Два рази на одні граблі

Спішила закінчити робочий день, бо мала  романтичну зустріч. Сьогодні я зустрічалася з Марком, якого мені скинула моя подруга Ольга. Ну, не скинула, а познайомила, дала йому мій номер телефону. Він подзвонив одразу, не терпілося. Домовилися на сьогодні, п'ятницю. Не дуже була готова, після роботи. Вже не встигала привести себе  в більш-менш привабливий вигляд, трохи якогось мальовидла на лиці бракувало. Йти на побачення отак дуже в натуральному вигляді трохи було лячно, але подумалося, -- не полюбить на брудно, то на чисто  -- трудно.    Я довіряла своїй подрузі, вона його знає, тому сюрпризів не очікувала. Отже, побачення!
Маємо йти на танці, ага, я й сама з себе сміюся. Кавалер на танці запросив, це мене тітку в п’ятдесят  п’ять і на танці. Вони тут в Італії, люблять танцювати, ходять вечорами вчитися, вчаться рухатися, повертатися, робити па-де-па, а вже потім, в п'ятницю, суботу і неділю --танцюють. Роблять це гарно в такт, вишукано й елегантно. Навіть старші люди, вже пенсіонери, люблять танцювати в своїх центрах. Це вже стало невід'ємною складовою  частиною італійської культури, що дуже гарно і мені подобалося. А я вже й не пам'ятаю, коли останній раз танцювала в Україні, коли  мої ноги танцювали під музику, а не зі шваброю і ганчіркою. Але нехай, все ж щось нове, а не тільки хата--робота--хата.
Марко приїхав  на гарній машині, казала Ольга, що він (geometra) це по-- нашому прораб, а вони тут гарно отримують.З машини вийшов ну, так собі на лице, а от   чорт забирай,  ростом не вдався.  Нижчий за мене, я  не така вже й висока, але вони тут дрібні якісь. Є звичайно гарні й високі, але не мій сьогоднішній  випадок.  А взагалі, чоловіки-- італійці є досить гарні, жінки --  рідко, але то моя така думка. Наші жінки часто жартують, що їхні чоловіки і наші жінки -- то була б дуже гарна нація.  Але цей, сьогодні, ну термометр, мені до пахви.
Їдемо, він все зиркає й зиркає на мене, вивчає, придивляється. Ну, звісно, що і я до нього, але нічого путнього для себе не додивилася. Але вже їду, хоч побачу зал де танцюють, бо не випадало бути ні разу, то цікаво.
Приїхали і піднялися по сходах, опинилися в ресторані, замовили собі поїсти, бо Марко теж був після роботи.Я побачила, що ми були найвище, нижче нас знаходився бар, а ще нижче танцювальна площадка. Це була площадка кругла, як арена, а в центрі не підвищенні -- оркестр, музиканти і співаки. Лунала музика і деякі пари вже танцювали. Гарно так, вміло, було видно, що вони цьому вчилися -- тримати голову, спину, руки і ногами вишивали па в такт музиці, то була полька, весела й рухлива. Пари  одна за одною пливли, підстрибували в такт, поверталися в інший бік. Я так не вміла, але мені подобалося дивитися, як уже немолоді, а подекуди й досить літні люди танцювали  і їм це приносило задоволення. Жінки були одягнені гарно, хто в платті, що гарно відтіняло фігуру, а хто в спідниці, що звивалася навколо ніг в такт танцю. Сюди приходили одягнені краще, ніж до ресторану, завважила я. Видовище було чарівне. Я побачила, що ті, хто не дуже вмів танцювати, не стидаючись приєднувалися і робили спроби копіювати більш  вмілих, при цьому зовсім не комплексували. Це мене трохи підбадьорило. Тільки ось мій танцюрист був нижчий мене, що не дуже мені подобалося.
Принесли наше замовлення. Ми їли, розмовляли, подивлялися в зал. Я розуміла, що мій співбесідник,чоловік не дурний, але, те як він відносився до жінок, насторожило.
-- О, ти вмієш користуватися ножем, -- сказав Марко.
 Я оторопіла, мені здалося, що я не зрозуміла фразу сказаної італійською, тому перепитала, --
--Що це значить?
-- Ну, я знаю, що багато українок з села не користуються ножем, бо не вміють.
-- А ти нас знаєш так  багато? -- відпарирувала я.
-- Та не так щоб, але не тільки українки а й румунки не дуже виховані.
-- То тобі такі попадалися. Хто, що шукає, то й то знаходить,-- злість в мені почала бушувати. Захотілося піти геть від цього зарозумілого пошляка.
Марко, зрозумів, що зарвався і пробував загладити ситуацію, --
-- Та я тобі хотів зробити комплімент.
-- Дякую, -- іронічно видихнула я.
Закінчивши трапезу, ми спустилися  сходами  ближче танцювальної площадки,  коли почався повільний танець, Марко запросив  мене. Це був танець для тих, хто  хотів пообійматися, Марко не гаяв часу, приступив відразу до вивчення об’єкту,  яким  на даний час була я. Ми танцювали, вірніше топталися на місці, переминаючись  з ноги на ногу,  а танцювали Маркові руки, що обмацували й гладили мої западини  й випуклості. А я дивилася зверху на маківку його голови і ледве стримувала сміх, що міг перерости в регіт, якби я не кусала собі губи. Розуміла, що  сміятися  було нетактовно, але й він вів себе  похабно, тому я відсторонилася й сказала, --
-- Вивчив?
-- Ти мені подобаєшся, ти гарна, але колюча і мене не сприймаєш всерйоз, -- відповів  Марко.
-- А що треба всерйоз, -- запитала я.
-- Ну, звичайно. Ти одна і я сам, то чому ж нам не бути  якийсь час разом, щоб пізнати  ближче один одного.
-- Ммм… навіть так, -- засміялася я.
-- А що тут такого, так багато хто робить. Ми б ходили на танці, як Ольга і Франко.
-- Ольга з Франком подали заяву, щоб поженитися. -- резюмувала я.
-- Ну так далеко не спішимо, але все може бути, -- сказав Марко.
-- Ага, все може бути, -- сміючись   сказала я.
Нарешті танець закінчився. Протанцювавши, з горем пополам, ще вальс, бо тих фігур я не знала, а вчитися ще не була готова, та й вчитель був не ахти. Слухали музику і живий спів, це було інше життя іншої країни. З сумом згадалися батьки, що важко працювали на городах, щоб вижити. Нема  в нас центрів для пенсіонерів, та  я й не думаю, що після сапи і лопати їм би хотілося  ще “вишивати” польку з гудзом  або вихилятися в вальсі на два боки. Стало так шкода наших батьків, що вони навіть не можуть собі уявити таке  життя. Після роботи на городі та біля птиці і тварин, вони спішили в ліжко, щоб відпочити.  Бо навіть на свята  або весілля в родині, наші батьки більше сиділи за столом, розмовляли, співали, а вже танцювали рідко, віддаючи перевагу молодим.  Це було інше життя, іншої країни. Тієї країни, що на кожному кроці гордилася виграною війною, а танцювали в  переможених країнах, не тільки в Італії. Згадалося, як колись давно, з Америки, до моєї подруги на Львівщині приїхали родичі, як вони побувавши всюди сказали, що ми щасливі, бо не їздили за кордон  і не маємо з  чим порівняти. Я тоді ще не розуміла того сарказму, з яким то було сказано. То тільки тепер, побувавши в різних країнах, я дійшла до тієї правди. З “чудесної майже комуністичної країни”, мені довелося  приїхати на заробітки, як багато моїх співвітчизників. Гірка правда… але то вже політика, а це не до цієї історії.
Мало помалу вечір переходив в ніч, а мені вставати вранці на роботу  бо працювала і в суботу. Ми вийшли на вулицю і пішли до машини. Марко зробив спробу поцілуватися, але то як виявилося ділом для нього не легким, бо двадцять  сантиметрів  моєї висоти, були суттєвою завадою для досягнення бажаної цілі. А нагинатися в мої плани не входило.
Проїхавши метрів сто, Марко звернув з дороги і світло машини вихопило з темряви ящики, де скидали сміття, зрізані гілки дерев, целофанові пакети й викинуті непотрібні речі, поламані меблі, старі матраци і таке інше. Коротше  кажучи, ми були на невеличкій поляні, куди звозили непотріб з навколишніх вулиць, надійно заховане від вулиці чагарником та бур’янами. Оце тобі подумала я, “куй железо не отходя от кассы”. Диви який спритний Марко, а чого його тягти волинку,  чи якесь там залицяння видумувати, та й що воно таке у цього чоловіка й на думці не було. Це було зовсім неприйнятно в моєму розумінні, але “кожний Іван, має свій план”. Ось і в Марка був план  -- все і сьогодні. А дзуськи!  Як я зрозуміла, він був тут не вперше, цей “затишний сміттєвий” куточок знав  добре.Від злості в мене аж живіт звело.
Марко зупинив машину і повернувся до мене, простягнув руку і спробував притягти мене ближче до себе. Рука спритно юркнула за виріз кофти, жадібно стискаючи півкулю моїх грудей. Все було так миттєво й так наполегливо, що я аж застигла з несподіванки. Знахабнілий  і розгарячілий залицяльник був готовий до того, що я прямо отут маю зомліти від його любовного бажання, загорітися від його наполегливого  домагання, здатися і отримати неймовірне задоволення.  То було так низько, так бридко, так неприємно, що моє обурення зашкалило. Ось вона ціна нашим жінкам, яких, як я здогадувалася було немало в житті цього ловеласа. Для себе я вирішила, що слідуючої зустрічі вже не буде.  Марко мені не подобався, а така його поведінка була просто огидна і не в’язалася з моїм розумінням нормальної людини. Думаю, що він також це зрозумів.
--Ну, добре, ти не поважаєш мене, а себе теж, -- запитала я, вириваючись з липких обіймів зачумленого сексуальним приступом горе-- кавалера.
--Що? -- не зрозумів він.
-- Отут серед сміття, побачивши жінку вперше, ти ведеш себе вульгарно і негідно, -- різко відповіла я.
-- Ти що вирвався на волю, після з тюрми? Ти хочеш зайнятися сексом  в перший же день знайомства? І що тобі все одно, що я працювала цілий день, не помита, брудна й смердюча, просякнута потом  і врешті решт не готова зайнятися з тобою такою  любов’ю, чи моє бажання тебе не цікавить? На смітнику ти знайди когось іншого підмостити під себе, а мене вези додому, не зли і  не дратуй, бо я  стримую себе, з останніх сил, але це не надовго. Ти для мене ще більша купа сміття, ніж та, що є на вулиці.
Якщо ти з усіма ведеш себе так, то проблеми їхні, а я такого відношення не потерплю.  Вези мене до дому !
Марко відсторонився і обпершись спиною до вікна, дивився на мене здивовано, не розуміючи, що я кажу. І раптом … розсміявся.
-- І що ти знайшов смішне. -- запитала я.
-- Все в житті повторюється. В мене вже була подібна ситуація, -- крізь сміх промовив Марко.
-- Це була італійка, яку я підвозив після відрядження. Ми їхали довго і за розмовами скорочували час. Я вже жив окремо від своєї дружини, а вона щойно похоронила свого чоловіка. Жінка була гарна,  мені сподобалася і я   був не проти  познайомитися  ближче. Їй не бракувало нічого, мала все при собі -- була стильна вміла триматися, була з тих жінок, що не залишають байдужими, вміла подобатися і бути бажаною.  То я вирішив не гаяти часу дарма. Знайшов на дорозі тихий  закуток, зупинив машину. Але почув від неї такі ж самі слова, які щойно сказала ти.
--Я  рада, що думаю, як твоя знайома, -- сказала я. А тепер вези мене до дому.
-- Як я розумію, ми більше не побачимось, -- запитав Марко.
-- Ні. -- відповіла я.
-- Тоді, якщо хочеш я закінчу тобі свою історію, з тією італійкою, хочеш?
-- Добре,  погодилася.
На слідуючий день, коли я був на будові, перевіряючи й звіряючи  з кресленнями. До нас в загороджений заїзд заїхала машина і з неї вийшла   моя вчорашня знайома, продовжив свою розповідь Марко. Це була розкішна жінка, гарно одягнена з розпущеним волоссям на високих каблуках. Хтось з хлопців аж присвиснув. Вона підняла голову і запитала Марка, всі показали на  мене. Я стояв і дивився, як вона підходила ближче.
Марко, заговорила  вона, -- вчора ти хотів мене, з дороги брудну і немиту, а сьогодні я вже чиста, готовий? Чи тобі лиш до брудних встає? Злазь, чи сьогодні вже не маєш того гумору,  як вчора?
Я відчув, як кров мені прилинула  до обличчя, зробився “червоний, як рак” , вже й не пам'ятаю  коли останній раз мені було так соромно.  Хлопці навколо  пересміювалися й під’юджували  мене , -- Дай, Марко, дай. А в мене не слухалися ноги, промовити щось путнє теж не виходило, отак і стояв “бовдур бовдуром”, дурень дурнем.Не знаю що то мені сталося  від несподіванки,  чи що не чекав, щоб жінка так відкрито прийшла,  так говорила і так  сміялася наді мною. Але факт залишається фактом, -- я злякався. А вона розвернулась, сіла в машину і поїхала. Хлопці вже реготали й кепкували наді мною досхочу. Вони не розуміли, чому це я не зліз і не пішов за жінкою. Я сам досі не знаю чому, але вона мені втерла носа добряче. З тих пір, як тільки якась машина повертала до нас хтось неодмінно згадував той випадок питаючи,
--Марку, це до тебе?
-- Молодець, та твоя італійка, а ти заслужив те, що маєш. -- засміялася я виходячи з машини біля  свого дому.
Отак закінчилася  моя романтична вилазка. Як то кажуть, “ не з нашим щастям”. Але й таке “ щастя “ най  проходить мимо.

і таке буває

Кожної неділі зустрічаються наші заробітчани в парку на Пірамідах.  Хто сам приходив, а хто привозив з собою своїх стареньких, яких вони доглядали. Так вони виходили погуляти і заробляли недільні гроші, а це було ще добрим додатком  до основного заробітку. Привозили своїх сеньйорів на інвалідних візках, добре закутаних та тепло одягнених. Післяобідня вилазка в парк йшла на користь обом -- і стареньким і їх доглядальницям.
      Отож  і ця неділя не була винятком.На постеленій скатертині було все: і сир і  ковбаса, овочі та та фрукти.І горілочка, українська горілочка, бо як же без  неї бути і сало,українське домашнє запашне,порізане тонесенько, що аж світилося.Так і тягнеться рука за шматочком рідного “ наркотику”. Горілку купували у хлопців -- перевізників, що приїжджали кожної неділі з України. Привозили й забирали передачі до України і до Італії.
Словом --гульня на всю котушку. До неділі були готові.
Осінній вечір обіцяв  бути прохолодним, тому зігрітися горілкою, сам Бог велів.
        Старенькі були укутані добре, прикриті ковдрами. Хто куняв,а хто споглядав за всім тим гармидером,що було для них дивним і незвичайним, а хтось уже й спав на свіжому повітрі.
                Поспівали, наговорилися, вилили одна одній душу про нелегкий хліб заробітчанський, поділилися секретами й потаємним. Кому було треба, постриглися, просто тут в парку,  зволоживши  волосся водою з пляшки, бо йти в перукарню не всім виходило,кому по ціні, а кому по часі. А тут під вмілими руками дівчат волосся ставало коротшим.Помінялися  книжками, прочитаними по кілька разів, якщо не працював комп'ютер, бо інтернету надовго не вистачає. Були й такі, що шукали роботу, тому обмінювалися номерами телефонів, на випадок, коли щось трапиться або щось чутимуть між своїх.Тут на чужині, допомагали один одному й підтримували як могли, бо інакше не виживеш. Тому й ця неділя була, як багато інших, але багато хто жив цими зустрічами, наче вдома побували. 
Швидко пробіг час. Вечоріло, сутінки спускалися на парк, осінні дні короткі. Вже й сьома година, спершу спішили ті, кому треба було ще на транспорті добиратися додому. Залишилися ті, хто мав роботу поруч і ті, хто привіз з собою на інвалідному візку.  Їли й пили.  Згадували домівку. Сп"янівши чи то від чистого повітря, чи від випитої української з перцем, дівчата з сумом розуміли,що прийшов час додому, бо всьому є кінець. Ось і неділя закінчилася.
  Поволі розходилися, взявши своїх стареньких, роз'їхалися й жінки-доглядальниці, повезли свою роботу по домівках.
  --А це хто? Ти кого привезла? Де моя мама? -- питала донька,  дивлячись на чужу жінку і на  доглядальницю, що  не в”язала лика , але помалу доходила до тями.
    --Де ти поділа мою маму?
Перелякана доглядальниця щось пробувала пояснити, але з переляку з голови вилетіли всі італійські слова, щось белькотіла, оправдовуючись, гарячково шукала номер телефону іншої жінки, яка теж була зі своєю синьйорою. Їх було кілька і хто з них повіз додому не свою стареньку, треба було знайти. Над головою кричала й плакала  донька синьйори,що не отримавши нормальної відповіді, викликала поліцію.

.Пошуки тривали недовго, бо й інша доглядальниця, зрозумівши в яку халепу вскочила, почала видзвонювати всім, шукаючи свою синьйору.
Синьйор розміняли, але доглядальниці залишилися без роботи, бо з поліцією жарти не проходять.
 

Матюки

Знову Італія, знову це пекло, це замкнуте коло -- робота, документи, робота. Най би го дідько взяв таке життя. Вдома немає що робити, пробула шість місяців  і зрозуміла, що не виживу. Грошей катастрофічно не вистачає, ціни на все як за кордоном, роботи немає, а та що є то сміх крізь сльози, така зарплата.
І знову я тут, шукаю роботу, щоб з контрактом, бо моє пермессо вже через місяць не дійсне. А без цього клаптика паперу дуже погано і жити і працювати. Але не всі італійці хочуть його робити, бо треба платити багато -- податки, зарплату, виплати до зарплати. Не всі це можуть собі дозволити, отож і шукають “ на чорно”.
О, яке щастя, мені повезло, я знайшла. Правда, за Римом, але  й то не погано, бо хіба всі мають бути в Римі. Дві сестри, одна з них лежача, а інша її доглядає, але вже не молода і їм необхідна помічниця по дому.  Гарна вілла, що знаходиться в Кастеллі Романі. Не так уже й далеко від Риму, але гарно. Природа просто супер, повітря  свіже прохолодно. Місця Папи Римського і багачів. От мені ще й повезло,  може хоч нарешті.
І ось я вже на місці. Контракт, як і обіцяли взялися робити одразу. Але треба чекати, бо від здачі до отримання проходить шість- вісім місяців. А по тому буду мити спокій на два роки.Отож, терпіння і чекання. Почалися в мене робочі будні, але про це треба говорити окремо.
Дві сестри, такі дві різні людини, що іноді не віриться, що вони дійсно  рідні.
 Хвора  Франческа -- добра й лагідна, чуйна, завжди посміхається ніяково, дякуючи за кожний зроблений для неї порух, вибачається за свою нерухомість. Їй хотілося допомогти і я це робила з приємністю. Франческа була колись заміжня, має доньку, що живе в Лондоні. Чоловік помер і вона залишилася одна й позвала свою сестру Моніку
 допомогти. Франческа вже не могла сама себе обходити, ноги не слухалися, доводилося бути в ліжку або в інвалідному  візку, тому  допомога Моніки їй була необхідна.
Моніка, або вже точніше “монстр” в жіночій подобі. Це було щось середнє  між поліцейкою і жандармом  або навіть те і друге разом взяті. Тепер мені було  зрозуміло чому всі тікали звідси, не витримавши більше місяця. Отримували зарплату і кивали пятами. Так ось чому мені так блискавично  робили робочий контракт, тому що знали, я  буду змушена  бути, поки не отримаю те чортове пермессо.
Вічно зла і сердита Моніка --була звихнута на чистоті, бо мала, як казала, алергію на пил. Тому слова  “ чистота -- запорука здоров'ю” були для неї не пустим звуком, а догма закон.Та це не значить, що вона сама займалася  виконанням цього не писаного закону. Ні!  Вона шукала нас, дурних українок, що приїздили на роботу. Українки їй подобалися  говорила, що ці жінки вміють працювати, цінила їхню витривалість і  терплячість. Завжди вихваляла перед сусідами хатніх робітниць.
Може це і була якась частина правди, бо напевне інші національності посилали її до дідька. Ніхто не затримувався довго, всі рвали звідси зі швидкістю часу, щоб більше не бачити й не чути голосу Моніки.
 Та всього цього я не знала, а документи були ой як потрібні. Тому я  попросила в Бога терпіння, стиснувши зуби, працювала.
Мої дні починалися в сьомій годині ранку, це допомога Франчесці -- помити, переодягнути, причесати, переслати ліжко, збити подушки, поміняти памперси, -- все це під пильним оком Моніки.  І все це я робила повільно, все абияк, бо я тут думаю тільки про гроші. Докори сипалися лавиною, я мовчала, а Франческа гладила мене по руці промовляючи, -- Не звертай уваги. Пробач її. Моніку вона заспокоювала  хвалила мене і допомагала, як могла, щоб зробити цей ранковий туалет якомога простішим і легшим. Потім ми всі снідали. На їжу не скупилися, можна було  їсти все , що хотілося -- це був позитив.
І починалося прибирання. Вилизувала й випуцовувала  хату, відсовувала й пересувала, тріпала й стелила, прала й міняла, мила і чистила, прибирала й переставляла, прасувала і складала -- то було безкінечно щоденно, від ранку і до вечора. Пилинки не мало бути, я   ловила  її на льоту щоб не встигла торкнутися й підлоги.  Вікна й дзеркала світилися чистотою , меблі натерті до блиску без жодного дотику від пальців. А кухня, то було святе місце, де я чистила все від верху до низу і всередині  шкафчиків, витягуючи все, перетирала до блиску. А туалети… там з унітаза можна було пити воду, а з підлоги їсти. Штори і килимки мінялися щотижня, постіль що три дні, матраци чистилися й переверталися кожного дня, рушники що два дні, а про підлогу вже не кажу, -- мила з милом, а потім два рази чистою водою. Одежу перетріпувала і перескладала за кольором і в лінійку, не дай Бог щоб щось висунулося або було криво складене, то був жах.
 Страшні сни снилися  -- ганчірка в руках і голос Моніки, прокидалася в холодному поту і довго не могла заснути. Я розуміла, що “попала, як сливка в гімно”, що той клаптик картону мені коштує дуже дорого, але нічого вдіяти не могла. Навчилася курити, ага, я що ненавиділа всіх курців земної кулі -- почала курити, щоб виходити в сад на відпочинок і щоб, -- матюкатися. Як я матюкалася, курила, плювала і викидала з себе всі матірні слова які тільки знала. Викурити більше половини цигарки мені не вдавалося, виявилося, що я й матюків знала не так уже й багато. А ті, що знала, то випльовувала з себе, злісно і брутально, складаючи в багатоповерхові вирази. Ніколи до цього не матюкалася, але  одна знайома порадила, сказала, що допомагає. Спробувала й я -- помогло.  І я часто  йшла в кінець саду, дивилася на чудовий пейзаж, гори, що буяли зеленню і матюкалася… Звикнути й почати викидати з себе ті низькі, соромітські, брудні й брутальні, бридкі й смердючі матюки --  мені було не просто, але допомагало. Виговорювала всі, що знала, згадувала  десь почуті, виринали з пам'яті на зразок (щоб ти всралася й тобі води не було) так мені подобалася думка побачити  Моніку в такій ситуації…
Може це комусь здається безглуздим, але ставало легше, після викуреної пів цигарки і викинутої  злості з середини.  Це була моя віддушина, це було, як молитва, як психотерапія, як розрядка… як, та вже й не знаю, але це було необхідно. В той день, коли я поїхала в еміграційний центр щоб здати відбитки пальців і мені сказали, що комп'ютер не може їх визначити, бо стерлися від роботи, хотілося матюкатися прямо там перед поліцейськими. Жінка- поліцай співчутливо дивилася на мене і сказала, щоб я прийшла через дві неділі, щоб поберегла руки, щоб працювала  менше, залишила мені свій номер телефону. А я приїхавши додому, одразу побігла в сад, о -- як я матюкалася, з якою гіркотою випльовувала ті матірні слова  і плакала, бо моє пекло ще не мало кінця.
Раптом з-за зеленої огорожі я почула слова вимовлені на російській мові, -- Сеньйора, я часто чую, як ви тут розмовляєте, розумію що російською, я колись давно вчила трохи російську мову, але не завжди розумію слова.  Ви говорите швидко іноді не завжди російською. Вона говорила, а я стояла заціпенівши. Мені, як кажуть, відвисла щелепа. А  “шляк вас трафить, най вас дідько візьме, де ви всі на мою голову взялися” це вже й не поматюкаєшся, -- розрядила я свій арсенал, плюючи цигаркою додолу. До всіх бід мені  бракло ще російсько - розуміючої  італійки.

Не було б щастя...

Сонце хилилося додолу  втомлене денною спекою,  опускало свої промені в морську воду, йшло на спочинок.  Опустів пляж, тільки Надя сиділа на березі моря, зануривши ступні ніг в пісок  і дивилася, як повільно згасає день.Згасає, закриває очі, натягуючи ковдру  ночі на землю. Вона любила приходити сюди  і … згадувати, згадувати Все почалося -- саме тут, в Італії, тут  на Остії. Ті дні Надя не могла забути ніколи, -- той біль, той панічний страх, те важке розчарування І сльози, що були виплакані тут на цьому березі. Сліз було багато; таких гірких та пекучих, що їй й досі ще пече під грудьми, як згадує.
Вона приїхала на заробітки вісімнадцять  років назад. Залишила з матірью свого маленького синочка, Андрійка. Мама плакала не хотіла відпускати, але розуміла, що інакше не вийдуть на лад, не зведуть кінці з кінцями, не зможуть віддати борги.Чоловік, з яким Надя прожила не довго, помер від раку, залишивши борги і маленького сина. Грошей на лікування пішло багато, але все марно, не зміг він подолати свою хворобу. Роботи в селі не було, та й платили  копійки. А щоб розрахуватися з людьми, то не було що й думати, бо ще треба було жити, ростити Андрійка. Прийшла на думку сусідка, що вже два роки була в Італії. Довго вагалася, довго не могла наважитися поїхати так далеко від дому, залишити маму і сина. Це було не просто, ночами не спала, було лячно. Так далеко від рідного дому вона ще не їздила. Але дійсність та бідоцтво наступало на п'яти, гнало в дорогу.
На позичені,  з горем пополам  гроші, Надя поїхала до далекої та чужої  Італії. Від страху перед невідомістю серце  вискакувало з грудей. Боже, поможи мені, Матінко божа захисти -- просила цілу дорогу жінка. З роботою якось повезло одразу. Її зустріла сусідка  Леся і привезла з собою на Остію. Недалеко від себе знайшла їй роботу на одну стареньку сеньйору. Леся розказала що і як треба робити. Спала Надя поруч зі старенькою, бо тій часто ночами ставало погано, треба було подати води або балончик, щоб бризкати в горло, коли та задихалася. Робота була не з легких, але нічого іншого не було. Леся мала їхати зі своєю сім'єю де працювала, на літній відпочинок. Шукати щось інше вже не було часу. Але Надя не ремствувала, не жалілася, -- раділа й такій можливості, що випала. Вона ще не знала мови, не мала навиків, тому для неї й така робота була доброю.
Ночами не могла спати, а вдень не мала можливості, бо треба було робити ще й хатню роботу. Прибирати, прати , варити, --  Наді не звикати. Чужа мова, незвична їжа -- до всього треба було звикнути. Слова якось не лізли в голову, а думками вона була завжди вдома біля свого сина Андрійка. Але мало-помалу, щось  почала розуміти, а то як собака, дивилася і здогадувалася по погляду і по жесту.
Так пройшов місяць. Отримавши першу свою зарплату, Надя не переставала тішитися, перераховувала і гладила гроші. Без Лесі не знала як можна було передати гроші додому, боялася довірити свій скарб кому попало. Але  гріла думка, що щось уже заробила, з нею лягала і вставала. Тужила за домом, мамою і синочком, але розуміла, що іншого виходу немає.
Старенька була слабкою й дуже хворою. Однієї ночі їй стало зовсім погано, Надя розбудила  бабину доньку. Стареньку завезли до лікарні. З лікарні вона вже не повернулася, через тиждень її не стало.Надя залишилася без роботи. Отримавши гроші ще за один місяць, Надя опинилася на вокзалі,  куди її привезла дочка померлої сеньйори. Звідси вона мала їхати до Риму, до однієї Лесиної знайомої, телефон, якої мала на листочку. Та жінка мала їй допомогти. Свого телефону Надя ще не мала, то для неї  була дуже дорога річ, тому користувалася вуличним телефоном--автомато
Знову невідомість… Це було так страшно й так болісно, але що поробиш.З  невеселими думками стояла Надя і чекала на потяг до Риму. Що її там чекає, чи допоможе їй та жінка? Сльози наверталися на очі, плакала і  витирала, щоб ніхто не бачив. В напівпорожньому залі людей було небагато, та їм було байдуже до одинокої жінки.
Чекаючи на потяг, Надя розглядала  написи, пробувала читати, щоб хоч якось позбутися тих лихих думок, що вперто лізли в голову.  Так задумавшись, не помітила, як не стало її речей. Нічого! Ні сумки з одежою, ні пакунка з бутербродами, що їй дала в дорогу  сеньйора, ні грошей ні її записнокнижечки з номерами, нічого… Ні! Ні! Ні! Це не можу бути, це сон! Боже! Це не може бути правдою, вона вибігла на вулицю -- нікого, зал був пустий, приїхав поїзд і всі побігли , а вона залишилася. Дивилася ще й ще на те місце, де кілька хвилин ще тому,  були її речі, зараз там було пусто. Хто, як і коли? Надя сиділа в пустому залі і навіть не плакала, якось застигла, заніміла… І що робити далі? Страх і відчай, біль і безвихідь, сум і розпач, -- все одразу налягло на груди, захотілося вмерти. Отак сиділа в німому забутті, не знаючи, що робити, як жити, куди йти? Вийшла на вулицю і побрела навмання в німому забутті. Вийшла до моря, яке бачила вперше в своєму житті. Хвилі котилися перекочувалися, вискакували на пісок, наздоганяючи одна одну. Сонячні зайчики перескакували з хвилі на хвилю, вигравали на гребінцях  водяних завитків. Море жило своїм життям. Люди загорали, лежачи, хто на лежаку, а хто просто на рушнику, підставляючи сонцю своє тіло. Та нічого цього Надя не бачила, немов сліпа брела піском. Знайшла віддалений куточок пляжу, важко опустилася на пісок і заплакала. Плакала важко і невимовно, стримувала в грудях крик відчаю, що готовий був перерости в виття… Плакала, неначе хотіла виплакати весь свій відчай перед невідомістю, що її чекала. Плакала, бо той біль і та туга, що була в грудях не давала дихати, тиснула на серце, що птахом тріпотіло в грудях. Плакала довго
Зажмурила очі і лягла на твердий пісок… Ой, Божечку!   Що ж я тепер робитиму? Боялася йти в поліцію без документів, що вона їм розкаже. Та яка поліція, Леся попередила, щоб уникала потрапляти на очі поліції, бо можуть і додому відправити без документів. Надя  вдома боялася своїх поліцейських, а тут і поготів. Страх сковував все тіло, в роті було сухо, очі пекли від солоних і болючих сліз.
Наближався вечір.Надя не знала, що їй робити , куди подітися. Люди малу помалу розходилися, пляж почали прибирати, з'явилася група шумних підлітків. Надя розуміла, що має піти геть, а куди? Підійшла до автобусної зупинки і сіла на лавці. Автобуси  один за одним спішили, виходили й заходили люди, тільки Надя вже не спішила, не мала куди. Побачила невеликий парк і зайшла на територію, знову група підлітків, які зиркали і про щось говорили, роздивляючись Надю. З переляку кинулася геть. перевівши подих, побачила пологе дерево і… залізла й заховалася між гілляк. Тут відчула себе в безпеці, тут було не так страшно. Сиділа довго, вмостилася зручніше і навіть задрімала, так їй здалося. Але який то був сон, лишень закривалися очі, як  починала падати. А ніч була така довга, що здавалося ранок не наступить ніколи. Від голоду зводило живіт, від страху і втоми трусилися ноги. Спустившись з дерева, Надя підійшла до смітника, оглянувшись, швиденько підібрала коробку від піци, знайшла куски сухого тіста і вкинула до рота. Біля овочевого кіоску знайшла викинуті підгнилі яблука, обгризла ще добру частину, напилася води з-під крана, що текла тут постійно. Трохи полегшало. Побачила поліцейську машину, що їхала в її напрямку, Надя звернула у двір і заховалася за ящиками. Машина проїхала далі, а Надя ще довго тремтіла, як осиковий листок.
Так прожила три важкі дні. Назбирала на смітнику якогось лахміття --  вже мала на дереві шарф, яким привязувала себе аби не впасти, чиюсь стару кофтину, що мостила собі під голову, знайшла біля моря рушника і накривала себе.  Але вже так охляла й очманіла від такого життя, від постійного страху перед поліцією, від голоду, від палючого сонця, від тієї безвиході, що з кожним днем все більше і більше краяла душу, що  вирішила вмерти. Але як? Рішення прийшло само -- в морі… Буде плисти доки не втомиться і море забере її до себе. Визріла думка і страшила й заспокоювала, най так, бо вже несила жити. Іншого виходу Надя не знаходила.
Пливла й дивилася на сонце, що йшло на спочинок, кидаючи останні промені , опускалося в воду. Пливла… і раптом побачила очі свого сина Андрійка сумні й повні сліз, -- Мамо, мамо, я так чекаю на тебе, почувся їй  голос… Надя, стріпнувши головою, зігнала те видиво і з жахом усвідомила, що не має права, що не може залишити свого сина круглою сиротою. Стрепенулася, озирнулася назад, повернула й попливла до берега. Ні, НІ !!!  Вона мусить жити, мусить вижити, заради сина, що вже немає батька, то як же він ще й без матері.
Прийшла на знайому вже автобусну зупинку і сіла. Ось зупинився  автобус, відкриті двері запрошували, вона зайшла й сіла позаду. Почуваючи себе в безпеці, задрімала під монотонне гудіння мотора, що заколисувало. Заснула так міцно  так гарно і наснився їй син Андрійко, що біг до неї, а вона до нього, щоб обійняти… І збудилася від дотику руки, що термосила за плече, то був водій автобуса, що приїхав на нічну стоянку і побачив сплячу пасажирку
Надя злякано проснулася й дивилася на незнайомця. Він щось говорив, щось запитував, щось показував, щось пробував пояснити. Вона не розуміла нічого і розплакалася. Шофер сів поруч, подавши їй паперову серветку, щоб витерла  сльози. Він впізнав її, бачив цю жінку на зупинці, вона там часом сиділа і нікуди не спішила. Щось було в цій жінці, що не давало йому бути байдужим, якась безвихідь що тугою билася в очах, розпач,невимовний страх і біль, -- все це робило її такою незахищеною і вразливою, що він несподівано для себе простягнув їй руку і вивів з автобуса. Він ще не знав, що буде робити, але залишити її тут уже чомусь не міг.
Вінченцо, показуючи на себе, назвав своє ім'я.  Надя зрозуміла і назвала своє, замучено усміхнулася при цьому крізь сльози.  Вони підійшли до його машини, Вінченцо мав їхати додому. Надя безпорадно озиралася,  їй було страшно і водночас ніяково за свою безпорадність, але вона не мала куди йти, не знала що їй робити. Стояла  і плакала, сльози котилися й котилися, плечі здригалися від надривного стогону, що рвався з грудей. Вінченцо, підійшов до жінки і пригорнув її до грудей, погладив по плечі і повів до машини.
Привіз до своєї квартири, де жив сам, після невдалої спроби жити разом з бувшою нареченою, з якою зустрічався майже чотири  роки. В холостяцькому помешканні було не брудно, але відчувався брак жіночої руки. Відкривши холодильник, почав думати, чим йому нагодувати свою гостю. А Надя, примостившись в куточку на дивані, заснула. Коли Вінченцо заглянув до кімнати і побачив,  що вона спить, то не став її будити. Година була пізня, це був його останній рейс, що закінчувався в одинадцятій годині ночі, а завтра йому треба було знову йти на роботу, щоб підмінити свого товариша.
Надя не прокинулася, коли він підмостив їй під голову подушку і накрив простирадлом. Лігши в своє ліжко, Вінченцо почав думати про жінку, про те, що йому робити, що з нею сталося… зморений сном, прокинувся вранці від будильника. Надя спала в тій же позі, що він її залишив. Зачинивши двері він вийшов з квартири, залишивши на столі п’ятдесят євро і ключі від квартири. Він розумів, що їй треба щось купити для себе, бо її одежа була брудна.
Надя прокинулася пізно. Змучене тіло вимагало спочинку і накінець знайшло  його. Сіла й оглянулася, зрозуміла, що вона сама, що в квартирі немає нікого. Зайшла в туалет, в дзеркалі побачила своє лице… Ой, лишенько! Матінко Божа, хто це? На неї дивилася жінка з великими очима, брудна й  немита з брудним волоссям в брудній одежі. З душової кабіни вийшла зовсім іншою. Пошукала щоб щось одягнути і знайшла футболку і старі досить великі шорти. Свої речі попрала. Побачила гроші, але виходити з квартири побоялася. Зробила собі бутерброд, з'їла  запивши водою. Кинула оком по квартирі і заходилася наводити лад. Українська жінка знайде собі роботу. Тихенько мугикаючи Надя прибрала помешкання, що засвітилося чистотою.
Вінченцо вражено зупинився в дверях, не пізнавши ні свою “берлогу”, ні жінку, що стояла опустивши очі. Від несподіванки аж рота відкрив, -- оце так зміни!  Не було вчорашньої зляканої, заплаканої і змученої жінки, -- натомість видів перед собою вродливу й молоду , в його старій одежі, але яку красуню.
Ось так до Наді прийшло щастя.
Ось вони йдуть  її найрідніші, -- Вінченцо і їхня донечка Софійка, а старший син вже вчиться в
університеті.
 Вона любила свого чоловіка, і  часто запитувала, як він не побоявся привезти оту бездомну
бродягу до своєї хати. Він сміявся щасливо і завжди відповідав, що долю конем не об'їдеш.
І що вона його доля, що чекала його на зупинці.