Не встигли

Він помирав…Лікарі всю ніч намагалися витягти його з обіймів смерті, але шанс  вижити дорівнював нулю. Його стан був критично важкий, медицина була безсила. Зробили все можливе, щоб врятувати йому життя, але..на превеликий жаль це було неможливо.
Успішний підприємець, який збирався жити щонайменше років сто, залишав все, що було йому дорогим, -- своє кохання,  яке зустрів пізно і  так несподівано; свій бізнес, який створив сам і сам ним займався не довіряючи нікому. Він любив життя, а може почав любити тоді, коли зустрів свою єдину в світі жінку, що навчила його сміятися і вірити, запалила в ньому вогонь надії і  віру в майбутнє.Саме зараз він почав любити  життя, надолужуючи втрачений час, караючи себе за помилки, що їх наробив Він помирав…Лікарі всю ніч намагалися витягти його з обіймів смерті, але шанс  вижити дорівнював нулю. Його стан був критично важкий, медицина була безсила. Зробили все можливе, щоб врятувати йому життя, але..на превеликий жаль це було неможливо.
  Зараз він дивився на світ іншими очима, зрозумівши, що значить кохати і бути коханим. Для нього все тільки зараз починалося, але й так несподівано обірвалося, так несподівано… скінчилося.
Останнім часом  навіть Таміла, його дружина,  вже не була така огидна і вередлива. Не виходило в неї  як  раніше, діставати його до глибини душі так, що він грюкав дверима і йшов з дому.
Молодим був як зустрів її, сподобалося в ній все, -- оливковий колір шкіри, великі очі, кучеряве розкішне волосся, тонка талія і пишний, як він сміявся --  лато бі. Таміла була африканкою,  йому подобалася, бо  в ній було те, чого він не знаходив у своїх італійських жінках. Її невтомність, ненаситність і неймовірна сексуальність, що заводила його з одного погляду своїх великих оксамитових очей. Рішення женитися, прийшло само собою, він не хотів втратити її, не міг насититися нею, не уявляв і дня без того всепоглинаючого сексу, який спустошував його і  випотрошував душу.  Не звертаючи уваги на протести батька і сльози матері, самодостатній  на той час уже бізнесмен, звик приймати рішення самостійно. Жив окремо від батьків, мав свою віллу, яхту, спортивне авто. Привівши свою обраницю до свого дому, купив їй автомобіль, засипав подарунками і увагою. Не міг натішитися своїм щастям, любив Тамілу до нестями. Друзі говорили, що він, Паоло, втратив голову. Молодий був і дурний,  свою помилку зрозумів пізніше.
З часом у них народилася донька, гарнюнє чудесне янголятко. Але Таміла не знаходила часу  для донечки, довелося запросити няню, щоб доглядала за дитиною, поки мати була зайнята собою. Після родів все змінилося, вілла заповнилася родичами жінки, які жили тепер за його кошт. Ніхто ніде не працював -- донечку доглядала няня, будинок прибирала прибиральниця, а Таміла зробилася  вередливою і постійно незадоволеною.  Її цікавили тільки гроші. Вона рахувала, що народивши дитину зробила свою справу, а він її не цінить. Де й поділася та сексуальна  приваблива жінка, яка так подобалася йому,  натомість з'явилася буркотлива й товста баба. Родичі, а їх було два брати, три сестри і мама Таміли, батько мав совість не приїхати   на шию зятя. Брати --  здорові бовдури, вчитися не хотіли, покурювали травку; сестри не знали міри в новомодному ганчір'ї, тратили на них його гроші. Постійно розгулювали, в надії знайти ще одного дурня, або, як повезе то для кожної. Але нічого “не клювало”, дурні перевелися. Та від цього страждав Паоло, бо Таміла злилася й вимагала гроші. Коли Паоло пропонував спровадити рідню додому, то починалася  війна з прокльонами і плачем, істерикою і криками. Отримавши добру порцію такого “кохання” Паоло йшов геть на кілька днів.
Тому вирішив купити собі квартиру в Римі, бо витримувати таке життя було несила. З'являвся  на віллі тільки щоб видати гроші, влаштувати їхні проблеми, витягти з чергової халепи братів Таміли і побачити свою донечку-сонечко. І втікав від злих слів, колючих зауважень і насмішок.
Жив роботою, перебивався випадковими зустрічами з випадковими жінками. Це його влаштовувало, не прив'язуватися до нікого. Так і жив, жонатий самітник. Підросла донька, вже вчилася. Таміла розрослася до неймовірних розмірів  і своє лато бі вже не вміщалося ні в одне крісло. Тепер вона була під наглядом дієтологів і це все знову за його гроші. Сестри повернулися додому, не впіймавши своїх принців, брати теж вирішили,що їм краще повернутися до своєї країни, де влада не була такою прискіпливою, як в Італії. Залишилася  теща, мама Таміли, яку  Паоло терпів над силу. Жити не стало краще, але Паоло вже й не надіявся.
Одного разу, побачив жінку, що везла на інвалідному візку старенького професора, з яким він був знайомий. Паоло сидів на балконі свого будинку і спостерігав , як дбайливо вона закутувала  й поправляла  одяг на старенькому, як гладила його по руці, щось говорила і весь час посміхалася. На якусь мить йому захотілося бути на місці професора, щоб на собі відчути той ніжний дотик;  стріпнувши головою він відігнав ту навязливу думку. Жінка була дуже гарна, білява з хвилястим волоссям, з голубими, як небо очима, струнка і тендітна. А головне вона завжди посміхалася,  і та мила усмішка робила її ще красивішою. Жінка була в тому чудовому віці, коли кажуть -- зріла і мудра. Він прикинув, що їй не більше сорока п'яти років саме в цей час жінка розквітає такою  жіночою красою  і привабливістю, що не залишає байдужим чоловічу стать. Він уже знав, що вона українка, знав, що вона вдова, що вчить сина в університеті. Про це все йому розповіла сусідка, яка часто розмовляла з професором і з Світланою, або як її тут звали -- Лючією. Сусідка була в захопленні від Лючії, говорила про неї, що таких, як вона добрих і лагідних доглядальниць дуже і дуже мало.  Це був для Паоло інший світ, інша культура, інший менталітет.  Інший приклад жінки, який заставив його задуматися про своє життя. Жінка, що заробляла гроші в такий нелегкий спосіб, щоб вчити сина, була для нього  майже героїнею. Він поважав  працю, розумів що в світі не все так легко й просто, щиро шкодував жінку.
Зустрівши на вулиці Світлану з професором, він запросив їх на каву в ближній бар. Так він познайомився з нею, роздивився зблизька, почув її голос, відчув ту магічну силу й сексуальність, що затягнуло його, як в водяну  воронку, кручу, в бурхливий потік. Це його, чоловіка, --  що не мав відбою від жінок. Це його --  розбещеного жіночою увагою й безвідказністю  слабкої статі. А він стояв і з захопленням слухав, як професор розповідає про Світлану, що вона викладач англійської мови, що вчить його внучку  музики, яка вона чудова кулінарка, які чудові торти пече щонеділі… Професор говорив, а Паоло стояв і дивився, як  вона ніяковіє, як румянцем залилося жіноче лице від тієї хвальби. Вона стримувала старенького, говорила, що досить, бо їй незручно, що зараз злетить на тих ангельських крилах, що їй чіпає професор. Вони переговорювалися, жартували, сміялися, а Паоло стояв і дивився, як рухаються губи коли вона посміхається,  і йому  захотілося просто тут зараз згребти її в обійми і зацілувати до нестями ті губи, ті ямочки на щоках, ті очі, що своєю голубизною  безкрайнього неба сяяли простотою й щирістю.Оце тобі, подумки вилаявся Паоло, не вистачало ще тільки цього -- закохатися, як сопливий хлопчисько з першого погляду. Він швиденько попрощався, посилаючись на зайнятість і пішов з бару. Додому не хотілося, пройшовся вулицею, але не бачив нічого, бо перед очима стояла Світлана, вона не йшла з думки, не залишала його. Вночі вона йому приснилася, така гарна, зіткана зі світла, що йшло з середини, сміялася до нього й манила простягаючи руки. О, це вже хвороба, проснувшись промовив Паоло. Але те, що жінка гарна і розумна він не міг не визнати.
Зануритись з головою у роботу, що була його життям і його умінням зосередитись  на основному, відмежовуючись від зовнішнього світу. На цей раз вирішуючи поточні проблеми, він часто ловив себе на думці про Світлану. Згадував свій сон, подумки перебирав і згадував, --  як вона говорила, її усміх, тембр голосу. Вона не йшла з його думок, він розумів, що вона йому подобається, як до цього  не подобалася ні одна з його знайомих.
Одного недільного ранку  він побачив, що Світлана несе до автобусної зупинки досить важку сумку. Зібравшись нашвидку,  Паоло молив Бога, щоб автобус не приїхав скоріше, ніж він встигне завести машину. Все робив якось не задумуючись, на підсвідомості. І ось уже зупинив машину перед жінкою, запросив сідати.  Світлана запротестувала, що за декілька хвилин приїде автобус, але повагавшись мить сіла, бо знала, що в неділю автобуси їздять по іншому графіку і чекання може бути довшим, ніж завжди. Вона їхала на Ребібію, де щонеділі автобуси з України забирали й перевозили додому заробітчанські передачі. Світлана везла передачу для свого сина.  Це було для нього    ще одним відкриттям, ще однієї сторони її життя. Після того, як Світлана зробила свої справи він запросив її в бар. Вона була мила й безпосередня без тієї вмілої штучної награної артистичності, якою він був ситий по горло. Це була просто жінка, проста й жіночна, але жінка з великої літери. Вже тепер з роками він навчився  розрізняти  фальш і грубий артистизм з яким  стикався досить часто. Всього цього не було в цій жінці.
--  Світлана, це щось світле? --  запитав Паоло.
--Так, це люче -- світло по-італійськи, усміхнувшись відповіла жінка.
-- Люче, що спалить чи зігріє, очистить чи освітить, а  може це  люче в кінці тунелю.
-- Мені більше подобається Світлана, смакуючи її ім'я промовив Паоло.
-- Лючія тобі не пасує, а світла  і чиста Світлана, це гарно, я так буду тебе звати.
-- Мене тут ніхто так не називає з італійців, -- промовила Світлана.
-- Ось і чудесно, так називатиму тільки я.-- сказав Паоло.
Їхні зустрічі стали  частішими. Він з нетерпінням чекав неділі, свята або пів-четверга,  коли Світлана була  вільна. Паоло жив цими  зустрічами, хоча й мав досить роботи, але завжди знаходив час для Світлани. Йому подобалося слухати її розповіді про сина, допомагав їй купувати  й вибирав подарунки, для нього. Розумів, як  нелегко  їй було заробляти гроші, пробував хоч чимось допомогти. Світлана завжди протестувала не хотіла, щоб він тратив свої гроші, але йому було приємно робити це.
Вона ніколи не говорила про те, що він був жонатий, не вимагала розвестися, як це робили інші жінки, з якими він колись проводив свій час. Світлану влаштовувало все, вона ніколи нічого не просила, не вимагала. Паоло відчував потребу в  цій простоті, цінив ту чистоту, яка була притаманна цій жінці. З кожним днем все більше і більше прив'язувався до неї.
І коли Світлана поїхала у відпустку в Україну, рахував дні. Зрозумів, що любить її, любить всім серцем, любить до без тями, до страху втратити, до болю в серці. Він так нікого ще не любив, ні про кого так не хотів піклуватися, бути поруч, взяти всі її болі і проблеми, захистити від усього злого. Паоло хотів зробити її щасливою, щоб та небесна синь очей ніколи не затьмарювалася, не сіріла від болю й пустоти.
І коли настав день її приїзду, -- полетів, помчав, погнав щодуху, боячись запізнитися навіть на хвилинку. Коли Світлана вийшла, то мало не вмер від щастя, а серце рвалося з грудей. Людський потік,  що йшов  назустріч, йому здавалося  рухається занадто повільно, а йому не терпілося обійняти її і притиснути до себе. Обійняв і зануритись головою в її волосся відчув таке щастя, таку легкість, що хотілося і плакати і сміятися. Першими його словами були;
-- Виходь за мене заміж. Я не можу без тебе. Люблю!
Світлані підкосилися ноги, їй почулося, їй здалося, чи він дійсно  це сказав. Але він шепотів і шепотів слова, які вона чекала, які хотіла чути вже давно, але  не дозволяла собі надіятися. Вона теж його любила, але знала його ситуацію, знала, що він жонатий, знала що означатиме для нього  розвід, що то  не проста справа в Італії. Знала все це і ховала свої почуття глибоко в своєму серці. Так вони  стояли, обнявшись. Їх обходили люди з обох сторін, озиралися і посміхалися по-доброму, щиро. А як інакше можна було реагувати на такі трепетні почуття, що створили навколо себе наелектризоване  поле повне любові. Він не стидаючись  цілував її знову й знову, хотів щоб Світлана відчула його спрагле  чекання.
В машині він  повторив свої слова.
-- Ти  жонатий,  -- тихо мовила  Світлана.
-- Вже ні!. Я чотири роки тому почав робити певні документи про розірвання наших відносин з Тамілою. Витримавши всі юридичні терміни і процедури, маю документ, що засвідчує статус,  одинокого  розведеного чоловіка . Нас зв'язувала донька, що вчилася, наразі все позаду, вона вже самостійна. Ми все обговорили з Тамілою, через адвокатів вирішили всі  матеріальні питання, що її хвилювало найбільше. Я забезпечив її і свою доньку, згідно з законом. Тепер я вільний. Тобі вирішувати, чи хочеш ти вийти заміж за збіднілого  бізнесмена, який віддав всі свої гроші за право бути з тобою , любити тебе, дарувати щастя. Звільнившись від Таміли я зрозумів, що досі наче й не жив,  до зустрічі з тобою мене все влаштовувало. Розумів, що відносини з жонатим чоловіком тебе принижували. Ще до зустрічі з тобою я вирішив  жити сам, а наша зустріч відкрила мені очі, дала надію, окрилила. Паоло простягнув маленьку коробочку, де на оксамитовій подушечці лежала обручка з чудовим діамантом.
Затамувавши подих Світлана взяла коробочку, обручка легенько увійшла на пальчик, так наче була там все життя.
-- Боже мій, яка краса!
Сльози не давали дихати, зраджували її і вибігали з очей, котилися по щоках, капали на плаття. Пробувала засміятися, просила вибачення, емоції нахлинули з такою силою, що не було  сил опиратися. Вона кивнула головою на знак згоди, а Паоло в очікуванні цього ледь вловимого поруху, -- не дихав, не жив, бо без неї вже не знав як то . Камінь  на обручці вигравав всіма  кольорами райдуги, переливався світлом, наче радів, що знайшов свою господиню.
-- Тепер ти моя, наречена.  Паоло сказав це так, що в неї знову з'явилися сльози, але то були вже сльози радості.   Цієї ночі сон не йшов до Світлани, вона дивилася на Паоло, що спав поруч і  почуття  переповнювали її ,  мов повну чашу яку боялася розхлюпати. Щастя! Яке то щастя, коли поруч кохана людина.
 Документи зібрали швидко, Паоло не хотів чекати, спішив жити і хотів насолоджуватися кожною проведеною хвилиною.  В українському посольстві вони отримали дозвіл на одруження. Тепер треба було занести все до комуни, де їхні документи пройдуть ретельну перевірку. Говорили про весілля, Паоло хотів щоб все було гарно, а Світлана, щоб спокійно. Зійшлися на тому, що поїдуть у весільну подорож в круїз, а з друзями відсвяткують тут, в Римі в одному з ресторанів.  Зійшлися і на кількості гостей. Світлана мала запросити свою сестру й сина, а також двох своїх подруг, що як і вона приїхали на заробітки і познайомилися в перші дні. Це були хороші жінки, які щиро раділи Світланиному щастю.  Все складалося чудово, все було безхмарно. Світлана була зайнята пошуками весільного вбрання. Хотіла щось просте й водночас елегантне, це мало бути плаття або костюм. Колір шукала голубий  чи волошковий, що личив до її очей.
У Паоло в Мілані був бізнес, який він контролював з Риму. Але інколи доводилося  їздити, щоб на місці вирішувати  певні питання. Це було звично, нормально і буденно. Такі робочі поїздки Паоло мав досить часто. Свою роботу він любив і дорожив нею, як своїм дитям, яке сам створив, сам зводив на ноги, сам переймався проблемами, що іноді виникали. Ось і зараз збираючи його в дорогу, Світлана знала, що він повернеться за тиждень. Вирішили, що по приїзду підуть в комуну і призначать день весілля. Вже все було готово, залишався цей останній штрих.
Паоло поїхав, а Світлана  залишилася чекати і займатися організацією майбутнього свята. Пройшло три дні, з яких вони, чулися по телефону, щовечора розмовляли годинами. Паоло сказав, що має можливість прискорити  рішення  деяких проблем і мав намір повернутися раніше. Світлані дуже його не вистачало, вже було замало телефонних розмов, чекала з нетерпінням  повернення свого коханого.
Вночі їй приснився  сон, що вже настав день весілля і на вулиці її чекали люди, а вона шукала свою весільну сукню. Відчиняла шафи і бачила тільки чорні одежі, в іншій шафі теж тільки чорні сукні. Вона чула, що за вікном розмовляли люди, хтось звав її по імені, але вона шукала й шукала своє вбрання, та всі шафи були заповнені тільки чорними речами. Прокинулась, лежала  й тремтіла вся в холодному поту,  її кидало, як в пропасниці. Господи, що це було. Чому  так болісно тривожно, так невимовно тужить серце. Якийсь дивний сон, вона гнала геть дурні думки, а серце боліло, тиснуло в грудях, наче летіла в прірву. Зробила собі чаю, попила, стало якось легше.  Сну не було ні в одному оці, зник, втік з хати. Лежала з відкритими очима і перебирала подумки своє життя. Якось так збігло, стекло водою, що не встигла й отямитися, як уже незабаром стукне  п'ятьдесят, а вона ще й не жила. То працювала, то хоронила чоловіка, то вчила сина, то гарувала тут в Італії.  Лиш  біля Паоло вона відчула себе щасливою, відчула себе жінкою.
З роздумів її вирвав телефонний дзвінок, Паоло?  Але то був його друг Джузеппе, який сказав, що зараз приїде  за нею і вони летять до Мілану. Він ще щось говорив, але вона вже не чула, чорна пелена тривоги накрила її після слів, що  Паоло  в лікарні. Як в тумані збиралася, їхали в аеропорт,  до лікарні. І побачила його, всього замотаного в бинти і  з приєднаними трубками,  дихання підтримував апарат. Світлана підійшла ближче, взяла Паоло за руку, присіла на стільця, що його підсунув Джузеппе, Паоло не реагував  не відповідав.
Аварія була важка, не вижив ніхто, впівголоса говорив Джузеппе. Лікарі не дають йому шансів вижити, в нього численні переломи, відбиті нутрощі. Лікарі пробували щось зробити, але не змогли, -- далі вона вже не чула, опритомніла на лікарняному ліжку. Джузеппе сказав, що вона знепритомніла, лікарі приводили її до тями.
 Його вже немає з нами, помер. Світлані здавалося, що вона кричить, але з горла виривався хрип. Це неправда кричала її душа, так не буває, це не фільм, це життя. ЇЇ життя, що щойно розбилося на дрібні шматки, життя, яке вона не проживе з Паоло.  Не вірила, не хотіла змиритися з втратою свого кохання, своїх сподівань, свого щастя. Глухий плач рвався з грудей, стогоном розносився по лікарняній палаті. Це був стогін зраненого серця, що вже ніколи не зуміє зрозуміти, простити, забути, любити. Їй не хотілося жити…
На здерев'янілих ногах підійшла до вже бездиханного тіла, руки, що так любили обіймати її, лежали неприродно білі й нерухомі; уста, що говорили їй про своє кохання, були холодні й стиснуті навічно печаттю смерті.  Ось і все… Паоло, не йди, не лишай мене, як я без тебе, -- все в ній кричало  й волало  просило порятунку. Не йди любий, я так мало часу була щасливою, гіркий згусток застряг в горлі. Світлана погладила лице, поцілувала лоб, похитнулася, як від важкої ноші, що чорним тягарем впала на плечі. Джузеппе підтримав жінку, а сам стояв і плакав, тими скупими чоловічими сльозами, що плавлять камінь, але не повертають з того світу.
молодим  дурнем. Зараз він дивився на світ іншими очима, зрозумівши, що значить кохати і бути коханим. Для нього все тільки зараз починалося, але й так несподівано обірвалося, так несподівано… скінчилося.
Останнім часом  навіть Таміла, його дружина,  вже не була така огидна і вередлива. Не виходило в неї  як  раніше, діставати його до глибини душі так, що він грюкав дверима і йшов з дому.
Молодим був як зустрів її, сподобалося в ній все, -- оливковий колір шкіри, великі очі, кучеряве розкішне волосся, тонка талія і пишний, як він сміявся --  лато бі. Таміла була африканкою,  йому подобалася, бо  в ній було те, чого він не знаходив у своїх італійських жінках. Її невтомність, ненаситність і неймовірна сексуальність, що заводила його з одного погляду своїх великих оксамитових очей. Рішення женитися, прийшло само собою, він не хотів втратити її, не міг насититися нею, не уявляв і дня без того всепоглинаючого сексу, який спустошував його і  випотрошував душу.  Не звертаючи уваги на протести батька і сльози матері, самодостатній  на той час уже бізнесмен, звик приймати рішення самостійно. Жив окремо від батьків, мав свою віллу, яхту, спортивне авто. Привівши свою обраницю до свого дому, купив їй автомобіль, засипав подарунками і увагою. Не міг натішитися своїм щастям, любив Тамілу до нестями. Друзі говорили, що він, Паоло, втратив голову. Молодий був і дурний,  свою помилку зрозумів пізніше.
З часом у них народилася донька, гарнюнє чудесне янголятко. Але Таміла не знаходила часу  для донечки, довелося запросити няню, щоб доглядала за дитиною, поки мати була зайнята собою. Після родів все змінилося, вілла заповнилася родичами жінки, які жили тепер за його кошт. Ніхто ніде не працював -- донечку доглядала няня, будинок прибирала прибиральниця, а Таміла зробилася  вередливою і постійно незадоволеною.  Її цікавили тільки гроші. Вона рахувала, що народивши дитину зробила свою справу, а він її не цінить. Де й поділася та сексуальна  приваблива жінка, яка так подобалася йому,  натомість з'явилася буркотлива й товста баба. Родичі, а їх було два брати, три сестри і мама Таміли, батько мав совість не приїхати   на шию зятя. Брати --  здорові бовдури, вчитися не хотіли, покурювали травку; сестри не знали міри в новомодному ганчір'ї, тратили на них його гроші. Постійно розгулювали, в надії знайти ще одного дурня, або, як повезе то для кожної. Але нічого “не клювало”, дурні перевелися. Та від цього страждав Паоло, бо Таміла злилася й вимагала гроші. Коли Паоло пропонував спровадити рідню додому, то починалася  війна з прокльонами і плачем, істерикою і криками. Отримавши добру порцію такого “кохання” Паоло йшов геть на кілька днів.
Тому вирішив купити собі квартиру в Римі, бо витримувати таке життя було несила. З'являвся  на віллі тільки щоб видати гроші, влаштувати їхні проблеми, витягти з чергової халепи братів Таміли і побачити свою донечку-сонечко. І втікав від злих слів, колючих зауважень і насмішок.
Жив роботою, перебивався випадковими зустрічами з випадковими жінками. Це його влаштовувало, не прив'язуватися до нікого. Так і жив, жонатий самітник. Підросла донька, вже вчилася. Таміла розрослася до неймовірних розмірів  і своє лато бі вже не вміщалося ні в одне крісло. Тепер вона була під наглядом дієтологів і це все знову за його гроші. Сестри повернулися додому, не спіймавши своїх принців, брати теж вирішили,що їм краще повернутися до своєї країни, де влада не була такою прискіпливою, як в Італії. Залишилася  теща, мама Таміли, яку  Паоло терпів над силу. Жити не стало краще, але Паоло вже й не надіявся.
Одного разу, побачив жінку, що везла на інвалідному візку старенького професора, з яким він був знайомий. Паоло сидів на балконі свого будинку і спостерігав , як дбайливо вона закутувала  й поправляла  одяг на старенькому, як гладила його по руці, щось говорила і весь час посміхалася. На якусь мить йому захотілося бути на місці професора, щоб на собі відчути той ніжний дотик;  тріпнувши головою він відігнав ту нав'язливу думку. Жінка була дуже гарна, білява з хвилястим волоссям, з голубими, як небо очима, струнка і тендітна. А головне вона завжди посміхалася,  і та мила усмішка робила її ще красивішою. Жінка була в тому чудовому віці, коли кажуть -- зріла і мудра. Він прикинув, що їй не більше сорока п'яти років саме в цей час жінка розквітає такою  жіночою красою  і привабливістю, що не залишає байдужим чоловічу стать. Він уже знав, що вона українка, знав, що вона вдова, що вчить сина в університеті. Про це все йому розповіла сусідка, яка часто розмовляла з професором і з Світланою, або як її тут звали -- Лючією. Сусідка була в захопленні від Лючії, говорила про неї, що таких, як вона добрих і лагідних доглядальниць дуже і дуже мало.  Це був для Паоло інший світ, інша культура, інший менталітет.  Інший приклад жінки, який заставив його задуматися про своє життя. Жінка, що заробляла гроші в такий нелегкий спосіб, щоб вчити сина, була для нього  майже героїнею. Він поважав  працю, розумів що в світі не все так легко й просто, щиро шкодував жінку.
Зустрівши на вулиці Світлану з професором, він запросив їх на каву в ближній бар. Так він познайомився з нею, роздивився зблизька, почув її голос, відчув ту магічну силу й сексуальність, що затягнуло його, як в водяний  заворот, кручу, в бурхливий потік. Це його, чоловіка, --  що не мав відбою від жінок. Це його --  розбещеного жіночою увагою та
безвідказністю  слабкої статі. А він стояв і з захопленням слухав, як професор розповідає про Світлану, що вона викладач англійської мови, що вчить його внучку  музики, яка вона чудова кулінарка, які чудові торти пече щонеділі… Професор говорив, а Паоло стояв і дивився, як  вона ніяковіє, як рум'янцем залилося жіноче лице від тієї похвальби. Вона стримувала старенького, говорила, що досить, бо їй незручно, що зараз злетить на тих ангельських крилах, що їй чіпає професор. Вони переговорювалися, жартували, сміялися, а Паоло стояв і дивився, як рухаються губи коли вона посміхається,  і йому  захотілося просто тут зараз згребти її в обійми і зацілувати до нестями ті губи, ті ямочки на щоках, ті очі, що своєю синявою безкрайнього неба сяяли простотою й щирістю.Оце тобі, подумки вилаявся Паоло, не вистачало ще тільки цього -- закохатися, як сопливий хлопчисько з першого погляду. Він швиденько попрощався, посилаючись на зайнятість і пішов з бару. Додому не хотілося, пройшовся вулицею, але не бачив нічого, бо перед очима стояла Світлана, вона не йшла з думки, не залишала його. Вночі вона йому приснилася, така гарна, зіткана зі світла, що йшло з середини, сміялася до нього й манила простягаючи руки. О, це вже хвороба, проснувшись промовив Паоло. Але те, що жінка гарна і розумна він не міг не визнати.
Занурившись з головою у роботу, що була його життям і його умінням зосередитись  на основному, відмежовуючись від зовнішнього світу. На цей раз вирішуючи поточні проблеми, він часто ловив себе на думці про Світлану. Згадував свій сон, подумки перебирав і згадував, --  як вона говорила, її усміх, тембр голосу. Вона не йшла з його думок, він розумів, що вона йому подобається, як до цього  не подобалася ні одна з його знайомих.
Одного недільного ранку  він побачив, що Світлана несе до автобусної зупинки досить важку сумку. Зібравшись нашвидкуруч,  Паоло молив Бога, щоб автобус не приїхав скоріше, ніж він встигне завести машину. Все робив якось не задумуючись, на підсвідомості. І ось уже зупинив машину перед жінкою, запросив сідати.  Світлана запротестувала, що за декілька хвилин приїде автобус, але повагавшись мить сіла, бо знала, що в неділю автобуси їздять по іншому графіку і чекання може бути довшим, ніж завжди. Вона їхала на Ребібію, де щонеділі автобуси з України забирали й перевозили додому заробітчанські передачі. Світлана везла передачу для свого сина.  Це було для нього    ще одним відкриттям, ще однієї сторони її життя. Після того, як Світлана зробила свої справи він запросив її в бар. Вона була мила й безпосередня без тієї вмілої штучної награної артистичності, якою він був ситий по горло. Це була просто жінка, проста й жіночна, але жінка з великої літери. Вже тепер з роками він навчився  розрізняти  фальш і грубий артистизм з яким  стикався досить часто. Всього цього не було в цій жінці.
--  Світлана, це щось світле? --  запитав Паоло.
--Так, це люче -- світло по-італійськи, усміхнувшись відповіла жінка.
-- Люче, що спалить чи зігріє, очистить чи освітить, а  може це  люче в кінці тунелю.
-- Мені більше подобається Світлана, смакуючи її ім'я промовив Паоло.
-- Лючія тобі не пасує, а світла  і чиста Світлана, це гарно, я так буду тебе звати.
-- Мене тут ніхто так не називає з італійців, -- промовила Світлана.
-- Ось і чудесно, так називатиму тільки я.-- сказав Паоло.
Їхні зустрічі стали  частішими. Він з нетерпінням чекав неділі, свята або пів-четверга,  коли Світлана була  вільна. Паоло жив цими  зустрічами, хоча й мав досить роботи, але завжди знаходив час для Світлани. Йому подобалося слухати її розповіді про сина, допомагав їй купувати  й вибирав подарунки, для нього. Розумів, як  нелегко  їй було заробляти гроші, пробував хоч чимось допомогти. Світлана завжди протестувала не хотіла, щоб він тратив свої гроші, але йому було приємно робити це.
Вона ніколи не говорила про те, що він був жонатий, не вимагала розвестися, як це робили інші жінки, з якими він колись проводив свій час. Світлану влаштовувало все, вона ніколи нічого не просила, не вимагала. Паоло відчував потребу в  цій простоті, цінив ту чистоту, яка була притаманна цій жінці. З кожним днем все більше і більше прив'язувався до неї.
І коли Світлана поїхала у відпустку в Україну, рахував дні. Зрозумів, що любить її, любить всім серцем, любить до без тями, до страху втратити, до болю в серці. Він так нікого ще не любив, ні про кого так не хотів піклуватися, бути поруч, взяти всі її болі і проблеми, захистити від усього злого. Паоло хотів зробити її щасливою, щоб та небесна синь очей ніколи не затьмарювалася, не сіріла від болю й пустоти.
І коли настав день її приїзду, -- полетів, помчав, погнав щодуху, боячись запізнитися навіть на хвилинку. Коли Світлана вийшла, то мало не вмер від щастя, а серце рвалося з грудей. Людський потік,  що йшов  назустріч, йому здавалося  рухається занадто повільно, а йому не терпілося обійняти її і притиснути до себе. Обійняв і пірнувши головою в її волосся відчув таке щастя, таку легкість, що хотілося і плакати і сміятися. Першими його словами були;
-- Виходь за мене заміж. Я не можу без тебе. Люблю!
Світлані підкосилися ноги, їй почулося, їй здалося, чи він дійсно  це сказав. Але він шепотів і шепотів слова, які вона чекала, які хотіла чути вже давно, але  не дозволяла собі надіятися. Вона теж його любила, але знала його ситуацію, знала, що він жонатий, знала що означатиме для нього  розвід, що то  не проста справа в Італії. Знала все це і ховала свої почуття глибоко в своєму серці. Так вони  стояли, обнявшись. Їх обходили люди з обох сторін, озиралися і посміхалися по-доброму, щиро. А як інакше можна було реагувати на такі трепетні почуття, що створили навколо себе наелектризоване  поле повне любові. Він без стидку цілував її знову й знову, хотів щоб Світлана відчула його спрагле  чекання.
В машині він  повторив свої слова.
-- Ти  жонатий,  -- тихо мовила  Світлана.
-- Вже ні!. Я чотири роки тому почав робити певні документи про розірвання наших відносин з Тамілою. Витримавши всі юридичні терміни і процедури, маю документ, що засвідчує статус,  одинокого  розведеного чоловіка . Нас зв'язувала донька, що вчилася, наразі все позаду, вона вже самостійна. Ми все обговорили з Тамілою, через адвокатів вирішили всі  матеріальні питання, що її хвилювало найбільше. Я забезпечив її і свою доньку, згідно з законом. Тепер я вільний. Тобі вирішувати, чи хочеш ти вийти заміж за збіднілого  бізнесмена, який віддав всі свої гроші за право бути з тобою , любити тебе, дарувати щастя. Звільнившись від Таміли я зрозумів, що досі наче й не жив,  до зустрічі з тобою мене все влаштовувало. Розумів, що відносини з жонатим чоловіком тебе принижували. Ще до зустрічі з тобою я вирішив  жити сам, а наша зустріч відкрила мені очі, дала надію, окрилила. Паоло простягнув маленьку коробочку, де на оксамитовій подушечці лежала обручка з чудовим діамантом.
Затамувавши подих Світлана взяла коробочку, обручка легенько увійшла на пальчик, так наче була там все життя.
-- Боже мій, яка краса!
Сльози не давали дихати, зраджували її і вибігали з очей, котилися по щоках, капали на плаття. Пробувала засміятися, просила вибачення, емоції нахлинули з такою силою, що не було  сил опиратися. Вона кивнула головою на знак згоди, а Паоло в очікуванні цього ледь вловимого поруху, -- не дихав, не жив, бо без неї вже не знав як то . Камінь  на обручці вигравав всіма  кольорами райдуги, переливався світлом, наче радів, що знайшов свою господиню.
-- Тепер ти моя, наречена.  Паоло сказав це так, що в неї знову з'явилися сльози, але то були вже сльози радості.   Цієї ночі сон не йшов до Світлани, вона дивилася на Паоло, що спав поруч і  почуття  переповнювали її ,  мов повну чашу яку боялася розхлюпати. Щастя! Яке то щастя, коли поруч кохана людина.
 Документи зібрали швидко, Паоло не хотів чекати, спішив жити і хотів насолоджуватися кожною проведеною хвилиною.  В українському посольстві вони отримали дозвіл на одруження. Тепер треба було занести все до комуни, де їхні документи пройдуть ретельну перевірку. Говорили про весілля, Паоло хотів щоб все було гарно, а Світлана, щоб спокійно. Зійшлися на тому, що поїдуть у весільну подорож в круїз, а з друзями відсвяткують тут, в Римі в одному з ресторанів.  Зійшлися і на кількості гостей. Світлана мала запросити свою сестру й сина, а також двох своїх подруг, що як і вона приїхали на заробітки і познайомилися в перші дні. Це були хороші жінки, які щиро раділи Світланиному щастю.  Все складалося чудово, все було безхмарно. Світлана була зайнята пошуками весільного вбрання. Хотіла щось просте й водночас елегантне, це мало бути плаття або костюм. Колір шукала голубий  чи волошковий, що личив до її очей.
У Паоло в Мілані був бізнес, який він контролював з Риму. Але інколи доводилося  їздити, щоб на місці вирішувати  певні питання. Це було звично, нормально і буденно. Такі робочі поїздки Паоло мав досить часто. Свою роботу він любив і дорожив нею, як своїм дитям, яке сам створив, сам зводив на ноги, сам переймався проблемами, що іноді виникали. Ось і зараз збираючи його в дорогу, Світлана знала, що він повернеться за тиждень. Вирішили, що по приїзду підуть в комуну і призначать день весілля. Вже все було готово, залишався цей останній штрих.
Паоло поїхав, а Світлана  залишилася чекати і займатися організацією майбутнього свята. Пройшло три дні, з яких вони, чулися по телефону, щовечора розмовляли годинами. Паоло сказав, що має можливість прискорити  рішення  деяких проблем і мав намір повернутися раніше. Світлані дуже його не вистачало, вже було замало телефонних розмов, чекала з нетерпінням  повернення свого коханого.
Вночі їй приснився  сон, що вже настав день весілля і на вулиці її чекали люди, а вона шукала свою весільну сукню. Відчиняла шафи і бачила тільки чорні одежі, в іншій шафі теж тільки чорні сукні. Вона чула, що за вікном розмовляли люди, хтось звав її по імені, але вона шукала й шукала своє вбрання, та всі шафи були заповнені тільки чорними речами. Прокинулась, лежала  й тремтіла вся в холодному поту,  її кидало, як в пропасниці. Господи, що це було. Чому  так болісно тривожно, так невимовно тужить серце. Якийсь дивний сон, вона гнала геть дурні думки, а серце боліло, тиснуло в грудях, наче летіла в прірву. Зробила собі чаю, попила, стало якось легше.  Сну не було ні в одному оці, зник, втік з хати. Лежала з відкритими очима і перебирала подумки своє життя. Якось так збігло, стекло водою, що не встигла й отямитися, як уже незабаром стукне  п'ятдесят, а вона ще й не жила. То працювала, то хоронила чоловіка, то вчила сина, то гарувала тут в Італії.  Лиш  біля Паоло вона відчула себе щасливою, відчула себе жінкою.
З роздумів її вирвав телефонний дзвінок, Паоло?  Але то був його друг Джузеппе, який сказав, що зараз приїде  за нею і вони летять до Мілану. Він ще щось говорив, але вона вже не чула, чорна пелена тривоги накрила її після слів, що  Паоло  в лікарні. Як в тумані збиралася, їхали в аеропорт,  до лікарні. І побачила його, всього замотаного в бинти і  з приєднаними трубками,  дихання підтримував апарат. Світлана підійшла ближче, взяла Паоло за руку, присіла на стільця, що його підсунув Джузеппе, Паоло не реагував  не відповідав.
Аварія була важка, не вижив ніхто, впівголоса говорив Джузеппе. Лікарі не дають йому шансів вижити, в нього численні переломи, відбиті нутрощі. Лікарі пробували щось зробити, але не змогли, -- далі вона вже не чула, опритомніла на лікарняному ліжку. Джузеппе сказав, що вона знепритомніла, лікарі приводили її до тями.
 Його вже немає з нами, помер. Світлані здавалося, що вона кричить, але з горла виривався хрип. Це неправда кричала її душа, так не буває, це не фільм, це життя. ЇЇ життя, що щойно розбилося на дрібні шматки, життя, яке вона не проживе з Паоло.  Не вірила, не хотіла змиритися з втратою свого кохання, своїх сподівань, свого щастя. Глухий плач рвався з грудей, стогоном розносився по лікарняній палаті. Це був стогін зраненого серця, що вже ніколи не зуміє зрозуміти, простити, забути, любити. Їй не хотілося жити…
На здерев'янілих ногах підійшла до вже бездиханного тіла, руки, що так любили обіймати її, лежали неприродно білі й нерухомі; уста, що говорили їй про своє кохання, були холодні й стиснуті навічно печаттю смерті.  Ось і все… Паоло, не йди, не лишай мене, як я без тебе, -- все в ній кричало  й волало  просило порятунку. Не йди любий, я так мало часу була щасливою, гіркий згусток застряг в горлі. Світлана погладила лице, поцілувала лоб, похитнулася, як від важкої ноші, що чорним тягарем впала на плечі. Джузеппе підтримав жінку, а сам стояв і плакав, тими скупими чоловічими сльозами, що плавлять камінь, але не повертають з того світу.

Кришталевий стіл

Тепер моя нова робота була в Римі на Паріолі, вікна наші виходили на парк Вілла Боргезе. Чудове місце, мушу вам сказати. Широке зелене море дерев   перешіптувалося верхівками, колихалося від вітру. Годинами можна було милуватися тінистими алеями, які зникали за поворотами, були прикрашені пам’ятниками та погруддями знаменитих людей  -- істориків, митців культури, письменників, композиторів, не тільки світил Італії, а й інших країн. Чудовий парк своєю вишуканістю і красою  був відомий в цілому світі. Ось в такому красивому місці була моя теперішня робота.
 Квартира була велика,  меблі вікторіанської епохи, дорогі кришталеві  дзеркала, картини та килими, - все було підібране з великим смаком і любов'ю. Картини були в дорогих рамах та не дешевих паспарту, куплені на аукціонах усього світу. Сеньйора любила подорожувати разом зі своїм чоловіком, колекція  була зібрана роками і зі знанням своєї справи. Обоє подружжя походили з багатих і знаменитих родин. Чоловік був  великим знавцем мистецтва та  археології. Та й не дивно, бо викладав  в університеті, будучи професором археології. Патриція теж любила  живопис, розумілася  на цьому, ще й була  неабияка розповідниця. В кімнатах була велика кількість статуеток, таких гарних та потішних, що  ніколи не набридало милуватися ними. Знамениті італійські скульптори творили свої шедеври. Тут була порцеляна від Каподімонте, Лучано Каццола, Ліно Гобі, Серджіо Трафоретті, - їх знамениті статуетки серії Прінчіпе.  Та найбільше мені подобалися  роботи скульптора Джузеппе Армані, а його статуетки “Товстушки” були такі гарні, виконані так елегантно та з шармом, що я була в захваті. Думаєте, що то я була така ерудована до приходу сюди, еге ж бо, думайте. Але то було не так, про все те мені розповідала Патриція. Їй подобалося відкривати для мене  світ краси і мистецтва, а я вміла слухати. Витираючи ті маленькі шедеври, я не могла стриматися, бо дуже вже гарні були забавні фігурки товстих жінок та чоловіків, виконані елегантно  і з великим гумором. Ось ця, в червоному легенькому платті, або ж ця в фіолетовому, де вітер задирає його, або ж продавщиця квітів, що милує око своєю вродою та елегантністю, мені подобалася пампушка, що не вміщається  до красивої порцелянової ванни. Кожна інша була не менш гарною, я милувалася тими чудовими роботами і слухала Патрицію, що також любила свою колекцію і могла годинами розповідати про все.
З тих пір, як не стало її чоловіка, Патриція дуже сумувала за ним. Дітей їм не довелося мати, тому після смерті чоловіка вона почувалася самотньою і одинокою.  Вона ставилася до мене добре і поволі пройшли мої страхи працювати у титулованих осіб, про яких здебільшого говорили - вередливі, вимогливі і пихаті.   Не могла повірити, що в такому великому і такому багатому на вишукані речі будинку, я вправлялася легко і без метушні, пригодився попередній вишкіл, згадки про який  ще й досі не можу забути. Роботи я мала, най їм трясця, коли подумаю, то аж в піт холодний кидає. Остання була суцільним пеклом - три собаки, двоє дітей і звихнута на чистоті сеньйора, бо хіба ж то вона мала все те робити. Том  я мала страх перед цією роботою, в титулованої особи. Але “не такий чорт страшний, як його малюють”, мені тут було легко й хороше, я знайшла тут повагу і розуміння.
 Ми годинами говорили з Патрицією, для неї важливіше було спілкування, ніж безкінечне прибирання. Будучи вже  не молодою, мала вісімдесят два роки, Патриція любила життя і мала світле мислення та чудову пам'ять. Дивлячись на неї, не завжди вірилося, що вона має ті  роки. Патриція була веселою і жвавою, рухалася легко і не дозволяла собі розкисати чи впадати в депресію або лежати в ліжку. Завжди підтягнута, охайна, з високо піднятою головою, була справжньою віконтесою, була сеньйорою з великої букви.  З нею було легко і не легко, бо вміла бути переконливою і домогтися свого.  Все в ній говорило про жінку з високим розумом і інтелектом, про приналежність до шляхетного походження. Вже як рухалася, як повертала голову, як говорила неспішно переконливо, як слухала і відповідала, --  не можна було не помітити тієї грації, шарму та благородства.  Водночас не насторожувала   зневагою, а вміла непомітно заволодіти увагою  людини, заворожувала своєю простотою.
Своїх дітей вона на мала, а з близької родини  був лише молодший брат. Він був ще не жонатий, але й не мав цього в планах, бо проводив життя за грою в карти, ставками на іподромі, був любителем нічних  барів та  розгулів. Жив за рахунок своєї сестри, бо свій статок вже успішно розвіяв по вітру, програв та пропив. Патриція давала йому гроші,  при цьому не бурчала, не повчала, не дорікала, -- уміла так гарно покепкувати, так злегка посміятися, не образливо, ні;  але в неї все так вишукано виходило, що він, отримавши чергову суму, клявся більше не приходити.  Патриція лиш посміхалася, бо знала, що це не так.  Вона ніколи не засуджувала  його стиль життя, просто говорила, що поки жива, буде давати йому гроші, а там, як Бог дасть.  Це був єдиний спадкоємець усіх її статків. Мене аж жаль брав, що вся ця зібрана з  такою любов'ю  колекція, цей дім і все що було, мало піти з вітром.
Дуже мені сподобався стіл, з бальзаму --  рідкісного і дорогого дерева, яке має запах ванілі, темно червоного кольору. Стіл був вишуканий, гарної роботи, на красиво вигнутих ніжках, з різьбленням та вміло підібраною структурою дерева. Стільниця кришталева з візерунком, що був наче мереживо витіснене на склі. Це була остання річ, яку вони придбали ще зі своїм покійним чоловіком. Для Патриції стіл був дорогою  згадкою і вона завжди, коли повз нього проходила, легенько проводила рукою, неначе віталася з ним. Це був майже невловимий ритуал. Стіл був дуже гарний, я витирала його з особливою ретельністю, обережно і дбайливо. Та й коштував цей стіл немалі гроші. Мені подобалося, як він  виблискував на сонці і відкидав свої райдужні промені навколо себе. Ми часто за столом грали в карти, або Патриція розкладала пасьянс, а я поруч читала книжку.
Майже в перші дні моєї роботи  Патриція зобов'язала мене записатися у школу, щоб отримати водійське посвідчення. Вона любила їздити, але сама за кермом вже довго бути не могла, тому було необхідно, щоб я навчилася добре водити машину. Це було не побажання, а наказ, бо кожна жінка має водити машину, такий нині час. А коли я, сміючись, сказала, що не маю авто і не знаю чи зможу купити, то вона відповіла, що немає проблем, які не можна вирішити, варто хотіти.
Кожного року ми їздили на море, красиві  місця і шикарні пляжі, що були ще однією слабинкою  Патриції.  Так разом з нею, я потрапила на Сардинію,  Іскю,  Калабрію та Сицилію.  Ми об’їздили Італію  вздовж моря з обох боків. Я була для неї подругою, а не хатньою робітницею.  Вона зробила моє життя насиченим і щасливим. Моя мама померла давно, то Патриція стала для мене дуже дорогою людиною. Вона перебрала на себе обов'язки -- вивчити мого сина, і заплатила за його навчання та проживання. Їй подобалося, що він виявився вдячним за її турботу.  Я вмовила її поїхати  в Україну, до Львова, моє місто дуже сподобалося Патриції. Вона захотіла купити квартиру, ми довго шукали і знайшли таку, як вона хотіла, купили і вона тут же подарувала мені, я була шокована, а Патриція задоволена і щаслива. Вона допомогла об меблювати тепер вже моє житло.  Я не знала, чим могла віддячитися їй за все те, що вона для мене робила, а зробила дуже і дуже багато. На кожний мій день народження і свята вона робила   подарунки, це були золоті прикраси, дорога одежа або щось для мого дому. Ну, як її можна було не любити, і я любила, не за гроші, а за її відношення. Це був не перший мій рік в Італії, я вже пройшла тут вишкіл і гарт в заробітчанському горнилі. Я давно вже не вірила в добрих фей і казки про попелюшку, наслухалась про біль і образи від наших жінок, та й сама  скуштувала гіркий смак принижень. Тому, розповідаючи цю історію, я розумію, що це було великим щастям для мене -- зустріти  Патрицію, справжню сеньйору  з великим серцем. Так рік за роком, я була з Патрицією вже шість років, які пролетіли напрочуд швидко.
І… вона захворіла. Це був рак, а для мене шок, бо я не хотіла сприймати цю страшну  невиліковну  хворобу. Патриція, як завжди, оптимістично поставилася до страшної звістки, -- від чогось мушу вмерти, ніхто не вічний. А я плакала, втратити Патрицію мені було невимовно жаль, але розуміла, що зарадити нічим. Оточила її піклуванням і увагою, це той мізер, що я могла зробити. Ми  пройшли важкий курс хіміотерапії, довге лікування, але хвороба виявилася невблаганною і сильнішою, по краплині  вона забирала життя в моєї Патриції. На допомогу приходила медсестра, щоб медичними препаратами полегшити біль та страждання. А моя Патриція згасала, як воскова свічка, схудла й посунулась, втратила сон і апетит. Болі, що мучили її, не давали спати, не спала і я, сиділа біля неї, щоб  хоч якось зменшити страждання. Це були важкі дні, нікому не бажаю, навіть ворогові, бо муки, які терпіла Патриція важко передати. Вона стійко терпіла, але кожній порух давався їй з великою напруженістю.
  Нічні безсоння випотрошили і мене, я сновигала, як  здохла муха, але хотілося щось і в хаті зробити, не можна було жити в пилюці та безладді. До Патриції приходили лікарі, друзі, тому я не могла дозволити приймати гостей в брудній  квартирі.  Я блукала по дому, розглядаючи картини і статуетки, витирала меблі, чистила килими і підлогу, все це було як кажуть “на автопілоті”, треба було робити і я робила.  Думки мої були зайняті Патрицією, мені було жаль втрачати її, дорогу для мене людину, яка так багато зробила і так багато відкрила та навчила мене. Сил без належного сну не було, але я кріпилася. Стрепенулася від гуркоту побитого скла, побачила перед собою розбитий стіл, на який впала одна із статуеток, яку я витирала. Переді мною була купа кришталевої солі. Стільниця розсипалася вщент, а я стояла й дивилася, і розплакалася. Почувши шум, мене покликала Патриція, щоб дізнатися в чому справа. Я плачучи розповіла їй про стіл.
-- Покажи мені, -- попросила вона. Подивившись на голий без стільниці стіл, вона погладила мене по руці і сказала,
-- А він мені так подобається більше.
Я розуміла, що то вона мене хотіла втішити, сльози не давали мені сказати й слова. А Патриція, махнула рукою і промовила,
-- Не вартує він твоїх сліз, це тільки стіл. Цінність має лиш людське життя, що не купити ні за які гроші. Я помираю, а ще так хотілося допомогти тобі, потішитися разом з тобою внуком від твого сина. Ви стали для мене моєю сім'єю. А стіл і це все, що тут залишиться і піде на розгули мого брата , то чого за ним шкодувати. Мабуть, мій покійний чоловік не хотів, щоб стіл потрапив  в чужі руки.  Не плач. Візьми когось собі на допомогу, бо впадеш з ніг.
Я дивилася на цю велику жінку, від якої я впізнала стільки  доброти  і мала стільки допомоги. Вона допомогла мені зробити весілля  синові, засипала подарунками мого внука, якого любила, як свого.  Вона замінила, ні, вона була мені за матір, за сестру і за подругу. Я не відходила від Патриції до останніх її днів, вона померла в мене на руках. Мені було дуже важко дивитися, як вона поволі відходить, залишаючи цей світ.
Нотаріус зачитав заповіт, по якому брат отримував у спадок квартиру і гроші. Мені дісталися картини, які я любила найбільше, колекція статуеток і п'ятдесят  тисяч євро, та виплати за всі роки, що я була поруч з нею. В закритому листі Патриція просила мене не йти більше працювати в найми, не служити нікому. Там було прохання хоч раз в рік приїхати на  її могилу, для цього вона залишила спеціальний рахунок і розпорядження. Все своє золото вона ще раніше віддала мені,
Я повернулася в Україну, але два рази на рік приїжджаю на могилу до Патриції, несу квіти тій, що змінила моє життя, для дорогої мені людини.  Стіл я забрала також собі, замовила іншу стільницю і тримаю на нім  фотографію Патриції.

Віра

--Він зайшов до хати ...і я заніміла…мені забракло дихання. Я впізнала його
 одразу.  В грудях стало тісно, повітря не стало  перед очима мерехтіло сяйво і кружляли метелики… Боже мій, стільки літ пройшло, а я його ще не забула.
    Так почала свою розповідь Віра. Ми познайомилися з нею тут, в  Італії. Нас звела заробітчанська доля,  як   багатьох жінок, що відірвані  від свого дому, від своєї Батьківщини і тут на чужині стають рідними і близькими, сестрами і подругами допомагаючи одна одній .     
          Після смерті сина, а потім і чоловіка, залишилася сама в купленій хаті, в селі недалеко від батька.       Віра повернулася в рідне село, після довгих років проживання в Росії, де вчилася і залишилася працювати разом з чоловіком. А коли не стало матері, вирішили  жити поруч батька. Обох вже давно тягнуло додому, до свого села, на свою рідну Тернопільщину. Їй часто снилося, як бреде до річки по росі, як сонячні зайчики виграють на хвилях, опалий листочок, злегка погойдуючись, манить до себе…Снився стук яблук, що подали з яблуні, що росла у дворі, снився гомін села, ранкові співи півня, та голос матері, що поралася біля господарки. Сни були яскраві --   дитинство, снилась мама, тягнуло додому. В один з чергових приїздів,  подивились і купили хату, недалеко від батька. Приїхали й розпочали доводити все до ладу, як хотілося обом.
          Але біда прийшла несподівано, ніби чекала десь за кутом.  Захворів син і помер від менінгіту. Це було так боляче і так важко, що не хотілося жити. Смерть сина забрала з собою, радість життя. Все задля чого жили,  втратило сенс.  Від болю, від того нестерпного болю, я  була як в тумані, плакала ночами аби не видів Василь.  А він мовчав, тільки плечі опускалися нижче і нижче, чорнів під вагою втрати, змалів і зсутулився. Не можу собі простити, що недогледіла, не побачила, не зрозуміла. Віра витерла сльози й замовкла. Ковтнувши  згусток, що стиснув  горло промовила;
-- я їх до року похоронила обох. А сама залишилася жити. У  Василя не витримало серце, а моє билося -- не знаю, навіщо, але я жила. Жила між цвинтарем і хатою, як у сні. Жила… Був ще батько,  гладив по плечі  жорсткою рукою і крізь скупі старечі сльози. благав ;
 --живи. доню, живи, бо як же я без тебе, не залишай одного, старий я. Живи…
Перейшла  до батька, продавши хату, не мило стало там. Зимовими довгими вечорами розмовляли, коли втомлювалися від телевізора, згадували маму, говорили про те, про се.
-- Одного разу, переглядаючи альбом зі старими фотографіями, наткнулася на одну з далекого минулого, з моєї  юності. На мене дивилися очі Миколи, як же це було давно, аж не віриться, що й справді було. А я була закохана  до без тями не могла уявити своє життя без нього.  Батько побачивши фотографію, сказав;
-- був тут недавно, на цвинтар до батьків приїжджав, хату продав і хто зна де він тепер. Подивившись ще раз, відклала вбік те фото, а  вже в ліжку прийшли згадки.
      Любила його дуже. Ніколи не думала, що ми розійдемося через дурні язики, через дурні плітки.  Молоді були,  все разом планували, який був гарний час. Потім, я поїхала на навчання, а Микола до армії. Писала мало не щодня, побачилися в його відпустку, так все спланували обоє. Той місяць пролетів одним днем. Роз'їхалися, він до армії я до навчання, наче все було добре, але щось гнітило Миколу не хотів сказати, але холод той я відчувала на відстані.  Писати почав рідко, а потім перестав зовсім, всі мої листи повернув і пропав.  Приїхав додому з білявою росіянкою.  Переживала  й плакала, не знала, що ж сталося. Миколина мама відкрила правду, наговорили, що я там когось маю, подруга моя клялася, що це чиста правда. А він повірив, ось так по-дурному й розійшлися.
      Василь з'явився в моєму житті якось непомітно, якось так ненав’язливо, знала його все життя, жили ми на одній вулиці. Це був тихий сором'язливий хлопець, добрий він був для мене. дуже добрий, любив мене. А я його теж, але зрозуміла це, коли втратила. Не сказав поганого слова за все наше спільне життя, ніколи не образив. Жила з ним добре, жалів завжди, допомагав в усьому, був чудовим батьком. Я була щаслива.
       Хату, куплену з чоловіком, продала. За гроші зробили в батьківській хаті ванну і туалет, трохи підладили аби як в людей і так жили.Люди їздили на заробітки за кордон, а я й не думала. Навіщо мені те, для кого зароблятиму, досить так як є. Не думала, не планувала, не збиралася нікуди їхати.
         Одного разу, прийшла в гості сусідка Катя, що вже була на заробітках в Італії, поговорили, розказала як там за кордоном живеться нашим жінкам. А потім запропонувала підмінити її на роботі на два місяці, бо мала багато справ поробити вдома, а роботу мала добру і не хотіла залишати. Не знаю, як так сталося, але я погодилася. З допомогою Каті мене взяли на роботу без мови і без документів. Так я опинилася в Італії, в Римі. Двоє стареньких, де я почала свою трудову діяльність, допомагали   вчити мову, були добрі до мене. Не просто було мені, але труднощів я не боялася.  Мало  помалу  вивчила слова, почала розуміти, вчилася італійської кухні. Якось закрутилося життя і я відчула, що з мене починає виходити той холод, я поверталася до життя.
Приїхала Катя і разом з синьйорою  вговорили мене залишитися працювати в родині, в сестри чоловіка, якій був необхідний догляд, бо хворіла.
        А потім, потім як всі зробила документи і залишилася.  Приїхала додому, батько ще сам собі давав раду. Зрозумів, що так буде краще для мене. І ось аж не віриться вже майже десять років, як я тут. Заробивши трохи грошей, вирішила купити квартиру в Тернопілі. Місто мені подобалося, хотілося там жити. Знайшла  таку,  як хотіла  і купила, але довести те все до ладу вирішила запросити бригаду. Тепер це не  проблема -- замовляєш і тобі роблять, плати тільки гроші. Подзвонила, домовилася на коли прийде спеціаліст, щоб оцінити фронт роботи і які матеріали хочу я, стала чекати.
       І до хати прийшов… Микола.    Не вірилося  ні йому, ні мені, не вірили очі, що бачили. Це було  неможливо, але він стояв тут , навпроти.
    -- Оце так зустріч промовив, Микола.
А я не могла сказати й цього. Знаєш як буває, кажуть  -- заніміла, саме так, заніміла. Микола сів на єдиний в хаті стілець і сказав;
    -- Давай господине показуй,що хочеш робити.
І знову мовчання, він знав, що я похоронила сина й чоловіка, а я про нього не знала нічого.
      --- А я теж вдівець, порушив тишу Микола. Я мовчала , сльози не давали мені говорити.
    --Моя жінка померла,  я все залишив дочці.  Собі купив квартиру в Тернопілі і організував  власну фірму по ремонту квартир. Живу сам. Працюю й не горюю, таке воно життя. Знаю,  що ти за кордоном. Одна? Я лиш могла  кивнути головою бо не ковтався той згусток, що стояв у горлі. Не бачила нічого через туман сліз.
Він встав і пригорнув мене до себе..  І я розплакалася…
Плакала так, як ще не плакала ніколи. Кричало щось в мені і хлюпало сльозами, мені здавалося, що я не перестану плакати ніколи. Голосила й виливала всю свою біль, що збиралася роками і  чекала цього дня. Плакала за всім, за втраченим, за не прожитим, за долею, що була до мене не милосердною, за  роками, що пішли, за свою самотність, плакала за всім і за все. Скільки часу пройшло я не знаю, хтось йому дзвонив на телефон, він не відповідаючи вимкнув, а я плакала і плакала… Микола тримав мене в обіймах і заспокоював, як маленьку дитину.
На вулиці вже стемніло.
    --Віро, де будеш спати, твоя хата ще не готова. Автобусів до села вже нема, я відвезу тебе додому.
Їхали мовчки. Після виплаканого, мені стало легше. Перед домом, Микола витягнув блокнот і сказав,
  -- давай свій італійський номер, а то поїдеш і де шукатиму. Я більше не хочу тебе втратити. Ми зустрічалися кожний день, а коли прийшов час мені їхати попросив: не їдь.
--Ні мені треба, -- сказала,  але я повернуся.І ось уже  шість місяців, кожного вечора спілкуємося через скайп  або по телефону. Розмовляємо про все і вирішуємо як нам бути.
  -- А ти чого хочеш, Віро? запитала я.
  --хочеш бути з ним?
--То чого чекаєш ще двадцять років, а ти їх маєш?
Віра усміхнулася крізь сльози, промовила: --
    --  Ні, я їду додому, а там хай що буде. Най ся діє Божа воля.
--  Оце молодець, тільки не пропадай, хочу знати, як ти там, --попросила я. Ми ще довго розмовляли, Віра переказувала свої страхи і свою боязнь.
--- І чого ти боїшся? Бути щасливою чи не віриш Миколі?
---Не знаю. Ми вже не молоді, як то все складеться?
--Боїшся бути щасливою?
І ось сьогодні я почула її збуджений голос по телефону:
    -- Ми розписалися… Я ще не можу прийти до тями. То так було все несподівано, що я ще не до кінця вірю в своє щастя.
  -- А ти вір! Ти ж у нас Віра!.
Я була рада за неї, бо коли двоє, най навіть пізно, але знаходять своє щастя, то нехай їм Бог допомагає. Життя коротке. А Віра має бути в кожного.
       

Вибір

Ми обидві чекали на поїзд з Неаполя до Риму. Вона сиділа на сусідній  лавочці від мене і задумливо дивилася перед себе, як іноді кажуть, погляд  в нікуди. Дівчина була неймовірно гарна, вродлива такою природною красою, що художники мали б  стати в ряд аби мати змогу намалювати цей чудовий образ, без жодної  корекції, без найменшого натяку на використання декоративної косметики. .
-- Яка гарна! -- думала я, зиркаючи раз по раз на дівчину.
Дівчина була висока й гнучка, як берізка; чорне волосся лавиною спадало на плечі, закінчувало свій каскад на талії, а очі -- волошкові і великі, великі. Шкіра біла з ледь помітним дотиком сонця, що лиш відтінило ту красу.
-- Бувають же такі гарні, що очей не відведеш -- подумала  я.
-- Гарна італійка, мабуть якась модель, або акторка, -- не переставала милуватися я дівочою вродою. Та не тільки я, а  й інші заглядалися на дівчину з неприкритою  цікавістю.
-- Тільки чомусь сумна, здається  плакала, бо чудові волошкові очі були червоні і в куточках  ще тулилася волога від недавніх сліз. -- подумала я. А може,  то так мені здалося, бо хто посмів би образити таку чудову  красуню.
Раптом в дівчини задзвонив телефон  і, о Боже! Вона розмовляла  гарною українською мовою, з легким західницьким  акцентом, але без вживання діалекту,  а правильною добірною українською мовою. Я аж заслухалася, такою  гарною   і вишуканою була її    мова.  Дівчина говорила тихо, щось пояснювала, а очі наповнилися слізьми, що готові були бризнути з  таких красивих очей. Мені стало шкода, бо сама маю двох дочок, тому дівочі сльози мені болять, бо то сльози дитини, най навіть вона вже доросла. Дівчині було десь двадцять,  двадцять  два -- три роки, а це, погодьтеся, не так уже й багато. Для мене вона була  молодою,  але ще дитиною, яку хтось посмів образити,  завдати  болю і  такі чарівні очі плакали.  Ще більший жаль, що ми були на чужині, а тут,  сльози не дивина.
Під'їхав поїзд,  я зайшла у вагон і сіла. Дівчина зупинилася в дверях, шукаючи очима своє місце. Вона сіла поруч мене, ми купували квитки в один і той же час, тому й місця були поруч. Ми познайомилися, дівчину звали -- Оксана,  вона була родом з Дрогобича. До Риму шлях був не близький, то ми розговорилися. Оксана розповіла свою історію,  мені й досі болить душа за ту дівчину. Історія досить неординарна і мені хотілося поділитися нею з вами. Але по порядку.
Оксана вчилася в Дрогобицькому університеті на  факультеті психології, познайомилася з хлопцем, що навіть  жив недалеко, на сусідній вулиці. Він вчився  в семінарії, готувався стати  священиком. Дівчина закохалася в гарного хлопця, вони були чудова пара. Оксана показала мені світлини, де вона була разом з Ігором. Обоє високі, статні, вродливі і розумні. Бачити поруч таких гарних і молодих, було приємно і  аж душа раділа, за таку чудову пару.  Не можна було не милуватися, такі вишукані,
усміхнені і щасливі були вони на  знімках. Матінка-- природа не поскупилася, дала їм все найкраще -- і   зріст, і стан, і вроду, і розум. Обоє наче  змагалися між собою, а ну ж бо, хто з нас ліпший, але то не можна було визначити, такі витончені та досконалі були вони.  Хлопець зі спортивною фігурою і з такими фізичними даними, зводив дівчат з розуму, але  Оксана була йому до пари. Як на мене, то вона була навіть вродливіша за нього, але то моя така думка.
Все в них складалося гарно й вдало, вже й батьки познайомилися між собою, радіючи за вибір своїх дітей.  Молоді любилися, це  проглядалося на кожній світлині, вони світилися щастям і це відразу  кидалося до очей; як сміялися, як трималися за руки, як дивилися один на одного.
Ігорю запропонували продовжити  навчання, перед своїм освяченням, в Римі. Вчитися в Римі, при церкві заснованій Кардиналом  Йосипом  Сліпим, була не тільки велика честь, а ще й визнання здібностей та розуму. Такі пропозиції робили тільки найкращим семінаристам. Пройти навчання  і перед прийняттям сану можна було одружуватися, бо потім вже ні.
І Ігор поїхав до Риму, вечорами перед комп'ютером, вони розмовляли про прекрасне  місто Рим, в яке Ігор просто закохався; про свої справи, про майбутнє весілля, про вінчання, яке  Ігор мріяв здійснити в Римі. Говорили годинами, відчуваючи сум і розлуку, але так обом було легше її переносити. Його розповіді про Рим завжди були дуже цікаві й змістовні, Оксана, неначе разом з ним бродила вулицями старовинного міста, роздивлялася його будинки палаци та парки. Ігор прислав  багато  світлин з Римськими унікальними місцями, з її чудовими й багатими на мистецькі шедеври церквами, про які Ігор знав так багато, що іноді вони сиділи перед комп'ютером мало не до ранку. Ігор звав Оксану приїхати і самій побачити, на власні очі чудове місто. Уже  і  батьки  бачили, що дітям важко в розлуці і розшукали своїх знайомих, які на перший час могли допомогти Оксані освоїтися в незнайомому місті. Приїхавши до Риму, Оксана почала вивчати мову, яка їй сподобалася і давалась  легко і швидко. Познайомилася з друзями Ігоря, сімейною парою, де чоловік вчився разом з Ігором, а жінка жила на квартирі і працювала. Знайшли роботу і для Оксани, бо сидіти без діла вона не хотіла, а доглядати  дітей їй подобалося. Їм було дуже добре вдвох, вони гуляли в недільні і святкові дні  Римом, милувалися кожним куточком, кожною мозаїкою, пам’ятниками та скульптурними комплексами, блукали тінистими алеями  Римських парків, ходили на концерти та виставки. Рим став  для  Оксани улюбленим містом, а ще коли був поруч Ігор, то й найкращим.  Не проходило  й дня, щоб вони не говорили про майбутнє весілля. Розуміли, що на це треба були гроші, а тому, як випадала найменша можливість, щось відкласти, то робили це з великою  радістю. І  коли Ігорю запропонували поїхати на будову біля  Неаполя разом з іншими студентами семінарії, він з радістю погодився. В період літніх канікул, багато хто  шукав можливість заробити, а їм обом не хотілося звалити всі весільні витрати на своїх батьків.
На перших  порах Ігор дзвонив Оксані мало не щодня, а потім, чомусь все рідше і рідше, посилаючись  на зайнятість та втому від  фізичної праці. Оксана розуміла, що не маючи навику, працювати на будові, все може бути. Але знала, що Ігор не боявся фізичної праці, вдома допомагав своїм батькам  в усьому, ніколи не був “білоручкою”. Шкодувала свого коханого, що йому доводиться так важко працювати, почуваючи свою вину, старалася відкласти кожну копійку аби хоч чимось допомогти. А Ігор став дзвонити не часто, то посилаючись  на брак грошей на телефоні, то відсутність лінії. Якщо й випадало їм чутися, то відповідав знехотя, байдуже і завжди спішився.
Приїхав до Риму, його друг, що працював разом з Ігором, Оксана вирішила розпитати про їхнє життя, щоб зрозуміти, як вони там , “бідні” наробляться. Подружжя було з нею ввічливе і добре, але коли  заходила мова про Ігоря, то вони переводили розмову на щось інше, уникаючи  прямої відповіді. І коли дружина хотіла щось сказати, то її зупинив поглядом чоловік.  Оксана, відчуваючи якусь тривогу, запитала напряму, що і як там з Ігором, але отримала відповідь: --
-- Я не хочу вмішуватися в ваші стосунки, вибач.
Попрощавшись  з   друзями, Оксана вийшла на вулицю, проводжаючи її, подруга шепнула:
-- тобі треба поїхати туди.
Це було несподівано і ще додало їй  тривоги, та певних думок.
-- Цього вечора Ігор не подзвонив, не шукав мене і на другий день,
розповідала Оксана.
-- Тиждень видався важким, а поїхати раніше,ніж як  на вихідні я не могла, бо працювала. Телефон в Ігоря було вимкнено, але одного разу він відповів роздратовано й сердито.
-- Я зайнятий, приїду тоді й поговоримо, а зараз  я не маю ні часу, ні бажання, --
--Мені треба йти. Перестань надзвонювати мені! -- крикнув у слухавку слова, мов вдарив ними.
--Чути такі слова від коханої людини було боляче, невимовно боляче, -- непрохана сльоза скотилася по дівочій щоці.
Оксана ночами пробувала  робити ревізію їхніх відносин, думала й передумала, але відповіді не знаходила. Була не дурною, вміла аналізувати ситуацію, тільки не свою.  На свою, не вистачало знань, а в голову лізли всілякі думки, що не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.
Ігор подзвонив  ще раз, говорив ні про що, а коли почув, що я збираюся приїхати, то зірвався, як “скажений пес”, вилив на мене цебер бруду, --  що я його хочу тримати під каблуком, що приїхала сюди аби його контролювати, що я його безпідставно ревную, що він зрозумів багато чого і тепер не буде спішити з весіллям, бо то для нього зашморг, який не дасть йому досягти своєї цілі в житті. І взагалі в його житті сталися деякі зміни і певні обставини вимагають обдумати все добре, що він і робить в даний час, тому мій приїзд все тільки погіршить. І бачити мене він зараз не хоче, бо не все так , як було спочатку, він має мати час для вирішення деяких нагальних проблем. Коли я хотіла  десь втиснутися зі своїм запереченням  чи поділитися сумнівами, то він кинув слухавку і вимкнув телефон.
Це ще більше насторожило Оксану і вона вирішила поїхати, щоб подивитися йому  в очі і поговорити. Взявши на роботі два вільних  дні, вона вирушила до Неаполя, бо невідомість була для неї гірше пекла, воліла знати правду. Оксана розуміла, що та правда буде не солодкою, але, то буде правда, яка б вона не була. Дізналася адресу тієї злощасної будови, Оксана вже вранці була на місці. Підійшла ближче, щоб зорієнтуватися  до кого їй звернутися аби знайти Ігоря.
Замовкла, на  мить, щоб проковтнути гіркий клубок, що підкотив до грудей, Оксана продовжила свою розповідь.
--Отак, стою, аж ось, з дверей неподалік від мене, виходить Ігор, а за ним жінка. Я вже  хотіла покликати  його, але… Підступні сльози знову зрадливо наповнили красиві очі дівчини. Ігор обійняв ту жінку і почав її цілувати,  вони, як голубки воркуючи підійшли до автомобіля. Ігор зручно вмостився на водійському сидінні, а жінка  поруч, вони, не звертаючи уваги ні на кого продовжували обійматися. Люди, що знаходилися на тій будові дивилися на ту закохану пару, а їм було байдуже, вони ж бо бачили, лиш один одного. А я стояла й теж дивилася, не могла зрушити з місця, ноги приросли до землі, в голові шуміло і серце рвалося з грудей, щоб розбитися   вдрузки  так, як уже розбилося кохання. Мені стало млосно до запаморочення, я боялася, що впаду просто отут… А вони щасливі й п'янкі від свого кохання зрушили з місця і в якусь мить Ігор озирнувся і побачив мене, його обличчя скривила гримаса ненависті й люті, що аж стало страшно від того недоброго  відверто  ненависного  погляду. Не зупинився, не вибіг з машини, не зрадів, не обняв. Ні! Він кинув погляд повний зневаги, мовби на якусь бездомну  прохачку. То був не мій Ігор, не той, якого я знала, якого  любила. Але то була лиш мить, мить, за яку я прожила життя. Мить, коли я зрозуміла, що значить зрада, приниження і обман. Це було так низько і так підло, що я не могла прийти до тями, так і стояла, як вкопана. В ту мить мені хотілося одного, щоб земля розступилась і я могла сховатися  від такого сорому.  Захотілося  помитися, мені здавалося, що мене облили брудом, заплювали, знищили й сплюндрували.  Чоловік, з яким я планувала своє майбутнє і   якого  любила, так підло й безсердечно  викинув мене  зі свого життя. Так,  ніби я для нього не вартувала нічого, була просто забавкою, яка перестала його цікавити.  Мені в ту мить вийняли  серце й кинули додолу, хотілося водночас і плакати й сміятись. Притулившись до стіни я  потроху поверталася до тями, почала дихати, але ще не могла зрушити з місця. Ноги тремтіли, мене  всю  теліпало, як у пропасниці, в роті було сухо,  гидко й гірко.  Мене вирвало просто там, на тому місці. Я зранку нічого не їла, то виплюнула лиш згусток гіркої слини, що пекла мене пеком під грудьми. Зрозумівши, що в Ігоря є інша, що була очевидно старша нього,  з машиною і в стильно  модній одежі, жінка була явно італійка. Побачила, що й Ігор теж був одягнений в модне “шмаття”, це кидалося в очі від разу.  І що тепер робити мені? Дзвонити і чути його не хотілося, та й не мало сенсу.  Подзвонила до одного  з його друзів, бо інший не відповів, розповіла йому все, що бачила, а він повідав  те, чого я ще не знала. Це була власниця цієї фірми, що успадкувала все після смерті чоловіка, дітей вони не мали. Їй було десь близько сорока років, а Ігорю --  двадцять шість, оце так, подумалось мені. Вона накинула оком на Ігоря з перших днів, зараз вони вже живуть разом. Навчання він вирішив залишити, подумує одружитися з нею. Ось і все, видихнула з болем дівчина, все закінчилося…Можна все купити, навіть любов.
Оксана дивилася у вікно відсутнім поглядом, опустивши плечі.  Я ж бо ніяк не могла “перетравити” ту сповідь, якось не йняла віри, що якийсь дурень, міг поміняти на гроші таку красуню. Ну, не хотілося мені в таке  вірити, але факт залишається  фактом, скільки його не крути. Гроші володіють світом, але чи на довго його можна буде тримати грішми.
Біль дівчини передався й мені, хотілося якось втішити її, захистити, допомогти. Боже, мій. Ну чому життя таке жорстоке. Хотілося  якось  згладити той біль, але в такі хвилини в голову лізе все не те, слова якісь пусті і холодні. Який час ми мовчали, вона вже не хотіла нічого говорити, а я від почутого не мала що сказати. Оксані явно стало легше. Це добре, бо іноді треба виговоритися, вилити душу, скинути важкий тягар, поділитися болем. Мені хотілося їй сказати, що вона така молода й гарна, що в неї все ще попереду, але я не стала їй нічого говорити. Дівчина була досить розумною і все це знала сама. Молодість справиться з болем, пам'ять викине зрадника з серця, а час лікує душевні рани. А кохання? Їй не бракуватиме, бо такі дівчата не бувають самотні. 
Жаль було батьків Ігоря, бо коли вони дізнаються про зміни в житті свого сина, навряд чи зрадіють, а втім, хто знав. “Святі гроші моліться Богу за нас” -- говорить приказка. Осад, що залишила  розповідь Оксани пекла мене й саднила. Одне я знаю напевно, що церква не втратила, а знайшла, бо який пастор зі зрадника й продажного облудника.Такі думки крутилися в моїй голові. В Оксани задзвонив телефон.
-- Ігор, -- промовила дівчина і ковтнувши згусток болю, відповіла. Він щось говорив, нервово викрикував, але дівчина обірвала його:
-- Я все знаю. Ти зробив свій вибір і нам нема про що більше говорити. Своїм батькам ти скажеш все сам, я не буду робити за тебе брудну справу.  Більше не дзвони, я не хочу тебе ні бачити, ні чути. -- Оксана вимкнула телефон.
-- Ось і все. Він ще в чомусь мені хотів дорікнути, звинуватити. Як бридко.
Переді  мною вже була жінка -- зріла і самодостатня, якій нічого було страхатися в  цьому житті. Вона ще не зовсім звільнилася від болю і втрати, але то була справа часу. Головне --  вона була сильна і впевнена в собі.

За все треба платити

Людмила була гарна, світловолоса  жінка з відьомськими очима  кольору зелених водоростей. Пишні форми, не робили її товстою, а додавали такого “шарму”, що хотілося простягти руку, щоб погладити чи  пощипати, аби  відчути пружність  жіночого тіла. Ось така  пухленька  пампушка, завжди усміхнена  щебетушечка  була ласим шматочком для чоловіків. Людмила жартувала й фліртувала з усіма. Коли в неділю приходила на площу, де стояли наші автобуси, то її переливчастий  сміх  розливався навколо і ще довго висів в повітрі кришталевим дзвоном.  Чоловіки, що були далеко від домівки  летіли, як мухи на мед, аби бути  поруч, а то і ніби ненароком зачепити, щоб торкнутися звабливої жінки. Залицяльників їй не бракувало ніколи. Вона купалася в чоловічій увазі й прихильності. В міру доступна, Людмила не кидалася в обійми до кожного, була прискіпливо вибірковою. Любила гроші (а хто їх не любить), тому віддавала перевагу тим, хто міг запросити  її до ресторану, або й покатати на автомобілі.  Мужчина без автомобіля був не  для неї. Ну не те щоб ігнорувала, просто вміло виходила з ситуації, нікого не ображаючи. Та й чоловіки їй все прощали, якось не виходило в них сердитися на неї.
Всі знали, що Людмила має вдома чоловіка. Вона розповідала, що чоловік її дуже любить. Не хотів, щоб вона їхала, але їй не подобалося монотонне життя, захотілося чогось нового. Приїхала до Риму, щоб побачити старовинне місто і підзаробити грошей аби відкрити щось своє вдома. Мріяла мати  невеличке підприємство, щоб спокійно зустріти старість, так сміючись пояснювала Людмила. Працювала, як всі, мала вихідний в неділю, який хотіла провести з вигодою в своє задоволення. Приходила на площу, де збиралися українці  аби випити, поспілкуватися, пошукати роботу, поділитися новинами з дому.  Якщо випадала й ще якась розвага, то не дуже опиралася, життя одне, то чого його не жити.
Не всі витримували довгу розлуку з рідними, заводили нові знайомства, щоб хоч якось вижити  в розлуці. Іноді для покращення свого психологічного стану, а досить часто й для задоволення тілесного, якби вульгарно це не звучало, але природа вимагає свого. Тому знайомства з легкого флірту іноді переходили в серйозні відносини і тоді крушилося  все -- сім’я в обох випадках. Тут на заробітках, це були не поодинокі випадки, але така вона дійсність. Відстань   робила свою брудну справу, не питаючи згоди.  Валилося все, що  інколи здавалося мало бути непорушним, міцним і стабільним, але розлука не завжди зближує, а й розводить. Це болюча правда, що завжди була поруч в заробітчанському повсякденні.
Людмила не мала в своїх  планах, -- розводитися зі своїм чоловіком, тому кожного місяця  посилала йому передачі, купувала подарунки і смаколики, а також гроші. Будучи тут без документів, не хотіла тримати великі суми біля себе і довіряла свої зароблені гроші чоловікові, з яким збиралася жити разом по приїзді. Вона не бачила нічого поганого в своїх  короткочасних  романах. То для здоров’я треба, казала сміючись.
-- Ой, Людко, дивись, бо кине тебе твій Місько, -- не раз говорила їй сестра Тетяна, що  була  цілковитою протилежністю. Серйозна й стримана, не вражала своєю красою, як її сестра. Тетяна осудливо махала головою, осуджуючи сексуальну невгамовність  Людмили.
-- Схаменися, дурепо, не сміши людей. Не роби ганьби, не веди себе, як проститутка, -- пробувала напоумити  свою сестру. Але намарне.
-- Не кине, ти ж знаєш, що він без ума від мене, де він ще таку знайде. І там хіба знак залишається?  Як він знатиме, а ти не скажеш.  -- відповідала Людмила.
-- Не будь монашкою, це тебе ніхто не хоче, а я хочу подобатися, поки ще молода.  Хіба то гріх, коли я побуду з кимось годинку, та не збираюся я кидати свого Михайла. -- так пересварювалися  між собою сестри.
 Тетяна любила свою сестру і не бажала їй зла, хоч і не подобалася їй така поведінка, але нічого не могла вдіяти. дивувалася тільки, що та так змінилася, бо вдома була зовсім іншою.  А тут, “ наче з цепу зірвалася” невгамовна якась стала. В них з Михайлом була гарна сім’я, ось і син вже виріс  вивчився, працює. Михайло чоловік добрий і й справді дуже любить свою Людмилу. Жили вони душа в душу, нічого їм не бракувало. Тетяну здивувало рішення Людмили   їхати до Італії,  хоча сама вже тут  довгих шість років,  була змушена, бо втративши роботу не зводила кінці з кінцями. Діти ще вчилися, а чоловік не міг поїхати, бо здоров’я не дозволяло. Чого не вистачало забезпеченій матеріально сестрі не розуміла, але чужа сім'я -- темний ліс. І ось тут ще й ця халепа, -- Людина розбещеність. Ну, може не зовсім  така , як в інших, але легше Тетяні від того не було.
-- Не повинна себе жінка так вести, не повинна, -- не переставала говорити сестрі.
А Людмила сподобала собі Тараса, що вже не перший рік був тут, мав машину, працював в багатій італійській  родині водієм, був на хорошому рахунку, мав гарну зарплату. Йому теж подобалася невгамовна весела й смішлива Людмила, він не відмовлявся провести свій вільний час зі своєю пампушкою. Тарас також був жонатий, але свою дружину привозити не спішив. Він не хотів, щоб вона працювала на годинах випуцовуючи чужі унітази, або заробляла собі нервові хвороби доглядаючи  вередливих хворих, яких свої діти не терпіли, тому й наймали доглядальниць. Вже кілька років він шукав таку роботу, щоб бути разом з дружиною.
Людмила була для нього не більше, ніж розрядкою, коротшанням часу у вихідний день. Він їй ніколи цього не казав, а навіщо, так цікавіше. Вона ж теж не одинока вдома чекав\є чоловік, якого він не розумів,-- щоб відпустити жінку на заробітки, а самому залишитися вдома. Тарас знав багато жінок, що їх біда пригнала їсти нелегкий заробітчанський хліб; то були вдови або ще не заміжні;  жінки, що залізли в борги через пиятику чоловіка  або навчання дітей, чи незакінчену будову або втративши роботу та маючи вже  немолодий вік,  не знаходили свого місця й призначення. Але коли нормальний здоровий чоловік відправляв свою жінку на заробітки,  а потім жив на її гроші й “подачки”, це було поза його розумінням. Такий чоловік не мав у нього поваги, як чоловік. Тому його не гризла совість, не заїдало сумління, розважаючи  чужу жінку, що тут , як він вважав була нічийною.
Всі вже звикли до того, що вони були разом, не вони перші і не вони останні. Такі пари з'являлися і зникали, а іноді навіть одружувалися, але у Тараса й Людмили не той варіант, їм просто було добре  разом. Тарас їздив додому в свою відпустку, а Людмила чекала, щоб отримати свої документи, тому вже три роки не була вдома, а розмовляла зі своїм Михайлом по телефону. За домом вона не  скучала, за чоловіком теж не дуже, але дзвонила часто.
І ось , на кінець,  вона отримала свій дозвіл на роботу й перебування тут в Італії, могла поїхати додому. Збиралася й складалася, пакувалася й загрузилася -- хотіла набрати всього й багато. Три роки то не малий термін, то мала бажання приїхати гонорова з розмахом, щоб знали всі, що вона не просто “байдики била”,а заробляла  в “поті лиця свого”. Тому купляла подарунки мало не кожній “собаці”, всім подругам, знайомим,  яких збиралася навідати, не кажучи вже про чоловіка і про сина, яким подарунки були брендові від знаменитих модних кутюр'є. Людмила раділа, як мала дитина, якось враз їй захотілося побувати вдома, побродити знайомими місцями, походити з Михайлом по родичах і знайомих. Якась невідома сила тягнула додому, хотілося наїстися свого борщику, своїх голубців, випити самогоночки й закусити сальцем.  Її аж трясло в лихоманці всіх тих зборів і збирання. Говорила про це на кожному кроці, набридаючи всім своїм смакуванням про майбутню поїздку.
Так сталося, що якийсь час я не бачилася ні з Людмилою ні з Тетяною, за роботами та відпустками наші шляхи не перетиналися. Аж ось однієї неділі, побачила Тетяну, а поруч з нею ( то не можна було повірити) -- Людмилу. То була тінь від добре знаної мені Людмили, -- змарніла й бліда, впала з лиця й виглядала на важкохвору. Змінилася до невпізнання, аж не вірилося, що це та сама Люда пампушка-щебетушка, та сама жінка, навколо якої роєм крутилися залицяльники.
-- Що з тобою? -- запитала я.
-- А ... не питай. Бачиш, яка стала. -- ледь мовила Людмила.
-- Ти, що не дай Боже, захворіла?
-- Та ні. А може й так. -- І з сумних очей полилися сльози.
-- Не маю я -- ні хати, ні чоловіка, ні грошей, нічого.
-- Це ж як? -- не могла повірити я.
-- А отак! Я приїхала, а він мене виписав,  з хати,  подавши в розшук, як безвісти зниклу. За мої гроші він зі мною розвівся і розписався з кумою. А я йому всі зароблені гроші віддавала, бачила таку дурепу, -- ревіла Людмила, схлипуючи й втираючи носа.
-- А  що син, не знав? -- не йняла віри я.
-- Каже, що не знав, він живе окремо зі своєю дівчиною. Їм  теж мої гроші перепадали, то й став на сторону свого тата. Але я вже нікому не вірю -- хлипала Людмила.
-- Приїхати в нікуди, нічого не застати. За мої гроші вони все переробили, все змінили, повикидали мої речі, приватизували хату. А що докажеш? В поліції кажуть, що все зроблено згідно з законом. Мене виписали, бо була відсутня більше, ніж три роки.  Зараз він жонатий і я не маю права до нічого.  Воно ж, бидло, знало де я є, гроші брало й на куму тратило. Синові казав, що кума йому допомагає, щоб йому  чорт  допоміг в пеклі горіти! -- лютувала жінка.
Я мовчала, а що тут скажеш. Такі випадки вже мали місце й раніше, але знову ж відстань і розлука, не завжди на стороні заробітчан.
-- А Тарас? Ти як з ним?-- запитала я.
-- О!  Це ще один брехливий обманник. Ми перед моїм від'їздом знайшли роботу на копію, доглядати одну  віллу на Сардинії, куди господарі приїздили тільки на літо, а решту часу вона стояла пуста. Там  поруч є флігель, де мали жити ми. Гарне місце і робота добра, багаті французи платили за догляд  вілли, а в період свого перебування за прибирання та вміння готувати їсти, виходило на двох більше двох тисяч на місяць. Роботу знайшла я, через свою сеньйору. Тарас так зрадів, що одразу поїхав додому, щоб потім, коли повернуся я, йти  разом працювати. Він поїхав  подивився і домовився з власниками вілли,  про зарплату і все решту. Казав мені, що то райський закуток. Я так надіялася, що  хоч так зможу пережити зраду свого чоловіка, а він, “гад такий” привіз свою жінку і поїхав з нею на Сардинію. Бач як повернулося, знову я за бортом, ну як я це маю пережити. -- плакала й кляла все і всіх Людмила.
До нас підійшла Тетяна, мовчки погладила по спині сестру і з сумом  зітхнула.
Що тут скажеш, воно як рветься, то по живому. Життя воно таке, інколи брикне так, що злетиш додолу, а піднявшись довго чухаєш забите місце.  І добре, коли падаєш на сідниці, а то ж ні,  частіше -- головою, чи то мозок важчий, чи пустотою тягне до землі. Хтозна...