Красива, вишукана, елегантна -- саме такі слова підходили цій вельми витонченій жінці, якою була Тиціана. З роками вона не старіла, а мовби з-під пензля художника, ставала довершеною в своїй зрілій красі. Чисте без зморшок лице, тонкі чуттєві руки з охайним манікюром, постать з роками не розпливлася, не роздобріла, не і ще сто раз Не -- вона була ідеально красивою. Роки не зістарили її, а вдосконалили. Я любила цю чудову жінку, наділену сильним характером, тендітною статурою і доброю душею. Колишня балерина, але чому колишня, вона завжди нею залишалася. Тиціана починала свої дні з розтяжок та вправ біля станка. Вона не дозволяла собі розслаблюватися, навіть в свята. Для неї це було, як ранкова молитва, суть її буття, а не існування. Численні фото на стінах розповідали про життя та тріумфи цієї чудової жінки.
Гарна, горда, чуйна -- такою була для всіх. Друзі приходили, хто за порадою, хто за співчуттям, або просто за спілкуванням. Йшли від неї з подарунками, дехто й з грошовою допомогою. Тиціана любила людей. В неї для кожного була своя частинка серця і доброта, якими вона ділилася щиро без обмежень.
Розмовляти з нею -- одне задоволення, вона вміла слухати і розповідати.
-- Ти чимось засмучена? -- запитувала обов’язково, коли бачила, що я сумувала чи просто не мала гумору. Вміла з материнською лагідністю заспокоїти, підбадьорити. Якось так ненав’язливо, з тільки їй притаманною сердечністю розкривала душі людей. Я розповідала їй про все, могла поплакатися. Вона хитрунка, ніби й не розпитувала, а все знала. В цьому була вся Тиціана -- проста, щира, добра. Вміння жити було її натурою, поєднане з невичерпною людяністю.
Моє особисте життя -- промайнуло маревом сновидінь і надій, залишаючи душевні рани та біль. Якось так жила, як всі, бо так було треба. Вчилася, одружилася, народилися діти, наробилася і скінчилося. Якось так в кількох словах усе моє життя вмістилося, аж лячно, що вже старість близько, а я ще й не жила. Ще ніби й не стара, та вже перестала думати про себе, як про жінку. В свої п’ятдесят два вже нічого не шукала, не думала щось змінити. Мені здавалося, що вже все було і більше нічого чекати. Як же я помилялася! Ще стільки всього може статися, так несподівано змінитися, що лиш руками розведеш, бо голови не докладеш.
В Італії, ми всі розпочинаємо нову сторінку свого життя. Зміна місця проживання гарно вплинула й на мене, а знайомство з Тиціаною змінило світогляд. Я перестала жити минулими проблемами, мучитися безсонням і мордуватися своєю самотністю. Сум витіснила робота, а розмови з Тиціаною зміцнили впевненість в собі.
Італійські чоловіки вміють залицятися, слово “белла” для них звичне, вони говорять його часто й густо. А мені, простій сільській жінці, його ніхто раніше не говорив… Тому починаєш вірити, що ти й справді “белла” і тобі говорять це щиро. Зупинишся біля дзеркала і розглядаєшся; бачиш свою “морду лиця”, але усміхнену і стаєш справді “белла”. Хочеться підтягнутися, виструнчитися, вирівняти спину і ще, ще… Такі метаморфози відбуваються тут з усіма жінками, вони починають слідкувати за собою, починають жити, вчаться себе любити.
Тиціана з усміхом спостерігала за моїми змінами, допомагала цінними порадами. Так з сільської тітки я виладнилася в сучасну жінку. Мені завжди подобалося одягатися, але за браком грошей не могла дозволити купувати лишнє, як мені тоді здавалося. Наразі, купивши нову косметику, я злегка корегувала своє обличчя. З захопленням творила себе -- виводила брови, відтіняла очі, малювала губи і усміхнувшись своєму відображенню, спішила на роботу. На вулиці непомітно розглядала себе в вітринах, вирівнювала спину й милувалася собою. Знаю, що це звучить смішно, але так хотілося ще подобатися, чути гарні слова.
До Тиціани часто приходили гості. Вона радо всіх приймала, а мені додавалося роботи. Чоловіки почали робити мені компліменти не тільки за вміло приготовлену пасту, а й за моє нове вбрання і мою зовнішність. Я червоніла і ніяково усміхалася, а їх це тільки заохочувало. Доводилося рятуватися на кухні, щоб привселюдно не спаленіти. От не була я манірною та розбещеною. Хіба всім будеш розповідати, що не було в мене інших чоловіків, окрім мого покійного. Тут нам всім голова йде обертом, бо наслухаєшся тих, най не щирих, компліментів і хочеться бути жінкою, а не тягловою кобилою.
Захотілося й мені ще жити. Подруга підбила зареєструватися в інтернеті на сайті знайомств. Вона вже там знайомилася на повну “котушку”, шукаючи майбутнього чоловіка. Поки що успіхів було небагато, але на зустрічі бігала, що було добрим показником і свідчило про те, що справа марудна, проте -- не марна. Подруга ділилася своїми спостереженнями і враженнями від італійських чоловіків. Сміялася над ними і над собою, жартувала й критикувала своїх залицяльників.
“Замельдувалася” і я , виставила своє фото, описала свої уподобання та смаки і… шубовснула у віртуальний вир знайомств. Пішло...почали писати. Ми відбирали з подругою Тетяною одного або двох і “прощупували” хто, звідки і кого шукає. Ой, яка то була чудасія, доходило до “ржачки”, як ми, дві баби-пліткарки, розбирали того претендента й розкладали на частинки, розвінчували обіцянки. Всі були вільні, неодружені, шукали тільки чесних та порядних жінок для серйозних стосунків. Проте, коли діло доходило до зустрічі,то більшість не могла у вихідний день, тільки в будень на годину, дві. Можна було зрозуміти, що чоловік не вільний, бо як втечеш від сім’ї. Ми вивчали їх, а вони нас. Не всі спішили зв’язати свою долю з чужинами, які тут працювали доглядальницями та прибиральницями. Чоловіки шукали для розваги, проведення часу, не спішили зав'язати серйозні стосунки. Мені це було зрозуміло, а Тетяну дратувало. Вона хотіла: не жонатого, багатого, без дітей, з гарною віллою, ну, хоча би з квартирою, та ще й не бридкого й не дуже старого. Пошуки йшли, але не в те русло, як вона хотіла. Я сміялася:
-- Гарних розібрали, багаті хочуть молодих, а неодружені не спішать одягати нове ярмо на шию.
Не щастило нам в пошуках з подругою.
Були жонаті, що утримували своїх коханок. Я таких не хотіла, бо мені було жаль їхніх жінок. І ще не терпіла я свинства й зради.
Якось трапилася нагода таки піти на побачення з одним. Роздивилися фото, хтозна якої давнини, вирішила я спробувати. Ще й досі сміх збирає, коли згадаю. Страшний, як дідько в очереті, та ще й нахабний до крику. Ще не встигла сісти до авта, як його руки полізли по нозі, а мої з’їздили по тій наглючій пиці. В мене на це прискорена реакція, така вже вдалася, не терплю придурків.
-- Зупини! Вже познайомилися.
-- Ти така недоторкана?
-- А ти чого такий недоумок?
--Та однаково ж до цього дійде, то чого його кругами ходити. -- пробурчав, потираючи щоку.
--У нас з тобою нічого не почнеться. Зупиняй, автомобіль, бо ще вріжу.
Решту дня провела зі своїми земляками.
Інший -- старе та давнє, але років собі вкоротив в оголошенні, щоб не лякати жінок передчасно. Руки йому тремтять, зуби мало в склянці не ловив, але гонорово запросив на вечерю.
--Побудь зі мною, зроби мені подарунок своєю присутністю.
Не хотіла розчаровувати, але довелося, бо я не дівчинка по виклику, не розмінююся на миску макаронів.
-- Ой Господи, чи ж я таких шукаю. -- подумалося мені.
Він, треба віддати належне, зрозумів, подякував і ми розійшлися.
Всяко було. Познайомилася з одним, так нічого наче й роки як нам треба і з себе видний. Ну, думаю, це начебто не зле. Сидимо говоримо, почав про себе розповідати...і понеслась “душа в рай”... Розказує скільки в нього було жінок нашої національності і не тільки, бо йому подобається вивчати світ, подорожувати в такий спосіб. Любить в гості їздити. В Україні, де був, як приймали, як живуть, як його хотіли, але він ще не визначився, ще не вибрав, не знайшов, що йому треба. Дуже подобаються наші жінки, вони вірять в усе, що їм кажуть, а от румунки шукають, як “взути”, як обібрати. Так захопився своєю розповіддю, що забув чого прийшов сюди зі мною. А шляк би ті трафив, як любить висловлюватися моя подруга, вечір сповіді мені влаштував. Ціни собі не складе -- всі його хочуть та ніхто не взяв. Ага, розбіглася в чергу ставати до знаменитого ловеласа, гульвісного хвалька. Згинь…
Тиціана любила слухати про мої походеньки, реготала щиро. Не везло мені, а вона крізь сльози втішала, кажучи, що я їй продовжую життя. Ми ще кілька днів потому потішалися над моїми горе-женихами.
Один з її знайомих, якось зачастив до нас, то на обід напроситься, то ніби то поруч проїжджав. Тиціана хитро посміхалася, коли він мене компліментами обсипав, а одного разу сказала:
-- Антоніо запав на тебе.
-- Отакої. -- здивувалася я. -- Чи я йому потрібна?.
-- Це правда, бачу, як він тебе очима поїдає. Я вже стара і такі речі помічаю. Подобаєшся ти йому. А тобі він як?
-- Та нічого, нормальний. -- відповіла я.
-- Тоді все добре буде. -- усміхнулася Тиціана.
Вклала мені в голову таку думку своїми балачками, що я й почала придивлятися до Антоніо.
А він почав здалеку -- то квіти обом подарує, то вино смачне пробувати принесе, то ще якимись ласощами пригостить. Так ніби ненароком подарував парфуми, приїхавши з Франції. Подобалася мені така його увага. Погодилася провести з ним свій вихідний. Антоніо поводився чемно й галантно. День пройшов так гарно та весело, що запам’ятається надовго. Поїздка на водоспади Cascada delle Marmore, потім на озері каталися на водяному трамвайчику-кораблеві. Ресторан знаходився на високому гребені вулканічного кратера, з якого відкривався чудовий краєвид на озеро. Сонце вже хилилося до заходу, його промені купалися в воді і прощаючись зачіпалися за верхівки дерев, зникаючи поволі за невидимим горизонтом. Озерна голубінь позолотилася місячним сяйвом. Спостерігати за таїнством природи, вдихати вечірню прохолоду, слухати сутінковий шепіт лісу, сидіти в затишному ресторані в чеканні замовленої вечері -- що може бути краще. Я вперше за багато часу почувалася просто жінкою, нікуди не спішила, ні про що не думала, насолоджувалася життям.
Страви ми вибрали рибні. Мене вразив смак маринованих в’юнів, соте з морських мідій, риби запеченої на вогні. А солодкі блюда підкорили своїм вишуканим смаком і чудовим поєднанням зі свіжими фруктами. Я вже думала, як маю піднятися після такої смачної вечері. Боялася луснути від кількості їжі, але все було так смачно, що залишити не було сили.
Тиціана слухала мою розповідь і раділа, що я так гарно провела день.
-- От бачиш, а ти сумнівалася. Я тобі говорила, що Антоніо джентльмен.
Я розсміялася:
-- Все було так чудово, що міг би й пристати. Я не проти.
-- Всьому свій час, не спіши. Чоловіки завойовники, дай йому відчути смак перемоги, будь фортецею -- гордою, трохи недоступною, злегка примхливою, бажаним трофеєм, який, коли завоюють -- гордяться й бережуть.
-- Ого яка наука! Це треба вміти бути такою, а я проста жінка, де мені осягнути такі тонкощі флірту.
-- Ти правильно все зрозуміла, -- тонкощі флірту. Жінки народжені для цього, створені бути неперевершеними акторками. Життя це -- театр! Але все має бути природно і без фальші.
-- Ой, це складно, я не зумію.
-- А ти слухай свою інтуїцію, це найкращий порадник. Роби все, як відчуваєш, слухай своє серце.
Так по-дружньому ми перемовлялися, сміялися й жартували. Тиціана вміла бути найкращою подругою, зрозуміти і підказати, який бо раз я переконалася в цьому.
Зустрічі з Антоніо стали мені бажані, я їх чекала. Він уміло вибирав наші маршрути, показував мені чудові місця, розповідав історії. Вів себе так ніжно, так бережно, так чинно. Пригорне злегка, погладить по спині, чмокне в щічку, пестливо торкнеться обличчя чи волосся. Це хвилювало й приємно вражало, але мені вже хотілося й більшого. Я вже, грішним ділом подумала, що так платонічно й цнотливо все й закінчиться. Отакі ми, дивні жінки, коли все без вульгарного залицяння, то швидко приїдається. Хотілося пристрасті та екстриму, Антоніо своїм джентльменським поводженням доводив до сказу. Хотілося сказати йому:
-- Бери або клади, чого тягнеш жили з душі.
Тиціана сміялася й заспокоювала:
-- Все буде, не спіши.
А потім Антоніо зник, пропав, не давався чути, не відповідав на дзвінки. Тиціана звідкись дізналася, що хтось з його рідних важко захворів.
-- Думаю, що дружина, -- якось невпевнено проказала Тиціана.
-- Дружина? Він хіба жонатий?
В мене забрало мову від почутого.
-- А щоб його трясця взяла. Жодного разу й словом не обмовився, що жонатий. Блазень. От і вір чоловікам, -- бушувала моя ненависть.
-- Вони не живуть давно разом, але не розведені. Ти ж знаєш, що в нас розлучитися не просто, треба час і то не завжди розлучають. В них спільний бізнес, думаю через це він не робить поспішних кроків.
-- А якого дідька він шукає жінку? Я кілька разів заводила мову про спільне життя, а він, гад, відмовчувався. А що він міг сказати, брехати не хотів і правди не казав. Знає добре, що я з жонатими не хочу зустрічатися.
Тиціана заспокоювала мою гарячу натуру:
-- Він дійсно вільний, але не для подружнього життя, а для зустрічей. Стосунки між ними давно закінчилися, кожен вже має свої інтереси і своє життя. Не думаю, що тебе це має хвилювати.
Я кипіла й бушувала:
-- Для мене жонатий чоловік -- зрадник. Не хочу робити боляче жодній жінці в світі. Завжди обговорюю цю умову. З Антоніо все якось по іншому складалося. Я не придала значення його статусу, він завжди був вільний і присутній. То мені й в голову не прийшло, що може бути інакше.
-- Шкодуєш, що провела кілька цікавих вечорів?
-- Та ніби й ні, в нас не було інтиму. Може тому він і не наполягав, -- задумано промовила я.
-- От бачиш, як важливо все зважити і не гарячкувати.
Мені здалося, що Тиціана почувалася винною, бо це вона нас познайомила.
А час на місці не стоїть. Стала забувати свою невдалу спробу з Антоніо. Знову почався рутинний плин днів. Сумно.
Якогось дня він все таки подзвонив і запросив провести разом вихідний день. Перше, що прийшло в голову -- послати до дідька, але за мить змінила свою думку і прийняла пропозицію. Однаково не було йому заміни, бо всі інші спроби через інтернет зводилися до одного -- зустрітися, щоб провести час і зайнятися сексом. Чоловіки не переймалися й не заморочувалися довгим залицянням, спішили аби встигнути побільше “обігріти” знедолених самотніх заробітчанок. Мене на такі експерименти не тягнуло, бути забавкою, не моє і не для мене. Виховання не дозволяло, була ще не стара, але давня, та бита життям. А з цим хоч без натяку на вульгарність, що в наш час вже велика знахідка. Внутрішній голос мені підказував, що розмови не минути, а правду знати дуже хотілося.
Тиціана погодилася з моїм рішенням.
-- Все правильно. Думаю, що він готовий відповісти на всі твої запитання, якщо подзвонив. Вислухай і зваж все. Відповідь даси після, спочатку добре подумай. Знаю я тебе, гаряча голово, рубатимеш з плеча.
Розмову з нетерплячки почала я.
-- Чому ти не сказав, що жонатий?
-- Тому що знав твоє ставлення до зустрічей з жонатими чоловіками.
-- Але ж правда завжди вилазить назовні.
-- Я й не брехав. Я нічого не обіцяв.
-- Але ж я кілька разів заводила розмову про майбутнє.
-- Я маю тобі все пояснити, сподіваюся, що ти мене зрозумієш.
Ми мовчали обоє. Він збирався з думками, а я чекала його розповіді.
-- Ми одружилися молодими, але дуже швидко зрозуміли, що ми різні і не можемо ужитися разом. На той час розпочали спільний бізнес і закрутили справи так, що розірвавши наш шлюб, втрачали обоє. Вирішили жити окремо, кожен своїм життям, але справи вести разом. Обговорили всі моменти спільної справи, щоб це влаштовувало обох. Я ніколи не пошкодував про таке рішення, бо завжди був вільний і ніколи не мав проблем. Розлучення в Італії чекають роками, а церковне -- майже неможливе.
-- Ти мені подобаєшся, я не хочу тебе втратити. Давно вже мені не було так легко і добре з жінкою. Більшість шукає тільки тимчасовий флірт. Я втомився з роками і хочу впевненості.
Я усміхнулася.
-- Знаєш, я теж хочу впевненості, але як її досягти в нашому випадку?
-- Ось про це я й хочу поговорити. Маю до тебе кілька пропозицій, сподіваюся зацікавити. Так склалося життя, що я не парубок, але це не забирає в мене можливості бути щасливим і жити повноцінно. Я не вільний, але доступний, -- усміхнувся Антоніо.
Я слухала, бо розуміла, поки що він нічого нового не сказав.
-- Я маю будівельне підприємство, проблеми з грошима відсутні.
-- Знаю, що ти не бідний.
-- Я не кажу, що багатий. Працюю багато. Архітектор має втілювати свої проекти, я люблю свою роботу. Моя пропозиція зводиться до того, що на даний час ми не можемо офіційно бути подружньою парою, але бути разом так. Я не чекаю відповіді одразу, подумай. Пропоную тобі свою підтримку і забезпечення. Можу купити тобі квартиру в Україні, можу тут в Римі, можу відкрити рахунок в банку з певною сумою, якою ти зможеш користуватися на свій розсуд.
-- Значить пропонуєш куплю-продаж, торгуємо як за річ. Тобі не здається це аморальним?
-- Краще, коли ми розстанемося? Мені ні, а тобі? Хочу забезпечити твоє сьогодні і навіть майбутнє, бо ти мені потрібна. Не бачу нічого поганого коли чоловік бере на себе зобов’язання, дбати про свою жінку, яка йому подобається. Хіба я пропоную щось дивне і неприйнятне? Давай не будемо спішити. Ти все обдумай і коли приймеш остаточне рішення, скажеш. Якщо ти маєш інші пропозиції, ми їх розглянемо вдвох.
Тиціана вислухала мене уважно, не перебиваючи. Вона сиділа якийсь час задумана і зосереджена.
-- Він тобі подобається?
-- В тім то й справа, що дуже. Мені не подобається бути річчю яку купили.
-- Не спіши. Що правильно, а що ні то вже інша справа. Ти хочеш заміж? А що це тобі дає? Статус одруженої жінки?
-- Це нормально, коли жінка хоче поруч чоловіка, а не коханця.
-- Чоловік, з яким ти ділиш всі витрати і коханець, що платить за все сам.
Я вражено дивилася на неї. Мені ніколи не доходило до голови, що хтось має за все платити. Я була заміжня і ми вели спільне господарство, мали сина. Син вже дорослий, має свою сім’ю, а чоловік зник з молодою коханкою в невідомому напрямку, залишивши мене саму сьорбати проблеми життя. А я ще й досі шукаю щастя, думаю про заміж. А чи треба? А може й справді в кінець кінців варто бути просто жінкою, а не тягловою кобилою.
-- Але в нього є дружина, -- ще не здавалася я.
-- Вони не разом. Кожний живе своїм життям. Інколи дійсність не піддається систематизації, життя не можна розкласти на полиці, як книги в бібліотеці. Інколи воно вносить свої корективи, де є злети і падіння. Не завжди закохані разом, не завжди кохання приходить вчасно.
Тиціана, як завжди була права по-своєму. А я жила за старими поняттями, це було не просто перебудуватися на новий лад і нове мислення. Це зараз молоді живуть разом, притираються, а потім оформляють свої відносини. В такий спосіб менше розлучень. Життя внесло свої корективи в сімейний кодекс, тільки я стара та давня ще не розуміла цього.
Антоніо чекав, він не повертався до розмови, лиш проникливі очі говорили про все. Я ще мучилася і вагалася, ще зважувала і думала.
Мої вікові й фізіологічні зміни давалися взнаки. Клімактеричний період жінки проходять по різному, але не безслідно. Мене кидало то в гаряче, то в зимне. Настрій псувався легко. Я плакала над фільмами з радості і над поганим кінцем. Емоції зашкалювали, часто виривалися назовні. Літня італійська спека розм’якшувала навіть кістки.
-- Тобі треба зняти стрес, розрядитися. -- говорила Тиціана.
Антоніо бачив мої страждання, відносився з розумінням, бережно і делікатно. Запропонував морський круїз на п’ятнадцять днів. Це було вперше, бо хіба могла раніше собі дозволити таку розкіш -- голубий корабель великий та багатопалубний і море таке безкрайнє, що аж лячно ставало. Ресторани з вишуканим блюдами, а фрукти викладені в такі орнаментальні та красиві форми, що шкода було їсти. Я робила фото тих фруктових птахів, квітів, звірів та вишуканих композицій. Морська прохолода робила свою справу, мені направду стало краще. Тепер я мала іншу гризоту -- як не розповніти від такої смачної та рясної їжі. Це була реальна загроза, бо хотілося всього скуштувати, а шлунок не пручався, йому “падлюці” подобалося дегустувати. Навіть не думала, що стану такою ненажерою. Антоніо сміявся, жартуючи злегка наді мною.
Хотілося виглядати відповідно, щодня я скрупульозно чистила пір’ячко, подобалося бути гарною. Антоніо не пропускав можливості зробити мені комплімент.
-- Ти чудова, -- промовив він цілуючи і простягнув мені маленьку шкатулочку з ювелірного магазину.
-- Браслет! -- я не могла відвести очей від біло жовтого блиску золотої прикраси.
-- Це мені?
-- Так, сьогодні твій день народження. Вітаю.
-- Господи! Я й забула, що вже серпень, а я народилася саме в цей спекотний місяць.
Незвична до подарунків я не знала як себе поводити. Було приємно, аж до сліз.
-- Ну і ну, ти чого плачеш? -- пригорнув мене Антоніо.
-- Це від вдячності, бо я давно не отримувала таких подарунків і такої уваги. Звідки ти дізнався?
-- Не скажу, секрет.
Він міг сказати їй, що мав її документи коли купував квитки на поїздку, але промовчав. Так було приємно дивитися як вона раділа по дитячому весело і щиро. Для нього це було найвищою нагородою.
Я розгублено кліпала очима, в яких від несподіваної радості забриніла сльоза.
-- Звідки ти взнав? -- я ніяк не могла вгамуватися.
Антоніо щиро радів моїй розгубленості і не казав правди.
Моїй радості не було меж, як чудово бути жінкою, як приємно. Я ніколи не мала таких яскравих емоцій. Мій чоловік ніколи не виділявся сентиментальністю. В нас все було звикло: хата -- робота -- хата -- робота. Звичайно, що були колись свята, але для того, щоб я жарила і шкварила на кухні, а гості все з’їли і розійшлися.
А ввечері мене чекала несподіванка. В ресторані на нашому столі красувався величезний букет, а потім ще був торт зі свічками і в залі всі підняли келихи за мене. Люди посміхалися, а мені хотілося плакати. Я притулилася до Антоніо і блаженно закрила очі -- ось, що значить Щастя! Все це організував він і коли тільки встиг.
Корабель заходив в порти і ми їздили дивитися місто, вражень було неймовірно багато. За п’ятнадцять днів Антоніо мене дивував ще не раз. Тепер я розуміла вислів; на сьомому небі, я там була всі ці дні.
-- Який ти хороший.
-- Дякую, мені приємно тебе дивувати.
За весь час ми не поверталися до пропозиції, зробленої ним раніше. Він терпляче чекав, а я вже була майже готова погодитися на все і вся. Ще щось мене стримувало, ще щось муляло, ніби пісок, що потрапив до нового взуття. Були моменти, які я хотіла обговорити, але не наважувалася порушити наш чудовий відпочинок. В свої п’ятдесят з гаком я вже не чекала чогось подібного, нехай мене простять наші жіночки, нехай кинуть в мене камінь, нехай посудять, як вміють тільки вони, але я почувалася бажаною, мені подобалося як він залицяється, подобалося бути жінкою.
Повернувшись, захоплено розповідала Тиціані про свою поїздку, яка мені дуже сподобалася.
-- Ти себе почувала коханкою?
-- Коханою, -- не задумуючись відповіла я. -- Але все одно маю якийсь сумнів.
-- Що тебе тривожить?
-- Там було багато людей, вони про мене думали погано. Адже ж було видно, що ми не подружня пара.
Тиціана замовкла і невідривно дивилася на мене, ніби щось зважуючи.
-- А ти судила б жінку яка поруч чоловіка почувалася щасливо, він робив їй подарунки, демонстрував свою увагу і почуття? Що для тебе термін -- щастя?
-- Ні, я не судила б. Кожен має право бути щасливим. Та й хто я є, щоб когось судити. Завжди приємно бачити щасливих усміхнених людей.
--Ну ось ти й відповіла сама собі. Тебе хвилює, що про тебе думають інші? А ти про них думаєш, тобі це важливо, тебе це хвилює? А коли тобі погано, вони спішать тобі допомогти? Чи кожен з них зайнятий своїми справами і нікому діла немає до тебе?
-- Це правда, але є певні правила…
-- Правила? Хто їх придумав? Люди! Ті, кому це вигідно і кому це на руку в той час. І чому ти маєш підкорятися правилам, написаними кимось для себе, бо так було треба. Я не кажу, що ми повинні плювати на всіх і сповідувати анархізм. Є певні вимоги та відносини в суспільстві, без яких воно не існує, але правило бути щасливими ще ніхто не відміняв.
Я мовчала, бо що тут скажеш. Хіба можна було посперечатися з нею. Ми дві різні жінки, два різні виховання та дві різні культури. Що їх заперечиш, жила в достатку, має все, а не шукає заробітків, як я.
Тиціана, ніби прочитавши мої думки.
-- А знаєш, я тобі ніколи не розповідала свою історію. Моє життя не якесь унікальне, але прожите мною інтенсивно в постійній боротьбі та праці.
Вона замовкла збираючись з думками:
-- Мої батьки були простими робітниками. Батько працював на фабриці кераміки, а мама -- кравчиня, шила на замовлення для багатих. Я росла рухливою й непосидючою. Любила, коли батько садив мене на коліна і гладив мене жорсткою долонею. Я тулилася до нього, відчувала його любов. Це були рідкісні моменти, бо частіше він приходив дуже втомлений і йшов відпочивати, щоб вранці спішити на фабрику.
Поруч з нашим домом була школа бального танцю, я годинами сиділа під вікном І спостерігала як вони вчаться. Щоб краще роздивитися, вилазила на дерево, тоді мені було видно весь зал в дзеркалах і все, що робили маленькі балерини. Школа була платною, там навчалися діти заможних сімей, ми до таких не відносилися. Спочатку я просто спостерігала за ними, а потім вдома все повторювала. Не завжди все вдавалося, але я була вперта. Батьки спочатку посміювалися над моїм захопленням, а потім лиш сумно зітхали. А я вчилася, не маючи нічого, вчилася без надії, сподівалася … Тепер я розумію, що нічого не чекала, але так захопилася танцями, що не проходило жодного дня без занять.
Одного разу батько покликав мене до себе, погладив по голові й промовив:
-- Завтра підемо до школи танцю.
-- Як?
-- Я трохи назбирав грошей і зможу заплатити за тебе, або хоч дізнатися чи зможеш ти танцювати.
Мені було сім років, але я розуміла, що для батька це була непосильна ноша. Ми жили бідно, грошей завжди не вистачало. Мама вміло вела господарство, дякуючи їй ми ледве зводили кінці з кінцями, але жили без боргів і кредитів. Вона шила, в’язала, вишивала, словом, вміла все.
Вночі я не спала, раз по раз зиркала у вікно, де ніяк не починався день. Боже, як я його чекала. То була субота, я той день ніколи не забуду. Батько взяв мене за руку і відчинив двері студії бального танцю. В той день він відчинив мені двері в моє майбутнє. Я боязко ховалася за ногами батька, ступила до зали, де вже були інші діти. Мама пошила мені необхідний одяг, купили пуанти.
До нас підійшла вчителька.
-- Скільки років вашій дівчинці? Як звуть?
-- Тиціана, їй сім років.
-- Жаль, але ми беремо дітей з п’яти років.
-- Я вже заплатив за місяць і прошу вас поглянути чи в неї щось вийде, чи зможе.
-- Добре, я попрацюю з нею, подивимося на що здатна ваша донька.
Вчителька обняла мене за плечі і повела в зал.
-- Це наша нова учениця, її звуть Тиціана. Давайте допоможемо їй стати однією з нас.
Діти дивилися зацікавлено без ворожості. Я стала в ряд з усіма. Почався урок. Я пам’ятаю свій перший урок на все своє життя.
Спочатку боязко, а потім впевнено я влилася в ритм разом з іншими, це було не важко, бо я це вже давно робила вдома.
Моя вчителька вражено зупинилася й запитала:
-- Ти вже десь брала уроки?
-- Ні.
-- Дивно, але з першого разу в тебе виходить дуже вдало. Ти молодець,
Не могла я їй сказати, що давно підглядаю за ними і вчуся сама вдома.
Урок продовжувався, а вчителька спостерігала за мною і задоволено посміхалася. Відчуваючи її погляд, я збилася кілька разів. Але опанувавши себе почала старанніше виконувати вправи. Я слухала музику, зливалася з ритмом, робила все з великим задоволенням. Мені не хотілося, щоб ці чарівні моменти закінчувалися. Я була разом з іншими, а в той же час -- сама, бо те, що робила стало моїм життям і моєю сутністю.
Вчителька не відпустила мене разом з іншими дітьми.
-- Ти молодець. Мені подобається як ти відчуваєш музику і як рухаєшся. Мене не залишає сумнів, що ти цьому вчилася. Ти або надзвичайно здібна, або щось приховуєш. Я рада, що ти потрапила в мою групу. Будемо працювати.
Я спішила додому, щоб розповісти батькам про свій перший день. Від радості летіла, мов на крилах, пританцьовуючи й повторяючи ще і ще раз урок. Відтоді працювала вперто й наполегливо. Вчителька була задоволена мною, часто хвалила і пророчила велике майбутнє. Я жила балетом, танці стали для мене сенсом мого буття. В школі теж не пасла задніх, вчилася добре.
Мій батько працював багато, щоб оплатити моє навчання. Я була йому неймовірно вдячна. Але… Тиціана замовкла і проковтнувши гіркий згусток продовжила.
-- Мені було дванадцять коли його не стало. Силікоз з’їв його легені, хвороба від якої померло багато робітників фабрики. Шкідлива керамічна пилюка не щадила нікого.
Сум оселився в нашій хаті. Мама змарніла і згорбилась. Вона була ще не стара, але важке життя зробила свою чорну справу. Я перестала ходити на заняття, бо не мали чим платити, грошей за ледве вистачало на життя. Я плакала вечорами. Мені було страшно, бо не знала, як маємо жити далі.
Одного разу до нас завітала вчителька і дізнавшись про горе, яке нас спіткало, обіцяла свою допомогу. Мама змахнула гірку сльозу промовила:
-- Я чую, що вона плаче вечорами, але що можу зробити.
-- Щось придумаємо.
-- Я можу шити костюми для виступів, -- запропонувала мама.
-- О, це було б добре. Нам якраз треба хороша швачка, маємо великий виступ. Тиціана буде танцювати там, вона вже занесена в списки.
Тепер я танцювала як одержима. Моя мама подружилася з вчителькою, вони часто проводили разом час. Вона не мала своїх дітей і любила мене, як рідну, а я любила їх обох. Як вони раділи, коли мене запросили до великого балету. В театрі я швидко отримала головні ролі. Стомлювалася від щоденного танцювання, ноги не несли додому, але я була щаслива. Почалися гастролі і моя мама залишилася одна. Як я була вдячна своїй вчительці, яка навідувала її і розповідала про мої успіхи.
Особисте життя в мене не складалося, на нього просто не було часу. Не знала іншого життя крім, як сцена, станок, розтяжки, дієта і короткий відпочинок. Але молодість бере своє і я закохалася. Мені здавалося, що він найкращий. Це був один з моїх колег, старший мене на п’ять років. Ходила на всі його репетиції, пропускаючи свої. Їла його своїми очима, молилася в душі, щоб він звернув на мене увагу. І він звернув. Бо як можна було не побачити те молоде теля, що витріщається дурепою і червоніє кожного разу, коли він звертає свій погляд. Це було моє перше кохання, перші мої поцілунки, які зовсім не сподобалися. Це було й перше велике розчарування. Він уже мав подругу, з якою в них був спільний дах. Я стала для нього швидкоплинним захопленням. Світ став для мене чорною плямою, їжа не смачна. Тільки танці допомагали вижити. Я виснажувала себе в тренажерному залі, займалася до втрати свідомості.
В лікарні мені капали й капали аби вивести з депресивного стану та анорексії.
Там я познайомилася з Лючіо, світлим променем мого життя. Він був лікар від Бога. Оточив мене такою увагою та піклуванням, якої я до цього не знала й не мала. Він приходив на всі мої виступи, засипав квітами і подарунками. В мене з’явився шанувальник, обожнювач. Я сприймала його увагу, як щось звичайне й само собою зрозуміле. Приємно, коли до тебе залицяються, але він мені не подобався. Лючіо був не гарний, мав непомірно великий ніс , невисокий зріст, короткі ноги, що злегка розходилися в колінах. Великі чорні очі випромінювали доброту і усмішка коли з’являлася на обличчі робила його привабливим. Але де мені було до такого уродца, коли я чекала принца і шукала кохання. Лючіо спішив виконати кожну мою забаганку, був завжди поруч. Мене це почало бісити, я почала думати, що через його надмірну увагу до мене не підходять інші, що я так ніколи не знайду свого єдиного. В такі дні я гнала його геть.
Захворіла моя мама, Лючіо знову прийшов на допомогу. Моя вдячність була безмежна, але не більше. Мама зрозуміла все й одразу.
-- Ти, доню, не крути йому голови. Він тебе любить.
-- Навіщо мені його любов.
-- Подумай про майбутнє, бо танці мають свій вік і згодом тобі буде потрібний дім і сім’я. А хорошу і люблячу людину не так просто зустріти. Подумай.
Та де я хотіла думати про нього. Дурна була і наївна. Шукала красеня, а не звичайного докторика. Як я помилялася.
Красеня я таки знайшла на свою голову. Він кинув мене вагітну і зник, як з’явився. Він жив заради сексу і пригод, а я залишилася дурепа -- закохана, заплакана, вагітна. Змушена залишити танці, жила на гроші, відкладені раніше, але то був такий мізер. Хіба могла подумати, що мене таке спіткає. Не хвилювалася майбутнім, жила собі метеликом і порхала по сцені. Жорстока штука життя.
Лючіо не дочекався мене, та й надій я йому не давала і він женився. Ось так!
А я носила дитину, вагітність проходила дуже важко. В якийсь день потрапила до лікарні. З останньої нашої зустрічі пройшло більше трьох років. Люсіо зрадів, коли мене побачив. Я знала, що споганіла, розповніла, мала токсикоз, вкрита ластовинням, словом -- вагітна й нещасна. А він не звертав уваги на зміни, що сталися зі мною, радів і вітав з материнством. Спохмурнів коли дізнався, що дитину ношу без батька, але не засудив, а підбадьорив і втішив, як маленьку дівчинку. Отака штука життя!
Народилася моя гарнюня донечка, він перший прийшов мене привітати і не тільки… Люсіо запропонував своє ім’я для дитини.
--Ти жонатий, я не можу.
-- Помиляєшся, можна і я хочу. З дружиною ми обговорили це питання і рішення прийняли вдвох. Дитині народженій без батька не легка випаде дорога, люди не дадуть їй спокою ніколи. Наші звичаї роблять таку дитину байстрям і “битимуть” своїм осудом та язиками вас обох. Не роби дурниць, навіщо тобі створювати проблеми собі і своїй донечці.
Я плакала, це було несподівано дуже благородно та шляхетно. Такий він був -- Люсіо, а я дурна не зрозуміла.
Так він став батьком моїй Лукреції. Вона росла в достатку і дуже його любила. Його дружина не менше нього благородна жінка, любила Лукрецію, як свою, бо дітей вони не мали.
Він допоміг мені відкрити приватну балетну студію, де я працювала і вчила дітей. Для мене це стало сенсом життя. Лукреція стала перекладачем, науковцем та дослідником. Ти бачила її, це самодостатня жінка, що живе своїм життям. Ти знайома з дружиною Люсіо, Джорджею. Люсіо залишив нас кілька років тому, його велике добре серце перестало битися. Моя донька знає правду, але вона ніколи не переставала його любити, як рідного батька. Ми з Джорджею важко сприйняли цю втрату, але нас об’єднує Лукреція.
Я мала багато пропозицій з боку чоловіків, але не рішилася зв’язати своє життя ні з ким. Жила своєю донечкою і роботою. Розчарована в чоловіках, не хотіла бути більше нічиєю, моя незалежність була мені дорога.
Патриція замовкла, а я ще довго не порушувала тишу, обдумувала її розповідь. В черговий раз переконалася, яка вона сильна й мудра жінка. Мені було соромно, що я думала про неї інакше. Вона теж сьорбнула лиха, була на вершині слави і враз все втратила. А може не втратила -- знайшла. Це як на кого, кожен має свою точку зору.
За кілька днів, ми повернулися до моєї проблеми.
--Ти вже винесла вердикт Антоніо, -- запитала Тиціана.
-- Чи ще ходиш в тумані сумнівів?
-- Ще не прийшла до остаточного рішення. Хочу вияснити деякі моменти.
-- Які?
-- Про його дружину. Чому він з нею зараз, коли вона хвора?
Тиціана здивовано підняла очі.
-- А він тобі не сказав?
-- Про що?
-- Його дружина паралізована і розлучення неможливе саме з цієї причини. Він не може кинути її. Організація догляду, лікування та всі інші питання пов’язані з нерухомою людиною, Антоніо взяв на себе. Думаю за це його вже треба помилувати і винести позитивний вердикт -- як думаєш?
А що тут думати, я готова. Готова бути незалежною і водночас -- щасливою. Такі подарунки доля робить не часто.
Гарна, горда, чуйна -- такою була для всіх. Друзі приходили, хто за порадою, хто за співчуттям, або просто за спілкуванням. Йшли від неї з подарунками, дехто й з грошовою допомогою. Тиціана любила людей. В неї для кожного була своя частинка серця і доброта, якими вона ділилася щиро без обмежень.
Розмовляти з нею -- одне задоволення, вона вміла слухати і розповідати.
-- Ти чимось засмучена? -- запитувала обов’язково, коли бачила, що я сумувала чи просто не мала гумору. Вміла з материнською лагідністю заспокоїти, підбадьорити. Якось так ненав’язливо, з тільки їй притаманною сердечністю розкривала душі людей. Я розповідала їй про все, могла поплакатися. Вона хитрунка, ніби й не розпитувала, а все знала. В цьому була вся Тиціана -- проста, щира, добра. Вміння жити було її натурою, поєднане з невичерпною людяністю.
Моє особисте життя -- промайнуло маревом сновидінь і надій, залишаючи душевні рани та біль. Якось так жила, як всі, бо так було треба. Вчилася, одружилася, народилися діти, наробилася і скінчилося. Якось так в кількох словах усе моє життя вмістилося, аж лячно, що вже старість близько, а я ще й не жила. Ще ніби й не стара, та вже перестала думати про себе, як про жінку. В свої п’ятдесят два вже нічого не шукала, не думала щось змінити. Мені здавалося, що вже все було і більше нічого чекати. Як же я помилялася! Ще стільки всього може статися, так несподівано змінитися, що лиш руками розведеш, бо голови не докладеш.
В Італії, ми всі розпочинаємо нову сторінку свого життя. Зміна місця проживання гарно вплинула й на мене, а знайомство з Тиціаною змінило світогляд. Я перестала жити минулими проблемами, мучитися безсонням і мордуватися своєю самотністю. Сум витіснила робота, а розмови з Тиціаною зміцнили впевненість в собі.
Італійські чоловіки вміють залицятися, слово “белла” для них звичне, вони говорять його часто й густо. А мені, простій сільській жінці, його ніхто раніше не говорив… Тому починаєш вірити, що ти й справді “белла” і тобі говорять це щиро. Зупинишся біля дзеркала і розглядаєшся; бачиш свою “морду лиця”, але усміхнену і стаєш справді “белла”. Хочеться підтягнутися, виструнчитися, вирівняти спину і ще, ще… Такі метаморфози відбуваються тут з усіма жінками, вони починають слідкувати за собою, починають жити, вчаться себе любити.
Тиціана з усміхом спостерігала за моїми змінами, допомагала цінними порадами. Так з сільської тітки я виладнилася в сучасну жінку. Мені завжди подобалося одягатися, але за браком грошей не могла дозволити купувати лишнє, як мені тоді здавалося. Наразі, купивши нову косметику, я злегка корегувала своє обличчя. З захопленням творила себе -- виводила брови, відтіняла очі, малювала губи і усміхнувшись своєму відображенню, спішила на роботу. На вулиці непомітно розглядала себе в вітринах, вирівнювала спину й милувалася собою. Знаю, що це звучить смішно, але так хотілося ще подобатися, чути гарні слова.
До Тиціани часто приходили гості. Вона радо всіх приймала, а мені додавалося роботи. Чоловіки почали робити мені компліменти не тільки за вміло приготовлену пасту, а й за моє нове вбрання і мою зовнішність. Я червоніла і ніяково усміхалася, а їх це тільки заохочувало. Доводилося рятуватися на кухні, щоб привселюдно не спаленіти. От не була я манірною та розбещеною. Хіба всім будеш розповідати, що не було в мене інших чоловіків, окрім мого покійного. Тут нам всім голова йде обертом, бо наслухаєшся тих, най не щирих, компліментів і хочеться бути жінкою, а не тягловою кобилою.
Захотілося й мені ще жити. Подруга підбила зареєструватися в інтернеті на сайті знайомств. Вона вже там знайомилася на повну “котушку”, шукаючи майбутнього чоловіка. Поки що успіхів було небагато, але на зустрічі бігала, що було добрим показником і свідчило про те, що справа марудна, проте -- не марна. Подруга ділилася своїми спостереженнями і враженнями від італійських чоловіків. Сміялася над ними і над собою, жартувала й критикувала своїх залицяльників.
“Замельдувалася” і я , виставила своє фото, описала свої уподобання та смаки і… шубовснула у віртуальний вир знайомств. Пішло...почали писати. Ми відбирали з подругою Тетяною одного або двох і “прощупували” хто, звідки і кого шукає. Ой, яка то була чудасія, доходило до “ржачки”, як ми, дві баби-пліткарки, розбирали того претендента й розкладали на частинки, розвінчували обіцянки. Всі були вільні, неодружені, шукали тільки чесних та порядних жінок для серйозних стосунків. Проте, коли діло доходило до зустрічі,то більшість не могла у вихідний день, тільки в будень на годину, дві. Можна було зрозуміти, що чоловік не вільний, бо як втечеш від сім’ї. Ми вивчали їх, а вони нас. Не всі спішили зв’язати свою долю з чужинами, які тут працювали доглядальницями та прибиральницями. Чоловіки шукали для розваги, проведення часу, не спішили зав'язати серйозні стосунки. Мені це було зрозуміло, а Тетяну дратувало. Вона хотіла: не жонатого, багатого, без дітей, з гарною віллою, ну, хоча би з квартирою, та ще й не бридкого й не дуже старого. Пошуки йшли, але не в те русло, як вона хотіла. Я сміялася:
-- Гарних розібрали, багаті хочуть молодих, а неодружені не спішать одягати нове ярмо на шию.
Не щастило нам в пошуках з подругою.
Були жонаті, що утримували своїх коханок. Я таких не хотіла, бо мені було жаль їхніх жінок. І ще не терпіла я свинства й зради.
Якось трапилася нагода таки піти на побачення з одним. Роздивилися фото, хтозна якої давнини, вирішила я спробувати. Ще й досі сміх збирає, коли згадаю. Страшний, як дідько в очереті, та ще й нахабний до крику. Ще не встигла сісти до авта, як його руки полізли по нозі, а мої з’їздили по тій наглючій пиці. В мене на це прискорена реакція, така вже вдалася, не терплю придурків.
-- Зупини! Вже познайомилися.
-- Ти така недоторкана?
-- А ти чого такий недоумок?
--Та однаково ж до цього дійде, то чого його кругами ходити. -- пробурчав, потираючи щоку.
--У нас з тобою нічого не почнеться. Зупиняй, автомобіль, бо ще вріжу.
Решту дня провела зі своїми земляками.
Інший -- старе та давнє, але років собі вкоротив в оголошенні, щоб не лякати жінок передчасно. Руки йому тремтять, зуби мало в склянці не ловив, але гонорово запросив на вечерю.
--Побудь зі мною, зроби мені подарунок своєю присутністю.
Не хотіла розчаровувати, але довелося, бо я не дівчинка по виклику, не розмінююся на миску макаронів.
-- Ой Господи, чи ж я таких шукаю. -- подумалося мені.
Він, треба віддати належне, зрозумів, подякував і ми розійшлися.
Всяко було. Познайомилася з одним, так нічого наче й роки як нам треба і з себе видний. Ну, думаю, це начебто не зле. Сидимо говоримо, почав про себе розповідати...і понеслась “душа в рай”... Розказує скільки в нього було жінок нашої національності і не тільки, бо йому подобається вивчати світ, подорожувати в такий спосіб. Любить в гості їздити. В Україні, де був, як приймали, як живуть, як його хотіли, але він ще не визначився, ще не вибрав, не знайшов, що йому треба. Дуже подобаються наші жінки, вони вірять в усе, що їм кажуть, а от румунки шукають, як “взути”, як обібрати. Так захопився своєю розповіддю, що забув чого прийшов сюди зі мною. А шляк би ті трафив, як любить висловлюватися моя подруга, вечір сповіді мені влаштував. Ціни собі не складе -- всі його хочуть та ніхто не взяв. Ага, розбіглася в чергу ставати до знаменитого ловеласа, гульвісного хвалька. Згинь…
Тиціана любила слухати про мої походеньки, реготала щиро. Не везло мені, а вона крізь сльози втішала, кажучи, що я їй продовжую життя. Ми ще кілька днів потому потішалися над моїми горе-женихами.
Один з її знайомих, якось зачастив до нас, то на обід напроситься, то ніби то поруч проїжджав. Тиціана хитро посміхалася, коли він мене компліментами обсипав, а одного разу сказала:
-- Антоніо запав на тебе.
-- Отакої. -- здивувалася я. -- Чи я йому потрібна?.
-- Це правда, бачу, як він тебе очима поїдає. Я вже стара і такі речі помічаю. Подобаєшся ти йому. А тобі він як?
-- Та нічого, нормальний. -- відповіла я.
-- Тоді все добре буде. -- усміхнулася Тиціана.
Вклала мені в голову таку думку своїми балачками, що я й почала придивлятися до Антоніо.
А він почав здалеку -- то квіти обом подарує, то вино смачне пробувати принесе, то ще якимись ласощами пригостить. Так ніби ненароком подарував парфуми, приїхавши з Франції. Подобалася мені така його увага. Погодилася провести з ним свій вихідний. Антоніо поводився чемно й галантно. День пройшов так гарно та весело, що запам’ятається надовго. Поїздка на водоспади Cascada delle Marmore, потім на озері каталися на водяному трамвайчику-кораблеві. Ресторан знаходився на високому гребені вулканічного кратера, з якого відкривався чудовий краєвид на озеро. Сонце вже хилилося до заходу, його промені купалися в воді і прощаючись зачіпалися за верхівки дерев, зникаючи поволі за невидимим горизонтом. Озерна голубінь позолотилася місячним сяйвом. Спостерігати за таїнством природи, вдихати вечірню прохолоду, слухати сутінковий шепіт лісу, сидіти в затишному ресторані в чеканні замовленої вечері -- що може бути краще. Я вперше за багато часу почувалася просто жінкою, нікуди не спішила, ні про що не думала, насолоджувалася життям.
Страви ми вибрали рибні. Мене вразив смак маринованих в’юнів, соте з морських мідій, риби запеченої на вогні. А солодкі блюда підкорили своїм вишуканим смаком і чудовим поєднанням зі свіжими фруктами. Я вже думала, як маю піднятися після такої смачної вечері. Боялася луснути від кількості їжі, але все було так смачно, що залишити не було сили.
Тиціана слухала мою розповідь і раділа, що я так гарно провела день.
-- От бачиш, а ти сумнівалася. Я тобі говорила, що Антоніо джентльмен.
Я розсміялася:
-- Все було так чудово, що міг би й пристати. Я не проти.
-- Всьому свій час, не спіши. Чоловіки завойовники, дай йому відчути смак перемоги, будь фортецею -- гордою, трохи недоступною, злегка примхливою, бажаним трофеєм, який, коли завоюють -- гордяться й бережуть.
-- Ого яка наука! Це треба вміти бути такою, а я проста жінка, де мені осягнути такі тонкощі флірту.
-- Ти правильно все зрозуміла, -- тонкощі флірту. Жінки народжені для цього, створені бути неперевершеними акторками. Життя це -- театр! Але все має бути природно і без фальші.
-- Ой, це складно, я не зумію.
-- А ти слухай свою інтуїцію, це найкращий порадник. Роби все, як відчуваєш, слухай своє серце.
Так по-дружньому ми перемовлялися, сміялися й жартували. Тиціана вміла бути найкращою подругою, зрозуміти і підказати, який бо раз я переконалася в цьому.
Зустрічі з Антоніо стали мені бажані, я їх чекала. Він уміло вибирав наші маршрути, показував мені чудові місця, розповідав історії. Вів себе так ніжно, так бережно, так чинно. Пригорне злегка, погладить по спині, чмокне в щічку, пестливо торкнеться обличчя чи волосся. Це хвилювало й приємно вражало, але мені вже хотілося й більшого. Я вже, грішним ділом подумала, що так платонічно й цнотливо все й закінчиться. Отакі ми, дивні жінки, коли все без вульгарного залицяння, то швидко приїдається. Хотілося пристрасті та екстриму, Антоніо своїм джентльменським поводженням доводив до сказу. Хотілося сказати йому:
-- Бери або клади, чого тягнеш жили з душі.
Тиціана сміялася й заспокоювала:
-- Все буде, не спіши.
А потім Антоніо зник, пропав, не давався чути, не відповідав на дзвінки. Тиціана звідкись дізналася, що хтось з його рідних важко захворів.
-- Думаю, що дружина, -- якось невпевнено проказала Тиціана.
-- Дружина? Він хіба жонатий?
В мене забрало мову від почутого.
-- А щоб його трясця взяла. Жодного разу й словом не обмовився, що жонатий. Блазень. От і вір чоловікам, -- бушувала моя ненависть.
-- Вони не живуть давно разом, але не розведені. Ти ж знаєш, що в нас розлучитися не просто, треба час і то не завжди розлучають. В них спільний бізнес, думаю через це він не робить поспішних кроків.
-- А якого дідька він шукає жінку? Я кілька разів заводила мову про спільне життя, а він, гад, відмовчувався. А що він міг сказати, брехати не хотів і правди не казав. Знає добре, що я з жонатими не хочу зустрічатися.
Тиціана заспокоювала мою гарячу натуру:
-- Він дійсно вільний, але не для подружнього життя, а для зустрічей. Стосунки між ними давно закінчилися, кожен вже має свої інтереси і своє життя. Не думаю, що тебе це має хвилювати.
Я кипіла й бушувала:
-- Для мене жонатий чоловік -- зрадник. Не хочу робити боляче жодній жінці в світі. Завжди обговорюю цю умову. З Антоніо все якось по іншому складалося. Я не придала значення його статусу, він завжди був вільний і присутній. То мені й в голову не прийшло, що може бути інакше.
-- Шкодуєш, що провела кілька цікавих вечорів?
-- Та ніби й ні, в нас не було інтиму. Може тому він і не наполягав, -- задумано промовила я.
-- От бачиш, як важливо все зважити і не гарячкувати.
Мені здалося, що Тиціана почувалася винною, бо це вона нас познайомила.
А час на місці не стоїть. Стала забувати свою невдалу спробу з Антоніо. Знову почався рутинний плин днів. Сумно.
Якогось дня він все таки подзвонив і запросив провести разом вихідний день. Перше, що прийшло в голову -- послати до дідька, але за мить змінила свою думку і прийняла пропозицію. Однаково не було йому заміни, бо всі інші спроби через інтернет зводилися до одного -- зустрітися, щоб провести час і зайнятися сексом. Чоловіки не переймалися й не заморочувалися довгим залицянням, спішили аби встигнути побільше “обігріти” знедолених самотніх заробітчанок. Мене на такі експерименти не тягнуло, бути забавкою, не моє і не для мене. Виховання не дозволяло, була ще не стара, але давня, та бита життям. А з цим хоч без натяку на вульгарність, що в наш час вже велика знахідка. Внутрішній голос мені підказував, що розмови не минути, а правду знати дуже хотілося.
Тиціана погодилася з моїм рішенням.
-- Все правильно. Думаю, що він готовий відповісти на всі твої запитання, якщо подзвонив. Вислухай і зваж все. Відповідь даси після, спочатку добре подумай. Знаю я тебе, гаряча голово, рубатимеш з плеча.
Розмову з нетерплячки почала я.
-- Чому ти не сказав, що жонатий?
-- Тому що знав твоє ставлення до зустрічей з жонатими чоловіками.
-- Але ж правда завжди вилазить назовні.
-- Я й не брехав. Я нічого не обіцяв.
-- Але ж я кілька разів заводила розмову про майбутнє.
-- Я маю тобі все пояснити, сподіваюся, що ти мене зрозумієш.
Ми мовчали обоє. Він збирався з думками, а я чекала його розповіді.
-- Ми одружилися молодими, але дуже швидко зрозуміли, що ми різні і не можемо ужитися разом. На той час розпочали спільний бізнес і закрутили справи так, що розірвавши наш шлюб, втрачали обоє. Вирішили жити окремо, кожен своїм життям, але справи вести разом. Обговорили всі моменти спільної справи, щоб це влаштовувало обох. Я ніколи не пошкодував про таке рішення, бо завжди був вільний і ніколи не мав проблем. Розлучення в Італії чекають роками, а церковне -- майже неможливе.
-- Ти мені подобаєшся, я не хочу тебе втратити. Давно вже мені не було так легко і добре з жінкою. Більшість шукає тільки тимчасовий флірт. Я втомився з роками і хочу впевненості.
Я усміхнулася.
-- Знаєш, я теж хочу впевненості, але як її досягти в нашому випадку?
-- Ось про це я й хочу поговорити. Маю до тебе кілька пропозицій, сподіваюся зацікавити. Так склалося життя, що я не парубок, але це не забирає в мене можливості бути щасливим і жити повноцінно. Я не вільний, але доступний, -- усміхнувся Антоніо.
Я слухала, бо розуміла, поки що він нічого нового не сказав.
-- Я маю будівельне підприємство, проблеми з грошима відсутні.
-- Знаю, що ти не бідний.
-- Я не кажу, що багатий. Працюю багато. Архітектор має втілювати свої проекти, я люблю свою роботу. Моя пропозиція зводиться до того, що на даний час ми не можемо офіційно бути подружньою парою, але бути разом так. Я не чекаю відповіді одразу, подумай. Пропоную тобі свою підтримку і забезпечення. Можу купити тобі квартиру в Україні, можу тут в Римі, можу відкрити рахунок в банку з певною сумою, якою ти зможеш користуватися на свій розсуд.
-- Значить пропонуєш куплю-продаж, торгуємо як за річ. Тобі не здається це аморальним?
-- Краще, коли ми розстанемося? Мені ні, а тобі? Хочу забезпечити твоє сьогодні і навіть майбутнє, бо ти мені потрібна. Не бачу нічого поганого коли чоловік бере на себе зобов’язання, дбати про свою жінку, яка йому подобається. Хіба я пропоную щось дивне і неприйнятне? Давай не будемо спішити. Ти все обдумай і коли приймеш остаточне рішення, скажеш. Якщо ти маєш інші пропозиції, ми їх розглянемо вдвох.
Тиціана вислухала мене уважно, не перебиваючи. Вона сиділа якийсь час задумана і зосереджена.
-- Він тобі подобається?
-- В тім то й справа, що дуже. Мені не подобається бути річчю яку купили.
-- Не спіши. Що правильно, а що ні то вже інша справа. Ти хочеш заміж? А що це тобі дає? Статус одруженої жінки?
-- Це нормально, коли жінка хоче поруч чоловіка, а не коханця.
-- Чоловік, з яким ти ділиш всі витрати і коханець, що платить за все сам.
Я вражено дивилася на неї. Мені ніколи не доходило до голови, що хтось має за все платити. Я була заміжня і ми вели спільне господарство, мали сина. Син вже дорослий, має свою сім’ю, а чоловік зник з молодою коханкою в невідомому напрямку, залишивши мене саму сьорбати проблеми життя. А я ще й досі шукаю щастя, думаю про заміж. А чи треба? А може й справді в кінець кінців варто бути просто жінкою, а не тягловою кобилою.
-- Але в нього є дружина, -- ще не здавалася я.
-- Вони не разом. Кожний живе своїм життям. Інколи дійсність не піддається систематизації, життя не можна розкласти на полиці, як книги в бібліотеці. Інколи воно вносить свої корективи, де є злети і падіння. Не завжди закохані разом, не завжди кохання приходить вчасно.
Тиціана, як завжди була права по-своєму. А я жила за старими поняттями, це було не просто перебудуватися на новий лад і нове мислення. Це зараз молоді живуть разом, притираються, а потім оформляють свої відносини. В такий спосіб менше розлучень. Життя внесло свої корективи в сімейний кодекс, тільки я стара та давня ще не розуміла цього.
Антоніо чекав, він не повертався до розмови, лиш проникливі очі говорили про все. Я ще мучилася і вагалася, ще зважувала і думала.
Мої вікові й фізіологічні зміни давалися взнаки. Клімактеричний період жінки проходять по різному, але не безслідно. Мене кидало то в гаряче, то в зимне. Настрій псувався легко. Я плакала над фільмами з радості і над поганим кінцем. Емоції зашкалювали, часто виривалися назовні. Літня італійська спека розм’якшувала навіть кістки.
-- Тобі треба зняти стрес, розрядитися. -- говорила Тиціана.
Антоніо бачив мої страждання, відносився з розумінням, бережно і делікатно. Запропонував морський круїз на п’ятнадцять днів. Це було вперше, бо хіба могла раніше собі дозволити таку розкіш -- голубий корабель великий та багатопалубний і море таке безкрайнє, що аж лячно ставало. Ресторани з вишуканим блюдами, а фрукти викладені в такі орнаментальні та красиві форми, що шкода було їсти. Я робила фото тих фруктових птахів, квітів, звірів та вишуканих композицій. Морська прохолода робила свою справу, мені направду стало краще. Тепер я мала іншу гризоту -- як не розповніти від такої смачної та рясної їжі. Це була реальна загроза, бо хотілося всього скуштувати, а шлунок не пручався, йому “падлюці” подобалося дегустувати. Навіть не думала, що стану такою ненажерою. Антоніо сміявся, жартуючи злегка наді мною.
Хотілося виглядати відповідно, щодня я скрупульозно чистила пір’ячко, подобалося бути гарною. Антоніо не пропускав можливості зробити мені комплімент.
-- Ти чудова, -- промовив він цілуючи і простягнув мені маленьку шкатулочку з ювелірного магазину.
-- Браслет! -- я не могла відвести очей від біло жовтого блиску золотої прикраси.
-- Це мені?
-- Так, сьогодні твій день народження. Вітаю.
-- Господи! Я й забула, що вже серпень, а я народилася саме в цей спекотний місяць.
Незвична до подарунків я не знала як себе поводити. Було приємно, аж до сліз.
-- Ну і ну, ти чого плачеш? -- пригорнув мене Антоніо.
-- Це від вдячності, бо я давно не отримувала таких подарунків і такої уваги. Звідки ти дізнався?
-- Не скажу, секрет.
Він міг сказати їй, що мав її документи коли купував квитки на поїздку, але промовчав. Так було приємно дивитися як вона раділа по дитячому весело і щиро. Для нього це було найвищою нагородою.
Я розгублено кліпала очима, в яких від несподіваної радості забриніла сльоза.
-- Звідки ти взнав? -- я ніяк не могла вгамуватися.
Антоніо щиро радів моїй розгубленості і не казав правди.
Моїй радості не було меж, як чудово бути жінкою, як приємно. Я ніколи не мала таких яскравих емоцій. Мій чоловік ніколи не виділявся сентиментальністю. В нас все було звикло: хата -- робота -- хата -- робота. Звичайно, що були колись свята, але для того, щоб я жарила і шкварила на кухні, а гості все з’їли і розійшлися.
А ввечері мене чекала несподіванка. В ресторані на нашому столі красувався величезний букет, а потім ще був торт зі свічками і в залі всі підняли келихи за мене. Люди посміхалися, а мені хотілося плакати. Я притулилася до Антоніо і блаженно закрила очі -- ось, що значить Щастя! Все це організував він і коли тільки встиг.
Корабель заходив в порти і ми їздили дивитися місто, вражень було неймовірно багато. За п’ятнадцять днів Антоніо мене дивував ще не раз. Тепер я розуміла вислів; на сьомому небі, я там була всі ці дні.
-- Який ти хороший.
-- Дякую, мені приємно тебе дивувати.
За весь час ми не поверталися до пропозиції, зробленої ним раніше. Він терпляче чекав, а я вже була майже готова погодитися на все і вся. Ще щось мене стримувало, ще щось муляло, ніби пісок, що потрапив до нового взуття. Були моменти, які я хотіла обговорити, але не наважувалася порушити наш чудовий відпочинок. В свої п’ятдесят з гаком я вже не чекала чогось подібного, нехай мене простять наші жіночки, нехай кинуть в мене камінь, нехай посудять, як вміють тільки вони, але я почувалася бажаною, мені подобалося як він залицяється, подобалося бути жінкою.
Повернувшись, захоплено розповідала Тиціані про свою поїздку, яка мені дуже сподобалася.
-- Ти себе почувала коханкою?
-- Коханою, -- не задумуючись відповіла я. -- Але все одно маю якийсь сумнів.
-- Що тебе тривожить?
-- Там було багато людей, вони про мене думали погано. Адже ж було видно, що ми не подружня пара.
Тиціана замовкла і невідривно дивилася на мене, ніби щось зважуючи.
-- А ти судила б жінку яка поруч чоловіка почувалася щасливо, він робив їй подарунки, демонстрував свою увагу і почуття? Що для тебе термін -- щастя?
-- Ні, я не судила б. Кожен має право бути щасливим. Та й хто я є, щоб когось судити. Завжди приємно бачити щасливих усміхнених людей.
--Ну ось ти й відповіла сама собі. Тебе хвилює, що про тебе думають інші? А ти про них думаєш, тобі це важливо, тебе це хвилює? А коли тобі погано, вони спішать тобі допомогти? Чи кожен з них зайнятий своїми справами і нікому діла немає до тебе?
-- Це правда, але є певні правила…
-- Правила? Хто їх придумав? Люди! Ті, кому це вигідно і кому це на руку в той час. І чому ти маєш підкорятися правилам, написаними кимось для себе, бо так було треба. Я не кажу, що ми повинні плювати на всіх і сповідувати анархізм. Є певні вимоги та відносини в суспільстві, без яких воно не існує, але правило бути щасливими ще ніхто не відміняв.
Я мовчала, бо що тут скажеш. Хіба можна було посперечатися з нею. Ми дві різні жінки, два різні виховання та дві різні культури. Що їх заперечиш, жила в достатку, має все, а не шукає заробітків, як я.
Тиціана, ніби прочитавши мої думки.
-- А знаєш, я тобі ніколи не розповідала свою історію. Моє життя не якесь унікальне, але прожите мною інтенсивно в постійній боротьбі та праці.
Вона замовкла збираючись з думками:
-- Мої батьки були простими робітниками. Батько працював на фабриці кераміки, а мама -- кравчиня, шила на замовлення для багатих. Я росла рухливою й непосидючою. Любила, коли батько садив мене на коліна і гладив мене жорсткою долонею. Я тулилася до нього, відчувала його любов. Це були рідкісні моменти, бо частіше він приходив дуже втомлений і йшов відпочивати, щоб вранці спішити на фабрику.
Поруч з нашим домом була школа бального танцю, я годинами сиділа під вікном І спостерігала як вони вчаться. Щоб краще роздивитися, вилазила на дерево, тоді мені було видно весь зал в дзеркалах і все, що робили маленькі балерини. Школа була платною, там навчалися діти заможних сімей, ми до таких не відносилися. Спочатку я просто спостерігала за ними, а потім вдома все повторювала. Не завжди все вдавалося, але я була вперта. Батьки спочатку посміювалися над моїм захопленням, а потім лиш сумно зітхали. А я вчилася, не маючи нічого, вчилася без надії, сподівалася … Тепер я розумію, що нічого не чекала, але так захопилася танцями, що не проходило жодного дня без занять.
Одного разу батько покликав мене до себе, погладив по голові й промовив:
-- Завтра підемо до школи танцю.
-- Як?
-- Я трохи назбирав грошей і зможу заплатити за тебе, або хоч дізнатися чи зможеш ти танцювати.
Мені було сім років, але я розуміла, що для батька це була непосильна ноша. Ми жили бідно, грошей завжди не вистачало. Мама вміло вела господарство, дякуючи їй ми ледве зводили кінці з кінцями, але жили без боргів і кредитів. Вона шила, в’язала, вишивала, словом, вміла все.
Вночі я не спала, раз по раз зиркала у вікно, де ніяк не починався день. Боже, як я його чекала. То була субота, я той день ніколи не забуду. Батько взяв мене за руку і відчинив двері студії бального танцю. В той день він відчинив мені двері в моє майбутнє. Я боязко ховалася за ногами батька, ступила до зали, де вже були інші діти. Мама пошила мені необхідний одяг, купили пуанти.
До нас підійшла вчителька.
-- Скільки років вашій дівчинці? Як звуть?
-- Тиціана, їй сім років.
-- Жаль, але ми беремо дітей з п’яти років.
-- Я вже заплатив за місяць і прошу вас поглянути чи в неї щось вийде, чи зможе.
-- Добре, я попрацюю з нею, подивимося на що здатна ваша донька.
Вчителька обняла мене за плечі і повела в зал.
-- Це наша нова учениця, її звуть Тиціана. Давайте допоможемо їй стати однією з нас.
Діти дивилися зацікавлено без ворожості. Я стала в ряд з усіма. Почався урок. Я пам’ятаю свій перший урок на все своє життя.
Спочатку боязко, а потім впевнено я влилася в ритм разом з іншими, це було не важко, бо я це вже давно робила вдома.
Моя вчителька вражено зупинилася й запитала:
-- Ти вже десь брала уроки?
-- Ні.
-- Дивно, але з першого разу в тебе виходить дуже вдало. Ти молодець,
Не могла я їй сказати, що давно підглядаю за ними і вчуся сама вдома.
Урок продовжувався, а вчителька спостерігала за мною і задоволено посміхалася. Відчуваючи її погляд, я збилася кілька разів. Але опанувавши себе почала старанніше виконувати вправи. Я слухала музику, зливалася з ритмом, робила все з великим задоволенням. Мені не хотілося, щоб ці чарівні моменти закінчувалися. Я була разом з іншими, а в той же час -- сама, бо те, що робила стало моїм життям і моєю сутністю.
Вчителька не відпустила мене разом з іншими дітьми.
-- Ти молодець. Мені подобається як ти відчуваєш музику і як рухаєшся. Мене не залишає сумнів, що ти цьому вчилася. Ти або надзвичайно здібна, або щось приховуєш. Я рада, що ти потрапила в мою групу. Будемо працювати.
Я спішила додому, щоб розповісти батькам про свій перший день. Від радості летіла, мов на крилах, пританцьовуючи й повторяючи ще і ще раз урок. Відтоді працювала вперто й наполегливо. Вчителька була задоволена мною, часто хвалила і пророчила велике майбутнє. Я жила балетом, танці стали для мене сенсом мого буття. В школі теж не пасла задніх, вчилася добре.
Мій батько працював багато, щоб оплатити моє навчання. Я була йому неймовірно вдячна. Але… Тиціана замовкла і проковтнувши гіркий згусток продовжила.
-- Мені було дванадцять коли його не стало. Силікоз з’їв його легені, хвороба від якої померло багато робітників фабрики. Шкідлива керамічна пилюка не щадила нікого.
Сум оселився в нашій хаті. Мама змарніла і згорбилась. Вона була ще не стара, але важке життя зробила свою чорну справу. Я перестала ходити на заняття, бо не мали чим платити, грошей за ледве вистачало на життя. Я плакала вечорами. Мені було страшно, бо не знала, як маємо жити далі.
Одного разу до нас завітала вчителька і дізнавшись про горе, яке нас спіткало, обіцяла свою допомогу. Мама змахнула гірку сльозу промовила:
-- Я чую, що вона плаче вечорами, але що можу зробити.
-- Щось придумаємо.
-- Я можу шити костюми для виступів, -- запропонувала мама.
-- О, це було б добре. Нам якраз треба хороша швачка, маємо великий виступ. Тиціана буде танцювати там, вона вже занесена в списки.
Тепер я танцювала як одержима. Моя мама подружилася з вчителькою, вони часто проводили разом час. Вона не мала своїх дітей і любила мене, як рідну, а я любила їх обох. Як вони раділи, коли мене запросили до великого балету. В театрі я швидко отримала головні ролі. Стомлювалася від щоденного танцювання, ноги не несли додому, але я була щаслива. Почалися гастролі і моя мама залишилася одна. Як я була вдячна своїй вчительці, яка навідувала її і розповідала про мої успіхи.
Особисте життя в мене не складалося, на нього просто не було часу. Не знала іншого життя крім, як сцена, станок, розтяжки, дієта і короткий відпочинок. Але молодість бере своє і я закохалася. Мені здавалося, що він найкращий. Це був один з моїх колег, старший мене на п’ять років. Ходила на всі його репетиції, пропускаючи свої. Їла його своїми очима, молилася в душі, щоб він звернув на мене увагу. І він звернув. Бо як можна було не побачити те молоде теля, що витріщається дурепою і червоніє кожного разу, коли він звертає свій погляд. Це було моє перше кохання, перші мої поцілунки, які зовсім не сподобалися. Це було й перше велике розчарування. Він уже мав подругу, з якою в них був спільний дах. Я стала для нього швидкоплинним захопленням. Світ став для мене чорною плямою, їжа не смачна. Тільки танці допомагали вижити. Я виснажувала себе в тренажерному залі, займалася до втрати свідомості.
В лікарні мені капали й капали аби вивести з депресивного стану та анорексії.
Там я познайомилася з Лючіо, світлим променем мого життя. Він був лікар від Бога. Оточив мене такою увагою та піклуванням, якої я до цього не знала й не мала. Він приходив на всі мої виступи, засипав квітами і подарунками. В мене з’явився шанувальник, обожнювач. Я сприймала його увагу, як щось звичайне й само собою зрозуміле. Приємно, коли до тебе залицяються, але він мені не подобався. Лючіо був не гарний, мав непомірно великий ніс , невисокий зріст, короткі ноги, що злегка розходилися в колінах. Великі чорні очі випромінювали доброту і усмішка коли з’являлася на обличчі робила його привабливим. Але де мені було до такого уродца, коли я чекала принца і шукала кохання. Лючіо спішив виконати кожну мою забаганку, був завжди поруч. Мене це почало бісити, я почала думати, що через його надмірну увагу до мене не підходять інші, що я так ніколи не знайду свого єдиного. В такі дні я гнала його геть.
Захворіла моя мама, Лючіо знову прийшов на допомогу. Моя вдячність була безмежна, але не більше. Мама зрозуміла все й одразу.
-- Ти, доню, не крути йому голови. Він тебе любить.
-- Навіщо мені його любов.
-- Подумай про майбутнє, бо танці мають свій вік і згодом тобі буде потрібний дім і сім’я. А хорошу і люблячу людину не так просто зустріти. Подумай.
Та де я хотіла думати про нього. Дурна була і наївна. Шукала красеня, а не звичайного докторика. Як я помилялася.
Красеня я таки знайшла на свою голову. Він кинув мене вагітну і зник, як з’явився. Він жив заради сексу і пригод, а я залишилася дурепа -- закохана, заплакана, вагітна. Змушена залишити танці, жила на гроші, відкладені раніше, але то був такий мізер. Хіба могла подумати, що мене таке спіткає. Не хвилювалася майбутнім, жила собі метеликом і порхала по сцені. Жорстока штука життя.
Лючіо не дочекався мене, та й надій я йому не давала і він женився. Ось так!
А я носила дитину, вагітність проходила дуже важко. В якийсь день потрапила до лікарні. З останньої нашої зустрічі пройшло більше трьох років. Люсіо зрадів, коли мене побачив. Я знала, що споганіла, розповніла, мала токсикоз, вкрита ластовинням, словом -- вагітна й нещасна. А він не звертав уваги на зміни, що сталися зі мною, радів і вітав з материнством. Спохмурнів коли дізнався, що дитину ношу без батька, але не засудив, а підбадьорив і втішив, як маленьку дівчинку. Отака штука життя!
Народилася моя гарнюня донечка, він перший прийшов мене привітати і не тільки… Люсіо запропонував своє ім’я для дитини.
--Ти жонатий, я не можу.
-- Помиляєшся, можна і я хочу. З дружиною ми обговорили це питання і рішення прийняли вдвох. Дитині народженій без батька не легка випаде дорога, люди не дадуть їй спокою ніколи. Наші звичаї роблять таку дитину байстрям і “битимуть” своїм осудом та язиками вас обох. Не роби дурниць, навіщо тобі створювати проблеми собі і своїй донечці.
Я плакала, це було несподівано дуже благородно та шляхетно. Такий він був -- Люсіо, а я дурна не зрозуміла.
Так він став батьком моїй Лукреції. Вона росла в достатку і дуже його любила. Його дружина не менше нього благородна жінка, любила Лукрецію, як свою, бо дітей вони не мали.
Він допоміг мені відкрити приватну балетну студію, де я працювала і вчила дітей. Для мене це стало сенсом життя. Лукреція стала перекладачем, науковцем та дослідником. Ти бачила її, це самодостатня жінка, що живе своїм життям. Ти знайома з дружиною Люсіо, Джорджею. Люсіо залишив нас кілька років тому, його велике добре серце перестало битися. Моя донька знає правду, але вона ніколи не переставала його любити, як рідного батька. Ми з Джорджею важко сприйняли цю втрату, але нас об’єднує Лукреція.
Я мала багато пропозицій з боку чоловіків, але не рішилася зв’язати своє життя ні з ким. Жила своєю донечкою і роботою. Розчарована в чоловіках, не хотіла бути більше нічиєю, моя незалежність була мені дорога.
Патриція замовкла, а я ще довго не порушувала тишу, обдумувала її розповідь. В черговий раз переконалася, яка вона сильна й мудра жінка. Мені було соромно, що я думала про неї інакше. Вона теж сьорбнула лиха, була на вершині слави і враз все втратила. А може не втратила -- знайшла. Це як на кого, кожен має свою точку зору.
За кілька днів, ми повернулися до моєї проблеми.
--Ти вже винесла вердикт Антоніо, -- запитала Тиціана.
-- Чи ще ходиш в тумані сумнівів?
-- Ще не прийшла до остаточного рішення. Хочу вияснити деякі моменти.
-- Які?
-- Про його дружину. Чому він з нею зараз, коли вона хвора?
Тиціана здивовано підняла очі.
-- А він тобі не сказав?
-- Про що?
-- Його дружина паралізована і розлучення неможливе саме з цієї причини. Він не може кинути її. Організація догляду, лікування та всі інші питання пов’язані з нерухомою людиною, Антоніо взяв на себе. Думаю за це його вже треба помилувати і винести позитивний вердикт -- як думаєш?
А що тут думати, я готова. Готова бути незалежною і водночас -- щасливою. Такі подарунки доля робить не часто.
Немає коментарів:
Дописати коментар