Тепер моя нова робота була в Римі на Паріолі, вікна наші виходили на парк Вілла Боргезе. Чудове місце, мушу вам сказати. Широке зелене море дерев перешіптувалося верхівками, колихалося від вітру. Годинами можна було милуватися тінистими алеями, які зникали за поворотами, були прикрашені пам’ятниками та погруддями знаменитих людей -- істориків, митців культури, письменників, композиторів, не тільки світил Італії, а й інших країн. Чудовий парк своєю вишуканістю і красою був відомий в цілому світі. Ось в такому красивому місці була моя теперішня робота.
Квартира була велика, меблі вікторіанської епохи, дорогі кришталеві дзеркала, картини та килими, - все було підібране з великим смаком і любов'ю. Картини були в дорогих рамах та не дешевих паспарту, куплені на аукціонах усього світу. Сеньйора любила подорожувати разом зі своїм чоловіком, колекція була зібрана роками і зі знанням своєї справи. Обоє подружжя походили з багатих і знаменитих родин. Чоловік був великим знавцем мистецтва та археології. Та й не дивно, бо викладав в університеті, будучи професором археології. Патриція теж любила живопис, розумілася на цьому, ще й була неабияка розповідниця. В кімнатах була велика кількість статуеток, таких гарних та потішних, що ніколи не набридало милуватися ними. Знамениті італійські скульптори творили свої шедеври. Тут була порцеляна від Каподімонте, Лучано Каццола, Ліно Гобі, Серджіо Трафоретті, - їх знамениті статуетки серії Прінчіпе. Та найбільше мені подобалися роботи скульптора Джузеппе Армані, а його статуетки “Товстушки” були такі гарні, виконані так елегантно та з шармом, що я була в захваті. Думаєте, що то я була така ерудована до приходу сюди, еге ж бо, думайте. Але то було не так, про все те мені розповідала Патриція. Їй подобалося відкривати для мене світ краси і мистецтва, а я вміла слухати. Витираючи ті маленькі шедеври, я не могла стриматися, бо дуже вже гарні були забавні фігурки товстих жінок та чоловіків, виконані елегантно і з великим гумором. Ось ця, в червоному легенькому платті, або ж ця в фіолетовому, де вітер задирає його, або ж продавщиця квітів, що милує око своєю вродою та елегантністю, мені подобалася пампушка, що не вміщається до красивої порцелянової ванни. Кожна інша була не менш гарною, я милувалася тими чудовими роботами і слухала Патрицію, що також любила свою колекцію і могла годинами розповідати про все.
З тих пір, як не стало її чоловіка, Патриція дуже сумувала за ним. Дітей їм не довелося мати, тому після смерті чоловіка вона почувалася самотньою і одинокою. Вона ставилася до мене добре і поволі пройшли мої страхи працювати у титулованих осіб, про яких здебільшого говорили - вередливі, вимогливі і пихаті. Не могла повірити, що в такому великому і такому багатому на вишукані речі будинку, я вправлялася легко і без метушні, пригодився попередній вишкіл, згадки про який ще й досі не можу забути. Роботи я мала, най їм трясця, коли подумаю, то аж в піт холодний кидає. Остання була суцільним пеклом - три собаки, двоє дітей і звихнута на чистоті сеньйора, бо хіба ж то вона мала все те робити. Том я мала страх перед цією роботою, в титулованої особи. Але “не такий чорт страшний, як його малюють”, мені тут було легко й хороше, я знайшла тут повагу і розуміння.
Ми годинами говорили з Патрицією, для неї важливіше було спілкування, ніж безкінечне прибирання. Будучи вже не молодою, мала вісімдесят два роки, Патриція любила життя і мала світле мислення та чудову пам'ять. Дивлячись на неї, не завжди вірилося, що вона має ті роки. Патриція була веселою і жвавою, рухалася легко і не дозволяла собі розкисати чи впадати в депресію або лежати в ліжку. Завжди підтягнута, охайна, з високо піднятою головою, була справжньою віконтесою, була сеньйорою з великої букви. З нею було легко і не легко, бо вміла бути переконливою і домогтися свого. Все в ній говорило про жінку з високим розумом і інтелектом, про приналежність до шляхетного походження. Вже як рухалася, як повертала голову, як говорила неспішно переконливо, як слухала і відповідала, -- не можна було не помітити тієї грації, шарму та благородства. Водночас не насторожувала зневагою, а вміла непомітно заволодіти увагою людини, заворожувала своєю простотою.
Своїх дітей вона на мала, а з близької родини був лише молодший брат. Він був ще не жонатий, але й не мав цього в планах, бо проводив життя за грою в карти, ставками на іподромі, був любителем нічних барів та розгулів. Жив за рахунок своєї сестри, бо свій статок вже успішно розвіяв по вітру, програв та пропив. Патриція давала йому гроші, при цьому не бурчала, не повчала, не дорікала, -- уміла так гарно покепкувати, так злегка посміятися, не образливо, ні; але в неї все так вишукано виходило, що він, отримавши чергову суму, клявся більше не приходити. Патриція лиш посміхалася, бо знала, що це не так. Вона ніколи не засуджувала його стиль життя, просто говорила, що поки жива, буде давати йому гроші, а там, як Бог дасть. Це був єдиний спадкоємець усіх її статків. Мене аж жаль брав, що вся ця зібрана з такою любов'ю колекція, цей дім і все що було, мало піти з вітром.
Дуже мені сподобався стіл, з бальзаму -- рідкісного і дорогого дерева, яке має запах ванілі, темно червоного кольору. Стіл був вишуканий, гарної роботи, на красиво вигнутих ніжках, з різьбленням та вміло підібраною структурою дерева. Стільниця кришталева з візерунком, що був наче мереживо витіснене на склі. Це була остання річ, яку вони придбали ще зі своїм покійним чоловіком. Для Патриції стіл був дорогою згадкою і вона завжди, коли повз нього проходила, легенько проводила рукою, неначе віталася з ним. Це був майже невловимий ритуал. Стіл був дуже гарний, я витирала його з особливою ретельністю, обережно і дбайливо. Та й коштував цей стіл немалі гроші. Мені подобалося, як він виблискував на сонці і відкидав свої райдужні промені навколо себе. Ми часто за столом грали в карти, або Патриція розкладала пасьянс, а я поруч читала книжку.
Майже в перші дні моєї роботи Патриція зобов'язала мене записатися у школу, щоб отримати водійське посвідчення. Вона любила їздити, але сама за кермом вже довго бути не могла, тому було необхідно, щоб я навчилася добре водити машину. Це було не побажання, а наказ, бо кожна жінка має водити машину, такий нині час. А коли я, сміючись, сказала, що не маю авто і не знаю чи зможу купити, то вона відповіла, що немає проблем, які не можна вирішити, варто хотіти.
Кожного року ми їздили на море, красиві місця і шикарні пляжі, що були ще однією слабинкою Патриції. Так разом з нею, я потрапила на Сардинію, Іскю, Калабрію та Сицилію. Ми об’їздили Італію вздовж моря з обох боків. Я була для неї подругою, а не хатньою робітницею. Вона зробила моє життя насиченим і щасливим. Моя мама померла давно, то Патриція стала для мене дуже дорогою людиною. Вона перебрала на себе обов'язки -- вивчити мого сина, і заплатила за його навчання та проживання. Їй подобалося, що він виявився вдячним за її турботу. Я вмовила її поїхати в Україну, до Львова, моє місто дуже сподобалося Патриції. Вона захотіла купити квартиру, ми довго шукали і знайшли таку, як вона хотіла, купили і вона тут же подарувала мені, я була шокована, а Патриція задоволена і щаслива. Вона допомогла об меблювати тепер вже моє житло. Я не знала, чим могла віддячитися їй за все те, що вона для мене робила, а зробила дуже і дуже багато. На кожний мій день народження і свята вона робила подарунки, це були золоті прикраси, дорога одежа або щось для мого дому. Ну, як її можна було не любити, і я любила, не за гроші, а за її відношення. Це був не перший мій рік в Італії, я вже пройшла тут вишкіл і гарт в заробітчанському горнилі. Я давно вже не вірила в добрих фей і казки про попелюшку, наслухалась про біль і образи від наших жінок, та й сама скуштувала гіркий смак принижень. Тому, розповідаючи цю історію, я розумію, що це було великим щастям для мене -- зустріти Патрицію, справжню сеньйору з великим серцем. Так рік за роком, я була з Патрицією вже шість років, які пролетіли напрочуд швидко.
І… вона захворіла. Це був рак, а для мене шок, бо я не хотіла сприймати цю страшну невиліковну хворобу. Патриція, як завжди, оптимістично поставилася до страшної звістки, -- від чогось мушу вмерти, ніхто не вічний. А я плакала, втратити Патрицію мені було невимовно жаль, але розуміла, що зарадити нічим. Оточила її піклуванням і увагою, це той мізер, що я могла зробити. Ми пройшли важкий курс хіміотерапії, довге лікування, але хвороба виявилася невблаганною і сильнішою, по краплині вона забирала життя в моєї Патриції. На допомогу приходила медсестра, щоб медичними препаратами полегшити біль та страждання. А моя Патриція згасала, як воскова свічка, схудла й посунулась, втратила сон і апетит. Болі, що мучили її, не давали спати, не спала і я, сиділа біля неї, щоб хоч якось зменшити страждання. Це були важкі дні, нікому не бажаю, навіть ворогові, бо муки, які терпіла Патриція важко передати. Вона стійко терпіла, але кожній порух давався їй з великою напруженістю.
Нічні безсоння випотрошили і мене, я сновигала, як здохла муха, але хотілося щось і в хаті зробити, не можна було жити в пилюці та безладді. До Патриції приходили лікарі, друзі, тому я не могла дозволити приймати гостей в брудній квартирі. Я блукала по дому, розглядаючи картини і статуетки, витирала меблі, чистила килими і підлогу, все це було як кажуть “на автопілоті”, треба було робити і я робила. Думки мої були зайняті Патрицією, мені було жаль втрачати її, дорогу для мене людину, яка так багато зробила і так багато відкрила та навчила мене. Сил без належного сну не було, але я кріпилася. Стрепенулася від гуркоту побитого скла, побачила перед собою розбитий стіл, на який впала одна із статуеток, яку я витирала. Переді мною була купа кришталевої солі. Стільниця розсипалася вщент, а я стояла й дивилася, і розплакалася. Почувши шум, мене покликала Патриція, щоб дізнатися в чому справа. Я плачучи розповіла їй про стіл.
-- Покажи мені, -- попросила вона. Подивившись на голий без стільниці стіл, вона погладила мене по руці і сказала,
-- А він мені так подобається більше.
Я розуміла, що то вона мене хотіла втішити, сльози не давали мені сказати й слова. А Патриція, махнула рукою і промовила,
-- Не вартує він твоїх сліз, це тільки стіл. Цінність має лиш людське життя, що не купити ні за які гроші. Я помираю, а ще так хотілося допомогти тобі, потішитися разом з тобою внуком від твого сина. Ви стали для мене моєю сім'єю. А стіл і це все, що тут залишиться і піде на розгули мого брата , то чого за ним шкодувати. Мабуть, мій покійний чоловік не хотів, щоб стіл потрапив в чужі руки. Не плач. Візьми когось собі на допомогу, бо впадеш з ніг.
Я дивилася на цю велику жінку, від якої я впізнала стільки доброти і мала стільки допомоги. Вона допомогла мені зробити весілля синові, засипала подарунками мого внука, якого любила, як свого. Вона замінила, ні, вона була мені за матір, за сестру і за подругу. Я не відходила від Патриції до останніх її днів, вона померла в мене на руках. Мені було дуже важко дивитися, як вона поволі відходить, залишаючи цей світ.
Нотаріус зачитав заповіт, по якому брат отримував у спадок квартиру і гроші. Мені дісталися картини, які я любила найбільше, колекція статуеток і п'ятдесят тисяч євро, та виплати за всі роки, що я була поруч з нею. В закритому листі Патриція просила мене не йти більше працювати в найми, не служити нікому. Там було прохання хоч раз в рік приїхати на її могилу, для цього вона залишила спеціальний рахунок і розпорядження. Все своє золото вона ще раніше віддала мені,
Я повернулася в Україну, але два рази на рік приїжджаю на могилу до Патриції, несу квіти тій, що змінила моє життя, для дорогої мені людини. Стіл я забрала також собі, замовила іншу стільницю і тримаю на нім фотографію Патриції.
Квартира була велика, меблі вікторіанської епохи, дорогі кришталеві дзеркала, картини та килими, - все було підібране з великим смаком і любов'ю. Картини були в дорогих рамах та не дешевих паспарту, куплені на аукціонах усього світу. Сеньйора любила подорожувати разом зі своїм чоловіком, колекція була зібрана роками і зі знанням своєї справи. Обоє подружжя походили з багатих і знаменитих родин. Чоловік був великим знавцем мистецтва та археології. Та й не дивно, бо викладав в університеті, будучи професором археології. Патриція теж любила живопис, розумілася на цьому, ще й була неабияка розповідниця. В кімнатах була велика кількість статуеток, таких гарних та потішних, що ніколи не набридало милуватися ними. Знамениті італійські скульптори творили свої шедеври. Тут була порцеляна від Каподімонте, Лучано Каццола, Ліно Гобі, Серджіо Трафоретті, - їх знамениті статуетки серії Прінчіпе. Та найбільше мені подобалися роботи скульптора Джузеппе Армані, а його статуетки “Товстушки” були такі гарні, виконані так елегантно та з шармом, що я була в захваті. Думаєте, що то я була така ерудована до приходу сюди, еге ж бо, думайте. Але то було не так, про все те мені розповідала Патриція. Їй подобалося відкривати для мене світ краси і мистецтва, а я вміла слухати. Витираючи ті маленькі шедеври, я не могла стриматися, бо дуже вже гарні були забавні фігурки товстих жінок та чоловіків, виконані елегантно і з великим гумором. Ось ця, в червоному легенькому платті, або ж ця в фіолетовому, де вітер задирає його, або ж продавщиця квітів, що милує око своєю вродою та елегантністю, мені подобалася пампушка, що не вміщається до красивої порцелянової ванни. Кожна інша була не менш гарною, я милувалася тими чудовими роботами і слухала Патрицію, що також любила свою колекцію і могла годинами розповідати про все.
З тих пір, як не стало її чоловіка, Патриція дуже сумувала за ним. Дітей їм не довелося мати, тому після смерті чоловіка вона почувалася самотньою і одинокою. Вона ставилася до мене добре і поволі пройшли мої страхи працювати у титулованих осіб, про яких здебільшого говорили - вередливі, вимогливі і пихаті. Не могла повірити, що в такому великому і такому багатому на вишукані речі будинку, я вправлялася легко і без метушні, пригодився попередній вишкіл, згадки про який ще й досі не можу забути. Роботи я мала, най їм трясця, коли подумаю, то аж в піт холодний кидає. Остання була суцільним пеклом - три собаки, двоє дітей і звихнута на чистоті сеньйора, бо хіба ж то вона мала все те робити. Том я мала страх перед цією роботою, в титулованої особи. Але “не такий чорт страшний, як його малюють”, мені тут було легко й хороше, я знайшла тут повагу і розуміння.
Ми годинами говорили з Патрицією, для неї важливіше було спілкування, ніж безкінечне прибирання. Будучи вже не молодою, мала вісімдесят два роки, Патриція любила життя і мала світле мислення та чудову пам'ять. Дивлячись на неї, не завжди вірилося, що вона має ті роки. Патриція була веселою і жвавою, рухалася легко і не дозволяла собі розкисати чи впадати в депресію або лежати в ліжку. Завжди підтягнута, охайна, з високо піднятою головою, була справжньою віконтесою, була сеньйорою з великої букви. З нею було легко і не легко, бо вміла бути переконливою і домогтися свого. Все в ній говорило про жінку з високим розумом і інтелектом, про приналежність до шляхетного походження. Вже як рухалася, як повертала голову, як говорила неспішно переконливо, як слухала і відповідала, -- не можна було не помітити тієї грації, шарму та благородства. Водночас не насторожувала зневагою, а вміла непомітно заволодіти увагою людини, заворожувала своєю простотою.
Своїх дітей вона на мала, а з близької родини був лише молодший брат. Він був ще не жонатий, але й не мав цього в планах, бо проводив життя за грою в карти, ставками на іподромі, був любителем нічних барів та розгулів. Жив за рахунок своєї сестри, бо свій статок вже успішно розвіяв по вітру, програв та пропив. Патриція давала йому гроші, при цьому не бурчала, не повчала, не дорікала, -- уміла так гарно покепкувати, так злегка посміятися, не образливо, ні; але в неї все так вишукано виходило, що він, отримавши чергову суму, клявся більше не приходити. Патриція лиш посміхалася, бо знала, що це не так. Вона ніколи не засуджувала його стиль життя, просто говорила, що поки жива, буде давати йому гроші, а там, як Бог дасть. Це був єдиний спадкоємець усіх її статків. Мене аж жаль брав, що вся ця зібрана з такою любов'ю колекція, цей дім і все що було, мало піти з вітром.
Дуже мені сподобався стіл, з бальзаму -- рідкісного і дорогого дерева, яке має запах ванілі, темно червоного кольору. Стіл був вишуканий, гарної роботи, на красиво вигнутих ніжках, з різьбленням та вміло підібраною структурою дерева. Стільниця кришталева з візерунком, що був наче мереживо витіснене на склі. Це була остання річ, яку вони придбали ще зі своїм покійним чоловіком. Для Патриції стіл був дорогою згадкою і вона завжди, коли повз нього проходила, легенько проводила рукою, неначе віталася з ним. Це був майже невловимий ритуал. Стіл був дуже гарний, я витирала його з особливою ретельністю, обережно і дбайливо. Та й коштував цей стіл немалі гроші. Мені подобалося, як він виблискував на сонці і відкидав свої райдужні промені навколо себе. Ми часто за столом грали в карти, або Патриція розкладала пасьянс, а я поруч читала книжку.
Майже в перші дні моєї роботи Патриція зобов'язала мене записатися у школу, щоб отримати водійське посвідчення. Вона любила їздити, але сама за кермом вже довго бути не могла, тому було необхідно, щоб я навчилася добре водити машину. Це було не побажання, а наказ, бо кожна жінка має водити машину, такий нині час. А коли я, сміючись, сказала, що не маю авто і не знаю чи зможу купити, то вона відповіла, що немає проблем, які не можна вирішити, варто хотіти.
Кожного року ми їздили на море, красиві місця і шикарні пляжі, що були ще однією слабинкою Патриції. Так разом з нею, я потрапила на Сардинію, Іскю, Калабрію та Сицилію. Ми об’їздили Італію вздовж моря з обох боків. Я була для неї подругою, а не хатньою робітницею. Вона зробила моє життя насиченим і щасливим. Моя мама померла давно, то Патриція стала для мене дуже дорогою людиною. Вона перебрала на себе обов'язки -- вивчити мого сина, і заплатила за його навчання та проживання. Їй подобалося, що він виявився вдячним за її турботу. Я вмовила її поїхати в Україну, до Львова, моє місто дуже сподобалося Патриції. Вона захотіла купити квартиру, ми довго шукали і знайшли таку, як вона хотіла, купили і вона тут же подарувала мені, я була шокована, а Патриція задоволена і щаслива. Вона допомогла об меблювати тепер вже моє житло. Я не знала, чим могла віддячитися їй за все те, що вона для мене робила, а зробила дуже і дуже багато. На кожний мій день народження і свята вона робила подарунки, це були золоті прикраси, дорога одежа або щось для мого дому. Ну, як її можна було не любити, і я любила, не за гроші, а за її відношення. Це був не перший мій рік в Італії, я вже пройшла тут вишкіл і гарт в заробітчанському горнилі. Я давно вже не вірила в добрих фей і казки про попелюшку, наслухалась про біль і образи від наших жінок, та й сама скуштувала гіркий смак принижень. Тому, розповідаючи цю історію, я розумію, що це було великим щастям для мене -- зустріти Патрицію, справжню сеньйору з великим серцем. Так рік за роком, я була з Патрицією вже шість років, які пролетіли напрочуд швидко.
І… вона захворіла. Це був рак, а для мене шок, бо я не хотіла сприймати цю страшну невиліковну хворобу. Патриція, як завжди, оптимістично поставилася до страшної звістки, -- від чогось мушу вмерти, ніхто не вічний. А я плакала, втратити Патрицію мені було невимовно жаль, але розуміла, що зарадити нічим. Оточила її піклуванням і увагою, це той мізер, що я могла зробити. Ми пройшли важкий курс хіміотерапії, довге лікування, але хвороба виявилася невблаганною і сильнішою, по краплині вона забирала життя в моєї Патриції. На допомогу приходила медсестра, щоб медичними препаратами полегшити біль та страждання. А моя Патриція згасала, як воскова свічка, схудла й посунулась, втратила сон і апетит. Болі, що мучили її, не давали спати, не спала і я, сиділа біля неї, щоб хоч якось зменшити страждання. Це були важкі дні, нікому не бажаю, навіть ворогові, бо муки, які терпіла Патриція важко передати. Вона стійко терпіла, але кожній порух давався їй з великою напруженістю.
Нічні безсоння випотрошили і мене, я сновигала, як здохла муха, але хотілося щось і в хаті зробити, не можна було жити в пилюці та безладді. До Патриції приходили лікарі, друзі, тому я не могла дозволити приймати гостей в брудній квартирі. Я блукала по дому, розглядаючи картини і статуетки, витирала меблі, чистила килими і підлогу, все це було як кажуть “на автопілоті”, треба було робити і я робила. Думки мої були зайняті Патрицією, мені було жаль втрачати її, дорогу для мене людину, яка так багато зробила і так багато відкрила та навчила мене. Сил без належного сну не було, але я кріпилася. Стрепенулася від гуркоту побитого скла, побачила перед собою розбитий стіл, на який впала одна із статуеток, яку я витирала. Переді мною була купа кришталевої солі. Стільниця розсипалася вщент, а я стояла й дивилася, і розплакалася. Почувши шум, мене покликала Патриція, щоб дізнатися в чому справа. Я плачучи розповіла їй про стіл.
-- Покажи мені, -- попросила вона. Подивившись на голий без стільниці стіл, вона погладила мене по руці і сказала,
-- А він мені так подобається більше.
Я розуміла, що то вона мене хотіла втішити, сльози не давали мені сказати й слова. А Патриція, махнула рукою і промовила,
-- Не вартує він твоїх сліз, це тільки стіл. Цінність має лиш людське життя, що не купити ні за які гроші. Я помираю, а ще так хотілося допомогти тобі, потішитися разом з тобою внуком від твого сина. Ви стали для мене моєю сім'єю. А стіл і це все, що тут залишиться і піде на розгули мого брата , то чого за ним шкодувати. Мабуть, мій покійний чоловік не хотів, щоб стіл потрапив в чужі руки. Не плач. Візьми когось собі на допомогу, бо впадеш з ніг.
Я дивилася на цю велику жінку, від якої я впізнала стільки доброти і мала стільки допомоги. Вона допомогла мені зробити весілля синові, засипала подарунками мого внука, якого любила, як свого. Вона замінила, ні, вона була мені за матір, за сестру і за подругу. Я не відходила від Патриції до останніх її днів, вона померла в мене на руках. Мені було дуже важко дивитися, як вона поволі відходить, залишаючи цей світ.
Нотаріус зачитав заповіт, по якому брат отримував у спадок квартиру і гроші. Мені дісталися картини, які я любила найбільше, колекція статуеток і п'ятдесят тисяч євро, та виплати за всі роки, що я була поруч з нею. В закритому листі Патриція просила мене не йти більше працювати в найми, не служити нікому. Там було прохання хоч раз в рік приїхати на її могилу, для цього вона залишила спеціальний рахунок і розпорядження. Все своє золото вона ще раніше віддала мені,
Я повернулася в Україну, але два рази на рік приїжджаю на могилу до Патриції, несу квіти тій, що змінила моє життя, для дорогої мені людини. Стіл я забрала також собі, замовила іншу стільницю і тримаю на нім фотографію Патриції.
Немає коментарів:
Дописати коментар