довго роздумувала над ситуацією, що склалася. Ліля ніколи не зациклювалася на своїй зовнішності, так їй здавалося.   Ніколи не думала, що вона  страждає. Їй вже двадцять, а вона ще й хлопця не мала, не кидаються на неї чоловіки. Не тільки зовнішність у неї ніяка, так ще й характер замкнутий  і мовчазний. Добра, співчутлива, допоможе всім, але в душу не пустить  нікого, завжди тримає дистанцію.
-- Чорт забирай! Це моя дитина, а я паршива  мати, чому  сама не подумала про її зовнішність? Звикла до такої  і не надавала цьому значення, аж ось чужі люди звернули увагу.  Сором же який, -- Тетяна довго картала себе.
Наступного дня, Ліля підійшла до ошатної будівлі, де знаходився модний і дуже дорогий салон краси. Вона спантеличено дивилася  і не могла примусити себе зайти до середини. Двері м’яко трельнули  дзвіночком і роз’їхалися  автоматично,  пропускаючи її вперед.  Вона боязко ступила на дорогий килим і зупинилася. До неї підійшов привітно усміхнений чоловік.
-- Заходьте, ви Ліліана?
-- Так.
-- От і добре, мене звати Ніколя. Дайте глянути на вас, щоб зрозуміти, чим ми з вами займемося.
Він прискіпливо розглядав її обличчя, взяв у руки волосся і пропустив через пальці, легенько торкнувся щоки і усміхнувся.
-- Зробимо з вас  красуню, все  буде чудово, вам сподобається. Довіртеся, ось побачите, якою шикарною ви звідси вийдете.
-- Ага, мою красу нічим не зіпсувати, -- Ліля вимушено усміхнулася.
Ніколя уважно подивився на неї і промовив:
-- Люблю працювати з незайманим обличчям, бо можна створити диво.  Ви будете неймовірні, не сумнівайтеся.
-- Нехай буде, як ви кажете.
-- Ось і добре.
Далі було все, як уві сні… Займалися її обличчям, мастили, чистили, скубали, терли і масажували.  Приводили в порядок волосся, руки і ноги. Ліля змучилася від тих безперервних процедур. Вона почала шкодувати тих жінок, які ходять сюди часто і годинами сидять тут, щоб бути красивими.
-- Це ж пекло, отак тебе скубуть та мнуть, смикають і шліфують, -- думала вона.
Насправді, руки майстрів були вмілими і делікатними, але з незвички їй так не здавалося. Їй запропонували каву і маленькі канапки, але не дозволили подивитися в дзеркало.  Ліля терпляче зносила всі процедури і хотіла лиш одного, що б це все вже скінчилося якнайскоріше.
Прийшла дівчина з магазину навпроти через вулицю і принесла великий оберемок якогось  супер модного вбрання, як на Лілю, то непридатного для носіння.
-- Хто таке може носити? Де в такому можна вийти? -- подумала вона.
Нарешті  тортури закінчилися і Ліля могла відкрити очі, щоб побачити себе в дзеркалі.
Це був шок! Це не  вона, це неможливо, та незнайомка в дзеркалі з красивими бровами, яких в неї зроду не було, був якийсь рудувато-білий пушок, а брів не було, її так і звали позаочі “безбрівна Лілька”. Чисте обличчя без ластовиння,  великі зелені очі під пухнастими віями. А волосся! Воно стало з рудого красиво каштанове з блиском та вкладене шикарними локонами, що спадали на плечі. Вона закрила очі і тріпнула головою, аби прокинутися, але чудове видиво  з її обличчям не зникало, а засвітилося якимось внутрішнім вогнем в зелених очах і зачепилося за ямочки на щоках, що тепер стали помітні. Це й справді була вона!
-- Чорт! Оце так  зміни? -- прошепотіла ледь чутно Ліля. 
Майстри стояли віддалік і посміхаючись  дивилися на її реакцію. Ніколя задоволено потер руки і підійшов до Лілі.
-- Ну, чудесна сеньйоріна, як вам? Бачу, що  сподобалося, це приємно.
 -- Вас ще чекає завершення, як то кажуть “вишенька на торт” або останній штрих художника,  -- промовив він.
До Лілі підійшла дівчина і з усмішкою запросила її пройти з нею. Ліля неохоче розсталася зі своїм зображенням в дзеркалі, до якого ще не встигла звикнути, пройшла за дівчиною.
-- Ось це для вас, -- показала та на купу одежі, що висіла на вішалках в пересувній шафі.
-- Ми маємо вибрати вам щось гарне, щоб зробити вас ще кращою. Давайте приміряти.
-- Що ви, не треба, це зайве.  Я цього не замовляла, це якась помилка, -- запротестувала Ліля.
-- Ніякої помилки, все  включено до рахунку, не хвилюйтеся,  -- заспокоїла її дівчина.
--  Такі  дорогі речі я не можу  собі дозволити, -- Ліля  злякано дивилася на дівчину і вперто відмовлялася.
-- Давайте приміряємо, якщо вам не підійде, я заберу все до магазину. Це вам не коштуватиме нічого, -- засміялася  дівчина-продавець.
Ліля  обережно розглядала речі, вишукані й елегантні. Вона одяглася в штани і вибрала одну з блузок. Боязко підняла очі до дзеркала і їй перехопило подих. Звідти на неї дивилася гарна і незнайома дівчина, змінена до невпізнання. Ліля вражено вивчала обличчя, повернулася боком і не впізнавала саму себе.
-- Ой, як вам добре. Чудово, просто чудово. Зараз підберемо взуття і образ завершено. Вам подобається?
--Так, це дуже гарно і вишукано, -- тихо прошепотіла Ліля.
Раптом до кімнати вихором влетіла Джулія.
-- О супер, ти виглядаєш відпадно і кльово. Як тобі моя ідея з подарунком, то я йому підказала. Я рада, що вийшло так суперово, -- тараторила вона без зупинки.
-- Ніколя, привіт, мама попросила записати її на якийсь день, ви по телефону домовтеся. Ліля виглядає класно, ти, як завжди молодець.
 Джулія носилася по салону, було видно, що вона тут знає всіх.
-- Ліліана, ти красуня, вони зробили з тебе цукерочку, а обгортку ми зараз підберемо. Ось це шикарно, мені подобається. Давай приміряємо. Ти така гарна, аж незвично тебе такою бачити, але супер.  Вау, ці штани тебе зроблять високою, міряємо,  -- вона крутилася навколо  Лілі і було видно, що їй  подобається.
-- Ні, залишимо те що я одягла,  на один день забагато стресу я й так не в своїй тарілці.  Дай мені звикнути до себе нової. З одягом я ще не готова експериментувати.
-- Я й забула, що ти в нас цнотлива мишка. Давай,  розкріпачуйся, скидай свою шкаралупу і починай жити. Хочеш  старушенцією  в двадцять виглядати?
Проте Ліля настояла на своєму, не поміняла вибрану одежу. Дівчина-продавець спостерігала за ними з усмішкою.
-- Джулія, пригальмуй, їй гарно, не завантажуй  Ліліану, охолонь.
Дівчата ще якийсь час посперечалися і вийшли з салону. Ліля почувалася незвично в новій одежі, на високих підборах, з новим іміджем. Це було для неї дивно, а водночас -- подобалося.  Зі змінами які сталися з нею сьогодні, змінилося щось, щось невловиме і важливе. Ліля розуміла, що щось втратила, а щось знайшла. Це було дивне  відчуття з яким їй ще доведеться розібратися і прийняти.
Їх зустрів автом лікар.
-- Ооо… які ви гарні, -- тільки й зміг сказати він.
-- Ліліана, ти дуже змінилася, красуня.
Джулія задоволено посміхалася. Це була її ідея і втіливши її в життя,  тішилася.  Вони під’їхали до ресторану де їх вже чекала Тетяна.  Побачивши Лілю, їй відняло  мову.
-- Донечко, яка ти красуня.
Ліля знітилася.
-- Та досить вам всім.
-- Сьогодні твій день і все нормально, ти того варта, щоб чути гарні слова, -- сказав Валеріо.
Тетяна обійняла доньку, а сама в душі кляла й матюкала  себе на всі лади.  Вона розуміла, що це її упущення. Давно можна було зайнятися донькою, а не тиснути  ті трикляті гроші і тратити дідько зна куди.
Вечір пройшов на славу, всім було весело. Повернувшись додому, Ліля застала своїх подруг по квартирі, в чеканні, щоб привітати її.
-- А блін його через коромисло, --  з черговим  вивертом матюкнулася Люба.
-- Лілька, ти? Оце тобі. Диви, прості брови на обличчі зробили диво. Тобі й колір волосся поміняли. Стрижка, укладка, макіяж, брови, вії,  суперовий прикид і на тобі -- красуня.
Жінки навперебій висловлювали своє захоплення, а Ліля  знову підійшла до дзеркала.
Нове лице їй подобалося, було неначе б то її і водночас чужим.
-- Ну чого ти там застрягла, йди до нас. Ми випити за тебе хочемо. Тобі Наталка торт спекла, класний.
Ліля розплакалася, чи то від втоми, чи від напруги, чи ще від якихось дивних почуттів, що нахлинули  лавиною.   А може плакала від вдячності  до  всіх, хто зробив їй сьогодні свято, неочікуване  й несподіване.
-- Йду. Дякую вам всім. Я щаслива.
-- Не хлюпай носом, бо потече все, а ми ще не надивилися на тебе. Зараз всі розплачемося  з радості.
Наступного дня, ще в ліжку Ліля прокинувшись згадувала вчорашній день. Їй ще  не вірилося, що то було насправді.
-- Побувала в казці, треба спускатися з небес на землю, -- подумала вона.
-- Ей, соня, твоя мама вже на тебе чекає, вставай, -- позвали її з кухні Наталка.
-- Ти чого так рано? --здивувалася Ліля, побачивши свою маму.
-- Не так вже й рано, одягайся, маємо сходити в декілька місць,  -- відповіла Тетяна.
-- Куди? Ти вчора нічого не говорила.
-- Йдемо тратити гроші, купувати обновки.
-- Ти  виграла в лотерею? -- засміялася Ліля.
-- Ні, мені ніколи не везе, ти ж знаєш.  Сьогодні будемо купувати  за зароблені.
-- Не треба мені нічого, не трать гроші,  -- запротестувала Ліля.
--Я знаю що роблю, не вчи вченого їсти печеного, -- пожартувала Тетяна.
Похід розтягнувся на цілий день. Перекусивши в барі, вони знову міряли й приміряли, вибирали  й купували.  Додому Ліля повернулася змучена й завантажена пакунками.
-- Чого це ти сьогодні викинула стільки грошей? Що на тебе найшло?
Тетяна уважно подивилася на доньку і промовила:
-- Ти доросла, може пора вже й нареченого знайти. А ти ж знаєш, що вони спочатку кидаються на “шмотки”. Я вчора зрозуміла, що  не приділяла тобі належної уваги, хочу виправити помилку.
-- А то, дивись яка черга вишикувалася з красенів женихів, -- розсміялася Ліля.
--  За цим справа не стане, вишикуються, ще й як,  -- запевнила її Тетяна.
Працювала Ліля, як завжди старанно, лікар хвалив її постійно.  Життя змінилося, Ліля почала приділяти собі більше уваги. І результат не забарився, почала ловити зацікавлені чоловічі погляди, компліменти говорили їй знайомі. Той день змінив її, день, коли під вправними майстерними руками професіоналів вона отримала своє відкоректоване обличчя, став для неї відкриттям самої себе. Тепер вона часто зазирала   в зеркало, поправляла зачіску, відновлювала стерту помаду,  слідкувала за своєю зовнішністю.  Чоловіки табунами не ходили, але залицяльників вистачало.  Було приємно, коли чула слова похвали від лікаря. Правда він був чимось заклопотаний, задуманий та мовчазний. Якось він запитав її за батька.
-- Не знаю, мама ніколи не хотіла про нього говорити. З роками я звикла, що його не було ніколи. Я думаю, що схожа на нього, бо ми з мамою дуже різні, але то мої догадки.  Може тому мама не хотіла його  згадувати, маючи мене перед собою непоказну та безколірно  облізлу, -- сумно закінчила Ліля.
Валеріо відчув в її голосі  гіркоту та біль,  інтуїтивно зрозумів дівчину і ніколи більше не повертався до цієї теми.
Джулія  часто забігала до батька на роботу по гроші, яких їй завжди не вистачало, щоб купити якусь шмотку, або, як вона любила казати на кишенькові  розходи. Ось і цього разу вона шумно увірвалася в кабінет до батька, поцілувала в дві щоки і сказала йому про свою надзвичайну любов. Валеріо прояснів усмішкою і нарочито грізно запитав:
-- Скільки цього разу? Ти мене розориш, пустунка невгамовна.
Джулія театрально заломила руки, напустила на себе ображений вигляд:
-- Вічно ти мене свариш, а я тебе так люблю, що й одного дня не уявляю без тебе. А ти, ти не цінуєш такої доччиної прихильності.
-- Та ціную я ціную, в яку суму сьогодні це мені обійдеться?
Вони ще якийсь час обмінювалися взаємними підколками. Потім Джулія, підморгнула Лілі, даючи зрозуміти, що чекатиме її на вулиці.  Джулія хвацько вправлялася зі своїм новим Smart, якого їй купив на день народження батько. По дорозі до Ліліного дому Джулія запитала:
-- Як він? Страждає?
-- Так, задуманий якийсь, але нічого не розповідає.  А що це з ним? -- запитала Ліля.
-- Мама, в черговий раз залишила його. Поїхала з молодим коханцем на відпочинок. Він не здогадувався, бо вона завжди катається по світу. “Люди добрі” виклали  фото в інтернеті як вона розважається.  Сварилися довго, а потім вона зникла, але забрала всі цінності і почистила рахунок в банку. Хіба це вперше, вже було таке. Потратить гроші і приїде проситися назад. Він добрий, все їй прощає і знову живе надією та вірить обіцянкам. Стерва, моя мама ще та. Жаль мені батька.  Сподіваюся, що цього разу вона зникне надовго, а може він розведеться з нею.  Я не вмішуюся в їхні стосунки, але терпіти  не можу, коли вона себе так поводить. Нікому не розповідаю, а тобі можна, ти мені, як сестра,  -- Джулія не на жарт була стривожена.
Ліля навіть не знала що їй сказати, бо всі слова були якісь несправжні і нещирі.  Вона була приголомшена  такою новиною і такою несправедливістю до Валеріо.
-- Мені шкода, -- тихо промовила Ліля.
-- А мені ні. Хочу, щоб мій батько на кінець зрозумів, що вартує хорошої жінки, а не цієї шльондри, яка його в гріш не ставить, -- злісно промовила Джулія.
-- Але ж вона твоя мама.
-- Ага, я виросла з нянями та батьком, а мамі до мене діла не було,  вона завжди була зайнята собою, а на мене часу не знаходила. Мені часом здавалося, що вона мстить батькові за моє народження.  В неї для мене не було ні ласки, ні любові.
Малою я плуталася в неї під ногами, а з роками крала її красу.  Через рік поїду десь вчитися, якщо батько й цього разу її простить.
 Зараз Джулія не була схожа на ту розбещену дівчинку. Вона щиро переймалася проблемою сім’ї.
Тепер Ліля знала причину переживань Валеріо, їй було шкода, бо лікар був дуже хорошою людиною.  Робочі дні проходили в звичайному режимі.  Вона почала помічати,що він приходив на підпитку, не дуже слідкував за собою. Від нього несло вином і перегаром. Він гаснув на очах на  це було боляче дивитися,  Ліля не знала,   як тому зарадити. Джулія часто дзвонила  стривоженим голосом розповідала, що батько запиває вдома, а інколи його приводять з ресторану знайомі. Це була біда.
На роботі почали траплятися збої і непередбачені обставини, яких раніше не було. Одного вечора Ліля змушена була шукати лікаря по  нагальній  проблемі, знайшла його в одному з ресторанів недалеко роботи. Коли він побачив її то не відпустив, а запросив повечеряти разом.  Ліля пробувала відмовитися, але не вийшло. Якогось вечора, Валеріо запросив її знову,  щоб не  вечеряти на самоті.  В той вечір він пив багато, Ліля спробувала його зупинити, але то була марна справа. Вона не знала, що такого сталося, що Валеріо заливає біль спиртним.  Йому боліло добряче, коли з непитущої людини він на очах ставав пияком. Коли вони вийшли з ресторану, їх зупинив проливний дощ, що не думав зупинятися. Ліля не мала парасолі, бо аж ніяк не планувала так довго  затриматися. Верхній поверх займав готель, в якому їм запропонував перебути дощ власник обох закладів -- ресторану і готелю.
Ліля допомогла Валеріо піднятися до кімнати. Лікар був в жахливому стані, вона злякалася, що йому може стати погано і вирішила залишитися з ним до ранку. Йти вночі без парасолі під проливним дощем їй не дуже хотілося.
А потім… Ох це потім, це було потім.
Валеріо прокинувшись, розглядався по кімнаті і не міг зрозуміти, де він і як тут опинився. Вчора він багато пив. Отримавши від адвоката лист про розлучення, він зірвався з котушок. Сказати, що він не чекав на такий кінець, було б обманом, але все одно не був готовий. Згадавши про розлучення, Валеріо застогнав і повернув голову в інший бік. Поруч на подушці з розкиданим волоссям спала Ліліана. Вірніше вже не спала, а мовчки спостерігала за спантеличенням  Валеріо.
-- Як це? Ліліана, як це сталося? Чому ти тут?
Він обхопив руками голову і застогнав від болю і усвідомлення своєї вини. Ліля мовчала, бо й у неї не вистачало духу щось пояснювати.
-- Чорт забирай, Ліліана, як це сталося і що було? Щось було?
Ліля вдавала сплячу, втискуючи  голову в подушку. Валеріо схватився на ноги, його погляд впав на простирадло:
-- Ліліана, о боже, що я наробив. Який же я придурок, дівчинко прости мене.
Він знову сів на ліжку і пробував щось зрозуміти, але нічого мудрого до голови не приходило крім  того, що сталося  непоправне, а  це його помилка, його гріх і вина.
-- В тебе,   ще не було чоловіків? Це вперше? Ти незаймана? Дурень, що я мелю. Пробач мені, це не повинно було статися. Я бовдур, я  ідіот, мені жаль. Я мерзотник, ти маєш мене ненавидіти. Це моя вина, я не повинен був цього робити з тобою. Кляте спиртне, як я зможу дивитися людям в очі.  Ти маєш мене ненавидіти, бо я скористався твоєю слабкістю.
Ліля хотіла щось сказати, але він не дав їй цього зробити.
--  Ні, ні ти не винна. Це я напився до свинячого рила, набрався до беспам’яти і згвалтував тебе.
-- Та досить себе корити. Все було нормально, я теж брала в цьому участь.  Не треба себе картати, мені незабаром двадцять  один рік, це мало колись статися.
-- Але не зі мною.  Я не мав морального права на це. 
-- Валеріо, заспокойся нічого надзвичайного не сталося. Велика подія -- стара дівка загубила цноту.  Молодь з цього не робить трагедії, а ти побиваєшся більше мене.
Вони залишили готель і розійшлися. Вдома Ліля стояла під струменем води і згадувала як Валеріо її цілував. Вона ще ніколи ні з ким так не цілувалася. Були якісь мізерні спроби, давно забути залицяльників, але вони викликали лиш огиду, опісля зустрічей більше не було. З Валеріо все було не так. Або, навіть дуже так, їй сподобалося.  Він, звичайно нічого не пам’ятає, а ось вона не могла з собою нічого вдіяти, хоч була при пам'яті. Хотілося відчути  себе нарешті жінкою, а не носити ту незайманість, як клеймо  -- нікому не потрібної.  Теоретично вона знала все, вчила й здавала, а з практикою їй не везло.  В роздумах запитала себе:
-- Ну і як? Сподобалося? Цікаво. Чи  хочеться ще?
Таких запитань було так багато, що зносило дах. Головним було тепер:
-- Як  тепер бути з лікарем? Які  відносини складуться ? Чи  хоче вона продовження? А якщо ….
Ліля тріпнула головою, щоб  відігнати думки, що безцеремонно лізли й лізли до голови. Вона розуміла, що так, як було, вже не буде.
-- А як? Вона не знала і не уявляла. Знову пірнула в свої спомини.
-- Сталося. А що тепер?
Якось не думала, що може завагітніти. Лячно стало, тільки не це… Вона не готова, а в  нього й без неї проблем хоч греблю гати.
-- Гей! Ти що там всю римську воду вирішила в каналізацію  злити? -- почувся голос Наталки.
-- Ні, ні! Я вже виходжу.
Недільний день пробіг хвилиною. Треба було йти на роботу. Ліля готувалася до зустрічі з Валеріо. Їй було ніяково, лячно й незвично.
Валеріо теж почувався не в своїй тарілці.  Похмурий і злий, він зайшов до своєї клініки, де вже була Ліліана. Ховаючи по- злодійськи погляд,  привітався. В коридорі вже були перші пацієнти, розпочався робочий день.  Працювали зосереджено  і мовчки, розуміючи все  з поруху чи жесту, натреновані й злагоджені, обоє уникали розмов  і старалися не торкатися один одного.
-- Ліліано, я маю з тобою поговорити.
-- Добре.
По закінченні робочого дня  Валеріо  розпочав розмову, що мучила й пекла його ще з учорашнього дня.
-- Знаю, що того, що сталося вже не повернеш. У тебе  має бути майбутнє і своє життя.  Продовження історії не буде, це ненормально для мене і не в моїх інтересах. Знаю, що вчинок мій негідний. Такого зі мною більше не станеться, пити я не буду. Скористався  твоєю необізнаністю, будучи в нетверезому стані, я зробив помилку. А помилки треба виправляти.
Ліля хотіла щось заперечити, але Валеріо порухом руки змусив  її замовкнути.
-- Зачекай, дай мені закінчити.  В тебе немає ні батька, ні нареченого, ніхто за тебе  пику не намилить, а треба було б.  Мій вчинок   бридкий, я  ще ніколи так низько не падав.  В мене зараз складна життєва ситуація, але це   не виправдання.  Джулія майже твоя однолітка і це ще більше обтяжує обставину,   мені прикро, що так сталося. Я прошу прийняти  мою пропозицію, не як підкуп  чи спробу уникнути відповідальності, це  моя позиція, над якою я думав  ще раніше.
Валеріо перевів подих і продовжив:
-- Ти маєш прийняти мою пропозицію.
Ліля не розуміючи дивилася на лікаря і не розуміла, що він хоче їй запропонувати.
-- Я дуже ціню тебе, як спеціаліста. Ти створена для цієї роботи. В тебе є все, щоб стати хорошим лікарем. Я не говорив тобі раніше, але зараз це  на часі. Ти маєш піти вчитися.  Плату за навчання я беру на себе.  Для мене це вкладення грошей в майбутнього спеціаліста, в твоє майбутнє.
-- Ви не повинні цього робити. Я повнолітня і несу сама відповідальність за свої  поступки.
-- Ліліана, моє рішення обдумане і незмінне.
-- У вас є своя донька, яка через рік потребуватиме вашої допомоги і грошей.
-- Хороша моя дівчинко, ти як завжди, спочатку думаєш про інших. Віднині, в мене дві доньки і старша цього року піде вчитися. Не хвилюйся, я собі можу це дозволити. Джулія не буде лікарем, їй це не подобається.
-- Але це дорого, навчання коштує.
-- Хто, як не я знає  ціну, але ти того вартуєш. 
-- Треба вчитися довго.
-- Що тебе лякає? Ти старанна, ти зможеш. Все питання вирішене. Починай готуватися, обери собі факультет.
-- А робота?
-- Поки ти не підеш вчитися, працюватимеш, а я тим часом пошукаю тобі заміну.
Як давно це було. Ліліана часто згадувала ту розмову і як потім змінилося її життя. Валеріо розвівся з дружиною, став знову колишній, мабуть краще сказати, кращим, сильним, мужнім. Вона вивчилася, стала лікарем. Він гордився нею. Ліліана ніколи не підводила його, вчилася завжди добре і багато, стала однією з кращих студенток.  Їй подобалося вчитися і робила це охоче. Мама раділа і допомагала їй як могла, бо скинути все на Валеріо не хотіла. Тепер вона лікарка. Три роки тому, вона з групою лікарів була в Конго,  надавала допомогу в боротьбі  з епідемією Ебола.  Там вона остаточно зрозуміла, що бути лікарем важко, але почесно. Вона ніколи не сумнівалася в своєму виборі. В Африці Ліля працювала разом з іншими, лікуючи хворих, часто забуваючи навіть поїсти. Вона ніколи не жалілася, бо розуміла, що врятоване  життя, то найбільший дарунок. Ліля полюбила Африку з її людьми і чудовою природою, а ще за Армандо. Там вона познайомилася зі своєю долею, своїм коханням. Африка стала для неї другим домом після Італії, вона полюбила її. 
Тепер вона працює в Римі…
 З роздумів її вивів голос медсестри, що щось запитувала.  Одягнені в захисні костюми, без яких не можна  працювати в інфекційному відділенні, вони були всі однакові. У кожного на спині і на грудях був напис великими буквами  з іменем, цей лайфхак придумали самі лікарі.  Хворі в такий спосіб могли знати хто їх лікує і звернутися по допомогу. Та навіть психологічно,  ім'я лікаря для хворого  жест солідарності і співчуття.   Пандемія коронавірусу, що лютує по всій планеті і щодня  кількість померлих збільшується, як і заражених, викликає тривогу. Вона одна з когорти лікарів, які не шкодуючи сил, без нормального відпочинку надають допомогу сотням постраждалих.  Стільки смертей їй ще не доводилося бачити, стільки очей які молять про допомогу,  стільки болю та страждань. Це  справжнісіньке пекло. Ліліана спішила сюди щоранку, а інколи навіть  не йшла додому відпочити, а падала на вільне ліжко тут в лікарні.  Одягнена в скафандр, закрита двома масками, окулярами в прозорому  шоломі,  вона йшла у відділення до смертельно хворих людей, яким необхідна її допомога.
-- Лікарю, лікарю, сюди, -- покликала її медсестра. 
-- Слухаю, Лючия.
Та мовчки простягнула  їй історію хвороби жінки, що лежала з відкритими очима і важко дихала. Ліліана почала читати : діабет, гіпертонія, серцева тахікардія, випадок складний, бо треба  вирішувати -- кого підключити до дихальної машини, цю п’ятидесятирічну жінку з такими патологіями чи он того молодого хлопця. Ліля боялася таких рішень. Кого залишити помирати, цю українку, о Господи, українку… Її звинуватять, що вона допомагала своїй землячці. І що робити? Вона взяла документи хлопця. Тут було значно менша проблема, він ще молодий та сильний -- витягнемо.
Ліля знову повернулася до українки, та плакала мовчки, подумки прощаючись з життям. Очі молили про допомогу, жінка розуміла, що приречена.  Померти тут на чужині, що може бути гірше. Рідним навіть тіло не віддадуть, бо хворих спалюють.  Вона стане номером, попелом в амфорі, який хтось повезе на Батьківщину.  Ліля здригнулася від болю:
-- Господи, допоможи мені. Я не можу. Змилуйся. Я не можу вершити суд, я слабка жінка. Я не хочу, я не вмію, я не можу вбивати, я вчилася лікувати.
-- Дотторесса, -- звала її заввідділом.
-- Так, -- повернулася до неї Ліля, вперше радіючи, що була замотана  й зав’язана і не було видно очей, що плакали.
-- У нас звільнився ще один апарат, везіть двох хворих.
-- Господи! Ти таки є! -- подумки молилася Ліля.
Вона підійшла до українки і українською мовою повідомила:
-- Не плач, Галино. Все буде добре. Я з тобою, ми зможемо вдвох. Не падай духом. А зараз дихай, спочатку повільно, не спіши, не хвилюйся. Дихай рівно, як завжди. Ось, так, молодець.
До жінки нарешті дійшло, що лікарка говорить з нею українською мовою. Вона здивовано дивилася, ще не вірячи в диво. Говорити не могла, тільки  кліпнула очима і легенько стиснула кулак. Юнак  під іншим апаратом перестав хрипіти і поволі вирівнював дихання. Ліля підбадьорливо погладила Галину і посміхнулася. Це була, маленька, але перемога.
Ну ось і все на сьогодні, важкий день позаду. Дванадцять годин працювати, то не жарт.  Одягалися ретельно все підбираючи і шнуруючи, неймовірна спека не давала дихати, бахіли. маски, рукавиці, окуляри, комбінезон --  сковувало рухи, але захищало від інфекції.   Перед зміною їли мало, пили ще менше,щоб не було необхідності бігати в туалет. На початках не витримували, але з часом призвичаїлися й до цих незручностей. Зате, коли звільнялися від того тягаря від костюмів-скафандрів, викидали все в смітник, проходили санітарну обробку і змивали водою всю втому. Хотілося тільки спати на чистому простирадлі, розкинутися вільно й незалежно, відчувати прохолоду ліжка і обійми царя Морфея. Ліля посміхнулася  при згадці про Армандо.
-- Коханий, аморе, я так скучила.
На  другому кінці слухавки почувся рідний схвильований голос:
-- Сонечко  моє, як ти? Стомилася? Ти так багато працюєш, кохана. Дванадцять годин багато навіть для здорового чоловіка, а ти моя маленька і тендітна дівчинко, витримуєш. Це неймовірно.
-- Все добре, скоро карантин закінчиться. У нас зараз хворих стало менше.
-- Я, мабуть, попрошуся да вас, в інфекційне, щоб хоч бачити тебе.
-- Не смій, бо я тебе задушу, -- розсміялася Ліля.
-- Я готовий вмерти у твоїх обіймах, це моя найпотаємніша мрія. З твоїм іменем і від твоїх рук. Ммм…
-- Яке  щастя чути тебе, а ще бачити. Яке добре, що хтось придумав цей відеозв’язок.   Думаю,  він теж був закоханий, бо всі  винаходи з’явилися від великої ледачки.
Вони сміялися й перекидалися легенькими жартами--підколками.
--Так хочу обійняти  тебе, притиснути  до серця і більше нікуди не відпускати. Мені страшно, я боюся, що ти кожного дня йдеш в бокс до смертельно хворих людей.  Помираю кожен день і знову народжуюся, коли чую твій голос. Бережи себе, заклинаю.
Такі діалоги проходили кожного дня між двома закоханими. Ліля спішила до дому, щоб одразу подзвонити й почути  рідний голос коханого.
Робота важка і небезпечна, вона щодня зустрічалася зі смертю, відвойовувала в неї чиєсь життя. Хворих було багато, пандемія доходила свого піку, своєї вершини, не допомагало оголошення карантину по всій Італії.  Лікарі всієї країни вступили в двобій з хворобою монстром, що досить часто не шкодувала й їх. Більше всіх смертей припадало на Ломбардію, там ситуація, справді була катастрофічною. Тут, в Римі, смертність була невисокою. Найчастіше помирали люди похилого віку, що мали й інші захворювання й низький імунітет  ослаблений віком.  Важко було не тільки фізично, а й морально. Фізично  втомишся, а  відпочивши відновити  втрачену силу;  морально -- не мати можливості врятувати людину, допомогти їй.  Змиритися з такою кількістю смертей, психіка не витримує. Хворіли і навіть помирали лікарі та медичний персонал. Дехто зламався  від стресових ситуацій, що виникали щохвилини.
Ліля згадала сьогоднішні випадки --  українку, що  плакала бо розуміла, що стоїть над безоднею смерті.  Ту стареньку,  таку  симпатичну,  надзвичайно трепетно ніжну, що ще розмовляла сьогодні й  посміхалася. Їй заледве вдавалося  вимовляти слова, але дякувала всім. Ліля бачила її рентгенівський знімок і знала, що старенька ранку не зустріне, легені спопелив коронавірус.  Тут уже не було шансів на життя. Перед нею лежала ще жива, але вже мертва людина, за якийсь короткий час її не стане. Вона потоне…  так помирали від цієї пневмонії, ніби тонули в воді, йшли на глибину, після важких схлипів і агонії сім-десять хвилин, переставало битися серце. Ліля стиснула кулаки, їй хотілося кричати від безсилля, коли бачила смерть і не могла нічого вдіяти. Хотілося кричати в небо --Чому?
В шпиталі з ними працювали психологи, бо були випадки самогубства молодшого персоналу, які не витримували такої кількості смертей.
Вчора  померли двоє братів, батько днем раніше, а мама ще вела свій двобій з хворобою монстром. Вся сім’я була в Ломбардії, святкували дев’яносторічний ювілей мами і бабусі.  Приїхали і захворіли, потрапили до шпиталю з запізненням. Це було страшно.
Ліля гнала геть такі згадки, але то не просто, не думати, коли щодня бачиш чого варте людське життя.  Триматися в такий  важкий  час їй допомагав Армандо. Ліля ще більше впевнилася, що  любить його безтямно і назавжди.  Глянула на себе в дзеркало; стомлені червоні очі з  темними  колами,  навколо  різкі сліди від захисних окулярів, пересохлі губи.  Дванадцять годин спочатку здавалися нескінченними, потім організм адаптується не пити, не їсти, стримуватися й триматися.
-- Красуня, що тут скажеш, -- посміхнулася Ліля своєму відображенню.
 Вона змінилася, нічого не нагадувало ту безбрівну Лільку, невиразну й безлику. Зараз це приваблива жінка, невисокого зросту з пишним каштановим волоссям, красивими дугами брів, доглянутою шкірою. Тепер вона лікарка Ліліана. Вона змінила у своїй зовнішності багато, все за наполегливим бажанням Валеріо і Джулії.
При згадці про Валеріо, Ліля усміхнулася. Як він сторонився її, після того єдиного разу, ніби боявся обпектися.  Завжди дотримувався проксемічної дистанції, більше не запрошував її на вечері. Він дотримав свого слова, дякуючи йому вона здобула освіту в університеті, чим не мало здивував її маму. Тетяна  неодноразово пробувала дізнатися, причину такого щирого жесту, але Ліля вирішила, що це її секрет, навіть матері зась.
Валеріо зустрів іншу жінку, але не спішив з “женячкою”. Вони зустрічалися часто, проводили вихідні, їздили у відпустку і обох це влаштовувало.
Ліля дружила з Джулією, вони були близькими, як сестри. Джулія стала успішним інженером будівельником.
-- Хочу будувати будинки для щасливих людей, щоб в зручних   квартирах  завжди жило щастя.
-- Гей, мала!  -- почувся голос в слухавці.
-- Ти що заснула? -- сміявся Армандо.
-- Ні, я ще не сплю, задумалася.
-- Не сумуй, ось ще трішки і це пекло закінчиться. Ми знову зможемо бути поруч.
Я зацілую тебе, моя кохана, чуєш?
Ліля щасливо сміялася, слухаючи його голос.
--А я сьогодні натрапив на твої дитячі світлини.
-- О ні! Я там така негарна.
-- Ти чудова, така світла і сонячна. Зосереджена і мила.
-- Це ти про кого?
-- Про тебе. Я люблю тебе.
Ліля вже не мала сила сперечатися. Та й не бачила сенсу. Кохання сліпе, коли справжнє. Тільки споріднені навіки душі не бачать вад і недоліків. Коли любиш, то все інше пусте й не важливе.
Телефон непомітно вислизнув з руки і стомлена важким тривожним днем голова, щойно торкнувшись  подушки, обважніла й поринула в сон. Ліля ще пробувала щось сказати, але тільки посміхнулася. З усмішкою на вустах вона вже спала. Армандо побажав їй доброї ночі, почув у відповідь лиш рівне глибоке сопіння. Його кохана Ліліана вже спала, стомлена й виснажена важким чергуванням. Він любив її, таку милу й хорошу, єдину на цілий світ.