і таке буває

Кожної неділі зустрічаються наші заробітчани в парку на Пірамідах.  Хто сам приходив, а хто привозив з собою своїх стареньких, яких вони доглядали. Так вони виходили погуляти і заробляли недільні гроші, а це було ще добрим додатком  до основного заробітку. Привозили своїх сеньйорів на інвалідних візках, добре закутаних та тепло одягнених. Післяобідня вилазка в парк йшла на користь обом -- і стареньким і їх доглядальницям.
      Отож  і ця неділя не була винятком.На постеленій скатертині було все: і сир і  ковбаса, овочі та та фрукти.І горілочка, українська горілочка, бо як же без  неї бути і сало,українське домашнє запашне,порізане тонесенько, що аж світилося.Так і тягнеться рука за шматочком рідного “ наркотику”. Горілку купували у хлопців -- перевізників, що приїжджали кожної неділі з України. Привозили й забирали передачі до України і до Італії.
Словом --гульня на всю котушку. До неділі були готові.
Осінній вечір обіцяв  бути прохолодним, тому зігрітися горілкою, сам Бог велів.
        Старенькі були укутані добре, прикриті ковдрами. Хто куняв,а хто споглядав за всім тим гармидером,що було для них дивним і незвичайним, а хтось уже й спав на свіжому повітрі.
                Поспівали, наговорилися, вилили одна одній душу про нелегкий хліб заробітчанський, поділилися секретами й потаємним. Кому було треба, постриглися, просто тут в парку,  зволоживши  волосся водою з пляшки, бо йти в перукарню не всім виходило,кому по ціні, а кому по часі. А тут під вмілими руками дівчат волосся ставало коротшим.Помінялися  книжками, прочитаними по кілька разів, якщо не працював комп'ютер, бо інтернету надовго не вистачає. Були й такі, що шукали роботу, тому обмінювалися номерами телефонів, на випадок, коли щось трапиться або щось чутимуть між своїх.Тут на чужині, допомагали один одному й підтримували як могли, бо інакше не виживеш. Тому й ця неділя була, як багато інших, але багато хто жив цими зустрічами, наче вдома побували. 
Швидко пробіг час. Вечоріло, сутінки спускалися на парк, осінні дні короткі. Вже й сьома година, спершу спішили ті, кому треба було ще на транспорті добиратися додому. Залишилися ті, хто мав роботу поруч і ті, хто привіз з собою на інвалідному візку.  Їли й пили.  Згадували домівку. Сп"янівши чи то від чистого повітря, чи від випитої української з перцем, дівчата з сумом розуміли,що прийшов час додому, бо всьому є кінець. Ось і неділя закінчилася.
  Поволі розходилися, взявши своїх стареньких, роз'їхалися й жінки-доглядальниці, повезли свою роботу по домівках.
  --А це хто? Ти кого привезла? Де моя мама? -- питала донька,  дивлячись на чужу жінку і на  доглядальницю, що  не в”язала лика , але помалу доходила до тями.
    --Де ти поділа мою маму?
Перелякана доглядальниця щось пробувала пояснити, але з переляку з голови вилетіли всі італійські слова, щось белькотіла, оправдовуючись, гарячково шукала номер телефону іншої жінки, яка теж була зі своєю синьйорою. Їх було кілька і хто з них повіз додому не свою стареньку, треба було знайти. Над головою кричала й плакала  донька синьйори,що не отримавши нормальної відповіді, викликала поліцію.

.Пошуки тривали недовго, бо й інша доглядальниця, зрозумівши в яку халепу вскочила, почала видзвонювати всім, шукаючи свою синьйору.
Синьйор розміняли, але доглядальниці залишилися без роботи, бо з поліцією жарти не проходять.