Більше не потрібна

Євгенія приїхала до Італії вже не молодою, мала п'ятдесят шість років. Всі їхали, то й вона вирішила. Пенсію собі вже заробила, силу ще мала. Вдома, в квартирі  стало скучно, звикла працювати.  Діти розлетілися, мають сім'ї, своє життя, свої проблеми, їм не до мами. Інші брали дачі, щоб там копирсатися в землі аби коротати дні, збирали якісь врожаї. Євгенія, землі не мала, коли роздавали, захворів чоловік і не до того було. . Фабрику закрили, іншої роботи не знайшла, то й махнула в світи, пробувати щастя.
Італія їй сподобалася, дуже гарна країна. Їхала сюди не стільки за грішми, хоч і вони були потрібні, скільки за враженнями. А вражати Рим вміє -- своєю архітектурою, археологією, культурою, історією. Вічне місто було заповнене туристами,  тут було на що дивитися, було що бачити. Євгенія бродила римськими вуличками в захопленні роздивлялася старовинні споруди і думала:
--Це ж скільки ніг протоптало тут до мене, це ж скільки очей бачили ці будинки, фонтани, пам'ятники, розкопки та чудесні й величні храми… Як це чудово, що я тут і теж можу це бачити,  торкатися історії, вдихати її запах, відчувати як крокує час і які ми маленькі в порівнянні з вічністю.
Робота знайшлася  за Римом, та це було не важливо. Євгенія доглядала за жінкою, що була на кілька років старша неї. Жінка була важко хворою і не могла сама вставати,тому  піднімати її допомагав чоловік,  не дозволяючи  Євгенії   робити  над силу. Навчилася італійської кухні вивчила мову,  з допомогою подружжя їй це вдалося швидко.
Джулія і Альберто жили гарно. Альберто  працював, мав страхову агенцію, що приносила добрий заробіток. Джулія була в нього секретарем, допомагала систематизувати справи та документи. Подружжя було завжди разом, а коли Джулія захворіла, то Альбето взяв на допомогу Євгенію.
Євгенія жила, як вдома, відносились до неї   гарно  і щиро. Подружжя полюбило Євгенію, а вона в свою чергу знайшла собі добрих друзів. За Джулією вона доглядала, як за сестрою. Вони розмовляли годинами, ділилися й розповідали одна одній про своє життя -- стали близькими подругами. Хвороба попри все не відступала і Джулії ставало з кожним днем все гірше. Якось при розмові, Джулія висловила своє бажання:
-- Не залишай Альберто, як мене не стане, йому буде складно самому. Допоможи йому справитися з моєю смертю, він того вартий. Якщо ви  одружитеся, я була би рада. 
Євгенія пробувала заперечити, але хвора тільки похитала головою, в знак заперечення.
-- Я знаю що кажу. Я розумію свою ситуацію, але така моя доля. Хочу бути спокійною за свого чоловіка, який мені дав багато, я була з ним щаслива.
Більше вони до цієї розмови не поверталися.
Мали вони дві доньки, що жили окремо від батьків і мали свої сім'ї та дітей.  До батьків являлися не часто, але раз в місяць приходили. Не для допомоги матері чи співчуття батькові, а за грішми. Правда, робили все хитро, для себе не просили, бо батьки їм  купили і зробили все, а ніби ненароком ділилися, що  хочуть придбати щось дітям.  То комп'ютер, то приставку для гри, то плаття нове і з дорого магазину, то поїздку на море чи  в гори на лижі. А бабуся і дідусь не могли відмовити своїм внукам, яких безтямно любили. Отримавши чергову порцію  матеріальної допомоги, доньки зникали, на два-три тижні знову, інколи дзвонили на кілька хвилин. Євгенію дивувало таке відношення, а Джулія звикла, бо виросли їхні діти в достатку але чомусь черстві душею, що було дивним при таких хороших батьках.  Але що поробиш, коли іноді гроші роблять свою дурну справу -- забирають душу. Обидві  не бідували при своїх чоловіках, що добре заробляли, але все одно заглядали в батьківську кишеню.
Коли з’явилася Євгенія, доньки почали навідуватися до батьків мало не щотижня, бо Джулія  похвалила її, що   та гарно пече. Замовлення не забарилися, посипалися часті і великі, то для себе, то для друзів. Тепер жодне свято, не обходилося без пирогів та тістечок Євгенії. Доньки не соромлячись замовляли й хвалили, але не платили. Джулія раділа, що доньки частіше навідуються і аж здоровшала,  Євгенія охоче приймала замовлення, бо дуже переживала за свою подругу.
Але в якийсь день Джулія не змогла  як завжди, звестися на ноги, сили залишали її і в лікарні вона померла. Альберто важко переживав втрату дружини, Євгенія взяла на себе всі хатні роботи. Вона бачила, що йому важко і навіть подумувала піти геть, бо несила було бачити ту тугу, що краяла душу чоловіка. Але Альберто попросив її залишитися.
Доньки приїхали, щоб поділити мамині золоті прикраси. Мало не побилися, бо кожній здавалося, що в неї менша купка. Викрикували й лаялися, як перекупки на ярмарку, гидко було дивитися на таку жадібність. Альберто віддав їм все, що належало матері, навіть своє золото не став  відділяти, йому було байдуже, не цікавило нічого.  Почувши їхні крики, лиш махнув рукою, щоб йшли собі лаятися деінде. Якийсь час доньки не приходили, але звиклі до грошей, не могли бути довго відсутні. Помалу почали давати про себе чути, то дзвінком, то на кілька хвилин прибігали, то  онуків  привозили.  Бачили, що батько не дуже добре себе почуває,  закинув роботу, розуміли, що ще не час просити гроші. Та невдовзі дівки просікли, що батько слухає Євгенію і почали закидати вудочки через неї, просячи невеликі суми, які обіцяли повернути. Знову почали замовляти печиво Євгенії, бо в магазині треба було купувати.  Вони розуміли, що батько потребує догляду, а з них ніхто не мав бажання про нього піклуватися, тому Євгенія їм  була вигідна. Проте почали говорити, що зарплата в неї має бути  половина попередньої, бо батько тепер один.  Вони згадали, що вона тут спить і їсть, ні за що не платить, живе  розкішно, має свою кімнату. Обом здавалося, що Євгенія їх оббирає, таку вже натуру мали ці дві гарпії. Євгенія, не могла надивуватися їм.
Альберто постарів, змарнів, довго звикав жити без своєї дружини, яку любив. Він якось по-дитячому,  прикипів до Євгенії,  вона його розуміла, піклувалася про нього щиро  й душевно.
Промайнуло майже два роки, як не стало Джулії, Альберто стараннями Євгенії повернувся до життя.  Частіше став усміхатися і цікавитися всім, як і раніше, все це дякуючи Євгенії. Він запропонував їй одружитися аби вона в разі його смерті, могла мати його пенсію і право на частину житла. Євгенія розсміялася:
--Не треба так жартувати, бо візьму й погоджуся.
-- Я ж тому й пропоную.
-- Ні, я не можу, це обман, а я нікого не хочу дурити. Навіть твоїх дітей.
-- Та їм якраз однаково, мою пенсію вони не зможуть отримати, а тобі ще й частина хати належатиме.
-- О! Тільки не це, за нерухомість твої діти мене приб'ють десь в темному місці. Знаю я їхні характери, не треба мені на старості проблем.
-- Не зможуть вони тобі нічого зробити, бо все буде згідно з законом.
-- А хто з них живе за законом? -- не погоджувалася Євгенія.
-- Давай залишимо  все, як є.
Такі розмови повторювалися  часто, бо Альберто  був совісною людиною. Він хотів віддячитися Євгенії за її ставлення та піклування.
Але Євгенія не хотіла,  бо мала багато різних прикладів,  коли жінки, що отримали гроші чи кусок житла, не знаходили собі місця від проблем, які з’являлися разом зі спадком.  Альберто платив їй зарплату і всі виплати, Євгенія була задоволена.
Доньки приходили завжди з проханнями -- то напекти чогось смачненького, то наварити, то прибрати їм вдома, але за це все не платили ні цента. Альберто, коли дізнався, що вона все робить задарма, розсердився, вичитав їм. Та дівкам те  було, як з гуся вода. Вони вміли використати в своїх цілях всіх і вся. Не дуже гризлися совістю, бо не мали такого в наявності.
Знову й знову Альберто повертався до теми одруження. Євгенія віджартовувалася завжди і не погоджувалася.
На день її народження він подарував банківську картку на її ім'я.  Відкривши рахунок, склав їй грошей досить непогану суму.  Євгенія відмовлялася, але тепер вже Альберто був непохитним.
--Візьми, заховай  і носи завжди з собою. Захочеш щось купити, плати карткою, а свої зароблені гроші не трать, тримай. Це мізер, який я хочу тобі дати, бо ти для мене і моєї дружини зробила більше за всіх. Розумію, що не все можна купити за гроші, але віддячитися можна.
Євгенія розуміла, що Альберто це робить щиро і не посміла не прийняти подарунок, заховала картку до гаманця.
Вночі йому стало погано, дихав важко й поривчасто, ніщо не допомагало. Карета швидкої допомоги приїхала швидко. Альберто позвав Євгенію і сказав, щоб вона з собою взяла свої документи, цінності та всі гроші, нагадав не забути банківську картку. 
Євгенія запротестувала:
-- Навіщо мені те все в лікарні? 
-- Ти візьми, я так хочу. Це  моя примха. хочу бути спокійним за тебе. Уваж старого, прошу тебе.
-- Та що мені станеться, давай думати за тебе.
Але Альберто не вгавав, Євгенія, щоб заспокоїти його, склала все перераховане до своєї сумки.
Вона сиділа біля нього вдень і вночі, не залишаючи  самого. Євгенія бачила, як гасне  життя, як поволі сили залишають його. Вона розуміла, що вісімдесят вісім років то не  мало, але не хотіла це прийняти. Їй було шкода, за хорошою людиною завжди жаль. Змучена й знесилена Євгенія не ходила додому, їла тут в лікарняній столові або щось купувала собі і швиденько поверталася. Вночі спала поруч на розкладному кріслі. Дочки не спішили підмінити її, посилаючись на надзвичайну зайнятість. Вони прибігали на пару хвилин, мимохідь жаліли Євгенію і зникали. Альберто лиш скрушно похитав головою:
-- Коли вони душу втратили, чи може без неї вродилися.
Взявши ключі від батьківського дому в Євгенії, вони принесли одежу для батька і щось для неї, не запитавши, де вона миється і чи має сили бути тут в лікарні. 
Через три дні, Альберто не стало. Євгенія погладила його ще тепле лице і заплакала. Вона плакала не за тим, що втратила хорошу роботу, а за чудовою людиною, якої вже нема.
Вийшла на вулицю і сіла на лавці, щоб дочекатися дочок, які не спішили приїздити. Ключів від дому вона не мала, то змушена була сидіти й чекати на них.
Дочки приїхали, поговорили з лікарями, підписали необхідні документи і так спішили, що навіть не запропонували Євгенії місце в автомобілі. Довелося змученій жінці добратися громадським транспортом.  Піднявшись на другий поверх вона побачила свою стару валізу, що сиротливо стояла біля дверей. Євгенія подзвонила в двері, але їй ніхто не відчинив. Старі речі, які вона вже давно не одягала, старі або малі,  що їй не подобалися, вийшли з моди -- такими речами заповнили валізу доньки. П'ять років прожила вона тут, п'ять років доглядала хворих і старих батьків, цих невдячних дітей з каменем замість серця.
З бічної квартири визирнула сусідка, запросила її зайти. Євгенія прийняла запрошення. Сусідка напоїла Євгенію чаєм та приготувала їй бутерброд, запропонувала  відпочити та переночувати доки вона знайде собі місце. Євгенія подзвонила до своєї подруги і знайшла вільне ліжко у своїх землячок.
Їхала дорогою й гірко усміхалася:
-- Ех, Альберто, який ти мудрий, як добре ти знав своїх “діточок”. Як ти все відчував і все передбачив. Спи  спокійно, дякую тобі за все. Жаль.

ТІЛЬКИ МОЯ

Тітка Наталка працювала в цій сім'ї вже шість років. Знала їхні  проблеми, але не дуже переймалася чужими, бо мала вдосталь своїх. Анжела, так звали сеньйору, за своє життя не взяла в руки, важче за келих вина чи норкову шубу, ну хіба ще золоту прикрасу. Чоловік був суддею, а вона  походила з багатої родини, виросла в достатку. ЇЇ не хвилювало нічого, окрім своєї персони. Піклування про дорогоцінне здоров'я, зовнішність та своє любиме   тіло --  були у неї  головним заняттям. Лікувалася в найкращих лікарів, салони краси та салони СПА були найдорожчі. Контролювалася що три місяці  на виявлення  хвороб, але їх не знаходили, бо як  можна знайти там, де немає. В домі завжди була прислуга і шофер, для прийому гостей приходив спеціальний кухар, бо все мало бути на висоті.  Анжела звикла до того,
 що коли вона чогось хотіла, то мала мати. Світ крутився навколо неї, бо отримувати все вона звикла з дитинства. Чоловік заробляв гроші і  не вникав у проблеми дружини. Жили вони вільно, не докучаючи один одному. Хто просиджував за картами, а хто шукав собі розваги на стороні. Обох таке життя влаштовувало.
Наталка прибирала, прасувала, а заодно й вислуховувала  “хвору” як вона бореться з недугою, яка стомлена шопінгом, яка  вона, Анжела бідна і “діструтта” (знищена) бо все тримається на ній. Анжела хвалилася всім, що купила, що їла, де ходила, з ким була.  За шість років Наталка навчилася слухати, і не  чути та забути все вийшовши  з роботи, бо могла тріснути голова від такої “ важливої” інформації.
Сини -- Леонардо та Джованні; старший -- Леонардо працював з батьком, мав юридичну освіту.   Джованні, перехворівши в дитинстві хворобою, в свої двадцять шість років,  зупинився на рівні десятирічної дитини. Анжела любила його, виконувала всі  забаганки і забавлянки. Кімната була заповнена іграшками та комп'ютерними іграми, що в них без кінця грався Джованні на найновішому комп'ютері. А ще він любив розглядати порнографічні журнали, що йому нишком підсував старший брат. Хлопець був хворий, але попри все  дуже  хитрий, знав слабке місце своєї матері і користувався цим дуже вміло. Для нього не існувало слова --”ні”. Анжела боготворила  своє чадо. Вона  потакала всім капризам свого сина, ще й тому, що не мала бажання створювати собі лишніх проблем. Для неї було природно  все вирішувати через гроші й подарунки.
 Наталка прибирала в його кімнаті  найдовше, дивуючись новинками техніки та різноманітними рухомими атракціонами. Для неї це було марнотратством, бо ті всі технічні дива, Джованні набридали  дуже швидко. А ось журнали його цікавили більше всього. Щоправда від нервового збудження він ставав злий і жорстокий, тоді Анжела заспокоювала  своє чадо   черговим подарунком.
 З роками,  Наталка звикла до всього в цій сім'ї, не дивувалася  нічому. Багаті, можуть дозволити собі  розкидатися грошима. Кожного року, коли Наталка мала їхати  у відпустку, починалася істерика в Анжели:
-- бо як вона без неї, навіщо їй їхати,  хто її замінить і так далі.
Всі, хто приходив замінити Наталку,  були не такі,  ніхто нічого не вмів і не знав. Це була щорічна катастрофа -- Наталка їде на місяць.   На цей раз було гірше, бо  мала поїхати на три місяці, а це вже кінець світу. Запропонувала їй свою племінницю, яка наразі була без роботи. Наталка переконала Анжелу, що її племінниця роботяща, добра, розумна і вправна.  Сеньйора постогнавши, погодилася зустрітися з Соломією. Їй сподобалося ім'я дівчини --Solomia; на італійську мову це перекладається -- тільки моя. Наталка засміялася
-- от і добре, буде тільки ваша.   
Соломія прийшла наступного дня -- вчитися, переймати досвід, бо як же вона зможе без цього працювати. -- так завжди думала сеньйора. Дівчина була красива  і гарно вихована,  Анжелі сподобалася одразу. Наталка полегшено зітхнула, бо тепер можна буде повідомити, що їде на три місяці.  Та  це саме “страшне”, війни не викликало, Анжела спокійно сприйняла новину, що неймовірно здивувало Наталку. Та хіба їх зрозумієш, тих багатих.
Соломія почала працювати в домі Анжели. Дівчина мала двадцять  років, приїхала до своєї хрещеної після закінчення школи, бо платити за навчання сім’я не мала змоги, все йшло на лікування матері, що мала хворе серце. Молодший братик ще ходив до школи, батько ледве зводив кінці з кінцями. Соломія мріяла вчитися, тому й приїхала, щоб заробити гроші. Тітка Наталка допомагала своїй племінниці і хрещениці. Соломія закохалася в Рим з першого погляду, але бути просто прибиральницею вона не хотіла. Дівчина швидко вивчила  італійську мову, закінчила курси макіяжу та корекції, вчилася  охоче і з задоволенням. Вирішила для себе -- вчитися тут, в Італії, щоб мати європейський диплом, тому часу не марнувала. Приглянула собі  ще курси лікувального масажу.  Соломія робила все серйозно і відповідально.
 В домі судді була розкіш, старовинні меблі, вишуканий посуд, елегантний інтер'єр, дорогі килими, багато кришталю та антикваріату.  Тут все кричало про розкіш,  Соломія незвична до такої кількості багатства, в перші дні почувалася ніяково, але тітка допомогла їй освоїтися в домі.
Анжела була задоволена своєю новою дівчиною, вона їй подобалася. Гарно її сприйняв і суддя, старший син зацікавлено спостерігав, а Джованні став її тінню, ходив  по п'ятах і закохано заглядав  в очі. Соломія відносилася до нього, як до свого молодшого брата -- з любов'ю. А Джованні підмінили, він став слухняним  кудись зникли примхи, прибирав у своїй кімнаті, розставляв все на місця був чемним і щасливим. Всі бачили --   Джованні закоханий.  Анжела не могла  не радіти таким позитивним змінам свого хворого сина.  Соломія була добра і весела,  з нею було легко і добре. Всі прикипіли до неї душею.  Леонардо став бувати частіше вдома. Джованні бігав по квартирі і підспівував -- соло мія,  соло мія,  соло мія… Він перестав сидіти в іграх, проводив більше часу  біля Соломії, коли вона прасувала, допомагав їй пересувати меблі і важкі речі, бо Бог здоров'ям не обділив. Анжела  бачила як змінився  син, але  не знала, як це сприймати. Поговоривши зі своїм чоловіком, вона задумалася, бо розуміла, що коли Соломія закінчить своє перебування в їхньому домі й піде геть -- для Джованні це буде сильним ударом.
Анжела дарувала дівчині дорогі подарунки, в кінці тижня  платила їй більше, доплачувала їй за масаж  та макіяж, оцінивши вправні руки дівчини. Соломія любила куховарити і тут стала незамінною. Суддя  полюбив блюда, що їх готувала дівчина, стиха  підкидав їй преміальні.  Вона працювала старанно та охоче, платили їй дуже добре.
Одного разу, Анжела почула, як Леонардо фліртуючи  з дівчиною, запропонував зустрітися ввечері, Соломія відмовилася. Анжела насторожилася, бо це не входило в її розрахунки. Поговоривши з сином, Анжела заспокоїлася,  він признався, що незабаром познайомить їх зі своєю  нареченою, що була дівчиною  з їхнього оточення.
Настав час повернення Наталки, що мала прийти на своє місце. Анжела запросила Наталку до своєї кімнати на розмову. Наталка здивувалася, але виду не подала.
-- Я маю до тебе справу, -- почала розмову Анжела.
-- Хочу запропонувати тобі іншу роботу, в моїй родині, а в нас залишиться Соломія. Вона нам всім припала до душі, ми її полюбили. Ти отримуватимеш більшу зарплату, ми не хочемо  тебе втрачати.
Наталка погодилася, для неї не мало значення де працювати, головне -- заробітки. На новій роботі була менше  зайнята, а платили краще, то хто ж відмовиться. Соломія залишилася й далі в сім'ї судді. Всі були задоволені.
Анжела приступила до наступної частини свого плану.  Вона оточила Соломію увагою і теплим ставленням. Їй так подобалася своя ідея, що вона стала частіше бувати вдома, закинула зустрічі зі своїми подругами, навіть нові покупки її не цікавили. Анжела знайшла для себе нову ідею, нову  й цікаву забавку.
 Соло мія, соло мія -- тільки моя, тільки моя, підспівував Джованні. Він пританцьовував навколо Соломії, заглядав їй в  очі, норовив погладити  або вщипнути. Соломія відбивалася, наздоганяла жартома, бавилася з ним мов з малою дитиною. Одного разу, вона зайшла до його кімнати на прибирання  і   побачила  Джованні, що  стоїть  перед дзеркалом голий і розглядає себе. Побачивши Соломію він не прикрився, а гордовито розвернувся до неї демонструючи свою  чоловічу міць. Соломія прожогом вискочила з кімнати, фарба сорому залила їй обличчя. Вона довго не могла прийти до себе від побаченого, Джованні був далеко  не хлопчиком, за якого вона його сприймала -- це був сформований юнак.  Її злякали його очі, що горіли вогнем бажання, очі хворого. Прибираючи, вона й раніше  натикалася на розкриті сторінки порнографічних журналів, але не придавала цьому значення. Соломія була вражена,  зрозуміла, що від нині, має  вести себе з ним обачно й обережно.  Неприємний осад ще довго не залишав її. Після того випадку,  дівчина стала  відноситися до Джованні стримано трималася на відстані, аби  не турбувати його хвору уяву. Джованні ж навпаки, шукав зустрічей з дівчиною в тісному коридорі або десь в віддаленому місці де ніхто не бачить і робив спроби притиснутися або продемонструвати свої випуклі набряки, що не давали йому спокою. Соломії не подобалася така його поведінка, вона всіляко стримувала його сексуальні загравання, проходила стороною, щоб не зачепити. Джованні з кожним днем ставав все більше настирним і нахабним, Соломія почала його боятися, бо хлопець став одержимим  своєю маніакальною сексуальністю. Вона подумувала поговорити з Анжелою про це, але не знала, як і з чого почати, дівчина соромилася такої інтимної теми.
Знову до неї підкотив Леонардо з пропозицією на вечір, але Соломія не велася на його загравання. Він їй подобався, але щось фальшиве й нещире насторожило. Та й мала своє переконання -- де працюєш -- не смітиш.  Соломія зустрічалася з друзями в Українській спілці, де вже мала собі Руслана. Хлопець був в Італії з дитинства, і мав дуже схожі з нею погляди на життя. Він допомагав їй краще вивчити мову, а вона ділилася з ним своїми ідеями. Руслан їй подобався, тому залицяння Леонардо, її  не  приваблювали. Та й не вірила вона в казки, про  Попелюшку, а  слизький та нещирий Леонардо не тягнув на принца. Джованні, Соломія до уваги не брала,  він був   хворою людиною, вона співчувала йому  і жаліла бо мала добре серце. А він був закоханий і як дитина бігав за ногами, капризно хмурився, коли Соломія не приділяла йому уваги, зайнята  роботою. Злився і вередливо повторював:
-- Все одно ти моя, тільки моя. Не віриш, а будеш. Мені мама казала  зачекати, тому я знаю,  що ти тільки моя.
Соломія не звертала уваги на ці слова,  що ти з бідного хворого візьмеш.

Осінні холодні дні наближали   різдвяні  свята, Соломія мала багато роботи, бо в домі судді завжди були гості.  Анжела подарувала їй дуже елегантну шубку  з екологічного хутра, що коштувала майже, як натуральна. Суддя, подарував двісті євро, нишком від дружини, Леонардо -- парфуми. Вередував і хникав Джованні, бо він хотів подарувати золоту обручку, а мати стримувала, кажучи, що ще зарано, хлопець не розумів, чому не зараз. Свята Соломії пройшли напружені роботою, навіть тітка Наталка приходила на допомогу, бо від гостей не закривалися двері. Правда, за це їй заплатили більше, навіть преміальні, на які вона не сподівалася.
Тітка Наталка була рада за свою племінницю, така щедрість в цьому домі їй не світила  жодного разу. Дивно, але хто їх зрозуміє -- тих багатих.
Соломія вечорами зустрічалася з Русланом, молоді були закохані і планували своє майбутнє. Спочатку вчитися, щоб здобути гарну спеціальність й добре заробляти. Думки і мрії були спільні, серця билися в унісон.
Після Різдва почалися знижки в магазинах, Анжела дістала  хворобливий мандраж  -- тратити гроші. Соломія супроводжувала сеньйору, бо “хвора” сама сумок не носила, це мав робити або шофер, або Соломія. Купувалося все, що треба і не треба, дівчина дивувалася з такого марнотратства.
Одного разу  Леонардо стрів її в вузькому коридорі, загріб її в обійми і почав цілувати. Дівчина виривалася від насильницьких рук і губ, їй не подобалося таке поводження. На цю сцену випливла зі своєї  кімнати сеньйора Анжела.
-- Це, що таке? Леонардо, що ти собі дозволяєш? Як ти себе ведеш з прибиральницею! Це не для тебе.
Леонардо відсторонився і сміючись пройшов мимо матусі, що не могла ніяк стримати своє обурення. Соломія теж мала йти в ту сторону, але Анжела заступила їй дорогу, закликала її до своєї кімнати
-- Залиш Леонардо в спокої, то не для тебе.  Леонардо не має проблем з вибором жінки, він жениться на своїй рівні, дівчині нашого оточення.  Ти маєш звернути увагу на Джованні, він в тебе закоханий -- ти ж це бачиш. Засиплю тебе подарунками, а  народиш дитину -- озолочу. Коли вийдеш за нього заміж, то не будеш мати нестатку ні в чому, матимеш все, що твоя душа забажає. Ось так ти можеш віддячитися за все, що я для тебе роблю. Джованні надивився порнофільмів та журналів знає що і як треба зробити, за це ти не хвилюйся, він тебе любитиме краще за нормального. Зрозуміла?
Соломія закам'яніла від таких слів, приголомшливо мовчала і дивилася широко відкритими очима. В неї не було слів…
-- Ваш Леонардо мене не цікавить, Джованні ще більше. Ваша  блюзнірська пропозиція просто неймовірна, ви не можете таке пропонувати, не маєте права. Як ви могли собі уявити, що я вийду заміж за хворого інваліда. Він мені, як брат викликає співчуття, а не почуття. Це неймовірно і нечувано.
Соломія   переводила дихання від обурення їй бракувало повітря.
-- Як ви могли таке  придумати?
Анжела сплеснула  руками:
-- Ти приїхала сюди, щоб покращити своє матеріальне становище. Я  пропоную тобі таку можливість -- бути багатою і ситою, не мати  не достатку ні в чому.  Жити в гарному домі, в порядній сім'ї, мати все. За це треба лиш інколи приголубити мого сина, який молиться на тебе. Хочеш вчитися? Ми заплатимо за будь--який університет, який ти вибереш. А коли народиш, матимеш няньку, дві коли буде необхідно. Ти будеш вільна, що тебе не влаштовує?
-- Я хочу мати сім’ю, чоловіка, якого любитиму, дітей від нього, а не шукаю вигоди.
-- От дурепа, то й люби собі, хто тобі не дає.  Джованні тебе любитиме за всіх чоловіків, а там гляди і ти його полюбиш. А коли ні, то знайдеш собі на стороні, так багато хто практикує. 
--Ви помилилися, це не для мене. Мені ваша пропозиція не підходить. Я не люблю вашого сина. Не про таке майбутнє мрію. То ваше життя і ваші звичаї жити подвійним життям, я з іншої країни, де сім’я --  це святе.
-- Так, ти з країни, що розкидає своїх жінок по світу в пошуках кращої долі і заробітків. Я тобі пропоную жити в цивілізованій країні, що зветься -- Італія. Хіба ти можеш порівняти наш рівень життя з вашим?  Яка ти наївна. Та інша на твоєму місці вже давно використала  цю можливість, а ти ще думаєш. Убога!
Соломія не могла повірити почутому, вона вже не слухала Анжелу, не чула її слів. А та ще  і ще пробувала пояснити дурній дівчині переваги вигідного шлюбу з Джованні. Але до Соломії її слова вже не доходили. Вона подумки пройшлася по всьому переоду свого перебування в цьому домі і сама собі подивувалася, як так могло статися, що вона не помічала раніше, не звертала уваги  раніше на очевидні факти.  А й справді -- подарунки, гроші, усмішки і все інше -- були спробою заманити її в тенета фальшивої доброти. Її приручали, як собаку, щоб потім використати в своїх цілях.  Як гидко!
-- Я відмовляюся від вашої пропозиції. Я не буду вашою невісткою.
Анжела  вражено змовкла, тільки губи ще продовжували ворушитися в німому здивуванні.
-- Ти що не зрозуміла всіх переваг, про які я  тобі щойно товкла битий час? Ти смієшся, чи хочеш виторгувати щось більше?  Та ти мені за таку пропозицію, маєш руки цілувати. Такий шанс випадає раз в житті, а ти цього не розумієш.
Соломія засміялася:
-- А чого руки цілувати, почнемо з ніг,  або як кажуть у нас, в Україні -- ноги мити і воду пити. Стати дружиною хворої людини, бо так вирішила його мама. Та ні сеньйора  Анжела, не завжди гроші головні і не все можна купити, -- моє життя, моє майбутнє і мої почуття -- не купляються, це не має ціни, це не продається.
До Анжели дійшло що дівчина з неї глузує.
-- Геть з мого дому! Ти тут більше не працюєш!. Не хочу тебе  більше бачити!
Картинно заломила  руки, Анжела трималася за серце, робила спробу рвати на собі волосся.
-- Геть, з мого дому! Та хто ти така? Ганчірка. Я тобі пропоную стати синьйорою, але ти є невдячна прибиральниця і такою  й залишишся. -- не могла стримати себе Анжела.
-- Так, я прибиральниця, але маю гордість і честь, а ви пошукайте за гроші іншу, хтозна   може й знайдете.
Анжела бісилася  й билася в істериці,як  поранена звірина в клітці. Збіглися всі, хто був на той час в домі -- шофер, кухар, Джованні, а Леонардо підслухавши все за дверима, вужем вислизнув з хати, щоб не заспокоювати знервовану маман. Анжела впала на диван і лиш рукою показувала Соломії на двері, бо від люті втратила дар мови.
Соломія переодягнулася в свою одежу і вийшла з будинку.
 Тітка Наталка розсміялася:
-- Ти ба  які плани склали багачі, мать твою  роз пере так, думають, що за гроші можна все купити, все і всіх, виродки.  Не хвилюйся, роботу знайдемо. Добре зробила, що пішла звідти.
Соломія йшла містом і дихала на повні груди. Після душної квартири, після пропозиції Анжели, вона гуляла вулицями Риму і раділа дню.