Італієць сидів ззаду в таксі і роззирався на сторони, усміхався час від часу, щось собі пригадавши. Павло вивчав італійця в дзеркало, прикидаючи скільки з цього пасажира можна залупити. Іноземці ще не вміють одразу добре рахувати наші гроші, цей видно з таких. Он як радіє, видно їде до когось з наших жінок, що на заробітках. Жінки як подуріли, завезли того добра -- старих і не дуже, ходячих і не зовсім. Везуть звідусіль: з Іспанії, Португалії, Італії, Франції і ще хто де працює, звідти й везе “мішки з грошима” бо тут на їхню пенсію можна безбідно жити. Скоро вся Європа перекочує до України на борщ та сало. А чого, жінки в нас гарні і роботящі, то все може бути. Павло віз італійця до Стрия на своєму таксі і радів, що не повертається додому в порожні.
Дорога зі Львова до Стрия була щойно зроблена, стелилася чорним асфальтом поміж зелених полів і невеличких лісів, поміж гарних сіл, що розбудувалися за останні роки до невпізнання. Вілли і котеджі красиві архітектурно вишукані, подекуди аж занадто великі та помпезні, дивилися пластиковими вікнами в ошатному тюлевому вбранні на дорогу, що бігла стрічкою вперед.
Павло любив свій край, він тут виріс, тут хотів завжди жити, він був з тих, що не міняють свою Батьківщину на принади за кордону. Багато його друзів осіли в Європі, а Павло сам не їхав і жінку не пустив. Сестра Ганна або як її кликали вдома -- Нуся, була в Італії і ще хоче їхати. В неї своє життя, яке не дуже вдалося, бо й досі в дівках сидить, а вже за тридцять перевалило. Така “кезя” вродилася, ніяк собі пару не підбере, всі їй не такі, якісь каже “куці” то ростом, то мізками. От бісова дівка, ціни собі не складе, а час йде. Вже думав, що поїде до Італії і там собі знайде підхожого чоловіка. Аж ні і тут “облом” не такі, а такі, як вона хоче, вже жонаті. Вже б своїх дітей колихати, а вона ще шукає з ким їх мати.
А цей ось їде до якоїсь, щоб ощасливити.Такий нічого собі вродливий не старий, десь за сорок йому буде, бо вони там за кордоном довго не старіють, виглядають молодо. Якась вкрутила хлопцю голову. Ти дивись, як розглядається навколо:
-- Вперше, до нас в Україну приїхали? -- Павло, в силу своєї роботи вивчав потроху мови, щоб порозумітися з клієнтами. Знав трохи італійських слів, не так багато, але й ті ставали йому в пригоді.
--Так вперше. Гарно тут у вас.
-- Мене звуть, Павло.
-- А я -- Рікардо. Добре, що ви трохи говорите італійською, бо я не розмовляю українською. -- розсміявся італієць.
--То не проблема, бо тут кожен третій говорить італійською, та працює в Італії.
Завжди знайдете з ким поговорити. Ви приїхали в гості?
-- Так, хочу зробити сюрприз своїй коханій. Вона й не здогадується, що я їду.
--Гарно, от вона зрадіє! - сказав Павло.
Зупинилися біля бару, щоб розім'яти ноги і попити кави, запашної Львівської. Вийшли з авто і Павло зі здивуванням побачив, що милиці, з якими приїхав Рікардо, залишилися в салоні авто, а він йшов трохи кульгаючи.
-- А милиці?!
-- Не треба, --махнув рукою італієць.
Після зупинки, Рікардо пересів до переду і між чоловіками зав'язалася невимушена розмова. Рікардо їхав до Стрия до Оксани. Знайомі вже майже три роки, вони жили разом в його квартирі. Він побачив її вперше у свого друга, де Оксана працювала, прибираючи житло. Побачив і втратив голову, так його причарувала красива українка. Він почав приходити до друга в ті дні, коли там була Оксана. Запропонував підвезти додому, запросив на каву, а згодом і на піцу. Спілкуючись, зрозумів, що вона саме та жінка, з якою він хотів би бути разом. Оксана не відмовилася перейти жити до нього, щоб не платити за квартиру. Живуть вони разом вже майже два роки, йому подобається, що Оксана ніжно і трепетно любить свою сім'ю. Рікардо розповідав, що з радістю оплачує подарунки для матері і брата, так він наче став частиною її родини. Тепер він хоче познайомитися з ними ближче, запропонувати Оксані руку, бо своє серце він вже їй віддав.
-- А чому ти з милицями? -- запитав Павло.
-- То я так придумав пожартувати. Ось приїду інвалідом, а Оксана своїм поцілунком і обіймами враз зцілить. Коли вона поїхала, я підвернув ногу, довелося поскакати два тижні на милицях, але я їй не говорив, не хотів турбувати. Вона в мене така, що кине все і приїде. Потім мені прийшла в голову ідея приїхати самому. Оксана купила гарну квартиру в новому мікрорайоні, бо жила разом з мамою та братом, а мріяла про власне житло. Квартира вже мебльована і гарна, вона мені світлини прислала. Я їй допоміг купити техніку до кухні і спальню, бо в неї не вистачало грошей. Так приємно допомагати любимій жінці.
Рікардо розповідав, а сам думками летів уперед, роздивлявся дорогу і посміхався. Йому подобалося все: села обабіч шляху, корови, що поверталися додому вечірньою порою, жінки, що стояли біля воріт і когось виглядали, діти, що рейзували на випередки на велосипедах, квіти біля мурів і огорож посаджені дбайливими руками, поля, що рівненькими скибками зеленіли всілякою зеленню і цвітом,сади, що кликали в свою тінь схиляючись важким гіллям з рясними плодами, дерева, що вишикувалися вздовж дороги, ніби вітали подорожніх. Він вражено споглядав за всім і радів, як мала дитина новій іграшці.
-- Як гарно, так спокійно, так цікаво, так зелено. -- не міг заспокоїтися італієць від побаченого.
--Тепер я розумію, чому у вас такі гарні жінки; народитися на такій чудовій землі, не може бути інакше.
Очі чоловіка світилися такою ніжністю,що Павло аж позаздрив, от би такого чоловіка знайшла його сестра.
-- Я взяв милиці, бо нога болить і довго не можу ходити, але то пусте, бо на таку красу можна дивитися вічно, а біль пройде, як тільки я обійму свою кохану. Це більше жарт, бо Оксана любить сміятися, вона дуже весела і смішлива. Знаєш, то велике щастя, коли поруч людина, яка все розуміє і з якою легко жити. Вона збиралася додому довго, купувала всім подарунки, братові різні фуфайки та футболки, мамі все необхідне. Так приємно було їй допомагати, мені подобалося, що вона така уважна і любляча.
Павло слухав і не все розумів, але головне вловлював. Закоханий італієць не міг нарадітися на свою Оксану. Повезло якійсь українці з таким чоловіком -- щирий, добрий, веселий та відвертий.
-- Клімат у вас не Італійський, але ми зимою будемо жити там, де тепло.-- засміявся Рікардо.
--Оксана говорила, що зимою буває холодно, а я холод не люблю. Їжджу на лижі, але то інше.
-- Чим ти займаєшся? -- запитав Павло.
-- Маю свій невеликий бізнес з легкої промисловості. Пошиття взуття і одежі. Але мої фабрики знаходяться в Африці, бо там дешева робоча сила, вигідно дуже. От одружимося з Оксаною, то подумаю за власний будинок, щоб моя сеньйора і наші діти жили красиво. Не хочу, щоб вона так важко працювала, їду з думкою -- просити руки моєї коханої при братові і при матері. Ти як думаєш, вона погодиться? В голосі Рікардо на якусь мить з’явився легкий сумнів.
-- Та звичайно, що погодиться! Ти сумніваєшся? Я бачу, що ти хороша людина, то за щастя зустріти такого чоловіка. Думаю Оксана це вже зрозуміла, не дурна ж. -- останню фразу Павло сказав в півголоса українською.
Отак за розмовами вони вже майже доїжджали до Стрия, Рікардо побачив квітковий кіоск і попросив зупинитися.
-- Куплю квіти для Оксани, вона їх любить. Я їй часто дарую троянди і не тільки, моя найкраща в світі жінка любить прості ромашки, іриси, лілії і всі квіти які є. Вона обожнює все красиве, а я її.
Чоловіки підійшли до квітів і Рікардо почав вибирати.
-- Які тут гарні троянди, що скажеш ? -- запитав він у Павла.
-- Гарні, але ти вибирай свіжі, щоб міцне стебло було.
-- Ось ці мені підійдуть. Рікардо зупинив свій погляд на темно червоних трояндах, високих і напівзакритих. Троянди дійсно були найкращі. Продавщиця відразу докумекала, що перед нею іноземець і не стидаючись, назвала ціну, що перевищила вартість в кілька разів.
-- Ти чого це, здуріла? Чого це ти таку ціну заломила, а половини тобі не досить? -- Павло аж присвиснув.
-- А тобі що з того? Ти, що його везеш за дурно? Не хоче, то най не платить. Ці квіти я продам , товар свіжий, покупець знайдеться. -- відвалила продавщиця.
-- А тоді бувай, тут недалеко є й інші, не такі зажерливі. -- сказав Павло і повернувся, щоб піти.
-- Та добре вже, давай половину тієї суми.
Павло повернувся до Рікардо і назвав йому ціну. Італієць розрахувався і вже в машині запитав.
-- Ти про що сперечався з квіткаркою, вона що хотіла більше? Та я дав би й більше, бо це для моєї сеньйори.
-- От і потратиш їх на неї, ще буде де і на що. А квіткарка й так заробила добре.
-- Це типово для всіх країн -- тільки бачать іноземця, одразу хочуть заробити. Дякую. -- засміявся Рікардо.
-- Будь обережний, бо наші жінки вміють любити, але вміють і обібрати, як липку.
--Як, як? Я це запишу. -- і Рікардо витягнув записничок, де записав вислів Павла, що йому дуже сподобався.
-- Добре, що моя Оксана не з тих, що вміють любити, а не як липку мене обробити. - він ще і ще смакував той чудернацький український вислів.
За поворотом показалося село Добряни, до Стрия вже було рукою подати. Рікардо вертів головою, бо будинки, що розкинулися обабіч шляху були великі, красиві і заворожували своєю архітектурою та помпезними викрутасами на фасадах.
-- Ого, я й подумати не міг, що у вас так будують.
-- То є правда, почали будувати, наче знавіснілі один краще другого. То ти ще не бачив інші села. Там де ти їдеш, близько село Миртюки, поїдеш з Оксаною, там є на що дивитися. Та в нас тепер кожне село має свої палаци і вілли, люди приїжджають із заробітків і вкладають гроші в будову.
-- А скільки коштує така будівля?
-- Та коштує немалих грошей. А ти, що хочеш Оксані таке відгрохати?
-- Ще не знаю, але то було б цікаво. Якщо Оксана захоче, то можна буде подумати. Вона вже купила собі квартиру, але якщо захоче власний будинок…-- Рікардо не відводив очей від вікна, його здивуванню не було меж.
Павло похитав головою:
--чого тільки не зробиш заради кохання.
Рікардо вийшов з авто, взяв валізу, букет і вже було рушив йти.
-- А милиці?!
-- Ой, я вже хвилююся.
-- Та все буде добре. -- підбадьорив його Павло.
Рікардо попрямував до будинку, де жила його кохана, а Павло поїхав, щоб скупитися додому по завданню дружини. Він провів поглядом, закоханого італійця, малюючи в своїй уяві здивування Оксани, усміхнувся і розвернув авто.
Рікардо обіпершись на милиці, озирнувся навколо, територія ще була не зовсім прибрана, хідники вистелені червоною цегляною плиткою, чисті і зручні лавки і молоді дерева, круглі клумби з дбайливо посадженими квітами, -- все йому подобалося. Він наблизився до вхідних дверей, з табличками та кодами квартир, але не встиг подзвонити, як з під’їзду випурхнули двоє весело сміючись. Побачивши чоловіка з милицями, притримали двері, щоб він зміг увійти. Рікардо усміхнувся їм, а про себе зрадів, так його сюрприз буде ще кращий, бо він зможе подзвонити безпосередньо в двері. Фортуна була на його стороні і це додало йому впевненості. На третьому поверсі, перевів подих від хвилювання. Ось зараз він обійме свою Оксану! Він їхав, летів, спішив, дуже скучав і хотів бачити. Рікардо зручно вмостився на милиці, які купував спеціальні бо вони могли скластися в палицю. Все має виглядати по справжньому, щоб вона його пожаліла, побідкається, а він від її рук, губ і кохання зцілиться враз. Любов творить чудо.
З такими думками Рікардо стояв біля дверей коханої. З сусідньої квартири вийшла сусідка і зацікавлено поглянула на нього.
-- Оксана? -- він вимовив одне слово, бо від хвилювання на більше не спромігся. Жінка усміхнулася і показала йому на двері поруч неї. Рікардо підійшов і натиснув на кнопку дзвінка. Двері за мить розчинилися і на порозі стояла … його Оксана. --
-- Ти….!? Якого дідька, що тобі тут треба, чого ти приперся?
Красиве обличчя молодої жінки перекосила гримаса злості і страху, люті й ненависті. Жінка не могла стримувати свій гнів, що переходив в істерику.
-- Чого ти приїхав? Що тобі від мене треба? -- Оксана вже шипіла, мов змія озираючись позад себе.
-- Якого дідька тебе принесло? Що ти собі надумав? -- вона аж позеленіла від злості, яка кипіла в ній і гнівним шипінням виривалася з грудей.
І це була його Оксана? Рікардо відчув, що ноги наливаються свинцем, а серце падає в пустку розчарування.
--Хто там, люба? -- почувся чоловічий голос з-за спини Оксани. До дверей підійшов високий молодий чоловік і обняв Оксану за плечі. Майка, яку Рікардо купував обтягувала його мускулисті плечі. Чоловік притиснув Оксану до грудей і поцілував.
-- Це хто? Чому ти не запросиш гостя в хату?
-- Та який гість. Це помилково, він вже йде.
-- Та ти з ним говорила італійською, ти його знаєш, тоді чому не запрошуєш?
Рікардо стояв німо споглядаючи, мов сторонній всю цю сцену. До нього почало доходити комічність даної ситуації. Як в тумані перед очима проходило якесь театральне дійство, він чув голос Оксани, але не знав, не впізнавав цієї баби, що кипіла такою лютою ненавистю до нього. Це була не його Оксана, що гнівно блимала очима і гнала його, як приблудного пса. Це була Оксана того чоловіка, який так по- господарськи обіймав її за плечі, він не знав і не хотів знати цю Оксану.
Сусідка весь цей час теж була свідком всієї сцени, з цікавістю спостерігала чим то закінчиться. Кіно, сюжет якого розвивався в неї но очах був захоплюючий і цікавий. Вона єхидно посміхалася, зрозумівши всю суть, але не спішила йти до хати, чекала фінального завершення. Не щодня таке випадає бачити.
--А ти чого витріщилася? Йди де йшла, що цікаво?. -- Оксана накинулася на сусідку уздрівши її повні цікавістю очі і злорадну усмішку.
--Я стою тут біля своєї хати, куди маю йти. Ти чого від мене хочеш? Ось будеш пояснювати своєму чоловікові, хто це і чому приїхав. Репетуєш тут мов навіжена “знає кицька чиє сало з’їла”, а до мене тобі зась писок відкривати.
Жінки почали голосно перемовлятися, а Рікардо вже не слухав. З-за спини Оксани вийшов чоловік і підійшов до Рікардо.
-- Ти можеш сказати хто ти і чому приїхав?
-- Не варто, тобі все розповість Оксана.
-- Я хочу почути від тебе.
-- Нема про що говорити, я все зрозумів, та й ти теж. Мені треба йти.
Рікардо підійшов до ліфта. З інших дверей почали визирати цікаві, але Рікардо вже спускався вниз. Йому враз все збайдужіло, захотілося якнайшвидше вийти на вулицю і вдихнути свіже повітря. Це був не сон, це була правда смішна й потворна, до якої він не був готовий. Рікардо поглянув на квіти, які тримав у руці і сумно усміхнувся.
-- Не потрібні… не потрібний я теж...
Очима пошукав місце де міг би приткнути букет, мовчки поклав його на лавку біля дому. Квіти сиротливо залишилися лежати, відливаючи червоним вогнем у вечірньому світлі. Квіти кохання -- червоні троянди, лежали на лавці опустивши свої червоні голівки, сумували разом з ним
На вулиці вечоріло, сутінки плели вечірнє мереживо. Вуличні ліхтарі зайнялися неоновим полум’ям. Люди спішили по домівках. Рікардо пройшов вперед до дороги, тепер він побачив і зламане деревце, побиту лавку, нерівну бруківку, де після дощу збиралася вода і залишився бруд. Він сів на лавку і ніяк не міг відійти від того, що сталося, гуло й стугоніло в скронях, болісно тиснуло в серці.
-- Це, Оксана? Та відьма, що кричала і бризкала слиною, лютувала й ненавиділа його не могла бути тією Оксаною яку він знав. Який же він дурень. Тепер зрозуміло чому вона ніколи не говорила про заміжжя, а коли він торкався цієї теми, то вона сміялася й жартома переводила розмову. Він їй не був потрібний, вона “його чистила, як липку”, згадав вислів Павла-таксиста. Так, так він та “липка”, яку оббирали, Рікардо аж плюнув спересердя, стало гидко від таких думок. “Общипаний гусак,” дурень з гаманцем, епітетів він знав про себе безліч і всі йому личили в даній ситуації.
-- О, а ти чого тут сидиш? -- Павло повертався додому, загнавши авто в гараж та прикупивши продуктів в магазині.
--Що не застав її вдома?
Рікардо усміхнувся:
--Є вона і навіть чоловік є.
-- Оце тобі поворот, а ти що не знав?
-- Ні, як я міг знати, вона ж не розповідала. Я вірив їй. Коли запропонував їй жити разом, вона охоче погодилася.
Павло присів поруч.
-- І що тепер? Літак зі Львова у суботу.
-- Ще не думав. Знайду готель, а завтра поїду до Києва.
В Павла задзвонив телефон.
-- То моя сестра, вибач.
Так, я вже приїхав, йду додому. Нусю, слухай, тут така справа…
Павло говорив, щось розповідав, а потім повернувся до Рікардо.
-- Зараз прийде моя сестра вона говорить італійською, допоможе тобі організуватися.
Рікардо запротестував :
-- Та не треба турбувати нікого, я якось сам дам собі раду, лиш підкажи де готель шукати. Ти мені багато допоміг, і я тобі дуже вдячний.
Павло усміхнувся:
-- та не залишу я тебе в незнайомому місті, та ще й вночі. Все буде добре.
З-за рогу вийшла дівчина і посміхаючись обняла Павла.
-- Це моя сестра, Ганна.
Дівчина подала руку Рікардо і приємно посміхнулася.
-- Будемо знайомі.
Вона легко перейшла на італійську мову.
Ці двоє не знали, що їхню зустріч передбачили небеса, бо коли Бог зачиняє двері, він розкриває ворота.
Дорога зі Львова до Стрия була щойно зроблена, стелилася чорним асфальтом поміж зелених полів і невеличких лісів, поміж гарних сіл, що розбудувалися за останні роки до невпізнання. Вілли і котеджі красиві архітектурно вишукані, подекуди аж занадто великі та помпезні, дивилися пластиковими вікнами в ошатному тюлевому вбранні на дорогу, що бігла стрічкою вперед.
Павло любив свій край, він тут виріс, тут хотів завжди жити, він був з тих, що не міняють свою Батьківщину на принади за кордону. Багато його друзів осіли в Європі, а Павло сам не їхав і жінку не пустив. Сестра Ганна або як її кликали вдома -- Нуся, була в Італії і ще хоче їхати. В неї своє життя, яке не дуже вдалося, бо й досі в дівках сидить, а вже за тридцять перевалило. Така “кезя” вродилася, ніяк собі пару не підбере, всі їй не такі, якісь каже “куці” то ростом, то мізками. От бісова дівка, ціни собі не складе, а час йде. Вже думав, що поїде до Італії і там собі знайде підхожого чоловіка. Аж ні і тут “облом” не такі, а такі, як вона хоче, вже жонаті. Вже б своїх дітей колихати, а вона ще шукає з ким їх мати.
А цей ось їде до якоїсь, щоб ощасливити.Такий нічого собі вродливий не старий, десь за сорок йому буде, бо вони там за кордоном довго не старіють, виглядають молодо. Якась вкрутила хлопцю голову. Ти дивись, як розглядається навколо:
-- Вперше, до нас в Україну приїхали? -- Павло, в силу своєї роботи вивчав потроху мови, щоб порозумітися з клієнтами. Знав трохи італійських слів, не так багато, але й ті ставали йому в пригоді.
--Так вперше. Гарно тут у вас.
-- Мене звуть, Павло.
-- А я -- Рікардо. Добре, що ви трохи говорите італійською, бо я не розмовляю українською. -- розсміявся італієць.
--То не проблема, бо тут кожен третій говорить італійською, та працює в Італії.
Завжди знайдете з ким поговорити. Ви приїхали в гості?
-- Так, хочу зробити сюрприз своїй коханій. Вона й не здогадується, що я їду.
--Гарно, от вона зрадіє! - сказав Павло.
Зупинилися біля бару, щоб розім'яти ноги і попити кави, запашної Львівської. Вийшли з авто і Павло зі здивуванням побачив, що милиці, з якими приїхав Рікардо, залишилися в салоні авто, а він йшов трохи кульгаючи.
-- А милиці?!
-- Не треба, --махнув рукою італієць.
Після зупинки, Рікардо пересів до переду і між чоловіками зав'язалася невимушена розмова. Рікардо їхав до Стрия до Оксани. Знайомі вже майже три роки, вони жили разом в його квартирі. Він побачив її вперше у свого друга, де Оксана працювала, прибираючи житло. Побачив і втратив голову, так його причарувала красива українка. Він почав приходити до друга в ті дні, коли там була Оксана. Запропонував підвезти додому, запросив на каву, а згодом і на піцу. Спілкуючись, зрозумів, що вона саме та жінка, з якою він хотів би бути разом. Оксана не відмовилася перейти жити до нього, щоб не платити за квартиру. Живуть вони разом вже майже два роки, йому подобається, що Оксана ніжно і трепетно любить свою сім'ю. Рікардо розповідав, що з радістю оплачує подарунки для матері і брата, так він наче став частиною її родини. Тепер він хоче познайомитися з ними ближче, запропонувати Оксані руку, бо своє серце він вже їй віддав.
-- А чому ти з милицями? -- запитав Павло.
-- То я так придумав пожартувати. Ось приїду інвалідом, а Оксана своїм поцілунком і обіймами враз зцілить. Коли вона поїхала, я підвернув ногу, довелося поскакати два тижні на милицях, але я їй не говорив, не хотів турбувати. Вона в мене така, що кине все і приїде. Потім мені прийшла в голову ідея приїхати самому. Оксана купила гарну квартиру в новому мікрорайоні, бо жила разом з мамою та братом, а мріяла про власне житло. Квартира вже мебльована і гарна, вона мені світлини прислала. Я їй допоміг купити техніку до кухні і спальню, бо в неї не вистачало грошей. Так приємно допомагати любимій жінці.
Рікардо розповідав, а сам думками летів уперед, роздивлявся дорогу і посміхався. Йому подобалося все: села обабіч шляху, корови, що поверталися додому вечірньою порою, жінки, що стояли біля воріт і когось виглядали, діти, що рейзували на випередки на велосипедах, квіти біля мурів і огорож посаджені дбайливими руками, поля, що рівненькими скибками зеленіли всілякою зеленню і цвітом,сади, що кликали в свою тінь схиляючись важким гіллям з рясними плодами, дерева, що вишикувалися вздовж дороги, ніби вітали подорожніх. Він вражено споглядав за всім і радів, як мала дитина новій іграшці.
-- Як гарно, так спокійно, так цікаво, так зелено. -- не міг заспокоїтися італієць від побаченого.
--Тепер я розумію, чому у вас такі гарні жінки; народитися на такій чудовій землі, не може бути інакше.
Очі чоловіка світилися такою ніжністю,що Павло аж позаздрив, от би такого чоловіка знайшла його сестра.
-- Я взяв милиці, бо нога болить і довго не можу ходити, але то пусте, бо на таку красу можна дивитися вічно, а біль пройде, як тільки я обійму свою кохану. Це більше жарт, бо Оксана любить сміятися, вона дуже весела і смішлива. Знаєш, то велике щастя, коли поруч людина, яка все розуміє і з якою легко жити. Вона збиралася додому довго, купувала всім подарунки, братові різні фуфайки та футболки, мамі все необхідне. Так приємно було їй допомагати, мені подобалося, що вона така уважна і любляча.
Павло слухав і не все розумів, але головне вловлював. Закоханий італієць не міг нарадітися на свою Оксану. Повезло якійсь українці з таким чоловіком -- щирий, добрий, веселий та відвертий.
-- Клімат у вас не Італійський, але ми зимою будемо жити там, де тепло.-- засміявся Рікардо.
--Оксана говорила, що зимою буває холодно, а я холод не люблю. Їжджу на лижі, але то інше.
-- Чим ти займаєшся? -- запитав Павло.
-- Маю свій невеликий бізнес з легкої промисловості. Пошиття взуття і одежі. Але мої фабрики знаходяться в Африці, бо там дешева робоча сила, вигідно дуже. От одружимося з Оксаною, то подумаю за власний будинок, щоб моя сеньйора і наші діти жили красиво. Не хочу, щоб вона так важко працювала, їду з думкою -- просити руки моєї коханої при братові і при матері. Ти як думаєш, вона погодиться? В голосі Рікардо на якусь мить з’явився легкий сумнів.
-- Та звичайно, що погодиться! Ти сумніваєшся? Я бачу, що ти хороша людина, то за щастя зустріти такого чоловіка. Думаю Оксана це вже зрозуміла, не дурна ж. -- останню фразу Павло сказав в півголоса українською.
Отак за розмовами вони вже майже доїжджали до Стрия, Рікардо побачив квітковий кіоск і попросив зупинитися.
-- Куплю квіти для Оксани, вона їх любить. Я їй часто дарую троянди і не тільки, моя найкраща в світі жінка любить прості ромашки, іриси, лілії і всі квіти які є. Вона обожнює все красиве, а я її.
Чоловіки підійшли до квітів і Рікардо почав вибирати.
-- Які тут гарні троянди, що скажеш ? -- запитав він у Павла.
-- Гарні, але ти вибирай свіжі, щоб міцне стебло було.
-- Ось ці мені підійдуть. Рікардо зупинив свій погляд на темно червоних трояндах, високих і напівзакритих. Троянди дійсно були найкращі. Продавщиця відразу докумекала, що перед нею іноземець і не стидаючись, назвала ціну, що перевищила вартість в кілька разів.
-- Ти чого це, здуріла? Чого це ти таку ціну заломила, а половини тобі не досить? -- Павло аж присвиснув.
-- А тобі що з того? Ти, що його везеш за дурно? Не хоче, то най не платить. Ці квіти я продам , товар свіжий, покупець знайдеться. -- відвалила продавщиця.
-- А тоді бувай, тут недалеко є й інші, не такі зажерливі. -- сказав Павло і повернувся, щоб піти.
-- Та добре вже, давай половину тієї суми.
Павло повернувся до Рікардо і назвав йому ціну. Італієць розрахувався і вже в машині запитав.
-- Ти про що сперечався з квіткаркою, вона що хотіла більше? Та я дав би й більше, бо це для моєї сеньйори.
-- От і потратиш їх на неї, ще буде де і на що. А квіткарка й так заробила добре.
-- Це типово для всіх країн -- тільки бачать іноземця, одразу хочуть заробити. Дякую. -- засміявся Рікардо.
-- Будь обережний, бо наші жінки вміють любити, але вміють і обібрати, як липку.
--Як, як? Я це запишу. -- і Рікардо витягнув записничок, де записав вислів Павла, що йому дуже сподобався.
-- Добре, що моя Оксана не з тих, що вміють любити, а не як липку мене обробити. - він ще і ще смакував той чудернацький український вислів.
За поворотом показалося село Добряни, до Стрия вже було рукою подати. Рікардо вертів головою, бо будинки, що розкинулися обабіч шляху були великі, красиві і заворожували своєю архітектурою та помпезними викрутасами на фасадах.
-- Ого, я й подумати не міг, що у вас так будують.
-- То є правда, почали будувати, наче знавіснілі один краще другого. То ти ще не бачив інші села. Там де ти їдеш, близько село Миртюки, поїдеш з Оксаною, там є на що дивитися. Та в нас тепер кожне село має свої палаци і вілли, люди приїжджають із заробітків і вкладають гроші в будову.
-- А скільки коштує така будівля?
-- Та коштує немалих грошей. А ти, що хочеш Оксані таке відгрохати?
-- Ще не знаю, але то було б цікаво. Якщо Оксана захоче, то можна буде подумати. Вона вже купила собі квартиру, але якщо захоче власний будинок…-- Рікардо не відводив очей від вікна, його здивуванню не було меж.
Павло похитав головою:
--чого тільки не зробиш заради кохання.
Рікардо вийшов з авто, взяв валізу, букет і вже було рушив йти.
-- А милиці?!
-- Ой, я вже хвилююся.
-- Та все буде добре. -- підбадьорив його Павло.
Рікардо попрямував до будинку, де жила його кохана, а Павло поїхав, щоб скупитися додому по завданню дружини. Він провів поглядом, закоханого італійця, малюючи в своїй уяві здивування Оксани, усміхнувся і розвернув авто.
Рікардо обіпершись на милиці, озирнувся навколо, територія ще була не зовсім прибрана, хідники вистелені червоною цегляною плиткою, чисті і зручні лавки і молоді дерева, круглі клумби з дбайливо посадженими квітами, -- все йому подобалося. Він наблизився до вхідних дверей, з табличками та кодами квартир, але не встиг подзвонити, як з під’їзду випурхнули двоє весело сміючись. Побачивши чоловіка з милицями, притримали двері, щоб він зміг увійти. Рікардо усміхнувся їм, а про себе зрадів, так його сюрприз буде ще кращий, бо він зможе подзвонити безпосередньо в двері. Фортуна була на його стороні і це додало йому впевненості. На третьому поверсі, перевів подих від хвилювання. Ось зараз він обійме свою Оксану! Він їхав, летів, спішив, дуже скучав і хотів бачити. Рікардо зручно вмостився на милиці, які купував спеціальні бо вони могли скластися в палицю. Все має виглядати по справжньому, щоб вона його пожаліла, побідкається, а він від її рук, губ і кохання зцілиться враз. Любов творить чудо.
З такими думками Рікардо стояв біля дверей коханої. З сусідньої квартири вийшла сусідка і зацікавлено поглянула на нього.
-- Оксана? -- він вимовив одне слово, бо від хвилювання на більше не спромігся. Жінка усміхнулася і показала йому на двері поруч неї. Рікардо підійшов і натиснув на кнопку дзвінка. Двері за мить розчинилися і на порозі стояла … його Оксана. --
-- Ти….!? Якого дідька, що тобі тут треба, чого ти приперся?
Красиве обличчя молодої жінки перекосила гримаса злості і страху, люті й ненависті. Жінка не могла стримувати свій гнів, що переходив в істерику.
-- Чого ти приїхав? Що тобі від мене треба? -- Оксана вже шипіла, мов змія озираючись позад себе.
-- Якого дідька тебе принесло? Що ти собі надумав? -- вона аж позеленіла від злості, яка кипіла в ній і гнівним шипінням виривалася з грудей.
І це була його Оксана? Рікардо відчув, що ноги наливаються свинцем, а серце падає в пустку розчарування.
--Хто там, люба? -- почувся чоловічий голос з-за спини Оксани. До дверей підійшов високий молодий чоловік і обняв Оксану за плечі. Майка, яку Рікардо купував обтягувала його мускулисті плечі. Чоловік притиснув Оксану до грудей і поцілував.
-- Це хто? Чому ти не запросиш гостя в хату?
-- Та який гість. Це помилково, він вже йде.
-- Та ти з ним говорила італійською, ти його знаєш, тоді чому не запрошуєш?
Рікардо стояв німо споглядаючи, мов сторонній всю цю сцену. До нього почало доходити комічність даної ситуації. Як в тумані перед очима проходило якесь театральне дійство, він чув голос Оксани, але не знав, не впізнавав цієї баби, що кипіла такою лютою ненавистю до нього. Це була не його Оксана, що гнівно блимала очима і гнала його, як приблудного пса. Це була Оксана того чоловіка, який так по- господарськи обіймав її за плечі, він не знав і не хотів знати цю Оксану.
Сусідка весь цей час теж була свідком всієї сцени, з цікавістю спостерігала чим то закінчиться. Кіно, сюжет якого розвивався в неї но очах був захоплюючий і цікавий. Вона єхидно посміхалася, зрозумівши всю суть, але не спішила йти до хати, чекала фінального завершення. Не щодня таке випадає бачити.
--А ти чого витріщилася? Йди де йшла, що цікаво?. -- Оксана накинулася на сусідку уздрівши її повні цікавістю очі і злорадну усмішку.
--Я стою тут біля своєї хати, куди маю йти. Ти чого від мене хочеш? Ось будеш пояснювати своєму чоловікові, хто це і чому приїхав. Репетуєш тут мов навіжена “знає кицька чиє сало з’їла”, а до мене тобі зась писок відкривати.
Жінки почали голосно перемовлятися, а Рікардо вже не слухав. З-за спини Оксани вийшов чоловік і підійшов до Рікардо.
-- Ти можеш сказати хто ти і чому приїхав?
-- Не варто, тобі все розповість Оксана.
-- Я хочу почути від тебе.
-- Нема про що говорити, я все зрозумів, та й ти теж. Мені треба йти.
Рікардо підійшов до ліфта. З інших дверей почали визирати цікаві, але Рікардо вже спускався вниз. Йому враз все збайдужіло, захотілося якнайшвидше вийти на вулицю і вдихнути свіже повітря. Це був не сон, це була правда смішна й потворна, до якої він не був готовий. Рікардо поглянув на квіти, які тримав у руці і сумно усміхнувся.
-- Не потрібні… не потрібний я теж...
Очима пошукав місце де міг би приткнути букет, мовчки поклав його на лавку біля дому. Квіти сиротливо залишилися лежати, відливаючи червоним вогнем у вечірньому світлі. Квіти кохання -- червоні троянди, лежали на лавці опустивши свої червоні голівки, сумували разом з ним
На вулиці вечоріло, сутінки плели вечірнє мереживо. Вуличні ліхтарі зайнялися неоновим полум’ям. Люди спішили по домівках. Рікардо пройшов вперед до дороги, тепер він побачив і зламане деревце, побиту лавку, нерівну бруківку, де після дощу збиралася вода і залишився бруд. Він сів на лавку і ніяк не міг відійти від того, що сталося, гуло й стугоніло в скронях, болісно тиснуло в серці.
-- Це, Оксана? Та відьма, що кричала і бризкала слиною, лютувала й ненавиділа його не могла бути тією Оксаною яку він знав. Який же він дурень. Тепер зрозуміло чому вона ніколи не говорила про заміжжя, а коли він торкався цієї теми, то вона сміялася й жартома переводила розмову. Він їй не був потрібний, вона “його чистила, як липку”, згадав вислів Павла-таксиста. Так, так він та “липка”, яку оббирали, Рікардо аж плюнув спересердя, стало гидко від таких думок. “Общипаний гусак,” дурень з гаманцем, епітетів він знав про себе безліч і всі йому личили в даній ситуації.
-- О, а ти чого тут сидиш? -- Павло повертався додому, загнавши авто в гараж та прикупивши продуктів в магазині.
--Що не застав її вдома?
Рікардо усміхнувся:
--Є вона і навіть чоловік є.
-- Оце тобі поворот, а ти що не знав?
-- Ні, як я міг знати, вона ж не розповідала. Я вірив їй. Коли запропонував їй жити разом, вона охоче погодилася.
Павло присів поруч.
-- І що тепер? Літак зі Львова у суботу.
-- Ще не думав. Знайду готель, а завтра поїду до Києва.
В Павла задзвонив телефон.
-- То моя сестра, вибач.
Так, я вже приїхав, йду додому. Нусю, слухай, тут така справа…
Павло говорив, щось розповідав, а потім повернувся до Рікардо.
-- Зараз прийде моя сестра вона говорить італійською, допоможе тобі організуватися.
Рікардо запротестував :
-- Та не треба турбувати нікого, я якось сам дам собі раду, лиш підкажи де готель шукати. Ти мені багато допоміг, і я тобі дуже вдячний.
Павло усміхнувся:
-- та не залишу я тебе в незнайомому місті, та ще й вночі. Все буде добре.
З-за рогу вийшла дівчина і посміхаючись обняла Павла.
-- Це моя сестра, Ганна.
Дівчина подала руку Рікардо і приємно посміхнулася.
-- Будемо знайомі.
Вона легко перейшла на італійську мову.
Ці двоє не знали, що їхню зустріч передбачили небеса, бо коли Бог зачиняє двері, він розкриває ворота.
