Йшла, впала, отямилась...заміж...

Саме так я знайшла свою долю. Приземлилась в незручній позі посеред вулиці і на тобі, маєш.

Недільного дня, разом зі своєю подругою  Іриною ми  спішили  до ресторану на обід. В чудовий сонячний весняний день, ще й святковий Великдень,  вирішили , як  “білі” люди відсвяткувати Паску в ресторані. Це колись ми йшли на природу, за будь- якої погоди, святкували до вечора, пили, їли, співали, а інколи й танцювали. З роками приходить любов до затишку та комфорту. 

Святково одягнені, з купою викладеного волосся, на високих підборах, з чудовим настроєм та радісним передчуттям ми спішили. Вулицею  зрідка проїжджав автомобіль, бо хто ж у свято  де їде -- святкують. До автобусної зупинки залишилося якихось десять метрів. Ірина почала переходити якраз навпроти зупинки. Я зупинилася, бо за декілька кроків був пішохідний перехід. 

-- Ти куди? Давай будемо чемні.

-- Та нікого ж немає. 

-- Та ну тебе, я ходжу по правилах.

-- Яка ти правильна.-- засміялася Ірина. 

Сміючись, ми розійшлися -- я на перехід, вона прямо до зупинки. Оглядаючись на подругу і погрожуючи їй штрафом, я ступила на зебру переходу. 

-- Ой, мамочки!  

Біль, що пронизав все тіло і той несподіваний  політ з високих підборів до чорного асфальту спонукав до дуже яскравих і емоційних слів, які я не берусь викладати на папері. Якими словами ще можна описати   всю нікчемність ситуації, той  біль, той  сором, коли сидиш черепахою й годі встати.  Блискавичне  усвідомлення того, що вже ніхто  нікуди не йде.  Виникає  лиш думка:

-- Ціла? Жива?

Перше, що побачила -- авто і тривожні очі, крик Ірини, що бігла через дорогу.

-- Сеньйора,  як ви?

-- Я… ще не знаю… 

Страх звестися на ноги після звуку, як мені здавалося, голосного й сильного  тріску, коли щось ламається. Я прикрила очі, щоб зрозуміти  звідки йде той запаморочливий біль.  Якусь мить я зосереджено вивчала своє тіло -- порухала ногами, зрозуміла, що цілі. Боліла ліва сторона, рука при найменшій спробі віддавала болем, що пронизував все тіло. Ті двоє над головою не переставали гелготати:

 -- Ти як, встати можеш? Тобі допомогти? Як ти?

-- Як я? Як корова по теляті, болить все. Встати? А дідько його знає, зараз спробую.

--  Допомогти? 

-- Еге ж, викликайте підйомний кран, -- пробувала  язвити, перемагаючи біль. 

Дуже не хотілося розплакатися, але біль  в передпліччі ставав все сильнішим. 

-- Ну, ось вже й до інвалідності близько, -- пронеслося в моїй голові. Пройшов  перший стрес і страх, який тільки зараз накотився липким павутинням, давав зрозуміти, що могло бути гірше.  

-- Що ти відчуваєш? -- запитувала  Ірина. 

-- Млість і біль. 

--Та не волайте над головою, дайте зрозуміти, де болить.  -- промовила я і спробувала  піднятися на ноги.  Зібрала всю свою мужність і … відчула як  чоловічі руки обхопили  мене під пахвами. 

-- Ох, - вирвалося мені з  глибини і чорнота закрила очі. 

Це була лиш мить.  Я вже стояла на ногах і мене тримали з обох сторін. Оглянула свої ноги в чудових  ажурних панчохах  з маленькими  трояндочками, вони ніби й не порвалися. Нові туфлі, взуті вперше для свята, теж виглядали цілими. Ось тільки рука не хотіла повертатися на своє місце. Ще кілька хвилин тому  я була щаслива святково одягнена жінка, а тепер -- інвалідка з заплаканим лицем. Всього лиш кілька хвилин, а як все повернулося. 

-- Ірино, он автобус, ти їдь, бо я вже не поїду. 

-- Ні, я тебе не залишу.

-- Та не потрібно, ти їдь. 

Ми розмовляли українською, італієць стояв мовчки і дивився. Він бачив мої страждання і промовив:

-- Я завезу вас до шпиталю. Чи може ви хочете, щоб я викликав швидку?

-- Йой, як боляче, -- скривилося моє обличчя при  спробі рухати рукою. Біль не давав дихнути. 

-- Якого ти дідька гнався? -- повернулася я до нього. -- Я йшла по переходу. Ти що не бачив мене?

-- Ні, бо ви вискочили з-за авто, яке заслонило мені дорогу при повороті. Але це не виправдання. Я знаю, що винен, знаю і не збираюся залишати вас в такому стані. Дозвольте вам допомогти. 

-- Вже допоміг стати інвалідкою, що ще хочеш. -- злилась я.

Ірина мовчала, співчутливо дивилася на мене. 

-- Та не сварися, нехай він тебе завезе до лікарні. Без цього не обійтися. 

Спроба йти далася мені нелегко, але ноги були цілі  і це неймовірно тішило. Чоловік підвів мене до свого авта і допоміг вмоститися на передньому сидінні.  Ззаду зайняла місце Ірина. Опершись  на підлокітник між водієм та пасажиром, я відчула полегшення. 

-- Іра, ти їдь. Чого ти маєш через мене пропустити свято. 

-- Я з тобою і досить про це,  -- обізвалася вона. 

-- Як можна залишити тебе одну?

-- Та маю кавалера, що не бачиш.

-- Краще було б його не мати. Міг би проїхати мимо, ні, треба було нам таке знайомство, чорт його приніс, -- ремствувала Ірина. 

Дорога була рівна і хороша, але не для мене, бо я відчувала кожний камінчик, кожну ямку. Стиснувши зуби терпіла,  плакала безмовно, сльози самі полилися з очей, що  перед цим були окреслені  тінями і вії тушшю. Італієць побачив і зупинився.

-- Давайте ми вам підв’яжемо руку, може так вам буде легше.

 Він зняв з шиї легенький шалик і підв’язав мені руку. Стало дійсно легше терпіти біль. Підмостила ще свою сумку і якусь накидку, що її знайшла Ірина поряд з собою, ми поїхали далі на аварійних  фарах,  повільно обминаючи все, що можна.  Нарешті добралися до шпиталю. В прийомному покої людей було не багато, бо хто хоче в свято хворіти, хіба такі, як я безголові. В скляних дверях  на мить побачила своє перекошене  болем лице,  заплакані очі з розмащеною тушшю. Принесли шину й підмостили мені під  руку. Оформили й записали дані, зробили рентген і знімок, попросили зачекати. 

Молода симпатична лікарка роздивилася мої травми і сказала:

-- Перелом плечової кістки лівого плеча, лівої руки і на додачу  ще  тріснуті два ребра. 

-- Повний комплект, -- усміхнулася я.

-- Не так вже й критично, буває й гірше. -- спробувала вона мене заспокоїти. 

-- Ну звичайно, це коли ще й голова побита, а в мене не було що бити.

-- Я хочу запропонувати вам операцію.

-- О, ще краще. Яку?

-- Поставити пластинку на плече, так скоріше зростається і з часом ви не будете відчувати дискомфорт. Потім ми її заберемо. 

-- Це різати два рази? Раз поставити, два -- забрати. 

-- Два -- через п’ять-шість місяців. 

-- А якщо без операції?

-- Можна, ми вас забинтуємо і за місяць все  зростеться, але потрібен спокій. Потім  фізіотерапія допоможе відновити вам рухові функції. 

-- Тоді най гоїться само, не треба операції. 

Лікарка ще раз оглянула мене, співчутливо усміхнулася і підбадьорила компліментом:

-- В такої гарної жінки все буде добре, до весілля заживе.

-- Якраз це мені не світить. Женихів всіх розібрали, на мою долю, ось тільки інвалідність випадає.

-- Та не так вже все  сумно, як вам здається. Буває й гірше. 

Мене замотали в бинти, наче в кокон, виписали знеболювальні і вкололи заспокійливе. Тримаючи в руках свою святкову одежу, якій не судилося вигулятися в ресторані, я вийшла. Ірина з італійцем чекали на мене в вестибюлі. Обоє охнули і співчутливо розглядали мумію, на яку я була схожа. Чоловік взяв з моїх рук лікарняну виписку і почав читати. 

-- Невесело…

-- Не тільки, а ще й болить. -- скривилася я. 

-- Ми всі голодні, пропоную знайти десь затишне місце і поїсти. До речі, мене звати -- Джанлюка. 

Я з цікавістю розглядала свого несподіваного знайомого, що втрутив мене своїм авто, зробив непрацездатною на невизначений строк, а тепер, як нічому  не бувало хоче з нами пообідати. Вже хотіла відповісти різко, але відчула, як мені звело голодним спазмом шлунок. 

-- Було б непогано,  -- промовила Ірина. 

-- Ага, я вже зібрана, готова в такому неперевершеному вигляді йти в найшикарніший ресторан, -- витиснула злісно я. 

-- Давайте до мене, я живу тут неподалік і охоче вас запрошую. 

Ми з Іриною переглянулися  і обидві почали відмовлятися. 

-- На сьогодні вже мабуть досить несподіванок. 

-- Дівчата, не відмовляйтеся, я живу сам, в хаті завжди щось знайдеться, а по дорозі забіжимо до магазину і ще щось прикупимо. 

Джанлюка так безпосередньо нас запрошував, що ми погодилися, бо їсти хотілося обом.

З пакетами, повними всякої смакоти, ми зайшли в його дім. По дорозі він розповів, що вже давно вдівець, донька живе окремо, а їхав він до своєї сестри, що живе в нашому районі. Охайно прибрана простора квартира  видавала господаря холостяка. Все було чисто аскетично без жодних проявів серветочно вишиваного жіночого шарму. Меблі зручні  шкіряні без накидок. На столі стояла красива ваза з різними фруктами. Все було просто, але водночас зі смаком, притаманного чоловічій фантазії, що називається “ без заморочок”. 

Джанлюка з Іриною накрили стіл і за невеликий проміжок часу заставили його смачною їжею, що аж слина потекли. Ірина звично

поралася на чужій кухні, ніби господиня, все нарізала й накришила.  Смачна лазанья та м’ясний рулет поданий з салатом, а потім котлети і каннеллони --  все це зроблено чоловічими руками, що аж не вірилося, так було смачно.  На десерт -- фрукти і тірамісу, кава вже не знаходила собі місця в переповненому шлунку, але як можна було відмовитися від цього напою, що вінчає закінчення трапези. 

Було якось дивно і незвично їсти все те приготоване чоловічими руками, які дійсно знали толк в кулінарії, як багато італійців. Вони не вважають це жіночою справою, а всі відомі шефи кулінари, якраз чоловіки. Мені не звичні до такого, було цікаво, бо я теж аматорка кулінар і люблю чаклувати на кухні. 

Трохи полегшало, почали діяти знеболюючі, тому непомітно для себе я замилувалася гарним сивочолим чоловіком, з чудовим почуттям гумору, який не переставав нас веселити і смішити. Гарно скроєний з ледь помітним животом, що не псував його, а вигідно підкреслював міцні плечі і сильну статуру тренованого тіла. Він не був старий, якраз в розквіті чоловічої передстарості,  це коли  за шістдесят і прийшло  розуміння  радості  буття,  щось досягнуто, щось вже є і  коли життя вдалося най не на всі сто, от на дев’яносто дев’ять точно. Він не був самовпевнений, а впевнений і самодостатній, якраз такий, з яким  жінка відчуває захищеною. 

-- Це ж треба, яка несподівана Паска вийшла, -- сказала Ірина.

-- Еге ж хіба тобі зламали  ребра й руку, -- не могла не язвити я.

-- В усьому можна знайти позитив, -- завважив Джанлюка. 

-- Тобто? 

-- Наше знайомство  і є одним з позитивних моментів. Вам не здається? В житті не буває нічого випадкового.

-- А ще кажуть, що могло бути й гірше, але доля змилостивилась і взяла … почала Ірина мудрагелювати.

--Що не кажіть, а в усьому  найбільше виграла  я, мені доля поламала  ребра й руку, а могла голову, -- завершила   я  Іриною почату фразу 

-- Не будемо на сумній ноті завершувати наше свято. 

Джанлюка включив легку музику. Після важкого й напруженого дня мене почало хилити до сну.   Не хотілося заснути просто тут, ми почали збиратися додому. Джанлюка, природно виявив бажання відвезти нас. 

Мене чекала ще одна несподіванка -- необхідно було піти в туалет. А це, як виявилося не просто  в моєму теперішньому становищі. Я в туалеті зрозуміла, що ребра, то дуже важлива частина тіла, без них не можна було ні сісти, ні встати  без стогону. Не виходило дихати, треба було затамувати подих, щоб сісти, а потім не дихати, щоб встати. 

-- Таку його трясця, як же боляче, -- вихопилося в мене з грудей стогоном. 

Вдома черговий  рубіж -- спати. Лягти не виходило, бо біль в ребрах не давав дихати, а рука починала нити так, ніби обривалася. Довелося зібрати все, що могла і намостити  високе ложе, спати довелося  більше сидячи, але хоч якось. Це була кошмарна ніч, в яку я спала уривками падала в сон і просиналася від болю. Десь під ранок, я все таки відключилася  зморена й спустошена  болем  та  незручностями. 

В двері подзвонили. Важко спираючись на спинку стільця, якого пхала перед себе, відчинила двері.  Вдома нікого не було, всі вже розбіглися по своїх справах. Мусила  сама  побитою собакою волочитися до дверей долаючи ті кляті три метри, що здалися трьома кілометрами. 

Джанлюка тримав квіти в одній руці, а в іншій пакунок з чимось.

-- Можна мені зайти?

-- Та вже коли ти тут то проходь, -- відсторонилася,  пропускаючи.

-- Як ти?

-- Ліпше всіх, тільки ніхто не заздрить. Валяюсь на подушках і горя не знаю. 

-- Що так хреново?

-- Щоб так уже зовсім, то ніби й ні. Свято, а я не можу вийти, як людина, а як інвалід не хочу, то мушу валятися.

Джанлюка простягнув мені квіти, я взяла їх єдиною тепер рукою і очима пошукала вазу. 

-- Любиш квіти? 

-- Так, але в горщиках. Не люблю зрізані, мені  шкода, коли в’януть і стають сміттям. В горщику ростуть  ще й  наступного року око квіткою радіє.

-- Дивно. Я ніколи не чув таких вподобань. Тоді, сподіваюся,  хоч тут вгадав, -- сказав він і простягнув пакунок.  Там була коробка цукерок “Бачі” і запашні свіжі ще гарячі  корнети. Хата наповнилася запахом випічки. 

-- Ти вже снідала?

-- Ні, не можу однією рукою зварити собі каву в кавоварці, бо її треба закрутити двома руками.

-- Це ми швидко виправимо. 

Згодом помешкання наповнилося запахом  свіжозвареної кави. Смакуючи  запашну каву  з гарячими корнетами ми вивчали одне  одного кидаючи ненароком летючі погляди. Дивно, але мені стало затишно і хороше. Присутність незнайомого чоловіка не напружувала, не сковувала, діяла заспокійливо, ніби знала його багато часу.  Подобалося з ним спілкуватися, він жартував, розповідав всякі неймовірні історії  з свого життя і своїх знайомих. І що мене вразило найбільше, говорив гарною чистою італійською мовою, не вживаючи словечок, якими так багата мова багатьох італійців. Не терпіла  коли матюкаються, для мене вже було приниженням та неповагою, коли співбесідники розмовляли брудною лайкою. 

-- А що ти маєш на обід? 

-- Та щось придумаю.

-- Подумаємо  разом. Давай поїдемо в якийсь ресторан, най нас там обслуговують, а ми будемо смакувати рибою. Ти любиш рибу?

-- Ммм… рибу люблю. Але як поїдемо, я з однією рукою.

-- Хіба це проблема. Невже ти думаєш, що життя зупинилося, бо ти на якийсь час не можеш рухати обома руками?  Це скоро минеться, ось побачиш. А зараз маємо відпочивати і свято ніхто не відміняв. 

-- Я подумаю. 

-- Над чим? Над моєю пропозицією? Тут і думати нема чого -- погоджуйся.  Пропозиція мені подобалася, але треба було подумати в що, а головне як, одягнутися самій в такому стані. Треба було подумати, як вилізти з широкого домашнього плаття і влізти в щось інше для виходу. Завдання не з легких. 

-- Це складно.

-- Чому?

--Я ще не призвичаїлася до своєї інвалідності і не можу себе самотужки обслужити. 

-- Я можу допомогти.

-- Ще чого не вистачало.

-- А де є проблема? Допомогти тобі одягнутися? Я охоче це зроблю.

-- Джанлюка, до вчорашнього дня я тебе знати не знала, а зараз ти мене пропонуєш роздягнути одягнути. Це тобі не здається дивним? 

-- Ні, я не бачу нічого дивного. Люди по різному знайомляться, нам так було  судилося долею.  Я почуваюся винним і моя допомога тобі зараз не завадить. Не соромся, ти не гола,   замотана щільно, то мені нічого ловити, -- розсміявся він. 

-- Ну й ну, -- лиш спромоглася сказати я. 

-- Я навіть був жонатий і жінок бачив в різних видах, най  тебе це не бентежить. Моя дружина якийсь період була лежачою  я доглядав її сам. 

Я стояла і дивилася на цього, ще вчора незнаного чоловіка, який збив мене своїм авто, а сьогодні пропонує  допомогу. Дивна штука життя, такі вибрики робить, що диву даєшся. Чорт забирай, як віртуозно  й непередбачувано все може  бути. 

Одягнувши  широку блузку і штани,  однією рукою причепурилася  і причесалася я була готова до виходу. 

Ось таким було наше знайомство. Доля вирішила в такий спосіб мене ощасливити, а я й не пручалася. Ми більше не розсталися. А через тиждень він перевіз мене до свого дому.

-- Мені тут зручніше буде доглядати за тобою. 

Я спала на широкому ліжку з горою подушок, Джанлюка  -- на дивані. Потім він возив мене на фізіотерапію, завжди був поруч, попереджував всі мої бажання, піклувався і виходжував, як малу дитину. 

Ми й досі разом.  Узаконили наші відносини. Сміємося, коли згадуємо той день. Правду кажуть,  долю конем не об’їдеш,  він на авто не зміг, то що казати про коня.