Більше не потрібна

Євгенія приїхала до Італії вже не молодою, мала п'ятдесят шість років. Всі їхали, то й вона вирішила. Пенсію собі вже заробила, силу ще мала. Вдома, в квартирі  стало скучно, звикла працювати.  Діти розлетілися, мають сім'ї, своє життя, свої проблеми, їм не до мами. Інші брали дачі, щоб там копирсатися в землі аби коротати дні, збирали якісь врожаї. Євгенія, землі не мала, коли роздавали, захворів чоловік і не до того було. . Фабрику закрили, іншої роботи не знайшла, то й махнула в світи, пробувати щастя.
Італія їй сподобалася, дуже гарна країна. Їхала сюди не стільки за грішми, хоч і вони були потрібні, скільки за враженнями. А вражати Рим вміє -- своєю архітектурою, археологією, культурою, історією. Вічне місто було заповнене туристами,  тут було на що дивитися, було що бачити. Євгенія бродила римськими вуличками в захопленні роздивлялася старовинні споруди і думала:
--Це ж скільки ніг протоптало тут до мене, це ж скільки очей бачили ці будинки, фонтани, пам'ятники, розкопки та чудесні й величні храми… Як це чудово, що я тут і теж можу це бачити,  торкатися історії, вдихати її запах, відчувати як крокує час і які ми маленькі в порівнянні з вічністю.
Робота знайшлася  за Римом, та це було не важливо. Євгенія доглядала за жінкою, що була на кілька років старша неї. Жінка була важко хворою і не могла сама вставати,тому  піднімати її допомагав чоловік,  не дозволяючи  Євгенії   робити  над силу. Навчилася італійської кухні вивчила мову,  з допомогою подружжя їй це вдалося швидко.
Джулія і Альберто жили гарно. Альберто  працював, мав страхову агенцію, що приносила добрий заробіток. Джулія була в нього секретарем, допомагала систематизувати справи та документи. Подружжя було завжди разом, а коли Джулія захворіла, то Альбето взяв на допомогу Євгенію.
Євгенія жила, як вдома, відносились до неї   гарно  і щиро. Подружжя полюбило Євгенію, а вона в свою чергу знайшла собі добрих друзів. За Джулією вона доглядала, як за сестрою. Вони розмовляли годинами, ділилися й розповідали одна одній про своє життя -- стали близькими подругами. Хвороба попри все не відступала і Джулії ставало з кожним днем все гірше. Якось при розмові, Джулія висловила своє бажання:
-- Не залишай Альберто, як мене не стане, йому буде складно самому. Допоможи йому справитися з моєю смертю, він того вартий. Якщо ви  одружитеся, я була би рада. 
Євгенія пробувала заперечити, але хвора тільки похитала головою, в знак заперечення.
-- Я знаю що кажу. Я розумію свою ситуацію, але така моя доля. Хочу бути спокійною за свого чоловіка, який мені дав багато, я була з ним щаслива.
Більше вони до цієї розмови не поверталися.
Мали вони дві доньки, що жили окремо від батьків і мали свої сім'ї та дітей.  До батьків являлися не часто, але раз в місяць приходили. Не для допомоги матері чи співчуття батькові, а за грішми. Правда, робили все хитро, для себе не просили, бо батьки їм  купили і зробили все, а ніби ненароком ділилися, що  хочуть придбати щось дітям.  То комп'ютер, то приставку для гри, то плаття нове і з дорого магазину, то поїздку на море чи  в гори на лижі. А бабуся і дідусь не могли відмовити своїм внукам, яких безтямно любили. Отримавши чергову порцію  матеріальної допомоги, доньки зникали, на два-три тижні знову, інколи дзвонили на кілька хвилин. Євгенію дивувало таке відношення, а Джулія звикла, бо виросли їхні діти в достатку але чомусь черстві душею, що було дивним при таких хороших батьках.  Але що поробиш, коли іноді гроші роблять свою дурну справу -- забирають душу. Обидві  не бідували при своїх чоловіках, що добре заробляли, але все одно заглядали в батьківську кишеню.
Коли з’явилася Євгенія, доньки почали навідуватися до батьків мало не щотижня, бо Джулія  похвалила її, що   та гарно пече. Замовлення не забарилися, посипалися часті і великі, то для себе, то для друзів. Тепер жодне свято, не обходилося без пирогів та тістечок Євгенії. Доньки не соромлячись замовляли й хвалили, але не платили. Джулія раділа, що доньки частіше навідуються і аж здоровшала,  Євгенія охоче приймала замовлення, бо дуже переживала за свою подругу.
Але в якийсь день Джулія не змогла  як завжди, звестися на ноги, сили залишали її і в лікарні вона померла. Альберто важко переживав втрату дружини, Євгенія взяла на себе всі хатні роботи. Вона бачила, що йому важко і навіть подумувала піти геть, бо несила було бачити ту тугу, що краяла душу чоловіка. Але Альберто попросив її залишитися.
Доньки приїхали, щоб поділити мамині золоті прикраси. Мало не побилися, бо кожній здавалося, що в неї менша купка. Викрикували й лаялися, як перекупки на ярмарку, гидко було дивитися на таку жадібність. Альберто віддав їм все, що належало матері, навіть своє золото не став  відділяти, йому було байдуже, не цікавило нічого.  Почувши їхні крики, лиш махнув рукою, щоб йшли собі лаятися деінде. Якийсь час доньки не приходили, але звиклі до грошей, не могли бути довго відсутні. Помалу почали давати про себе чути, то дзвінком, то на кілька хвилин прибігали, то  онуків  привозили.  Бачили, що батько не дуже добре себе почуває,  закинув роботу, розуміли, що ще не час просити гроші. Та невдовзі дівки просікли, що батько слухає Євгенію і почали закидати вудочки через неї, просячи невеликі суми, які обіцяли повернути. Знову почали замовляти печиво Євгенії, бо в магазині треба було купувати.  Вони розуміли, що батько потребує догляду, а з них ніхто не мав бажання про нього піклуватися, тому Євгенія їм  була вигідна. Проте почали говорити, що зарплата в неї має бути  половина попередньої, бо батько тепер один.  Вони згадали, що вона тут спить і їсть, ні за що не платить, живе  розкішно, має свою кімнату. Обом здавалося, що Євгенія їх оббирає, таку вже натуру мали ці дві гарпії. Євгенія, не могла надивуватися їм.
Альберто постарів, змарнів, довго звикав жити без своєї дружини, яку любив. Він якось по-дитячому,  прикипів до Євгенії,  вона його розуміла, піклувалася про нього щиро  й душевно.
Промайнуло майже два роки, як не стало Джулії, Альберто стараннями Євгенії повернувся до життя.  Частіше став усміхатися і цікавитися всім, як і раніше, все це дякуючи Євгенії. Він запропонував їй одружитися аби вона в разі його смерті, могла мати його пенсію і право на частину житла. Євгенія розсміялася:
--Не треба так жартувати, бо візьму й погоджуся.
-- Я ж тому й пропоную.
-- Ні, я не можу, це обман, а я нікого не хочу дурити. Навіть твоїх дітей.
-- Та їм якраз однаково, мою пенсію вони не зможуть отримати, а тобі ще й частина хати належатиме.
-- О! Тільки не це, за нерухомість твої діти мене приб'ють десь в темному місці. Знаю я їхні характери, не треба мені на старості проблем.
-- Не зможуть вони тобі нічого зробити, бо все буде згідно з законом.
-- А хто з них живе за законом? -- не погоджувалася Євгенія.
-- Давай залишимо  все, як є.
Такі розмови повторювалися  часто, бо Альберто  був совісною людиною. Він хотів віддячитися Євгенії за її ставлення та піклування.
Але Євгенія не хотіла,  бо мала багато різних прикладів,  коли жінки, що отримали гроші чи кусок житла, не знаходили собі місця від проблем, які з’являлися разом зі спадком.  Альберто платив їй зарплату і всі виплати, Євгенія була задоволена.
Доньки приходили завжди з проханнями -- то напекти чогось смачненького, то наварити, то прибрати їм вдома, але за це все не платили ні цента. Альберто, коли дізнався, що вона все робить задарма, розсердився, вичитав їм. Та дівкам те  було, як з гуся вода. Вони вміли використати в своїх цілях всіх і вся. Не дуже гризлися совістю, бо не мали такого в наявності.
Знову й знову Альберто повертався до теми одруження. Євгенія віджартовувалася завжди і не погоджувалася.
На день її народження він подарував банківську картку на її ім'я.  Відкривши рахунок, склав їй грошей досить непогану суму.  Євгенія відмовлялася, але тепер вже Альберто був непохитним.
--Візьми, заховай  і носи завжди з собою. Захочеш щось купити, плати карткою, а свої зароблені гроші не трать, тримай. Це мізер, який я хочу тобі дати, бо ти для мене і моєї дружини зробила більше за всіх. Розумію, що не все можна купити за гроші, але віддячитися можна.
Євгенія розуміла, що Альберто це робить щиро і не посміла не прийняти подарунок, заховала картку до гаманця.
Вночі йому стало погано, дихав важко й поривчасто, ніщо не допомагало. Карета швидкої допомоги приїхала швидко. Альберто позвав Євгенію і сказав, щоб вона з собою взяла свої документи, цінності та всі гроші, нагадав не забути банківську картку. 
Євгенія запротестувала:
-- Навіщо мені те все в лікарні? 
-- Ти візьми, я так хочу. Це  моя примха. хочу бути спокійним за тебе. Уваж старого, прошу тебе.
-- Та що мені станеться, давай думати за тебе.
Але Альберто не вгавав, Євгенія, щоб заспокоїти його, склала все перераховане до своєї сумки.
Вона сиділа біля нього вдень і вночі, не залишаючи  самого. Євгенія бачила, як гасне  життя, як поволі сили залишають його. Вона розуміла, що вісімдесят вісім років то не  мало, але не хотіла це прийняти. Їй було шкода, за хорошою людиною завжди жаль. Змучена й знесилена Євгенія не ходила додому, їла тут в лікарняній столові або щось купувала собі і швиденько поверталася. Вночі спала поруч на розкладному кріслі. Дочки не спішили підмінити її, посилаючись на надзвичайну зайнятість. Вони прибігали на пару хвилин, мимохідь жаліли Євгенію і зникали. Альберто лиш скрушно похитав головою:
-- Коли вони душу втратили, чи може без неї вродилися.
Взявши ключі від батьківського дому в Євгенії, вони принесли одежу для батька і щось для неї, не запитавши, де вона миється і чи має сили бути тут в лікарні. 
Через три дні, Альберто не стало. Євгенія погладила його ще тепле лице і заплакала. Вона плакала не за тим, що втратила хорошу роботу, а за чудовою людиною, якої вже нема.
Вийшла на вулицю і сіла на лавці, щоб дочекатися дочок, які не спішили приїздити. Ключів від дому вона не мала, то змушена була сидіти й чекати на них.
Дочки приїхали, поговорили з лікарями, підписали необхідні документи і так спішили, що навіть не запропонували Євгенії місце в автомобілі. Довелося змученій жінці добратися громадським транспортом.  Піднявшись на другий поверх вона побачила свою стару валізу, що сиротливо стояла біля дверей. Євгенія подзвонила в двері, але їй ніхто не відчинив. Старі речі, які вона вже давно не одягала, старі або малі,  що їй не подобалися, вийшли з моди -- такими речами заповнили валізу доньки. П'ять років прожила вона тут, п'ять років доглядала хворих і старих батьків, цих невдячних дітей з каменем замість серця.
З бічної квартири визирнула сусідка, запросила її зайти. Євгенія прийняла запрошення. Сусідка напоїла Євгенію чаєм та приготувала їй бутерброд, запропонувала  відпочити та переночувати доки вона знайде собі місце. Євгенія подзвонила до своєї подруги і знайшла вільне ліжко у своїх землячок.
Їхала дорогою й гірко усміхалася:
-- Ех, Альберто, який ти мудрий, як добре ти знав своїх “діточок”. Як ти все відчував і все передбачив. Спи  спокійно, дякую тобі за все. Жаль.

ТІЛЬКИ МОЯ

Тітка Наталка працювала в цій сім'ї вже шість років. Знала їхні  проблеми, але не дуже переймалася чужими, бо мала вдосталь своїх. Анжела, так звали сеньйору, за своє життя не взяла в руки, важче за келих вина чи норкову шубу, ну хіба ще золоту прикрасу. Чоловік був суддею, а вона  походила з багатої родини, виросла в достатку. ЇЇ не хвилювало нічого, окрім своєї персони. Піклування про дорогоцінне здоров'я, зовнішність та своє любиме   тіло --  були у неї  головним заняттям. Лікувалася в найкращих лікарів, салони краси та салони СПА були найдорожчі. Контролювалася що три місяці  на виявлення  хвороб, але їх не знаходили, бо як  можна знайти там, де немає. В домі завжди була прислуга і шофер, для прийому гостей приходив спеціальний кухар, бо все мало бути на висоті.  Анжела звикла до того,
 що коли вона чогось хотіла, то мала мати. Світ крутився навколо неї, бо отримувати все вона звикла з дитинства. Чоловік заробляв гроші і  не вникав у проблеми дружини. Жили вони вільно, не докучаючи один одному. Хто просиджував за картами, а хто шукав собі розваги на стороні. Обох таке життя влаштовувало.
Наталка прибирала, прасувала, а заодно й вислуховувала  “хвору” як вона бореться з недугою, яка стомлена шопінгом, яка  вона, Анжела бідна і “діструтта” (знищена) бо все тримається на ній. Анжела хвалилася всім, що купила, що їла, де ходила, з ким була.  За шість років Наталка навчилася слухати, і не  чути та забути все вийшовши  з роботи, бо могла тріснути голова від такої “ важливої” інформації.
Сини -- Леонардо та Джованні; старший -- Леонардо працював з батьком, мав юридичну освіту.   Джованні, перехворівши в дитинстві хворобою, в свої двадцять шість років,  зупинився на рівні десятирічної дитини. Анжела любила його, виконувала всі  забаганки і забавлянки. Кімната була заповнена іграшками та комп'ютерними іграми, що в них без кінця грався Джованні на найновішому комп'ютері. А ще він любив розглядати порнографічні журнали, що йому нишком підсував старший брат. Хлопець був хворий, але попри все  дуже  хитрий, знав слабке місце своєї матері і користувався цим дуже вміло. Для нього не існувало слова --”ні”. Анжела боготворила  своє чадо. Вона  потакала всім капризам свого сина, ще й тому, що не мала бажання створювати собі лишніх проблем. Для неї було природно  все вирішувати через гроші й подарунки.
 Наталка прибирала в його кімнаті  найдовше, дивуючись новинками техніки та різноманітними рухомими атракціонами. Для неї це було марнотратством, бо ті всі технічні дива, Джованні набридали  дуже швидко. А ось журнали його цікавили більше всього. Щоправда від нервового збудження він ставав злий і жорстокий, тоді Анжела заспокоювала  своє чадо   черговим подарунком.
 З роками,  Наталка звикла до всього в цій сім'ї, не дивувалася  нічому. Багаті, можуть дозволити собі  розкидатися грошима. Кожного року, коли Наталка мала їхати  у відпустку, починалася істерика в Анжели:
-- бо як вона без неї, навіщо їй їхати,  хто її замінить і так далі.
Всі, хто приходив замінити Наталку,  були не такі,  ніхто нічого не вмів і не знав. Це була щорічна катастрофа -- Наталка їде на місяць.   На цей раз було гірше, бо  мала поїхати на три місяці, а це вже кінець світу. Запропонувала їй свою племінницю, яка наразі була без роботи. Наталка переконала Анжелу, що її племінниця роботяща, добра, розумна і вправна.  Сеньйора постогнавши, погодилася зустрітися з Соломією. Їй сподобалося ім'я дівчини --Solomia; на італійську мову це перекладається -- тільки моя. Наталка засміялася
-- от і добре, буде тільки ваша.   
Соломія прийшла наступного дня -- вчитися, переймати досвід, бо як же вона зможе без цього працювати. -- так завжди думала сеньйора. Дівчина була красива  і гарно вихована,  Анжелі сподобалася одразу. Наталка полегшено зітхнула, бо тепер можна буде повідомити, що їде на три місяці.  Та  це саме “страшне”, війни не викликало, Анжела спокійно сприйняла новину, що неймовірно здивувало Наталку. Та хіба їх зрозумієш, тих багатих.
Соломія почала працювати в домі Анжели. Дівчина мала двадцять  років, приїхала до своєї хрещеної після закінчення школи, бо платити за навчання сім’я не мала змоги, все йшло на лікування матері, що мала хворе серце. Молодший братик ще ходив до школи, батько ледве зводив кінці з кінцями. Соломія мріяла вчитися, тому й приїхала, щоб заробити гроші. Тітка Наталка допомагала своїй племінниці і хрещениці. Соломія закохалася в Рим з першого погляду, але бути просто прибиральницею вона не хотіла. Дівчина швидко вивчила  італійську мову, закінчила курси макіяжу та корекції, вчилася  охоче і з задоволенням. Вирішила для себе -- вчитися тут, в Італії, щоб мати європейський диплом, тому часу не марнувала. Приглянула собі  ще курси лікувального масажу.  Соломія робила все серйозно і відповідально.
 В домі судді була розкіш, старовинні меблі, вишуканий посуд, елегантний інтер'єр, дорогі килими, багато кришталю та антикваріату.  Тут все кричало про розкіш,  Соломія незвична до такої кількості багатства, в перші дні почувалася ніяково, але тітка допомогла їй освоїтися в домі.
Анжела була задоволена своєю новою дівчиною, вона їй подобалася. Гарно її сприйняв і суддя, старший син зацікавлено спостерігав, а Джованні став її тінню, ходив  по п'ятах і закохано заглядав  в очі. Соломія відносилася до нього, як до свого молодшого брата -- з любов'ю. А Джованні підмінили, він став слухняним  кудись зникли примхи, прибирав у своїй кімнаті, розставляв все на місця був чемним і щасливим. Всі бачили --   Джованні закоханий.  Анжела не могла  не радіти таким позитивним змінам свого хворого сина.  Соломія була добра і весела,  з нею було легко і добре. Всі прикипіли до неї душею.  Леонардо став бувати частіше вдома. Джованні бігав по квартирі і підспівував -- соло мія,  соло мія,  соло мія… Він перестав сидіти в іграх, проводив більше часу  біля Соломії, коли вона прасувала, допомагав їй пересувати меблі і важкі речі, бо Бог здоров'ям не обділив. Анжела  бачила як змінився  син, але  не знала, як це сприймати. Поговоривши зі своїм чоловіком, вона задумалася, бо розуміла, що коли Соломія закінчить своє перебування в їхньому домі й піде геть -- для Джованні це буде сильним ударом.
Анжела дарувала дівчині дорогі подарунки, в кінці тижня  платила їй більше, доплачувала їй за масаж  та макіяж, оцінивши вправні руки дівчини. Соломія любила куховарити і тут стала незамінною. Суддя  полюбив блюда, що їх готувала дівчина, стиха  підкидав їй преміальні.  Вона працювала старанно та охоче, платили їй дуже добре.
Одного разу, Анжела почула, як Леонардо фліртуючи  з дівчиною, запропонував зустрітися ввечері, Соломія відмовилася. Анжела насторожилася, бо це не входило в її розрахунки. Поговоривши з сином, Анжела заспокоїлася,  він признався, що незабаром познайомить їх зі своєю  нареченою, що була дівчиною  з їхнього оточення.
Настав час повернення Наталки, що мала прийти на своє місце. Анжела запросила Наталку до своєї кімнати на розмову. Наталка здивувалася, але виду не подала.
-- Я маю до тебе справу, -- почала розмову Анжела.
-- Хочу запропонувати тобі іншу роботу, в моїй родині, а в нас залишиться Соломія. Вона нам всім припала до душі, ми її полюбили. Ти отримуватимеш більшу зарплату, ми не хочемо  тебе втрачати.
Наталка погодилася, для неї не мало значення де працювати, головне -- заробітки. На новій роботі була менше  зайнята, а платили краще, то хто ж відмовиться. Соломія залишилася й далі в сім'ї судді. Всі були задоволені.
Анжела приступила до наступної частини свого плану.  Вона оточила Соломію увагою і теплим ставленням. Їй так подобалася своя ідея, що вона стала частіше бувати вдома, закинула зустрічі зі своїми подругами, навіть нові покупки її не цікавили. Анжела знайшла для себе нову ідею, нову  й цікаву забавку.
 Соло мія, соло мія -- тільки моя, тільки моя, підспівував Джованні. Він пританцьовував навколо Соломії, заглядав їй в  очі, норовив погладити  або вщипнути. Соломія відбивалася, наздоганяла жартома, бавилася з ним мов з малою дитиною. Одного разу, вона зайшла до його кімнати на прибирання  і   побачила  Джованні, що  стоїть  перед дзеркалом голий і розглядає себе. Побачивши Соломію він не прикрився, а гордовито розвернувся до неї демонструючи свою  чоловічу міць. Соломія прожогом вискочила з кімнати, фарба сорому залила їй обличчя. Вона довго не могла прийти до себе від побаченого, Джованні був далеко  не хлопчиком, за якого вона його сприймала -- це був сформований юнак.  Її злякали його очі, що горіли вогнем бажання, очі хворого. Прибираючи, вона й раніше  натикалася на розкриті сторінки порнографічних журналів, але не придавала цьому значення. Соломія була вражена,  зрозуміла, що від нині, має  вести себе з ним обачно й обережно.  Неприємний осад ще довго не залишав її. Після того випадку,  дівчина стала  відноситися до Джованні стримано трималася на відстані, аби  не турбувати його хвору уяву. Джованні ж навпаки, шукав зустрічей з дівчиною в тісному коридорі або десь в віддаленому місці де ніхто не бачить і робив спроби притиснутися або продемонструвати свої випуклі набряки, що не давали йому спокою. Соломії не подобалася така його поведінка, вона всіляко стримувала його сексуальні загравання, проходила стороною, щоб не зачепити. Джованні з кожним днем ставав все більше настирним і нахабним, Соломія почала його боятися, бо хлопець став одержимим  своєю маніакальною сексуальністю. Вона подумувала поговорити з Анжелою про це, але не знала, як і з чого почати, дівчина соромилася такої інтимної теми.
Знову до неї підкотив Леонардо з пропозицією на вечір, але Соломія не велася на його загравання. Він їй подобався, але щось фальшиве й нещире насторожило. Та й мала своє переконання -- де працюєш -- не смітиш.  Соломія зустрічалася з друзями в Українській спілці, де вже мала собі Руслана. Хлопець був в Італії з дитинства, і мав дуже схожі з нею погляди на життя. Він допомагав їй краще вивчити мову, а вона ділилася з ним своїми ідеями. Руслан їй подобався, тому залицяння Леонардо, її  не  приваблювали. Та й не вірила вона в казки, про  Попелюшку, а  слизький та нещирий Леонардо не тягнув на принца. Джованні, Соломія до уваги не брала,  він був   хворою людиною, вона співчувала йому  і жаліла бо мала добре серце. А він був закоханий і як дитина бігав за ногами, капризно хмурився, коли Соломія не приділяла йому уваги, зайнята  роботою. Злився і вередливо повторював:
-- Все одно ти моя, тільки моя. Не віриш, а будеш. Мені мама казала  зачекати, тому я знаю,  що ти тільки моя.
Соломія не звертала уваги на ці слова,  що ти з бідного хворого візьмеш.

Осінні холодні дні наближали   різдвяні  свята, Соломія мала багато роботи, бо в домі судді завжди були гості.  Анжела подарувала їй дуже елегантну шубку  з екологічного хутра, що коштувала майже, як натуральна. Суддя, подарував двісті євро, нишком від дружини, Леонардо -- парфуми. Вередував і хникав Джованні, бо він хотів подарувати золоту обручку, а мати стримувала, кажучи, що ще зарано, хлопець не розумів, чому не зараз. Свята Соломії пройшли напружені роботою, навіть тітка Наталка приходила на допомогу, бо від гостей не закривалися двері. Правда, за це їй заплатили більше, навіть преміальні, на які вона не сподівалася.
Тітка Наталка була рада за свою племінницю, така щедрість в цьому домі їй не світила  жодного разу. Дивно, але хто їх зрозуміє -- тих багатих.
Соломія вечорами зустрічалася з Русланом, молоді були закохані і планували своє майбутнє. Спочатку вчитися, щоб здобути гарну спеціальність й добре заробляти. Думки і мрії були спільні, серця билися в унісон.
Після Різдва почалися знижки в магазинах, Анжела дістала  хворобливий мандраж  -- тратити гроші. Соломія супроводжувала сеньйору, бо “хвора” сама сумок не носила, це мав робити або шофер, або Соломія. Купувалося все, що треба і не треба, дівчина дивувалася з такого марнотратства.
Одного разу  Леонардо стрів її в вузькому коридорі, загріб її в обійми і почав цілувати. Дівчина виривалася від насильницьких рук і губ, їй не подобалося таке поводження. На цю сцену випливла зі своєї  кімнати сеньйора Анжела.
-- Це, що таке? Леонардо, що ти собі дозволяєш? Як ти себе ведеш з прибиральницею! Це не для тебе.
Леонардо відсторонився і сміючись пройшов мимо матусі, що не могла ніяк стримати своє обурення. Соломія теж мала йти в ту сторону, але Анжела заступила їй дорогу, закликала її до своєї кімнати
-- Залиш Леонардо в спокої, то не для тебе.  Леонардо не має проблем з вибором жінки, він жениться на своїй рівні, дівчині нашого оточення.  Ти маєш звернути увагу на Джованні, він в тебе закоханий -- ти ж це бачиш. Засиплю тебе подарунками, а  народиш дитину -- озолочу. Коли вийдеш за нього заміж, то не будеш мати нестатку ні в чому, матимеш все, що твоя душа забажає. Ось так ти можеш віддячитися за все, що я для тебе роблю. Джованні надивився порнофільмів та журналів знає що і як треба зробити, за це ти не хвилюйся, він тебе любитиме краще за нормального. Зрозуміла?
Соломія закам'яніла від таких слів, приголомшливо мовчала і дивилася широко відкритими очима. В неї не було слів…
-- Ваш Леонардо мене не цікавить, Джованні ще більше. Ваша  блюзнірська пропозиція просто неймовірна, ви не можете таке пропонувати, не маєте права. Як ви могли собі уявити, що я вийду заміж за хворого інваліда. Він мені, як брат викликає співчуття, а не почуття. Це неймовірно і нечувано.
Соломія   переводила дихання від обурення їй бракувало повітря.
-- Як ви могли таке  придумати?
Анжела сплеснула  руками:
-- Ти приїхала сюди, щоб покращити своє матеріальне становище. Я  пропоную тобі таку можливість -- бути багатою і ситою, не мати  не достатку ні в чому.  Жити в гарному домі, в порядній сім'ї, мати все. За це треба лиш інколи приголубити мого сина, який молиться на тебе. Хочеш вчитися? Ми заплатимо за будь--який університет, який ти вибереш. А коли народиш, матимеш няньку, дві коли буде необхідно. Ти будеш вільна, що тебе не влаштовує?
-- Я хочу мати сім’ю, чоловіка, якого любитиму, дітей від нього, а не шукаю вигоди.
-- От дурепа, то й люби собі, хто тобі не дає.  Джованні тебе любитиме за всіх чоловіків, а там гляди і ти його полюбиш. А коли ні, то знайдеш собі на стороні, так багато хто практикує. 
--Ви помилилися, це не для мене. Мені ваша пропозиція не підходить. Я не люблю вашого сина. Не про таке майбутнє мрію. То ваше життя і ваші звичаї жити подвійним життям, я з іншої країни, де сім’я --  це святе.
-- Так, ти з країни, що розкидає своїх жінок по світу в пошуках кращої долі і заробітків. Я тобі пропоную жити в цивілізованій країні, що зветься -- Італія. Хіба ти можеш порівняти наш рівень життя з вашим?  Яка ти наївна. Та інша на твоєму місці вже давно використала  цю можливість, а ти ще думаєш. Убога!
Соломія не могла повірити почутому, вона вже не слухала Анжелу, не чула її слів. А та ще  і ще пробувала пояснити дурній дівчині переваги вигідного шлюбу з Джованні. Але до Соломії її слова вже не доходили. Вона подумки пройшлася по всьому переоду свого перебування в цьому домі і сама собі подивувалася, як так могло статися, що вона не помічала раніше, не звертала уваги  раніше на очевидні факти.  А й справді -- подарунки, гроші, усмішки і все інше -- були спробою заманити її в тенета фальшивої доброти. Її приручали, як собаку, щоб потім використати в своїх цілях.  Як гидко!
-- Я відмовляюся від вашої пропозиції. Я не буду вашою невісткою.
Анжела  вражено змовкла, тільки губи ще продовжували ворушитися в німому здивуванні.
-- Ти що не зрозуміла всіх переваг, про які я  тобі щойно товкла битий час? Ти смієшся, чи хочеш виторгувати щось більше?  Та ти мені за таку пропозицію, маєш руки цілувати. Такий шанс випадає раз в житті, а ти цього не розумієш.
Соломія засміялася:
-- А чого руки цілувати, почнемо з ніг,  або як кажуть у нас, в Україні -- ноги мити і воду пити. Стати дружиною хворої людини, бо так вирішила його мама. Та ні сеньйора  Анжела, не завжди гроші головні і не все можна купити, -- моє життя, моє майбутнє і мої почуття -- не купляються, це не має ціни, це не продається.
До Анжели дійшло що дівчина з неї глузує.
-- Геть з мого дому! Ти тут більше не працюєш!. Не хочу тебе  більше бачити!
Картинно заломила  руки, Анжела трималася за серце, робила спробу рвати на собі волосся.
-- Геть, з мого дому! Та хто ти така? Ганчірка. Я тобі пропоную стати синьйорою, але ти є невдячна прибиральниця і такою  й залишишся. -- не могла стримати себе Анжела.
-- Так, я прибиральниця, але маю гордість і честь, а ви пошукайте за гроші іншу, хтозна   може й знайдете.
Анжела бісилася  й билася в істериці,як  поранена звірина в клітці. Збіглися всі, хто був на той час в домі -- шофер, кухар, Джованні, а Леонардо підслухавши все за дверима, вужем вислизнув з хати, щоб не заспокоювати знервовану маман. Анжела впала на диван і лиш рукою показувала Соломії на двері, бо від люті втратила дар мови.
Соломія переодягнулася в свою одежу і вийшла з будинку.
 Тітка Наталка розсміялася:
-- Ти ба  які плани склали багачі, мать твою  роз пере так, думають, що за гроші можна все купити, все і всіх, виродки.  Не хвилюйся, роботу знайдемо. Добре зробила, що пішла звідти.
Соломія йшла містом і дихала на повні груди. Після душної квартири, після пропозиції Анжели, вона гуляла вулицями Риму і раділа дню.

Випадкове знайомство

Джорджо  і сам не знав, чому  він зупинив авто саме біля цього ресторану. Чи тому, що тут була велика площадка для паркування і автомобілів вже було чимало, а це для нього був один з показників, що тут можна поїсти смачно і недорого. А може тому, що шлунок  розказував своїм бурчанням, що  голод “не тітка”. Їсти вже хотілося давно, бо від ранку, крім кави, не мав змоги вкинути до рота нічого.  Сьогодні  був важкий і довгий процес, --  захищав одного безбашенного ідіота, який настирливо пхався  в тюрму, а він робив все можливе, щоб той туди не втрапив у свої вісімнадцять років, перекресливши своє майбутнє.  Джорджо був задоволений собою, бо таки зміг врятувати те нарване пацаня від біди. Без обіду, на який не мав часу, він довів справу до кінця. А зараз, хотів смачно поїсти,  заразом відпочити та розслабитись. Спішити  було нікуди, бо в холостяцькій квартирі його ніхто не чекав. Тварин він не тримав, щоб не мучити своєю відсутністю; бо часто доводилося їздити по роботі. Він уже звик до такого життя. До жінок йому було байдуже, не те, щоб не подобалися, навпаки, але тільки корисливі сучки крутилися навколо. А якщо й траплялась, якась порядна, то або заміжня або посварилася зі своїм другом. Так і був один, але на долю не ремствував, бо сам собі як стелив -- то так і спав.  Ось зараз він поїсть і полегшає, перестане себе жаліти, то від голоду в нього буває.
В ресторані було людно, але вільний столик знайшовся. Він примостився в кутку і зайнявся вивченням  принесеного меню.  Тихенько лунала музика, говорили й сміялися люди, снували офіціанти  з мисками.  Джорджо зробив замовлення. В очікуванні, він знічев’я розглядав  відвідувачів.  Його увагу привернула група молодих людей, віком тридцять--сорок років.  Троє чоловіків і три жінки, чоловіки були вже добряче напідпитку, вели себе роз’язно. З обривчастих фраз, Джорджо зрозумів, що вони румуни, а це було не дивно, бо вони  любили випити й подебоширити. Дві жінки про щось говорили  жестикулюючи  і аж зривалися на крик сперечаючись, а третя… О! Це була просто красуня, вона не приймала участі ні в суперечці жінок, ні в розмові чоловіків, просто сиділа і мовчала, споглядаючи за всім. Було таке враження, що жінка  ображена чи посварена зі своїм бойфрендом. Дівчина сумувала,  відсутньо думаючи, про щось своє.
Джорджо  роздивлявся дівчину, мимоволі робив свої професійні висновки, це було його улюбленим заняттям -- спостерігати  і аналізувати людину, коли та не бачить, можна було зробити багато нових відкриттів  для себе. Дівчина слов’янка або, як кажуть італійці “слава”, білошкіра красуня з довгим пшеничним волоссям, сіро-зеленими очима під чорними густими віями. Мала гарну фігуру, тонку талію, високі груди та широкі сідниці, одним словом -- вродлива -- така не залишить чоловіка байдужим. Джорджо  був неабияким  поціновувачем  жіночої вроди, дівчина йому явно подобалася.
Розпочавши свою трапезу, він  не переставав розглядати її.  За їхнім столом розгорілася суперечка між чоловіками, жінки приєдналися й собі, а білявка сиділа й мовчала, не беручи участі в їхній гризні, що грозилася перерости в бійку. Один з чоловіків, що був поруч з нею щось їй сказав, але дівчина заперечливо хитнула головою. Але чоловік був  непохитний, він простягнув руку і силоміць притягнув її до себе. Дівчина пробувала відсторонитися, було видно, що їй не до вподоби таке поводження. А чоловік, почуваючи себе завойовником з феодального ладу, з силою жбурнув її в свої обійми. Дівчина вдарилася обличчям до чоловічого плеча, зойкнула. На них почали звертати увагу інші. З носа в дівчини з’явилася кров, яку вона витерла серветкою, але не зупинила. Підійшов офіціант і щось їм сказав, але його ніхто не почув, бо всі нараз почали говорити і жестикулювати, щось доводити один одному. Дівчина встала  і пішла до туалету.  Джорджо  відмітив, що вона і дійсно була дуже гарна. Йому стала жаль, ще він побачив, що дівчина була стривожена і дуже налякана.
Вбиральня мала  дві кабінки, Джорджо зупинився біля чоловічої, чекаючи на дівчину, що вмивалася під водою в сусідній. В неї задзвонив телефон, вона відповіла українською мовою. Отже вона не одна з них, зробив  висновок   Джорджо. Дівчина плакала і щось розповідала.  Джорджо вже вкотре мив руки, витираючи їх паперовою серветкою.
Дівчина вийшла з кабіни, побачивши Джорджо, принишкла,  глянувши  наляканими очима.  Він простягнув їй наготовану візитку зі словами:
-- Треба буде допомога, подзвоніть.
Дівчина взяла візитку і швидко заховала її до сумки на плечі. Якраз вчасно, бо до туалету зайшла одна з жінок і запитала:
-- Софія, в тебе все добре?
-- Так, кров уже зупинилася.
 Дівчину звати, Софія, відмітив для себе Джорджо.  Він знову сів до свого столу, продовжуючи  їсти. Опустів столик шумної компанії, всі вже були на вулиці. До них приєдналася й Софія.
Вечір доходив кінця, Джорджо поспішив додому,  не перестаючи думати про дівчину. Хто вона?  Що робить з отим румуном? Питань було багато, відповіді на які він надіявся отримати, коли дівчина йому  задзвонить. Але вона не подзвонила ні на слідуючий день ні через тиждень. Джорджо вже й забув ту зустріч в ресторані, впрягся в нові процеси, в свій робочий ритм, що не залишав багато часу для роздумів. Життя йшло своїм ходом, рухалося з невпинною швидкістю.
Одного вечора, Джорджо сидячи біля телевізора,  майже засинав, як пролунав телефонний дзвінок.  Схвильований голос нараз вивів його зі сну, це була Софія.  Вона щось спішила, говорила, ковтаючи слова.
-- Давай все по порядку. -- запропонував  Джорджо.
-- Де ти? Що сталося? Не плач. Слухав,  і змінився  на обличчі.
-- Як це сталося? Я зараз буду.
На годиннику була половина десятої, ще не пізно. Одягнувшись, він вийшов з дому і поїхав в поліцію, де знаходилася Софія. Поговоривши з поліцейським, оформивши необхідні папери, Джорджо забрав Софію. За той час, як він її бачив востаннє, дівчина дуже змінилася. Вона змарніла, тремтіла, ховала очі і боязливо озиралася  навколо. Зацькована й залякана, Софія викликала жаль і співчуття.
-- Розкажи, як це все сталося?.
Софія розплакалася,
-- Чому я не вмерла ще не народившись, за що мені така кара? 
Це були не просто слова, то був біль, біль душі, біль, що краяв і кричав, біль Софії.   Джорджо вже зустрічав  багато випадків у своїй практиці, тому здивувати його було важко, але Софія -- зуміла.
Софія мала тридцять років, приїхала до Італії п’ять років тому, після закінчення університету в  Києві, звідки й була родом. Вчилася на архітектурному факультеті, але після закінчення, роботи постійної не знайшла. Перебивалася короткочасними  заробітками,  на життя не вистачало, брати в батьків вже не хотіла. Через знайомих потрапила до Італії, в Рим. Працювала на прибиранні, потім нянею в  сім’ї лікаря, але  жінка приревнувала чоловіка до неї і Софія залишила роботу. Познайомилася з Лукою, румуном, який пообіцяв допомогти їй з роботою. Потрапила секретаркою  в фірму, що займалася реставраційними роботами. Але Лука не випустив її зі своїх пазурів, вона змушена була перейти жити до нього. Часто п’яний і швидкий на руку, Лука бив її з ревнощів, за непослух або просто так аби знала.  Втікала, але він її знаходив, якщо не знав в якої подруги, то чекав після роботи і все починалося спочатку. Це було пекло, а не життя. Лука займався “чорними” справами: збирав данину з магазинів, де торгували румуни, торгував наркотиками. сам не вживав, а збутом промишляв. Збирав гроші з  секс-рабинь,  що стояли на вулицях Риму. Про це все вона дізналася з часом, бо всі  розмови велися на румунській, якої вона не знала.  Спочатку Софія навіть не здогадувалася де опинилася. Лука слідкував, щоб у неї не було знайомих друзів-українок, контролював телефон і викидав з рубрики всі контакти. Так у неї не залишилося нікого.   Думати, як їй вирватися з цього рабства, але нічого придумати не могла.  Коли, одного разу пригрозила, що піде від нього, то Лука глянув грізно і сказав:
-- Підсажу на наркотики, будеш лагідна, як кішка, робитимеш все, що скажу.
Злякалася, бо знала добре його дурну натуру.
З офісу її розрахували, бо почала часто пропускати, після знущань Луки, не мала сили йти на роботу.  Залишившись без роботи, Софія потрапила в повну залежність від Луки. Він почав використовувати її, як кур’єра наркотиків, які вона переносила в певні місця для клієнтів. Розуміла, що потрапила  в пастку, розуміла, що це небезпечно, але не знала, як їй звільнитись. Ночами не спала, думала й передумувала свою  непросту ситуацію, а точніше -- халепу. Пробувала говорити з Лукою, але марно. Він лиш  злорадно сміявся й відповідав, що вона ще не знає де може опинитися, коли він її кине. А наразі, має сидіти тихо й сопіти в дві дирки, бо навколо хмари молодих дівок, а вона вже застара, та ще й бурчить.
Одного разу в сварці, вона йому кинула, що не хоче це більше терпіти і піде до поліції. Лука змінився в обличчі, підскочив до Софії, збив її додолу  і почав немилосердно бити ногами. Софія закривала руками обличчя, коли знепритомніла, то вже не пам’ятала нічого. Лука подумав, що вона мертва, вилив на неї відро води, але вона до тями не прийшла.  Скільки часу лежала там, не знає, бо коли  свідомість повернулася, то Луки  вже не було. Поворухнутися не могла, боліла кожна частинка побитого тіла, Софія лежала в калюжі крові, все навколо було мокре. Рот був повний крові, рани на руках і ногах вже  засохли, обличчя розпухло. Спробувала поворухнутися,  кожен рух приносив невимовний біль, але переломів не було. Доповзла до ванни і почала вмиватися в біде, бо піднятися на ноги до умивальника сил не мала. Промила очі, виплюнула  згусток крові і заплакала. Плакала не тільки від болю, а й від безжалісної безвиході, від пережитого кошмарного страху, що заполонив все єство. Плакала, перед невідомістю, яка чекає на неї. Вона розуміла, що це ще не кінець, це початок, невідомий,  страшний і моторошний.
Дочвалала до ліжка і впала. Лежала і думала, що має щось зробити, аби вижити. Піти не було куди і не було до кого. Друзів не мала, знайомих  розгубила. Якщо втікати, то тільки десь далеко, бо Рим став тісним для неї з Лукою.
Лука ввечері не прийшов, не з’явився він і на слідуючий день.  Не дзвонив, не питав, не цікавився. Залишив її в калюжі крові --  і чи жива, чи мертва йому було байдуже. Софія знала, що він не горів великою любов’ю, але щоб отак…
Зібравши свої небагаті пожитки, Софія спробувала відчинити двері, але не могла, ключів не знайшлося. Лука замкнув її і забрав з собою всі ключі, залишив її саму, щоб здохла, бо інакше розцінити таке відношення вона не могла. Змучена й знесилена збиранням та оцінивши ситуацію -- Софія заплакала  гірко й одиноко.
Лука прийшов десь близько вечора, поглянув на неї і злісно усміхнувся:
-- Тепер ти, надіюсь зрозуміла, що з тобою тут ніхто панькатися не буде?
   Ти думала, що так легко все скінчиться, викинь це з голови. Ще маєш відробити  все, що на тебе потрачено. Я вже знайшов тобі роботу, яку ти будеш робити, поки я не вирішу --  чи досить. Зрозуміла?.
Софія дивилася своєму мучителю в вічі і не бачила там нічого, крім черствої байдужості,  вражено мовчала, заціпенівши від крижаного тону.  Лука вів себе зухвало, вона зрозуміла, що її біди ще не скінчилися, а лиш починаються.
-- Спочатку  на вулиці відроблятимеш  гроші, а потім я знайду квартиру, де ти будеш надавати послуги чоловікам. Але спочатку маєш пройти вишкіл та набратися досвіду на вулиці, це буде під моїм наглядом та контролем. Побачимо, який зиск з тебе буде, щоб не тратити дарма гроші.
Софія не вірила почутому:
-- Ти не посмієш, я тобі не невільниця, секс  не  продаю і займатися цим не буду.
-- Ого-о-о-о-о -- зареготав Лука.
-- Ти ще смаленого вовка не бачила. Тобі стояти на вулиці, здасться раєм.  Думаєш, що всі йшли туди охоче, чи з великим бажанням? Ні, ми вміємо переконувати! Хочеш спробувати?
Софія заплакала з відчаю й зі страху. А Лука потішався над нею.
-- Тебе ще треба трохи потримати  а хаті, бо виглядаєш страшно, злякаєш клієнтів.  Ніхто на таку розцяцьковану  морду не гляне. Спатимеш, он там.
То була маленька кімната перероблена з комори, на випадок п’яних гостей Луки, що “нажравшись” не могли самі йти додому. Там стояла  розкладушка, смерділо  потом і перегаром від недавнього гостя.
Софія зрозуміла, що це тільки кілька днів відстрочки. Хвиля страху накрила її з головою, виступила холодним потом й запекла під грудьми.  Знала і бачила, як багато дівчат стоїть на дорогах  і зароблені гроші потоком йдуть до кишені Луки та його братви. Як вона  докотилася до такого життя, чому? Багато питань роїлося в голові Софії. Дівчина плакала, але щоб Лука не чув. Пощади  не просила, бо знала, що ніщо її не порятує. Телефон у неї забрали, зв’язку  ні з ким вона не мала. Мабуть померти краще, ніж так жити, прийшла й така думка до Софії. Але так багато  хотілося досягти, так гарно мріялося, а натомість, замість омріяного життя -- секс-невільниця на дорозі.  Дійсність була такою жахливою, що Софія аж здригнулася від чорного паралізуючого страху. Займатися проституцією на дорозі -- гіршого вже було.
Пройшло ще два дні. Софія не могла вийти з дому, бо була передбачливо замкнута Лукою. Вона безцільно бродила  не прибраною  та не затишною квартирою, не хотілося їсти, не хотілося жити.  Безвихідь, безцільність, без.. без.. тільки такі думки билися в скронях. Оце вона влипла, як муха на клейку ленту, що їх вішала бабуся в селі влітку в літній кухні.  Тепер вона, як та муха, залипла і годі вирватися з того багна, кричить, пищить, а всім байдуже, ніхто не почує, ніхто не поможе. Софія згадала того італійця з ресторану, що дав їй свою візитку; номер вона запам’ятала, а візитку передбачливо викинула, щоб Лука не знайшов.  Дзвонити йому  не могла, бо телефону не мала, та й було соромно за своє паскудне життя.
Повернувся Лука, роздивився лице Софії й наказав їй замастити ще не зовсім зниклі синці.  Швирнув їй в руки, якесь лахміття з клаптиків тканини, що мало не прикривати, а виставляти тіло на показ.
--Одягайся. -- крикнув він на Софію.
Та гидливо взяла  той мотлох і почала розглядати.
-- Сьогодні почнеш працювати, під наглядом хлопців, щоб не втекла. Спробуєш тікати, наздоженуть, будуть катувати, мало не покажеться.  Подумай добре. -- злісно кинув їй Лука.
-- Для мене  краще вмерти, ніж йти на таку роботу…--  відповіла Софія.
-- О, вмерти ще встигнеш, маєш заробити на свої похорони.
Софія не могла повірити, що людина, яка ще недавно була з нею доброю, говорила лагідні слова, може стати таким жорстоким звіром. Як  могла так помилитися, так повірити.  Вона згадала попередження своїх подруг, яких  так по-дурному розгубила.  А зараз їй так їх не вистачає. Стало тоскно від того, що її чекає. Сама дурепа залізла в цю халепу, що шукала -- те й знайшла.  Не хотіла працювати, як всі, шукала легшого життя, хто їй винуватий.  Шукала рай, що зветься -- неволею.
-- Ти що заснула? Пора! Зараз прийде хлопець, який відведе тебе на твоє місце.  Він за тобою прослідкує, щоб вела себе, як треба.
-- Я не знаю, не вмію, не буду . -- заплакала Софія.
-- Начишся, це просто і не хнич, бо набридло твоє  скигління. -- скипів Лука.
У двері подзвонили, Софія здригнулася. Але до кімнати зайшла гарна білява дівчина. Лялькова краса була  штучною -- накачані силіконом губи, татуажні брови  штучні вії, доштуковане волосся, нерухомі груди випиралися з розрізу коротенького плаття, все  було фальшиво штучним.  Красуня побачила Луку і не звертаючи уваги на Софію,  кинулась до нього.
-- Любий, я так заскучала.
Моя заміна, зрозуміла Софія.  Їй злорадно подумалося,
--Ага, давай, давай у цього козла дівки довго не затримуються, потім матимеш мою долю. Він швидко виписує квиток  в щасливе майбутнє.

А закохані воркували й обіймалися, незважаючи на Софію.
-- Ти збери свою одежу, бо житимеш з дівчатами, -- кинув через плече Лука. Софія підійшла до шафи. До кімнати завалився пів п'яний румун, що займався  дівчатами на вулицях.  Це був дуже неприємний тип --  страшний,  уродливий, злий і непривітний. Одного разу вона бачила відео, де він мучив  кота і реготав при цьому. Це було страшно і моторошно, бо цей упир не мав ні людської подоби, ні людського серця.
-- Передаю тебе в надійні  руки. --сказав Лука.
Здоровань заіржав, якось так не по-людськи, що  аж Софія затремтіла.
-- Ходім, бо я ще вас маю по місцях розвезти, чого ти так довго морочишся. -- прогугнявило страховисько. 
Закохані перейшли до кухні, їм було байдуже до Софії, нею тепер було кому опікуватися.  Взявши сумку зі своїми речами, Софія вийшла з хати. За чверть години вона вже була  в якійсь комірчині, яку ділила ще з однією дівчиною. Софію змусили одягти секс лахміття і вивели з кімнати. Хтось дивився співчутливо, а хтось  глузливо, але Софія того не бачила. Не бачила вона дороги перед себе, туман застилав їй очі, ноги були ватяні і не хотіли йти, коліна чіпалися один до одного і не давали робити кроки. Хода її була, як паралізована.
-- А це що за  вигляд? -- гаркнув наглядач.
-- Ти, що думаєш, так комусь сподобатися. Зарубай собі на носі, триста євро маєш заробити за вечір. Як зможеш -- чи з одного, чи з сотні,  але маєш принести. Тому шевели маслами і думай, як це зробити. Бо, коли я їх не матиму, то битиму, а я це вмію робити дуже боляче.
Софія спробувала розрівняти спину, але це їй вдалося не зовсім.
Слухаючи її розповідь, Джорджо не йняв віри. Оце в наш час, в Італії, у вік комп'ютерів та айфонів, а такий первіснообщинний лад, таке рабовласництво. Це ніяк не в’язалося з дійсністю, не вкладалося в його розумінні.  Він робив помітки в своєму записнику, включив записний пристрій, бо розумів, що таку  сповідь має записати, не покладаючись на  пам'ять.  Розумів, що потім буде ще запитувати і уточнювати, але зараз  він слухав гірку сповідь, від якої йому було не по собі.  Йшлося про мафіозну структуру, про торгівлю людьми, про проституцію, про наркотики і ще багато інших видів мафіозної діяльності,  що діяла поза законом тут, в його Італії.  Вони сиділи в машині, а за вікном уже сіріло, година була не пізня, скоріше ранкова.  Глянув на годинник, п’ята ранку, так швидко злетів час. Сповідь дівчини прогнала сон.
Софія продовжила свою розповідь.
Її залишили на вулиці, це була околиця Риму -- Тібуртіна. Софія знала, що таких місць  навколо Риму було  багато.  Опинившись на вулиці, в  напівтемряві  під вуличним ліхтарем, без документів, телефону, грошей. Мала маленьку сумочку, де були вологі серветки, жуйка і презервативи.   Все решта в неї відібрали при ретельній перевірці всіх її речей, з якими вона прийшла до путан гуртожитку, так про себе вона назвала ту квартиру.  Дівчата там жили, як солдати в армії --одна біля одної.  Дивно, що сюди ніколи не приходила поліція, подумала Софія.
На вулиці вона була не одна, поруч була ще одна дівчинка молода,  підліток. Дівчинка була румункою, а ще за кілька метрів інша, метиска, здавалося африканка або тунізійка.  Софія роздивилася навколо --  бруд, сміття, поламані старі меблі, старе ганчір’я, стало бридко. До неї під’їхав автомобіль, чоловік роздивився її і не кажучи й слова, від'їхав до дівчини румунки. Та з усмішкою перекинулася з ним кількома  словами, юркнула на заднє сидіння.  За півгодини вона повернулася. 
Софія старалася не привертати до себе уваги, їй була бридка навіть думка -- любити за гроші.  Вона не думала про те, що її чекає, якщо вона не принесе необхідної суми,  бо не мала про те ніякої уяви.  До неї підійшла метиска  і сказала:
-- Усміхайся, зваблюй, бо так ти нікого не спіймаєш.
-- А я й не хочу. -- відповіла Софія.
Дівчина похитала головою.
-- Краще тут з одним, ніж потім з цілою компанією п’яних чоловіків, які тебе гвалтуватимуть і знущатимуться доки ти будеш при тямі.  Це в них називається -- навчання й набуття практики та досвіду.  Я вже це пройшла, тому не раджу тобі пробувати.
Софія здригнулася,  горло стиснуло важкими  кліщами:
--То не може бути правда. -- прошепотіла вона.
-- Ой, дівчино, як ти ще багато не знаєш, як багато ще перетерпиш. Не накликай біду на свою голову, це пекло і ми тут маємо вижити. -- промовила. Вона ще щось хотіла сказати, але раптом замовкла і тінню кинулась  в кущі.  Нас оточила поліція, ну, не зовсім нас, мене і ще троє дівчат, які не встигли втекти. А я й не знала, що треба було тікати, отак я й опинилася в поліції.
Нас зібрали в одній кімнаті і почали викликати по одній, оформляли папери. Коли дійшла моя черга, то поліцейський сказав:
-- У нас поповнення, новенька?
Я розплакалася, але він зауважив, що плакати треба було раніше. Софія витерла сльози, що горохом котилися по щоках, пошморгала носом і продовжила. В мене не було до кого звернутися, друзів я не маю, родини теж. Нікого! Гарячково згадувала ваш номер, який мала пам’ятати. Почала просити в поліцейського, щоб дозволив  зробити один дзвінок. Він задумливо дивився на мене, коли до кімнати зайшов ще один і промовив:
-- Най позвонить. Видно, що вона ще не увійшла в смак своєї професії. Щось мені підказує, що вона не одна з них.
-- Так думаю і я. Ще не була в нас, а сьогодні не тікала й не ховалася. Стояла безпорадно й дивилася розгублено.. Хтозна, як так сталося, що стояла там на дорозі.
Софія повернула голову до Джорджо і промовила:
-- Я позвонила, бо більше нікому. Молилася в душі, щоб ви відповіли, щоб згадали мене. Ви були моя остання надія. Дякую.
Дівчина посміхнулася крізь сльози.
Надворі світало. Перші промені сонця позолотили купол церква, біля якої ми зупинилися. Джорджо запитав:
-- Що ти думаєш робити?
Софія чекала це запитання.
-- Ще не вирішила остаточно, але мабуть поїду додому, бо тут мені дуже страшно. Коли мене  знайде Лука, то я не знаю чим це для мене може обернутися. Але я не маю грошей, а головне -- документів. Не знаю, як мені вирішити цю проблему, бо мої документи залишилися в Луки.
Дівчина спохмурніла, опустила голову, дивлячись в підлогу.
-- Давай спочатку відпочинемо, це необхідно нам обом. Потім подумаємо, з якого боку взятися за рішення проблем.   Я так розумію, що тобі їхати нікуди.
Софія  похилила голову.
-- Ні, я не знаю де зможу сховатися, щоб мене не знайшов Лука. Я боюся.
-- Тоді їдемо до мене. -- запропонував Джорджо.
Софія вдячно усміхнулася.
 Поки Софія спала, Джорджо зв’язався з певними органами і домовився про зустріч.  Справа була не проста  він сам за неї взятися не міг, та й не мав права.Софія залишилася на цей час в його домі.
В поліції домовилися, що коли прийде Лука вносити за неї залог, то йому скажуть, що її відпустили, як на перший раз.  Софію шукали, але Луки не було ніде видно. Це було дивно, бо він завжди  був в центрі шумних збіговиськ та компаній. Така його відсутність насторожувала. Поліція слідкувала за будинком, згідно з розробленим планом. Але марно, Лука зник. В поліції розуміли, що Лука був не головним, але й не  останнім в цім ділі. Мало помалу збирали інформацію на всю банду.
Розв’язка була несподіваною, Луку знайшли з перерізаною горлянкою в своєму домі, а дівчина білявка зникла.  Одна загадка, потягнула іншу. Порушено кримінальну справу.
В домі Луки знайшли схованки з документами дівчат, яких розшукували або яких вже не було. Знайшли гроші та цінності. Знайшлися документи Софії.
Під час розслідування виникли цікаві факти: Дівчина білявка мала брата, який опікувався дівчиною. В них з Лукою сталася перепалка, як розповідали сусіди. Але невдовзі все стихло. Брат забрав сестру, що опиралася й не хотіла йти. Вони обоє стверджували, що залишили Луку вдома, він був живий. Загадку треба було розгадати, але це вже справа поліції.
Софія вирішила повернутися в Україну. Джорджо не стримував, бо розумів, що після пережитого їй необхідно побути вдома, де як кажуть, навіть стіни лікують. А там, хто зна...

ОЛЬГА

-- Гайда до моря, освіжитися хочеться.  Душно  ж як  --запропонувала Ольга.
Дівчата не відмовлялися, так юрбою, як вийшли з ресторану, побігли в сторону моря.
-- А  у нас з собою є! -- гукнула одна з них.
Пляшка  в парі з пластмасовим стаканом, пішла по кругу. Закушували цукерками, які хтось мав у сумці з передачі, отриманої з дому.
-- Я  йду купатися..
-- Хто зі мною? -- сказала Ольга.
-- Та ми не маємо костюмів, -- відповіла одна з дівчат.
-- Голі! Що  слабо? Ніч, хто нас бачить. -- під'юджувала  Ольга дівчат, роздягаючись сама.
На дурне, багато не треба, пропозиція сподобалася всім.  До води побігло троє, інші ще роздумували. Ольга була без одежі, дві її подруги, в бікіні, що не прикривали ніц. Вода була тепла, нагріта денним  палючим липневим сонцем, море лагідне й спокійне. Берег наповнився сміхом та дівочими голосами.
-- О, як тут весело, -- двоє чоловіків стояли й дивились, як жінки  продовжували своє свято. Це були, ті самі українки, які щойно вийшли з ресторану, де щось святкували, здається  день народження Ольги. А де ж це сама іменинниця? Ось вона, там в морі. Чоловіки роздивлялися дівчат, що хлюпалися в воді. Їх залишилося п'ятеро, решта, мабуть пішли  додому, а ці ще продовжують веселитися.
Один з чоловіків, почав швидко роздягатися.
-- Ти  куди, Анто? -- запитав інший.
-- Як куди, до дівчат, а ти?
--Я  ні. Я, звідси подивлюся, -- відповів йому друг, засміявшись.
Антон зайшов  у воду, дівчата притихли, а потім, сміючись дружно накинулися на нього розбризкуючи  водою. В місячному сяйві звабно колихалися й підскакували дівочі груди, білим маревом виблискували тіла. Тільки Ольга, що була зовсім гола зайшла глибше в воду і присіла. Вона впізнала, того італійця, що  весь вечір в ресторані, не зводив очей від їхнього столу. А він йшов просто до неї.
-- Не підходь, стій там, -- промовила Ольга.
--Чому?.--запитав Антоніо.
--Я без одежі.
-- То це саме те, що треба, -- засміявся Антоніо.
Він уже був близько. Дівчата замовкли і спостерігали за сценою, що розвивалася у них на очах, не знали, що його робити.
-- Олю, тобі принести труси? -- запитала одна з дівчат.
-- Не треба. -- відповіла Ольга.
-- Як ти?--запитала інша.
--Я, чудово. -- відповіла Ольга.
-- Я теж. -- промовив Антоніо.
-- Хочеш, я теж буду голий.
-- Ні, досить мене одної. --  відповіла  Ольга. Вона почала нервуватися вже й хміль вивітрився з голови.
Антоніо вирішив не підходити ближче, щоб не лякати й так злякану жінку.  Він легко пірнув у воду і поплив по місячній доріжці, а коли вийшов з води, то дівчата вже були одягнені.  Вони повернули спиною його друга, який сміявся й казав, що й так  все  бачив. Так жартуючи й сміючись, вони  познайомилися. Антоніо вийшов з води і підійшов до Ольги.
-- Вітаю. Хочу вас всіх запросити в нічний бар, що тут недалеко. Продовжуємо святкувати, завтра неділя, ніхто не працює.
Дівчата відмовлялися, але не дуже. В бар прийшли всі мокрі і галасливі. Дівчата побігли до туалетної кімнати аби привести себе в відносний порядок, хоч витерти розпливчату туш під очима, та поглянути в дзеркало. Чоловіки замовили випивку і вечір продовжувався. Всім було весело.
Антон провів Ольгу до її дому, вони обмінялися  телефонними номерами і домовилися про зустріч.
Вранці, Ольга порснулася від неймовірного  головного болю, що краяв  череп на двоє. Вона аж застогнала зробивши спробу поворухнути головою.
-- От  п’янь дурнувата, -- вилаялася Ольга.
-- І чого було смоли не напитися, може не так боліла б голова.
Згадувала своє вчорашнє святкування, з пам'яті виринали якісь обривки вчорашньої гульні, згадати все ніяк не вдавалося. Морське купання… пам'ять підкинула їй один з епізодів, о Боже, що то було, пробувала ще щось витягнути з тенет своєї пам'яті, але не виходило. Той італієць, він теж там купався, а далі?  Потім пили ще, вона зовсім зірвалася з “котушок”. От, чорт! Подзвонила до своєї подруги, в надії, що та зможе заповнити білі плями вчорашнього дня. Подруга допомогла згадати, але ліпше  від того не стало.  Вона була на голяка в морі… італієць, який пригощав їх...Що він про неї думає? А  чорт його бери, добре, що я його більше не побачу. Ольга, ще раз прокрутила в голові події вчорашнього дня і прийшла до висновку, що пити їй категорично заборонено, не вміє вона, а вчитися вже пізно.
З роздумів її вивів телефонний дзвінок, номер був незнайомий.
-- Я слухаю. Хто це? О…
Більше слів в Ольги не було, вона перейшла на звуки -- о, а, мм…, втративши дар мови. Від сорому почервоніли, навіть кишки в середині, не кажучи  вже про обличчя, що паленіло жаром.
-- Номер, я дала? Ой, як негарно вийшло вчора,  -- пробувала виправдовуватися Ольга.
-- Зустрітися? Не знаю, я не можу, маю подумати…
На більше Ольгу не вистачило, вона кинула телефон.  Оце, вскочила в халепу, воно їй треба, клеїла мужика, а тепер маєш проблему. Ольга лихословила й матюкалася, обзивала себе найгіршими словами, але що було те було.  А ще до всього , боліла голова. Називається -- погуляли, сердилася на себе Ольга.   Як вона могла так набратися, такого з нею ще не траплялося. Знову подзвонила подрузі:
-- А  той італієць, Антоніо, він теж купався? І що, а я? Як? Чорт. -- вилаялася Ольга.
-- Та дзвонив, та не піду я ніде, нащо мені того. -- Ольга  закінчила розмову з подругою і побрела вмивати своє сьогоднішнє лице, щоб змити вчорашній сором. Дивилася на себе в дзеркало, на розлізлу туш під очима, на червоні очі, на обрюзгле лице від вчорашньої гульні, Ольга аж застогнала:
-- Ну, й на кого ти схожа? Шкода тварин ображати, бо нема таких в природі, щоб напивалися, як ти вчора, -- говорила зі своїм  відображенням  Ольга.
Якось закінчила день, працювати було нелегко, голова боліла, не допомагали випиті пігулки, що їх проковтнула цілу жменю. Чоловіки похмеляються пивом, кажуть, що допомагає. Ольга лиш уявила пиво, як нудота,  бурею  піднялася з обуреного шлунку. О, ні, це не допоможе!
Ввечері подзвонив Антоніо, запросив зустрітися, але Ольга не мала ніякого бажання кудись йти. Хотілося лягти в ліжко й заснути. Але Антоніо чекав на неї в барі за рогом, втекти не вдалося.
-- Еге ж, вчора йому моя п'яна  морда сподобалася, а сьогодні хоче подивитися ще й на тверезу. -- засміялася з себе Ольга.
-- А що, піду, хай відчепиться,” наговорю сім мішків вовни”...
Антоніо зустрів її усміхнено.
-- Чому не хотіла приходити? З ким не буває. Повеселилися ви вчора, аж мені сподобалося. Я вже давно так не відпочивав. Веселі ви були.
-- Ти хотів мене бачити аби розказати, які ми були вчора?  Та я вже знаю, а дещо навіть пам'ятаю, ти не старайся. Перший раз бачив п'яних? Отакі  ми українки, --  п'ємо і гуляємо. -- сердито відповіла Ольга.
-- Тихо, тихо, ніхто нікого не мав на думці ображати. -- захищався Антоніо.
-- Я про інше хотів з тобою поговорити. Я тут ненадовго  приїхав до родини, а сам живу в Римі.  Ти мені дуже сподобалася, я хотів би продовжити наше знайомство.
-- Ти мене не знаєш, а може я алкоголічка і п'ю щодня. --  відповіла Ольга.
-- Та ні, я вже дорослий і навіть щеплений від поганих жінок. -- засміявся Антоніо.
-- А якщо ти помиляєшся і я саме така, як ти бачив вчора. --
не вгавала Ольга.
-- О, тоді, супер, бо буде весело, а я вже давно перестав веселитися в цьому житті.
Ольга замовкла, щось в цій фразі, сказаній з іронічним сумом, її насторожило. Вона взяла стакан з прохолодним напоєм і задумливо, дивлячись на Антоніо, почала пити. Вона чекала, що він продовжить свою розповідь, але Антоніо мовчав.
-- Я тут буду ще днів сім-- десять, а потім мушу їхати до Риму, мене чекає робота. Давай проведемо цей час разом, щоб краще пізнати один одного. Як тобі така ідея? -- сказав Антоніо.
-- Я заміжня. -- почала Ольга.
-- Не говори дурниць, ти вчора все розповіла. -- засміявся Антоніо.
--І що я сказала? То не правда. Ти що повірив п'яній жінці?
Антоніо задумливо дивився на  Ольгу, вона йому дуже подобалася. Вродлива білява українка з волошковими очима, ладно складена, фігурова, як статуетка, вчора, в місячному сяйві  була прекрасна, мов Венера. Він вірив своїй інтуїції  яка ще ні разу  його не підводила. Ольга втілювала всі його бажання, вона була жінкою його мрій.   Він її хотів, але бути занадто  наполегливим не смів, щоб не злякати.
-- Вчора ти святкувала своє п'ятдесятиріччя, що вдома маєш маму і дві заміжні доньки, що  внучка росте твоєю копією. А ось за чоловіка, я щось не пам'ятаю.
Антоніо  говорив, а Ольга гарячково шукала якесь виправдання своїй вчорашній безвідповідальній поведінці.
-- А, бачиш, не сказала, бо маю. Я заміжня і не можу з тобою зустрічатися.
Антоніо розсміявся:
-- Тому  ти нагородила його всіма  вишуканими епітетами та прокляттями, що аж стеля  в барі тремтіла. Любиш ти його якось по-особливому, як то кажуть “до смерті закохана”.  Тільки, ось “якби здох” то тобі не було б його шкода, бо “собаці -- собача смерть”. Дуже він тобі лиха багато приніс, що довелося їхати на заробітки, щоб дітей в люди вивести, бо “ та п’янь все з хати винесла”.
Ольга зрозуміла, що  своїм нетверезим язиком вибовкала все і навіть більше. Не думала й не гадала, що так розвезе її і вона втратить  контроль над собою. Який сором!.  Дурепа!
-- І чого ти від мене хочеш? -- запитала Ольга.
-- Я не хочу, я пропоную. Пропоную познайомитися ближче, щоб пізнати один одного, а потім вирішити, як буде краще для обох. Погоджуйся, бо через тиждень я поїду.   Мало часу, щоб переконати тебе, що я якраз той єдиний чоловік для тебе. Я хочу все і одразу.
-- І що це значить?
 Вертілася думка, що він якийсь хворий на голову, їй було  лячно -- його пропозиції, швидкість з якою він це робив, не даючи їй подумати, -- “вибивали землю з-під ніг”. А вона не хотіла, щоб хтось маніпулював і приймав рішення за неї.
-- Я маю подумати, все зважити, бо не звикла робити все так блискавично, мені треба час.
-- Звичайно, але поки я тут, хотів би бачити тебе часто, щодня.
Ольга збентежено відсторонилася, він був нахабно настирливий, а це лякало. Пропонував, наче у полон брав.
-- Я працюю тут, а не відпочиваю, як ти.
-- Знаю, але це якихось п'ять--шість днів, а потім, я поїду.  Маю в Римі власне підприємство і не можу бути довго відсутнім.
Це була якась маячня, якесь глузування над нею. Ольга нетерпляче повела плечем уявно скидаючи гет, ту непевність.
День за днем, вірніше вечори, вони проводили разом. Антоніо забирав її після роботи  і вони йшли гуляти, сиділи в кафешках  або просто  біля моря, насолоджуючись заходом сонця, та вечірньою прохолодою після душного дня. Все було так, як хотіла Ольга, Антоніо з усім погоджувався.  Це було не важко, бо його все більше захоплювала ця білява красуня з моря. Ночами він снив і марив нею, але не дозволяв собі прискорити події.  Чекав, як може чекати чоловік, але водночас волів і бажав її так сильно, що інколи йому боліло в паху від невгамовного бажання. Як він її хотів.. Але був терплячим, бо вона того вартувала, його білява красуня, його жадана жінка, що зуміла полонити з перших хвилин, як її побачив. Там, в ресторані, він спостерігав за нею, бачив як вона сп’янівши, стала розкутою, веселою і навіть трохи вульгарною, але такою  сексуальною, що  не міг відвести погляду.  Вона й сама не здогадувалася, якою сексуальною енергією володіє, такою жертовно-гріховною,  що запалювала на відстані. Це ж саме йому сказав і його родич, що був з ним в ресторані. Чарівниця, сирена, звабниця, розпусниця, спокусниця -- такими і не тільки епітетами нагороджував подумки Антоніо,  Ольгу.
В день, коли йому вже треба було їхати, Антоніо запропонував Ользі, --
-- Давай,  я куплю нам квитки і махнемо до Риму вдвох.
-- Ні, я так не можу.
Ольга вже нетерпляче чекала коли він, нарешті, поїде. Хотіла позбутися того нав’язливого почуття і постійної уваги, якими її оточив Антоніо за цей тиждень. Хотіла звільнитися, ще не знала від чого, але хотіла.
Ось уже пройшло кілька днів, як вона сама, не спішить на побачення з Антоніо, а спокій так і не прийшов до неї. Якусь частину її, щось важливе і незнане досі, Антоніо забрав з собою. Це ж треба такому статись, -- вона за ним сумує, їй бракує його жартів, погляду, що пестив ніжно по-голубиному, гарячого дотику руки, швидких, ніби вкрадених поцілунків в шию і плечі. Так до неї ніхто не відносився,  трепетно й бережно, як до квітки, рідкісної й делікатної. Несподівано, але їй його не вистачає, і сміх і гріх, чи якийсь гіпноз, але Ольга сумувала.
Антоніо дзвонив часто і постійно пропонував, -- кинути все до “дідька” і приїхати до нього в Рим. Одного дня, вона довго ходила навколо залізничної станції, зайшла і купила квиток на вечірній потяг, що мав вранці привезти її до Антоніо. Вирішила, що поїде, аби побачити, чим воно все скінчиться. Квиток купила, але не поїхала, передумала в останню мить. Антоніо образився і не дзвонив два дні.  Ще б пак, вона повелася по-дитячому, злякалася не знати чого.
На вихідні, Антоніо приїхав, бо вже не мав сили терпіти розлуку. Ольга зраділа йому.
--Як я за тобою скучив. -- Антоніо обняв Ольгу і притиснув ближче  до серця, що билося тільки для неї.Це був незвичайний вихідний, обом хотілося бути і знову бути разом. Антоніо любив Ольгу, обожнював її  тіло, виливав все своє бажання, черпав до дна свої почуття і переливав їх в море кохання. Знесилені, спустошені і щасливі, вони не могли насититися один одним.  Зливалися в п'янких поцілунках, віддавалися на милість всепоглинаючому почуттю, кохалися так, ніби це було востаннє, або ж вперше для обох з такою ненаситною пристрастю.
І знову потягнулися довгі дні  довгого тижня. Антоніо кликав Ольгу до себе,  не просто в гості, а назавжди. Ольга мала страх, не розуміла  чому і звідки він приходить, але їй було складно вірити комусь. Все було чудесно -- Антоніо, секс, проведений разом час, але насторженість і внутрішня напруга не залишала її. Ольга боялася, в черговий раз вляпатися в історію. Їх у неї вже було три, з кожної вона відходила довго з важким стресом і хворою душею.  Не везло їй з чоловіками, не знала вона щастя. Як часто кажуть “ не було зранку -- не буде до останку”, тому Ольга дмухала на холодне, бо вже опеклась не раз.
Молодою,  спішила заміж, бо брали.  Не те щоб боялася залишитися “в дівках”, це їй не світило, бо хлопців мала аж забагато, але всі йшли, то й  вона не відставала. Народивши двох дітей, терпіла всі знущання від чоловіка, який вийшов з тюрми (де сидів за розтрату) був вишукано жорстоким.  Виправився називалося, навчився ще більше, став ще гірший, всю свою дурну вдачу зганяв на ній. Діти його боялися, коли  був вдома, то  ховалися по кутах, аби  їх тато не бачив. До тюрми ще був хоч іноді людяний, а коли вийшов, то став гірше звіра, все його дратувало, все було не так.  І коли в черговий раз потрапив за грати і вже на довго, Ольга зраділа, наче виграла в лотерею.  Дівчата, попри всі негаразди, виросли хороші. Ольга з чоловіком розвелася, щоб ніколи більше не бачити, щоб забути все, як дурний сон. Приїхала до Італії, бо хотіла допомогти своїм дівчатам  стати на ноги -- вчила їх, купила квартиру, поки що одну на двох, на іншу ще мала заробити.
Завертілося нове життя, нові знайомства. Італійські чоловіки були ласі до українських жінок, а  білявки їх приваблювали, як квіти бджілок. Познайомилася з одним, але ненадовго,  виявився жонатим і жінка вислідила свого кобеля одразу. Влетіло обом, попала під роздачу і Ольга, змушена була міняти роботу. Він ще довго шукав її, але як кажуть “ не все в середу Петра”, Ольга на обіцянки  більше не велася. Інший був араб, цей одразу почав командувати, як їй одягатися, хусток накупив, щоб волосся ховала. Коли Ольга завважила, що їхні жінки не працюють, він зареготав,
-- То нашої національності, а ви жінки емансиповані, хочете працювати на рівні з чоловіками, то працюйте, хто вам заважатиме. В домі часто були гості, його національності -- сиділи, курили кальян, подовгу розмовляли на своїй мові, про щось запально сперечалися. Вона, в такі дні, мовчки подавала й забирала, робила все непомітно й невидимо, снувала тінню. Асан платив їй за це і досить добре, тому Ольга й терпіла те прислужування. Одного разу, всі вийшли на терасу,  один з його друзів залишився і почав приставати, вона кричала, кликала на допомогу, але ніхто не прийшов. Брутально зґвалтована, Ольга билася в істериці, а Асан сказав, що він змушений був поділитися, бо в них так заведено. Вона не є арабська жінка і її закон не захищає, жінки іншої національності можуть бути для всіх друзів, це є нормально. Він ще щось пояснював, але Ольга вже не слухала, бо все її єство заполонила думка -- тікати.  Вночі, коли Асан спав, вона зібрала свої нехитрі речі, залишивши куплений ним чорний одяг та купу хусток, пішла геть, подалі  від такого життя.
Подзвонила  давній знайомій, яка прихистила  Ольгу на одну ніч. Познайомила з італійцем, який мав вільну квартиру, де ніхто не жив; він охоче  допоміг. А ввечері прийшов з тістечками та пляшкою вина, навідати свою квартирантку. Ольга все зрозуміла, але куди мала подітися. Це було ще одним дурним сном, як казала її мама -- “з-під ринви та на дощ”. Італієць був ревнивим та скупим, за проживання Ольга платила не тільки тілом, а ще й грішми. Йому все було мало,  “благодійник” казав, що Ользі повезло, бо він їй допоміг, а не кожний на його місці вчинив би так. Ольгу від тієї уявної доброти, про яку не забували нагадувати  мало не щодня, вже нудило і вривався терпець. Втекла, переїхавши в інше місто, бо знала, що та гнида не залишить  її в спокої. Подруга  дитинства, яку пощастило відшукати, допомогла їй  знайти  роботу. Ольга на кінець відчула себе спокійно.
А тепер, цей Антоніо, не дає їй життя. Ольга боялася вірити, боялася ще раз потрапити в халепу. Навіщо їй той головний біль? Вже обжилася, завела собі подруг, аж ні, кидай все і лети чорт зна куди, чорт зна за чим. Він їй подобався, але жити разом, бути сім'єю їй  не хотілося. Знову бути комусь в наймичках, ділити гроші від дітей, а вона ще так багато їм мала дати, бо хто їм допоможе, як не мама. В плани Ольги Антоніо не вписувався. Одне діло, якийсь раз зустрітися, інше -- жити разом. Та й не вірила вона більше нікому, бо дуже боляче било життя, навчило бути обережною. Вона вже два рази купувала квитка і не поїхала.
Антоніо, не давав їй спокою, дзвонив, переконував, кликав. Їздити часто він не міг, бо мав своє невеличке підприємство по ремонту квартир, яке вимагало його присутності. Ось і сьогодні  поговорили, мало не полаялися. Антоніо категорично заявив:
-- Чекаю тебе через два дні. Хочу бути разом з тобою, чого ти губиш час. Я про все подбаю, довірся мені. Хочу зробити тебе щасливою, ти мені потрібна. Я хвилююся, не хочу втратити тебе, прошу. Ольга, не муч мене, чого ти боїшся?
Антоніо відчував вагання Ольги, розумів, що для неї це не просто, але сам вже так прикипів до цієї жінки, так вона запала йому в душу, що не було і дня, щоб він не думав про неї.
Ольга зібралася з духом і виклала всі свої сумніви й переживання, щоб не бавитися в обіцянки, а чесно все розкласти  на свої місця. На тому кінці повисла тиша, що аж різонула вухо, Антоніо мовчав. Ольга вимкнула телефон, скрушно зітхнула і заплакала. Десь глибоко в душі вона розуміла, що Антоніо став для неї дуже близьким, але лізти в петлю їй не хотілося. Краще порвати все одразу, ніж тягнути  й мучитися. Все, досить жити марними мріями, з часом ця біль пройде,  це Ольга  знала з гіркого досвіду.
Антоніо не дзвонив. Пройшло два дні, настав  вихідний, Ольга прибралася причепурилася, щоб вийти прогулятися. У двері постукали, відчинивши, вона вперлася обличчям в оберемок квітів, які тримав Антоніо.
-- Я приїхав за тобою!  Тримай, -- простягнув їй квіти.
-- А ось ще є додаток, -- то був  конверт з паперами.
Ольга почала читати --  контракт на роботу, де було досить чітко виписано всі пункти. Неочікувано й неймовірно, але вона починала працювати з першого числа, до якого було всього кілька днів. Антоніо передбачив все. Назад дороги не було.
Так почалося її життя в Римі. Життя, в яке привіз її Антоніо, щоб  зробити щасливою і йому це вдалося.
Вони вже давно живуть разом, але умови контракту Антоніо виконує по цей день, не порушуючи жодного разу. Він зрозумів, як багато важить для його Ольги -- незалежність.

Тютюновий аромат

Пробувши два роки в Італії, я повернулася додому, в Україну. Стомилася побиратися,  терпіти приниження, працювати день і ніч за ті трикляті єврики, яких однаково на все не вистачає, то чого його гробити саму себе. Почну себе жаліти і любити, бо всім на мене наплювати, а я ж в себе одна однісінька.
Остання робота, була просто не до оповідання, то був жах, який не легко забути. Джина була зла і жорстока. Ще не стара, сімдесят років, то в Італії ще не вік, була хвора на цукровий діабет. Хвороба не пошкодувала її, а може то за якісь гріхи,  несла такий хрест..Ноги мала в  ранах, а п'ят уже не було, випали кусками і сеньйора  була змушена ходити на пальцях, спираючись на палиці. Кажуть, що хворі на діабет, не відчувають болю, коли починають розпадатися на шматки; але сморід гнилого м'яса чути було в хаті, коли розмотувала ноги, для обробки медичними препаратами. Це треба було робити два рази в день, щоб стримати гангрену, що стрімко атакувала. Працювала в рукавичках, промивала рани і наклавши  мазь на тампон, забинтовувала ногу. Процедура не  з приємних, відвертала голову, щоб не дихати смородом.  Все нічого, але коли за все що ти робиш, зневажають, то вже верх цинізму. 
Одного разу, вона розізлилася, гірше, ніж завжди, і коли я в черговий раз проводила  дезінфекцію рани, вона підняла ногу і вдарила мене нею в лице, вкривши матюками та криками. Я піднялася з колін, витерла лице і промовила, що віднині  цю процедуру буде робити її донька. Як вона кричала, що я “дефиченто” і “шима”.  Іншим разом, коли я почала смажити два шматки м'яса, то стара застогнала, що я не маю їсти, бо то дорого для неї. Досить часто я чула від неї слова:
--І чого це я маю сидіти в інвалідному візку, а не ти.
Коли вже дістала по повній програмі, змушена була їй відповісти:
-- Маєш четверо дітей, то хтось із них займе твоє місце. А я маю своїх батьків, то буду хворіти їхніми хворобами.
Розуміла, що це для неї пусті слова, бо та злобність і злість, що кипіли в цій жінці мали десь вийти. В хаті  ми були тільки вдвох, то Джина, розрядку проводила на мені. Діти приходили рідко, сварилися між собою, бо ніяк не могли узгодити, кому забирати маму до себе додому, в мої вихідні. Джина не ладила з дітьми, а невісток та зятя не переносила на дух. Все в них їй не подобалося, все було не так. Дочка була крутої вдачі, своя кров, було видно одразу. Вона вміла вправити мозок мамі, та її боялася і слухала. Тереза, так звали доньку, казала їй:
-- Будеш вередувати, відвезу тебе додому і залишу саму, поки не прийде Ліна. Зрозуміла?.
Стара стихала, злісно ворушила вузькими губами, але мовчала, знала, що Тереза не жартує.
А я, вирвавшись на волю, дихала на повні груди, мені здавалося, що сонце світить яскравіше і трава зеленіша. Бути постійно з хворою людиною в хаті, то добровільна тюрма, в яку їдуть з України жінки, щоб заробити грошей на потреби сім'ї. Знають, що їх тут чекає, але їдуть однаково, бо вдома ніде заробити, та ще й не платять  і той мізер зароблений.  А жити треба.
Погулявши та зустрівшись зі своїми земляками, подругами та знайомими, з’ївши взятий бутерброд десь на лавці в парку або на сходах  величного палацу  римської старовинної споруди, поверталася назад у своє пекло. Та й не дуже веселі були наші посиденьки,  всі теми були розказнями про свою бабу  чи  діда. Вже  в котрий раз говорили:
-- Все досить, не будемо. Давайте про щось веселе, але розмова знову і знову поверталася  до проблем та роботи. Вже в сьомій вечора мала  бути в хаті, але навіть, якщо ще було бодай п'ять хвилин, то  не спішила заходити, насолоджувалася волею.
Отож, наївшись таких важких грошей, вирішила, що вдома їстиму сухий чи розмочений хліб, але ніхто не буде принижувати. Дочка вже доросла, має свою сім'ю, я живу сама на свою жебрацьку пенсію. Маю якусь грядку на дачі, де трохи вкрадуть, а трохи й мені залишається, той пхатиму біду поперед себе. Зарікалася, не їхати на заробітки, бо дуже вже черпнула лиха, надовго  вистачить.
Багато моїх знайомих, навіть рідна сестра ще гарують, звуть мене, але, як сказала ні, то ні. Таки досить. І не вірю я їм, коли хваляться , що їм там добре. Ага, я там вже була, бачила  те добро. Деякі вже й заміж вискочили, кому повезло, а кому.. аби не сама на старість бути. А про мене то ліпше самій, ніж якогось недоумка терпіти.
З сестрою часто розмовляю по телефону, то вона вже мені на голову не сідає, бо знає -- марно. Ось уже й вона хоче додому приїхати на два-три місяці, щоб здоров'я підтягти, в санаторій поїхати, зуби полікувати, до жіночого причандалля  подивитися, бо все може статися. В Україні то дешевше, всі так роблять, там заробляють болячки, а тут їх лікують. 
Моя сестра, Люба вже сидить  на торбах, чекає свою заміну. Нерви, каже має зірвані, тиск високий, голова болить, ноги викручує, суглоби  ломить.. Їде на три місяці, щоб все попідкручувати, підладнати, змастити та підмастити  в організмі. Каже, що роботу має добру, працює на сім'ї, діти вже дорослі.  Прибере,  попрасує, наварить, та й додому йде. Платять непогано.  Мені так не повезло, а від старих вже верне.  Може і я так би робила… але куди це мене в думках несе, я ні, ні.
Знову дзвонить сестра, каже, що заміна не приїде, бо захворіла, а шукати іншу вже нема часу. Пропонує мені, --
-- Ти чого, здуріла? Я не можу, в мене дача, город, пенсія, я не можу. -- пручаюся з усіх сил.  Розплакалася, каже, що я черства сучка, маю одну сестру і ту в гроб заганяю. А я, що винна. Оце тобі!  жаль її, звичайно, але чому це я маю їхати, боролися в мені протиріччя. Одна вона в мене і не правда, що  до дупи. Ну, не хочу я в Італію.  А сестру жаль, отак завжди, тиснуть всі на сентиментальність, а я людина добра, не можу відмовляти.
-- Ну, що Ліно, поїхали, сестру виручати. --  саркастично  засміялась я в душі. Сім'я  направду  була хороша. Діти виховані, на диво, бо тепер уже не виховують. За все дякують, не смітять, вибачаються, ти ба дива та й годі. Незвично все так. Потиху звикаю до них, а вони до мене. Захотілося щось смачненьке їм приготувати, бо що, що, а куховарити я люблю. Спекла, наварила; ой лишенько, ще й розцілували.  А малий, то такими вдячними оченятами дивився, що ось я й йому, соколику, ще щось придумаю.  Наші пляцочки, вам і не снилися, а  варенички, то не ваші равіолі.  Непомітно, прикипіла до сім'ї, стали, як рідні. Люба лиш сміється, коли сеньйора мене нахвалює, знала “клята”, що їй роботу збережу.
Допомогла сеньйорі з приготуванням до гостей, вона мене попросила. Прийшли друзі чоловіка, моя допомога була до речі, а мені ж не важко, бо і я люблю гостей.    Вона накривала  стіл, а я чаклувала на кухні,  викручувала в трубочку порізані огірки та шиночку, нарізала  з овочів квіти  та прикрашала  зеленню блюда, дивилася за пастою, щоб була “аль денте”. Почали приходити гості.  До мене доносився гомін і сміх, а також якийсь дивний запах диму, хтось курив, але курив,  тютюн  з фруктовим смаком. Той дивний аромат, діяв на мене  по-особливому, заворожував і приваблював. Смачно так, вишукано і незвично було  від такого тютюну. Я вийшла з кухні, з мисками в руці і очима вперлася в  високого чоловіка з сивим чубом,  та  пронизливими очима, в яких відразу  з’явилися бісики.
-- Ага, не для пса ковбаса. --подумалось мені. 
А  Вітторіо, так звали італійця, дивився лукаво й усміхнено.
-- Мабуть жонатий, але гарний, чорт забирай.
-- Ой, Лінко, а чого це ти губу розпустила, -- осмикнула себе подумки.
А він стояв і зацікавлено мене розглядав, слухаючи в пів вуха господиню дому. Усмішка дуже пасувала йому, а очі мав, “ну трясця його матері” такі проникливі та лукаві, що мені стало, якось не по собі. І це він тримав в руках люльку  з червоного дерева, з якої змійкою вився той пахучий фруктовий дим. Вітторіо злегка гладив люльку і той жест був таким звабним та сексуальним, що мені аж подих перехопило.
  Моє “я” ще щось там белькотіло, про щось там попереджувало, але де там, я, як миша до змії -- пручалася й впиралася, але не могла впоратися з позовом на клітинному рівні. Як впав в око, так цілою деревиною, це ж треба так. Давно мене так не крутило, щоб в голові стукало, а в животі метелики -- пурх-пурх. А я вже думала, що ця дурість не для мене,що я вже все пройшла, аж ні.
-- Це та вправна господинька, -- вивів мене його голос зі ступору. Вітторіо підійшов до мене, взяв мою руку і поцілував…
-- Кажуть, що ти кулінарка гарна І діти тебе люблять. Це в Люби така гарна сестра, а вона її від нас ховає,-- жартував Вітторіо.
А я стояла і не знала, як мені реагувати на таку увагу. На допомогу прийшла сеньйора Франка, --
-- Не страш мені Ліну, он вона, як почервоніла. Серцеїд клятий, вже тобі приглянулась наша красуня.
Ой, це про мене так. Зніяковівши, я почала відступати на кухню, Вітторіо підійшов до мене і сказав, ---
-- Я тобі допоможу розставити те,що ти принесла, бо бачу ти хочеш занести на кухню, а я з голоду умираю.
З цими словами він взяв з моїх рук миски, почав розставляти їх на столі. До мене раптом дійшло, що я ще не промовила жодного слова, а  це на мене було не схоже. Ліна проковтнула язика. Не знайшовши нічого мудрішого, я пробелькотіла,-
-- Дякую.-- І пішла до кухні.
Перевівши подих,  повернула свою  здатність мислити.  Я побачила, що він не має обручки, що був гарний, злегка нахабний. А тютюн, що він курив мав  якусь магічну силу, його аромат  хвилював, обволікав і  притягував. Ніколи не думала, що дим так може діяти, А може це й не дим…
-- Ой, Ліно, заносить тебе, -- активно включилось  моє внутрішнє “Я”
-- Але, так так, але я іноземка, он скільки, гарних італійок навколо, то що йому до мене. Після цих думок, стало якось зле, не хотілося,щоб так було  насправді. До кухні заглянула сеньйора Франка,  --
-- Ліно, ми тебе чекаємо. Давай віднесемо все разом і приєднуйся.
-- Та я, мабуть, піду додому, -- сказала я.
 -- Ні, ти навіть не думай, посидь з нами. -- заперечила сеньйора.
За столом   щось жваво обговорювали, але коли з мисками в руках з’явилися ми, всіпереключилися  на їжу, прихвалюючи та вплітаючи,( щоб ви думали) -- українські голубці. Всім сподобалися, а Вітторіо мрійливо зажмурив очі і промовив,--
-- От так би, кожен день. Смачно.
Він аж причмокнув і попросив добавки.
Було приємно.  Та, яка куховарка не мріє, щоб чоловік, який подобається оцінив, її кулінарні здібності. То я й знову впала в мрійливість..
-- О, Ліно, схаменися, диви куди тебе занесло. Ба, та ти вже заміж зібралася, -- кепкував мій внутрішній голос.
-- Ще цього тобі не вистачало, знаєш їх солодкі співи. Ти там вже була, той заміж тебе що нічого не навчив? ще хочеш голову в петлю всунути. Ну, Ні! -- критикувало мене моє сумління.
--  Але хлоп, нічо так.  Мені вже давно ніхто так не подобався. Я в свої п'ятдесят сім років, давно на собі хрест поставила. Та й перше моє заміжжя,   було  не з медом, тому, коли залишилася сама, нічого не шукала і не чекала.
Я старалася непомітно роздивитися Вітторіо, він мені подобався. Це був той тип чоловіків, які не допускали жінок дуже близько, але водночас це й приваблювало. Щось  було в його характері сильне і беззахисне.
-- Я підвезу Ліну додому, -- Сказав Вітторіо в кінці вечора.
-- Дякую, я на автобусі, -- спробувала заперечити.
Але Вітторіо вже стояв  у дверях, чекаючи на мене. Їхати було не далеко. Вітторіо запитував мене про моє життя, в Україні, йому було все цікаво. Розповів про свою роботу в банку. Зупинилися  біля будинку, де я жила. Ще говорили й говорили, розуміли, що треба  прощатися, але не хотілося обом. 
-- Я міг би, запросити тебе, завтра на прогулянку? -- запитав Вітторіо, коли я почала прощатися.
 Ну, Ліно, кажи, не можу, шукай причину, -- підказувало  моє-- Я. Натомість  губи прошепотіли:
-- Охоче.
 Перед побаченням, я стояла під струменем гарячої води і   мугикала якусь забуту мелодію. Чистила пір’ячко:  крутила, фарбувала, вертілася перед дзеркалом. Одним словом -- хотіла бути красивою -- чепурилася й хорошилася.
День пройшов чудесно, Вітторіо  був галантний кавалер, жартував і сміявся. День пролетів так швидко, що я вперше за багато часу, шкодувала, що година має тільки шістдесят хвилин. Бути з Вітторіо було приємно і хороше, він мені все більше і більше подобався.   Я відчувала, що і я йому не байдужа.
Вдома я ще і ще раз поверталася  до нашої прогулянки.  І раптом до мене дійшло, що я заскучала за чоловічою увагою,  за компліментами, за спілкуванням. Захотілося ще бути молодою і гарною, захотілося подобатися.  До смішного стало жаль, що я тут не маю гарної одежі, бо їхала на короткий час, одяг везла для роботи.  Захотілося все викинути  і нове купити, все змінити і поміняти.  Ох, як мене далеко занесло, а грошей  не так уже й багато, що б тут їх тратити, вдома -- стільки дірок, що всі й не залатаю. Хотілося -- перехотілося  і за гору закотилося. Все, геть з голови дурні думки.
На другий день, підсвідомо -- чекала дзвінка, а його не було. 
-- Ось так буває: злетіли і одразу -- сіли. -- кепкувало моє “Я”.
 Працювала, а думки верталались до Вітторіо, який припав до душі. Хотілося почути його голос, але… Сама себе жаліла, аж плакати  хотілося, сльози підступили так близько, що були готові вирватися на волю,  гірським потоком. Берем себе в руки, старушка, промовляла я вголос, добре, що була сама.  Як той Барон Мюнхгаузен, сама себе тягнула з болота, від своїх дурних думок та сподівань.
-- Ач, як губу розкатала. Ще нічого не було,  а вже болить. Воно тобі треба, Ліно, те переживання, -- питала я себе в душі.
Додому з роботи прийшла сеньйора Франка, якось ненароком  розмова торкнулася Вітторіо. Я дізналася, що він був жонатий, але жінка втекла з коханцем, прихвативши гроші й дорогоцінності. Дітей вони не мали. Прогулявши гроші, жінка захотіла повернутися назад, але Вітторіо не захотів навіть зустрітися з нею, щоб вислухати. Розвід зробив через адвокатів,  його довго боліла та підла зрада.  Живе сам, має своє житло, але жінок, як біду обходить стороною.  Франка говорила, а я чогось тихо раділа.
-- Дурепа репана, кому ти треба, прибиральниця, -- свердлом свердлила думка.
А сеньйора розповідала, що йому шістдесят два роки, ще трохи і піде на пенсію. Любить подорожувати, кожного року їде в якусь країну.  Вона ще говорила й говорила, розповідала про Вітторіо, він був їхнім давнім другом. 
-- Не з нашим рилом, в калачний ряд, -- подумала  я.
Закінчивши роботу, я вибігла на вулицю, щоки мені пашіли, хотілося скоріше вдихнути свіжого повітря, бо якось так розвезло душу від  тих розказнів. Поспішала до зупинки автобуса, як почула. -
-- Сеньйора, Ліна, машина подана.
-- Куди поїдемо?
Це був Вітторіо, його голос і його аромат тютюну, солодко --  фруктового.
На мить я зупинилася, так різко і так несподівано, що почала падати, але мене підхопили чоловічі руки.
-- Ой, не так швидко, -- засміявся він.
Я червона й розпашіла вся від сорому, що дурепа,  мало не розтягнулася до його ніг, готова була провалитися  на місці. Оце, тобі! А було б класно, зашпортатися й розтягнутися в усій своїй красі, отут на асфальті. Я аж очі зажмурила від такого видовища.
-- А я тут на тебе вже чекаю давненько, думав, що хтось вкрав Ліну, якийсь щасливчик встиг раніше мене. -- балагурив Вітторіо. Взявши під руку  повів  мене до автомобіля.
На кінець, я вийшла зі ступору і спробувала скорчити щось на зразок посмішки або якось виразити свою радість. Але та уявна мною картина, що я лечу шкереберть і плюхаюся перед ним на землю, не давала мені зосередитися.
-- Я приїхав незваний, ти не рада мені? Мені здавалося, що ти хотіла б мене бачити, -- очі йому посумніли.
-- Та ні, все не так! І я збиваючись та ковтаючи слова, шукаючи правильно  італійською, заплутувалася ще більше в своїй спробі -- пояснити, як би виглядав мій політ до його ніг. Він  зайшовся реготом, голосно й заливчасто.  Промовив крізь сміх:
-- І навіщо я тебе спіймав.
Ми знову сміялись. Люди йшли, дивилися на нас, посміхалися й собі. Отак сміючись ми підійшли до авто, щоб поїхати їсти піцу. Вечір був чудовий. Я забула, що одягнена була для роботи, без макіяжу, просто і по простому. Вітторіо не переставав мене дивувати, своїм характером, та вмінням бути галантним. З ним було легко і весело,  від нього не хотілося йти, хотілося, щоб час повз і повз черепахою або мурашкою, а не летів невблаганно швидко.
Вдома, я знову повернулася до своєї самокритики. Ще  дві неділі і я поїду додому, подумалось. А під серцем зрадливо защеміло.
-- Ліно, залиш те все, щоб не страждати, -- тлумачило  мені моє --Я.
Але з думок не йшов Вітторіо, так хотілося вірити в казку, хоч я й була вже застара для них. Але так хотілося, вірити, що ще щось може бути і на моїй тернистій дорозі, трішки щастя, трішки долі. Хотілося бути жінкою, бути любимою…
Подзвонила Люба, хотіла знати, чи я бува не передумала і схочу залишитися в Італії. Але, я розчарувала, коли сказала, що я тут тільки, щоб виручити її. Сказати сказала, а серце почало рватися не кусочки, уявляючи розлуку з Вітторіо.
На другий день, близько вечора, подзвонив Вітторіо, сказавши, що ми не можемо побачитися бо він має інші справи. Голос був якийсь чужий, він спішив закінчити розмову. Дивно.
-- От і все, станція березай -- приїхали -- вилізай. -- впала болем душа.
-- А, що ти собі, дурепо надумала, що  собі намріяла, -- так гірко нило все в мені. Захотілося плакати, ревіти від смутку та болю. Втрималася, бо додому прийшов  сеньйор і уважно подивився на мене, запитав:
-- Ти вже знаєш?
-- Про що? -- не зрозуміла я.
-- Вітторіо їхав на роботу на скутері й біля заправки посковзнувся на розлитому маслі, впав і зламав руку і розбив колінний суглоб.
-- Ні, я цього не знала, він подзвонив, але не признався, -- відповіла я.
-- Йому зробили операцію, він щойно вийшов з наркозу. -- повідомив сеньйор.
-- Можна, мені поїхати до нього? --   запитала я.
-- Я відвезу тебе. -- запропонував сеньйор.
Ми приїхали до лікарні, Вітторіо побачивши мене, зрадів і бісики аж заскакали в очах.
--О, бачиш! На цей раз впав я, не повезло.
-- Ага, не було кому тебе підхопити. -- розсміялася я.
-- Жаль, що ти не бачила, як я ефектно приземлився, гарно гепнувся, шкода, що тільки на одне коліно, міг би на два. -- кепкував  з себе Вітторіо.
-- Та ти не хвилюйся, он маєш руку до пари, все ж веселіше, ніж одна нога. -- підтримала я його.
 А мій сеньйор і друг Вітторіо, дивився на нас обох, не розуміючи, розсміявся і сказав:
-- Вам є про що поговорити, не буду  заважати.  Попрощався й пішов, а я залишилася біля Вітторіо.  Він лежав, але не виглядав безпорадним чи безпомічним, жарти сипалися з нього без упину.  Принесли вечерю, але їсти лівою рукою було не дуже зручно, то я й запропонувала його годувати.
-- Зумієш? Бо я вередливий, -- резюмував Вітторіо.
-- Зумію, бо я вередливих ложкою по лобі б'ю. -- розсміялася  я в відповідь.
-- Добре, що ложки тут одноразові, а то бідний мій лоб.-- сміявся Вітторіо. Жартуючи і сміючись, ми почувалися щасливі, наче були знайомі купу літ. Була ще одна проблема -- курити. Люлька, з якою він не розлучався, була в речах, але  курити не дозволяли. Вітторіо засумував, бо без свого ритуального курива не міг. Але його невгамовна натура й тут  веселилася й жартувала над собою.  Прийшов лікар і я зрозуміла, що завтра Вітторіо може йти додому і приходити на перевірку раз в неділю.
-- От і добре, а то курити хочеться, аж вуха в'януть. -- пожартував Вітторіо.
Лікар розсміявся.
Вдома, лежачи в ліжку думала про Вітторіо, розуміла, що за цей короткий час він став для мене дуже близьким. Я вже хвилювалася, що він сам вдома, що йому буде важко, що потрібна допомога. Бути самому в такому стані, не дуже добре.
На роботі, сеньйора Франческа, попросила не залишати Вітторіо самого.
-- Ми з моїм чоловіком вирішили, що ти йому зараз потрібніша, а ми почекаємо твою сестру Любу.
Так я  потрапила в дім до Вітторіо. Він уже був вдома і курив свою улюблену трубку, розповсюджуючи по всій хаті солодкуватий фруктовий аромат, що так бентежив мене.
Бути поруч з ним мені подобалося, а ще я побачила, ритуал набивання люльки, як він це робив пучками пальців розм'якшуючи тютюн, акуратно й бережно набивав трубку, притискаючи зверху металевим товкачиком. Чистив прохід, дмухав в  середину і запаливши, смачно випускав кільцями духмяний дим.
Ми розмовляли й жартували. Вітторіо з великим задоволенням їв все, що я йому варила. Йому сподобалася наша українська кухня. Я приходила вранці, а ввечері поверталася додому. За кілька днів мала приїхати  Люба.
Одного разу, Вітторіо примруживши очі запитав:
-- Ліно, а ти полюбила б інваліда?
 Але вчасно схаменувшись додав,
-- Ліно, ти мені дуже потрібна, давай спробуємо жити разом. Я, далеко не подарунок, але біля тебе почуваюся затишно й гарно. Сподіваюся, що  ти теж відчуваєш щось подібне, мені  дуже хочеться -- щоб ти була поруч.  Знаєш, коли я побачив тебе вперше, то аж не повірив, що ти існуєш, так  ти мені сподобалася. В глибині душі я надіявся, що зможу тебе якось завоювати. Я не вірив, що доля повернулася до мене лицем,  давно втратив на це надію.  Я не вмію пафосно говорити, але, якщо ти мені відмовиш, -- я помру.
Голос йому затремтів, а очі, що дивилися на мене були серйозні й задумливі.
 Він  накрив мою руку своєю і...  чекав.
  До мене дійшли сказані слова, а я спромоглася лиш кивнути  головою. Мене накрила хвиля такого невимовного щастя, що більше стримувати його не було сили.   Ніжність і почуття переповнили  мене до краю. Обнявши Вітторіо, я обняла цілий світ, мрії про  який ховала в глибині  душі і  ніколи в голос не промовляла.