Поліна, як завжди бігла через підземний гараж великого супермаркету, який з’єднував дві вулиці і робив її дорогу додому набагато коротшою. Моросив дрібний зимовий дощ. Холодно, мокро, вітряно, волого -- такий мерзлякуватий день був сьогодні в Римі. Поліна склала парасолю, струсила з неї воду і направилась в сторону виходу, стиха мугикаючи якусь мелодію. Незабаром повинен був розпочатися її улюблений серіал, який вона нізащо не хотіла пропустити.
Край ока вихопив чоловічу постать, що тулилася до стіни на дерев’яних піддонах, застелених картонними коробками. Скоцюрблений чоловік трусився від холоду. До Поліни донісся його сухий, надривний кашель і стогін.
-- Алкоголіки прокляті, спасіння від вас нема. Нажеруться тієї горілки і стогнуть. Якого дідька їхати, щоб здохнути на чужині. Пили би вдома, там таких вистачає. Але ж ні їдуть до Італії й тут ганьбляться… Очі б мої вас не виділи, сором який, -- бурчала Поліна.
Вона вже не раз бачила тих пияків -- двоє поляків, а недавно ще й українець до них прибився. Чоловіки поводилися спокійно -- пили, курили, ні до кого не чіпалися. Такі собі мирні пияки. Їх іноді проганяли охоронці супермаркету, але вони йшли і знову поверталися, тут їм було зручно і затишно. Поліна вже звикла до їхньої присутності, тому не боялася. Вона часто проходила тут з іншими жінками, які,як і вона жили поблизу. Від них вона знала, що до двох поляків приєднався і її земляк -- українець. Їй було неприємно це знати.
Вона продовжила свій шлях все ще лаючись. Пригадала й свій неприємний досвід з таким, як цей. Їй вистачило чоловікового брата, який ніколи не просихав від горілки. Її Ігоря давно нема в живих. Він не пив, не курив, був фізично здоровий, але не вижив потрапивши в автомобільну аварію. Зате його брат -- п’яниця топче й понині землю нетверезими ногами.
Поліна витерла сльозу, що непрохано скотилася при згадці про свого чоловіка. Вони прожили душа в душу п’ять коротких років. Ігор голос на неї не підняв, не принизив, не образив… Бог дітей їм не дав, шкода.
Брат Місько побув у них один місяць, але такого “жару” дав, що ще й тепер при згадці про нього її трусить від злості. Приїхав допомогти і допоміг -- картоплю, привезену від батьків, продав сусідам за пляшку оковитої, цемент розніс “добрим людям” за вонючий самогон. Той рік був неврожайний на картоплю, то сусіди були дуже раді такому вигідному обміну, та й цемент завжди в господарстві знадобиться. Невідомо як, але знайшов “заначку” чоловіка, що збирав гроші на поїздку до моря, хотів зробити їй несподіванку, а отримав її сам, коли побачив пусту схованку. Привласнив частину грошей із зарплати Ігоря і влаштував собі свято -- приліз на третій поверх на чвораках, а подзвонити в двері сам не зміг, бо ноги не тримали. Таку радість тоді, їм видзвонив сусід, що піднімався на свій поверх і побачив “хворого”. Сходив під себе на канапі, добре, що їй хватило розуму постелити клейонку, бо за ковдрою на смітник могла тоді поїхати й канапа.
Поліна вмить згадала те все і в котрий раз поспівчувала Міськовій дружині -- Тетяні, яка разом зі своєю матір’ю терпіла алкоголіка в своєму домі. Вона не була красунею, боялася залишитися в дівках, то й вийшла заміж за “ принца -- пияка”, що перетворив її життя на жахіття.
-- Як вона могла з таким жити? Це ж кара небесна, а не життя! Убила б гадину отаку, -- подумки вилаялася Поліна.
Вона запитала в Міська в той його приїзд:
--Ти ж зять, прийшов на все готове, але не цінуєш нічого і нікого. Ти там ще й гвіздка не прибив, а ведеш себе так по-хамськи. Поводишся, як гість -- палець об палець не вдариш.
-- Я в них в гостях? -- голосно засміявся він,
-- Це я в них в гостях?! Ти думаєш, що я в них в гостях?-- заходився від реготу Місько.
-- Це вони в мене в полоні! Де їм дітися з підводного човна!
Він так голосно реготав, що їй стало не по собі від такого нахабства.
-- Ти такий впевнений? -- не стрималася Поліна.
-- А то! До сорока її ніхто не ухватив, а я взяв, та й женився. Вона знає за що терпить, має мені ноги мити й юшку пити, -- самозакохано прорік тоді Місько.
Поліні мову відняло, почувши таку зухвалу відповідь. Її ще й тепер колошматить при згадці тих Міськових хвалькуватих слів. Але таке життя, вони й досі живуть разом -- хтось і досі в гостях, а хтось в когось в полоні, так і тягнуть біду за бороду.
Вона гидливо глянула в той бік, де скуцьорбився в незручній позі чоловік, вірніше, людське тіло.
-- Світ би вас не знав, п’яниці прокляті! Тьху на вас, -- сплюнула спересердя жінка.
Паркувальна стоянка була майже порожня, стояло кілька авт, які належали, найшвидше, працівникам супермаркету. Нікому не було діла до лежачого пияка, що сиротливо тулився до холодної стіни, тремтячи від холоду.
-- Це ж треба так напитися, щоб ноги не несли. Здохне скотина, і закінчить свій безславний шлях ще один пияк, -- подумала Поліна.
-- А це ж чийсь син! -- думка так болісно різонула по душі, що вона аж зупинилася.
-- Ну, досить шкодувати якогось алкоголіка, -- осмикнула себе жінка.
Але очі вже дивилися в той бік, де знову кашлем зайшовся чоловік.
-- Чого їх жаліти, вони самі собі дорогу обирають, -- подумала Поліна й поспішила до виходу. Вітер тоненько пробрався під пальто, і холодні краплі дощу обліпили обличчя.
-- Чорт, але й холодно сьогодні! Диви, який дрижак в Римі цього року, кажуть, має сніг випасти. А чого, все може бути, такий холодний дощ перейде в сніг.
Поліна розкрила парасольку, яку поривчастий вітер одразу вивернув в інший бік.
-- Оце погода сьогодні! Холод псячий! Ого! Який вітрюган, -- зіщулилась жінка.
-- А той там здохне від холоду до ранку, -- подумала.
Квартиру вона винаймала разом з подругою, але наразі та поїхала в Україну. Тепле житло було поруч, якихось триста метрів. Завтрашній вихідний вона мала присвятити собі, це значить -- виспатися. Скоріше до тепла, думкою спішила Поліна.
-- А той там, направду, закоцюбне. В такий холод це просто. Люди поховалися в своїх домівках, а воно там одне. Цікаво, а де це поділися його “собутыльники”, товариші по чарці?-- майнула в неї думка.
-- Якого такого я ним переймаюся? -- запитала подумки себе Поліна.
-- Мабуть тому, що оте там, то -- жива людина. Замерзне до ранку, і нікому діла нема, -- червоточиною їла її думка.
Поліна зупинилася і ще раз поглянула в бік лежачого чоловіка.
-- А шляк би ті трафив, і справді замерзне. Казали, що українець…
Поліна поволі підійшла до чоловіка.
-- Ей, ти! Як тебе там? Ти ще живий? -- запитала вона українською.
Нерухома людина на картонному настилі не рухалася й не відзивалася.
-- Ти мене чуєш? Замерзнеш ти тут, йди десь в тепле місце, чуєш? Маєш де піти?-- знову запитала Поліна.
Купа ганчір’я зарухалася, і неголене пропите розпухле обличчя звело очі на Поліну.
-- Тобі що нема чого робити? Йди де йшла, чого тобі…
-- Замерзнеш тут, гад такий! -- промовила Поліна.
-- Тобі що до того? Замерзну, а тобі яке діло? -- ледве витиснув із себе чоловік.
Поліна здивовано подивилась на нього. Чоловік не був п’яний, не було чути алкогольного смороду. Його безпомічність була очевидна, але не від спиртного. Він дивився на неї тверезими очима, і мова не плуталася, як в пияка, що не володіє язиком. Виглядав жалюгідно, брудний, немитий, обдертий, але не п’яний.
-- Ти не дурій, вирішив померти тут? Холодно сьогодні, і звідси незабаром тебе попросить охорона, де підеш? Помреш на вулиці. Іди десь на Харітас, їх є багато, -- радила йому Поліна.
-- Там мене зачекалися, йди собі, чого причепилася, -- сердився чоловік.
-- Та ні, ми ж з тобою земляки, гріх не допомогти своїм в чужій країні, хіба я звір якийсь.
--Дякую, ти вже допомогла, хоч слово сказала, вже багато, -- зайшовся кашлем чоловік, -- а тепер вали звідси, не заважай спати.
-- Ти глянь, воно ще й лається, -- розсердилася Поліна, -- надумав здихати, то здихай, придурок.
-- Ось і добре, закінчила в добро бавитися, вали по хорошому, бо пошлю матом, може тоді зрозумієш. Кашель сухий і важкий струсонув тіло бродяги. Він
закашлявся цього разу не на жарт.
-- Ти хворий? -- запитала Поліна.
-- Ти ще тут, ще не пішла? Не доходить до тебе… -- грубо прошипів чоловік.
-- От гад! Я ще й час на тебе трачу, йди ти … -- злісно відповіла Поліна і вже повернулася, щоб піти геть. Але щось зупинило її, не давало піти й залишити цього безхатька помирати.
-- Слухай, ходи зі мною, я тобі дам ліків, напою гарячим чаєм, зігрієшся трохи, а потім підеш собі, гаразд? -- запропонувала йому жінка.
Чоловік мовчав якийсь час, а потім хрипло засміявся:
-- А не боїшся, що я якийсь вбивця чи маньяк і гвалтівник, злодій чи на кінець заразливий… Мать Тереза знайшлася, причепилася, як банний лист… -- бубонів він в перервах з надривними кашлем.
-- Господи, який ти впертий! Коли я вже повернулася, а не пройшла мимо, то ти таки підеш зі мною, а ні, то я викликаю поліцію і швидку, вибирай!
Поліна злилася на себе, на цього впертюха, який відмовлявся від її допомоги.
-- Вставай! -- сказала вона.
Чоловік не хотячи, звівся на ноги, тремтячи всім тілом від холоду. Поліна завважила, що він досить високий і кремезний, спиртне ще не зжерло його, як людину. Вона рушила до виходу, а він чвалав за нею, заледве пересуваючи ноги. Жінка оглянулася:
-- Як ти? Йти можеш? -- запитала вона.
-- Можу, але не хочу. Навіщо тобі це здалося? -- відповів чоловік.
-- Сама не знаю, але давай воруши ногами скоріше, бо холодно. Йти недалеко, тут поруч.
До своєї автівки підійшли чоловік і жінка з завантаженим візком і здивовано подивлялися на дивну пару. Поліна розуміла всю комічність ситуації, але що мала робити, вже взялася за гуж…
Вітер знавісніло бісився, бився в будівлі, поривчасто влітав в підворіття, шмигав вулицями, гнув дерева, кидався сміттям та папером з вивернутих баків. Дощ порідшав, але холодні краплі за допомогою вітру знаходили незахищені місця і залітали за комір, колючо падали на обличчя. Погода була рідкісно противна, якась, зовсім не італійська, тут такої не водилося, але сьогоднішній день став винятком навіть для Італії.
-- Давай швидше! -- сказала вона.
Поліна бачила, що він швидше не може, ноги йому не слухалися, він трусився чи то від холоду, чи то від хвороби. Ті триста метрів були довгими й важкими для них. Поліна не могла його кинути, а він брів поволі. Мокрі й замерзлі вони нарешті зайшли до квартири.
-- Заходь! Я зараз!
Вона забігла до кімнати і скинула свій мокрий одяг, швиденько переодягнулася. Чоловік стояв, обпершись в стінку, і важко дихав.
-- Роззувайся і йди в душ, скидай це все, -- сказала Поліна.
Чоловік не рухався.
-- Сідай ось тут і скидай своє шмаття-дрантя, я знайду сухий одяг.
Чоловік важко опустився на стілець і спробував виконати її наказ. Руки йому закоцюбіли і не слухалися, він весь трусився. Поліна з жалем дивилася на нього. Вона вже думала, як переконати його помитися, розуміючи, що для нього це буде не просто. Знесилений та хворий він ледве тримався на ногах.
-- Мене звуть, Юрій, -- хрипло сказав чоловік.
-- Поліна, -- сказала у відповідь жінка.
-- Давай подумаємо, як тебе помити і в що одягнути. Завтра я щось куплю, а сьогодні щось знайду.
-- Не переймайся, давай я тут буду в коридорі, зігріюся й піду, -- сказав Юрій.
-- Не тупи, що це за балачки. Куди підеш хворий.
Вона торкнулась чола і відчула жар.
-- Ти гориш весь. Я зараз.
Поліна кинулася в кімнату і винесла градусник.
-- І давно ти захворів?
-- Пройде! Я не заразний. Давай я тут побуду, а ти займайся своїми справами. Все ж краще, ніж на холоді там -- в гаражі. Дякую, -- сказав чоловік.
-- Юро, спершу одягнешся в сухе, потім повечеряємо, далі побачимо.
Поліна відшукала старі спортивні штани, розуміючи, що вони будуть йому закороткі, але нічого іншого в неї не було. Знайшлася й розтягнута майка, що була їй завелика. Підібравши сякий-такий одяг, вона склала все поруч.
-- Помийся, а я приготую вечерю, -- сказала вона і пішла на кухню.
Поліна чула, що він прочовгав до ванної і зачинив двері. Вона зайнялася вечерею.
Коли Юрій з’явився в дверях, Поліна пирснула зі сміху:
-- Ну ось, я так і знав, що іржатимеш, -- похмуро пробурчав він.
-- Та ні, то я так, вибач. Сідай їсти, -- запросила його Поліна. Вона старанно відводила очі, щоб знову не розсміятися. В коротких штанах, короткій майці, не голений, зарослий і похмурий Юрій, виглядав смішно.
-- Спати будеш на канапі. Завтра я піду до крамниці тут поруч, і куплю тобі щось з одежі. Твоє лахміття викину.
-- Штани залиш, вони брудні, але не старі. Я можу сам попрати.
-- Добре, тоді закинемо до пральної машини щось з твоїх речей, -- погодилася Поліна.
Вночі йому стало гірше. Юрій кашляв, стогнав і дрібно трусився. Поліна накинула на нього ще одну ковдру. Чоловік горів від високої температури. Він марив і зривався , щось говорив, до когось звертався, когось посилав лайкою. Поліна вже почала думати, що то біла гарячка, але важкий кашель ставив під сумнів її діагноз. Юрій встиг простудитися, що й не дивно в таку погоду. Сон не йшов до жінки, вона не знала, що їй робити. Кілька разів вставала й підходила до хворого, що важко дихав.
Поліна знайшла антибіотики і принесла йому.
-- Викликати швидку? -- запитала.
-- Не треба, пройде, -- зі стогоном відповів чоловік.
Ранок радісно засвітився сонцем у вікні. Поганої погоди й слід простиг залишивши після себе, калюжі та розкидане сміття. Поліна потягнулася й сонно посміхнулася. Спала вона погано, але вже те, що дощ закінчився, підняло їй настрій. Юрій спав, покращення настало після прийнятих пігулок антибіотика. Поліна пройшла на кухню і подзвонила до своєї подруги-сусідки Маші.
-- Ти можеш прийти? В мене до тебе справа є. Каву? Так і бути, тобі зафондую я, здирниця, -- засміялася Поліна.
Маша не заставила себе довго чекати.
-- Привіт, --голосно сказала вона й застигла з відкритим ротом.
-- О, старий знайомий… як він у тебе опинився? -- запитала вона в Поліни.
-- Знайшла, а що не можна? Валялось безхазяйне тіло, то я й підібрала, -- засміялася Поліна.
-- А, це можливо, бо Юрій міг валятись де завгодно, знаю я його добре, -- підтвердила Маша.
Юрій заворушився й почав кашляти. Маша підійшла до нього й приклала руку до чола.
-- Зараз принесу свої медикаменти, бо тут мабуть запалення. Послухаю фонендоскопом, -- сказала Маша.
-- Я тому тебе й кликала, бо не знаю, що мені з ним робити. Ти -- все-таки -- медсестра. Каву спочатку випий, вже готова, -- запропонувала Поліна.
-- Потім. Я швидко.
Маша поспішила за своєю медичною сумкою. Згодом, вже сидячи за столом, смакуючи духмяною кавою, Маша розповіла про Юрія.
-- Юрія знаю, на жаль. Не так давно я його витягла з затяжної пиятики, -- сумно сказала Маша.
-- Ти? Де і коли? -- поцікавилася Поліна.
-- Я вдома, в Україні, працювала в наркологічному центрі, знаю багато про залежність наркоманів і алкоголіків. Тут моє вміння пригодилося, на жаль. Наші чоловіки, а навіть жінки потребують такої допомоги. Зовсім недавно відправили додому Лесю, що спилася наніц і вже не могла тут бути. Довелося шукати сина, який приїхав і забрав її додому на лікування. Вона втратила документи, роботу, потрапила до поганої зграї, бо як їх інакше можна назвати, тих нелюдів, що користуються неміччю інших. Сумно, бо знаю таких випадків немало. Ламаються тут навіть сильні.
-- Ого, навіть так, не думала й не знала, -- здивовано сказала Поліна.
-- Наші хлопці відремонтували один закинутий будинок і живуть там. Хтось
знаходить роботу і йде звідти, а деякі перебиваються заробітками, щоб вижити. По-різному. А цей як до тебе втрапив?
-- Знайшла, я тобі вже казала, -- посміхнулася Поліна.
-- Як в анекдоті: знайшла,підняла, помила, привела в людську подобу і аж сама здивувалася, що його викинули, а він ще гідний для життя, -- засміялася Маша.
-- Знайшла, а далі ще не думала. Шкода стало ідіота, лежав на піддонах тут в підземному гаражі і кашляв, як проклятий. В такий холод міг би померти, жива ж людина… Кота підбирають бо шкода, а тут -- людина, як-то пройти й не допомогти. Я в дитинстві додому все живе тягала, мама лаялася вічно, тепер на чоловіків перейшла, -- засміялася Поліна. -- Он треба щось з одежі йому знайти, бо його лахміття я на смітник винесу.
-- Супер! Мені якраз на роботі дали досить непогані речі чоловічі, думала -- де їх приткнути, хотіла додому слати, може хтось має потребу. Збігаю й принесу, там є майже все. Думаю Юрію підійде, бо там теж чоловік рослий і дебелий.
Жінки пили чай, розмовляли про те, про се. Юрій закашлявся й застогнав.
-- Може, швидку викликати? Як думаєш? -- стривожено запитала Поліна.
-- Зараз збігаю в аптеку, куплю щось з ліків і ще вдома подивлюся, най сьогодні лежить, спробуємо лікувати, а там -- побачимо. Він сильно застудився, має бронхіт, що може перейти в запалення легень. Має щастя, що ти не побоялася привести його до себе, міг там і копита відкинути. "Ти молодець!" -- сказала Маша.
-- Сама не знаю, як так вийшло. Сама собі здивувалася, але якось шкода його стало, що поробиш з тією жіночою добротою, -- відповіла Поліна.
-- Ти молодець, не кожна зважиться на такий крок. Думаю, він має бути тобі вдячний до кінця життя, -- зауважила Маша.
-- Не треба, най он відчуняє і валить на всі чотири сторони. Мені його по-людськи стало шкода, але алкоголіків на дух не переношу. Таке щастя краще пропустити мимо, щоб не шкодувати все життя, -- сказала Поліна.
Так пройшов вихідний -- Маша опікувалася хворим, а Поліна їй допомагала. Згодом, Маша пішла додому, а Поліна залишилася. Хворий спав, важко дихав і зрідка покашлював. Поліна роздивилася його лице, зауваживши, що він досить молодий, обличчя обвітрене й червоне чи то від гарячки, чи від постійної пиятики, яким стає в усіх алкоголіків, але він ще не втратив людську подобу. Думки плуталися в голові;
-- Як і чому цей чоловік вирішив шукати розради в чарці. Шкода таких слабодухих дурнів. Не старий, при силі, а вже втрачений і знищений. Поліна зітхнула і зайнялася домашніми справами, завтра їй на роботу. Справ нагроиадилось чимало, все відкладалося на вихідний. Вона прибрала в квартирі, заклала прання, наварила їсти. Тепер треба було подумати і про хворого.
Тим часом, знайдений і підібраний Юрій з подивом огледів кімнату, потягнув носом смачний запах з кухні І спробував сісти на ліжку. Подивився на дивне вбрання і побачив Поліну, що зайшла до кімнати.
-- Ти хто? Де я? -- запитав він.
-- Прокинувся? Їсти хочеш? -- привітно усміхнулася йому Поліна.
-- Вибач, ти хто, бо мені все переплуталося в голові -- і сон, і реальність. Ти хто? -- повторив він своє запитання.
-- Я Поліна. Ти що забув? Я тобі вже казала. Ти в мене вдома, я тебе забрала з холодного гаражу, -- відповіла Поліна.
-- Вибач, я вже згадав. Думав: мені щось намарилось, наснилося, -- прошепотів Юра.
-- Їсти хочеш? Хочеш, я сюди принесу, ти ще не зовсім здоровий, -- запропонувала Поліна.
-- Я сам, мені краще, -- відповів він.
Малу-- помалу, Юрій приходив до тями, сам вдягнув принесений Машею одяг. Поліна пішла на кухню, куди згодом прийшов Юрій.
-- Смачно пахне, -- сказав він.
Він відчув, як йому голодом звело живіт, згадав що вже давно не їв домашньої їжі. Звик перебиватися куском якоїсь піци або макаронами, звареними кимось з хлопців. Він з задоволенням з’їв миску супу і котлету.
Поліна бачила його сум’яття, але не спішила лізти в душу. Вона розуміла, що він відчуває. Їй сподобалася його соромливість. Ще не все людське було втрачене й пропите.
Після вечері Юрій повернувся в ліжко.
-- Я вранці піду, ти не хвилюйся, -- тихо промовив він.
-- Давай вранці побачимо, а зараз чого планувати. Ти був в гарячці то, може, спочатку підлікуєшся, а потім можеш піти. Не думаю, що запалення пройшло за один день, треба вилежати застуду, це навіть діти знають, -- відповіла Поліна.
Ніч пройшла тихо, Юрій кашляв менше і не так надривно. Вранці Поліна зібралася на роботу, забігла Маша.
-- Як ви тут? Живі, здорові? Юро, ти як? -- звернулася вона до чоловіка.
-- Краще, дякую, я ще трохи -- і піду, -- хрипло сказав він.
-- Не дурій, мусиш полежати, ти ще маєш температуру, де підеш? Лежи! Піде він! А куди? Можна запитати? Ти хоч знаєш, що без цієї жінки ти вже був би труп. Вона тебе привела до свого дому й мене покликала. Коли ти вже тут, то будь добрий, підлікуйся, а тоді вали, там твої товариші по чарці зачекалися. Тільки де це вони поділися, коли ти там без сил хворий лежав? Залишили тебе самого й зникли, щоб не відповідати й не допомогти. А ти ще хочеш водитися з ними й далі?-- гнівно прикрикнула Маша.
-- Маш, ти чого кричиш? Я все зрозумів, переконала на всі сто, -- винувато відповів Юрій.
-- Отож -- то! Давай вколю тебе, бо спішу на роботу, ввечері прийду знову укол зробити, щоб мені був тут як миленький в ліжку, зрозумів?-- грізно сказала Маша.
-- Слухаюсь і підкоряюсь, пані… -- сміючись, сказав Юрій.
Поліна теж подивилася суворо, і сказала,
-- Я йду на роботу, а ти відпочивай, спи і набирайся сил. Їсти знайдеш на кухні. Все, до вечора.
Жінки вийшли з хати.
-- Спала? -- запитала Маша.
-- Та так, на одне око… Якось незвично було спати, -- відповіла Поліна.
-- Та так, а ще коли в хаті хлоп, то де вже спатимеш, -- підколола її Маша.
-- Не мели дурниць, хлопа знайшла… він ледь ногами дибає, а ти про щось натякаєш. З нього зараз толку, як з козла молока, -- відповіла Поліна.
-- Жартую, жартую… -- розсміялася Маша.
-- Ти краще скажи, що він за людина, -- сказала Поліна.
-- Знаю небагато. Він сам неговіркий, а хлопці нічого не розповідали. Та я й не випитувала, бо не мала інтересу. Ось тепер, як тільки трапиться можливість, розпитаю про все. Знаю, що не бандит, якийсь замкнутий і не дуже компанійський, але то може бути від проблем, які випали на його голову, бо не з добра пити почав. Я дізнаюся, дай мені трохи часу, -- відповіла Маша.
Того вечора Поліна спробувала розговорити Юрія.
-- Ти як опинився в Італії? --запитала вона.
-- Як всі, приїхав, -- нехотя відповів Юрій.
-- В тебе тут хтось є? Ти ж до когось їхав? -- не вгавала Поліна.
-- Уже нема, був та загув, що тепер говорити, -- відповів Юрій.
-- А ти, я бачу, дуже говіркий, прям партизан, -- засміялася Поліна.
-- Та вже який є. Не жаліюся, не нав’язуюсь, не вантажу людей своїми проблемами, не ридаю в камізельку, -- підсумував Юрій.
-- Чому так? Битий життям? Ми всі тут маємо свої болі, -- сказала Поліна..
-- Ось тільки тобі створив проблеми, жаль, що я тут валяюсь. Я скоро піду, ти не хвилюйся. Твоя сусідка скоро приїде?
-- Не хвилюйся. Ти ще не долікувався, ще не всі уколи отримав, тому маєш бути тут поки Маша тобі не дасть дозволу, -- засміялася Поліна.
Прийшла Маша і з порога почала розповідати хороші новини.
-- Люди, я до вас з пропозиціями… ви тут як? Бачу, краще. Це вже добре. Юро, маю для тебе роботу, це поки що заміна, але потім буде видно. Ти як, готовий? -- з сяючим обличчям сповістила Маша.
-- Та хто мене візьме? Я не маю ні документів, ані вигляду нормального. Кому таке треба, -- сумно сказав Юрій.
-- Документи які? Паспорт? -- запитала Маша.
-- Так. Пропав, чи може вкрали, чи десь загубив. Нема, -- відповів Юрій.
-- Треба буде в посольство наше звернутися, вони роблять паспорти. Треба буде взнати: як і що. Щось придумаємо, -- заспокоїла його Маша.
-- Роблять, а платити чим, де гроші брати? Зичити? Та хто пияку гроші позичить? Ой, лишіть мене з тим… -- прошепотів Юрій.
-- Юра, ти чоловік? Чи ти розлізлий лантух! Візьми себе в руки, ми щось придумаємо, -- запевнила його Маша.
-- Ага, придумуйте! Жінки здатні придумувати, в них це добре виходить, -- гірко сказав Юрій.
-- Та чого це ти тут розквасився, що тобі сталося? Може полегшиш душу, розповіси, як ти до такого життя дійшов? Ми з Поліною спробуємо тобі допомогти, -- сказала Маша.
-- Не треба, сам справлюся! Ще день тут поваляюся й піду собі, -- стримано відповів Юрій.
-- Не дурій! Скільки тобі разів говорити, спочатку закінчимо курс лікування, а потім придумаємо що з тобою робити. Поліна тут одна, то поживи поки що, а там ми тобі роботу підшукаємо. Все буде добре, ось побачиш, -- запевнила його Маша.
Якогось вечора прийшла Маша і з порога повідала гарну новину.
--. Неподалік звідси є невеликий стадіон, приватний. Там є спортивний зал, тренажери й спортивні снаряди. Будеш прибирати. На заміну беруть без документів. Там працює білорус -- Кирило. Він тобі залишить навіть свою будку, щоб спати. То невеличка кімната, але є все для нормального життя. Я тебе познайомлю з Кирилом і він розкаже що й до чого, -- на одному диханні випалила Маша.
Юрій дивився на неї і не реагував. Йому не вірилося, що це може бути правдою. Жінки чекали, чекали й посміхалися. Його сум'яття, таке видиме й беззахисне, читалося в очах, що пройшла ціла вічність, аби до нього дійшла суть сказаного Машею. Він звів на жінок очі і запитав:
-- Правда? І що візьмуть без документів?
-- Правда, правда! Ти що сумніваєшся? Я вже домовилася про все. Але про пиятику маєш забути, бо я за тебе гарантувала. Не підведи!
Юрій посвіжішав на обличчі від нормальної їжі, лікування та доброго відпочинку. В свої тридцять вісім років він був гарним чоловіком. Високий, мав гарно викроєну спортивну статуру, що ще не зовсім втратила свою міць і привабливість. Коротко стрижене волосся почало відростати і в чорній чуприні лиш де-не-де сріблилася сива волосина. Та це було й не дивно, бо можна було тільки здогадуватися про пережите чоловіком, що почав передчасно старіти. Тепер він знову повертав втрачену людську подобу. Інколи йому хотілося випити чогось, ну хоча б пива. Але Юрій гнав геть нав’язливі думки. Було соромно перед жінками, які так хотіли йому допомогти.
Згодом Юрій почав працювати. Він переїхав жити в кімнатку при стадіоні, яку йому залишив Кирило. Робота була не важка. Юрій мав багато вільного часу і міг зайнятися собою. Звикле до тренувань тіло швидко приходило в колишню форму. Його, як кажуть: щуку кинули у річку, це була його стихія -- спорт.
Маша зустрілася з чоловіками, де перед цим жив Юрій, і вияснила, що один з них заховав документи Юрія, коли зрозумів, що хлопець зірвався з “котушок” і не думає головою, а заливає горе алкоголем. Він дуже зрадів, що Юрій очумався і став на шлях нормального життя.
Поліна сумувала, їй не вистачало присутності Юрія. Якогось вечора він прийшов і запросив її на вечерю до ресторану. Поліна охоче погодилася.
Саме цього вечора група українців святкувала якусь особливу подію. Випивки було багато і різної, гуляли не на жарт. Зазвучала музика і привеселілі люди кинулися в танець. Зал зашумів, завирував веселощами та сп’янілим підспівуванням. Репертуарчик від “шансона”, та ще й з такими децибелами, що той гул не давав мовити ні слова. Таке враження, що там зібралися люди з вадами слуху і на них розрахована вібрація столів, підлоги, посуду і навіть коливання люстр та лампочок в настінних бра. Поліна з Юрієм мовчки спостерігали за конвульсивним смиканням жіночок, що в забутті трусили всіма частинами тіла, старалися виглядати привабливо й сексуально. Одна з них підбігла до їхнього столика і почала тягнути за рукав Юрія, який м’яко відвів її руку і похитав головою, відмовляючись. Він повернувся до Поліни:
-- Хочеш піти звідси?
--Та ні, давай закінчимо вечеряти, -- відповіла вона.
Вечір був в розпалі. Жінки танцювали, і їхні спідниці з кожним танцем, піднімалися все вище і вище. Вони свято вірили, ні!, були беззаперечно впевнені, що це дуже кльово й неймовірно сексуально. Двоє італійців, що були разом зі своїми подругами, вражено дивилися на цю вакханалію. Вони перемовлялися між собою й підсміювалися, тримаючи в руках келихи з вином.
Деякі з жінок втратили зв’язок з реальністю і поводилися розпусно й безсоромно. Спостерігати за ними стало гидко й неприємно. Гульня з такими розвагами була не для людей зі слабкими нервами.
Вони постаралися якнайскоріше розправитися з вечерею. Юрій встав і повів Поліну до виходу. Їм в спину полетіли не дуже приємні фрази Юрій скривився від почутого жарту і непристойного зауваження в їхню адресу.
-- Вибач, я хотів, як краще, а вийшло, як завжди, -- сказав він.
-- Твоя вина в чому? Ти що їх поїв, чи розум забрав? Там не всі були чумні й непритомні, були й нормальні. Я таке бачу вперше. Ми тут з подругами часто гуляємо свята та дні народження, але такої гульні жодного разу не доводилося бачити. То сьогодні якийсь особливий випадок, -- відповіла Поліна.
-- Іноді я думаю над тим, що дала і що забрала в нас, ця так звана, свобода без кордонів, -- сумно зауважив Юрій.
-- Не всі однакові. Не можна всіх одним мірилом міряти, -- сказала Поліна.
-- Я знаю, що не всі. Але після сьогоднішнього вечора певний сумнів в адекватності наших жінок, з’явиться в тих італійських чоловіків, що були там присутні.
Як вони роздивлялися і як єхидствували над особливо розкутими танцівницями, -- засміявся Юрій.
-- То правда, вони відкрито потішалися над ними, -- відповіла Поліна.
-- Що горілка робить з людиною… забирає розум і силу, робить чорну справу з організмом. Який я радий, що вирвався з лабет Бахуса. Ти мені допомогла дуже, я ніколи цього не забуду. Ти прийшла мені на допомогу, коли я її гостро потребував, таке не забувається. А міг би тоді здохнути, як бездомний пес, -- сумно мовив Юрій.
-- Я рада, що все в минулому, ти дуже змінився. Став впевнений в собі і таким, таким… мужнім, -- сказала Поліна.
-- Ти не боялася, взяти з смітника людину і привести до свого дому? -- запитав він уважно дивлячись на неї.
-- Та як тобі сказати… Боялася, але так шкода стало ту худобу, що там дригоніла від холоду ще й кашляла, -- сміючись відповіла жінка.
-- То ти справедливо підмітила, худобу, бо як ще мене можна було величати? Непотріб, що валяється, мабуть так буде правильно, -- підтвердив Юрій, погоджуючись з Поліною.
Так перемовляючись, вони дійшли до її дому. Юрій розповідав про свою роботу, про документи, принесені Машею, але жодного слова про своє минуле, ніби його й не було. Поліна не розпитувала, ще раніше спробувала щось вивідати, але марно. Їй подобався Юрій, і вона чекала з його сторони якогось інтересу, але він поводився, як друг і не переступав цю межу. Він часто запрошував Поліну на прогулянку, допомагав їй робити закупки, носив важкі торби.
Якось Маша, зустрівшись з Поліною, змовницьки їй підморгнула і сказала:
-- Маю новини про Юрія.
Поліна вислухала її розповідь. Маша в черговий раз була на попередній квартирі Юрія, і там один з ближніх друзів повідав про все, що знав про нього.
-- Юрій приїхав сюди до своєї дружини, -- розпочала свою розповідь Маша.
-- До дружини? Він що одружений? Дивно, -- здивувалася Поліна.
-- Все по порядку, не спіши, -- перебила її Маша.
-- Все, як в поганому фільмі. Приїхав, а вона вже має іншого і знати його не захотіла. А він, як дурень, почав пити зі злості. Це так коротко, -- випалила Маша.
-- А де зараз ця його дружина? -- запитала Поліна.
-- Не знаю точно, але десь тут, в Римі, так мені здається, -- відповіла Маша, -- він з нею розводиться. Це вона перша на розвід подала, а він ще хотів простити й повернутися, але вона не захотіла навіть зустрітися з ним, -- продовжувала Маша.
-- Тепер хоть причина відома, що кинула його в обійми алкоголю. Це не виправдовує, але стає зрозуміло чому, -- промовила Поліна.
-- Ага, старий заїжджений сюжет падіння наших земляків. Скільки тут пропало від тиску чужини й самотності, від зрад і розчарувань, -- сумно промовила Маша.
-- Не впадай в філософські роздуми, пропадають слабкі і невпевнені, а наша чужина -- то не є неволя, в будь який момент можна кинути все і рвонути додому, ніхто нікого тут не прив'язав, нічого скиглити, -- заперечила Поліна.
-- Не можу не погодитися, але заробітки затягують людину, --сказала Маша.
-- Якогось дідька дружина поїхала сюди і залишила його самого. Обоє молоді, він спортсмен, вона вчителька. Чого їм бракувало вдома? -- сказала Поліна.
-- Не знаю! Ти права, має бути якась причина, що вони розбіглися в різні сторони. Хтозна чому… Але якщо щось дізнаюся, прилечу, як сорока -- білобока, -- засміялася Маша.
-- Юру жаль, -- почала було Поліна.
-- Не жалій! Видать, він сам не такий святий, якщо від нього жінка тікає за кордон. Вона вже тут не один рік, якщо зараз живе з італійцем, то треба було часу для серйозних відносин. А він де був? Щось тут не те, має бути вагома причина для розлучення, -- сказала Маша.
Жінки розмовляли, робили припущення, догадки, але не знали правди. У Маші задзвонив телефон.
-- Так. Що? Що сталося? Коли? Сильно! Чорт! Зараз буду!
Вона повернулася до Поліни.
-- Ось так, дідька згадаєш, як він рогатий тут як тут. Юрій вв’язався в бійку, лежить побитий. Хлопці його забрали до себе. Маю їхати, подивитися що там, -- сповістила Маша.
-- Я з тобою, -- сказала Поліна.
Юрій лежав і стогнав.
-- Ти мене чуєш? Треба викликати швидку, зробити рентген, бо я не можу знати, що в тебе поламане чи відбите, -- сказала Маша.
-- Не треба! -- ледь чутно прошепотів Юрій, -- то все старе й давнє.
-- Подивимося, -- сказала Маша і підняла йому сорочку на спині
Спина була в старих зарубцьованих швах, вкрита синцями й свіжими ранами.
-- Хто тебе так? Старі порізи в тебе бачила, але зараз це не дуже приємне видовище, коли до старих ран додалися нові.
-- А, пусте, -- махнув рукою Юрій.
-- Не так уже й пусте, треба обробити рани й побачити, які з них глибокі, може треба латати тебе, як подерту шмату, -- сказала Маша.
Юрій лиш скрипів зубами, коли вона торкалася свіжої рани, але не кричав.
Поліна вийшла до чоловіків, що жили тут і спробувала розпитати їх за Юрія.
-- Хто його так? -- запитала вона.
-- Зустрічався з колишньою дружиною, щоб підписати папери про розлучення і зірвався до неї на крик, а її теперішній чоловік став на захист. То вони зчепилися й помотузили один одного добряче. Добре, що це сталося поруч і ми прибігли. Колишня кричала й захищала італійця, викликала поліцію, але ми Юру вже забрали до себе.
-- І що тепер, його шукає поліція? -- запитала Поліна.
-- Не думаю, бо італієць не став подавати на нього скаргу, сказав, що це приватні розборки. Поліція й поїхала. Жінка там вагітна, Юрій збісився коли побачив, бо від нього вона дітей не хотіла, -- продовжив свою розповідь чоловік.
-- А рани старі звідки? -- запитала Поліна.
-- Він на війні був, каже, що бачив пекло. Та по ньому й видно, що він пережив досить, а ще й кинутий жінкою… -- сумно закінчив чоловік.
До кімнати зайшла Маша.
-- Я не бачу переломів, побитий добре, але то заживе, як на собаці. Він уже й так розцяцькований, то ще якийсь шрам йому пусте, -- сказала вона, сміючись.
-- То правда! Хлопець він битий! -- підтвердив чоловік.
-- Я своє зробила, можу йти. У вас тут бачу тихо, й моєї допомоги не потребує більше ніхто, -- сказала Маша.
-- А Юра? Йому треба місце і догляд, а в нас немає вільного ліжка, як бути? -- запитав знову чоловік.
-- Та я зараз піду, -- почувся голос Юрія з кімнати.
-- І де це ти підеш? -- запитала Маша.
-- До мене піде, -- запропонувала Поліна.
-- Добра думка, -- погодилася Маша, -- я за ним пригляну. Там і до роботи йому ближче і від гріха подальше, бо я так зрозуміла, що його колишня десь тут поруч живе.
-- Ні, вона приїздила, щоб він папери підписав, -- заперечив чоловік.
Так Юрій знову опинився в гостях у Поліни. Цього разу він уже не був таким важкохворим, як перше. Маша змащувала йому рани, і Юрій швидко одужував. Він ходив на роботу, але на деякий час призупинив свої тренування, щоб не ятрити рани.
Він охоче спілкувався з обома жінками. Якогось вечора заговорив про своє минуле. Сам, без навідних запитань, та без зайвих розпитувань, почав свою розповідь. Було видно, що його давно боліло і хотів душу полегшити, а може зрозумів, що Поліна “не всі” і бажає йому добра. А може просто прорвала в хлопця задавнена “пухлина” болю й страждань. А, може,…
Поліна багато з того, що розповів Юрій вже знала, але слухала уважно.
-- Такий сильний характером і так зірвався, чому? -- запитала Поліна.
-- От якби насправді був такий сильний, то міг би стриматися, а так повівся, мов слабак, -- сумно проказав Юрій.
Поліна хотіла знати більше, але чекала, коли в Юрія визріє бажання розповідати.
-- За кілька днів має приїхати моя подруга з України, ми живемо тут разом, ти знаєш, -- сказала Поліна.
-- Так, я знаю і вирішив їхати додому, що мені тут робити, -- тихо промовив Юрій.
Поліна не чекала на таку відповідь і вражена мовчала. Їй хотілося почути інше, але… Юрій їй подобався. Вона бачила, що він в глибоких роздумах, кидається то в одну, то в іншу сторону. Відчувала, що він не все їй розповів, якісь сумніви його мучать і не дають повністю розкритися. Вона встала і мовчки вийшла до кухні. Стримувала ридання, що рвалися назовні. Поліна незряче дивилася у вікно, обхвативши себе обома руками за плечі, ніби ховалася чи захищалась від чогось.
Юрій зупинився позаду і притиснув її до себе.
-- Поль, я -- бовдур, я -- тлумок, я -- дурень, але не сліпий. Я не маю права сподіватися, що ти до мене не байдужа, -- тихо промовив Юрій.
Поліна мовчала. Вона не заперечувала, просто мовчала.
Юрій важко зітхнув і сказав:
-- Мабуть, буде краще, коли ти знатимеш все. Хто, як не ти, має на це право. Двічі подала мені руку допомоги, врятувала від смерті, виходила придурка в гарячці й побитого, мов собаку. Прости мені, я поводжуся, мов йолоп. Ти цього не заслуговуєш.
Життя навчило мене не довіряти, обставини зробили твердим. Я був іншим до зустрічі зі своєю колишньою дружиною. Світ був інший, життя простіше і майбутнє світле.
Юрій підійшов до столу і взяв склянку з водою, напився жадібно і продовжив свою розповідь,
--Ми поженилися молоді й з великими мріями й сподіваннями. Я спортсмен--біатлоніст, часто їздив на збори й змагання, був учасником олімпійських ігор. Вона інколи їздила зі мною, а іноді я сам, але ми вірили одне одному. В нас все було добре, ми мріяли про дитину, придумували імена нашим майбутнім дітям. А потім, потім почався Майдан, а там -- війна. Я не залишився осторонь. Як ми вірили, що все робимо вірно й правильно. Я залишався спати в палатках разом з усіма. Не буду розповідати тобі про все, ти й сама багато знаєш. На війну я не пішов одразу. Спочатку став волонтером і їздив на передову, возив хлопцям необхідне. Ось тоді й почалися наші перші непорозуміння з Таїсою, моєю дружиною. Їй це не подобалося, вона була проти моїх поїздок. Казала, що хвилюється, не спить ночами, коли мене нема. Я спробував відлучатися не так часто. Мене призвали в армію після Іловайська. Вона кричала:
-- Що я дурень, що я суну свою голову в пащу звіру сам і не думаю про сім’ю. Говорила про те, що багато хлопців поїхали за кордон на роботу і таким чином уникли призову на війну, -- Юрій знову відпив зі склянки.
-- Знаєш, я й досі чую її голос з усіма доводами й переконаннями…
Ти дурень! Це не твоя війна! Най олігархи своїх синів посилають, вони заробляють на війні, а ти дурень хочеш за них свою голову покласти! Кричала вона мені, а я пробував переконати її в патріотичному дусі. Як це було смішно, мої доводи розбивалися об стінку впертого переконання, що я не повинен йти на війну.
-- Біатлоніст на війні це -- снайпер, яким я й став. За шість місяців моєї відсутності наші відносини зайшли в глухий кут. Коли я приїхав, вона відмовилася зі мною розмовляти, мотивуючи тим, що я вбивця, а вона не може жити з таким. Найгірше було те, як вона це сказала. З такою ненавистю в голосі. що я аж здригнувся.
-- Дітей? Ти хочеш дітей? Якогось дня мені привезуть цинкову труну і скажуть, що загинув герой, а я залишуся сама виховувати дітей? Ти так уявляєш наше життя? Ніколи і нізащо не погоджуюсь на таку долю. Я хочу мати чоловіка поруч, батька для дітей, а не пацана, що грається в войнушку, -- кричала мені Таїсія.
-- Чому мене мають вбити? Що ти собі вбила в голову. Я ж ось -- живий і навіть не поранений, пробував переконати її. Але все було марно. Це був голос самітнього в пустелі, що волає про допомогу. Спочатку я не розумів, чому така агресія від неї, а потім мені дійшло: вона спілкується зі своїми рідними, що живуть в Петербурзі. Я почув телефонну розмову з її двоюрідною сестрою, яка була на стороні всього російського і розповідала моїй дружині про жахи, які ніби творять українські солдати. Вона переконувала Таїсію, що російські солдати там для рівноваги і не приймають участі в бойових діях. Таке і ще всяке інше забивали в голову моїй дружині ще й російські телепередачі, які вона дивилася. Моє сімейне життя дало тріщину по всіх напрямках.
-- Пробувати говорити, щось доводити й переконувати я не мав можливості, бо повинен був знову повертатися в зону бойових дій. В нас відбулася серйозна й дуже неприємна розмова, після якої я зрозумів, що вона мене готова залишити. Про розлучення я не хотів чути, але вона твердила, що я їй став чужий і вона мене боїться. Я став для неї вбивцею і брудним від крові. Це був якийсь нонсенс.
-- А потім мене витягли з засипаної від вибуху землянки, в якій я один вижив, але контужений і довго приходив до тями, мав численні переломи і рани… їх було багато. Я подзвонив Таїсі і спробував переконати її приїхати, але… -- Юрій проковтнув згусток гіркоти і продовжив,
-- Вона мене кинула і поїхала за кордон, залишивши всі папери для розлучення. Вона не приїхала до лікарні, щоб бути поруч , не приїхала подивитися, в якому я стані, їй було не до мене.
-- Вона кричала мені в телефон, що я сам в усьому винний і що вона не може більше терпіти цього. Стомилась! Кричала, що їй однаково живий я чи мертвий! А коли почула, що я можу залишитися інвалідом, то зловтішно запропонувала звернутися до тих, кому ця війна вигідна, і хай вони мною переймаються, бо з неї досить!
-- А я вчився ходити, чути, розмовляти, жити… але вже без тієї, яку кохав. Ось так закінчилося моє сімейне життя. Я приїхав сюди, знайшов її, щоб повернути, переконати, розказати як мені без неї важко, але вона мене й слухати не захотіла. Далі ти вже знаєш, -- сумно сказав Юрій.
Поліна, очманівши від почутого не могла промовити й слова. Вона не могла повірити, що так можна … думала про Таїсію.
-- Вона тебе залишила хворого в лікарні? Хіба так можна? Як вона могла? -- подумала вголос Поліна.
-- Втекла, бо почула від лікаря, що я можу залишитись інвалідом, ходити з паличкою, не зможу вести активний спосіб життя, -- підтвердив Юрій.
-- Але… це ж не так, -- заперечила Поліна.
-- Мало бути так, але дідька лисого! Я зайнявся тренуванням і так відновився, що тепер вже й не пам'ятаю яка нога була зламана, -- засміявся Юрій.
-- Молодець, ти сильний! -- тихо сказала Поліна.
Її так вразила розповідь Юрія, що вона не втрималася й розплакалася.
Юрій обняв її й пригорнув до себе.
-- Не плач! Не можу, коли жінки плачуть. Не сумуй, ти чудова, знайдеш собі хорошого чоловіка і будеш щаслива, -- гладив її по плечі Юрій.
-- Ага, все вірно, зустріну, знайду на смітнику, а він страждатиме по іншій, яка й не згадує про нього, -- схлипнула Поліна.
Юрій на мить застиг, а потім рвучко розвернув її до себе:
-- Повтори! Ти хочеш сказати, що я тобі потрібний? Скалічений тілом і душею ще комусь потрібний? Повтори! Ти що, можеш полюбити такого, як я?
-- Якого такого? Ти що таке говориш? -- запитально підняла очі на нього Поліна.
Але Юрій вже не слухав, він розсміявся так щасливо, так переливчасто, що і Поліна не втримавшись, розсміялася. Вона спіймала себе на думці, що ніколи не чула, як він сміється. Вона роздивлялася його щасливе обличчя і слухала його сміх, і раділа.
Вони стояли обнявшись, і не хотіли відпускати один одного.
-- Поль, а ти що, справді зможеш дати мені шанс? Боже, я вже не сподівався, що хтось захоче зв’язатися з таким непевним ідіотом, як я, -- шепотів Юрій.
-- А хто таке сказав, ти маєш довести, що вартуєш моїх почуттів, -- сміючись, сказала Поліна.
-- Що для цього треба робити? Я готовий! -- палко виголосив Юрій.
-- Спочатку повечеряємо, потім я придумаю, які випробування, -- запропонувала Поліна.
-- Я допоможу, -- запропонував Юрій.
--Ти ще не зовсім здоровий, давай я сама, -- заперечила Поліна.
-- Ти так думаєш?
Юрій згріб її в оберемок і підняв на руки.
-- Відпусти! Навіжений,ти ще не зовсім здоровий, -- пручалася Поліна.
Прокинувшись вранці, Юрій зашепотів їй у вухо:
-- А ми вчора вечеряли? Бо я не пам’ятаю…
-- Зате будемо снідати, ти як? Готовий! -- сміялася Поліна.
Снідали нашвидкоруч і весело жартували. Їм було добре вдвох.
Юрій зайнявся пошуком житла для них обох. Він не хотів розлучатися зі своєю коханою. Знайшовши своє щастя, він кардинально змінився. Це був веселий і щасливий чоловік, який притягував погляди жінок, але нікого не бачив, бо в його серці поселилася назавжди Поліна.
Немає коментарів:
Дописати коментар