Ангели? Ні, демони!

Ангели? Ні, демони!

-- Де наш син? Де  моя дитина!?--  кричала й плакала Оксана.   Розпачливий материнський крик краяв  серце,  проникав у душу.
-- Де наш син? Куди ти подів дитину?  Він маленький, йому треба маму. Навіщо ти забрав у мене сина? Звір! Ні, ти не звір, бо звір за свою дитину роздере на шматки, захищатиме і битиметься до кінця.  А ти, ти - монстр, ти чудовисько! Ти - людина без душі і без серця.  Що ти зробив з  дитиною?  За що? Віддай мені сина!
Цей крик материнського тужного  болю зміг би розтопити льодовик, але не торкався серця чоловіка.  Саверіо мовчки спостерігав за жінкою, що билася в істериці, і курив, як завжди, одну з своїх улюблених сигар. Йому мало би бути жаль, але він не пускав  до свого серця таких сентиментів.  Совість його не гризла, бо він попереджував одразу, що нічого в своєму житті міняти не збирається. Оксана своїм курячим мозком не захотіла  цього зрозуміти, а тепер плаче. І чого їй плакати?  Молода, ще  народить цілу купу. Ось і зрозумій цих жінок.
Її дзвінок вирвав його зі сну, підняв з м’якого ліжка і змусив прийти. Саверіо був стомлений і  злий на себе, що залишив увімкненим  телефон. Його ще хитало після поїздки, боліла голова. А тепер цей крик і ці звинувачення, виводили його з себе, але він стримувався, один Бог знає, яких зусиль йому це коштувало. Нервові жінки йому ніколи не подобалися, а істеричних --  терпіти не міг.
-- Чого ти репетуєш? Чого кричиш?
-- Ти що не бачиш, що дитини немає? Зник твій син, тобі байдуже, бо він тобі  був непотрібний. Це був мій син! Мій. А тепер його немає.Ти ж можеш допомогти, ти ж можеш?
-- Чого це я маю тобі допомагати? Ти все вирішила сама, не слухала, коли я тобі давав поради. А зараз, чого ти від мене хочеш? Шукати твою дитину? Йди в поліцію.
-- Тому, що ти знаєш, я відчуваю, що ти знаєш,  де моя дитина. Саверіо, він маленький,  йому треба маму, знайди його.
Оксана дивилася на нього поглядом повним благання і надії.  Вона чекала від нього допомоги, але Саверіо було байдуже, він не збирався навіть пальцем поворухнути заради дитини, якої він не хотів.   Головний біль тупим болем віддавав у скронях,  а втома  не давала йому зосередитися.
-- Ти мені краще кави міцної  запропонуй, бо я встав з ліжка, спішив до тебе і не встиг собі заварити.
 Підсвідомо, не задумуючись,  Оксана сновидою пройшла  на кухню, щоб заварити кави.
Саверіо подивився їй услід.
Коли вони зустрілися, це була молода, весела, життєрадісна і красива дівчина, що  приїхала на заробітки з України. Познайомилися в інтернеті. А чого? Тепер так всі знайомляться. Саверіо посміхнувся:
-- Оксано, а ти пам'ятаєш нашу зустріч? Я пам’ятаю, ти така була гарна, а зараз на що звелася? Поглянь на себе в дзеркало, хіба ти  така можеш подобатися?
Оксана вражено замовкла і якусь мить дивилася на Саверіо, як на ідіота. 
-- Щоб ти здох, щоб ти пропав, щоб я тебе ніколи більше не бачила й не чула. Кровопивця, мерзотник, наволоч, дітовбивця! Ти  і тільки ти вкрав мого сина! Не прощу тобі ніколи, чуєш, ніколи!  Чому, чому я тебе зустріла? Ти стільки  біди мені приніс,  ти  розбив, розтоптав  всі мої сподівання. Згинь з мого життя навіки, чуєш, вовкулаче! Навіки! Назавжди!
Оксана кинулася на Саверіо з кулаками, готова була роздерти йому рота і вирвати  ненависні очі.   Він  спіймав її за руки і завів їх за спину, сили були нерівні.  Оксані  від пережитого нервового стресу не стало снаги для подальшої боротьби.
Саверіо не звертав уваги на прокляття, що сипалися на його голову,  на  жіночий плач і сльози, на страждання й біль, на материнське горе й розпуку.  Він злісно усміхався:
-- Я тебе попереджував, що дітей мені не треба.
-- Як? Ти ж мріяв про сина схожого на мене, з твоїм волоссям і характером. Ти ж постійно шепотів мені на вухо, що могла би бути гарна доня в нас з моїми очима і твоєю вдачею?
-- А ти й справді повірила? Тобі це подобалося в ліжку, а я підігрував, щоб завести тебе.  Ти ставала такою сексуальною, такою ненаситною,  гарячою та невтомною. Мені це найбільше в тобі подобалося. Це проста гра чоловіка й жінки -- вони хочуть чути, а ми їм кажемо.  Наївна дурепа,  ти цього не знала?  Я що, подібний на батька, який буде міняти памперси і цьомати в дупку немовля? Та навіщо мені ці клопоти. Ой дурна ти, дурна, що тут скажеш.
-- Боже, це все була твоя гра, твій фарс, жарт? Яке лицемірство, який бруд, яка ти чорна й підла людина
- Ха-ха, а ти думала! Кохання-зітхання! Люблю жіноче тіло, а все інше не моє і не для мене. Хіба я тобі женитися обіцяв? Дитина без батька, це неприпустимо. Ну що ти можеш дати дитині? Ти -- чужинка без житла, без роботи, без нормальної спеціальності, без і ще сто раз без нічого… Нічого! Ти ще не зрозуміла -- хто ти є? Ким  виросте дитина біля тебе?
Саверіо випльовував ті слова зі злістю та ненавистю, жорстоко й брутально. Він розумів, що Оксана для нього вже пройдений етап, використаний матеріал і тому  не церемонився. А так було добре й чудово з нею.  Гарна і зовсім неосвічена в плані сексу, що йому неймовірно подобалося. Навчив  її всьому, чого хотів і що йому було до вподоби, вона була дуже старанною ученицею. Але все, кінець.
Оксана плакала тужно й надривно, вила й скавуліла… До неї ще не доходила вся правда і втрата, ще не усвідомлювала до кінця ту порожнечу, з якою їй тепер доведеться жити.
-- Це ж був твій син. Твій, розумієш, твій! Як ти можеш бути таким черствим?
-- І що це міняє?  Мені не треба дітей.
-- Максимко мав мої очі,  а рештою пішов в тебе. Він гарний, найкращий.  Я могла б його забрати з собою в Україну, він би ріс там зі мною.
-- А тобі це треба? Приїхати з заробітків без грошей і з дитиною. Ти ще матимеш дітей, заміж вийдеш. Чого ти надриваєшся?
-- Віддай мені сина!
-- Чого ти причепилася до мене? Звідки я можу знати, де ти поділа дитину.
-- Я!  Ти  причетний до зникнення мого сина. Я впевнена. Він тобі був непотрібний, ти не хотів його. Це моя дитина, віддай мені мого сина. Злодій!  Ти пропонував його продати, що - забув? А я пам'ятаю.
-- Ось воно як, тоді йди й заяви в поліцію, якщо впевнена, що це моя вина. А я подам зустрічний позов,  за наклеп.
-- Піду, а ти як думав, буду боятися, бо ти теж поліцейський. Мене вислухають.
-- Та йди,  хто тебе тримає.  Ти покликала мене сюди, щоб викричатись і вилити на мене свої підозри. Може досить  і ти почнеш розказувати, як це сталася.  Я вже вдосталь наслухався твоїх завивань і криків, а сльози на мене не діють, ти ж знаєш. Розповідай, ти ж мене для цього хотіла бачити?
Оксана сіла, змучена й знесилена. А й справді, як це сталося? Не все пригадує чітко і ясно, все неначе в тумані. До неї приходили дві подружки, вони сиділи, пили, розмовляли, знову пили. Маленький  Максимко спав. Вона гуляла з ним перед приходом дівчат, а потім разом з ними. Вони по черзі возили його у візку, а потім ще пили. Дівчата пішли додому,  вона лягла спати, а вранці -- дитини нема.  Голова болить ще й досі, а пам’ять   ніби відбило. Що це було?  Де дитина? Оксана знову заголосила.  Що  розказувати?  Не пам’ятає  нічого. Вона вже дзвонила до обох жінок, щоб ті допомогли їй щось згадати. Одна злякалася, бо  без документів і якщо треба буде свідчити, то не піде, бо   депортують. Інша ще й досі носиться з головним болем і не хотіла балакати, послала до дідька. Як же це сталося? Дитину викрали з хати. Хто міг зайти?  Ключі має Саверіо, Оксана знову заплакала, розуміючи всю свою безвихідь. Вона ніколи не була пиячкою, не напивалася так, щоб нічого не пам’ятати, такого з нею ніколи не було. Як, як це могло статися? Головний біль знову стиснув  скроні і болем віддав у серце.  Дівчата  пили горілку, принесену  з української крамнички,  а вона  пила вино, яке мала зі старих запасів, чи пила ще щось,  не пам’ятає.  Тільки тепер до неї почала доходити дивна і несумісна ситуація. Якась маячня, якась дурня, незрозуміло все, немає пояснень.
-- Ой, горе ж мені, горе! Як я буду з цим жити! Хто ж мені повірить?  Скажуть, що це я така мама і дитину пропила! Як я це буду пояснювати, як… -- Оксана плакала  й плакала. Їй стало по-справжньому страшно від розуміння, що в тому, що сталося, є її вина.
-- Була п’яна! -- жахливість ситуації була очевидна. 
Саверіо дивився холодно й байдуже на муки й біль Оксани. Ніякого співчуття, співпереживання чи просто людського розуміння в нього не було, лиш байдужість.
-- В поліцію доведеться йти, але добре подумай, що ти там казатимеш. А доведеться розповісти все і про своїх подруг, про вашу чергову п’янку теж доведеться розповідати. Йди, йди і напиши заяву, що у п’яної українки пропала дитина.
-- Ти ж знаєш, що  я не п’яниця, навіщо  говориш.
-- Це ти будеш доводити в поліції. Хто тобі повірить? Аналізи скажуть інше.
-- Я не піду.. Я… я боюся…
-- А що будеш робити?
-- Поїду додому. Хто мене там шукатиме.
Оксана гарячково зважувала ситуацію.  Темтіла чи то від страху, чи то від похмілля, яке виходило з голови. Вона розуміла всю складність ситуації, від якої й до тюрми недалеко.  В Італії дуже серйозно ставилися до таких речей. Діти тут були на першому місці, про них держава дбала й їх охороняла.
-- Саверіо, допоможи! Що мені робити?  Я боюся.  Боже мій, ну чому це мало статися зі мною. Я тобі першому подзвонила, бо це і твій син, допоможи. 
Оксана підняла заплакані очі, повні болю і благання, але зустрівшись з глузливим холодним  поглядом, опустила їх. Сиділа, зіщулившись, ввібравши  плечі, злегка погойдуючись, ніби колисала лихо, що так зненацька звалилося на неї. Вона вже не плакала, не мала сліз і не мала сили. Їй хотілося померти. Ненависть до самої себе ширилася лавиною й заповнювала все єство. Як їй жити з цим, як?
Саверіо мовчки дивився на знищену жінку, що зраненим звіром  щулилася  й тремтіла  від важкої ноші, що віднині давитиме залізними лещатами душу. Десь глибоко  в його серці  ворухнувся маленький вогник співчуття, який як з’явився, так і згаснув.
-- Саверіо, чому ти мовчиш? Порадь, що я маю робити? Це і твій син, хоч ти не признав його своїм. Хіба ти не маєш серця, хіба тебе не мати народила?
-- Чого це ти зараз взиваєш до моєї совісті? Я тобі не чоловік і не збирався ним стати. Дітей  я не хотів, про це ми говорили й обговорювали багато разів. Ти сама  вирішила  все по-своєму, а зараз шукаєш  розуміння.  Хто ти є? П’яниця! Дитина моя? А це ще треба довести. Ви понаїхали сюди всі якісь ніби з іншої планети. Думаєте, розставивши ноги, спіймати жениха? Це не я і це не зі мною, ти знала. Я тобі не обіцяв женитися, не обманював з самого початку.  Мені було добре з тобою  і я користувався моментом. Ти ж теж отримувала задоволення, чи не так?  Ось такий наш життєвий розклад, все чесно.
-- Ти не той Саверіо, якого я знаю. Ти потвора, ти збоченець, гадина.
Оксана кинулася на чоловіка з кулаками.
-- Досить! Що ти собі дозволяєш. Випий заспокійливе, чай ромашковий тобі вже не допоможе, треба щось сильніше. Якісь краплі чи пігулки, якщо не можеш взяти себе в руки. А може  треба, як у вас кажуть --  похмелитися, щоб голова на місце стала, -- він гидливо скривився й відкинув Оксанині руки від себе.
-- Замість кричати й  лити сльози, шукай дитину і думай, що скажеш в поліції. Я йду, з мене досить твоїх сліз, неприємно дивитися на заревану й розтріпану, мов фурія, жінку.
Оксана вже не плакала, вона скавуліла жалібно й тужно.
Саверіо вже не слухав її, він повернувся, щоб йти геть. Як раптом над його головою пролетіло щось важке й розбилося об стінку.  Скляна ваза, якою Оксана запустила в нього, розсипалася на дрібні скалки.
-- Гадина, гадина, я не здивуюся, що це твоїх рук справа, бо хто міг вночі викрасти дитину? Ти маєш ключі і це ти зробив. Ненавиджу тебе, покидьок. Я так все й розповім в поліції.
Саверіо злісно дивився на Оксану:
-- Не зли мене, бо пошкодуєш.
-- І що ти мені зробиш? Я піду в поліцію, просто зараз і про все, чуєш, про все розповім. Але й ти відповідатимеш, бо твоє ім’я буде фігурувати в моїй заяві, а це кине тінь на твоє таке “чесне й чисте” ім’я. А що мені вже втрачати? Тобі ж є що.  Ось тоді й побачимо, хто є хто.  І най я буду чужинка, яка приїхала сюди в пошуках заробітків і кращої долі, а ти скористався моєю необізнаністю.
-- Ти що думаєш, там в поліції комусь є діло до твоїх дурних сентиментів? Вони питатимуть факти, а це вже інша річ.  Ми з тобою не живемо разом і вже давно не зустрічаємося. Те, що ти шукаєш винних, мене не стосується, бо я на раз два можу довести свою непричетність до зникнення дитини. Мої свідчення тобі не допоможуть, вони скоріше затягнуть зашморг відповідальності  на  твоїй шиї. В Італії таким не жартують, діти  в нас під особливою увагою і опікою, тому доведеться відповідати тобі. Бути матір’ю -- це не тільки народити, а ще й виховати, а не напитися до нестями й не знати, де поділося  дитя.  Мені тебе жаль, але я не можу нічим допомогти.
Саверіо зачинив за собою двері.
Оксана залишилася одна зі своїм болем і зі своїм горем.  І чого вона чекала від цього покидька, він дійсно нічого їй не обіцяв? Вона сама собі придумала його любов, бо так хотілося кохати й бути коханою, натомість пізнала  біль та розчарування. Саверіо вмів бути галантним та  вишуканим, вмів подобатися. Багато знайомих жінок їй заздрили. Жінка сиділа в задумі й перебирала в пам’яті минуле.
Коли вона його зустріла, то вподобала одразу -- високий, статний, підтягнутий, а в поліцейській формі -- неперевершений красень. І як тут було не закохатися,  простій дівчині з українського села? Чорне волосся, чорні очі,  білосніжна усмішка,  італійський гумор та залицяння -- це ще не всі якості,  якими вирізнявся Саверіо поміж інших.  Схожий на актора або модель, що зійшов зі сторінок  модного журналу, взяв її за руку і повів у чуттєвий світ сексу та насолод.
Згадала, як одного разу, вони прогулювалися по ярмарку на Порта Портезе. Чого там тільки  не було --   нового і старого! Найбільша  “барахолка” в Римі, де торгували всім і вся, товари на всі смаки і для всіх. Оксана приміряла гарненьке хутро з норки, воно була  майже нове і дуже пасувало  їй. Покрутилася перед дзеркалом, зауваживши, як їй гарно.  Саверіо тоді купив їй у шубку. Оксана згадала, як раділа зі своєї обнови, як приміряла вдома з чобітьми та шаликами.  Вона розуміла, що сама ще не могла б собі дозволити витратити  кілька сотень євро, бо ще не заробила стільки. Заробляла  небагато,  платила за ліжко, харчі та проїзд, залишалося трохи грошей, які вона посилала своїй мамі.   Їй, молодій, хотілося одягнутися, хотілося виглядати гарно, бути привабливою. Раділа вона новій білизні, на яку Саверіо щедро тратився, бо і йому подобалося розглядати Оксану в новому вбранні, що робило її сексуальною та привабливою. Оксана не противилася, якщо йому так подобається, то най буде. Жінки в кімнаті заздрили їй, вона це бачила.  Та їй було до них байдуже, вона молода і хоче жити. Оксана почала звикати до такого життя -- обнови, ресторани, готелі, поїздки. Таке життя їй подобалося, а Саверіо вмів любити, обсипав  її ласкою та бажанням. Оксана подумувала про сім’ю та дітей. Хотіла свою квартиру, хотіла бути  в ній господинею та мати люблячого чоловіка.  Саверіо завжди відбувався жартами, коли вона заводила про це розмову. Він не розділяв її поглядів, говорив, що вони ще молоді і ще треба погуляти обом, та брати від життя все найкраще.  Згодом він запропонував їй зняти окрему квартиру, щоб бачитися частіше і бути більше разом. Оксана не тямила себе від щастя,  літала окрилена й радісна. Це вже було схоже на сімейне кубельце, про яке вона так мріяла. Витратила гроші, щоб зробити своє житло  затишним  і комфортним.  Саверіо теж допомагав їй,  приносив продукти та підкидав гроші на оплату квартири.   Часто залишався на ніч, а вранці вона будила його поцілунками та запашною кавою.
Інколи до неї приходили подруги. Одна з них одного разу сказала, вислухавши Оксанині вихваляння  про Саверіо, який і щирий, і добрий, і щедрий, і люблячий:
-- А чому  би ні! Він економить. Платити готелі, ресторани та робити подарунки -- коштує. А так має задоволення за половину, а може й менше, суми.
-- Ти мені заздриш. -- відповіла Оксана.
-- Та нема чому тут заздрити. Ти подумай добре. Та я думаю, що ти це сама знаєш. Скільки разів в місяць ви зустрічалися раніше? П’ять, десять разів? А це рахуй більше сотні щоразу, отже, математика проста.  Ти щаслива і йому дешевше.
Оксана образилася на ту подругу і більше її не запрошувала. Не хотіла мати заздрісних в своєму оточенні, ще пороблять щось, так думала Оксана. Але неприємний  осад від її слів залишився. Десь глибоко хробачок сумніву закрався і точив її, -- все було майже так, як сказала тоді подруга. Саверіо своєю любов’ю витіснив ті сумніви. Вона часто пропонувала йому переїхати до неї й жити разом, але він сміявся і говорив:
-- Маленька розлука зміцнює кохання. Разом ми набриднемо одне одному швидко, а так, на відстані, краще. Я спішу до тебе, бо хочу обняти, а ти чекаєш мене і готуєш щось смачненьке. Чого ти  хочеш? Того рутинного щоденного життя від якого чоловіки тікають і шукають розваг на стороні?  Хочеш, щоб я бачив тебе щодня і почав шукати недоліки?
-- Жити разом з тобою  однією сім'єю, мати дітей, чекати тебе з роботи, бути твоєю дружиною. -- відповіла Оксана. Вона тулилася до його плеча, шукаючи захисту чи чекала ствердження своїх слів. А Саверіо сміявся, підхоплював її на руки і ніс в ліжко -- “робити дітей”, як вона хотіла.  Якщо хлопчика, то схожого на неї з її голубими очима і його чорним волоссям, а дівчинка, то тільки на нього, бо він у неї гарний. Оксана враз забувала всі свої протести і розчинялася в його умілих  руках та мліла під натиском його почуттів, якими він вмів щедро осипати.  Почувалася  щасливою й бажаною, а що ще треба  жінці. Отак вони жили.
-- Саверіо, а чому ти мене не знайомиш зі своїми батьками?
-- Не зараз, бо моя мама почувається зле, а вона любить приймати гостей  і частувати своїми кулінарними шедеврами, зараз якраз нездужає трохи. Вона не зможе оцінити тебе належним чином.
-- Давай я приготую щось смачненьке, а ти запроси їх до нас.
-- Я подумаю і скажу тобі потім. -- погоджувався Саверіо і обіймав задоволену Оксану.
Вона розповідала своїм подругам, хвалилася, що скоро в неї все зміниться  і вони з Саверіо одружаться.  Подруги не перечили, схвально кивали головами, радіючи за Оксану. Лиш Ганна, старша роками від них усіх,  вже  мала  своїх   дорослих дочок, лиш вона критично поставилася:
-- Курчат  рахують восени. Не кажи гоп, поки не перескочиш.
Такими в’їдливими фразами холодила запал Оксани.
-- І чого ти, Ганно, така недобра?
-- А ти чого така дурна? Віриш казкам  ще й досі. Брехун  він, твій “коханий”, брехун. Не вірю я йому, ой не вірю.
-- Та він мене на руках носить, а тебе не хоче ніхто, ось чому ти така злюка! -- випалила Оксана.
-- Дивись, аби він тебе не впустив з тих рук, бо вдаришся боляче, коли впадеш додолу. -- не вгамувалась  Ганна.
-- Та не сваріться ви, чого завелися, як бабки-перекупки, досить вже. -- зупинила всіх Люба.  Жінки  замовкли, лишаючись кожна при  своїй  правоті.
Оксана приходила  в неділю, щоб зустрітися зі своїми краянами, але після таких гострих зауважень від Ганни уже не летіла, як раніше бувало. Їй не хотілося у вихідні бути одній, бо Саверіо   досить часто в такі дні працював.
--Такий  незамінний брехун, а ти всьому віриш,  -- не вгавала Ганна.
-- Вірю, бо люблю. А ти сичиш гадюкою, бо заздриш, -- відповіла Оксана

-- Та чому ж тут заздрити? Крутить він тобою, як циган сонцем. Ти ж йому навіть дзвонити не можеш, бо “їх” не можна турбувати, глупа ти баба. Приходить, коли сам хоче, а ти сидиш і чекаєш. Хіба на таке можна заздрити? Я стара, але такого життя не хотіла б. Молода, десь вийти, поїхати, щось побачити, а ти що -- робота -- хата -- робота. А ще забула -- чекання на кохання. Ой, Оксано, подумай над своїм майбутнім, бо нема його в тебе з ним.
-- Та чи ти мені мама, щоб мене “сповідати”, сама якось розберуся.
Оксана старалася ігнорувати Ганну, спілкувалася з іншими жінками, але гіркота від сказаних слів не проходила. Глибоко в душі, вона й сама так думала, але жила надією, що ось настане день і все піде по-іншому.
-- Така вредна та Ганна, хоче їх розвести, лиха, мов свекруха. -- думала Оксана.
Ввечері, коли прийшов Саверіо, Оксана згадала йому про обіцянку познайомити з батьками, але наткнулася на таку ворожість, що аж затерпла від несподіванки.
-- Ти що думаєш, я не пам'ятаю? -- розсердився Саверіо. -- Говорив я їй, але вона й чути не хоче, щоб кудись йти. Моя мама, звикла приймати гостей в себе вдома. Як ти не можеш це зрозуміти?
-- То добре, най буде так, як ти кажеш. -- здалася Оксана. Більше до цієї теми вони не поверталися.
Та якось і не виходило, бо Саверіо став бувати в неї все рідше і рідше. Оксана чекала на нього завжди, а йому не завжди вдавалося вирватися з роботи, якої ставало (як він говорив)  дедалі більше. Тому, коли він знаходив можливість прибігти на годину-другу, то вона не хотіла псувати такі бажані й короткі зустрічі. Най  вже колись, потім.
А потім… Потім все змінилося, все. А потім вона завагітніла. Несподівано. Саверіо завжди був досить обережний і вона теж, знала, що ще на на часі думати про дітей, але … Для Оксани це був стрес і шок, від якого вона довго не могла отямитися.
На день народження своєї подруги  Оксана відчула себе зле: паморочилося в голові, а нудота не давала можливості проковтнути шматок хліба.  Оксана вибігла до вбиральні, глянула в дзеркало і не впізнала там себе, зблідлу й посірілу. Іменинниця почала вибачатися, переконуючи, що все було свіже і щойно приготоване. Ганна уважно подивилася на Оксану, похитавши головою, сказала:
-- Приїхали.
-- Ти про що? Я тебе не розумію.
           -- Головне, щоб ти себе зрозуміла. -- відповіла загадкою Ганна.
Свято ще було в повному розпалі, а за Оксаною приїхав Саверіо. Вона радісно поспішила до свого коханого.
-- Може зайдеш і привітаєш мою подругу?  -- запропонувала Оксана.
-- Я втомлений, хочу помитися і спати.  Не хочу  красти в нас наші хвилини, скучив за тобою. -- ліниво  обізвався Саверіо.
Оксана швиденько заскочила до  авта, притиснулася до чоловіка і зажадала:
-- Давай швиденько, бо я теж неймовірно скучила.
Нудота  пройшла, та Оксана вже й думати перестала, захоплена вихорем почуттів.
Життя йшло своєю ходою, не залишаючи часу для якихось сумнівів та роздумів. Вона ранками спішила на свою роботу, все було, як завжди. Щоправда, вона почала круглішати і більше їсти, набрала пару кілограмів, але не надавала цьому значення.  Саверіо сказав, що так вона йому  більше подобається.
Однієї неділі  Ганна, дивлячись на Оксану, запитала:
-- Ти на якому місяці?
-- На Венері я,  Місяць то близько, -- огризнулася Оксана.
-- Ой, та ти ще дурніша, ніж я думала. Ти що не знаєш, що вагітна? То ти й справді не знаєш? Боже, милий! -- Ганна від здивування аж знітилася, не знаходячи слів. -- Ой, лишенько! Коли в тебе останній раз були критичні дні? Ти пам’ятаєш?
-- Чого ти причепилася, якраз два тижні, як були.
--  Не вірю. Давай купимо тест на вагітність. Сходи до лікаря, бо ти дуже змінилася. Щось з тобою не те, дівчино. І що -  цикл нормальний? Нічого тебе не насторожує? -- Ганна сипала запитаннями й сипала.
-- А тоб  що до того?
-- Оксано, не дурій. Я тобі не ворог,  інколи сердита на вас бездумних, то не від зла -- переживаю  за  дурних дівок. Своїх вдома маю, тому й хвилююся, як мама, й за вас, бо  ви далеко від дому.
Оксана зайшла до аптеки й купила тест на вагітність.
-- Ось зараз вдома зроблю, щоб заспокоїти тебе.
-- То для тебе треба, -- засміялася Ганна.
Вдома зробила тест.
Дві поділки! Це помилка, не може бути, ніяк не може бути.  Але наступний тест видав такий же результат.
-- Чорт, що робити? Як же тепер?
Оксана подзвонила до Саверіо, але абонент був поза зоною, або телефон вимкнено.
-- Мабуть, працює.
Вона ще кілька разів набирала його номер, але гудки обривалися. Без сумніву, телефон було вимкнено.
-- Дивно.
Проте нічого дивного, вона на своїй роботі не мала часу до розмов, а ввечері Саверіо дзвонив завжди. Це якось так вже повелося ще від початку їхнього знайомства. Обох це влаштовувало.  Сьогодні він був їй конче необхідний, а зв’язку не було. Оксана стримувалася, щоб не плакати.
Саверіо подзвонив наступного  дня.
-- Що сталося ? Я дуже зайнятий, роботи валом, ніколи вгору глянути. Сьогодні не зможу приїхати, побачимося, як розгребуся  тут з усім,  потім  подзвоню, не сумуй.
Оксана хотіла щось сказати, але в слухавці вже тривогою били короткі гудки.  Час не йшов, час летів, а Саверіо не приходив і не дзвонив. Оксана записалася на прийом до гінеколога.
-- Вітаю, ви вагітні вже майже  три місяці.  Необхідно здати всі аналізи і пройти огляд у решти лікарів, стати на облік. -- радила лікарка Оксані.
-- Три, це багато? Ще можна зробити щось?
-- Ви не хочете дитини?
-- Я... я не знаю… Мій друг ще не знає про мою вагітність.
-- Ви не заміжня?
-- Ні, ми зустрічаємось. Але ми збиралися поженитися.
Лікарка з сумом подивилася на Оксану.
-- Він італієць?
--Так, ми разом вже майже два роки.
-- Тоді чому вас це хвилює? Наші чоловіки люблять дітей. І може це буде поштовхом до одруження. Ви йому скажіть, все буде добре. А про аборт вже пізно думати,  термін завеликий.
-- В мене були місячні, правда небагато, але я приймала протизаплідні і не хвилювалася, -- Оксана ще не могла отямитися.
-- На жаль, немає  стопроцентного захисту, бувають винятки. Якраз з вами й стався той самий випадок --  один процент з тисячі.  Прошу вас не хвилюватися -- діти то велике щастя. Знаєте, як багато благополучних сімейних пар хочуть мати дітей і не можуть.   Багато жінок мріє почути слово “мама”, відчути тепло дитячих рук і спіймати сонячний усміх своєї дитини. А у вас все це буде, хіба можна нехтувати таким дарунком долі? Все буде добре, ось побачите.
Лікарка обійняла Оксану за спину і повела до виходу.
-- Приходьте ставати на облік. Я на вас чекаю.
Саверіо з’явився за кілька днів. Він був якийсь злий та невдоволений, одразу накинувся на Оксану:
-- Ти чого це мені роздзвонилася?  У нас з тобою домовленість, що тобі дзвоню я. Що тут не ясно? На роботі не можу відповідати, а ти як здуріла, не перестаєш наярювати. Яка така необхідність, що такого супер важливе сталося, що ти не можеш почекати?
-- В мене є для тебе важлива новина. -- Оксана перевела подих і подивилася йому прямо в вічі. -- Я вагітна.
-- О чорт, ще бракувало тільки цього. Ти що не приймала пігулки? Як таке могло статися?
-- Приймала я все, але бувають винятки і я в нього потрапила. Що будемо робити?
-- Ти знаєш, жінки всі  знають, що робити в таких ситуаціях. Чого ти мене питаєш?
Слова жорстокі й холодні падали камінням в її душу. Їй стало зле, але вона втрималася, щоб  не кричати, щоб не завити від болю.
-- Я не можу вбити цю дитину. Це наша дитина, як ти не розумієш!  В мене вже великий строк і аборт робити не можна.
-- Мені байдуже, як ти вирішиш цю проблему, вона твоя, а я тут ні до чого.  Я  не хочу дітей і не обіцяв тобі нічого.  Думав, що відпочину тут, але бачу, що треба їхати додому.
Саверіо повернувся, щоб йти геть.
-- Ти не можеш бути осторонь, бо це твоя дитина. Це твій син чи може донька, як ти можеш бути таким черствим та байдужим? Саверіо, це серйозно, це наша дитина. Ти не можеш так зі мною вчинити. Що я буду  робити сама з дитиною? Ти не маєш права  залишити  мене зараз, коли  потрібна твоя допомога.
-- Тобі треба грошей, я дам, але позбався дитини якнайшвидше. Ось і все що можу тобі сказати.
Він порився в кишенях, витягнув гроші, залишив їх на столі і  вийшов з квартири.
Оксана ще не вірила, що він пішов. В неї жевріла надія, що Саверіо передумає і повернеться. Але цього не сталося. Залишалося довбати головою в стінку, вити, кричати, щось робити, щось придумати… Оксана подзвонила   подрузі, та не забарилася приїхати. Вислухавши Оксану, сказала :
-- Оксано, така твоя доля. Дитину виростиш  сама. Ти не перша й не остання. Такий твій хрест. Але ти не панікуй, якщо треба, я допоможу. В Італії ростити дитину легше, ніж у нас. Тут все безплатно:  і народжують, і лікують, і допомагають. Речей тобі нанесемо, мало не  видасться. Знаєш, скільки я всього додому висилаю, там мама роздає по родині.  Тепер матимем свою дитину, “не дрейфь”, все буде добре.
Люба обняла Оксану і, втішаючи, поцілувала в щоку.
-- А може мені додому поїхати, там мама. -- прошепотіла Оксана.
-- Мама й сюди приїде, якщо треба буде.
Подзвонила Ганна, ніби відчувала щось. Почувши новину, приїхала теж.
-- О, чого рюмсаєш. Все буде добре. Діти, то щастя. Бог дає не всім. Он моя донька ніяк не може завагітніти. Вже мала три викидні, доносить до трьох-чотирьох місяців і пішло.
-- А може в мене так буде? -- промовила Оксана.
-- А щоб ти здорова була, дурепа. Не гніви Бога, він знає, що робить.  Значить так мало бути. Радій.
Ганна пройшла на кухню і почала накривати на стіл.
-- Дівки, ходіть їсти, бо з голоду добрі думки в голову не йдуть.  Мамі треба сили, а  дитині   рости.
-- Ганно, ти знаєш, що є такі уколи, що провокують викидні?
-- Ти хочеш народити дитину калікою?  Це може не допомогти, а зашкодити дитині й тобі.  Твоя дитина вже сформована, вже можна побачити навіть  стать, а ти хочеш вбити. Не дурій. Знаю, що ти не готова, але то прийде з часом. Мені з голови не йде той покидьок, виродок, той “сеньйор”, гадина. -- Ганна так злісно начепила виделкою шматок ковбаси, що здавалося протикає нею Саверіо.
За столом повисла тиша, кожен думав  про своє. Оксана над словами Ганни, а Ганна над жіночою долею, що інколи лупить щосили та гамселить їх нещадно. А жінки,  як  кішки -- падають … і знову підіймаються, щоб йти вперед, перемагаючи біль від зради та розчарувань.
Саверіо не приходив і не дзвонив. Оксана його й не шукала. Закрутилася між роботою та лікарями і не мала часу думати про нього. Подруги не залишали її одну, приходили часто, інколи котрась залишалася на ніч,  аби Оксана не сумувала. Ультразвукове дослідження показало, що вона носить сина. Оксана уже придумала ім'я --  Максимко.
Одного разу, коли вона виходила за покупками, побачила автомобіль Саверіо. Оксана зробила вигляд, що не бачить його, але Саверіо позвав її.
-- Як справи?
-- Все добре. А ти чого приїхав?
-- Проїжджав поруч, дай думаю, зайду, щоб дізнатися, як ти. Ти не рада?
-- Якось не дуже, а ти що подумав і вирішив допомогти мені? Чи є якась інша ціль твого візиту?
-- Ти прониклива. Так, маю до тебе пропозицію. Давай пройдемся  й поговоримо.
Оксана, не чекаючи його, пішла вперед, Саверіо йшов поруч і мовчав.  Було так незвично бачити його поруч, але в душі Оксана вже не була тією молодою дурепою,  Щось змінилося. Зникло те почуття, яким вона жила до вагітності, не стало того тремтіння,  що захоплювало її з головою, коли він був поруч. Зараз виникло відчуження, як після хвороби, коли організм виробляє антитіла для захисту. Вона аж усміхнулася про себе -- ось і все закінчилось.
-- Оксано, я знаю, що тобі буде не просто самій з дитиною, може спробуємо знайти вихід з цієї ситуації?
-- Ситуації?  Вагітність твоєю дитиною ти називаєш ситуацією?
-- Не будемо сваритися. Вислухай мене. Ти можеш відмовитися від дитини, як тільки народиться. Є люди, що охоче її усиновлять.  Знаєш, які черги в Італії на усиновлення? Італійці беруть  дітей з Африки.
-- Беруть дітей з Африки, а ти хочеш свою ще ненароджену віддати, навіть не запитавши, кого я чекаю? Ти просто погань, непотріб, паскуда…
Оксана вже не стримувалася,  почуття образи та обурення рвалося  на волю лавиною   італійських та  українських слів. Вона повернулася й пішла геть в протилежну сторону, геть від цього покидька, якого  недавно так кохала.
Саверіо грюкнув дверима автомобіля і рвонув, мов навіжений.
-- Я хотів тобі допомогти, але ти дурепа, -- кинув він  навздогін.
Дитина народилася здорова і вчасно. Оксана взяла на   руки свого сина і притиснула до грудей. Поглянула в відкриті оченята, голубі-голубі, як небо. Максимко був схожий на неї і чимось на її матір. Це була її дитина, її синочок, несподіваний подарунок долі. В ту хвилину  Оксана зрозуміла, що вже ніколи не зможе його залишити або віддати. І якщо  раніше вона подумувала залишити дитину в пологовому будинку, то зараз всі сумніви розвіялися, як дим.
-- Ніколи і нікому, ти мій, ти тільки мій… -- прошепотіли вуста й поцілувала сина.
Оксана розуміла всю складність свого становища, але мала трохи відкладених грошей, багато чим їй допомагали подруги. Вони тягнули їй все, що могли -- одяг, іграшки, їжу, навіть візок, який Люба взяла на роботі, де було двоє діток і сеньйора охоче віддала його. Додала ще  багато одежин та памперсів для маленьких  дітей, бо свої вже підросли. Так потроху Оксана назбирала всього вдосталь. Страх поволі проходив. Приходила Ганна і допомагала їй. Вона ще не мала своїх онуків, але сказала:
-- Готуюся, згадую і вчуся.
Мала приїхати мама, але ще не зібрала з городу  урожай, тому й затримувалася.
Одного разу подзвонив і напросився в гості  Саверіо. Прийшов, але великої зацікавленості  до дитини не виявив, не підійшов, не подивився.  Тільки  здивовано роззирався по хаті, бачив, що все є і що Оксана не бідує, як він сподівався.
-- Ти добре підготувалася.
-- Не чекав? А ми, українки такі, що нам біда вдіє.
-- Витратила всі гроші? Як далі будеш жити?
-- Чого це ти раптом захвилювався?
-- Ти ж не будь-хто для мене.
-- Ой, не починай брехати, бо я вже не та Оксана, що ти знав. Не вірю я тобі.
-- Оксано, я хочу поговорити про серйозні речі. Ти вислухаєш мене?
-- Про що нам з тобою говорити? Ти хочеш записати сина на своє прізвище, чи женитися запропонуєш, Чи може совість прокинулася?  -- Оксана відверто знущалася з нього.
-- Ні, все не те. Я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Ти ще молода і знайдеш собі чоловіка, але дитина завжди буде на заваді і зустріти когось, хто захоче взяти тебе з дитиною, шансів  не так  багато. Я можу допомогти,  знайти молоду пару, яка не може мати своїх дітей і шукає, щоб усиновити. Вони пропонують гарні гроші, ти не будеш поневірятися на чужині, а поїдеш спокійно додому і купиш собі квартиру, як хотіла. Подумай.  Допоможу тобі з документами, все буде  нотаріально оформлено.
Оксана дивилася на нього й мовчала, бо не мала слів, щоб висловити свою ненависть. “Оцю людину, та ні монстра, вона кохала”. -- вихором пронеслося в її голові.  Вона підійшла до дверей  відчинила їх і прошепотіла:
-- Геть!
Саверіо запнувся на слові, ще якусь мить дивився ошелешено на Оксану. Побачив в її очах стільки люті та болю, що, не сперечаючись, пішов до дверей.  Заплакала дитина, Оксана побігла до ліжечка, взяла сина на руки і повернулася до дверей.
-- Я дітьми не торгую,  ненавиджу тебе. Геть!
-- Оксано, дитині потрібен батько. Що ти можеш дати, коли сама не маєш нічого, приїхала, щоб заробляти на життя.  Хтось багатий та успішний  дасть йому іншу долю. Навіщо тобі цей тягар, що заважатиме тобі влаштуватися в житті,  знайти пару.
Оксана пригорнула до себе сина і. легенько колихаючи, підійшла до Саверіо, набрала повний писок слини і щосили плюнула тому в лице. Не чекаючи такого, Саверіо на мить завмер, а потім люто рвонувся до  жінки. Він вже підняв руку, щоб покарати її, як раптом голосно заплакала дитина, рука сіпнулася й завмерла на пів-дороги.
--Ти ще пожалієш  про це,  -- кинув злісно і зник у дверях.
Оксана вибухнула плачем. Вона плакала, як ніколи, плакала й пригортала ще міцніше  свого сина, який відчуваючи материнський біль, голосив разом з нею. 

Зараз  Оксана плакала, як тоді в той день, коли вигнала зі свого життя Саверіо. Відтоді вона його не бачила, не чекала й не шукала.
 Такою її застала Ганна, що приїхала,  дізнавшись про зникнення дитини.
-- Як це сталося? Ти де була? З ким ти пила?
Запитання сипались  градом, Оксана плакала й розповідала Ганні про свою біду.
-- Що ти думаєш робити? Треба йти в поліцію.
-- Вони звинуватять мене,  -- хлипала Оксана.
-- Та ти й так винувата. Напитися при маленькій дитині, що може бути гірше. Ганьба!
-- Ганно, та не пила я багато.
-- А багато й не треба, досить, щоб пропити дитину. -- не  вгавала Ганна.
Вона злостилася й лаялася.
-- Тут щось не те. Як то може зникнути дитина? З хати… А ти точно пам’ятаєш, що ви дитину додому привезли? Чи може були такі п’яні, що загубили? Якось все це дивно і не тримається купи. Ми часто сиділи в тебе і нічого такого не було. Та ти й пити не вмієш. Оксано, ти когось підозрюєш? Я думаю, що це твій колишній, бо хто ще може. Воно така сволота, що все може зробити.
-- Він щойно був тут.
-- Прийшов поспівчувати? Чи порадіти твоєму горю?  Ти подзвонила?
-- Так, я не знала що мені робити. Порадив йти в поліцію.
-- Це ми й без нього знали. А ще що порадив?
-- Заспокоїтися, бо я ще молода й матиму дітей.
-- Мерзотник! Його рук діло, без сумніву його. Давай, Оксано йдемо в поліцію.
В поліції їх уважно вислухали, більше говорила Ганна, бо Оксана плакала й не знаходила італійських слів.   Жінка літнього віку  співчутливо дивилася на Оксану, пробувала її заспокоїти.
-- Не хвилюйтеся, я вірю, ми знайдемо дитину. Ви ще обіймете свого сина, все буде добре.
Наступного  дня її знову викликали й допитали вже детальніше.  Їй повідомили, що порушено кримінальну справу про викрадення дитини.  Запропонували Оксані здати кров на аналізи,  Було виявлено наркотик, що знаходився в вині і викликав сонливість. В квартирі провели обшук, вилучили пляшку недопитого вина, в якій знаходилася наркотична речовина. Сумнівів не було, що дитину викрали і що все було сплановано заздалегідь. Оксана  пила вино, а  дівчата --  горілку.  Вино залишилося ще зі старих запасів, які завжди поповнював Саверіо.  Знову її допитували, ще і ще раз вона розповідала про свої відносини з Саверіо, про своє життя, про дитину.
 Віднині життя Оксани розділилося на до і після.  Народження Максимка і його зникнення. Вона ходила, як в імлі, ночами їй снився син, просиналася від дитячого плачу.  Оксана схудла й змарніла. Приїхала мама, вона хотіла бути поруч з донькою в такий важкий для неї час.
При черговому допиті  Оксана звинуватила Саверіо, що це міг зробити він.  На що їй  заперечили, що того на той час його не було в місті, він був на круїзному лайнері зі своєю нареченою. Оксана тупо дивилася перед себе:
-- Зі своєю нареченою ?
-- Він дав свідчення,  що з вами не спілкується  давно. Ви це підтвердили. Ми розглядаємо багато версій.  Наразі  все безрезультатно, але надія знайти вашого сина ще є. Вірте.
  Це була не перша зникла дитина. У одній з телепрограм журналісти розповіли, що в Італії діє банда “ангели і демони”, яка краде дітей і продає їх багатим.  Італія -- країна з великим числом усиновлень. Злочинна  міжнародна група  займалася викраденням дітей в родин, де йшли суперечки між  батьками малюків, або неповноцінних сімей. Членами банди були росіяни, шведи, норвежці, італійці та українці.  Оксана почула цю новину по телевізору і довго дивилася на екран, вже не чуючи більше нічого. Мама, що сиділа поруч, не розуміла мови, тому ступор, в який впала її донька, не на жарт її злякав.
-- Оксано, Оксано, що з тобою?
Оксана мовчала й тупо дивилася в одну точку.
-- Мамо, його не знайдуть.
-- Чому? Чому ти така впевнена?
-- Мого сина продали. Викрали і продали.  Щойно  розповіли по телевізору, що діє міжнародна терористична група з продажу дітей. Я його ніколи не знайду.
Оксана плакала разом з мамою від відчаю та безвиході. Подзвонила Ганна і також  підтвердила  почуту інформацію.
Саверіо слухав розповідь журналістського розслідування,  курив свою улюблену цигарку, дивився крізь вікно на недавно куплений дорогий автомобіль, про який давно мріяв. Чи було йому шкода за сином, якого він не пустив до свого серця? Ні! Він ще не був готовий до батьківства, а Оксану ніколи не бачив своєю  дружиною. Наївна, вона й справді думала, що він її кохає. Йому подобалося її молоде дівоче тіло і секс, якого він її навчив. Чому жінки такі недалекі, закохуються, мріють, сподіваються, а потім плачуть. В чоловіків все просто -- секс, секс і ще раз секс.
Його наречена залишилася задоволена подорожжю по морю. Він був з нею щедрий, бо мав гроші, щоб їх тратити. Він хижо усміхнувся:
-- Як гарно все вийшло, комар носа не підточить. Необхідно  знайти заміну Оксані.  Знову українку чи може молоду румунку, їх тут багато. Треба зайнятися цим неодмінно, бо життя може стати рутиною, а кому це треба?
Журналіст розповідав про те, що комісії з усиновлення дуже прискіпливо розглядають усиновителів, чого не робить це шахрайське угруповання “Ангели і демони”, бо вони просто шукають клієнтів, щоб подорожче й вигідно продати дитину. Їх не цікавить подальша доля малюків, для них це спосіб наживи.  Саверіо слухав і думав, що таки краще дитині в багатій сім’ї, яка дасть їй майбутнє. Що може дати бідна жінка без освіти,  яка сама перебивається заробітками, щоб вижити?  Яке виховання, яке майбутнє? Ні, йому не шкода. Дитина в надійних руках.  Так треба робити з усіма неблагополучними дітьми, тоді дивись,  порушень  буде менше, злочинців не  стане.  Задоволений собою, Саверіо потягнувся до пляшки віскаря. Багаті творять світ, гроші правлять балом. Таке життя.
А Оксана змириться, забуде з часом, ще й подякує йому, що звільнив від тягаря. Жаль, не знатиме, кому дякувати. Тільки треба ще  не забути,  забрати ключі від Оксаниної квартири, так спокійніше.  Він любив робити все  чисто без “сучків та задирок”. А в такій  справі це важливо.
Задзвонив телефон. Саверіо підніс слухавку і, радісно усміхнувшись, відповів на виклик:
-- Так,  моя зіронько, вже їду, чекай.
Ласо облизнувся, як кіт від сала:
-- Гаряченька румуночка, кров з молоком, вся така заводна, так і дивись, що  вибухне. --  Гарно жити, коли гроші є. 
Приспівуючи  модну  мелодію, їхав  в новому автомобілі.   Задоволений собою, своїм вмінням вирішувати проблеми, він спішив, бо час на місці не стоїть.
А   час йшов,  разом з ним  зникала надія, що дитину знайдуть.  Оксана розуміла, що вже не зможе жити, як раніше, бо  частина її душі закам’яніла й не живе без  сина. Вона молилася, молилася за його здоров’я, просила в Бога -- дати йому люблячих батьків.  Вона розуміла, що стала жертвою тієї банди. Але чому, чому саме вона? Як вони могли вийти на неї? Питань  було багато, а відповіді  -- жодної.  Кому і в яку родину, понесли її сина “чорні демони”, що називають себе ангелами?

І СМІХ, І ГРІХ, І ІТАЛІЙСЬКА МОВА

Коли починаєш вчити мову, то спочатку  тобі здається, що це  суцільна  джерготня і ти ніколи нічого не зрозумієш, не вивчиш, не заговориш,  що це найкращий час їхати додому. Панічно дивишся на свої записи, пробуєш вимовляти чужі слова, заломлюючи язика в іншу сторону.  Нічого в голову не лізе і ти собакою дивишся на співрозмовника, пробуєш пояснити  те,  що самому ще незрозуміле, але вони тебе мусять розуміти. Такі перші кроки заробітчанського життя в чужій країні.  Може в когось по іншому, бо всяке буває. Одні кажуть, що мову вивчили за два - три - п’ять місяців, хваляться, що вже говорили. Інші за рік вже все знали і мова в них була  правильна і дуже італійська -- не вірте, брехня. Не всі такі мудрі,а може  й є такі, що їм все легко  вдається?  Мені знадобилося майже два роки. Я все розуміла, але не наважувалася говорити, відбувалася короткими фразами. Подумки будувала речення, а коли хотілося всю цю тираду винести “на гора”, то вмить все зникало, натомість виходило коротко і основне. Не вистачало запасу слів, що прийшло з часом і зі спілкуванням.  Саме при вивченні іншої мови трапляються смішні випадки, куртуазні ситуації, кумедні трафунки, які не забуваються ніколи.
Слово  біль (долоре) я запам’ятала через порівняння з доларом. Їхали, щоб заробити ті кляті долари і проходимо через біль. Біль,  розлуку, самотність, втрату, приниження і розчарування.  Вихідними днями  ділилися різними випадками, кумедними ситуаціями, реготали від душі, переказували одна одній ті анекдотичні ситуації і ставало легше.
Дивні італійці, вони навіть не здогадуються, що можна сміятися з простих слів, які для них є звичні і нормальні.  Слово курва -- це поворот траси, вигин дороги, кривизна, а в нас? Хіба скажеш в голос той матюк.

Жінці, яка щойно приїхала до Риму, треба було перейти до поїзда на Неаполь. Вивчивши трохи слів вдома самотужки, вона запитала в італійця, як їй пройти на потрібний перон. Італійцю було досить слова -- Неаполь, він охоче відповів :
-- (П’яно - п’яно, допо ла курва, трова  ла стаціоне.) Повільно не спіши, за поворотом вже вокзал.
-- Сам ти п’яний, чи ти мене знаєш, що обзиваєш? Яка я тобі п’яна курва? Сам ти дурень недороблений. -- розсердилася українка.  Італієць у відповідь на її українську тираду, посміхнувся  і побажав  їй доброго дня. Вже в поїзді вона розповіла  все своїй подрузі, яка реготала  й переклала слова італійця.

Інша, працюючи в сім’ї склала список продуктів, які мали для неї купити.
--( Дольче)  солодке
-- (Уомо) чоловік, а мало бути ( уова) яйця.
Донька прочитала   покликала свого чоловіка, передала йому написане  і сказала.
-- Це ти маєш купити, бо я не знаю, де  вони продаються. Складно буде знайти, -- сміялися вони, читаючи замовлене. 
А бідна жінка дивилася на них і не розуміла,  чого їм так смішно, все писала з реклами, а вони тішаться.

Мені самій довелося не раз потрапити  в халепу. В овочевому магазині мала купити апельсини (пер спремута),  на сок, запитала апельсини ( пер спуманте) для шампанського. Продавець зайшовся реготом:
-- Ці іноземці  з апельсинів шампанське тиснуть..
Я в Італії була десь місяців три, спочатку не зрозуміла, що смішне сказала, а коли дійшло, то довго обходила його лавку.

Недільного дня  жінки сидять  в парку   діляться та розповідають прожиті дні. Розмови, як завжди, точаться навколо своїх стареньких сеньйор.
-- А ось моя баба...
--  А ось  мій дід…
 Ой набридло,  не говоримо, досить. Та де там.
-- Ой що я вам розкажу,  -- почала одна. 
-- Які  вони ці італійці, старі, але.. Моя баба має дев’яносто років, а туди ж, вночі кличе якогось Альфреда.  Ще   й досі хоче хлопа.
-- Та що ти вигадуєш?
-- Та кажу ж вам. Кричить, Альфредо, Альфредо! Чоловіка звали Джузеппе, а вона якогось коханця згадує ще й досі.
Вибухнув регіт, що аж птахи позлітали з дерев.
-- Дурепа, та накрий бабу, вона замерзла   і просить  ( аль фредо) -- холодно.
Ще довго не вщухав регіт.

На квартирі, одна з моїх подруг розв’язує кросворд і в голос:
-- Друг -- по грузинськи?
Я, не повертаючи, голови відповідаю:
-- Кацо.
--Галка, не матюкайся.
І знову повторює своє запитання.
-- Та кажу ж тобі, кацо.
-- Смішно, але підходить мені твій мат,  -- відповідає подруга.
-- Так, то і є відповідь. Грузинською кацо -- друг і  чоловік. То італійською матірне слово  (кацо -- член).
Вона ще недовірливо розглядає кросворд і видає:
-- Може ти й права, бо грузини як італійці, гарячі хлопці, то кацо їм і друг і член.

Вже відомо і не підлягає запереченню, що українки -- найкращі господині.  Працювати на сім’ю взяли українку, що ще небагато  часу побула і не всі звичаї  засвоїла, не до всього звикла, а дещо  просто не знала.  Будинок був великий  з підвалами та гаражами, роботи вистачало. То наша жіночка засукала рукава  і взялася до роботи. Почала з підвалу, де  пилякою  покриті пляшки з вином  лежали на стелажах, не прибиралися роками, неподобство. Не марнуючи часу вона навела порядки, поскладала, повитирала, замела і винесла. Витерті пляшки засвітилися чистотою. Переглянула сири, деякі запліснявілі  зеленою та чорною пліснявою, викинула, ну як то їсти.  Подивувалася, що так все  запущено, але то нічого, вона  тепер подивиться за всім, дарма їй гроші не платитимуть. Ще раз  оглянула свою роботу і залишилася задоволена, пішла в дім.  Якраз і господар приїхав. Хотіла було вийти до нього і показати свою роботу, але по криках, що донеслися, зрозуміла, що він  все й сам побачив. Ти глянь, як кричить, це з радості, бо той столітній порох ніколи ніким не витирався. Радіє? Та здається, що ні...  Він не радів, він був лютий, як цербер, бо те павутиння та порох на пляшках свідчили про древність та витримку вина.  Сир -- вишукана страва, його витримують при температурі, що сприяє росту плісняви і коштує, як кажуть італійці,  торбу грошей.  Добре, що вона ще не встигла викинути на сміття. Ой!  Перестаралась… Мабуть тут моя робота закінчилася, з сумом подумала жінка…

Не така вже й важка тота мова італійська....
Сеньйора вчила  варити соус до макаронів:
-- Адессо помодоро, -- сказала стара.
-- Так, так у нас в Одесі повно помідорів, почала пояснювати їй зраділа українка.
-- Там тепло і вони родять, але не тільки в Одесі, а й по всій Україні.
Сеньйора дивилася і не розуміла, чому я їй розповідаю про Одесу. Слово  адессо італійською значить --  зараз, тепер…

Купувати коцце (мідії), що тут складного. Йдеш на ринок і кажеш:
--Зважте мені кілограм каців (членів).
А коли на тебе дивляться  і стримуються, щоб не сміятися, але не виходить і починають реготати, дивуєшся з їхньої невихованості. А пожалітися дзвониш до подруги, що тут вже купу часу і розповідаєш  все.  Реготати починає подруга. Це  вже справа серйозна, коли доходить, що й по чому  купила.


Заробивши трохи грошей, гонорово заходиш в бар, бо ти собі тепер це можеш дозволити, випити кави, як це звично роблять італійці. Для них кава в барі смачніша і це вже, як ритуал. А чим ти гірша, гроші є і..
-- Кафе а лето ( каву в ліжко), замість кафе  е латте ( каву з молоком), але гулять так гулять, а чого -- гроші є…

Старожили, або ті, хто раніше  за тебе почав  гризти заробітчанський хліб, щедро діляться своєю мудрістю.  Жінку, що йде працювати  до двох стареньких навчають  і надоумлюють, --
--Говори  завжди Сі, не помилишся, вже з часом , коли вивчиш трохи слів зрозумієш, що  треба казати. 
Наука не складна і жінка  без страху починає свій заробітчанський шлях.
Стара сеньйора збирається йти робити покупки, пальцями тикає і показує, що має  треба зробити за її відсутності.  Жінка  згідно киває головою і впевнено  говорить Сі.
 Сеньйора задоволена пішла робити свої справи. Повернувшись вона вирішила перевірити  виконану роботу.
-- Застелила ліжко?
-- Сі.
-- Туалет помила?
-- Сі.
-- Попрасувала?
-- Сі.
--Ти навіть кухню прибрала?
-- Сі.
-- Все зробила?
-- Сі.
-- З моїм  чоловіком, спала?
-- Сі.
-- Ах ти ж….

Ой, італійська мова…
Коли сказала замість партіре  (Їхати), парторіре (розродитися), то вже сміявся й синьйор, який працював в комп’ютері і, здавалося, що нічого не слухає.

Стара сеньйора попросила принести їй віяло (вентайльо), бо немилосердно пекло сонце, а я принесла їй вентилятор… хіба не краще? А їм смішно.

І взагалі італійці  люблять веселитися. Коли шарф одягають на куло ( сідниці) бо колло (горло) дуже подібні між собою, то весело стає всім, а особливо тому, хто сказав.

В готелі треба було  для сім’ї з маленькою дитиною ліжечко (кулла), а директору, який не розумів, що я кажу, довелося повторювати три рази куло ( сідниця)  поки до нього дійшло, що то я ліжечко хочу. Він не моргнувши видав “то дай їм своє, бо моє  не підійде”.  В ступор впала я… А коли дійшло, то вилетіла з кабінету, неначе за мною сто вовків гналося.

Бабина дочка принесла артишоки для своєї мами, бо знала, що та їх любить. Я довго дивилася на те чудо і не могла зрозуміти, навіщо ті будяки здалися. Ну дивні вони ті італійці, знайшла глечика і поставила їм того букета на стіл… най тішаться. Вони обидві сміялися  розповідали і вчили, як то треба приготувати. Тепер  я також люблю ті будяки.

Вичитує дочка мамі, що та ліниться виходити гуляти і каже їй, що (в тебе теста дура), що ти вперта і не розумієш. А доглядальниця слухала і не витримала, стало жаль їй  бабу і каже дочці -- “ сама ти дура, чого до старенької причепилася” та з пересердя все оте й по українськи, а вони обидві замовкли і лиш очима лупають на неї.

Познайомили одну з хлопом, бо давно вже одинока, то треба ж їй допомогти.  На побаченні в розмові італієць запитує “ ті п’яче фаре аморе?” (тобі подобається займатися любов’ю?)... Море? А так, у нас в Одесі, я туди їду ( море, сі,  адессо, андаре) італієць аж стерп з несподіванки, хотів вже везти додому.

Скільки тих казусів та ляпсусів було… Коли вчиш ті чужі слова, а роки вже далеко не шкільні і голова сприймає все  не так, як того хочеться, але треба, бо щоб заробляти, треба знати.
Хліб в магазині -- паньотта, а ти впевнено кажеш, що хочеш -- міньота… Добре коли там жінка, а коли чоловік, що подумає …
Замість (карне) м’ясо --  приготувала (кане) собаку і запрошуєш бабу до столу.
Коли на кухні (кучіна) ти починаєш (кучіре) шити, а не  ( кучінаре) готувати їсти.
(Ступенда) прекрасна вигукують італійці побачивши як ти гарно виглядаєш, а тобі чується (ступіда) дура, то як їм треба відповісти?  Правильно, сама ти (ступіда)...
(Стіраре)? ну і що ти робитимеш? Правильно вмикаєш пральну машину, а треба -- прасувати…
А ви пробували італійський соус  (суго кон унгіе)? Тобто соус з нігтями. Ні!  І я і ні, бо то мали бути (фунгі) -- гриби.

То не просто поїхати в чужу країну без мови, без грошей, без права на роботу, але вижити, вивчити, прижитися і працювати, бо вдома чекають грошей. Хіба вони здогадуються, які ті гроші не легкі, хіба можуть  зрозуміти як  то важко  бути далеко від дому,  від сім’ї.  Поки на своїй шкірі все те не відчуєш, не зрозумієш, який гіркий той заробітчанський хліб.

Несподівано

Італієць сидів  ззаду в таксі і роззирався  на сторони, усміхався час від часу, щось собі пригадавши.  Павло  вивчав  італійця в дзеркало, прикидаючи скільки з цього пасажира можна залупити. Іноземці  ще не вміють одразу добре рахувати наші гроші, цей видно з таких. Он як радіє, видно  їде до когось з наших жінок, що на заробітках.  Жінки  як подуріли, завезли того добра -- старих і не дуже, ходячих і не зовсім. Везуть звідусіль: з Іспанії, Португалії, Італії, Франції і ще хто де працює, звідти й везе “мішки з грошима” бо тут на їхню пенсію можна безбідно жити. Скоро вся Європа  перекочує до України на борщ та сало. А чого, жінки в нас гарні і роботящі, то все може бути. Павло віз італійця до Стрия на своєму таксі і радів, що не повертається додому в порожні.
Дорога зі Львова до Стрия була щойно зроблена, стелилася чорним асфальтом поміж зелених полів і невеличких лісів, поміж  гарних сіл, що розбудувалися за останні роки до невпізнання. Вілли і котеджі красиві архітектурно вишукані, подекуди аж занадто великі та помпезні, дивилися пластиковими вікнами в ошатному тюлевому вбранні на дорогу, що бігла стрічкою вперед.
Павло любив свій край, він тут виріс, тут хотів завжди жити, він був з тих, що не міняють свою Батьківщину  на принади за кордону. Багато його друзів  осіли  в Європі, а Павло сам не їхав і жінку не пустив. Сестра Ганна або як її кликали вдома -- Нуся, була в Італії і ще хоче їхати.  В неї своє життя, яке не дуже вдалося, бо й досі  в дівках сидить, а вже за тридцять перевалило. Така “кезя” вродилася, ніяк собі пару не підбере, всі їй не такі, якісь каже “куці” то ростом,  то мізками. От бісова дівка,  ціни собі не складе, а час   йде.  Вже думав, що поїде до Італії і там  собі знайде підхожого чоловіка. Аж ні  і тут “облом” не такі, а такі, як вона хоче, вже жонаті. Вже б своїх дітей колихати, а вона ще шукає з ким їх мати.
А цей ось їде до якоїсь, щоб ощасливити.Такий нічого собі вродливий  не старий, десь за сорок йому буде, бо вони там за кордоном довго не старіють, виглядають молодо.  Якась вкрутила хлопцю голову. Ти дивись, як розглядається навколо:
-- Вперше, до нас в Україну приїхали?  -- Павло, в силу своєї роботи вивчав потроху мови, щоб порозумітися з клієнтами. Знав трохи італійських слів,  не так багато, але  й ті ставали йому в пригоді.
--Так вперше. Гарно тут у вас.
-- Мене звуть, Павло.
-- А я -- Рікардо. Добре, що ви трохи говорите італійською, бо я не розмовляю українською. -- розсміявся італієць.
--То не проблема, бо тут кожен третій говорить італійською, та працює в Італії.
Завжди знайдете з ким поговорити. Ви приїхали  в гості?
-- Так, хочу зробити сюрприз своїй коханій. Вона й не здогадується, що я їду.
--Гарно,  от вона зрадіє! - сказав Павло.
Зупинилися біля бару, щоб розім'яти ноги і попити кави, запашної Львівської. Вийшли з авто і Павло зі здивуванням побачив, що милиці, з якими приїхав Рікардо, залишилися в салоні авто, а він йшов трохи кульгаючи.
-- А милиці?!
-- Не треба, --махнув рукою італієць.
Після зупинки, Рікардо пересів до переду і між чоловіками зав'язалася  невимушена розмова.  Рікардо їхав до Стрия до Оксани.  Знайомі вже майже три роки, вони жили разом в його квартирі. Він побачив її вперше у свого друга, де Оксана працювала, прибираючи житло. Побачив і втратив голову, так його причарувала красива українка. Він почав приходити до друга в ті дні, коли там була Оксана. Запропонував  підвезти додому, запросив  на каву, а згодом і на піцу. Спілкуючись, зрозумів, що вона саме та жінка, з якою він хотів би бути разом. Оксана не відмовилася перейти жити до нього, щоб не платити за квартиру. Живуть вони разом вже майже два роки, йому подобається, що  Оксана ніжно і трепетно любить свою сім'ю. Рікардо розповідав, що з радістю оплачує подарунки для матері і брата, так він наче став частиною її родини. Тепер він хоче познайомитися з ними ближче,  запропонувати Оксані руку, бо своє серце він вже їй віддав.
-- А чому ти з милицями? -- запитав Павло.
-- То я так придумав пожартувати. Ось приїду інвалідом, а Оксана своїм поцілунком і обіймами враз зцілить. Коли вона поїхала, я підвернув ногу, довелося поскакати два тижні на милицях, але я їй не говорив, не хотів турбувати. Вона в мене така, що кине все і приїде. Потім мені прийшла в голову ідея приїхати самому. Оксана купила гарну квартиру в новому мікрорайоні, бо жила разом з мамою та братом, а мріяла про власне житло.  Квартира вже мебльована і  гарна, вона мені  світлини прислала.   Я їй допоміг купити техніку до кухні і спальню, бо в неї не вистачало грошей. Так приємно допомагати любимій жінці.
Рікардо розповідав, а сам думками летів  уперед, роздивлявся  дорогу   і посміхався. Йому подобалося все: села обабіч шляху, корови, що поверталися додому вечірньою порою, жінки, що стояли біля воріт і когось виглядали, діти, що рейзували на випередки на велосипедах, квіти біля мурів і огорож посаджені дбайливими руками, поля, що рівненькими скибками  зеленіли всілякою зеленню і  цвітом,сади, що кликали в свою тінь схиляючись важким гіллям з рясними плодами, дерева, що вишикувалися вздовж дороги, ніби вітали подорожніх. Він вражено  споглядав за всім і радів, як мала дитина новій іграшці.
-- Як гарно, так спокійно, так цікаво, так зелено. -- не міг заспокоїтися італієць від побаченого.
--Тепер я розумію, чому у вас такі гарні жінки; народитися  на такій чудовій землі, не може бути інакше.
Очі чоловіка світилися такою ніжністю,що Павло аж позаздрив, от би такого чоловіка знайшла його сестра.
-- Я взяв милиці, бо  нога болить і довго не можу ходити, але то пусте, бо на таку красу можна дивитися вічно, а біль пройде, як тільки я обійму свою кохану. Це більше жарт, бо Оксана любить сміятися, вона дуже весела і смішлива. Знаєш, то велике щастя, коли поруч людина, яка все розуміє і з якою легко жити. Вона збиралася додому довго, купувала всім подарунки, братові різні фуфайки та футболки, мамі все необхідне. Так приємно було їй допомагати, мені подобалося, що вона така уважна і любляча.
Павло слухав і не все  розумів, але головне вловлював. Закоханий італієць не міг нарадітися  на свою Оксану.  Повезло якійсь українці  з таким чоловіком -- щирий, добрий, веселий та відвертий.
-- Клімат у вас не Італійський, але ми  зимою будемо жити  там, де тепло.-- засміявся Рікардо.
--Оксана говорила, що зимою буває холодно, а я холод не люблю.  Їжджу на лижі, але то інше.
-- Чим ти займаєшся? -- запитав Павло.
-- Маю свій невеликий бізнес  з легкої промисловості. Пошиття взуття і одежі. Але мої фабрики знаходяться в Африці, бо там дешева робоча сила, вигідно дуже.  От одружимося з Оксаною, то подумаю за власний будинок, щоб моя сеньйора  і наші діти жили красиво. Не хочу, щоб вона так важко працювала, їду з думкою  -- просити руки моєї коханої при братові і при матері. Ти як думаєш, вона погодиться? В голосі Рікардо на якусь мить з’явився легкий сумнів.
-- Та звичайно, що погодиться! Ти сумніваєшся? Я бачу, що ти хороша людина, то за щастя зустріти такого чоловіка. Думаю Оксана це вже зрозуміла, не дурна ж. -- останню фразу Павло сказав в півголоса  українською.
Отак за розмовами вони вже майже доїжджали до Стрия, Рікардо побачив квітковий кіоск і попросив зупинитися.
-- Куплю квіти для Оксани, вона їх любить. Я їй часто дарую троянди і не тільки, моя найкраща в світі жінка любить прості ромашки, іриси, лілії  і всі квіти які є. Вона обожнює все красиве, а я її.
Чоловіки підійшли до квітів і Рікардо почав вибирати.
-- Які тут  гарні троянди, що скажеш ? -- запитав він у Павла.
-- Гарні, але ти вибирай свіжі, щоб міцне стебло було.
-- Ось ці мені підійдуть.  Рікардо зупинив свій погляд на темно червоних трояндах, високих і напівзакритих. Троянди дійсно були найкращі.  Продавщиця відразу докумекала, що перед нею іноземець і не стидаючись, назвала ціну, що перевищила вартість в кілька разів.
-- Ти чого це, здуріла? Чого це ти таку ціну заломила, а половини тобі не досить? -- Павло аж присвиснув.
-- А тобі що з того? Ти, що його везеш за дурно? Не  хоче, то най не  платить. Ці  квіти я продам , товар свіжий, покупець знайдеться. -- відвалила продавщиця.
-- А тоді бувай, тут недалеко є й інші, не такі зажерливі. -- сказав Павло і повернувся, щоб піти.
-- Та добре вже, давай половину  тієї суми.
Павло повернувся до Рікардо і назвав йому ціну. Італієць розрахувався і вже в машині запитав.
-- Ти про що сперечався з квіткаркою, вона що хотіла більше?  Та я дав би й більше, бо це для моєї сеньйори.
-- От і потратиш їх на неї, ще буде де і на що. А квіткарка й так заробила добре.
-- Це типово для всіх країн -- тільки бачать іноземця, одразу хочуть заробити. Дякую. -- засміявся Рікардо.
-- Будь обережний, бо наші жінки вміють любити, але вміють і обібрати, як липку.
--Як, як?  Я це запишу. -- і Рікардо витягнув записничок, де записав вислів Павла, що йому дуже сподобався.
-- Добре, що моя Оксана не з тих, що вміють любити, а не як липку мене обробити. - він ще  і ще смакував той чудернацький український вислів.
За поворотом  показалося  село  Добряни, до Стрия  вже було рукою подати. Рікардо вертів головою, бо будинки, що розкинулися обабіч шляху були великі, красиві і заворожували своєю архітектурою та помпезними  викрутасами  на фасадах.
-- Ого, я й подумати не міг, що у вас так будують.
-- То є правда, почали будувати, наче знавіснілі один краще другого. То ти ще не бачив інші села. Там де ти їдеш, близько село Миртюки, поїдеш з Оксаною, там є на що дивитися. Та в нас тепер кожне село має свої палаци і вілли, люди приїжджають із заробітків і вкладають гроші в будову.
-- А скільки коштує така будівля?
-- Та коштує немалих грошей. А ти, що хочеш Оксані таке відгрохати?
-- Ще не знаю, але то було б цікаво. Якщо Оксана захоче, то можна буде подумати. Вона вже купила собі квартиру, але якщо захоче власний будинок…-- Рікардо не відводив очей від вікна,  його здивуванню не було меж.
Павло похитав головою:
--чого тільки не зробиш заради кохання.
Рікардо вийшов з авто, взяв валізу,  букет і вже було рушив йти.
-- А милиці?!
-- Ой,  я вже  хвилююся.
-- Та все буде добре. -- підбадьорив його Павло.
Рікардо попрямував до будинку, де жила його кохана, а Павло поїхав, щоб скупитися додому по завданню дружини. Він провів поглядом, закоханого італійця, малюючи в своїй уяві здивування Оксани, усміхнувся і розвернув авто.
Рікардо  обіпершись на милиці, озирнувся навколо, територія ще була не зовсім прибрана,  хідники вистелені  червоною цегляною плиткою, чисті і зручні лавки  і молоді дерева, круглі клумби з   дбайливо посадженими квітами,   --  все йому подобалося. Він наблизився до вхідних дверей, з табличками та кодами квартир, але не встиг подзвонити, як з під’їзду випурхнули двоє весело сміючись. Побачивши чоловіка з милицями, притримали двері, щоб він зміг увійти. Рікардо усміхнувся їм, а про себе зрадів,  так його сюрприз буде ще кращий, бо він зможе подзвонити безпосередньо  в двері. Фортуна була на його стороні і це додало йому впевненості. На третьому поверсі, перевів подих від хвилювання. Ось зараз він обійме свою Оксану!  Він їхав, летів, спішив, дуже скучав і хотів бачити. Рікардо зручно вмостився на милиці, які купував спеціальні бо вони могли скластися в палицю. Все має виглядати по справжньому, щоб вона його пожаліла, побідкається, а він від її рук, губ і кохання зцілиться враз. Любов творить чудо.
З такими думками  Рікардо стояв біля дверей коханої.  З сусідньої квартири вийшла сусідка і зацікавлено поглянула на нього.
-- Оксана? -- він  вимовив   одне слово, бо від хвилювання на більше не спромігся. Жінка усміхнулася і показала йому на двері поруч неї. Рікардо підійшов  і натиснув на кнопку дзвінка.  Двері за мить розчинилися і на порозі  стояла …  його Оксана. --
-- Ти….!? Якого дідька, що тобі тут треба, чого ти приперся?
Красиве обличчя молодої жінки  перекосила гримаса злості і  страху, люті й ненависті. Жінка не могла стримувати свій гнів, що переходив в істерику.
-- Чого ти приїхав? Що тобі від мене треба? -- Оксана вже шипіла, мов змія озираючись позад себе.
-- Якого дідька тебе принесло?  Що ти собі надумав? -- вона  аж позеленіла від злості, яка кипіла в ній і гнівним шипінням виривалася  з грудей.
І це була його Оксана? Рікардо відчув, що ноги наливаються свинцем, а серце падає в пустку розчарування.
--Хто там, люба? -- почувся чоловічий голос з-за спини Оксани. До дверей підійшов високий молодий чоловік  і обняв Оксану за плечі.  Майка, яку Рікардо купував обтягувала його мускулисті плечі. Чоловік  притиснув Оксану до грудей і поцілував.
-- Це хто? Чому ти не запросиш гостя в хату?
-- Та який гість. Це помилково, він вже йде.
-- Та ти з ним говорила італійською, ти його знаєш, тоді чому не запрошуєш?
Рікардо стояв німо споглядаючи, мов сторонній всю цю сцену. До нього  почало доходити комічність даної ситуації.  Як  в тумані перед очима  проходило якесь театральне дійство, він чув голос Оксани, але не знав, не впізнавав цієї баби, що кипіла такою лютою ненавистю до нього. Це  була не його Оксана, що гнівно блимала очима і гнала його, як приблудного пса. Це була Оксана того чоловіка, який так         по- господарськи обіймав її за плечі, він не знав і не хотів знати цю Оксану.
Сусідка весь цей час теж була свідком всієї сцени, з цікавістю спостерігала  чим  то закінчиться. Кіно, сюжет якого розвивався в неї но очах був захоплюючий і цікавий. Вона єхидно посміхалася, зрозумівши всю суть, але не спішила йти до хати, чекала фінального завершення. Не щодня таке випадає бачити.
--А ти чого витріщилася? Йди де йшла, що цікаво?. -- Оксана накинулася на сусідку уздрівши  її повні цікавістю очі і злорадну усмішку.
--Я стою тут біля своєї хати, куди маю йти. Ти чого від мене хочеш? Ось будеш пояснювати своєму чоловікові, хто це і чому приїхав.  Репетуєш тут  мов навіжена “знає кицька чиє сало з’їла”, а до мене тобі зась писок  відкривати.
Жінки почали голосно перемовлятися, а Рікардо вже не слухав. З-за спини Оксани вийшов чоловік і підійшов до Рікардо.
-- Ти можеш сказати хто ти і чому приїхав?
-- Не варто, тобі все розповість Оксана.
-- Я хочу почути від тебе.
-- Нема про що говорити, я все зрозумів,  та й ти теж. Мені треба йти.
Рікардо підійшов до ліфта. З інших дверей почали визирати цікаві, але  Рікардо вже спускався вниз.  Йому  враз все збайдужіло, захотілося якнайшвидше вийти на вулицю і вдихнути свіже повітря. Це був не сон, це була правда смішна й потворна, до якої він не був готовий. Рікардо поглянув на квіти, які тримав у руці і сумно усміхнувся.
-- Не потрібні… не потрібний я теж...
Очима пошукав місце де міг би приткнути   букет, мовчки  поклав його на лавку біля дому. Квіти сиротливо залишилися  лежати, відливаючи червоним вогнем у вечірньому світлі. Квіти кохання -- червоні троянди,  лежали на лавці опустивши свої червоні голівки, сумували разом з ним
На  вулиці  вечоріло, сутінки плели  вечірнє мереживо. Вуличні ліхтарі зайнялися неоновим полум’ям. Люди спішили по домівках. Рікардо пройшов вперед до дороги, тепер він побачив і зламане деревце, побиту лавку, нерівну бруківку, де після дощу  збиралася вода і залишився бруд.  Він сів на лавку і ніяк  не міг відійти  від того, що сталося,  гуло й стугоніло в скронях, болісно тиснуло в серці.
-- Це, Оксана? Та відьма, що кричала і бризкала слиною, лютувала й ненавиділа його не могла бути тією Оксаною яку він знав. Який же він дурень. Тепер зрозуміло чому вона ніколи не говорила про заміжжя, а коли він торкався цієї теми, то вона сміялася й жартома переводила розмову.   Він їй не був потрібний, вона “його чистила, як липку”, згадав вислів Павла-таксиста.  Так, так він та “липка”, яку  оббирали, Рікардо аж плюнув спересердя,  стало гидко від таких думок. “Общипаний гусак,”  дурень з гаманцем, епітетів він знав про себе безліч і всі йому личили в даній ситуації.
-- О, а ти чого  тут сидиш? -- Павло повертався додому, загнавши авто в гараж та прикупивши продуктів в магазині.
--Що не застав її вдома?
Рікардо усміхнувся:
--Є вона  і навіть чоловік є.
-- Оце тобі поворот, а ти що не знав?
-- Ні, як я міг знати, вона ж не розповідала. Я вірив їй. Коли запропонував їй жити разом,  вона охоче погодилася.
Павло присів поруч.
-- І що тепер?  Літак зі Львова у суботу.
-- Ще не думав.  Знайду готель, а завтра поїду до Києва.
В Павла задзвонив телефон.
-- То моя сестра, вибач.
    Так, я вже приїхав, йду додому. Нусю, слухай, тут така справа…
Павло говорив, щось розповідав, а потім повернувся до Рікардо.
-- Зараз прийде моя сестра  вона говорить італійською, допоможе тобі організуватися.
Рікардо запротестував :
-- Та не треба турбувати  нікого, я якось сам дам собі раду,  лиш підкажи де готель шукати. Ти  мені  багато допоміг,  і я  тобі дуже вдячний.
Павло усміхнувся:
-- та не залишу я тебе в незнайомому місті, та ще й вночі. Все буде добре.
З-за рогу вийшла дівчина і посміхаючись обняла Павла.
-- Це моя сестра, Ганна.
Дівчина подала руку Рікардо і приємно посміхнулася.
-- Будемо знайомі.
Вона легко перейшла на італійську мову.
Ці двоє  не знали, що їхню  зустріч  передбачили  небеса, бо коли Бог зачиняє двері, він розкриває ворота.

ВТРАТА. Соня (продовження)

-- Та не світи задницею, злилася Тамара.  Одягни щось нормальне, штани сповзли, що аж  видно шнурки  так званої білизни. Ти що не розумієш, що так не гарно, вульгарно і неприємно дивитися.
Софія  або, як звала її мама -- Соня  гмикнула й гидливо повела плечем:
-- А що я такого роблю, всі так ходять. То ти стара  не розумієш, що зараз модно.
-- Та гидко дивитися, коли сідниця мало не вся вилізла зовні. В хаті є чоловік і ти йому не донька, то ж веди себе порядно.
-- А ти що, ревнуєш?
-- Це невдалий жарт, то нема про що  говорити.
-- Уф-фа! Як ти мене дістала, -- злісно прошипіла Соня.
-- Чіпляєшся до всього. Мені краще було вдома --  сама собі господиня. Ти захотіла, щоб я сюди приїхала.
-- А ти як там себе вела, змушена була забрати, бо вже  зовсім берега пустилася, “пішла по руках.” Соню, ти моя кровинка, я люблю тебе і хочу зробити все, щоб твоє життя було кращим.
-- А ти знаєш, як краще?
-- Думаю, що разом ми це можемо  вирішити.
Тамара  вже в котрий раз роздумувала над своєю долею. Приїхала сюди не від добра, а з великої необхідності. Соня маленька, почали будувати хату, та сталося лихо з чоловіком на роботі. Все те мале й велике зав’язалося у великий  вузол проблем, на який, щоб розгребтись,  потрібні були  гроші . Тамара позичалася по людях, щоб врятувати чоловіка, але не врятувала, а борги давили залізними кліщами,  їх треба було віддавати, а чим і де взяти? Свекруха  ще вчителювала, після смерті чоловіка, а згодом і сина, знаходила  відраду в своїй роботі.  Вона запропонувала Тамарі поїхати на заробітки, багато з їхнього села вже виїхали і не шкодували. Соня залишилася з бабусею, яка її безмежно любила. Тамара сумувала за домом, за донькою, за сімейним життям, яке було недовгим. Сліпа випадковість розтрощила все, як потрощила її чоловіка, що впав на будові разом з недобросовісно виконаним кріпленням. Вчилися вони разом  в Політехнічному, Іван став інженером, а Тамара влаштувалася в офісі на легшу роботу. Розпочали будувати хату, з’явилася бажана донечка, молоді та гарні, веселі і щасливі, мріяли про майбутнє. Але все полетіло шкереберть зі смертю  чоловіка, Тамара не могла сама продовжувати будівництво.
Перші чотири роки були важкими, але вдалося зробити документи. Їздити додому коштувало дорого і не виходило, бо,  щоб отримати папери, треба було мати постійну роботу. Тамара  набралася терпіння й чекала. Їй, щоб потрапити сюди, допомогли знайомі, які за свою “турботу” взяли три тисячі доларів. Тамара ледве напозичала таку суму, не всякий хоче дати гроші і потім чекати, чи тобі їх повернуть. Тамара розуміла людей, тому  одразу почала віддавати позичене, а ще щоб не росли проценти, спішила передати побільше.
Ой не легкий цей хліб заробітчанський. Серце краяла розлука за донечкою. Кожної неділі вона спішила на переговорний пункт, щоб там з кабіни  поговорити з Сонею та свекрухою. Тижнями чекала, щоб почути милий голос донечки-сонечка. Передавала подарунки автобусами, купувала все найкраще, не жаліла грошей. Собі шкодувала морозиво купити, йшла в  Макдональд,  бо там дешевше. Тамара в такий спосіб пробувала загладити свою вину та зменшити біль розлуки. Кожного разу, при розмові запитувала, що ще їй такого прислати, що їй подобається, що вона  хоче. Якось так поволі розмови звелися  на купи й передай. Свекруха не раз їй казала:
-- Не балуй, вона ще того не сходила.
Та де там, тільки бачили очі щось гарненьке, руки вже  розкривали  гаманця. А доня росла, росли й забаганки й ціни на замовлені витребеньки. Та хіба для однієї дитини, що росте без батька, чогось пошкодуєш, сама не з’їси, а дитині даси. На заробітках роки тягнуться  довго, для її донечки швидко. Залишилася в дев’ять років самітньою дитиною, а за чотири  роки це вже було дівчисько, що кидалося в очі вродою і зростом. Це був той самий дурнуватий підлітковий період, коли  думають, що вже дорослі,  а роблять купу дурниць. Войовниче й вперто відстоюють   свої  позиції та  свободу, навіть, якщо на неї ніхто не посягає. Це коли думають, що можуть жити, як їм хочеться і ніхто не повинен вже контролювати. Соня ввійшла в той період войовничого дівчиська, перестала слухатися і реагувати, на слова бабусі відповідала грубо і брутально.  Старенька терпіла і зі свою постійною делікатністю пробувала нарозумити внучку. Але повчання і слова відскакували, як горох від стінки. Соня ходила по хаті  в навушниках і слухала музику,не звертаючи уваги на зауваження бабусі. Росла, а з нею росли проблеми.
Подарунки вже не були такими гарними, бо мама не розуміється в моді і не знає, що тепер носять.  Соня вередливо вигинала губки  і примхливо казала, що сама собі  може купити і краще й дешевше. Тамара почала передавати гроші. Хотіла бачити обновки і Соня охоче демонструвала їй  через Скайп. Тамара бачила радісні очі дівчини і не важливо, що їй не все подобалося з того, що собі купувала Соня, але то ж вона носитиме те, що придбала. Свекруха пробувала щось сказати, але внучка нетерпляче перебила:
-- Ти не розумієш, тепер так всі ходять. Не бурчи, бо я тебе все одно не послухаю.
-- Соню, як ти з бабусею розмовляєш? -- не втрималася одного разу Тамара.
-- А що, то ж я одягатиму те, що купила, то чого вона лізе зі своїми повчаннями.
-- Не смій, грубіянка, так не можна розмовляти зі старшими, то твоя бабуся.-- Тамара не могла повірити своїм вухам, що то її донечка так відповідає старшій жінці.
-- Як ви мені набридли зі своїми нотаціями.
-- Якщо ти так себе вестимеш, то я гроші перестану передавати, заспіваєш іншої.
-- О вже почалося поминання й витикання грішми. То й не давай, я не проситиму.  Ти ж сама хочеш, щоб я виглядала не гірше інших, щоб заспокоїти своє сумління.
Тамарі аж мову відібрало від почутого. Не могла повірити, що то її Соня так може відповідати, Стало боляче і страшно. Вночі не спала, все думала і плакала, як таке могло статися, що її  Соня виросла  зла і байдужа. Може, якби вона була вдома, то  все було б інакше, сама доглянула  і більше контролювала, а так втратила дитину.
Тамара бачила, що свекруха  постаріла і змарніла, переживає :
-- Вибач, що не справилася.
-- Та  що ви таке кажете, ви все зробили  вірно, то клята  розлука зробила свою чорну справу. Хай його дідько візьме , ті прокляті заробітки. Ще два роки і Соня закінчить школу, заберу її до себе. Зараз не можу, бо маю роботу, де немає  місця для Соні.
-- Ти, донечко, про себе не забувай, мого сина вже не повернеш, а тобі треба чоловічої уваги, ти ще молода і гарна. -- свекруха жінка мудра, завжди говорила щиро.
-- От  поміняю роботу, організую все і про себе подумаю.
-- Дивись, роки йдуть.
-- Хіба я вже стара. -- сміялася  Тамара.
Тамара подумки обняла жінку і подякувала їй,  Свекруха  стала для неї матір’ю, якої в неї вже не було давно, померла молодою.
Не можна сказати, що Тамарі бракувало чоловічої уваги, зовсім ні, але вона не спішила. В чужій країні не все так просто, в пам’яті ще жив її покійний чоловік, з яким вона була щаслива. Тому так одразу знайти іншого було важко. Недавно  Тамара познайомилася з Робертом, він їй подобався.  Вмів і любив жартувати, мав добрий характер і щиру душу. Роберто при розлученні залишив все своїй жінці і дочці, жив у найманій квартирі. Він давно вже кликав Тамару жити разом, але Тамара все вагалася, лячно було їй чомусь. А коли він почув, що вона хоче забрати дочку, то почав говорити про спільне життя настирливо й мало не щодня.
-- Куди ти її привезеш, до баби, яку доглядаєш? Там маєш ліжко і маленьку кімнату, то що запропонуєш дочці? -- Так переконував її Роберто.
Він працював у великому супермаркеті і допоміг їй влаштуватися там. Тепер у Тамари не було чим крити, тягнути з переїздом не було куди. Роберто поволі завойовував почуття жінки, а Тамарі подобалося  відчувати себе потрібною, подобалася його увага і піклування. Вона знову взялася за любиму свою кулінарію, бо Роберто, як і всі італійці, любив смачно поїсти. Тамара пекла пироги, варила борщі та вареники, працюючи біля стареньких  вона не могла собі дозволити цього всього , бо старші люди звичні до своєї кухні, не їли інших страв. А Роберто виявився вдячним поціновувачем різних кухонь і смаків, йому подобалася  все українське. У вихідні дні вони часто ходили то на суші в японський ресторан, то на піцу в італійський або поласувати рибкою  в одне з  приморських  містечок, яких   багато навколо Риму. Тамара мріяла привезти  Соню до Італії, показати їй красиві місця, поводити по музеях та виставках, зайнятися її вихованням. Вона розуміла, що не все буде просто, але  була готова до труднощів,  дуже хотіла зробити все для своєї кровинки. Хвилювалася, бо не знала, як вони житимуть втрьох.  Роберто переконував, що Соні буде краще біля матері, а він їй допоможе.
Соня не дуже хотіла їхати в ту чужу їй Італію, вона вже мала друзів, з’явилися нові інтереси, перші кохання і розчарування. Дівчина мала своє життя і не горіла бажанням  це все залишати.
Свекруха, плачучи, розповіла, що в Соні з’явився новий знайомий, досить старший неї, розлучений, розпущений та нахабний. Соня закохана і не можна їй сказати й слова поперек, бо захищає свої “почуття” від усіх, зробилася злою грубіянкою.  Приходить додому над рання,  вся в синцях від поцілунків, змучена сексуальними втіхами. Стала жорстокою і злою, навчання закинула, про якусь поміч в хаті нічого й говорити, бо звикла, що їй мають приготувати й подати. Гірко було слухати стареньку, від слів якої рвалась  душа.
Тамара зрозуміла, що справи кепські і вирішила їхати додому та   прискорити приїзд дочки до Італії. Вона  зрозуміла, що це буде не проста справа, але тягнути далі   не було куди.
 А приїхавши, зрозуміла всю біду,  Соня -- вагітна.  Мерзотник накивав п’ятами,  дізнавшись, що стане батьком. Негідник зрозумів, що дівчина неповнолітня і йому доведеться відповідати перед законом. Соня  мала досить пишні форми і не виглядала на свої роки, при високому зрості тягнула на всі вісімнадцять. А кавалер, дізнавшись, що дівчині ще нема й сімнадцяти, зрозумів як влип, вирішив  зникнути з поля зору.
 Соня билася в істериці за коханим. Вона нікого не чула і не слухала, її хвилювало лиш одне --  чому  він не відповідає на дзвінки  і не приходить. Не хотіла розуміти, що була іграшкою в руках досвідченого ловеласа, який, набавившись досхочу, викинув її за  непотрібністю. “Спеціаліст” по молодих та ранніх знаходив дурненьких, серед яких була і Соня.
-- Соню, ти  розумієш, що наробила?
-- А що такого? Я покохала.
-- Соню ти вагітна, а це не жарт. Дитині треба батька, як ти думаєш її виховувати?
-- Він повернеться, це твоя вина, що він мене кинув, він злякався, що ти  будеш проти нашого кохання. Він мені так і говорив, що я старший і твоя мама нас  не зрозуміє. Хіба тобі до моїх почуттів, ти  собі знайшла, про мене не думала. Кидала мені відчепно якусь сотню, щоб я не заважала тобі жити. Хіба не так? -- люто кричала Соня.
-- Ні, це не так, я приїхала тебе забрати. Ось поїдеш зі мною і все буде добре. Скільки місяців твоя вагітність?
-- Не знаю. Мабуть місяців три-чотири. Я не пам’ятаю.
-- Давай сходимо до гінеколога. Потрібно обстежитись, щоб зрозуміти нашу ситуацію. --запропонувала Тамара.
-- Не піду я нікуди, ти хочеш вбити мою дитину. -- забилася в черговій істериці Соня.
-- Не говори дурниць. Я хочу тобі допомогти.
Тамара бачила всю складність ситуації і намагалася переконати дочку. Їй хотілося завити від болю,  в грудях пекло, а сльози  кліщами стиснули горло.
-- Боже, милий, поможи мені!
-- Соню довірся мені, я тобі зла не бажаю.
Соня замикалася в своїй кімнаті і виходила  їсти та помитися.  Плакала й сумувала за коханим, який мов крізь землю провалився.  Телефон вимкнено, його друзі не відповідають. Як виявилося згодом, він просто поміняв номер, залишив місто і ніхто не знав, де він знаходився.
Тамара почала радитися зі свекрухою, щоб знайти гультяя й покарати. Соня, влетіла до материної кімнати з криком:
-- Не смій, бо я собі заподію смерть, Ти не маєш права, я його люблю. Їдь геть до своєї Італії, чого приїхала? Хочеш бачити мене нещасною, ти вже все зробила, це все через тебе.-- Соня кричала й матюкалася так брудно, що Тамара аж заніміла від несподіванки. Вона не впізнавала свою дочку, що билася в істериці, зривалася на крик  і лаялася, як сільський їздовий на п’яну голову.
Соню  нудило, вона схудла й змарніла, та на кінець  погодилася піти до лікаря.
І тут сталося диво, Соня віджила, заясніла усміхом. Тамара не дивувалася такій зміні, одразу  зрозуміла, що негідник об’явився.   Передзвонив аби знати, що вона надумала робити з вагітністю, а коли дізнався, що йде до лікаря, то захотів прийти  і бути поруч. Соня літала від радості, змінилася до невпізнання. Тамара не вірила, але не  казала нічого, щоб не погіршити ситуацію.
В призначений день він не прийшов і знову пропав.
Лікарка обдивилася Соню і порадила  більше лежати, бо плід  під загрозою викидня. Соня слухала лікарку і не чула,  погляд був звернений до дверей, вона на нього чекала. Додому приїхали обидві мовчазні, Тамара вся в роздумах  про майбутнє, а Соня сумувала за коханим і  чекала на його дзвінок.
І він подзвонив, але про це Тамара зі свекрухою дізналася  другого дня, коли Соня прийшла надрання і впала п’яна в коридорі. Свекруха плакала, а Тамара дивилася на  п’яну Соню і буря злості підіймалася в грудях.
-- Де ти була?
-- Де була, там мене вже немає. Тобі що до того, роблю те, що хочу. Чого мені тепер боятися, ще раз не завагітнію, -- п’яно хіхікала Соня.
-- Як ти можеш пити, коли носиш дитину? Ти сама ще дитина, хіба не розумієш, що втратиш її? Лікар попередила про можливість викидня,  ти забула?
-- То й що, як прийшло -- так піде. -- Соня дурнувато гикнула і впала при спробі піднятися. Тамара посадила її на стілець і почала роздягати.
-- А знаєш, він приїхав і хоче мені допомогти.
-- В який спосіб? Хай прийде сюди, я хочу з ним поговорити.
-- Та хіба він дурень, лізти в пащу до двох мегер. Сказав, що все зробить і я не повинна  хвилюватися. -- Соня ледве вимовляла слова.
--Боже, Соню, що ти говориш. Чим тобі може допомогти той пройдисвіт, що кинув тебе з дитям?
-- Він повернувся і все буде добре. Я хочу спати.
На нетверезих ногах, з підтримкою Тамари, Соня дочвалала до ліжка і впала.
Тамара заплакала. Свекруха тремтіла вся, як лист на вітрі.  Непосильна ноша придавила  плечі обох жінок. Вони мовчки сиділи на кухні,  не їлося й не пилося, шматок не ліз в горло, а  гіркий згусток  пекучими сльозами рвався з грудей.
-- Не плачте, мамо, я заберу її , а там інше оточення, інше життя, то все нормалізується.
Тамара заспокоювала стареньку, а сама готова була вити й кричати.
-- А дитину, виростимо, хіба це проблема.   Не такого щастя я хотіла для своєї доні, але вже як є.
Тамара пробувала заспокоїти себе і  свекруху, що за ці  дні змінилася й постаріла.
З кімнати  Соні почувся стогін,  вона, прикриваючи рукою рота, побігла до вбиральні, а за нею тягнувся червоний слід, цівкою цебеніла кров… Ось і все .. Дитину Соня втратила, в лікарні тільки розвели руками.
Тамара підозрювала, що той виродок дав чогось випити,  але доказів не мала. Звернулася в органи, щоб відкрили справу, але зрозуміла, що ті “ спеціалісти” доїтимуть з неї гроші, але нічого не зроблять. Стиснула серце в кулак, ковтнула гіркоту, втерла болючу сльозу і наказала собі:
-- Все буде добре, я справлюся.
Молодий організм брав своє, Соня поправлялася швидко.  Вийшовши з лікарні, вона ще деякий час шукала і чекала на свого “коханого”, але дізналася, що він уже гуляє з іншою, а її не хоче знати, бо  розлюбив.
В Італії Соні сподобалося, вона з цікавістю  роздивлялася навколо.
-- Яка вона ще дитина, а вже побувала в пеклі. -- подумала Тамара.
Тамара оточила Соню любов’ю і увагою, всіляко балувала її, як маленьку. Так хотілося, щоб зранена душечка її дитини загоїла ті прокляті рани. Вона записала Соню на курси по вивченню  італійської мови. Роберто перейнявся їхніми проблемами, допомагав  в усьому. Тамара  почала  вірити, що все буде добре.  Вона подумувала про якусь спеціальність для доньки, придивлялася і вивчала її нахили та уподобання.
Соня ходила на заняття  по обіді, так було зручно всім. Одного разу Тамара побачила, як  Соня під’їхала  в авті з двома молодими чоловіками.
-- Соню, хто це?
-- То мої  друзі.
-- Як ти з ними познайомилася?
-- На дорозі. Я йшла, а вони зупинилися, щоб мене підвезти. Вони єгиптяни і дуже симпатичні.
- -Доню, це може бути небезпечно, чужа країна, ти тут ще мало часу, ще не знаєш  мови. Не сідай до незнайомих в машину, все може бути.
-- О вже понеслась душа в рай, Тебе хлібом не годуй, дай мене вчити. Ну що ти за людина така, з тобою не можна бути щирою і відкритою, все перевернеш,  почнеш вчити і виховувати!
-- Соню, я тут давно і знаю, що кажу. Випадки є різні і навіть дуже плачевні, краще триматися від таких знайомих подалі.
-- Та досить вже. Почни мені  виказувати, що я неповнолітня шлюшка, що вже була вагітна, що я така -- кінчена.
Тамара хотіла ще щось заперечити, але той згусток болю стиснув груди і вона лиш змахнула горючу сльозу, що набігла на очі.
-- Хіба я тобі зле хочу. Чому ти не розумієш, що я твоя мама і мене болить душа, Ти в мене одна.
Соня здвигнула плечем, мовби скинула щось нав’язливе і зникла в своїй кімнаті.
Тамара гірко зітхнула.  Біль пульсував в скронях, спустився до грудей, де розлився гіркотою. Вона поспішила до своєї кімнати і знайшла пігулку, яку приймала при високому тиску. Як їй жити в цьому світі? Сталося те, чого вона панічно боялася -- Соня не змінилася  і навіть не збиралася. Розповідати Робертові  не хотілося, Соромилася і ще вірила, що все наладиться.
Тамара уважно спостерігала за дочкою, старалася обминати гострі кути, щоб не провокувати зриви, не сваритися. Соня вчилася і вже досить добре володіла італійською мовою. В неї з’явилися друзі серед своїх  співвітчизників і не тільки. Дівчина була видна і приваблива, вміла подобатися.  Влітку вони обоє з’їздили в Україну, бо свекруха вже не почувалася добре, постаріла і подалася. Тамара організувала їй догляд, найнявши сусідку, що жила поруч.
 З Робертом у Соні були гарні відносини. Він допомагав їй у вивченні мови, був з нею терплячий та добрий.  Тамара запропонувала Соні вибрати якусь професію і піти на курси, щоб вчитися. Соня спочатку не дуже охоче погоджувалась, але Тамара переконала її. Оплативши обрані курси, Тамара раділа, що дочка  почне  здобувати професію.
Роберто  перейшов працювати в нічні зміни, тепер вони бачилися рідко. Тамара вранці спішила на роботу, потім Соня йшла на свої заняття, а Роберто залишався вдома.   Досить часто Тамара вранці, щоб не пропустити свій автобус, залишала обох ще сплячими.
Дуже  не подобалося Тамарі, що Соня вела себе розв’язно, одягалася відкрито, як вона сама казала -- сексі. Тамарі не подобалося те сексі, бо як на неї то було непристойно і зухвало і  навіть вульгарно. Вона пробувала звернути увагу дочки на це, але натомість отримувала завжди ворожу відповідь, що вона стара і нічого не розуміє.  Не мала на меті загострювати  відносини, тому або замовкала, або  переводила розмову на інше.Тамара  висловлювала своє невдоволення, коли поблизу не було Роберта, їй зовсім не хотілося, щоб Соня почувалася приниженою. Соня це розуміла і досить часто спекулювала цим і провокувала.
Інколи вечорами  вони по-сімейному сиділи, жартували й сміялися. Тамара раділа  в такі  хвилини, вони давали їй віру і впевненість, що не все пропало.
-- Соню, а в тебе є, ну, як то тепер кажуть, бойфренд?  - Одного разу запитала Тамара. -- Ти маєш багато знайомих, тобі хтось подобається?  Запроси його додому, щоб я познайомилася.
-- Ні немає, вони такі нудні, мені з ними не цікаво. Мені ніколи не подобалися мої однолітки, я люблю  старших  чоловіків.  Вони розумні  і знають що мені треба, а не ті сопляки, що бояться своєї тіні.-- реготнувши, відповіла Соня.
-- Ти що так жартуєш?
-- Ти запитала, я відповіла. -- Соня злорадно  усміхнулася.
Тамара замовкла, їй не захотілося продовжувати розмову. Роберто  удавано зацікавлено дивився телевізор і не брав участі в їхній суперечці. Соня встала,  потягнулася, привабливо вигнувши спину, легенько колихнула гарно сформованими грудьми, що грозились  випасти з-під короткої блузки, томно позіхнула  і пішла в свою кімнату.
Вже в ліжку Тамара знову повернулася до розмови:
-- Як ти відносишся до моєї Соні? Вона тобі подобається?-- запитала в Роберта.
Роберто якось дивно смикнувся, як від несподіваного удару І відповів:
-- Та нормальна вона, що я можу сказати. Молодь тепер вся така.
Тамара довго лежала з відкритими очима, сон не йшов, боліло  в грудях. Вона вже кілька днів відчувала важкість, аж руку зводить і пече в ямці під ребрами.
-- Треба завтра  йти до лікаря. -- подумала Тамара.
Вранці поспішила до роботи, тривожне відчуття не давало їй спокою. Щось  має статися, Тривога огорнула її густим смутком і таким болем, що хотілося ревіти, кричати, вити. Тамара аж зупинилася від несподіванки. Такий стан вона вже пам’ятає, це коли мало статися лихо з чоловіком, а сьогодні що це з нею таке? Вчора вона чулася зі свекрухою, жінка була жива і здорова, як може бути  в свої роки, раділа, що Соня освоює якусь професію. То чому ж так болить душа?
В вишині заскиглила чайка, їх тут багато, але зараз її крик жалем вдарився в скроні і навіяв неприємне відчуття. Тамара  здригнулася  й поспішила геть, хотіла  втекти  від  несподіваних і неприємних думок, що нахлинули.
-- Треба подзвонити лікарю, бо вже нерви здають, ще їй цього бракувало. - Тамара відігнала той неспокій і взялася до роботи. Але біль  бився й пульсував  не давав підняти руку,  дихати стало важко, очі закривалися як від важкої втоми.  Тамара відчувала, що їй стало зле, вирішила йти додому, щоб полежати в ліжку і  записатися  до лікаря.
Відчинивши ключем двері, Тамара прислухалася: зі спальні долинали голоси і якісь звуки. Вона підійшла ближче. На ліжку в обіймах Роберта була Соня… Тамара дивилася на них і відчувала тупий біль, що піднімався з ніг і не давав зробити кроку. Біль накрив її всю і гарячим клубком котився по венах… Тамара сповзла по дверях на підлогу, не усвідомивши, в яку порожнечу падає.
-- Мамо, мамо! -- кричала Соня
-- Мамо, відкрий очі, мамо!
-- Ну чому вони не дають мені спокою, чому не залишать саму. -- Тамара  поринала в глибокий  і тривожний сон, важкі повіки не хотіли відкриватися. Десь за вікном вила сирена швидкої допомоги, голоси наповнили кімнату, щось кололи, кудись везли. Сирена вила й вила, Тамарі хотілося спати, просто спати, відпочити від усього і від усіх…
-- Мамо, мамо, -- Соня тримала руку матері, обмиваючи її горючими сльозами.
-- Мамо, мамо...ооо...
         

СОНЯ (продовження)

Тамара повільно пройшлася по кімнаті,  припадаючи на праву ногу та  спираючись на палицю. Сьогодні  вона почувалася зле, боліло все,  --  мабуть  на негоду, подумала жінка.  Пройшов рік, як вона похоронила свекруху, що дуже  не хотіла померти, не побачивши свою єдину внучку Соню, але так і не діждалася.  Тамара залишилася одна в великому домі, одна як палець.  Вона розглядала старі світлини на стінах -- своїх батьків, свої весільні та маленької Соні. Як то давно було, здавалося, що в якомусь іншому житті, в якомусь іншому часі. 

Після перенесеного інсульту,  їй не залишалося більше нічого, як повернутися додому, бо працювати вже не могла. І знову думки  накрили чорною пеленою туги й болю. Вже в лікарні, коли прийшла до тями, вона плакала, сльози текли й текли з очей, неначе мали вийти всі без остатку і залишити суху  випотрошену душу. Тамара не могла їх витирати,  обидві руки були приєднані до крапельниць, та й сили не було зовсім.  Вона намагається гнати геть дурні спомини, але вони, як мухи лізуть і лізуть. Несолодко їй  прийшлося,  навіть лікарі дивилися із співчуттям   і казали, що вона повернулася з того світу. Повернулася… А може й не треба було, бо життя стало якимось порожнім та непотрібним. 

Тамара попросила лікаря не впускати до неї доньку, не хотіла її бачити, не переносила її піклування, не бажала з нею говорити. Роберто не прийшов жодного разу, а може й приходив та не смів наблизитися. Через подругу вона забрала свої особисті речі з ненависного дому. І тільки-но відчула себе краще, поїхала додому, в Україну. Свекруха не питала нічого, мовчки взяла на себе всю хатню роботу, поки Тамара вчилася ходити. Про Соню вони не говорили, але Тамара здогадувалася, що жінка знає все. Вона була вдячна своїй подрузі, що позбавила  її від нестерпно важких пояснень, розповівши  за неї ту  невеселу історію. Так вони призвичаїлися жити разом без згадок, без минулого. А тепер  свекрухи немає. Вже рік,  як  старенька спочила у Бозі.  Перед смертю вона марила Сонею, кликала її, чекала до останнього подиху. 

Тамара хотіла полегшити сум старенької, але де шукати доньку, що чотири роки не давала про себе знати. Соня зникла, ніхто не чув про неї нічого.Тамара  пробувала стерти з пам’яті  ті  болісні й важкі моменти, але їй це не вдавалося. Вона розуміла, що ніколи її материнське серце не перестане  любити, тужити, надіятись і чекати. Думала, що з часом все мине і вже не так болітиме, біль притупиться, рана не ятрітиме. Але час йшов, а біль тугим клубком причаїлася в грудях.  

Особливо страшно ставало, коли в небі кричала  і  журливо квилила чайка,  

протяжно плакала в вишині.  Одразу  згадки тужним болем падали додолу  і рвали серце  на шматки.  Чомусь сьогодні Тамарі було сумно і важко. Вона погладила рукою  ногу, злегка потерла, щоб хоч трішки зменшити ниючу біль. Самотність і  розпач знову краяли  душу -- як їй жити далі?

Тамара пройшла довгий і важкий курс реабілітації та лікування. Хотілося  іноді,  все  кинути до дідькової матері і не звертати на себе уваги, каліка, то й каліка, що тут поробиш.  Коли проходила та хандра, то вона з подвоєним  завзяттям бралася за себе, робила вправи, ходила на фізіотерапію, вчилася жити. Тепер вона робить все сама,  а не думала і не сподівалася, але  перемогла. Приходили подруги, допомагала родина хто чим міг, хто словом, а хто ділом, а хто просто співчуттям та співпереживанням. Без них вона не подолала б свій біль і страх, що життя для неї закінчилося. 

Скрипнула хвіртка…  Треба буде капнути олії, щоб не скрипіла, подумала Тамара. Скавулів собака Барсик, значить хтось свій до неї завітав. Пес мав майже десять років, але служив добре, розумів все, от тільки Бог мови не дав йому, а от розумом не обділив. Дивувалися сусіди, що він все розуміє і всіх знає.

-- Є хто дома? - почувся голос з веранди.

Тамара  стрепенулася, їй здалося чи й справді це голос… Соні?  Перехопило подих, пересохло в устах, як в пустелі без води, хвилювання заволоділо нею, страх  втратити свідомість, скував рухи і забрав мову.  Тамара пробувала щось сказати, але не могла, не зуміла…

-- То є хто? - знову почулося  з коридору і до кімнати зайшла Соня.  Вона тримала за руку дівчинку, що тулилася до її ніг.

-- Мамо, що з тобою? Ти чого мовчиш? Ти не рада? Як ти?  Та скажи ж щось? Ти що -  не можеш? Ти не розмовляєш?  -- Соня наблизилася до неї, а Тамара сиділа в кріслі, тримаючи в руках палицю і плакала.  Сльози  котилися й котилися, виливалися гірким болем, були водночас  радістю, сумом і ще чимось несподіваним, але таким довгожданим чеканням матері.

-- Ти мене чуєш? Як ти? Мамо. -- Соня стояла й дивилася очима, повними відчаю й благання. А Тамара не відводила очей від дівчинки, яка  злякано дивилася на обох жінок, що плакали. Дитина вже сама готова була розплакатися, затремтіла верхня губа, але Соня  притиснула її до себе і поцілувала. 

-- Чую я, чую й говорю, заспокойся. -- промовила нарешті Тамара, все ще розглядаючи свою внучку, яку  бачила вперше.

-- Ну, слава Богу, бо я вже подумала, що тобі погано. Це моя Марійка, знайомся. Марійко, підійди до бабусі, привітайся.

Дитина несміливо наблизилася.

-- А навіщо тобі палиця? Ти б’єш когось?

-- Ні, то я спираюся на неї, коли ходжу, бо маю хворі ноги. -- відповіла Тамара.

-- А ти не зла? -- дівчинка стояла і дивилася Тамарі в очі.

-- Ні, вже не зла. Давай знайомитися. Скільки тобі років?

-- Три. -- маленька підняла вгору руку  і показала три пальчики.

-- Ой, то ти вже така велика. -- Тамара усміхнулася і простягнула руку, Марійка пригорнулася до грудей  і обняла її своїми рученятами. Тамара аж задихнулася від тієї гами почуттів, що огорнули її. Це її внучка! Господи! Та від такого щастя можна вмерти. Ой, про що це вона, дурепа, думає. Жити! Жити! Бо є для кого. Тепер Тамара плакала від щастя. Ще недавно, світ їй  здавався порожній і непотрібний, але досить відчути тепло маленького тільця, заглянути в дитячі очі, почути той милий щебет і життя наповнилося змістом.  Пригорнувши свою внучку, Тамара відчула, що той гіркий згусток, який постійно болів в грудях, почав танути, наче  весняний лід. 

Соня дивилася на двох найрідніших людей і теж плакала.Вона враз зрозуміла, що їй весь цей час цього всього не вистачало. Материнських долонь, запаху рідної хати, цих стін, від яких віє дитинством і затишком, навіть собаки у дворі, -- вона була вдома. Соня навіть не думала, що так сильно скучила за домівкою.  Багато води стекло, багато штурханів та облизнів вона отримала від життя, багато довелося витерпіти, навчитися, зрозуміти.  Софія знала, що всі ті біди  вона створювала сама і сама  від них терпіла. Життя її не пестило, життя її вчило жорстоко і боляче. Вона нарешті зрозуміла, що значить -- щастя, дивлячись на двох найрідніших їй людей.

-- Мамо, а бабуся? -- порушила мовчання  Соня.

-- Померла, вже і рік пройшов.  Все чекала тебе, виглядала… Померла, але знала, що ти її не забудеш. Любила вона тебе, дуже любила.

-- Ми підемо на кладовище, я попрошу в неї вибачення. -- ледь чутно промовила Соня. Сльози  стиснули їй серце,  а з грудей вирвався схлип. 

А Марійка вже освоїлася в хаті і посипалися запитання --  “Що це?!” Тамара вперше за багато часу посміхалася, дивилася на внучку і не встигала відповідати.  Соня терпляче їй все пояснювала, показувала та розповідала. А мале було невтомне і невгамовне, їй треба було все і одразу.

-- Ой, Марічко, я вже втомилася, давай спочинемо, бо я вже не маю сили.

-- А хочеш, я тобі води принесу. -- хитро примружилася Марічка. Дівчинка підбігла до матері і обняла її за ноги, піднявши на неї свої великі темні очі.

-- Ні, моя хороша, я води не хочу. -- розсміялася Соня.

-- Але дякую, що ти в мене ростеш така турботлива.

А Марічка вже побігла до Тамари, взяла її за руку і повела до канапи: 

-- Я хочу сісти.

Тамара допомогла дитині вмоститися і і сама сіла поруч.

-- А батько Марічки? -- запитала вона. 

-- Нема … Я не знаю хто він, але ти не думай, це не Роберто.  Я пішла від нього, як тільки ти поїхала в Україну. Він мені і не був потрібний, так сталося, прости мене. А потім все було дуже складно і по-дурному.  Пішла в такі загули, що перестала розрізняти день від ночі. То був страшний час, -- якесь провалля, прірва, яма,  розуміла, що жила неправильно, але нічого не могла змінити.  Коли зрозуміла, що вагітна, тоді мені стало по-справжньому страшно. Я боялася жити, боялася майбутнього, але Марічка змінила моє життя і мене. Вона для мене  все, --  мій скарб, мій талісман, моє щастя. Ніколи не шкодувала, що вона в мене є.  Дякуючи їй, я вижила і вибралася з того болота, почала жити і мріяти.  Я не шукаю її батька, бо то марна справа сподіватися когось чи може щось знайти. Ми вдвох з нею щасливі, а знайти якогось і повісити собі на шию, щоб він звався батьком, не маю бажання. Там, де я була, нормальних мало, а кого-небудь нам не треба. Залишимо цю розмову, вона не вартує того, щоб її продовжувати. В мене є моя донечка -- сонечко.

-- Я, твоя Марічка, -- дівчинка кинулася  до Соні й міцно її обняла. 

-- Так, так, моя  чарівна принцесо, так тільки ти, -- Соня ніжно поцілувала дитину.  

Тамара дивилася на них і серце її повнилося любов’ю та радістю, якої вона не відчувала вже давно.  Думала, що ці почуття вже глибоко похоронені і назавжди. 

-- Яке щастя! -- подумалося їй.

-- Мамо, я маю  багато розказати,  є  важлива розмова і прохання. Мені потрібна твоя допомога. -- Соня благально дивилася на матір і чекала  на відповідь. Вона їхала і не знала, як її зустрінуть, чи простять, чи вислухають.  Вона знала, що сама все зробила, своїми руками і безглуздими вчинками зіпсувала життя собі і своїм близьким, тому  готова була пройти все до кінця і отримати заслужений вирок.

Тамара напружилася, десь глибоко  всередині ойкнула  струна, відчуття болю вдарило в серце і відбилося  в скронях.  Ні!  Вона рвучко звелася на ноги, похитнулася і вхопила палицю. 

-- Ви ж у мене голодні, я зараз… -- Тамара поспішила на кухню.  Їй не хотілося зараз чути нічого такого,  що могло затьмарити  радісну зустріч. Щось їй підказувало, що розмова принесе біду.   Так буває  у фільмі, перед чимось трагічним починає  звучати тривожна музика або тільки акорди, що загострюють увагу та чекання невідворотнього. 

  Вона клопоталася на кухні, щоб пригостити своїх дітей, а заодно  впорядкувати  себе й свої думки. З тієї короткої сповіді Соні вона багато зрозуміла, а ще й відчула серцем  той недосказаний біль, який та не стала виливати. Вже коли шукали Соню і не могли знайти, Тамара здогадувалася, що та потрапила до рук сутенерів та бандитів, які крутилися в пошуках здобичі, як шуліки. Те, що Соня побувала в пеклі, вона не сумнівалася.   І коли  вона про це говорила, то наче  викидала з себе той біль, але водночас була сильна й  непохитна.  Тамара знала, що ще не раз на самоті  буде згадувати і обдумувати ті слова.  А зараз вона буде радіти, буде святкувати, бо до неї приїхали  діти.

 Коли повернулася до кімнати, то побачила, що Марічка заснула, скрутившись калачиком, як це любила робити її  Соня. А Соня сиділа поруч і закохано дивилася на свою дівчинку. Тамара ледве  стримала  сльози, що зрадливо тремтіли в очах і готові були вилитися назовні мокрою лавиною. Це було навіть більше, ніж вона могла сподіватися, це було -- щастя.

Соня підійшла до матері, обняла її і схилила голову на груди.

-- Прости мене, я дуже завинила. Тепер коли я сама стала матір’ю, розумію весь твій біль. -- Соня говорила  щиро, Тамара відчула  це одразу. 

-- Ти надовго? Назовсім чи як? -- Тамара погладила Соню по спині.

-- Трохи побуду, але не довго. Це якраз те, про що я хотіла з тобою поговорити.

 Я мушу залишити  Марічку з тобою, щоб повернутися в Італію.

Тамара, не перебиваючи, слухала. Соня змінилася, це було не подоросління, навіть не материнство, а щось інше. Якась недосказанність, щось глибоко заховане, якась туга і біль, а ще страх… Так, це був страх, панічний і болісний. 

-- Що сталося? -- Тамара прошепотіла запитання, неначе боялася, що 

хтось лихий почує їх. Материнське серце защеміло в передчутті біди. Вона з першого погляду відзначила, що Соня змарніла і дивний жовтуватий колір шкіри не сподобався їй одразу.  Тамара здригнулася, болісний здогад полоснув душу… О, ні! 

-- Мамо, в мене рак.  Пухлину треба оперувати, але до того  я маю пройти курс хіміотерапії. Не хвилюйся, все буде добре, я дуже хочу жити, я не можу осиротити свою донечку.  Але з Марічкою мені буде складно, я це розумію. Дитині потрібна і увага і піклування, а я не знаю як бути. В мене є друзі, але то не те. В усіх свої проблеми. Вони допоможуть в міру своїх сил, але кидати на них дитину я не можу.   Марічка, то моє життя, вона для мене все…

Соня не плакала, сухі червоні очі тамували невимовний біль, але вона трималася, щоб не злякати маму і не розбудити донечку. Це їй вдавалося не легко. 

-- Я тебе розумію… -- Тамара видихнула з себе повітря, а густий клубок залишився в грудях  пік пеком і  рвався на волю криком. Вони сиділи, обнявшись, дивилися на маленьке янголятко, що спало, стомлене дорогою. Тепер це був їхній найцінніший скарб. Тамара прошепотіла: 

-- Яка вона гарна, найкраща в світі.

-- Правда? -- Соня ще щільніше притулилася до матері і схлип вирвався з її грудей.

-- Я  так мріяла тебе  отак обняти. Мені було соромно і лячно, бо я тобі багато суму  принесла. Прости мене.

Тамара була щаслива. Вона розуміла, що хвороба Соні тисне важким каменем, але зараз їй не хотілося думати про це, хотілося просто радіти своїм дітям. Це було все, що вона могла собі дозволити тепер, а потім…  Але то буде потім…

Маленька Марічка своїм щебетом заповнила дім. Вона встигала побувати всюди -  і до курей збігати, і кота потягати, і принести зелений  гарбуз з городу, і  запитати про все. Дитя було невгамовне і невтомне. Вона не давала їм сумувати і скучати.

-- Марічко, бабуся вже стомилася від тебе. -- Соня пробувала втихомирити донечку. 

Дитина зупинилася на мить, але побачила, що Тамара сміється, враз забула, що має бути чемною.

-- А ти бачила, там маленьке кошеня? 

-- Ні, а де саме?

-- Там. -- і показала на сусідський будинок. -- воно до мене  в гості приходило,  я йому ковбасу давала

-- О, тепер це буде часта гостя у нас. -- розсміялася Тамара.

--Ти не хочеш, щоб воно приходило?  -- Марічка  насупилася.

-- Та ні, я не проти друзів.

За хвилину Марічка вже несла чорно біле кошеня,  маленьке і дуже миле.

-- Зачекай, маємо запитати там, в тієї тьоті чи мама киця не проти, бо може вона плаче за ним. 

-- Воно моє. -- Марічка притиснула кошеня до себе. Тамара пригадала Соню, коли та була маленька й теж так котів додому зносила. 

-- Я не проти. Ходімо разом і запитаємо, чи можемо залишити собі це котятко.

Вони взялися за руки і вийшли з двору, щоб вирішити долю кошеняти. Соня дивилася їм в слід, їй хотілося вити і кричати, 

Вже треба було їхати й залишити Марічку. Вона знала, що Марічці  тут буде добре, найкраще.  Проте біль розлуки не давав їй зосередитися  й думати про щось інше. 

Яке щастя, що є мама, яке щастя.