Лев Хмельковський

Люди пишуть вірші з різних причин. Одні хочуть побачити своє ім’я в „поетичній рубриці”, Інших заохочують родинні традиції, схвальне слово шкільного вчителя або вплив творчої спадщини великих майстрів красного письменства. Галина Ґалаґдіна-Безбах черпає творче надхнення з романтики рідного села Клебань на Вінничині, де усе поетичне. І тихий плин річки Сільниці, і замріяний став, і пахучі сіножаті... За 400 років своєї історії село пережило багато трагедій. У ньому не залишилося жодної пам’ятки старовини. Навіть не дуже давню за віком церкву більшовики зруйнували у 1936 році. Але село усе ж зберегло той чар, який може сприйняти лише дівчина, котра народилася і виросла у цій сільській тиші, з якої вона понесла свої сільські світанки у далекий край...

Але вірші Галини Ґалаґдіної-Безбах – не про село... Вона пише по жіночу долю – кохання, розлуку, зраду, надію... Проте саме село надає її віршам таємничої кришталевої прозорости, якої важко досягнути міським поетам, котрі живуть в іншому темпоритмі, інакше сприймають радощі і незгоди життя.

У Галини Ґалаґдіної-Безбах уся велика Україна стає співмірною з її рідним селом. Самій Україні прсивячено лише кілька поезій, але у них батьківщина авторки „весною вербить“, „зерном і квітом буяє“, де „плачуть в ріку верболози”, де в батьківській хаті „пучечками сушиться м”ята” і „півень червоний в дворі до гурту курей закликає”. Усе це маленькі образи рідного села, з яких складається образ України.

А в цілому збірка – це вияв туги за взаємним коханням, жіночого болю з приводу байдужности і зради. Особливої сили її віршам надає та обставина, що вони написані на чужині, в Італії, куди негаразди української сучасности привели жінок на заробітки. Тепер в Італії працює майже півмільйона українок. І саме вони найщиріше відчують правду тужливих віршів цієї збірки.

Життя заробітчанок відбилося у багатьох віршах, Жінки переважно приречені на важку працю без обліку часу, без дозвілля і особистого життя, на перебування у нелегких побутових умовах, на постійну тривогу про сім’ї, про чоловіків і дітей, залишених вдома. Їм судилися й невільницькі приниження, коли доводиться „сеньйором хама величати, всміхатись лагідно й мовчати”.

Образа на чоловіка, який в часі жіночих страждань на чужині за їхні ж гроші може „з молодими себе потішати”, добре знайома багатьом заробітчанкам.

Усе ж вірші цієї збірки – про кохання, минуле, сучасне й прийдешнє... Очікуване... Про надію, яка допомагає пережити важкі літа.. Про жаль за молодими роками, які минають... У нічному маренні поезія сягає висот інтиму:

Я вся твоя, покірна і нескорена...

Я вся твоя – у сивині розлук...

Страждаю я, чеканням довгим зморена...

Жадаю губ твоїх, жадаю рук!

Або:

До уст припасти і напитись

ніби води у спеку із криниць...

Поглянуть в очі і втопитись

у глибині твоїх зіниць!

І ще:

Устами хочу я пити промінь з волосся твого!

Серед поетів є великі майстри словесности, здатні будувати складні, іноді химерні споруди, котрі чарують одних і дивують інших, Сила віршів Галини Ґалаґдіної-Безбах – у простоті, котра йде з глибини жіночого серця і хвилює, викликає співчуття. Вона ніби успадкувала стиль Василя Симоненка, який душевністю і чистотою своїх віршів став справді народним поетом. У збірці є чимало перлинок високої поезії. Про творчість:

Іноді гарно скажеться,

іноді гарно запишеться,

думкою так зав’яжеться –

вузлика не залишиться…

Про взаємини:

Уже ми дійшли до життєвої осені,

скроні нам срібляться в сивині,

І наші з тобою химерні відносини

не можна розкласти на „так” і „ні”…

Ось ще вияв надії і суму:

Прислухаюсь... Ось чути кроки,

що йдуть у хату... не мою...

Теж про це:

Серце в пустку упало,

Сум забився у скроні...

Не було... І не стало...

Лише сльози солоні...

Вірші цієї збірки здатні викликати співчуття і сльози українського жіноцтва. На батьківщині і за кордоном. Але їх варто прочитати й чоловікам‚ щоб зрозуміти: понад тягар заробітчанства українок на чужині мучать самітність‚ відсутність доброго сліва й ніжного дотику. Кожна з них не перестає бути жінкою‚ берегинею сім’ї і кохання‚ яка не може жити лише заради заробітку.

Варто прочитати ці вірші й державним діячам‚ котрі за десятиріччя не спромоглися забезпечити в країні такий рівень добробуту‚ який дозволив би чоловікам заробляти достатньо‚ а жінкам присвятити себе плеканню сімейної злагоди‚ вихованню дітей. Тоді було б менше жіночого болю і гірких сліз.

А завтра інший день

А час на місці не стоїть:

Біжить, спішить, зникає…

І я сьогодні хочу жить,

Бо завтра інший день

І що він принесе – хто знає.

Сьогодні  хочу  чути я слова –

Що  я – одна, що я – єдина.

Від щастя, щоб крутилась голова…

А завтра інший день,

Для інших слів настане днина.

Сьогодні  хочу чути я слова.

Від пестощів твоїх зімліти …

Сьогодні хочу.  Бо я –є і я – жива!

А завтра інший день.

Його я завтра буду жити.

А я живу

І  рану серця, й біль душі,

Зірковий овнівський неспокій...

І сила вся -- у простоті,

А не в поезії високій.

Жіночій біль і віра в щастя,

Жадоба жити і кохати…

Все тут, в моїх віршах...

Цього не можу приховати.

Хай лихословлять завидющі

І точать зуби простаки.

Та хай їм грець!

А я живу, як хочу жити!

Їм зрозуміти невтямки.

Про себе

Ну, що про себе написати.

І як про себе розказати?

Що я давно, колись, родилася

В селі жила, росла і вчилася.

                Шукала щастя і кохання,

                Що заміж вийшла я зарання,

                Що маю двох дочок вродливих

                І прошу в Бога, щоб щасливих.

Губила друзів і шукала.

І тільки раз один кохала.

Розчарувань було багато

Та не минало й щастя хату.

                Ну, що ще можу я сказати,

                Що хочу, вмію і буду кохати.

                Що чоловік, не п’є – гуляє,

                Але клянеться, що кохає

Що у житті я – оптимістка.

Звичайна жінка — не артистка.

І навіть тут, в чужій країні

Живу, сміюся і не гину.

                Моє життя — воно єдине;

                Комусь під ноги я не кину.

                Бо маю гордість від природи,

                Незламну волю від народу.

Україні

Україна терпіла й стерпить…

Її можна до скону бити,

А вона все весною вербить,

І продовжує всіх любити.

                Вона щира й багата мати:

                Всіх годує і всіх голубить.

                Вона може останнє дати,

                Заховає, спасе не згубить.

І терпляча вона і сильна.

Зерном, квітом — усім буяє.

Це єдина  моя Вкраїна

Проводжає нас і стрічає.

                І додому ночами кличе,

                І чекає нас щохвилини,

                І чаїною тугою  квиче;

                Ми до неї думками линем.

Всі ми діти одної Мами,

Із одного зерна і  криниці.

Нас не знищити,  не зламати,

Бо козацької ми є міці.

                І хай бродимо ми світами

                Та душа залишилась вдома.

                Ще повернемось ми до Мами,

                До плеча припадем від втоми.

Ностальгія

Я хочу додому до мами,

До рідного свого села.

Дитячих стежок, де ногами

Я вперше в дорогу пішла.

                Вклонитися хочу могилам,

                Припасти до неньки – землі.

                Хай де мене доля носила:

                Та серце й душа  у селі.

Заглянути  в вікна до школи

Де були найкращі роки,

Що їх не забути ніколи,

Всі згадують їх залюбки.

                Згадати я хочу багато,

                Стежками пройтись на зорі,

                Де вчилася жити й кохати

                І слухати спів солов’їв.

Де перші цілунки і сльози.

Де вперше пізнала любов —

Де плачуть в ріку верболози --

Я бачити хочу їх знов.

                Це стан у душі – ностальгія

                Все було, пройшло і нема…

                Залишились згадки… й надія:

                Не випито чашу до дна…

Сни

І часто насниться мені

Маленька батьківська хата —

Там  яблуня у вікні,

Пучечками  сушиться  м’ята.

Там півень червоний в дворі

До гурту курей  закликає.

І гомін собак та корів…

Дитинство у снах оживає.

Коротко

Іноді гарно скажеться,

Гарно тоді й запишеться,

Думкою так зав'яжеться,

Вузлика не залишиться.

Живу по правилам своим

Живу по правилам своим,

Ошибками своими их пишу.

И обещаниям чужим

Я  слепо  верить не спешу.

А просто стала я взрослеть

И ложь так стала очевидна,

От комплиментов тошных млеть —

Смешно,  до горечи  обидно.

Мне часто кажется  порой

Что лучше быть «набитой дурой»

Жестокой,  даже лучше -- злой

Всегда взъерошенной и хмурой.

Ведь доброту средь моря зла

Никто теперь не привечает.

А лишь  бы власть в руках была,

Лишь по одежде всех встречают.

Любовь и нежность, простота,

Душевный трепет и признанья,

Исчезли, всюду --  пустота…

И грустные воспоминанья.

Живу по правилам своим

И пусть я часто ошибаюсь.

Не верю я словес чужим,

Вновь падаю и… улыбаюсь.

Відчай

Ні перед ким боргів не мала,

Нікому я не завинила,

Не крала і не обдирала,

В житті нікого не дурила.

                Все коліньми та головою

                Стежки свої  мостила.

                Була дурною,  молодою

                На старості  зовсім здуріла.

Життя пройшло, все поруч, близько.

Шукала, все збиралась жити.

В душі лишилось попелисько

Вовчицею я хочу вити.

                В минулому вже нічого шукати.

                Майбутнє  наче у тумані.

                Що втратила й чого чекати,

                Де спинюся у дні останні?

Життя пройшло, стекло водою,

Майнуло перелітним птахом.

Все було  наче не зі мною.

Все промине і стане прахом.

                Нічого вічного немає.

                Усі слова – брехня й облуда.

                І спомин серце моє крає

                Був чоловік: гуляк, паскуда.

Усе було. Чого чекати?

До чого ще приготуватись?

Нема дороги,  щоб вертати.

Куди іти,  куди податись?

Донечці

Не загуби в житті себе:

Шукай завжди, шукай щоднини

І доля, знай, знайде тебе.

Вона є в кожної людини.

Хай не страшать тебе роки,

Бо їх не так уже й багато

Зустрінеться тобі такий,

Що лиш  тебе буде кохати

Не виплач, донечко, сльози,

Не повтори моєї долі.

Веселки є після грози,

Є цукру смак -- не тільки солі.

Вітер

Вітер  гіллям колише, колише,

І тихенько шепоче листкам:

"Вас ніколи не кину й не лишу

І нікому я вас не віддам".

А сьогодні  траву обіймає

І нашіптує ніжно квіткам:

"Я кохаю вас, любі, кохаю

І нікому я вас не віддам."

Вчора він до ріки залицявся

І на хвилях її вигравав.

Він у вірності їй присягався

Обіцянки і клятви давав.

Завтра буде він хмари кохати,

У нестямі ридати дощем,

І на груди землі припадати

Із закоханим юним лицем.

Ну, що хочете з нього, він-- вітер,

Крутить, вертить і далі летить

Щоби нове кохання зустріти,

Щоб, як завжди, навічно любить.

А тебе чого вітром ще носить

Що шукаєш ти ціле життя?

Зупинися й оглянься, мбо досить

Як той вітер літать без пуття.

Талант

Талант. Він є, а може нема.

Талант, як ковток дорогого вина

Нуртує у жилах, бушує у скроні.

Це, ніжна рослинка в долоні.

А інколи  рветься на волю він птахом,

І музи кружляють над дахом.

І хочеться  просто  писати й творити,

Не зникнути в безвість, а щось залишити.

А  може це смішно і високопарно,

Нескромно і зовсім негарно.

Шукати талант свій на схилі життя

У час цей непевний, непевне буття.

Осенний дождь

Осенний дождь стучит в окно.

Осенний дождь твердит одно:

Что не судьба с тобой нам быть,

Что не судьба тебя любить.

                И больно мне не от дождя,

                А больно мне, что, не любя,

                Искала я души причал—

                Ты не любил, но промолчал.

Листвой  кружась,  ушла любовь,

И не вернешь  былого вновь.

А дождь в окно стучит, стучит

И ты,  опять  грустя, молчишь.

                Жестокой быть не смею я.

                Вдвоём с тобой – мы не семья.

                Судьбы нас не связала  нить.

                Не знаем мы, кого винить.

А за  окном: осенний дождь…

Так уходи, чего ты ждёшь?

И смоет дождь твои следы

Уйдёшь  ты из моей судьбы.

                Ведь знаю я,  и знаешь ты:

                Устали мы от пустоты.

                Вдвоём с тобой – мы не семья.

                И знаешь ты,  и знаю я.

И в такт дождю стучится боль.

Мои слова, как ране соль.

Жестокой быть не смею я.

Вдвоём с тобой — мы не семья.

                Осенний дождь, осенний дождь.

                Так уходи, чего ты ждёшь?

                И смоет дождь твои следы

                Уйдешь ты из моей судьбы.

Впевненість

Чекаю, надіюсь на диво.

І знаю, мене ти знайдеш.

Я буду, я буду щаслива,

Я буду щаслива без меж.

І хай це всім дивним здається,

Що я так в надії живу.

Та чую, я чую всім серцем

Тебе лиш  єдиного жду.

Життя наше – дуже коротке,

Життя наше -- вічності мить.

Я хочу забутись солодко,

Я хочу безтямно любить.

Молитва

Боже, милий, прости,

Що чуже я забрала.

Буду кару нести,

Бо ще раз покохала.

                Не карай, не суди,

                Не хотіла я цього.

                Не шукала журби

               Я для серденька свого.

Вся в тривозі тремчу,

Боже, що це зі мною?

Наче в прірву лечу,

Вниз лечу головою.

                Знаю я, він -- чужий

                І не мала я права.

                Не карай, Боже мій:

                Я його – покохала.

Тепер серце болить

І карається з муки.

Боже милий, прости,

До зір тягну я руки.

                Боже милий, прости

                Я ще раз покохала.

                Знаєш Ти,  з висоти,

      Що чуже я забрала.

***

До вуст припасти і напитись...

Як в спекоту води з криниці.

Поглянуть в очі і ... втопитись

У глибині твоїх зіниць...

Я -- жінка

 А я – не  ніхто!

Я – жінка!

Всесвітня частинка

І світу – краплинка .

А я -- не  ніхто!

Я – Мати!

І горда, що стата

Цим іменем я величата .

А я – не ніхто,

Я – кохання,

Я – ніжність,  я – ласка,

Бажання твоє і чекання.

А я – не ніхто!

Я – щастя,

Що легко у  руки

Не кожному дасться.

 А я – не ніхто.

Я є і я буду жінка!

Роздуми

Я з радістю стрічаю днину

Хоч часто з болю ломить спину,

І не осуджую,  і не караю,

А з розумінням все прощаю.

Не падаю я, перечіпаюсь…

І дуже часто помиляюсь.

Караюсь, мучуся і  каюсь,

Та за брехнею не ховаюсь.

І щоб не плакати – сміюся,

Комусь банальною здаюся.

Життя  таким, як є сприймаю.

Чудес я більше не чекаю.

І лиш єдине ще болить—

Вкусити  кожний норовить.

Песимістичне

Чому все так в житті зі мною:

Щось мрію, щось шукаю -- не знайду.

Усе проходить стороною

І як в тумані я бреду.

                Обмани, зради і розчарування…

                Нема початку їм й кінця.

                Лиш перший раз було кохання,

                Все інше -- так, щось без лиця.

Від  гіркоти душа німіє

І серце б’ється, бо жива.

Не вірю я, нема надії —

Усе -- обман, пусті слова.

                Боюсь спіткнутись, зупинитись,

                Комусь завдати гіркоти

                Від відчаю, щоб не напитись,

                Не вити щоб  від пустоти.

Так почуваюсь одиноко,

Сміюся й плачу водночас.

Черствію я. І рік за роком

Вже до кінця доходить час.

Українським жінкам -- заробітчанкам

Як завжди про любов,

Про розлуку й кохання.

Про жінок пишу знов--

Їх терпіння й чекання.

Як жінки за кордоном

На чужинців рабують,

І як плачуть від втоми

Рук ночами не чують.

Шлють посилки додому,

Щоб той біль приглушити,

І не кажуть нікому,

Як нелегко  тут жити

Про роботи «пезанті»,

Про невиспані ночі,

Важку долю «бадантів»,

Кількість випитих «гочі».

Без них виросли діти,

Вже й онуки зростають.

Їм судилось тут жити,

Бо  сім’ї  помагають.

Мої вірші про долі,

Лиш маленька піщинка,

Як живе за кордоном  –

Сильна жінка – вкраїнка!

Я шукала спокій

Я шукала спокій,

А зустріла біль.

Біль такий глибокий,

Мов на рані сіль.

Жила в  сподіваннях,

Щоб тебе знайти,

Що моє  кохання--

Зрозумієш ти.

Ту примарну долю

Я вже не знайду…

Стиснулась від болю...

Навмання бреду…

***

Я знаю, як плаче й
                        сміється душа.

Дивувалися люди,
                      що я в тобі знайшла.

Я так довго шукала,
                      натоптала чобіт,

А натомість дістала,
                     я від тебе сто бід...

***

Мовчать уста, говорять очі:

Вони  тобі сказати хочуть,

Що ти єдиний в цілім світі.

Один, як сонце у зеніті.

Я одиночества очень боюсь...

Я одиночества очень боюсь…

И поэтому  сильно надеюсь,

Что встречу любовь и развею я грусть

И что быть я счастливою снова сумею.

Только где ты,  единственный мой?

Почему мы так долго в разлуке?

В этой жизни тяжелой и злой

Так нужны твои сильные руки.

Так нужна твоя ласка,  любовь

И улыбка твоя,  и участье,

Чтоб ушла из души моей боль...

И оставила место для   СЧАСТЬЯ.