Ми обидві чекали на поїзд з Неаполя до Риму. Вона сиділа на сусідній лавочці від мене і задумливо дивилася перед себе, як іноді кажуть, погляд в нікуди. Дівчина була неймовірно гарна, вродлива такою природною красою, що художники мали б стати в ряд аби мати змогу намалювати цей чудовий образ, без жодної корекції, без найменшого натяку на використання декоративної косметики. .
-- Яка гарна! -- думала я, зиркаючи раз по раз на дівчину.
Дівчина була висока й гнучка, як берізка; чорне волосся лавиною спадало на плечі, закінчувало свій каскад на талії, а очі -- волошкові і великі, великі. Шкіра біла з ледь помітним дотиком сонця, що лиш відтінило ту красу.
-- Бувають же такі гарні, що очей не відведеш -- подумала я.
-- Гарна італійка, мабуть якась модель, або акторка, -- не переставала милуватися я дівочою вродою. Та не тільки я, а й інші заглядалися на дівчину з неприкритою цікавістю.
-- Тільки чомусь сумна, здається плакала, бо чудові волошкові очі були червоні і в куточках ще тулилася волога від недавніх сліз. -- подумала я. А може, то так мені здалося, бо хто посмів би образити таку чудову красуню.
Раптом в дівчини задзвонив телефон і, о Боже! Вона розмовляла гарною українською мовою, з легким західницьким акцентом, але без вживання діалекту, а правильною добірною українською мовою. Я аж заслухалася, такою гарною і вишуканою була її мова. Дівчина говорила тихо, щось пояснювала, а очі наповнилися слізьми, що готові були бризнути з таких красивих очей. Мені стало шкода, бо сама маю двох дочок, тому дівочі сльози мені болять, бо то сльози дитини, най навіть вона вже доросла. Дівчині було десь двадцять, двадцять два -- три роки, а це, погодьтеся, не так уже й багато. Для мене вона була молодою, але ще дитиною, яку хтось посмів образити, завдати болю і такі чарівні очі плакали. Ще більший жаль, що ми були на чужині, а тут, сльози не дивина.
Під'їхав поїзд, я зайшла у вагон і сіла. Дівчина зупинилася в дверях, шукаючи очима своє місце. Вона сіла поруч мене, ми купували квитки в один і той же час, тому й місця були поруч. Ми познайомилися, дівчину звали -- Оксана, вона була родом з Дрогобича. До Риму шлях був не близький, то ми розговорилися. Оксана розповіла свою історію, мені й досі болить душа за ту дівчину. Історія досить неординарна і мені хотілося поділитися нею з вами. Але по порядку.
Оксана вчилася в Дрогобицькому університеті на факультеті психології, познайомилася з хлопцем, що навіть жив недалеко, на сусідній вулиці. Він вчився в семінарії, готувався стати священиком. Дівчина закохалася в гарного хлопця, вони були чудова пара. Оксана показала мені світлини, де вона була разом з Ігором. Обоє високі, статні, вродливі і розумні. Бачити поруч таких гарних і молодих, було приємно і аж душа раділа, за таку чудову пару. Не можна було не милуватися, такі вишукані,
усміхнені і щасливі були вони на знімках. Матінка-- природа не поскупилася, дала їм все найкраще -- і зріст, і стан, і вроду, і розум. Обоє наче змагалися між собою, а ну ж бо, хто з нас ліпший, але то не можна було визначити, такі витончені та досконалі були вони. Хлопець зі спортивною фігурою і з такими фізичними даними, зводив дівчат з розуму, але Оксана була йому до пари. Як на мене, то вона була навіть вродливіша за нього, але то моя така думка.
Все в них складалося гарно й вдало, вже й батьки познайомилися між собою, радіючи за вибір своїх дітей. Молоді любилися, це проглядалося на кожній світлині, вони світилися щастям і це відразу кидалося до очей; як сміялися, як трималися за руки, як дивилися один на одного.
Ігорю запропонували продовжити навчання, перед своїм освяченням, в Римі. Вчитися в Римі, при церкві заснованій Кардиналом Йосипом Сліпим, була не тільки велика честь, а ще й визнання здібностей та розуму. Такі пропозиції робили тільки найкращим семінаристам. Пройти навчання і перед прийняттям сану можна було одружуватися, бо потім вже ні.
І Ігор поїхав до Риму, вечорами перед комп'ютером, вони розмовляли про прекрасне місто Рим, в яке Ігор просто закохався; про свої справи, про майбутнє весілля, про вінчання, яке Ігор мріяв здійснити в Римі. Говорили годинами, відчуваючи сум і розлуку, але так обом було легше її переносити. Його розповіді про Рим завжди були дуже цікаві й змістовні, Оксана, неначе разом з ним бродила вулицями старовинного міста, роздивлялася його будинки палаци та парки. Ігор прислав багато світлин з Римськими унікальними місцями, з її чудовими й багатими на мистецькі шедеври церквами, про які Ігор знав так багато, що іноді вони сиділи перед комп'ютером мало не до ранку. Ігор звав Оксану приїхати і самій побачити, на власні очі чудове місто. Уже і батьки бачили, що дітям важко в розлуці і розшукали своїх знайомих, які на перший час могли допомогти Оксані освоїтися в незнайомому місті. Приїхавши до Риму, Оксана почала вивчати мову, яка їй сподобалася і давалась легко і швидко. Познайомилася з друзями Ігоря, сімейною парою, де чоловік вчився разом з Ігором, а жінка жила на квартирі і працювала. Знайшли роботу і для Оксани, бо сидіти без діла вона не хотіла, а доглядати дітей їй подобалося. Їм було дуже добре вдвох, вони гуляли в недільні і святкові дні Римом, милувалися кожним куточком, кожною мозаїкою, пам’ятниками та скульптурними комплексами, блукали тінистими алеями Римських парків, ходили на концерти та виставки. Рим став для Оксани улюбленим містом, а ще коли був поруч Ігор, то й найкращим. Не проходило й дня, щоб вони не говорили про майбутнє весілля. Розуміли, що на це треба були гроші, а тому, як випадала найменша можливість, щось відкласти, то робили це з великою радістю. І коли Ігорю запропонували поїхати на будову біля Неаполя разом з іншими студентами семінарії, він з радістю погодився. В період літніх канікул, багато хто шукав можливість заробити, а їм обом не хотілося звалити всі весільні витрати на своїх батьків.
На перших порах Ігор дзвонив Оксані мало не щодня, а потім, чомусь все рідше і рідше, посилаючись на зайнятість та втому від фізичної праці. Оксана розуміла, що не маючи навику, працювати на будові, все може бути. Але знала, що Ігор не боявся фізичної праці, вдома допомагав своїм батькам в усьому, ніколи не був “білоручкою”. Шкодувала свого коханого, що йому доводиться так важко працювати, почуваючи свою вину, старалася відкласти кожну копійку аби хоч чимось допомогти. А Ігор став дзвонити не часто, то посилаючись на брак грошей на телефоні, то відсутність лінії. Якщо й випадало їм чутися, то відповідав знехотя, байдуже і завжди спішився.
Приїхав до Риму, його друг, що працював разом з Ігором, Оксана вирішила розпитати про їхнє життя, щоб зрозуміти, як вони там , “бідні” наробляться. Подружжя було з нею ввічливе і добре, але коли заходила мова про Ігоря, то вони переводили розмову на щось інше, уникаючи прямої відповіді. І коли дружина хотіла щось сказати, то її зупинив поглядом чоловік. Оксана, відчуваючи якусь тривогу, запитала напряму, що і як там з Ігором, але отримала відповідь: --
-- Я не хочу вмішуватися в ваші стосунки, вибач.
Попрощавшись з друзями, Оксана вийшла на вулицю, проводжаючи її, подруга шепнула:
-- тобі треба поїхати туди.
Це було несподівано і ще додало їй тривоги, та певних думок.
-- Цього вечора Ігор не подзвонив, не шукав мене і на другий день,
розповідала Оксана.
-- Тиждень видався важким, а поїхати раніше,ніж як на вихідні я не могла, бо працювала. Телефон в Ігоря було вимкнено, але одного разу він відповів роздратовано й сердито.
-- Я зайнятий, приїду тоді й поговоримо, а зараз я не маю ні часу, ні бажання, --
--Мені треба йти. Перестань надзвонювати мені! -- крикнув у слухавку слова, мов вдарив ними.
--Чути такі слова від коханої людини було боляче, невимовно боляче, -- непрохана сльоза скотилася по дівочій щоці.
Оксана ночами пробувала робити ревізію їхніх відносин, думала й передумала, але відповіді не знаходила. Була не дурною, вміла аналізувати ситуацію, тільки не свою. На свою, не вистачало знань, а в голову лізли всілякі думки, що не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.
Ігор подзвонив ще раз, говорив ні про що, а коли почув, що я збираюся приїхати, то зірвався, як “скажений пес”, вилив на мене цебер бруду, -- що я його хочу тримати під каблуком, що приїхала сюди аби його контролювати, що я його безпідставно ревную, що він зрозумів багато чого і тепер не буде спішити з весіллям, бо то для нього зашморг, який не дасть йому досягти своєї цілі в житті. І взагалі в його житті сталися деякі зміни і певні обставини вимагають обдумати все добре, що він і робить в даний час, тому мій приїзд все тільки погіршить. І бачити мене він зараз не хоче, бо не все так , як було спочатку, він має мати час для вирішення деяких нагальних проблем. Коли я хотіла десь втиснутися зі своїм запереченням чи поділитися сумнівами, то він кинув слухавку і вимкнув телефон.
Це ще більше насторожило Оксану і вона вирішила поїхати, щоб подивитися йому в очі і поговорити. Взявши на роботі два вільних дні, вона вирушила до Неаполя, бо невідомість була для неї гірше пекла, воліла знати правду. Оксана розуміла, що та правда буде не солодкою, але, то буде правда, яка б вона не була. Дізналася адресу тієї злощасної будови, Оксана вже вранці була на місці. Підійшла ближче, щоб зорієнтуватися до кого їй звернутися аби знайти Ігоря.
Замовкла, на мить, щоб проковтнути гіркий клубок, що підкотив до грудей, Оксана продовжила свою розповідь.
--Отак, стою, аж ось, з дверей неподалік від мене, виходить Ігор, а за ним жінка. Я вже хотіла покликати його, але… Підступні сльози знову зрадливо наповнили красиві очі дівчини. Ігор обійняв ту жінку і почав її цілувати, вони, як голубки воркуючи підійшли до автомобіля. Ігор зручно вмостився на водійському сидінні, а жінка поруч, вони, не звертаючи уваги ні на кого продовжували обійматися. Люди, що знаходилися на тій будові дивилися на ту закохану пару, а їм було байдуже, вони ж бо бачили, лиш один одного. А я стояла й теж дивилася, не могла зрушити з місця, ноги приросли до землі, в голові шуміло і серце рвалося з грудей, щоб розбитися вдрузки так, як уже розбилося кохання. Мені стало млосно до запаморочення, я боялася, що впаду просто отут… А вони щасливі й п'янкі від свого кохання зрушили з місця і в якусь мить Ігор озирнувся і побачив мене, його обличчя скривила гримаса ненависті й люті, що аж стало страшно від того недоброго відверто ненависного погляду. Не зупинився, не вибіг з машини, не зрадів, не обняв. Ні! Він кинув погляд повний зневаги, мовби на якусь бездомну прохачку. То був не мій Ігор, не той, якого я знала, якого любила. Але то була лиш мить, мить, за яку я прожила життя. Мить, коли я зрозуміла, що значить зрада, приниження і обман. Це було так низько і так підло, що я не могла прийти до тями, так і стояла, як вкопана. В ту мить мені хотілося одного, щоб земля розступилась і я могла сховатися від такого сорому. Захотілося помитися, мені здавалося, що мене облили брудом, заплювали, знищили й сплюндрували. Чоловік, з яким я планувала своє майбутнє і якого любила, так підло й безсердечно викинув мене зі свого життя. Так, ніби я для нього не вартувала нічого, була просто забавкою, яка перестала його цікавити. Мені в ту мить вийняли серце й кинули додолу, хотілося водночас і плакати й сміятись. Притулившись до стіни я потроху поверталася до тями, почала дихати, але ще не могла зрушити з місця. Ноги тремтіли, мене всю теліпало, як у пропасниці, в роті було сухо, гидко й гірко. Мене вирвало просто там, на тому місці. Я зранку нічого не їла, то виплюнула лиш згусток гіркої слини, що пекла мене пеком під грудьми. Зрозумівши, що в Ігоря є інша, що була очевидно старша нього, з машиною і в стильно модній одежі, жінка була явно італійка. Побачила, що й Ігор теж був одягнений в модне “шмаття”, це кидалося в очі від разу. І що тепер робити мені? Дзвонити і чути його не хотілося, та й не мало сенсу. Подзвонила до одного з його друзів, бо інший не відповів, розповіла йому все, що бачила, а він повідав те, чого я ще не знала. Це була власниця цієї фірми, що успадкувала все після смерті чоловіка, дітей вони не мали. Їй було десь близько сорока років, а Ігорю -- двадцять шість, оце так, подумалось мені. Вона накинула оком на Ігоря з перших днів, зараз вони вже живуть разом. Навчання він вирішив залишити, подумує одружитися з нею. Ось і все, видихнула з болем дівчина, все закінчилося…Можна все купити, навіть любов.
Оксана дивилася у вікно відсутнім поглядом, опустивши плечі. Я ж бо ніяк не могла “перетравити” ту сповідь, якось не йняла віри, що якийсь дурень, міг поміняти на гроші таку красуню. Ну, не хотілося мені в таке вірити, але факт залишається фактом, скільки його не крути. Гроші володіють світом, але чи на довго його можна буде тримати грішми.
Біль дівчини передався й мені, хотілося якось втішити її, захистити, допомогти. Боже, мій. Ну чому життя таке жорстоке. Хотілося якось згладити той біль, але в такі хвилини в голову лізе все не те, слова якісь пусті і холодні. Який час ми мовчали, вона вже не хотіла нічого говорити, а я від почутого не мала що сказати. Оксані явно стало легше. Це добре, бо іноді треба виговоритися, вилити душу, скинути важкий тягар, поділитися болем. Мені хотілося їй сказати, що вона така молода й гарна, що в неї все ще попереду, але я не стала їй нічого говорити. Дівчина була досить розумною і все це знала сама. Молодість справиться з болем, пам'ять викине зрадника з серця, а час лікує душевні рани. А кохання? Їй не бракуватиме, бо такі дівчата не бувають самотні.
Жаль було батьків Ігоря, бо коли вони дізнаються про зміни в житті свого сина, навряд чи зрадіють, а втім, хто знав. “Святі гроші моліться Богу за нас” -- говорить приказка. Осад, що залишила розповідь Оксани пекла мене й саднила. Одне я знаю напевно, що церква не втратила, а знайшла, бо який пастор зі зрадника й продажного облудника.Такі думки крутилися в моїй голові. В Оксани задзвонив телефон.
-- Ігор, -- промовила дівчина і ковтнувши згусток болю, відповіла. Він щось говорив, нервово викрикував, але дівчина обірвала його:
-- Я все знаю. Ти зробив свій вибір і нам нема про що більше говорити. Своїм батькам ти скажеш все сам, я не буду робити за тебе брудну справу. Більше не дзвони, я не хочу тебе ні бачити, ні чути. -- Оксана вимкнула телефон.
-- Ось і все. Він ще в чомусь мені хотів дорікнути, звинуватити. Як бридко.
Переді мною вже була жінка -- зріла і самодостатня, якій нічого було страхатися в цьому житті. Вона ще не зовсім звільнилася від болю і втрати, але то була справа часу. Головне -- вона була сильна і впевнена в собі.
-- Яка гарна! -- думала я, зиркаючи раз по раз на дівчину.
Дівчина була висока й гнучка, як берізка; чорне волосся лавиною спадало на плечі, закінчувало свій каскад на талії, а очі -- волошкові і великі, великі. Шкіра біла з ледь помітним дотиком сонця, що лиш відтінило ту красу.
-- Бувають же такі гарні, що очей не відведеш -- подумала я.
-- Гарна італійка, мабуть якась модель, або акторка, -- не переставала милуватися я дівочою вродою. Та не тільки я, а й інші заглядалися на дівчину з неприкритою цікавістю.
-- Тільки чомусь сумна, здається плакала, бо чудові волошкові очі були червоні і в куточках ще тулилася волога від недавніх сліз. -- подумала я. А може, то так мені здалося, бо хто посмів би образити таку чудову красуню.
Раптом в дівчини задзвонив телефон і, о Боже! Вона розмовляла гарною українською мовою, з легким західницьким акцентом, але без вживання діалекту, а правильною добірною українською мовою. Я аж заслухалася, такою гарною і вишуканою була її мова. Дівчина говорила тихо, щось пояснювала, а очі наповнилися слізьми, що готові були бризнути з таких красивих очей. Мені стало шкода, бо сама маю двох дочок, тому дівочі сльози мені болять, бо то сльози дитини, най навіть вона вже доросла. Дівчині було десь двадцять, двадцять два -- три роки, а це, погодьтеся, не так уже й багато. Для мене вона була молодою, але ще дитиною, яку хтось посмів образити, завдати болю і такі чарівні очі плакали. Ще більший жаль, що ми були на чужині, а тут, сльози не дивина.
Під'їхав поїзд, я зайшла у вагон і сіла. Дівчина зупинилася в дверях, шукаючи очима своє місце. Вона сіла поруч мене, ми купували квитки в один і той же час, тому й місця були поруч. Ми познайомилися, дівчину звали -- Оксана, вона була родом з Дрогобича. До Риму шлях був не близький, то ми розговорилися. Оксана розповіла свою історію, мені й досі болить душа за ту дівчину. Історія досить неординарна і мені хотілося поділитися нею з вами. Але по порядку.
Оксана вчилася в Дрогобицькому університеті на факультеті психології, познайомилася з хлопцем, що навіть жив недалеко, на сусідній вулиці. Він вчився в семінарії, готувався стати священиком. Дівчина закохалася в гарного хлопця, вони були чудова пара. Оксана показала мені світлини, де вона була разом з Ігором. Обоє високі, статні, вродливі і розумні. Бачити поруч таких гарних і молодих, було приємно і аж душа раділа, за таку чудову пару. Не можна було не милуватися, такі вишукані,
усміхнені і щасливі були вони на знімках. Матінка-- природа не поскупилася, дала їм все найкраще -- і зріст, і стан, і вроду, і розум. Обоє наче змагалися між собою, а ну ж бо, хто з нас ліпший, але то не можна було визначити, такі витончені та досконалі були вони. Хлопець зі спортивною фігурою і з такими фізичними даними, зводив дівчат з розуму, але Оксана була йому до пари. Як на мене, то вона була навіть вродливіша за нього, але то моя така думка.
Все в них складалося гарно й вдало, вже й батьки познайомилися між собою, радіючи за вибір своїх дітей. Молоді любилися, це проглядалося на кожній світлині, вони світилися щастям і це відразу кидалося до очей; як сміялися, як трималися за руки, як дивилися один на одного.
Ігорю запропонували продовжити навчання, перед своїм освяченням, в Римі. Вчитися в Римі, при церкві заснованій Кардиналом Йосипом Сліпим, була не тільки велика честь, а ще й визнання здібностей та розуму. Такі пропозиції робили тільки найкращим семінаристам. Пройти навчання і перед прийняттям сану можна було одружуватися, бо потім вже ні.
І Ігор поїхав до Риму, вечорами перед комп'ютером, вони розмовляли про прекрасне місто Рим, в яке Ігор просто закохався; про свої справи, про майбутнє весілля, про вінчання, яке Ігор мріяв здійснити в Римі. Говорили годинами, відчуваючи сум і розлуку, але так обом було легше її переносити. Його розповіді про Рим завжди були дуже цікаві й змістовні, Оксана, неначе разом з ним бродила вулицями старовинного міста, роздивлялася його будинки палаци та парки. Ігор прислав багато світлин з Римськими унікальними місцями, з її чудовими й багатими на мистецькі шедеври церквами, про які Ігор знав так багато, що іноді вони сиділи перед комп'ютером мало не до ранку. Ігор звав Оксану приїхати і самій побачити, на власні очі чудове місто. Уже і батьки бачили, що дітям важко в розлуці і розшукали своїх знайомих, які на перший час могли допомогти Оксані освоїтися в незнайомому місті. Приїхавши до Риму, Оксана почала вивчати мову, яка їй сподобалася і давалась легко і швидко. Познайомилася з друзями Ігоря, сімейною парою, де чоловік вчився разом з Ігором, а жінка жила на квартирі і працювала. Знайшли роботу і для Оксани, бо сидіти без діла вона не хотіла, а доглядати дітей їй подобалося. Їм було дуже добре вдвох, вони гуляли в недільні і святкові дні Римом, милувалися кожним куточком, кожною мозаїкою, пам’ятниками та скульптурними комплексами, блукали тінистими алеями Римських парків, ходили на концерти та виставки. Рим став для Оксани улюбленим містом, а ще коли був поруч Ігор, то й найкращим. Не проходило й дня, щоб вони не говорили про майбутнє весілля. Розуміли, що на це треба були гроші, а тому, як випадала найменша можливість, щось відкласти, то робили це з великою радістю. І коли Ігорю запропонували поїхати на будову біля Неаполя разом з іншими студентами семінарії, він з радістю погодився. В період літніх канікул, багато хто шукав можливість заробити, а їм обом не хотілося звалити всі весільні витрати на своїх батьків.
На перших порах Ігор дзвонив Оксані мало не щодня, а потім, чомусь все рідше і рідше, посилаючись на зайнятість та втому від фізичної праці. Оксана розуміла, що не маючи навику, працювати на будові, все може бути. Але знала, що Ігор не боявся фізичної праці, вдома допомагав своїм батькам в усьому, ніколи не був “білоручкою”. Шкодувала свого коханого, що йому доводиться так важко працювати, почуваючи свою вину, старалася відкласти кожну копійку аби хоч чимось допомогти. А Ігор став дзвонити не часто, то посилаючись на брак грошей на телефоні, то відсутність лінії. Якщо й випадало їм чутися, то відповідав знехотя, байдуже і завжди спішився.
Приїхав до Риму, його друг, що працював разом з Ігором, Оксана вирішила розпитати про їхнє життя, щоб зрозуміти, як вони там , “бідні” наробляться. Подружжя було з нею ввічливе і добре, але коли заходила мова про Ігоря, то вони переводили розмову на щось інше, уникаючи прямої відповіді. І коли дружина хотіла щось сказати, то її зупинив поглядом чоловік. Оксана, відчуваючи якусь тривогу, запитала напряму, що і як там з Ігором, але отримала відповідь: --
-- Я не хочу вмішуватися в ваші стосунки, вибач.
Попрощавшись з друзями, Оксана вийшла на вулицю, проводжаючи її, подруга шепнула:
-- тобі треба поїхати туди.
Це було несподівано і ще додало їй тривоги, та певних думок.
-- Цього вечора Ігор не подзвонив, не шукав мене і на другий день,
розповідала Оксана.
-- Тиждень видався важким, а поїхати раніше,ніж як на вихідні я не могла, бо працювала. Телефон в Ігоря було вимкнено, але одного разу він відповів роздратовано й сердито.
-- Я зайнятий, приїду тоді й поговоримо, а зараз я не маю ні часу, ні бажання, --
--Мені треба йти. Перестань надзвонювати мені! -- крикнув у слухавку слова, мов вдарив ними.
--Чути такі слова від коханої людини було боляче, невимовно боляче, -- непрохана сльоза скотилася по дівочій щоці.
Оксана ночами пробувала робити ревізію їхніх відносин, думала й передумала, але відповіді не знаходила. Була не дурною, вміла аналізувати ситуацію, тільки не свою. На свою, не вистачало знань, а в голову лізли всілякі думки, що не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.
Ігор подзвонив ще раз, говорив ні про що, а коли почув, що я збираюся приїхати, то зірвався, як “скажений пес”, вилив на мене цебер бруду, -- що я його хочу тримати під каблуком, що приїхала сюди аби його контролювати, що я його безпідставно ревную, що він зрозумів багато чого і тепер не буде спішити з весіллям, бо то для нього зашморг, який не дасть йому досягти своєї цілі в житті. І взагалі в його житті сталися деякі зміни і певні обставини вимагають обдумати все добре, що він і робить в даний час, тому мій приїзд все тільки погіршить. І бачити мене він зараз не хоче, бо не все так , як було спочатку, він має мати час для вирішення деяких нагальних проблем. Коли я хотіла десь втиснутися зі своїм запереченням чи поділитися сумнівами, то він кинув слухавку і вимкнув телефон.
Це ще більше насторожило Оксану і вона вирішила поїхати, щоб подивитися йому в очі і поговорити. Взявши на роботі два вільних дні, вона вирушила до Неаполя, бо невідомість була для неї гірше пекла, воліла знати правду. Оксана розуміла, що та правда буде не солодкою, але, то буде правда, яка б вона не була. Дізналася адресу тієї злощасної будови, Оксана вже вранці була на місці. Підійшла ближче, щоб зорієнтуватися до кого їй звернутися аби знайти Ігоря.
Замовкла, на мить, щоб проковтнути гіркий клубок, що підкотив до грудей, Оксана продовжила свою розповідь.
--Отак, стою, аж ось, з дверей неподалік від мене, виходить Ігор, а за ним жінка. Я вже хотіла покликати його, але… Підступні сльози знову зрадливо наповнили красиві очі дівчини. Ігор обійняв ту жінку і почав її цілувати, вони, як голубки воркуючи підійшли до автомобіля. Ігор зручно вмостився на водійському сидінні, а жінка поруч, вони, не звертаючи уваги ні на кого продовжували обійматися. Люди, що знаходилися на тій будові дивилися на ту закохану пару, а їм було байдуже, вони ж бо бачили, лиш один одного. А я стояла й теж дивилася, не могла зрушити з місця, ноги приросли до землі, в голові шуміло і серце рвалося з грудей, щоб розбитися вдрузки так, як уже розбилося кохання. Мені стало млосно до запаморочення, я боялася, що впаду просто отут… А вони щасливі й п'янкі від свого кохання зрушили з місця і в якусь мить Ігор озирнувся і побачив мене, його обличчя скривила гримаса ненависті й люті, що аж стало страшно від того недоброго відверто ненависного погляду. Не зупинився, не вибіг з машини, не зрадів, не обняв. Ні! Він кинув погляд повний зневаги, мовби на якусь бездомну прохачку. То був не мій Ігор, не той, якого я знала, якого любила. Але то була лиш мить, мить, за яку я прожила життя. Мить, коли я зрозуміла, що значить зрада, приниження і обман. Це було так низько і так підло, що я не могла прийти до тями, так і стояла, як вкопана. В ту мить мені хотілося одного, щоб земля розступилась і я могла сховатися від такого сорому. Захотілося помитися, мені здавалося, що мене облили брудом, заплювали, знищили й сплюндрували. Чоловік, з яким я планувала своє майбутнє і якого любила, так підло й безсердечно викинув мене зі свого життя. Так, ніби я для нього не вартувала нічого, була просто забавкою, яка перестала його цікавити. Мені в ту мить вийняли серце й кинули додолу, хотілося водночас і плакати й сміятись. Притулившись до стіни я потроху поверталася до тями, почала дихати, але ще не могла зрушити з місця. Ноги тремтіли, мене всю теліпало, як у пропасниці, в роті було сухо, гидко й гірко. Мене вирвало просто там, на тому місці. Я зранку нічого не їла, то виплюнула лиш згусток гіркої слини, що пекла мене пеком під грудьми. Зрозумівши, що в Ігоря є інша, що була очевидно старша нього, з машиною і в стильно модній одежі, жінка була явно італійка. Побачила, що й Ігор теж був одягнений в модне “шмаття”, це кидалося в очі від разу. І що тепер робити мені? Дзвонити і чути його не хотілося, та й не мало сенсу. Подзвонила до одного з його друзів, бо інший не відповів, розповіла йому все, що бачила, а він повідав те, чого я ще не знала. Це була власниця цієї фірми, що успадкувала все після смерті чоловіка, дітей вони не мали. Їй було десь близько сорока років, а Ігорю -- двадцять шість, оце так, подумалось мені. Вона накинула оком на Ігоря з перших днів, зараз вони вже живуть разом. Навчання він вирішив залишити, подумує одружитися з нею. Ось і все, видихнула з болем дівчина, все закінчилося…Можна все купити, навіть любов.
Оксана дивилася у вікно відсутнім поглядом, опустивши плечі. Я ж бо ніяк не могла “перетравити” ту сповідь, якось не йняла віри, що якийсь дурень, міг поміняти на гроші таку красуню. Ну, не хотілося мені в таке вірити, але факт залишається фактом, скільки його не крути. Гроші володіють світом, але чи на довго його можна буде тримати грішми.
Біль дівчини передався й мені, хотілося якось втішити її, захистити, допомогти. Боже, мій. Ну чому життя таке жорстоке. Хотілося якось згладити той біль, але в такі хвилини в голову лізе все не те, слова якісь пусті і холодні. Який час ми мовчали, вона вже не хотіла нічого говорити, а я від почутого не мала що сказати. Оксані явно стало легше. Це добре, бо іноді треба виговоритися, вилити душу, скинути важкий тягар, поділитися болем. Мені хотілося їй сказати, що вона така молода й гарна, що в неї все ще попереду, але я не стала їй нічого говорити. Дівчина була досить розумною і все це знала сама. Молодість справиться з болем, пам'ять викине зрадника з серця, а час лікує душевні рани. А кохання? Їй не бракуватиме, бо такі дівчата не бувають самотні.
Жаль було батьків Ігоря, бо коли вони дізнаються про зміни в житті свого сина, навряд чи зрадіють, а втім, хто знав. “Святі гроші моліться Богу за нас” -- говорить приказка. Осад, що залишила розповідь Оксани пекла мене й саднила. Одне я знаю напевно, що церква не втратила, а знайшла, бо який пастор зі зрадника й продажного облудника.Такі думки крутилися в моїй голові. В Оксани задзвонив телефон.
-- Ігор, -- промовила дівчина і ковтнувши згусток болю, відповіла. Він щось говорив, нервово викрикував, але дівчина обірвала його:
-- Я все знаю. Ти зробив свій вибір і нам нема про що більше говорити. Своїм батькам ти скажеш все сам, я не буду робити за тебе брудну справу. Більше не дзвони, я не хочу тебе ні бачити, ні чути. -- Оксана вимкнула телефон.
-- Ось і все. Він ще в чомусь мені хотів дорікнути, звинуватити. Як бридко.
Переді мною вже була жінка -- зріла і самодостатня, якій нічого було страхатися в цьому житті. Вона ще не зовсім звільнилася від болю і втрати, але то була справа часу. Головне -- вона була сильна і впевнена в собі.
Немає коментарів:
Дописати коментар