Йшла, впала, отямилась...заміж...

Саме так я знайшла свою долю. Приземлилась в незручній позі посеред вулиці і на тобі, маєш.

Недільного дня, разом зі своєю подругою  Іриною ми  спішили  до ресторану на обід. В чудовий сонячний весняний день, ще й святковий Великдень,  вирішили , як  “білі” люди відсвяткувати Паску в ресторані. Це колись ми йшли на природу, за будь- якої погоди, святкували до вечора, пили, їли, співали, а інколи й танцювали. З роками приходить любов до затишку та комфорту. 

Святково одягнені, з купою викладеного волосся, на високих підборах, з чудовим настроєм та радісним передчуттям ми спішили. Вулицею  зрідка проїжджав автомобіль, бо хто ж у свято  де їде -- святкують. До автобусної зупинки залишилося якихось десять метрів. Ірина почала переходити якраз навпроти зупинки. Я зупинилася, бо за декілька кроків був пішохідний перехід. 

-- Ти куди? Давай будемо чемні.

-- Та нікого ж немає. 

-- Та ну тебе, я ходжу по правилах.

-- Яка ти правильна.-- засміялася Ірина. 

Сміючись, ми розійшлися -- я на перехід, вона прямо до зупинки. Оглядаючись на подругу і погрожуючи їй штрафом, я ступила на зебру переходу. 

-- Ой, мамочки!  

Біль, що пронизав все тіло і той несподіваний  політ з високих підборів до чорного асфальту спонукав до дуже яскравих і емоційних слів, які я не берусь викладати на папері. Якими словами ще можна описати   всю нікчемність ситуації, той  біль, той  сором, коли сидиш черепахою й годі встати.  Блискавичне  усвідомлення того, що вже ніхто  нікуди не йде.  Виникає  лиш думка:

-- Ціла? Жива?

Перше, що побачила -- авто і тривожні очі, крик Ірини, що бігла через дорогу.

-- Сеньйора,  як ви?

-- Я… ще не знаю… 

Страх звестися на ноги після звуку, як мені здавалося, голосного й сильного  тріску, коли щось ламається. Я прикрила очі, щоб зрозуміти  звідки йде той запаморочливий біль.  Якусь мить я зосереджено вивчала своє тіло -- порухала ногами, зрозуміла, що цілі. Боліла ліва сторона, рука при найменшій спробі віддавала болем, що пронизував все тіло. Ті двоє над головою не переставали гелготати:

 -- Ти як, встати можеш? Тобі допомогти? Як ти?

-- Як я? Як корова по теляті, болить все. Встати? А дідько його знає, зараз спробую.

--  Допомогти? 

-- Еге ж, викликайте підйомний кран, -- пробувала  язвити, перемагаючи біль. 

Дуже не хотілося розплакатися, але біль  в передпліччі ставав все сильнішим. 

-- Ну, ось вже й до інвалідності близько, -- пронеслося в моїй голові. Пройшов  перший стрес і страх, який тільки зараз накотився липким павутинням, давав зрозуміти, що могло бути гірше.  

-- Що ти відчуваєш? -- запитувала  Ірина. 

-- Млість і біль. 

--Та не волайте над головою, дайте зрозуміти, де болить.  -- промовила я і спробувала  піднятися на ноги.  Зібрала всю свою мужність і … відчула як  чоловічі руки обхопили  мене під пахвами. 

-- Ох, - вирвалося мені з  глибини і чорнота закрила очі. 

Це була лиш мить.  Я вже стояла на ногах і мене тримали з обох сторін. Оглянула свої ноги в чудових  ажурних панчохах  з маленькими  трояндочками, вони ніби й не порвалися. Нові туфлі, взуті вперше для свята, теж виглядали цілими. Ось тільки рука не хотіла повертатися на своє місце. Ще кілька хвилин тому  я була щаслива святково одягнена жінка, а тепер -- інвалідка з заплаканим лицем. Всього лиш кілька хвилин, а як все повернулося. 

-- Ірино, он автобус, ти їдь, бо я вже не поїду. 

-- Ні, я тебе не залишу.

-- Та не потрібно, ти їдь. 

Ми розмовляли українською, італієць стояв мовчки і дивився. Він бачив мої страждання і промовив:

-- Я завезу вас до шпиталю. Чи може ви хочете, щоб я викликав швидку?

-- Йой, як боляче, -- скривилося моє обличчя при  спробі рухати рукою. Біль не давав дихнути. 

-- Якого ти дідька гнався? -- повернулася я до нього. -- Я йшла по переходу. Ти що не бачив мене?

-- Ні, бо ви вискочили з-за авто, яке заслонило мені дорогу при повороті. Але це не виправдання. Я знаю, що винен, знаю і не збираюся залишати вас в такому стані. Дозвольте вам допомогти. 

-- Вже допоміг стати інвалідкою, що ще хочеш. -- злилась я.

Ірина мовчала, співчутливо дивилася на мене. 

-- Та не сварися, нехай він тебе завезе до лікарні. Без цього не обійтися. 

Спроба йти далася мені нелегко, але ноги були цілі  і це неймовірно тішило. Чоловік підвів мене до свого авта і допоміг вмоститися на передньому сидінні.  Ззаду зайняла місце Ірина. Опершись  на підлокітник між водієм та пасажиром, я відчула полегшення. 

-- Іра, ти їдь. Чого ти маєш через мене пропустити свято. 

-- Я з тобою і досить про це,  -- обізвалася вона. 

-- Як можна залишити тебе одну?

-- Та маю кавалера, що не бачиш.

-- Краще було б його не мати. Міг би проїхати мимо, ні, треба було нам таке знайомство, чорт його приніс, -- ремствувала Ірина. 

Дорога була рівна і хороша, але не для мене, бо я відчувала кожний камінчик, кожну ямку. Стиснувши зуби терпіла,  плакала безмовно, сльози самі полилися з очей, що  перед цим були окреслені  тінями і вії тушшю. Італієць побачив і зупинився.

-- Давайте ми вам підв’яжемо руку, може так вам буде легше.

 Він зняв з шиї легенький шалик і підв’язав мені руку. Стало дійсно легше терпіти біль. Підмостила ще свою сумку і якусь накидку, що її знайшла Ірина поряд з собою, ми поїхали далі на аварійних  фарах,  повільно обминаючи все, що можна.  Нарешті добралися до шпиталю. В прийомному покої людей було не багато, бо хто хоче в свято хворіти, хіба такі, як я безголові. В скляних дверях  на мить побачила своє перекошене  болем лице,  заплакані очі з розмащеною тушшю. Принесли шину й підмостили мені під  руку. Оформили й записали дані, зробили рентген і знімок, попросили зачекати. 

Молода симпатична лікарка роздивилася мої травми і сказала:

-- Перелом плечової кістки лівого плеча, лівої руки і на додачу  ще  тріснуті два ребра. 

-- Повний комплект, -- усміхнулася я.

-- Не так вже й критично, буває й гірше. -- спробувала вона мене заспокоїти. 

-- Ну звичайно, це коли ще й голова побита, а в мене не було що бити.

-- Я хочу запропонувати вам операцію.

-- О, ще краще. Яку?

-- Поставити пластинку на плече, так скоріше зростається і з часом ви не будете відчувати дискомфорт. Потім ми її заберемо. 

-- Це різати два рази? Раз поставити, два -- забрати. 

-- Два -- через п’ять-шість місяців. 

-- А якщо без операції?

-- Можна, ми вас забинтуємо і за місяць все  зростеться, але потрібен спокій. Потім  фізіотерапія допоможе відновити вам рухові функції. 

-- Тоді най гоїться само, не треба операції. 

Лікарка ще раз оглянула мене, співчутливо усміхнулася і підбадьорила компліментом:

-- В такої гарної жінки все буде добре, до весілля заживе.

-- Якраз це мені не світить. Женихів всіх розібрали, на мою долю, ось тільки інвалідність випадає.

-- Та не так вже все  сумно, як вам здається. Буває й гірше. 

Мене замотали в бинти, наче в кокон, виписали знеболювальні і вкололи заспокійливе. Тримаючи в руках свою святкову одежу, якій не судилося вигулятися в ресторані, я вийшла. Ірина з італійцем чекали на мене в вестибюлі. Обоє охнули і співчутливо розглядали мумію, на яку я була схожа. Чоловік взяв з моїх рук лікарняну виписку і почав читати. 

-- Невесело…

-- Не тільки, а ще й болить. -- скривилася я. 

-- Ми всі голодні, пропоную знайти десь затишне місце і поїсти. До речі, мене звати -- Джанлюка. 

Я з цікавістю розглядала свого несподіваного знайомого, що втрутив мене своїм авто, зробив непрацездатною на невизначений строк, а тепер, як нічому  не бувало хоче з нами пообідати. Вже хотіла відповісти різко, але відчула, як мені звело голодним спазмом шлунок. 

-- Було б непогано,  -- промовила Ірина. 

-- Ага, я вже зібрана, готова в такому неперевершеному вигляді йти в найшикарніший ресторан, -- витиснула злісно я. 

-- Давайте до мене, я живу тут неподалік і охоче вас запрошую. 

Ми з Іриною переглянулися  і обидві почали відмовлятися. 

-- На сьогодні вже мабуть досить несподіванок. 

-- Дівчата, не відмовляйтеся, я живу сам, в хаті завжди щось знайдеться, а по дорозі забіжимо до магазину і ще щось прикупимо. 

Джанлюка так безпосередньо нас запрошував, що ми погодилися, бо їсти хотілося обом.

З пакетами, повними всякої смакоти, ми зайшли в його дім. По дорозі він розповів, що вже давно вдівець, донька живе окремо, а їхав він до своєї сестри, що живе в нашому районі. Охайно прибрана простора квартира  видавала господаря холостяка. Все було чисто аскетично без жодних проявів серветочно вишиваного жіночого шарму. Меблі зручні  шкіряні без накидок. На столі стояла красива ваза з різними фруктами. Все було просто, але водночас зі смаком, притаманного чоловічій фантазії, що називається “ без заморочок”. 

Джанлюка з Іриною накрили стіл і за невеликий проміжок часу заставили його смачною їжею, що аж слина потекли. Ірина звично

поралася на чужій кухні, ніби господиня, все нарізала й накришила.  Смачна лазанья та м’ясний рулет поданий з салатом, а потім котлети і каннеллони --  все це зроблено чоловічими руками, що аж не вірилося, так було смачно.  На десерт -- фрукти і тірамісу, кава вже не знаходила собі місця в переповненому шлунку, але як можна було відмовитися від цього напою, що вінчає закінчення трапези. 

Було якось дивно і незвично їсти все те приготоване чоловічими руками, які дійсно знали толк в кулінарії, як багато італійців. Вони не вважають це жіночою справою, а всі відомі шефи кулінари, якраз чоловіки. Мені не звичні до такого, було цікаво, бо я теж аматорка кулінар і люблю чаклувати на кухні. 

Трохи полегшало, почали діяти знеболюючі, тому непомітно для себе я замилувалася гарним сивочолим чоловіком, з чудовим почуттям гумору, який не переставав нас веселити і смішити. Гарно скроєний з ледь помітним животом, що не псував його, а вигідно підкреслював міцні плечі і сильну статуру тренованого тіла. Він не був старий, якраз в розквіті чоловічої передстарості,  це коли  за шістдесят і прийшло  розуміння  радості  буття,  щось досягнуто, щось вже є і  коли життя вдалося най не на всі сто, от на дев’яносто дев’ять точно. Він не був самовпевнений, а впевнений і самодостатній, якраз такий, з яким  жінка відчуває захищеною. 

-- Це ж треба, яка несподівана Паска вийшла, -- сказала Ірина.

-- Еге ж хіба тобі зламали  ребра й руку, -- не могла не язвити я.

-- В усьому можна знайти позитив, -- завважив Джанлюка. 

-- Тобто? 

-- Наше знайомство  і є одним з позитивних моментів. Вам не здається? В житті не буває нічого випадкового.

-- А ще кажуть, що могло бути й гірше, але доля змилостивилась і взяла … почала Ірина мудрагелювати.

--Що не кажіть, а в усьому  найбільше виграла  я, мені доля поламала  ребра й руку, а могла голову, -- завершила   я  Іриною почату фразу 

-- Не будемо на сумній ноті завершувати наше свято. 

Джанлюка включив легку музику. Після важкого й напруженого дня мене почало хилити до сну.   Не хотілося заснути просто тут, ми почали збиратися додому. Джанлюка, природно виявив бажання відвезти нас. 

Мене чекала ще одна несподіванка -- необхідно було піти в туалет. А це, як виявилося не просто  в моєму теперішньому становищі. Я в туалеті зрозуміла, що ребра, то дуже важлива частина тіла, без них не можна було ні сісти, ні встати  без стогону. Не виходило дихати, треба було затамувати подих, щоб сісти, а потім не дихати, щоб встати. 

-- Таку його трясця, як же боляче, -- вихопилося в мене з грудей стогоном. 

Вдома черговий  рубіж -- спати. Лягти не виходило, бо біль в ребрах не давав дихати, а рука починала нити так, ніби обривалася. Довелося зібрати все, що могла і намостити  високе ложе, спати довелося  більше сидячи, але хоч якось. Це була кошмарна ніч, в яку я спала уривками падала в сон і просиналася від болю. Десь під ранок, я все таки відключилася  зморена й спустошена  болем  та  незручностями. 

В двері подзвонили. Важко спираючись на спинку стільця, якого пхала перед себе, відчинила двері.  Вдома нікого не було, всі вже розбіглися по своїх справах. Мусила  сама  побитою собакою волочитися до дверей долаючи ті кляті три метри, що здалися трьома кілометрами. 

Джанлюка тримав квіти в одній руці, а в іншій пакунок з чимось.

-- Можна мені зайти?

-- Та вже коли ти тут то проходь, -- відсторонилася,  пропускаючи.

-- Як ти?

-- Ліпше всіх, тільки ніхто не заздрить. Валяюсь на подушках і горя не знаю. 

-- Що так хреново?

-- Щоб так уже зовсім, то ніби й ні. Свято, а я не можу вийти, як людина, а як інвалід не хочу, то мушу валятися.

Джанлюка простягнув мені квіти, я взяла їх єдиною тепер рукою і очима пошукала вазу. 

-- Любиш квіти? 

-- Так, але в горщиках. Не люблю зрізані, мені  шкода, коли в’януть і стають сміттям. В горщику ростуть  ще й  наступного року око квіткою радіє.

-- Дивно. Я ніколи не чув таких вподобань. Тоді, сподіваюся,  хоч тут вгадав, -- сказав він і простягнув пакунок.  Там була коробка цукерок “Бачі” і запашні свіжі ще гарячі  корнети. Хата наповнилася запахом випічки. 

-- Ти вже снідала?

-- Ні, не можу однією рукою зварити собі каву в кавоварці, бо її треба закрутити двома руками.

-- Це ми швидко виправимо. 

Згодом помешкання наповнилося запахом  свіжозвареної кави. Смакуючи  запашну каву  з гарячими корнетами ми вивчали одне  одного кидаючи ненароком летючі погляди. Дивно, але мені стало затишно і хороше. Присутність незнайомого чоловіка не напружувала, не сковувала, діяла заспокійливо, ніби знала його багато часу.  Подобалося з ним спілкуватися, він жартував, розповідав всякі неймовірні історії  з свого життя і своїх знайомих. І що мене вразило найбільше, говорив гарною чистою італійською мовою, не вживаючи словечок, якими так багата мова багатьох італійців. Не терпіла  коли матюкаються, для мене вже було приниженням та неповагою, коли співбесідники розмовляли брудною лайкою. 

-- А що ти маєш на обід? 

-- Та щось придумаю.

-- Подумаємо  разом. Давай поїдемо в якийсь ресторан, най нас там обслуговують, а ми будемо смакувати рибою. Ти любиш рибу?

-- Ммм… рибу люблю. Але як поїдемо, я з однією рукою.

-- Хіба це проблема. Невже ти думаєш, що життя зупинилося, бо ти на якийсь час не можеш рухати обома руками?  Це скоро минеться, ось побачиш. А зараз маємо відпочивати і свято ніхто не відміняв. 

-- Я подумаю. 

-- Над чим? Над моєю пропозицією? Тут і думати нема чого -- погоджуйся.  Пропозиція мені подобалася, але треба було подумати в що, а головне як, одягнутися самій в такому стані. Треба було подумати, як вилізти з широкого домашнього плаття і влізти в щось інше для виходу. Завдання не з легких. 

-- Це складно.

-- Чому?

--Я ще не призвичаїлася до своєї інвалідності і не можу себе самотужки обслужити. 

-- Я можу допомогти.

-- Ще чого не вистачало.

-- А де є проблема? Допомогти тобі одягнутися? Я охоче це зроблю.

-- Джанлюка, до вчорашнього дня я тебе знати не знала, а зараз ти мене пропонуєш роздягнути одягнути. Це тобі не здається дивним? 

-- Ні, я не бачу нічого дивного. Люди по різному знайомляться, нам так було  судилося долею.  Я почуваюся винним і моя допомога тобі зараз не завадить. Не соромся, ти не гола,   замотана щільно, то мені нічого ловити, -- розсміявся він. 

-- Ну й ну, -- лиш спромоглася сказати я. 

-- Я навіть був жонатий і жінок бачив в різних видах, най  тебе це не бентежить. Моя дружина якийсь період була лежачою  я доглядав її сам. 

Я стояла і дивилася на цього, ще вчора незнаного чоловіка, який збив мене своїм авто, а сьогодні пропонує  допомогу. Дивна штука життя, такі вибрики робить, що диву даєшся. Чорт забирай, як віртуозно  й непередбачувано все може  бути. 

Одягнувши  широку блузку і штани,  однією рукою причепурилася  і причесалася я була готова до виходу. 

Ось таким було наше знайомство. Доля вирішила в такий спосіб мене ощасливити, а я й не пручалася. Ми більше не розсталися. А через тиждень він перевіз мене до свого дому.

-- Мені тут зручніше буде доглядати за тобою. 

Я спала на широкому ліжку з горою подушок, Джанлюка  -- на дивані. Потім він возив мене на фізіотерапію, завжди був поруч, попереджував всі мої бажання, піклувався і виходжував, як малу дитину. 

Ми й досі разом.  Узаконили наші відносини. Сміємося, коли згадуємо той день. Правду кажуть,  долю конем не об’їдеш,  він на авто не зміг, то що казати про коня. 

Просто бути жінкою

Красива, вишукана, елегантна  -- саме такі слова  підходили цій  вельми витонченій жінці, якою була Тиціана.  З роками вона не старіла, а мовби  з-під пензля художника, ставала довершеною в своїй зрілій красі.  Чисте без зморшок лице, тонкі чуттєві руки з охайним манікюром, постать з роками не розпливлася, не роздобріла, не  і ще сто раз Не -- вона була ідеально  красивою. Роки не зістарили її, а вдосконалили. Я любила цю чудову жінку, наділену сильним характером, тендітною  статурою і доброю душею.  Колишня балерина, але чому колишня, вона завжди нею залишалася. Тиціана починала свої дні з розтяжок та вправ біля станка.  Вона не дозволяла собі розслаблюватися, навіть в свята. Для неї це було, як ранкова молитва,   суть її буття, а не існування. Численні фото на стінах   розповідали про життя та  тріумфи цієї чудової жінки.
Гарна, горда, чуйна -- такою  була для всіх. Друзі приходили, хто за порадою, хто за співчуттям, або просто за спілкуванням. Йшли від неї з подарунками,  дехто й з грошовою допомогою. Тиціана любила людей. В неї для кожного була своя частинка серця і доброта, якими вона ділилася  щиро без обмежень.
Розмовляти з нею -- одне задоволення, вона вміла слухати і  розповідати.
-- Ти чимось  засмучена? -- запитувала обов’язково, коли бачила, що я сумувала чи просто не мала гумору. Вміла  з материнською лагідністю  заспокоїти, підбадьорити.  Якось так ненав’язливо, з тільки їй притаманною сердечністю розкривала душі людей.  Я розповідала їй  про все,  могла поплакатися.   Вона хитрунка, ніби  й не розпитувала, а  все знала. В цьому була вся  Тиціана --  проста, щира, добра.     Вміння жити  було її натурою,  поєднане з  невичерпною людяністю.
Моє особисте життя --  промайнуло   маревом сновидінь і  надій, залишаючи  душевні рани та біль.  Якось  так жила, як всі, бо так було треба. Вчилася, одружилася, народилися діти, наробилася і скінчилося. Якось так в кількох словах усе моє життя вмістилося, аж лячно, що вже  старість близько, а я ще й не жила.  Ще  ніби  й не стара, та  вже перестала думати про себе, як про жінку.  В свої п’ятдесят два  вже  нічого не шукала, не думала  щось змінити. Мені  здавалося, що вже все було і більше нічого чекати. Як же я помилялася! Ще стільки всього може статися,  так несподівано змінитися, що лиш руками розведеш, бо голови не докладеш.
   В Італії, ми всі розпочинаємо  нову сторінку  свого життя. Зміна місця проживання гарно вплинула й на мене, а знайомство з Тиціаною змінило  світогляд.  Я перестала  жити  минулими проблемами, мучитися безсонням і мордуватися своєю самотністю. Сум  витіснила робота, а розмови з Тиціаною    зміцнили  впевненість в собі.
Італійські чоловіки вміють залицятися,  слово  “белла” для них  звичне, вони говорять його часто й густо.  А мені, простій сільській жінці,  його ніхто раніше не говорив… Тому починаєш вірити, що ти й справді  “белла” і  тобі говорять  це щиро.  Зупинишся біля дзеркала і розглядаєшся; бачиш свою “морду лиця”, але усміхнену і стаєш  справді “белла”.  Хочеться підтягнутися, виструнчитися, вирівняти спину  і ще, ще… Такі метаморфози відбуваються тут з усіма жінками, вони починають слідкувати за собою, починають жити, вчаться себе любити.
 Тиціана з усміхом спостерігала за моїми змінами,  допомагала цінними порадами. Так з сільської тітки я   виладнилася в  сучасну  жінку. Мені завжди  подобалося одягатися, але за браком грошей  не могла дозволити купувати лишнє, як мені тоді здавалося. Наразі,  купивши  нову косметику, я   злегка  корегувала  своє обличчя.   З захопленням творила себе  -- виводила брови, відтіняла очі, малювала губи і усміхнувшись своєму відображенню, спішила на роботу.  На вулиці  непомітно  розглядала себе в вітринах, вирівнювала спину  й милувалася собою. Знаю, що це звучить смішно, але так хотілося ще подобатися, чути гарні слова.
До Тиціани часто приходили гості. Вона радо всіх приймала, а мені додавалося роботи. Чоловіки почали робити мені компліменти не тільки за  вміло приготовлену пасту, а й за моє нове вбрання і мою зовнішність.  Я червоніла  і ніяково усміхалася, а їх це тільки заохочувало.  Доводилося рятуватися на кухні, щоб привселюдно  не спаленіти.  От не була я манірною та розбещеною.  Хіба всім будеш розповідати, що не було в мене інших чоловіків, окрім мого покійного. Тут нам всім голова йде обертом, бо наслухаєшся тих, най не щирих, компліментів і хочеться бути жінкою, а не тягловою кобилою.
Захотілося й мені ще жити. Подруга підбила зареєструватися в інтернеті на сайті знайомств. Вона вже там знайомилася на повну “котушку”, шукаючи майбутнього чоловіка. Поки що успіхів було небагато, але на зустрічі бігала, що було добрим показником і свідчило про те, що справа марудна, проте  -- не марна.  Подруга ділилася своїми спостереженнями і враженнями від італійських  чоловіків.  Сміялася над ними і над собою, жартувала  й критикувала   своїх залицяльників. 
“Замельдувалася” і я , виставила своє фото, описала свої уподобання та смаки і… шубовснула у віртуальний вир знайомств.   Пішло...почали писати. Ми  відбирали  з подругою Тетяною одного або двох і “прощупували” хто, звідки і кого  шукає.  Ой, яка то була чудасія, доходило до “ржачки”, як ми,  дві баби-пліткарки, розбирали того претендента й  розкладали  на частинки,  розвінчували  обіцянки.  Всі були вільні, неодружені, шукали тільки чесних та порядних жінок для серйозних стосунків. Проте, коли діло доходило до зустрічі,то більшість не могла у  вихідний день, тільки в будень на годину, дві. Можна було  зрозуміти, що чоловік не вільний, бо як втечеш від сім’ї.  Ми вивчали їх, а вони нас. Не всі спішили зв’язати свою долю з чужинами, які тут працювали доглядальницями та прибиральницями.  Чоловіки шукали для розваги, проведення часу, не спішили зав'язати серйозні стосунки. Мені це було зрозуміло, а Тетяну дратувало. Вона хотіла: не жонатого, багатого, без дітей, з гарною віллою, ну, хоча би з квартирою, та ще й не бридкого й не дуже старого.  Пошуки йшли, але не в те русло, як вона хотіла. Я сміялася:
-- Гарних розібрали, багаті хочуть молодих, а неодружені  не спішать одягати нове ярмо на шию.
Не щастило нам  в пошуках  з подругою.
Були жонаті,  що утримували своїх коханок. Я таких не хотіла, бо мені було жаль їхніх жінок. І ще не терпіла я свинства й зради.
Якось  трапилася нагода таки піти на побачення з одним. Роздивилися фото, хтозна  якої давнини, вирішила я спробувати. Ще й досі сміх збирає, коли згадаю. Страшний, як дідько в очереті, та ще й нахабний до крику. Ще не встигла сісти до авта, як його руки полізли по нозі, а мої з’їздили по тій  наглючій пиці. В мене на це прискорена реакція, така вже вдалася, не терплю придурків.
-- Зупини! Вже познайомилися.
--  Ти така недоторкана?
-- А ти чого такий недоумок?
--Та однаково ж до цього дійде, то чого його кругами ходити. -- пробурчав, потираючи щоку.
--У нас з тобою  нічого не почнеться. Зупиняй, автомобіль, бо ще вріжу.
Решту дня провела зі своїми земляками. 
Інший -- старе та давнє, але років собі вкоротив в оголошенні, щоб не лякати жінок передчасно. Руки йому тремтять, зуби мало в склянці не ловив, але гонорово запросив на вечерю.
--Побудь зі мною,  зроби мені  подарунок своєю присутністю.
Не хотіла розчаровувати, але довелося, бо я не дівчинка по виклику, не розмінююся на  миску макаронів.
-- Ой Господи, чи ж я таких шукаю. -- подумалося мені.
Він, треба віддати належне, зрозумів, подякував і ми розійшлися.
Всяко було. Познайомилася з одним, так нічого наче й  роки як нам треба і з себе видний. Ну, думаю,  це начебто не зле. Сидимо говоримо, почав про себе розповідати...і понеслась “душа в рай”... Розказує  скільки в нього було жінок нашої національності і не тільки, бо йому подобається вивчати світ, подорожувати в такий спосіб. Любить в гості їздити. В  Україні, де був, як приймали, як живуть, як його хотіли, але він ще не визначився, ще не вибрав, не знайшов, що йому треба.   Дуже  подобаються наші жінки,  вони вірять в усе, що їм кажуть, а от румунки шукають, як “взути”, як обібрати. Так захопився своєю розповіддю, що забув чого прийшов сюди зі мною. А шляк би ті трафив, як любить висловлюватися моя подруга, вечір сповіді мені влаштував. Ціни  собі не складе -- всі його хочуть та ніхто не взяв. Ага, розбіглася в чергу ставати до знаменитого ловеласа, гульвісного хвалька. Згинь…
Тиціана любила слухати про мої походеньки, реготала  щиро. Не везло мені, а вона крізь сльози втішала, кажучи, що я їй продовжую життя.  Ми ще кілька днів потому потішалися над моїми горе-женихами.
Один з її знайомих,  якось зачастив  до нас, то на обід напроситься, то ніби то поруч проїжджав. Тиціана хитро посміхалася, коли він мене компліментами обсипав, а одного  разу сказала:
-- Антоніо запав на тебе.
-- Отакої. -- здивувалася я. -- Чи я йому потрібна?.
-- Це правда, бачу, як він тебе очима поїдає. Я вже стара і такі речі помічаю. Подобаєшся ти йому.  А тобі він як?
-- Та нічого, нормальний. -- відповіла я.
-- Тоді все добре буде. -- усміхнулася Тиціана.
Вклала мені в голову таку  думку своїми балачками, що я й почала придивлятися до Антоніо.
А він почав здалеку -- то квіти обом подарує, то вино  смачне пробувати принесе, то ще якимись  ласощами пригостить. Так ніби ненароком  подарував парфуми, приїхавши з Франції. Подобалася мені така його увага. Погодилася провести з ним свій вихідний. Антоніо поводився чемно й галантно.  День пройшов так гарно та весело, що запам’ятається надовго. Поїздка на водоспади Cascada delle Marmore,  потім на озері каталися на водяному трамвайчику-кораблеві. Ресторан знаходився на високому гребені вулканічного кратера, з якого відкривався  чудовий краєвид  на озеро.  Сонце вже хилилося до заходу, його промені  купалися в воді і прощаючись зачіпалися за верхівки дерев, зникаючи поволі  за невидимим горизонтом.  Озерна голубінь  позолотилася місячним сяйвом. Спостерігати за таїнством природи, вдихати вечірню прохолоду, слухати сутінковий шепіт лісу, сидіти в затишному ресторані  в чеканні замовленої вечері -- що може бути краще. Я вперше за багато часу почувалася просто жінкою, нікуди не спішила, ні про що не думала,  насолоджувалася життям.
 Страви ми вибрали рибні. Мене вразив смак маринованих в’юнів, соте з морських мідій, риби запеченої на вогні. А солодкі блюда підкорили своїм вишуканим смаком і чудовим поєднанням зі свіжими фруктами. Я вже думала, як маю піднятися після такої смачної вечері. Боялася  луснути від кількості їжі, але все було так смачно, що залишити не було сили.
Тиціана слухала мою розповідь  і раділа, що я так гарно провела день.
-- От бачиш, а ти сумнівалася. Я тобі говорила, що Антоніо джентльмен.
Я розсміялася:
-- Все було так чудово, що міг би й пристати. Я не проти.
-- Всьому свій час, не спіши. Чоловіки завойовники, дай йому відчути смак перемоги,   будь фортецею  -- гордою,  трохи недоступною, злегка примхливою, бажаним трофеєм, який, коли завоюють --  гордяться й бережуть.
-- Ого яка наука! Це треба вміти бути такою, а я проста жінка, де мені осягнути такі тонкощі флірту.
-- Ти правильно все зрозуміла, -- тонкощі флірту. Жінки народжені для цього, створені бути неперевершеними акторками. Життя це -- театр! Але все має бути природно і без фальші.
-- Ой, це складно, я не зумію.
-- А ти слухай свою інтуїцію, це найкращий порадник. Роби все, як відчуваєш, слухай своє  серце.
Так по-дружньому ми перемовлялися, сміялися й жартували. Тиціана  вміла бути найкращою подругою, зрозуміти і підказати, який бо раз я переконалася в цьому.
Зустрічі з Антоніо стали мені бажані, я їх чекала. Він уміло вибирав наші маршрути, показував мені чудові місця, розповідав історії. Вів себе так ніжно, так бережно, так чинно. Пригорне злегка, погладить по спині, чмокне в щічку, пестливо торкнеться обличчя чи  волосся. Це хвилювало й приємно вражало, але мені вже хотілося й більшого. Я вже, грішним ділом подумала, що так платонічно й цнотливо все й закінчиться. Отакі ми, дивні жінки, коли все без вульгарного залицяння, то швидко приїдається. Хотілося пристрасті та екстриму,  Антоніо своїм джентльменським поводженням доводив до сказу. Хотілося сказати йому:
-- Бери або клади, чого тягнеш жили з душі. 
Тиціана сміялася й заспокоювала:
-- Все буде, не спіши.
А потім Антоніо зник, пропав, не давався чути,  не відповідав на дзвінки. Тиціана звідкись дізналася, що хтось з його рідних важко захворів.
-- Думаю, що дружина, -- якось невпевнено проказала Тиціана.
-- Дружина? Він хіба жонатий?
В мене забрало мову від почутого.
-- А щоб його трясця взяла. Жодного разу й словом не обмовився, що жонатий. Блазень.  От і вір чоловікам, -- бушувала моя ненависть.
-- Вони не живуть давно разом, але не розведені. Ти ж знаєш, що в нас розлучитися не просто, треба час і то не завжди розлучають. В них спільний бізнес, думаю через це він не робить поспішних кроків.
-- А якого дідька він шукає жінку? Я кілька разів заводила мову про спільне життя, а він, гад, відмовчувався. А що він міг сказати, брехати не хотів і правди не казав. Знає добре, що я з жонатими не хочу зустрічатися.
Тиціана заспокоювала мою гарячу натуру:
-- Він дійсно вільний, але не для подружнього життя, а для зустрічей.  Стосунки між ними давно закінчилися, кожен вже має свої інтереси і своє  життя. Не думаю, що тебе  це має хвилювати.
Я кипіла й бушувала:
-- Для мене жонатий чоловік -- зрадник. Не хочу робити боляче  жодній жінці в світі. Завжди обговорюю цю умову. З Антоніо все якось по іншому складалося. Я не придала значення його статусу, він завжди був вільний і присутній. То мені  й в голову не прийшло, що може бути інакше.
-- Шкодуєш, що провела кілька цікавих вечорів?
-- Та ніби й ні, в нас не було інтиму. Може тому він і не наполягав, -- задумано промовила я.
-- От бачиш, як важливо все зважити і не гарячкувати.
Мені здалося, що Тиціана почувалася винною, бо це вона нас познайомила.
А час на місці не стоїть. Стала забувати  свою невдалу спробу з Антоніо. Знову почався  рутинний плин днів. Сумно.
Якогось дня він все таки подзвонив і запросив провести разом вихідний день. Перше, що прийшло в голову -- послати до дідька, але за мить змінила свою думку і прийняла пропозицію.  Однаково не було йому заміни, бо всі інші спроби через інтернет зводилися до одного -- зустрітися, щоб провести час і зайнятися сексом. Чоловіки не переймалися  й не заморочувалися довгим залицянням, спішили аби встигнути побільше “обігріти” знедолених самотніх заробітчанок. Мене  на такі експерименти не тягнуло, бути забавкою, не моє і не для мене. Виховання не дозволяло, була  ще не стара, але давня, та бита  життям. А з цим хоч  без  натяку на вульгарність, що  в наш час вже велика знахідка. Внутрішній голос мені підказував, що розмови не минути, а правду знати дуже хотілося.
Тиціана погодилася з моїм рішенням.
-- Все правильно. Думаю, що він готовий відповісти на всі твої запитання, якщо подзвонив.  Вислухай і зваж все. Відповідь даси після, спочатку добре подумай. Знаю я тебе, гаряча голово, рубатимеш з плеча.
Розмову з нетерплячки почала я.
-- Чому ти не сказав, що жонатий?
-- Тому  що знав твоє ставлення до зустрічей з жонатими чоловіками.
-- Але ж правда завжди вилазить назовні.
-- Я й не брехав. Я нічого не обіцяв.
-- Але ж я кілька разів заводила розмову про майбутнє.
-- Я маю тобі все пояснити, сподіваюся, що ти мене зрозумієш.
Ми мовчали обоє. Він збирався з думками, а я чекала його розповіді.
-- Ми одружилися   молодими, але дуже швидко зрозуміли, що ми різні  і не можемо ужитися разом.  На той час розпочали спільний бізнес і закрутили справи так, що розірвавши наш шлюб, втрачали обоє.  Вирішили жити окремо, кожен своїм життям, але справи вести разом. Обговорили  всі моменти спільної справи, щоб це влаштовувало обох. Я ніколи не пошкодував про таке рішення, бо завжди був вільний  і ніколи не мав проблем. Розлучення в Італії чекають роками, а церковне -- майже неможливе.
-- Ти мені подобаєшся, я не хочу тебе втратити. Давно вже мені не було так легко і добре з жінкою. Більшість  шукає тільки тимчасовий флірт. Я втомився  з роками і хочу впевненості.
Я усміхнулася.
-- Знаєш, я теж хочу впевненості, але як її досягти в нашому випадку?
-- Ось про це я й хочу поговорити. Маю до тебе кілька пропозицій, сподіваюся зацікавити. Так склалося життя, що я не парубок, але це не забирає в мене можливості  бути щасливим і жити повноцінно. Я не вільний, але доступний, -- усміхнувся Антоніо.
Я слухала, бо розуміла,  поки що він  нічого нового не сказав.
-- Я маю будівельне підприємство, проблеми з грошима  відсутні.
--  Знаю, що ти не бідний.
-- Я не кажу, що багатий. Працюю багато. Архітектор має втілювати свої проекти, я люблю свою роботу. Моя пропозиція зводиться до того, що на даний час ми не можемо офіційно бути подружньою парою, але бути разом так. Я не чекаю відповіді одразу, подумай. Пропоную тобі свою підтримку і забезпечення. Можу купити тобі квартиру в Україні, можу тут в Римі, можу відкрити рахунок в банку з певною сумою, якою ти зможеш користуватися  на свій розсуд.
-- Значить пропонуєш куплю-продаж, торгуємо як за річ. Тобі не здається це аморальним?
-- Краще, коли ми розстанемося?  Мені ні, а тобі? Хочу забезпечити твоє сьогодні і навіть  майбутнє, бо ти мені потрібна. Не бачу нічого поганого коли чоловік бере на себе  зобов’язання,  дбати про свою жінку, яка йому подобається. Хіба я пропоную щось дивне і неприйнятне? Давай не будемо спішити. Ти все обдумай і коли приймеш остаточне рішення, скажеш. Якщо ти маєш інші пропозиції, ми їх розглянемо вдвох.
Тиціана вислухала мене уважно, не перебиваючи. Вона сиділа якийсь час задумана і зосереджена.
-- Він тобі подобається?
-- В тім то й справа, що дуже. Мені не подобається бути річчю яку купили.
-- Не спіши. Що правильно, а що ні то вже інша справа. Ти хочеш заміж? А що це тобі дає? Статус одруженої жінки?
-- Це нормально, коли жінка хоче  поруч чоловіка, а не коханця.
-- Чоловік, з яким ти ділиш всі витрати і коханець, що платить за все сам.
Я вражено дивилася на неї. Мені ніколи не доходило до голови, що хтось має за все платити. Я була заміжня і ми вели спільне господарство, мали сина. Син вже дорослий, має свою сім’ю, а чоловік зник з молодою коханкою в невідомому напрямку, залишивши мене саму сьорбати проблеми життя. А я ще й досі шукаю щастя, думаю про заміж. А чи треба?  А може й справді в кінець кінців варто  бути просто жінкою, а не тягловою кобилою.
-- Але в нього є дружина, -- ще не здавалася я.
-- Вони не разом. Кожний живе своїм життям. Інколи дійсність не піддається систематизації, життя не можна розкласти на полиці, як книги в бібліотеці.  Інколи  воно вносить свої корективи, де є злети і падіння. Не завжди закохані разом, не завжди кохання приходить вчасно.
Тиціана, як завжди була права по-своєму. А я жила за старими поняттями, це було не просто перебудуватися на новий лад і нове мислення. Це зараз молоді  живуть разом, притираються, а потім оформляють свої відносини. В такий спосіб менше розлучень. Життя внесло свої корективи в сімейний кодекс, тільки я стара та давня ще не розуміла цього.
Антоніо чекав, він не повертався до розмови, лиш  проникливі  очі говорили про все. Я ще мучилася і вагалася, ще зважувала і думала.
Мої вікові й фізіологічні зміни давалися взнаки. Клімактеричний період жінки проходять по різному, але не безслідно. Мене кидало то в гаряче, то в зимне. Настрій псувався легко. Я плакала над фільмами з радості і над поганим кінцем. Емоції зашкалювали, часто виривалися назовні. Літня італійська спека розм’якшувала навіть кістки. 
-- Тобі треба зняти стрес, розрядитися. -- говорила Тиціана.
Антоніо бачив мої страждання, відносився з розумінням, бережно і делікатно. Запропонував морський круїз на п’ятнадцять днів.  Це було вперше, бо хіба могла раніше собі дозволити таку розкіш -- голубий корабель  великий та багатопалубний і море таке безкрайнє, що аж лячно ставало. Ресторани з вишуканим блюдами, а фрукти викладені в такі орнаментальні та красиві форми, що шкода було  їсти. Я робила фото тих фруктових птахів, квітів, звірів та вишуканих композицій. Морська прохолода робила свою справу, мені направду стало краще. Тепер я мала іншу гризоту -- як не розповніти від такої смачної та рясної їжі. Це була реальна загроза, бо  хотілося всього скуштувати, а шлунок не пручався, йому  “падлюці” подобалося дегустувати. Навіть не думала, що стану такою ненажерою. Антоніо сміявся, жартуючи  злегка наді мною.
Хотілося виглядати відповідно, щодня я скрупульозно чистила пір’ячко, подобалося бути гарною. Антоніо не пропускав можливості зробити мені комплімент.
-- Ти чудова,  -- промовив він цілуючи  і простягнув мені маленьку шкатулочку з ювелірного магазину.
-- Браслет! -- я не могла відвести очей від біло жовтого блиску золотої прикраси.
-- Це мені?
-- Так, сьогодні твій день народження.  Вітаю.
-- Господи! Я й забула, що вже серпень, а я народилася саме в цей спекотний місяць.
Незвична до подарунків я не знала як себе поводити. Було приємно, аж до сліз.
-- Ну і ну, ти чого плачеш? -- пригорнув мене Антоніо.
-- Це від вдячності, бо я давно не отримувала таких подарунків і такої уваги.  Звідки ти дізнався?
-- Не скажу, секрет. 
Він міг сказати їй, що мав її документи коли купував квитки на поїздку, але промовчав. Так було приємно дивитися як вона раділа по дитячому весело і щиро. Для нього це було найвищою нагородою.
Я розгублено кліпала очима, в яких від несподіваної радості забриніла сльоза.
-- Звідки ти взнав? -- я ніяк не могла вгамуватися.
Антоніо щиро радів моїй розгубленості і не казав правди.
Моїй радості не було меж, як чудово бути жінкою, як приємно. Я ніколи не мала таких яскравих емоцій. Мій чоловік ніколи не виділявся сентиментальністю. В нас все було звикло: хата -- робота -- хата -- робота. Звичайно, що були колись свята, але для того, щоб я жарила і шкварила на кухні, а гості все з’їли і розійшлися.
А ввечері мене чекала несподіванка.  В ресторані на нашому столі красувався величезний букет, а потім ще був торт зі свічками і в залі всі підняли келихи за мене. Люди посміхалися, а мені хотілося плакати. Я притулилася до Антоніо і блаженно закрила очі -- ось,  що значить Щастя! Все це організував він і коли тільки встиг.
Корабель заходив в порти і ми їздили дивитися місто, вражень було неймовірно багато. За п’ятнадцять днів  Антоніо мене дивував ще не раз. Тепер я розуміла вислів; на сьомому небі, я там була всі ці дні.
-- Який ти хороший.
-- Дякую, мені приємно тебе дивувати.
За весь час ми не поверталися до пропозиції, зробленої ним раніше. Він терпляче чекав, а я вже була майже готова погодитися на все і вся.  Ще щось мене стримувало, ще щось муляло, ніби пісок, що потрапив до нового взуття. Були моменти, які я хотіла обговорити, але не наважувалася порушити наш чудовий відпочинок.  В свої п’ятдесят з гаком я вже не чекала чогось подібного, нехай мене простять наші жіночки,  нехай кинуть в мене камінь, нехай посудять, як вміють тільки вони, але я почувалася бажаною,  мені  подобалося як він залицяється, подобалося бути жінкою.
Повернувшись, захоплено розповідала Тиціані про свою поїздку, яка мені дуже сподобалася.
--  Ти себе почувала коханкою?
-- Коханою, -- не задумуючись відповіла я. --  Але все одно маю якийсь сумнів.
--  Що тебе тривожить?
-- Там було багато людей, вони про мене думали погано. Адже ж було видно, що ми не подружня пара.
Тиціана замовкла і невідривно дивилася на мене, ніби щось зважуючи.
-- А ти судила б жінку яка поруч чоловіка почувалася щасливо, він робив їй подарунки, демонстрував свою увагу і почуття? Що для тебе термін -- щастя?
-- Ні, я не судила б. Кожен має право бути щасливим. Та й хто я є, щоб когось судити. Завжди приємно бачити щасливих усміхнених людей.
--Ну ось ти й відповіла сама собі. Тебе хвилює, що про тебе думають інші? А ти про них думаєш, тобі це важливо, тебе це хвилює? А коли тобі погано, вони спішать тобі допомогти? Чи кожен з них зайнятий своїми справами і нікому діла немає до тебе?
-- Це правда, але є певні правила…
-- Правила? Хто їх придумав? Люди! Ті, кому це вигідно і кому це на руку в той час. І чому ти маєш підкорятися правилам, написаними кимось для себе, бо так було треба.  Я не кажу, що ми повинні плювати на всіх і сповідувати  анархізм.  Є певні вимоги та відносини в суспільстві, без яких воно не існує, але правило бути щасливими ще ніхто не відміняв.
Я мовчала, бо що тут скажеш. Хіба можна було посперечатися з нею. Ми дві різні жінки, два різні виховання та дві різні культури.  Що їх заперечиш, жила в достатку, має все, а не шукає заробітків, як я.
Тиціана, ніби прочитавши мої думки.
-- А знаєш, я тобі ніколи не розповідала свою історію. Моє життя не якесь унікальне, але прожите мною інтенсивно  в постійній боротьбі та праці.
Вона замовкла збираючись з думками:
-- Мої батьки були простими робітниками. Батько працював на фабриці кераміки, а мама -- кравчиня, шила на замовлення для багатих.  Я росла рухливою й непосидючою.  Любила, коли батько садив мене на коліна і гладив мене жорсткою долонею. Я тулилася до нього, відчувала його любов. Це були рідкісні моменти, бо частіше він приходив дуже втомлений і йшов відпочивати, щоб вранці спішити на фабрику.
Поруч з нашим домом була школа бального танцю, я годинами сиділа  під  вікном І спостерігала як вони вчаться. Щоб краще роздивитися, вилазила на дерево, тоді мені було видно весь зал в дзеркалах і все, що  робили маленькі балерини. Школа була платною, там навчалися діти заможних  сімей, ми до таких не відносилися. Спочатку я просто спостерігала за ними, а потім вдома все повторювала. Не завжди все вдавалося, але я була вперта. Батьки спочатку посміювалися  над моїм захопленням, а потім лиш сумно зітхали.  А я вчилася, не маючи нічого, вчилася без надії, сподівалася … Тепер я розумію, що нічого не чекала, але так захопилася танцями, що не проходило жодного дня без занять.
Одного разу батько покликав  мене до себе, погладив по голові й промовив:
-- Завтра підемо до школи танцю.
-- Як?
-- Я трохи назбирав грошей і зможу заплатити за тебе, або хоч дізнатися чи  зможеш ти танцювати.
Мені було сім років, але я розуміла, що для батька це була непосильна ноша.  Ми жили бідно, грошей завжди не вистачало. Мама вміло вела господарство, дякуючи їй ми ледве зводили кінці з кінцями, але жили без боргів і кредитів. Вона шила, в’язала, вишивала, словом, вміла все.
Вночі я не спала, раз по раз зиркала у вікно, де ніяк не починався день. Боже, як я його чекала. То була субота, я той день  ніколи не забуду. Батько взяв мене за руку і відчинив двері студії бального танцю. В той день він відчинив мені двері в моє майбутнє.  Я боязко ховалася за ногами батька, ступила до зали, де вже були інші діти.  Мама пошила мені необхідний одяг, купили пуанти.
До нас підійшла вчителька.
-- Скільки років вашій дівчинці? Як звуть?
-- Тиціана, їй сім років.
-- Жаль, але ми беремо дітей з п’яти років.
-- Я вже заплатив за місяць і прошу вас поглянути чи в неї щось вийде, чи зможе.
-- Добре, я попрацюю з нею, подивимося на що здатна  ваша донька.
Вчителька обняла мене за плечі і повела в зал.
-- Це наша нова учениця, її звуть Тиціана. Давайте допоможемо їй стати однією з нас.
Діти дивилися зацікавлено без ворожості. Я стала в ряд з усіма. Почався урок. Я пам’ятаю  свій перший урок на все своє життя.
Спочатку боязко, а потім впевнено я влилася в ритм  разом з іншими, це  було не важко, бо я це вже давно робила вдома.
Моя  вчителька вражено зупинилася й запитала:
-- Ти вже десь брала уроки?
-- Ні.
-- Дивно, але з першого  разу в тебе виходить дуже вдало. Ти молодець,
Не могла я їй сказати, що давно підглядаю за ними і вчуся сама вдома.
Урок продовжувався, а вчителька  спостерігала за мною і задоволено посміхалася.  Відчуваючи її погляд, я збилася кілька разів. Але опанувавши себе почала старанніше виконувати вправи. Я слухала музику,   зливалася з ритмом, робила все з великим задоволенням.  Мені не хотілося, щоб ці чарівні моменти закінчувалися. Я була разом з іншими, а в той же час -- сама, бо те, що робила стало моїм життям і моєю сутністю.
Вчителька не відпустила мене разом з іншими дітьми.
-- Ти молодець. Мені подобається як ти відчуваєш музику і як рухаєшся. Мене не залишає сумнів, що ти цьому вчилася.  Ти або надзвичайно здібна, або щось приховуєш. Я рада, що ти потрапила в мою групу.  Будемо працювати.
Я спішила додому, щоб розповісти батькам про свій перший день. Від радості  летіла, мов на крилах, пританцьовуючи й повторяючи ще і ще раз урок.  Відтоді працювала вперто й наполегливо.  Вчителька була задоволена мною, часто хвалила  і пророчила велике майбутнє.  Я жила балетом, танці стали для мене сенсом мого буття.  В школі теж не пасла задніх, вчилася добре.
Мій батько працював багато, щоб оплатити моє навчання. Я була йому неймовірно вдячна. Але… Тиціана замовкла і проковтнувши гіркий згусток продовжила.
-- Мені було дванадцять коли його не стало.  Силікоз з’їв його легені, хвороба від якої померло багато робітників   фабрики. Шкідлива керамічна пилюка не щадила  нікого.
Сум оселився в нашій хаті. Мама змарніла  і згорбилась. Вона була ще не стара, але важке життя зробила свою чорну справу. Я перестала ходити на заняття, бо не мали чим платити, грошей за ледве вистачало на життя. Я плакала вечорами. Мені було страшно, бо не знала, як маємо жити далі.
Одного разу до нас завітала вчителька і дізнавшись про горе, яке нас спіткало, обіцяла свою допомогу.  Мама змахнула гірку сльозу промовила:
-- Я чую, що вона плаче вечорами, але що можу зробити.
-- Щось придумаємо.
-- Я можу шити костюми для виступів, -- запропонувала мама.
-- О, це було б добре. Нам якраз треба хороша швачка, маємо великий виступ. Тиціана буде танцювати там, вона вже занесена в списки. 
Тепер я танцювала як одержима. Моя мама подружилася з вчителькою, вони часто проводили разом час. Вона не мала своїх дітей і любила мене, як рідну, а я любила їх обох. Як вони раділи, коли мене запросили до великого балету. В театрі я швидко отримала головні ролі. Стомлювалася від щоденного танцювання, ноги не несли  додому, але я була щаслива. Почалися гастролі і моя мама залишилася одна. Як я була вдячна своїй вчительці, яка навідувала її і розповідала  про мої успіхи. 
Особисте життя в мене не складалося, на нього просто не було часу. Не знала іншого життя  крім,  як сцена, станок, розтяжки, дієта і короткий відпочинок. Але молодість бере своє і я закохалася. Мені здавалося, що він найкращий. Це був один з моїх колег, старший мене на п’ять років. Ходила на всі його репетиції, пропускаючи свої. Їла його своїми очима, молилася в душі, щоб він звернув на мене увагу. І він звернув. Бо як можна було не побачити те молоде теля, що витріщається  дурепою і червоніє кожного разу, коли він звертає свій погляд. Це було моє перше кохання, перші мої поцілунки, які зовсім не  сподобалися. Це було й перше велике розчарування.  Він уже мав подругу, з якою  в них був спільний дах. Я стала для нього швидкоплинним захопленням.  Світ став для мене чорною плямою, їжа не смачна. Тільки танці допомагали вижити. Я виснажувала себе в тренажерному залі, займалася до втрати свідомості.
В лікарні мені капали й капали аби вивести з депресивного  стану та анорексії.
Там я познайомилася з Лючіо, світлим променем мого життя. Він був лікар від Бога. Оточив мене такою увагою та піклуванням, якої я до цього не знала й не мала. Він приходив на всі мої виступи, засипав квітами і подарунками. В мене з’явився шанувальник,  обожнювач. Я сприймала його увагу, як щось звичайне й само собою  зрозуміле.  Приємно, коли до тебе залицяються, але він мені не подобався. Лючіо був не гарний, мав непомірно великий ніс , невисокий  зріст, короткі ноги, що злегка розходилися в колінах. Великі чорні очі випромінювали доброту і усмішка коли з’являлася на обличчі робила його привабливим. Але де мені було до такого уродца, коли я чекала принца і шукала кохання. Лючіо спішив виконати кожну мою забаганку,  був завжди поруч. Мене це почало бісити, я почала думати, що через його надмірну увагу до мене не підходять інші, що я так ніколи не знайду свого єдиного. В такі дні я  гнала його геть.
Захворіла моя мама, Лючіо знову прийшов на допомогу. Моя вдячність була безмежна, але не більше.  Мама зрозуміла все й одразу.
-- Ти, доню,  не крути йому голови. Він тебе любить.
-- Навіщо мені його любов.
-- Подумай про майбутнє, бо танці мають свій вік і згодом тобі буде  потрібний дім і сім’я. А хорошу і люблячу людину не так просто зустріти. Подумай.
Та де я хотіла думати про нього. Дурна була і наївна. Шукала красеня, а не звичайного докторика. Як я помилялася.
Красеня я таки знайшла на свою голову. Він кинув мене вагітну і зник, як з’явився. Він жив заради сексу і пригод, а я залишилася дурепа  -- закохана, заплакана, вагітна.   Змушена залишити  танці, жила на гроші,  відкладені раніше, але то був такий мізер. Хіба могла подумати, що мене таке спіткає. Не хвилювалася майбутнім, жила собі метеликом і порхала по сцені. Жорстока штука життя.
Лючіо не дочекався мене, та й надій я йому не давала і він женився. Ось так!
А я носила дитину, вагітність проходила дуже важко. В якийсь день потрапила до лікарні. З останньої нашої зустрічі пройшло більше трьох років. Люсіо зрадів, коли мене побачив. Я знала, що споганіла, розповніла, мала токсикоз, вкрита ластовинням, словом -- вагітна й нещасна. А він не звертав уваги на зміни, що сталися зі мною, радів і вітав з материнством. Спохмурнів коли дізнався, що дитину ношу без батька, але не засудив, а підбадьорив і втішив, як маленьку дівчинку. Отака штука життя!
Народилася моя гарнюня донечка, він перший прийшов мене привітати і не тільки… Люсіо запропонував своє ім’я для дитини.
--Ти жонатий, я не можу.
-- Помиляєшся, можна і я хочу. З дружиною ми обговорили це питання і рішення прийняли вдвох. Дитині  народженій  без батька не легка випаде дорога, люди  не дадуть їй спокою ніколи. Наші звичаї роблять таку дитину байстрям і “битимуть” своїм осудом та язиками вас обох. Не роби дурниць, навіщо тобі створювати проблеми собі і своїй донечці.
Я плакала, це було несподівано  дуже благородно та шляхетно. Такий він був -- Люсіо, а я дурна не зрозуміла. 
Так він став батьком моїй Лукреції. Вона росла в достатку  і дуже його любила. Його дружина не менше нього благородна жінка, любила Лукрецію, як свою, бо дітей  вони не мали.
Він допоміг мені відкрити  приватну балетну студію, де я працювала і вчила дітей.  Для мене це стало сенсом життя. Лукреція стала перекладачем, науковцем та дослідником. Ти бачила її, це самодостатня жінка, що живе своїм життям. Ти знайома з дружиною Люсіо, Джорджею. Люсіо залишив нас кілька років тому, його велике добре серце перестало битися. Моя донька  знає правду, але вона ніколи не переставала його любити, як  рідного батька. Ми з Джорджею  важко сприйняли цю втрату, але нас об’єднує Лукреція.
Я мала багато пропозицій  з боку чоловіків, але не рішилася зв’язати своє життя ні з ким. Жила своєю донечкою і роботою. Розчарована в чоловіках, не хотіла бути більше нічиєю, моя незалежність  була мені дорога.
Патриція замовкла, а я ще довго не порушувала тишу, обдумувала її розповідь.  В черговий раз переконалася, яка  вона сильна й мудра жінка. Мені було соромно, що я думала про неї інакше. Вона теж сьорбнула лиха, була на вершині слави і враз все втратила. А може не втратила -- знайшла. Це як на кого, кожен має свою точку зору.
 За кілька днів, ми повернулися до моєї проблеми.
--Ти вже винесла вердикт Антоніо, -- запитала Тиціана.
-- Чи ще ходиш в тумані сумнівів?
-- Ще не прийшла до остаточного рішення. Хочу вияснити деякі моменти.
-- Які?
-- Про його дружину. Чому він з нею зараз, коли вона хвора?
Тиціана здивовано підняла очі.
-- А він тобі не сказав?
-- Про що?
-- Його дружина паралізована і розлучення неможливе саме з цієї причини. Він не може кинути її.  Організація догляду, лікування та всі інші питання пов’язані з нерухомою людиною, Антоніо взяв на себе. Думаю за це його вже треба помилувати і винести позитивний вердикт --  як думаєш?
А що тут думати, я готова. Готова бути незалежною і водночас  -- щасливою. Такі подарунки доля робить не часто.