Людмила була гарна, світловолоса жінка з відьомськими очима кольору зелених водоростей. Пишні форми, не робили її товстою, а додавали такого “шарму”, що хотілося простягти руку, щоб погладити чи пощипати, аби відчути пружність жіночого тіла. Ось така пухленька пампушка, завжди усміхнена щебетушечка була ласим шматочком для чоловіків. Людмила жартувала й фліртувала з усіма. Коли в неділю приходила на площу, де стояли наші автобуси, то її переливчастий сміх розливався навколо і ще довго висів в повітрі кришталевим дзвоном. Чоловіки, що були далеко від домівки летіли, як мухи на мед, аби бути поруч, а то і ніби ненароком зачепити, щоб торкнутися звабливої жінки. Залицяльників їй не бракувало ніколи. Вона купалася в чоловічій увазі й прихильності. В міру доступна, Людмила не кидалася в обійми до кожного, була прискіпливо вибірковою. Любила гроші (а хто їх не любить), тому віддавала перевагу тим, хто міг запросити її до ресторану, або й покатати на автомобілі. Мужчина без автомобіля був не для неї. Ну не те щоб ігнорувала, просто вміло виходила з ситуації, нікого не ображаючи. Та й чоловіки їй все прощали, якось не виходило в них сердитися на неї.
Всі знали, що Людмила має вдома чоловіка. Вона розповідала, що чоловік її дуже любить. Не хотів, щоб вона їхала, але їй не подобалося монотонне життя, захотілося чогось нового. Приїхала до Риму, щоб побачити старовинне місто і підзаробити грошей аби відкрити щось своє вдома. Мріяла мати невеличке підприємство, щоб спокійно зустріти старість, так сміючись пояснювала Людмила. Працювала, як всі, мала вихідний в неділю, який хотіла провести з вигодою в своє задоволення. Приходила на площу, де збиралися українці аби випити, поспілкуватися, пошукати роботу, поділитися новинами з дому. Якщо випадала й ще якась розвага, то не дуже опиралася, життя одне, то чого його не жити.
Не всі витримували довгу розлуку з рідними, заводили нові знайомства, щоб хоч якось вижити в розлуці. Іноді для покращення свого психологічного стану, а досить часто й для задоволення тілесного, якби вульгарно це не звучало, але природа вимагає свого. Тому знайомства з легкого флірту іноді переходили в серйозні відносини і тоді крушилося все -- сім’я в обох випадках. Тут на заробітках, це були не поодинокі випадки, але така вона дійсність. Відстань робила свою брудну справу, не питаючи згоди. Валилося все, що інколи здавалося мало бути непорушним, міцним і стабільним, але розлука не завжди зближує, а й розводить. Це болюча правда, що завжди була поруч в заробітчанському повсякденні.
Людмила не мала в своїх планах, -- розводитися зі своїм чоловіком, тому кожного місяця посилала йому передачі, купувала подарунки і смаколики, а також гроші. Будучи тут без документів, не хотіла тримати великі суми біля себе і довіряла свої зароблені гроші чоловікові, з яким збиралася жити разом по приїзді. Вона не бачила нічого поганого в своїх короткочасних романах. То для здоров’я треба, казала сміючись.
-- Ой, Людко, дивись, бо кине тебе твій Місько, -- не раз говорила їй сестра Тетяна, що була цілковитою протилежністю. Серйозна й стримана, не вражала своєю красою, як її сестра. Тетяна осудливо махала головою, осуджуючи сексуальну невгамовність Людмили.
-- Схаменися, дурепо, не сміши людей. Не роби ганьби, не веди себе, як проститутка, -- пробувала напоумити свою сестру. Але намарне.
-- Не кине, ти ж знаєш, що він без ума від мене, де він ще таку знайде. І там хіба знак залишається? Як він знатиме, а ти не скажеш. -- відповідала Людмила.
-- Не будь монашкою, це тебе ніхто не хоче, а я хочу подобатися, поки ще молода. Хіба то гріх, коли я побуду з кимось годинку, та не збираюся я кидати свого Михайла. -- так пересварювалися між собою сестри.
Тетяна любила свою сестру і не бажала їй зла, хоч і не подобалася їй така поведінка, але нічого не могла вдіяти. дивувалася тільки, що та так змінилася, бо вдома була зовсім іншою. А тут, “ наче з цепу зірвалася” невгамовна якась стала. В них з Михайлом була гарна сім’я, ось і син вже виріс вивчився, працює. Михайло чоловік добрий і й справді дуже любить свою Людмилу. Жили вони душа в душу, нічого їм не бракувало. Тетяну здивувало рішення Людмили їхати до Італії, хоча сама вже тут довгих шість років, була змушена, бо втративши роботу не зводила кінці з кінцями. Діти ще вчилися, а чоловік не міг поїхати, бо здоров’я не дозволяло. Чого не вистачало забезпеченій матеріально сестрі не розуміла, але чужа сім'я -- темний ліс. І ось тут ще й ця халепа, -- Людина розбещеність. Ну, може не зовсім така , як в інших, але легше Тетяні від того не було.
-- Не повинна себе жінка так вести, не повинна, -- не переставала говорити сестрі.
А Людмила сподобала собі Тараса, що вже не перший рік був тут, мав машину, працював в багатій італійській родині водієм, був на хорошому рахунку, мав гарну зарплату. Йому теж подобалася невгамовна весела й смішлива Людмила, він не відмовлявся провести свій вільний час зі своєю пампушкою. Тарас також був жонатий, але свою дружину привозити не спішив. Він не хотів, щоб вона працювала на годинах випуцовуючи чужі унітази, або заробляла собі нервові хвороби доглядаючи вередливих хворих, яких свої діти не терпіли, тому й наймали доглядальниць. Вже кілька років він шукав таку роботу, щоб бути разом з дружиною.
Людмила була для нього не більше, ніж розрядкою, коротшанням часу у вихідний день. Він їй ніколи цього не казав, а навіщо, так цікавіше. Вона ж теж не одинока вдома чекав\є чоловік, якого він не розумів,-- щоб відпустити жінку на заробітки, а самому залишитися вдома. Тарас знав багато жінок, що їх біда пригнала їсти нелегкий заробітчанський хліб; то були вдови або ще не заміжні; жінки, що залізли в борги через пиятику чоловіка або навчання дітей, чи незакінчену будову або втративши роботу та маючи вже немолодий вік, не знаходили свого місця й призначення. Але коли нормальний здоровий чоловік відправляв свою жінку на заробітки, а потім жив на її гроші й “подачки”, це було поза його розумінням. Такий чоловік не мав у нього поваги, як чоловік. Тому його не гризла совість, не заїдало сумління, розважаючи чужу жінку, що тут , як він вважав була нічийною.
Всі вже звикли до того, що вони були разом, не вони перші і не вони останні. Такі пари з'являлися і зникали, а іноді навіть одружувалися, але у Тараса й Людмили не той варіант, їм просто було добре разом. Тарас їздив додому в свою відпустку, а Людмила чекала, щоб отримати свої документи, тому вже три роки не була вдома, а розмовляла зі своїм Михайлом по телефону. За домом вона не скучала, за чоловіком теж не дуже, але дзвонила часто.
І ось , на кінець, вона отримала свій дозвіл на роботу й перебування тут в Італії, могла поїхати додому. Збиралася й складалася, пакувалася й загрузилася -- хотіла набрати всього й багато. Три роки то не малий термін, то мала бажання приїхати гонорова з розмахом, щоб знали всі, що вона не просто “байдики била”,а заробляла в “поті лиця свого”. Тому купляла подарунки мало не кожній “собаці”, всім подругам, знайомим, яких збиралася навідати, не кажучи вже про чоловіка і про сина, яким подарунки були брендові від знаменитих модних кутюр'є. Людмила раділа, як мала дитина, якось враз їй захотілося побувати вдома, побродити знайомими місцями, походити з Михайлом по родичах і знайомих. Якась невідома сила тягнула додому, хотілося наїстися свого борщику, своїх голубців, випити самогоночки й закусити сальцем. Її аж трясло в лихоманці всіх тих зборів і збирання. Говорила про це на кожному кроці, набридаючи всім своїм смакуванням про майбутню поїздку.
Так сталося, що якийсь час я не бачилася ні з Людмилою ні з Тетяною, за роботами та відпустками наші шляхи не перетиналися. Аж ось однієї неділі, побачила Тетяну, а поруч з нею ( то не можна було повірити) -- Людмилу. То була тінь від добре знаної мені Людмили, -- змарніла й бліда, впала з лиця й виглядала на важкохвору. Змінилася до невпізнання, аж не вірилося, що це та сама Люда пампушка-щебетушка, та сама жінка, навколо якої роєм крутилися залицяльники.
-- Що з тобою? -- запитала я.
-- А ... не питай. Бачиш, яка стала. -- ледь мовила Людмила.
-- Ти, що не дай Боже, захворіла?
-- Та ні. А може й так. -- І з сумних очей полилися сльози.
-- Не маю я -- ні хати, ні чоловіка, ні грошей, нічого.
-- Це ж як? -- не могла повірити я.
-- А отак! Я приїхала, а він мене виписав, з хати, подавши в розшук, як безвісти зниклу. За мої гроші він зі мною розвівся і розписався з кумою. А я йому всі зароблені гроші віддавала, бачила таку дурепу, -- ревіла Людмила, схлипуючи й втираючи носа.
-- А що син, не знав? -- не йняла віри я.
-- Каже, що не знав, він живе окремо зі своєю дівчиною. Їм теж мої гроші перепадали, то й став на сторону свого тата. Але я вже нікому не вірю -- хлипала Людмила.
-- Приїхати в нікуди, нічого не застати. За мої гроші вони все переробили, все змінили, повикидали мої речі, приватизували хату. А що докажеш? В поліції кажуть, що все зроблено згідно з законом. Мене виписали, бо була відсутня більше, ніж три роки. Зараз він жонатий і я не маю права до нічого. Воно ж, бидло, знало де я є, гроші брало й на куму тратило. Синові казав, що кума йому допомагає, щоб йому чорт допоміг в пеклі горіти! -- лютувала жінка.
Я мовчала, а що тут скажеш. Такі випадки вже мали місце й раніше, але знову ж відстань і розлука, не завжди на стороні заробітчан.
-- А Тарас? Ти як з ним?-- запитала я.
-- О! Це ще один брехливий обманник. Ми перед моїм від'їздом знайшли роботу на копію, доглядати одну віллу на Сардинії, куди господарі приїздили тільки на літо, а решту часу вона стояла пуста. Там поруч є флігель, де мали жити ми. Гарне місце і робота добра, багаті французи платили за догляд вілли, а в період свого перебування за прибирання та вміння готувати їсти, виходило на двох більше двох тисяч на місяць. Роботу знайшла я, через свою сеньйору. Тарас так зрадів, що одразу поїхав додому, щоб потім, коли повернуся я, йти разом працювати. Він поїхав подивився і домовився з власниками вілли, про зарплату і все решту. Казав мені, що то райський закуток. Я так надіялася, що хоч так зможу пережити зраду свого чоловіка, а він, “гад такий” привіз свою жінку і поїхав з нею на Сардинію. Бач як повернулося, знову я за бортом, ну як я це маю пережити. -- плакала й кляла все і всіх Людмила.
До нас підійшла Тетяна, мовчки погладила по спині сестру і з сумом зітхнула.
Що тут скажеш, воно як рветься, то по живому. Життя воно таке, інколи брикне так, що злетиш додолу, а піднявшись довго чухаєш забите місце. І добре, коли падаєш на сідниці, а то ж ні, частіше -- головою, чи то мозок важчий, чи пустотою тягне до землі. Хтозна...
Всі знали, що Людмила має вдома чоловіка. Вона розповідала, що чоловік її дуже любить. Не хотів, щоб вона їхала, але їй не подобалося монотонне життя, захотілося чогось нового. Приїхала до Риму, щоб побачити старовинне місто і підзаробити грошей аби відкрити щось своє вдома. Мріяла мати невеличке підприємство, щоб спокійно зустріти старість, так сміючись пояснювала Людмила. Працювала, як всі, мала вихідний в неділю, який хотіла провести з вигодою в своє задоволення. Приходила на площу, де збиралися українці аби випити, поспілкуватися, пошукати роботу, поділитися новинами з дому. Якщо випадала й ще якась розвага, то не дуже опиралася, життя одне, то чого його не жити.
Не всі витримували довгу розлуку з рідними, заводили нові знайомства, щоб хоч якось вижити в розлуці. Іноді для покращення свого психологічного стану, а досить часто й для задоволення тілесного, якби вульгарно це не звучало, але природа вимагає свого. Тому знайомства з легкого флірту іноді переходили в серйозні відносини і тоді крушилося все -- сім’я в обох випадках. Тут на заробітках, це були не поодинокі випадки, але така вона дійсність. Відстань робила свою брудну справу, не питаючи згоди. Валилося все, що інколи здавалося мало бути непорушним, міцним і стабільним, але розлука не завжди зближує, а й розводить. Це болюча правда, що завжди була поруч в заробітчанському повсякденні.
Людмила не мала в своїх планах, -- розводитися зі своїм чоловіком, тому кожного місяця посилала йому передачі, купувала подарунки і смаколики, а також гроші. Будучи тут без документів, не хотіла тримати великі суми біля себе і довіряла свої зароблені гроші чоловікові, з яким збиралася жити разом по приїзді. Вона не бачила нічого поганого в своїх короткочасних романах. То для здоров’я треба, казала сміючись.
-- Ой, Людко, дивись, бо кине тебе твій Місько, -- не раз говорила їй сестра Тетяна, що була цілковитою протилежністю. Серйозна й стримана, не вражала своєю красою, як її сестра. Тетяна осудливо махала головою, осуджуючи сексуальну невгамовність Людмили.
-- Схаменися, дурепо, не сміши людей. Не роби ганьби, не веди себе, як проститутка, -- пробувала напоумити свою сестру. Але намарне.
-- Не кине, ти ж знаєш, що він без ума від мене, де він ще таку знайде. І там хіба знак залишається? Як він знатиме, а ти не скажеш. -- відповідала Людмила.
-- Не будь монашкою, це тебе ніхто не хоче, а я хочу подобатися, поки ще молода. Хіба то гріх, коли я побуду з кимось годинку, та не збираюся я кидати свого Михайла. -- так пересварювалися між собою сестри.
Тетяна любила свою сестру і не бажала їй зла, хоч і не подобалася їй така поведінка, але нічого не могла вдіяти. дивувалася тільки, що та так змінилася, бо вдома була зовсім іншою. А тут, “ наче з цепу зірвалася” невгамовна якась стала. В них з Михайлом була гарна сім’я, ось і син вже виріс вивчився, працює. Михайло чоловік добрий і й справді дуже любить свою Людмилу. Жили вони душа в душу, нічого їм не бракувало. Тетяну здивувало рішення Людмили їхати до Італії, хоча сама вже тут довгих шість років, була змушена, бо втративши роботу не зводила кінці з кінцями. Діти ще вчилися, а чоловік не міг поїхати, бо здоров’я не дозволяло. Чого не вистачало забезпеченій матеріально сестрі не розуміла, але чужа сім'я -- темний ліс. І ось тут ще й ця халепа, -- Людина розбещеність. Ну, може не зовсім така , як в інших, але легше Тетяні від того не було.
-- Не повинна себе жінка так вести, не повинна, -- не переставала говорити сестрі.
А Людмила сподобала собі Тараса, що вже не перший рік був тут, мав машину, працював в багатій італійській родині водієм, був на хорошому рахунку, мав гарну зарплату. Йому теж подобалася невгамовна весела й смішлива Людмила, він не відмовлявся провести свій вільний час зі своєю пампушкою. Тарас також був жонатий, але свою дружину привозити не спішив. Він не хотів, щоб вона працювала на годинах випуцовуючи чужі унітази, або заробляла собі нервові хвороби доглядаючи вередливих хворих, яких свої діти не терпіли, тому й наймали доглядальниць. Вже кілька років він шукав таку роботу, щоб бути разом з дружиною.
Людмила була для нього не більше, ніж розрядкою, коротшанням часу у вихідний день. Він їй ніколи цього не казав, а навіщо, так цікавіше. Вона ж теж не одинока вдома чекав\є чоловік, якого він не розумів,-- щоб відпустити жінку на заробітки, а самому залишитися вдома. Тарас знав багато жінок, що їх біда пригнала їсти нелегкий заробітчанський хліб; то були вдови або ще не заміжні; жінки, що залізли в борги через пиятику чоловіка або навчання дітей, чи незакінчену будову або втративши роботу та маючи вже немолодий вік, не знаходили свого місця й призначення. Але коли нормальний здоровий чоловік відправляв свою жінку на заробітки, а потім жив на її гроші й “подачки”, це було поза його розумінням. Такий чоловік не мав у нього поваги, як чоловік. Тому його не гризла совість, не заїдало сумління, розважаючи чужу жінку, що тут , як він вважав була нічийною.
Всі вже звикли до того, що вони були разом, не вони перші і не вони останні. Такі пари з'являлися і зникали, а іноді навіть одружувалися, але у Тараса й Людмили не той варіант, їм просто було добре разом. Тарас їздив додому в свою відпустку, а Людмила чекала, щоб отримати свої документи, тому вже три роки не була вдома, а розмовляла зі своїм Михайлом по телефону. За домом вона не скучала, за чоловіком теж не дуже, але дзвонила часто.
І ось , на кінець, вона отримала свій дозвіл на роботу й перебування тут в Італії, могла поїхати додому. Збиралася й складалася, пакувалася й загрузилася -- хотіла набрати всього й багато. Три роки то не малий термін, то мала бажання приїхати гонорова з розмахом, щоб знали всі, що вона не просто “байдики била”,а заробляла в “поті лиця свого”. Тому купляла подарунки мало не кожній “собаці”, всім подругам, знайомим, яких збиралася навідати, не кажучи вже про чоловіка і про сина, яким подарунки були брендові від знаменитих модних кутюр'є. Людмила раділа, як мала дитина, якось враз їй захотілося побувати вдома, побродити знайомими місцями, походити з Михайлом по родичах і знайомих. Якась невідома сила тягнула додому, хотілося наїстися свого борщику, своїх голубців, випити самогоночки й закусити сальцем. Її аж трясло в лихоманці всіх тих зборів і збирання. Говорила про це на кожному кроці, набридаючи всім своїм смакуванням про майбутню поїздку.
Так сталося, що якийсь час я не бачилася ні з Людмилою ні з Тетяною, за роботами та відпустками наші шляхи не перетиналися. Аж ось однієї неділі, побачила Тетяну, а поруч з нею ( то не можна було повірити) -- Людмилу. То була тінь від добре знаної мені Людмили, -- змарніла й бліда, впала з лиця й виглядала на важкохвору. Змінилася до невпізнання, аж не вірилося, що це та сама Люда пампушка-щебетушка, та сама жінка, навколо якої роєм крутилися залицяльники.
-- Що з тобою? -- запитала я.
-- А ... не питай. Бачиш, яка стала. -- ледь мовила Людмила.
-- Ти, що не дай Боже, захворіла?
-- Та ні. А може й так. -- І з сумних очей полилися сльози.
-- Не маю я -- ні хати, ні чоловіка, ні грошей, нічого.
-- Це ж як? -- не могла повірити я.
-- А отак! Я приїхала, а він мене виписав, з хати, подавши в розшук, як безвісти зниклу. За мої гроші він зі мною розвівся і розписався з кумою. А я йому всі зароблені гроші віддавала, бачила таку дурепу, -- ревіла Людмила, схлипуючи й втираючи носа.
-- А що син, не знав? -- не йняла віри я.
-- Каже, що не знав, він живе окремо зі своєю дівчиною. Їм теж мої гроші перепадали, то й став на сторону свого тата. Але я вже нікому не вірю -- хлипала Людмила.
-- Приїхати в нікуди, нічого не застати. За мої гроші вони все переробили, все змінили, повикидали мої речі, приватизували хату. А що докажеш? В поліції кажуть, що все зроблено згідно з законом. Мене виписали, бо була відсутня більше, ніж три роки. Зараз він жонатий і я не маю права до нічого. Воно ж, бидло, знало де я є, гроші брало й на куму тратило. Синові казав, що кума йому допомагає, щоб йому чорт допоміг в пеклі горіти! -- лютувала жінка.
Я мовчала, а що тут скажеш. Такі випадки вже мали місце й раніше, але знову ж відстань і розлука, не завжди на стороні заробітчан.
-- А Тарас? Ти як з ним?-- запитала я.
-- О! Це ще один брехливий обманник. Ми перед моїм від'їздом знайшли роботу на копію, доглядати одну віллу на Сардинії, куди господарі приїздили тільки на літо, а решту часу вона стояла пуста. Там поруч є флігель, де мали жити ми. Гарне місце і робота добра, багаті французи платили за догляд вілли, а в період свого перебування за прибирання та вміння готувати їсти, виходило на двох більше двох тисяч на місяць. Роботу знайшла я, через свою сеньйору. Тарас так зрадів, що одразу поїхав додому, щоб потім, коли повернуся я, йти разом працювати. Він поїхав подивився і домовився з власниками вілли, про зарплату і все решту. Казав мені, що то райський закуток. Я так надіялася, що хоч так зможу пережити зраду свого чоловіка, а він, “гад такий” привіз свою жінку і поїхав з нею на Сардинію. Бач як повернулося, знову я за бортом, ну як я це маю пережити. -- плакала й кляла все і всіх Людмила.
До нас підійшла Тетяна, мовчки погладила по спині сестру і з сумом зітхнула.
Що тут скажеш, воно як рветься, то по живому. Життя воно таке, інколи брикне так, що злетиш додолу, а піднявшись довго чухаєш забите місце. І добре, коли падаєш на сідниці, а то ж ні, частіше -- головою, чи то мозок важчий, чи пустотою тягне до землі. Хтозна...
Немає коментарів:
Дописати коментар