Спокуслива сирена (Остап Бендер в спідниці)

Вміння робити гроші, саме робити, а не заробляти, то є великий талант, яким ще треба вміло  скористатися.  Таких часто називають шахраями, але це не вірно, бо аферист не обдурює, він створює такі умови і такі обставини, що людина сама погоджується на співпрацю. Головне, мати добре підвішений язик і вміння  переконати.   Вмовити можна навіть камінь, якщо в нього гроші є, то  й він пересунеться. А коли до всього  є талант  -- розкрутити людину, розговорити її,  стати психологом з навичками гіпнозу,  ясна річ,   не задарма.

 Ніна мала талант робити гроші. Не завжди чесним шляхом, але гроші мали належати їй, навіть, якщо вони чужі.

-- Ти бачила, там гроші збирають, -- запитала мене знайома.

-- Навіщо?

-- Ніна збирає на лікування від раку  своїй племінниці. 

-- Ні ще не бачила, і дають?

-- Так, хто скільки може. Я ще не отримала платню, то багато не дала.

-- Йду подивитися.

Я підійшла до скриньки і почала читати прикріплений на ній аркуш паперу.

-- Оце так новина, Ніна знову в бізнес вдарилася, -- почулося позаду мене.

Дві жінки стояли і теж читали написане.

-- Та немає в неї ніякої племінниці. Я всю її родину знаю, ми живемо поруч.

-- Не може бути такого, як так можна людей дурити, -- заперечила інша.

-- А в неї все може бути, вона й не на таке здатна. Ще та штучка, обведе навколо пальця, а ти будеш щаслива, що  з нею познайомилася. Там ще бабця такої вроди була, вміла на добре й на зле допомогти, довго не могла померти, мусіли дах зривати.

-- Ти якісь такі страхи розказуєш, що аж лячно.  Та як таке може бути, -- здивувалася жінка.

-- А ти ось в неї й запитай, най про бабцю розповість. Ніна, а це яка з твоїх племінниць така хвора, дай мені згадати, щось не згадаю нікого, -- голосно говорила жінка.

Я повернулася й побачила жінку, що стояла віддалік і спостерігала за своєю скринькою. Середнього  зросту, з розкішним каштановим волоссям, що легко збігало по плечах і закінчувало свій шлях трохи вище талії.  Симпатична  з темними пронизливими очима, що вивчали і зосереджено  спостерігали за всім і всіма. Вона робила спробу не звертати увагу на жінку, що зверталася до неї, але їй не вдалося. Люди почали дослухатися до їхньої розмови і Ніна підійшла до скриньки, щоб забрати її.

-- Чого ти репетуєш? Приніс тебе дідько. То місяцями не виходить, а це чорт  надніс. Йди, де йшла. Знає вона моїх всіх. Якраз, не вгадала,  маю племінницю,  про яку ти не знаєш, -- шипіла тихенько Ніна.

-- Ага, не виходила, а це прийшла, гроші тобі принесла, що вже не збираєш? -- не вгавала жінка.

Ніна загребла скриньку і повернулася до виходу. Якийсь час ще було видно її каштанове волосся і довгу спідницю, що  прикривала ноги до щиколотки. Якраз надійшла людська хвиля, щойно з автобусу і Ніна загубилася  в натовпі. Деякі цікаві зупинилися і обговорювали випадок:

-- От і давай після цього комусь гроші. Який сором.  Нічого святого.

Мало помалу люди  розійшлися, бо сюди  приходили передати передачу або отримати, купити  чи обміняти книги,  пошукати роботу, поспілкуватися  одна з одною, словом, кожний мав свої справи. Взимку збиралися  в якомусь парку,  а влітку спішили до моря.

 Якогось дня до нас в парк прийшла Ніна, де ми з нею  познайомилися. Ніна запрошувала жінок записатися  в організовану нею агенцію знайомств. Принесла анкети, заразом і квитанції на початковий внесок.  Вона захоплено розповідала про чоловіків, які просто закохані в українських жінок і вже у снах  бачать свою обраницю.

-- Звичайно, що чоловіки є різні, в них різні інтереси й смаки, але всіх об’єднує одне бажання -- знайти свою половинку, своє кохання, свою єдину й неповторну. Якраз таких чоловіків з серйозними намірами ми відбираємо й знаходимо їм пару. Я пропоную бажаючим познайомитися з нашими умовами і заповнити анкету, та оплатити свій перший внесок, єдиний, бо решту грошей ми беремо з чоловіків, вони платять за обох.

Ніна так яскраво та мальовничо все те розповідала, так переконливо пересипала фактами та прикладами, що мені самій захотілося знайти того єдиного й неповторного принца. Жінки слухали й кивали головами, а коли почули, що чоловіки платять подвійну ціну, аж в долоні заляскали.

-- Оце правильно, вони повинні платити, а чому ні, справедливо…

Ніна схвально підтримала їх:

-- Та звичайно, ми ж сюди приїхали заробляти, то які наші  гроші в порівнянні з їхніми. В кожної є сім’я, маємо де гроші подіти, усіх дірок не залатаєш.

Жіночки радісно й легко заповнювали свої дані, платили по десять євро і отримували  квитанцію. Ніна пообіцяла всім дзвонити  при першій же можливості, тільки  но на обрії забовваніє жаданий претендент.

-- Як думаєте, подзвонить? -- з сумнівом промовила одна.

-- Та чом ні. Звичайно. Знаєте скільки їх є, що хочуть познайомитися, а ось через службу знайомств і знаходять. Ось моя знайома…

-- А ось моя подруга… -- розмови перейшли на іншу тему і Ніну забули. Вже не так  було шкода тих десяти євро, бо хто знає може й справді… Кажуть: під лежачий камінь вода не біжить.  Кожна в душі сподівалася на успішне вирішення  своєї справи, адже надія помирає останньою.

 Щонеділі площа, де збиралися українці, як завжди  вирувала натовпом людей. Шматочок України, так можна було назвати той куточок, де  купували  газети, журнали, спілкувалися, ділилися та допомагали одне одному знайти чи поміняти роботу.  Допомагати -- то святе -- сьогодні ти, а завтра тобі, так має бути і так було. До гурту, де про щось гомоніли жінки, підійшла Ніна:

-- Дівчата, хто роботу шукає?

Одразу повернулося декілька зацікавлених поглядів:

-- А що маєш?

-- Маю на сім’ю І на стареньку бабку, також шукають няню, але треба добре розмовляти  італійською, знати кухню.

Не треба говорити, що бажаючих знайшлося кілька. Ніна не спішила, вона вивчала уважно кожну, слухала і запитувала. Вибравши когось, вона відзивала на сторону і про щось домовлялася.  “Жертви” погоджувалися майже всі, ствердно кивали головою і записували телефон.

-- А чого це так все таємниче? -- запитала одна.

-- А щоб  не робити конкурсу на місце. Якщо я всім дам номер телефону, то вони почнуть вибирати, а так є одна, ну може двоє людей і досить, -- пояснила  Ніна.

Не погодитись з такою логікою було важко. Кожен, хто шукає роботу, хоче її отримати, а не чекати в хвилюванні --  пощастить чи не пощастить.

-- То може ви й нам поможете? -- поцікавилась одна.

-- Якщо буде робота, то чому ні. Звичайно.

В неї задзвонив телефон.

-- Слухаю. Хвилинку я запишу.

Вона почала робити записи в блокноті, час від часу повторюючи почуті слова вголос. Розмова точилася навколо роботи, це випливало з почутих фраз.  Ніна закінчила розмову і повернулася до гурту:

-- Є робота, непогана, платять добре.

-- Ой мені так потрібно, -- обізвалася одна з жінок.

-- Ніяк не можу знайти щось нормальне, все попадає, або тяжке  або не платять.

-- Ця робота коштує, ви заплатите? -- сказала Ніна.

Повисла тиша. Жінки насторожено дивилися одна на одну.

-- Це як? Платити за роботу? Рабство та ще й купувати, -- обурилася одна.

-- Кому треба, той заплатить.

-- Та якщо робота добра, то можна й оплатити, -- почала інша.

-- Ще чого. Не буду я платити, між своїми знайду. Як вам не соромно. Приїхали на заробітки і маємо платити за доброго господаря. Хай йому трясця.

Ніна не перечила, мовчки спостерігала за обуреними жінками. Потім повернулася і попростувала до метро. Її ніхто не зупиняв. Говорили між собою  на підвищених тонах, не добираючи слів, щедро вживаючи багатоповерхову лайку та прокляття.

Треба було їхати й мені додому, попрощавшись з усіма, я поспішила. Біля метро, як не дивно, сиділа й розмовляла по телефону Ніна. Закінчивши розмову, вона підійшла до мене і сіла поруч в метро. Розмовляючи, ми вияснили, що їхати нам  в одну сторону, тільки вона виходить на зупинці Оттавіано, а мені ще пару зупинок після.

-- Давно тут? -- запитала Ніна.

-- Порівняно з тобою, ні. Я  тільки два роки.

-- Таки так, мій стаж перебування тут добігає вже шести років.

-- Я по твоїй розмові зрозуміла, говориш італійською добре, відчувається, що вже зі стажем.

-- І ти будеш, -- запевнила Ніна.

-- На все треба час.

Так розмовляючи про буденні справи ми приглядалися одна до одної.

-- Бачу ти тут вже підприємницьку діяльність розвинула.

-- А як інакше виживеш. Тут все треба вміти.  Думаєш, легко крутитися, а життя заставляє.

Вона розповідала про життя-буття та злиденні заробітки. Голос лився сріблястим струмочком, тихий, чарівний та чудесний. Переходив з тихого в переконливий і впевнений, то бархатисто соковитий з солодкими руладами, то вкрадливо довірливий. Говорила так мило, так пестливо  обгортала теплотою і ніжністю, так щиро без фальшивих ноток. Хотілося сидіти і … слухати.

-- Чорт! -- я тріпнула головою, відганяючи те маревне плетіння слів.

-- Це вона на мені пробує свої чари. Ще чого  не вистачало, -- пронеслося а моїй голові.

Ніна  дивилася своїми чорними очима, той погляд проникав у душу.  Голос заколисував своїм  чарівним тембром.

-- О, та вона володіє гіпнозом, -- подумала я.  З зусиллям відвела  свої очі і почала дивитися на людей. Поволі  позбулася  її впливу.

Ніна не здавалася:

-- Ти маєш мій номер?

-- Ні. Мені не треба. Я роботу не шукаю, женихів також.

-- Все може бути, ти візьми, -  і вона простягнула мені папірець з номером телефону.  Ніна вийшла на своїй зупинці, а я в думках перебирала  й обдумувала той незвичайний вплив на психіку. Ніколи не була слабкою, а під її голос мало не заснула. Листочок з номером полетів в перший побачений мною сміттєвий бак.  Мені здалося, що й дихати стало якось краще.  Втомилась я таки за день.  Вночі мені наснилася відьма, що дуже нагадувала Ніну.

-- Ще цього мені бракувало, -- чортихнулась я спересердя.

Вільне місце в квартирі зайняла нова жителька -- Женя. Весела й смішлива, світловолоса, в міру повненька (така собі пампушечка)  мила   і добра жіночка сорока двох років. Приваблива й красива, не так уже й багато є помітних та видних жінок. Такі подобаються  чоловікам, проте  деякі бояться  мати поруч себе показну красуню, щоб не створювати собі проблем. Вона була з таких -- красивих і видних. Мимо такої чоловіки не проходять, щоб не озирнутися.

Женя не комплексувала, одразу розповіла про свої плани:

-- Жениха шукаю, багатого. Набридло в злиднях жити. Поки є попит на мою молодість і зовнішність, треба знайти. Через пару років ніхто й не  гляне в мою сторону. Я тут одне агентство  знайомств знайшла, обіцяли допомогти  без проблем. Там така жінка працює -- супермудра і розумна. Вона розповідала, що вже багатьох влаштувала, а з моєю зовнішністю  вона знайде швидко.

-- А де то та агенція? -- запитала одна.

Женя назвала адресу. Мені те місце не було знайоме і я не звернула уваги.

-- А жінку, що тобі взялася допомагати, Ніна звуть?

-- Так, а ти там була? -- здивувалася Женя.

-- Я ні, але знайомі там були. Може тобі пощастить, бо вони лиш гроші заплатили  і досі чекають своїх “суджених”. Молодих і гарних ще хочуть, а от кому  вже за п’ятдесят п’ять, нема чого й потикатися.

Женя зацікавлено слухала, а потім сказала:

-- Мені моя знайома порадила, вона там познайомилася. До речі, хто хоче зі мною,  Ніна запрошувала всіх. 

Вона повернулася до мене:

-- Ходімо разом, ти гарна, тобі легко буде знайти пару.

-- О ні, я вже стара для таких експериментів.

-- Можна ж спробувати, чоловіки тебе захочуть, --  не вгавала Женя.

-- Треба, щоб ще й я їх хотіла. А мені цього ярма не треба, наносилася за двадцять років заміжжя. Чудово почуваюся сама, навіщо мені той головний біль.

Женя ходили на зустрічі, знайомилася, потім розповідала нам свої враження.  Багатий не знаходився ніяк. Женя не здавалася   продовжувала свій пошук.

-- Ніна запропонувала мені одного, з грошима, зі статками, але мені лячно якось.

-- Як це? Чому?

-- Він має своє похоронне бюро.

-- І що? Чого тобі страшно, -- запитала я, а самій  стало якось не по собі.

-- Він ніби й не поганий, але коли уявляю, що він торкається мене тими руками, якими одягав мерців, стає моторошно.

-- Оце тобі. Робота, як робота. Хтось має це робити.

-- Все вірно, але він розповідає про свою роботу дивно. Каже, що працює в рукавичках, робить макіяж, маскує порізи та приводить мерця в привабливий вигляд.

-- І що тебе страшить? Вони теж люди і в важкий час допомагають іншим.

-- Та я все розумію, але … ну його, -- здригнулася вона.

-- Женю, ти дуже емоційна.

-- Може й так, але після того, як він мені розповів, що одягав недавно дуже гарну дівчину і відчув сексуальний потяг до неї. Це по твоєму нормально. Такий уб’є і зариє ніхто й могили не знайде. Некрофіл чортів. Боюся я його, крапка.

-- То пошли його подальше. 

-- Я вже, -- засміялася Женя.  Ніна дзвонила, що я йому сподобалася, а він мені ні. Сердиться  на мене, що я капризна. А як тут не капризувати, то старий, то гуляка, то має здвиги, то придурок, то ще якесь нещастя. Для неї вони клієнти, бо платять, я теж  дала їй заробити, досить. Сліпе, криве й горбате я  без неї знайду, була б охота.

Ніна не залишала свою жертву і згодом подзвонила знову, але Женя вже не велася.

Якось я спішила  в редакцію газети “Міст”, що знаходилася на вулиці Веспасіано і стикнулася з Ніною, що гуляла між столами невеличкого ярмарку з різним одягом та взуттям.

-- А ти чого тут? -- запитала Ніна.

-- Гуляю, а ти?

-- А я живу тут неподалік і працюю.

-- І сьогодні працюєш?

-- В мене лежачий старий, то я його вже нагодувала й вклала відпочивати.

-- Добра робота?

-- Та вже яка є. Платять добре і часу маю вільного багато.  Гуляю скільки хочу, ніхто не контролює.  Дівчат беру на квартиру, може треба комусь,  шість євро за ніч. 
Ми ще розмовляли з нею  про те і про се. Ніна розглядала людей,  мені здалося, що чекала когось, чи шукала. Поглядом перебігала  з одного  на іншого, прискіпливо вивчаючи. Одягнена була, як завжди в довгу до п’ят спідницю і простеньку кацавейку. Ось вона когось нагледіла і спішно почала прощатися зі мною. Мене також чекали і я поспішила піти. Вже повертаючи за ріг, побачила, як вона обнялася з італійцем середніх років, було очевидно, що вони зналися давно.

Владнавши свої справи, що забрало в мене десь до години часу, я знову опинилася  біля ярмаркових столів.  Ніна розмовляла з кимось по телефону, розмовляла досить голосно і було чути  уривки фраз. Голос був співучий та мелодійний, цукрово-медовий тембр і закличний сміх.  Вимовляючи слова, вона поправляла своє каштанове волосся і щебетала, розсипаючи переливчасті трелі.  Я знову подивувалася вмінню так майстерно володіти своїм голосом, бездоганно використовувати його тембр.  Неперевершені акторські здібності, вміння заворожувати й переконувати  співрозмовника -- такого яскравого таланту мені ще не доводилося бачити. Вона сіла на лавку і так захопилася розмовою, що ненароком вітер підхопив  спідницю, оголивши ноги.  Мій погляд вихопив жилаві ноги з важкими слоновими ступнями, з синюшними розводами випуклих венозних розтяжок. Видиво було не з приємних. Стало зрозуміло, чому штани і спідниці були незмінним атрибутом її одягу.

Ніна осмикнула спідницю, ховаючи від стороннього ока свою потворність. Вона не переставала зваблювати когось по телефону.

-- Ого, -- подумала я, -- намертво вчепилася в свою жертву. Страшна жінка.

До Ніни підійшла жінка і простягнула їй ключі. Ніна спішно попрощалася зі своїм співрозмовником.

-- Він де?

-- Мабуть, пішов. Ми чай пили, кави він не захотів.

-- Задоволена? Заплатив?

-- Так, все нормально. Дякую. Тепер хоч якась копійка з’явилася, бо ходила без нічого.

-- Все буде добре.  Я ще щось тобі підкину. Тримайся мене.

Ніна встала і пішла по вулиці. До жінки підійшла інша  і вони почали розмовляти.

-- Ти була в Ніни?

-- А що робити, грошей треба.

-- Мужичок як?

-- Та нічого, нормально.  Вже в роках, не потребував багато часу.

-- В гори поїдеш?

-- До Сімоне? Звичайно, там весело. А ти?

-- Я теж. “Погудимо.”

Жінки розсміялися. Обидві були розмальовані татуажними картинками, з величезними нігтями та накачаними губами. Дивлячись на них, я розуміла, що вони хворих тут не доглядають. Обом було десь по сорок п’ять, п’ятдесят. Добре доглянуті, але виглядали вульгарно. Їм хотілося бути молодими й сексуальними  і щоб не відстати від моди одягалися по молодіжному.   Утискували свої тіла в  менші розміри, щоб виглядати стрункішими. Але ефект був протилежний -- не стильний, а вульгарний. Це були явні  шукачі багатих кавалерів,  ловці за багатством, яких було немало й серед інших національностей.  Потенційні женихи шарахалися від таких,  як від чуми, зі страху бути обібраними до нитки.

Ніна вміла знаходити й вибирати з такої когорти потрібних  їй людей. Вона  “робила гроші” і не переймалася моральними аспектами. А тут, як кажуть “на ловця і звір біжить”. Вони шукали легкого  й не пильного заробітку, Ніна знала певні способи такого промислу і допомагала їм за певну плату. Обидві сторони залишалися задоволені.

Одним з таких заробітків були поїздки до сеньйора Симоне. Він завжди радо зустрічав своїх гостей, а Ніна отримувала бонус  в валюті. Вона привозила горілку і гарненьких жіночок, дві або три, як виходило. Гуляли вони на славу: смажили шашлики з баранини, запивали горілкою. Дівчата не дуже любили вино, але не відмовлялися від міцних напоїв, лікерів та шампанського. Симоне жив на віллі, що стояла віддалік від інших будов. Тому їхня гульня не заважала  нікому. Симоне жив один.   Готувався до приїзду своїх дівчаток, як він їх називав. Скуповував для них все найкраще, щоб вони могли ще й напакувати свої сумки додому. Овочі і фрукти мав свої  і вдосталь, а чого бракувало, то підкупляв.

Ніна була його особлива дівчинка й помічниця, для неї він не шкодував нічого. Вона організовувала йому дозвілля й свята та привозила охочих до розваг.  Такий відпочинок подобався жінкам, були такі, що приїздили часто, коли не мали роботи або були потрібні гроші. Він щедро платив їм за свій “балдеж” не тільки продуктами, а й грішми.  Гарячі україночки, гарно поївши та попивши, робили йому приємності. Масажували, натирали та пестили його ще не дуже старе тіло, гладили його причандалля, що вже нічого не могло, але ще  чогось хотіло. Симоне розумів, що вже не стане молодим, але йому так подобалася жіноча ласка. Це правда,  він платив за неї, але кому від того було зле. Вони приїжджали відпочити і заробити, а йому подобалася їхня компанія.

Ніна  знаходила  жінок, які бавилися в лікарів та медсестер, фізіотерапія  і масаж були професійними  та справжніми. Своїми вмілими руками вони доводили його до нестями, а інколи й до ерекції. Ох!  Ці чудові дівчата, могли завести його до сказу, особливо коли за діло бралися дві або три. Він сатанів від блаженства, очі йому розбігалися від їхніх принад. Так ще хотіла душа в рай, та гріхи вже не пускали.  Симоне розумів, що його час скінчився, але все одно ще на щось мав надію. Він тратив гроші на розваги. Дітей не мав, а родичів було  багато, битимуться за його статки потім, а зараз нікому до нього діла нема.

Для Ніни це був добрий заробіток.  В Римі  вона завжди знаходила когось, хто пильнував їй роботу  за їжу та спання. Вона нікому не платила, щиро вірила, що й так  робить добру справу,  допомагаючи таким чином.

 Тут вона дихала свіжим повітрям, напаковувала сумку свіжими фруктами та  овочами. Побільше б таких заробітків і таких Симонів. Гроші не пахнуть --  такими критеріями жила Ніна.

Вдома мала двох дочок вже  купила їм квартири, вивчила та й зараз допомагає. Чоловік --  музикант в ресторані, що з нього візьмеш.  Пропиває  зароблене,  добре, що в неї не просить. Робить все,  що вона каже, чи то від страху чи через свою м’якотілість та безхарактерність. В сім’ї головувала Ніна, так уже повелося з самого початку. Не розводилися, а навіщо, обох  влаштовувало таке співіснування, мали певні межі, за які не спішили переходити.

Тому, коли вона сказала, що приїде додому не одна, він покірно зібрав свої пожитки і пішов жити на село, в материнську хату. Ніна приїхала разом з італійцем його автом, оселилася в  квартирі, за яку італієць мав їй дати чотириста євро за місяць, навіщо йому знати, що квартира належить їй.

Джованні сподобалася Україна, а під щире щебетання своєї Нінель, він уже був готовий вкладати гроші, відкрити свій бізнес.  Ще не знав, чим можна зайнятися, та в цьому він повністю довірився Ніні. Ніна вже мала свої плани.  Марила своєю бензозаправкою, але швидко заспокоїлася, бо зрозуміла, що там вже все “схвачено”  і туди вже не влізти ніяк.  Та й Джованні на таку суму не тягнув,  треба було не просто гроші, а великі гроші. Тому вона вирішила, що мийка авт теж не погано, а потім ще щось придумається.

Джованні радісно заплатив за землю і по-господарськи вибрав проект  майбутньої мийки. Йому прийшлася до душі ідея Нінель. Закоханий по самі вуха,  радів, що вона в нього така пробивна та далекоглядна жінка, яку він нарешті зустрів.  Легке розчарування пробігло  при оформленні права на власність, коли йому, як іноземцю відмовили. Ніна й тут знайшла вихід, відшукала  “давніх” друзів, які за певну плату допомогли  оформити документи  на її доньку, а його вписали як співвласника на окремому папері, для зручності і його  впевненості.  Це щоб не кидалася в очі податковій службі прізвище іноземця, бо  може зрости орендна плата. Ніна продумала все, все передбачила,  так був впевнений Джованні. Яка вона пробивна, де тим італійкам до неї.

Після оформлення документів та оплати  закрутилася робота. За місяць в Україні Джованні полюбив  борщ та  вареники, а картопляники  навчився терти сам, дуже  йому подобалася українська кухня.  Повернувшись до Італії, він стежив за роботами по фото та відео, які йому  присилала донька  Ніни. Ось так  радів він, тепер має власний бізнес в Україні.  Ще трохи і вже  почне заробляти, потечуть гроші.
Мийка запрацювала невдовзі і Джованні був несказанно задоволений. З дня на день чекав свої дивіденди.

Ага! В дві руки.  В планах Ніни не було таких розтрат. Ще чого, комусь давати гроші. Вона в школі вчила добре віднімати й додавати, а от на уроках ділення її не було, пропустила вона тоді школу.  Джованні якось запитав, чи ще не прийшла пора й йому мати дохід від вкладених грошей.

Ніна розсердилася:

-- Ти тільки про гроші думаєш. Це тобі не Італія, в Україні страшна корупція і спочатку треба розкрутитися, вийти на нуль і після почати заробляти. Зачекай. 

Джованні ніяково замовкав. А Ніна своїм оксамитовим голосом вкрадливо ластилася до нього. Від її ласки він  забував про  всі свої протести. Джованні захоплено слухав той чарівний голос, закохано дивився в очі тій, що вміла “ліпити з нього коники”. Потім на самоті, не міг зрозуміти  сам себе. Коли вони разом, то він перестає бачити і чути, живе тільки нею.  Не була Ніна красунею, не була  молодою, але вміла прив’язати до себе так, що світ тьмянів   без неї. Він бачив всі її недоліки, знав її фізичні вади, але шаленів від її голосу. Готовий був все віддати за щастя чути і бачити її. І що там якісь гроші, коли є  Нінель. І най він втратив значну суму, але вона запевняє, що все буде добре.  Хіба він міг не вірити їй, його сирені з чарівним  голосом.

 А було, як в старому єврейському анекдоті:

-- Хаїм, ти коли мені гроші повернеш?

-- Я пам’ятаю, ти є в моєму списку, але будеш поминатися, то я тебе викреслю звідти.

Джованні мовчав і чекав, бо що йому залишалося робити. Наступного року він знову хотів поїхати з Ніною в Україну.

-- Коли їдемо? -- запитав він.

-- Куди?

-- В Україну. Ти ж їдеш у відпустку?

-- Я так, а ти ні.

-- Чому?

-- Я їду сама. Думала, що ми з тобою поїдемо на море, але ти не запропонував, то я поїду зі своїми дітьми в Одесу. А ти сиди тут сам, -- сердито кинула через плече.

-- Але це не справедливо. Ми не обговорювали наш спільний відпочинок.

-- А сам ти не міг додуматися, що я працюю цілий рік і мені  потрібний відпочинок. Та де тобі, ти про гроші думаєш, а не про мене, -- зі сльозами в голосі сказала Ніна.

-- Я хотів побачити, як працює моя мийка.

-- Працює, бо моя донька організувала роботу добре.

-- А я й досі нічого не отримав. Ти мене дуриш. Віддай мені гроші, бо я тебе до суду подам.

-- Треба довести, що я тебе дурила, бо я тебе за наклеп притягну.

Джованні аж задихнувся від несподіванки. Такого він не чекав.

-- Ти мене  ошукала, я цього так не залишу.

-- Роби як знаєш. Мені нічого боятися, я  грошей не крала, ти мені сам дав.

Ніна ображено встала і вийшла. Джованні отетеріло дивився їй услід.

А  Ніна вже мала іншу жертву. На цей раз вона вирішила взяти свою платню  до кінця року, це нічого,  що на вулиці  серпень, їй  потрібні гроші.  Вона вже все  порахувала. Взялася за втілення свого плану в життя.

-- Моя мама хвора і потребує операції, а в нас медицина  платна.  Мушу платити, бо я єдина донька в мами. Потім треба організувати їй хороший догляд. Я не маю де взяти гроші, крім, як просити  у вас допомогти.  Я потім працюватиму задарма, але зараз мені необхідна ця сума. -- Ніна благально дивилася на дідового сина, що якраз приїхав навідати батька. Стефано, розумів, що це проти правил, але як їй відмовиш. Ніна для певності ще й сльозу пустила.  В душі вона попросила прощення в своєї мами, якої вже не було більше десяти років, але хто про це знає. Мама простить, там на небесах.

Стефано  мав добре серце і  не міг їй відмовити. Мама для кожного  святе. Він вже давно не має мами, тому розуміє, що таке втрата. Він  виписав їй чек на потрібну суму. Потім  згадував той випадок і не міг сам собі надивуватися, бо такого з ним ще ніколи не було. Так легко і просто дати ще не зароблену суму і навіть не взяти розписку в замін. Чорт, вона якась чародійка, чи може  володіє чорною магією, інакше тут не скажеш.

Жінка, що прийшла на заміну  знала, що Ніна не повернеться сюди працювати. За роботу вона заплатила Ніні триста євро.

Час біжить швидко і невпинно.

Зустрілися ми з Ніною випадково в метро. Я не одразу її впізнала. Ніна сиділа, як завжди в довгій сукні, волосся мала заховане під хустку перев’язану  тюрбаном, очі заховані дорогими окулярами. Вона заговорила перша:

-- Не впізнала?

-- Ні, ти так змінилася.

-- Маю проблеми. Давай вийдемо тут, щось вип’ємо. Поговоримо. Мені треба прийти в себе.

Щось мені підказувало, що проблема не з простих, коли Ніна шукає виговоритися. Подругами ми з нею не були, просто знайомі. Ми вийшли на  Чіпро, зайшли в бар неподалік  метро.

-- Пам'ятаєш  Джованні?

-- Здається я бачила його з тобою. Щось  сталося?

-- Сьогодні в нього стався  інфаркт. Зараз він в госпіталі.

-- Як так? А ти звідки знаєш?

-- Це сталося біля мене. Ми розмовляли, раптом йому подзвонила його теперішня подруга.  Коли дізналася, що він зі мною, розкричалась, влаштувала істерику і заявила, що йде від нього. Він розхвилювався, почав задихатися. Ми заїхали на заправку і я викликала швидку. Добре, що  швидко приїхали і що я була поруч, а то могло бути гірше, -- скрушно промовила Ніна.

-- Яке лицемірство! -- пронеслося в моїй голові.

-- І що тепер?

-- Я подзвонила тій дурепі, щоб йшла до нього вночі сидіти. Що я ще можу зробити? Як допомогти?

-- А ви чого зустрічалися?

-- А стара пісня… любить він мене.  Знову просив повернутися.

-- Це як? Має іншу…

-- Тож і я йому так сказала. А він мені, що без мене нема йому життя.

Розхвилювався і на тобі -- інфаркт.

-- Та все буде добре. А ти знаєш його теперішню?

-- Навіщо мені вона здалася? Я з його телефону подзвонила. Вона на мене наїхала, що це я його вбила. Почала обзивати.

Ніна схвильовано колотила ложкою каву і здавалося, що зараз розплачеться. З розповідей інших людей та з власного досвіду і з того, що я про неї знала -- розуміла:

-- Не заплаче. Не вміє.

Ми вийшли на вулицю, що зустріла нас гарячим сонцем та спекою. Сіли в холодочку на лавку,  Ніна витягла з сумки віяло й почала обмахуватися. Вона злегка підняла своє плаття і я знову побачила її потворні ноги, що викликали жаль і відразу. 

-- Ти чого нічого не робиш зі своїми венами?

-- Робила, видалила, але кращими вони не стали. Ноги мені у спадок від мами дісталися. Моя тітка теж таку красу має. То в нас  родинне. 

-- Як же ти хлопців зваблюєш? -- засміялася я.

-- Голосом. Вони в мене, як миші до змії впираються, але лізуть, --  розсміялася Ніна.

-- Весела ти жінка.

-- Мені без веселощів жити скучно, я сама собі шукаю розваги.

Ніна сміялася і розповіла один випадок зі свого життя.

-- Одного разу підвозив мене один. Бачу, що йому почали погані думки  в голову лізти. Вже уявно мене роздягає та плотолюбно облизує губи, смачно приплямкуючи. То я йому підняла спідницю до колін, мало в рівчак не в’їхав. Мову йому відняло і висадив де я сказала, навіть від грошей відмовився.

Ми ще якийсь час сміялися над її пригодою.  Ніна вміла бути щедрою й душевною.
-- Як тобі вдається так їх розкручувати?

-- Сама дивуюся. Я трохи володію гіпнозом, в нас в родині по маминій  лінії всі жінки цим грішать. Таких колись на вогні спалювали, -- засміялася вона.

-- Добре в тебе виходить. Не всім так вдається.

-- І в мене не з усіма  виходить. Вони мені в очі дивляться, вухами слухають, а я вже розумію, що вони хочуть чути.  Коли  впадаю в раж, то все саме по собі стається, навіть не треба багато зусиль прикладати. Чоловіки, як діти шукають собі пригоди, а я їм допомагаю. Вони думають, що можуть мене ошукати, а я їм  влаштовую  екстрим і під шумок гроші заробляю. Чоловіки люблять тратити гроші на свої забаганки, мій обов'язок, знайти такі можливості й так втілити їхні мрії, щоб вони були задоволені, а я заробила.

Ніна змовкла і про щось напружено думала. 

-- Ще  маєш планку високу? Чого ще бракує тобі? Чого ще хочеш від життя?

-- Та ще є. Треба собі на квартиру заробити, бо я свого пияка залишила в хаті, там  його батьки  жили.  Для дітей все зробила, най працюють, а собі треба щось придумати. Не вічно ж тут сидіти, в Італії. Маємо мийку машин, страхове агентство вже відкрила для доньки, ще щось придумаю й собі. Маю тут одного, в банку працює, треба кредит взяти. Обіцяє допомогти, гарантом буде. Та я думаю, що потихенько сам і заплатить, одинокий, шукає ласки. А ти ж знаєш, що я вмію приголубити, було б за що, -- розсміялася Ніна.

Слухала її і  дивувалася:

-- Остап Бендер  відпочиває.   Аферистка, авантюристка, пройдисвітка, -- багато різних слів однакового значення можна сказати. Вона вартувала кожного. Водночас, це талант, який не кожному дається. Їй вранці принесуть стілець з діамантами, а до вечора забудуть, що вона має за нього платити.

Прощаючись, я почула, як вона відповіла на телефонний дзвінок:

-- Так, коханий. Дихаю свіжим повітрям, сиділа на лавці.  Не віриш? Можу, можу, я ж не залізна.

Віддаляючись від Ніни я думала:

-- Жаліти чоловіків?  Марна справа.   Вони не чують своє  внутрішнє “Ні”,  а дивляться їй в очі,    слухають  голос сирени і  чують лише “На”. То хто їм лікар?    Ось такий парадокс.    Ось така Ні-На.