Люди пишуть вірші з різних причин. Одні хочуть побачити своє ім’я в „поетичній рубриці”, Інших заохочують родинні традиції, схвальне слово шкільного вчителя або вплив творчої спадщини великих майстрів красного письменства. Галина Ґалаґдіна-Безбах черпає творче надхнення з романтики рідного села Клебань на Вінничині, де усе поетичне. І тихий плин річки Сільниці, і замріяний став, і пахучі сіножаті... За 400 років своєї історії село пережило багато трагедій. У ньому не залишилося жодної пам’ятки старовини. Навіть не дуже давню за віком церкву більшовики зруйнували у 1936 році. Але село усе ж зберегло той чар, який може сприйняти лише дівчина, котра народилася і виросла у цій сільській тиші, з якої вона понесла свої сільські світанки у далекий край...
Але вірші Галини Ґалаґдіної-Безбах – не про село... Вона пише по жіночу долю – кохання, розлуку, зраду, надію... Проте саме село надає її віршам таємничої кришталевої прозорости, якої важко досягнути міським поетам, котрі живуть в іншому темпоритмі, інакше сприймають радощі і незгоди життя.
У Галини Ґалаґдіної-Безбах уся велика Україна стає співмірною з її рідним селом. Самій Україні прсивячено лише кілька поезій, але у них батьківщина авторки „весною вербить“, „зерном і квітом буяє“, де „плачуть в ріку верболози”, де в батьківській хаті „пучечками сушиться м”ята” і „півень червоний в дворі до гурту курей закликає”. Усе це маленькі образи рідного села, з яких складається образ України.
А в цілому збірка – це вияв туги за взаємним коханням, жіночого болю з приводу байдужности і зради. Особливої сили її віршам надає та обставина, що вони написані на чужині, в Італії, куди негаразди української сучасности привели жінок на заробітки. Тепер в Італії працює майже півмільйона українок. І саме вони найщиріше відчують правду тужливих віршів цієї збірки.
Життя заробітчанок відбилося у багатьох віршах, Жінки переважно приречені на важку працю без обліку часу, без дозвілля і особистого життя, на перебування у нелегких побутових умовах, на постійну тривогу про сім’ї, про чоловіків і дітей, залишених вдома. Їм судилися й невільницькі приниження, коли доводиться „сеньйором хама величати, всміхатись лагідно й мовчати”.
Образа на чоловіка, який в часі жіночих страждань на чужині за їхні ж гроші може „з молодими себе потішати”, добре знайома багатьом заробітчанкам.
Усе ж вірші цієї збірки – про кохання, минуле, сучасне й прийдешнє... Очікуване... Про надію, яка допомагає пережити важкі літа.. Про жаль за молодими роками, які минають... У нічному маренні поезія сягає висот інтиму:
Я вся твоя, покірна і нескорена...
Я вся твоя – у сивині розлук...
Страждаю я, чеканням довгим зморена...
Жадаю губ твоїх, жадаю рук!
Або:
До уст припасти і напитись
ніби води у спеку із криниць...
Поглянуть в очі і втопитись
у глибині твоїх зіниць!
І ще:
Устами хочу я пити промінь з волосся твого!
Серед поетів є великі майстри словесности, здатні будувати складні, іноді химерні споруди, котрі чарують одних і дивують інших, Сила віршів Галини Ґалаґдіної-Безбах – у простоті, котра йде з глибини жіночого серця і хвилює, викликає співчуття. Вона ніби успадкувала стиль Василя Симоненка, який душевністю і чистотою своїх віршів став справді народним поетом. У збірці є чимало перлинок високої поезії. Про творчість:
Іноді гарно скажеться,
іноді гарно запишеться,
думкою так зав’яжеться –
вузлика не залишиться…
Про взаємини:
Уже ми дійшли до життєвої осені,
скроні нам срібляться в сивині,
І наші з тобою химерні відносини
не можна розкласти на „так” і „ні”…
Ось ще вияв надії і суму:
Прислухаюсь... Ось чути кроки,
що йдуть у хату... не мою...
Теж про це:
Серце в пустку упало,
Сум забився у скроні...
Не було... І не стало...
Лише сльози солоні...
Вірші цієї збірки здатні викликати співчуття і сльози українського жіноцтва. На батьківщині і за кордоном. Але їх варто прочитати й чоловікам‚ щоб зрозуміти: понад тягар заробітчанства українок на чужині мучать самітність‚ відсутність доброго сліва й ніжного дотику. Кожна з них не перестає бути жінкою‚ берегинею сім’ї і кохання‚ яка не може жити лише заради заробітку.
Варто прочитати ці вірші й державним діячам‚ котрі за десятиріччя не спромоглися забезпечити в країні такий рівень добробуту‚ який дозволив би чоловікам заробляти достатньо‚ а жінкам присвятити себе плеканню сімейної злагоди‚ вихованню дітей. Тоді було б менше жіночого болю і гірких сліз.