З "сіренької мишки"...

Непомітна,  мовчазна, відлюдькувата, якась  ніби  “затюкана”... Навколо могли сміятися,  щось розповідати, про щось сперечатися,  вона  була мовчазно   присутня.  Сиділа, лупаючи   зеленкуватими очима на  круглому  обличчі  без брів, зате щедро вкритому ластовинням. Невиразна, безбарвна,  зібгана й  принишкла, нагадувала  інопланетянку, або, як кажуть старі люди -- бліду міль.  Здавалося,   вона   сама  себе  соромилася, намагалася не привертати  уваги.  Але то не здавалося, то справді було так. Маленька, низенького зросту, негарна й неоковирна -- в гурті трималася невиразною сірою мишкою, старалася стати ще меншою і малопомітною. Її руде неслухняне волосся жило окремо від своєї  господині, крутилося, куди йому хотілося, стирчало в різні боки і не  трималося купи. Вирвавшись з-під шпильки, на якій трималося, воно вигравало золотом на сонці, бавлячись з вітром. Заплутане в сонячних променях ставало невидимим, ніби розчинялося в світлі. Дивлячись на дівчину, не перестаєш дивуватися, як то в наш час ще можна бути такою незугарною і не пробувати нічого змінити, залишатися такою сірою та непомітною. Лілія або просто Ліля була саме такою. Мама  так назвала її,  коли вона народилася маленькою з невидимим рудим пушком і зеленавими оченятами.  Хтозна  вгадала чи знала, що донька виросте  такою  іржаво-рудою.
Батька й чоловіка в них не було, так сталося, так склалося. Тетяна ніколи не розповідала про нього .  На запитання  відбувалася жартом або мовчанкою.  Ліля росла спокійною й невибагливою, не створювала проблем, не капризувала і не вимагала зайвого.  Така собі зручна дитина. Тетяну аж зло брало.
-- Ти чого сидиш в хаті, а не бігаєш з іншими?
-- Не хочу.
-- Йди, йди у двір до дітей бавитися, не сиди в хаті.
Ліля йшла повільно й боязко, озираючись на матір, ніби питаючи очима,
-- Все вірно я роблю?
Тетяна ствердно кивала головою.
-- Йди, йди. Не бійся.
Ліля любила тварин, зносила до хати малих кошенят і лікувала їх. Тетяна не сварилася, бо треба ж було дитині чимось зайнятися.
-- Будеш ветеринарним лікарем? -- запитувала вона.
-- Не знаю.
-- То хороша  робота. Ти добра до тварин, вони тебе люблять.
А потім все змінилося і для всіх.  Впала Берлінська стіна, а за нею посипалися зміни. Європа відчинила двері. Почався період від’єднання та роз'єднання республік. Рвалося все, що досі було стабільне і сильне. Економічні і політичні  проблеми торкнулися усіх і кожного. Закривалися заводи і фабрики. Тетяна залишилася без роботи. Вона пробувала щось продавати в Польщі та Румунії, але той мізер  не рятував. Люди рвонули до Італії.  Тетяна й собі подумувала, чи не “податися в світи”, але мала Лілю дванадцяти років, такий вік, що з собою не візьмеш і саму не залишиш.  Матері Тетяна давно не мала, а сестра не дуже родичалася, іншої  рідні не було.
На диво, але сестра погодилася доглянути за племінницею.  В неї була своя донька роком старша від Лілі, то двом  буде не сумно. Ліля мовчки зібрала  свої речі і пішла до тітки, а Тетяна подалася на заробітки. Висилала гроші, а за два роки й сама приїхала. Ліля виросла, але й далі  залишилася  замкнутою, як раніше. Навіть, розбишакувата Світлана, двоюрідна сестра, не  вплинула на неї ніяк.
Тетяна посиділа з сестрою, поговорила і вирішила, що Ліля піде вчитися на медсестру. Вчительки з неї не вийде, характер не той, а лікувати буде.
Залишивши доньку в медичному училищі, Тетяна знову поїхала до Італії, бо тепер вже треба були грошей на навчання. Ліля вчилася на відмінно, їй подобалося, здійснювалася її заповітна мрія, про яку вона вголос ніколи не говорила.
Тетяна розуміла, що потім треба буде думати, де і куди приткнути доньку.  В якийсь день  вона вирішила, що забере її до Італії і тут знайде їй якусь роботу. З дипломом медсестри це було реально і вона навіть знала жінок, які працювали  з українськими дипломами.
Тетяна почала дізнаватися більше про можливості для Лілі.  Їй стало відомо, що якраз молодші медсестри дуже необхідні в шпиталях, а роботи в приватних клініках було навалом. Це був важкий  кусок хліба, але де є легкі заробітки?
Ліля приїхала до матері,  отримавши  диплом.  Тетяна працювала на день і ніч, простіше кажучи -- працювала і жила в тому ж домі, так було вигідно. Для Лілі вона знайшла кімнату разом з іншими дівчатами з України.  Дівчина  вчила мову, ходила на курси. Тетяна все чекала, що донька подорослішає і стане більш розкутою, вийде зі свого кокона. Проте Ліля залишалася такою ж серйозною та зосередженою, як була й раніше. Тетяну турбувала така  її замкнутість.  Такий вже характер дав Бог, не простий, але щирий і добрий.
Через знайомих  Тетяні вдалося влаштувати доньку до лікаря-стоматолога  медсестрою. Ліля розпочала свою трудову діяльність, почала старанно і завзято. Швидка і вправна, мовчазна і професійно стримана вона відразу сподобалася  лікарю. Він був задоволений своєю новою помічницею.  Ліля, як звикло, влаштовувала всіх -- лікаря, бо була старанною і безвідмовною, маму, бо  слухала і робила все, що та їй радила, сусідок на квартирі, бо не пліткувала, не смітила і не встрявала в розбори та чвари.
Подруг вона не мала, не спішила заводити. Всі жили своїм життям, в яке вона не влазила і не впускала до себе. До неї зверталися, коли мали необхідність в лікуванні, отриманні уколів. Ліля безвідмовно допомагала, безкорисливо і щиро з притаманною їй добротою.  Сусідка по кімнаті Наталка дивувалася,
-- Ти могла б заробляти, а не задарма їм все робити.
-- Та як то зі своїх гроші брати, жартуєш.
Вечорами Наталка бігала на побачення, на дискотеку, кликала з собою й Лілю. Та лиш кивала головою, відмовляючись.
-- Ти чого вдома і вдома, давай з нами, -- звали її інші.
-- Маю багато вчити, якось іншим разом, -- відповідала Ліля. Вона й справді багато читала  медичної літератури, жадібно вбирала в себе знання.  Вчилася постійно, хотіла все знати.  На роботі стала незамінною помічницею аж  Валеріо дивувався, як  від досі був без неї. Лікар мав доньку  Джулію, що була молодшою від  Лілі на два роки. Інколи він ловив себе на порівнянні цих двох таких різних дівчат, ніби з різних планет. Його донька була зірвиголовою й завзятою модницею, давно вже малювалася, мала гори шмаття, яке бувало й разу не одягала, бо не стильне. Джулія давно вже бігала на побачення з хлопцями, крутила їм голову на повну котушку.  Підозрював, що тихцем курила, бо знала, що він це не схвалює, ймовірно вже спробувала легкий наркотик, яким приторговували на дискотеках і молодіжних тусовках. Він пробував впливати на неї, але вона була під надійним захистом матері, що тільки й шукала можливості бути проти нього. Дружина завжди говорила, що молодь має бути без всяких там заборонів і табу, на те вона й молодь, щоб дуріти і чудити.
 І Ліля, або як він її називав по-італійськи --  Ліліана, така разюча протилежність. Страшненька,  невиразна, сіренька, негарна, одягалася абияк, її лиця ще не торкалася косметика, що було дивно і неймовірно.  Коли вдягалася і ховала під шапочкою  своє вицвіле іржаве волосся, то на обличчі проступали зелені очі,  що на без брівному лиці виглядали двома смарагдами.  Дівчина не виділялася вродою, проте природна  допитливість, розум, врівноважений спокій робили її незамінною помічницею. Обділив Бог її вродою, з жалем думав Валеріо.  Вона вивчилася на медсестру в Україні і мала вправність та навички, які до деяких не приходять  навіть з роками.
-- Тобі треба бути лікарем, ти народжена для цього. -- часто говорив він їй.
-- То дорого, моя мама  не потягне, а я відкладаю потроху, може колись, -- з сумом промовила дівчина.
-- А батько? Він вам не допомагає?
-- Я ніколи не знала свого батька, -- знітилася Ліля.
-- Ось як, вибач я не знав.
-- Та я звикла, так уже є.
Валеріо довго думав над словами дівчини, сумно було навіть уявити себе без  шаленої та навіженої Джулії, яку він він безмежно  любив.
Ліля святкувала своє двадцятиріччя, що припадало на вихідні дні.  Лікар вирішив зробити їй незвичайний подарунок. Він домовився зі своїм другом, який мав свій салон краси, що той зробить все  для Лілі.
Ліля здивовано дивилася на лікаря:
-- Я, та я не до того… Я не знаю, чи мені це треба… Я ніколи не була в таких салонах, не знаю, як там поводитися… Ой, лікарю, ви мене загнали в глухий кут, -- дівчина не знаходила слів, відмовлялася й червоніла, їй було ніяково й незвично.
-- Ніяких відмовок не приймаю, завтра на десяту ти там маєш бути, а ввечері всі дружно йдемо в ресторан, моя донька і твоя мама теж запрошені.
Ліля заціпеніло дивилася на нього  і не знала, що  сказати. Це було для неї дуже несподівано, досі, крім мами, їй ніхто нічого не дарував. Ліля не звикла до подарунків та уваги. Згодом, прийшовши до тями, вона подзвонила до матері.
-- Мамо, ти запрошена лікарем до ресторану на вечерю з нагоди мого дня народження.
-- Оце тобі! Мали ми його запросити, а він запрошує нас. Дивина.
Ліля розповіла матері  про подарунок, який зробив їй Валеріо.
-- Ти, в салон краси? Дивина, та й годі. Може він на тебе око кинув? Італійці, вони такі. Приставав?
-- Мам, ти чого? Як це,  приставав?
-- Нормально, як мужики пристають. Ти, що не знаєш, а ще медичка, вчила ж як діти виходять, -- засміялася Тетяна.
-- Ні, не приставав, заспокойся. А в ресторан він і свою доньку запросив.
-- Треба тобі щось пристойне купити з одежі. Ще не пізно, підемо сьогодні,  -- Тетяна  прикинула, куди вони можуть поїхати.
-- Не треба, я маю й так одежі досить, -- запротестувала Ліля.
-- Та який в тебе одяг, все таке старе та давнє. Я тобі нанесла те, що мені по роботах віддавали. То вже все давно вийшло з моди.
--Та чого ти нервуєшся, яка є, така є. Я звикла до своїх речей і в новому почуватимусь скуто  й незручно, ще поляпаю чимось.  Хіба одягом замаскуєш мою неймовірну вроду. Вже як є.
Тетяна вперше почула в словах доньки такі біль і гіркоту, що їй аж дрижаки пробігли по спині, як від холоду. Вона завжди думала, що донька не переймається своєю зовнішністю, аж ні,  то було не так.  Тетяна відчула свою провину, що вродила її таку незугарну.
-- Ліля треба тобі зайнятися собою. Можна багато чого змінити й відкоректувати. Дівки все що хочеш роблять.
-- Ой ні, ні! Не хочу я нічого. Давай закінчимо цю дурну розмову, навіщо це треба.
Тетяна ще довго роздумувала над ситуацією, що склалася. Ліля ніколи не зациклювалася на своїй зовнішності, так їй здавалося.   Ніколи не думала, що вона  страждає. Їй вже двадцять, а вона ще й хлопця не мала, не кидаються на неї чоловіки. Не тільки зовнішність у неї ніяка, так ще й характер замкнутий  і мовчазний. Добра, співчутлива, допоможе всім, але в душу не пустить  нікого, завжди тримає дистанцію.
-- Чорт забирай! Це моя дитина, а я паршива  мати, чому  сама не подумала про її зовнішність? Звикла до такої  і не надавала цьому значення, аж ось чужі люди звернули увагу.  Сором же який, -- Тетяна довго картала себе.
Наступного дня, Ліля підійшла до ошатної будівлі, де знаходився модний і дуже дорогий салон краси. Вона спантеличено дивилася  і не могла примусити себе зайти до середини. Двері м’яко трельнули  дзвіночком і роз’їхалися  автоматично,  пропускаючи її вперед.  Вона боязко ступила на дорогий килим і зупинилася. До неї підійшов привітно усміхнений чоловік.
-- Заходьте, ви Ліліана?
-- Так.
-- От і добре, мене звати Ніколя. Дайте глянути на вас, щоб зрозуміти, чим ми з вами займемося.
Він прискіпливо розглядав її обличчя, взяв у руки волосся і пропустив через пальці, легенько торкнувся щоки і усміхнувся.
-- Зробимо з вас  красуню, все  буде чудово, вам сподобається. Довіртеся, ось побачите, якою шикарною ви звідси вийдете.
-- Ага, мою красу нічим не зіпсувати, -- Ліля вимушено усміхнулася.
Ніколя уважно подивився на неї і промовив:
-- Люблю працювати з незайманим обличчям, бо можна створити диво.  Ви будете неймовірні, не сумнівайтеся.
-- Нехай буде, як ви кажете.
-- Ось і добре.
Далі було все, як уві сні… Займалися її обличчям, мастили, чистили, скубали, терли і масажували.  Приводили в порядок волосся, руки і ноги. Ліля змучилася від тих безперервних процедур. Вона почала шкодувати тих жінок, які ходять сюди часто і годинами сидять тут, щоб бути красивими.
-- Це ж пекло, отак тебе скубуть та мнуть, смикають і шліфують, -- думала вона.
Насправді, руки майстрів були вмілими і делікатними, але з незвички їй так не здавалося. Їй запропонували каву і маленькі канапки, але не дозволили подивитися в дзеркало.  Ліля терпляче зносила всі процедури і хотіла лиш одного, що б це все вже скінчилося якнайскоріше.
Прийшла дівчина з магазину навпроти через вулицю і принесла великий оберемок якогось  супер модного вбрання, як на Лілю, то непридатного для носіння.
-- Хто таке може носити? Де в такому можна вийти? -- подумала вона.
Нарешті  тортури закінчилися і Ліля могла відкрити очі, щоб побачити себе в дзеркалі.
Це був шок! Це не  вона, це неможливо, та незнайомка в дзеркалі з красивими бровами, яких в неї зроду не було, був якийсь рудувато-білий пушок, а брів не було, її так і звали позаочі “безбрівна Лілька”. Чисте обличчя без ластовиння,  великі зелені очі під пухнастими віями. А волосся! Воно стало з рудого красиво каштанове з блиском та вкладене шикарними локонами, що спадали на плечі. Вона закрила очі і тріпнула головою, аби прокинутися, але чудове видиво  з її обличчям не зникало, а засвітилося якимось внутрішнім вогнем в зелених очах і зачепилося за ямочки на щоках, що тепер стали помітні. Це й справді була вона!
-- Чорт! Оце так  зміни? -- прошепотіла ледь чутно Ліля. 
Майстри стояли віддалік і посміхаючись  дивилися на її реакцію. Ніколя задоволено потер руки і підійшов до Лілі.
-- Ну, чудесна сеньйоріна, як вам? Бачу, що  сподобалося, це приємно.
 -- Вас ще чекає завершення, як то кажуть “вишенька на торт” або останній штрих художника,  -- промовив він.
До Лілі підійшла дівчина і з усмішкою запросила її пройти з нею. Ліля неохоче розсталася зі своїм зображенням в дзеркалі, до якого ще не встигла звикнути, пройшла за дівчиною.
-- Ось це для вас, -- показала та на купу одежі, що висіла на вішалках в пересувній шафі.
-- Ми маємо вибрати вам щось гарне, щоб зробити вас ще кращою. Давайте приміряти.
-- Що ви, не треба, це зайве.  Я цього не замовляла, це якась помилка, -- запротестувала Ліля.
-- Ніякої помилки, все  включено до рахунку, не хвилюйтеся,  -- заспокоїла її дівчина.
--  Такі  дорогі речі я не можу  собі дозволити, -- Ліля  злякано дивилася на дівчину і вперто відмовлялася.
-- Давайте приміряємо, якщо вам не підійде, я заберу все до магазину. Це вам не коштуватиме нічого, -- засміялася  дівчина-продавець.
Ліля  обережно розглядала речі, вишукані й елегантні. Вона одяглася в штани і вибрала одну з блузок. Боязко підняла очі до дзеркала і їй перехопило подих. Звідти на неї дивилася гарна і незнайома дівчина, змінена до невпізнання. Ліля вражено вивчала обличчя, повернулася боком і не впізнавала саму себе.
-- Ой, як вам добре. Чудово, просто чудово. Зараз підберемо взуття і образ завершено. Вам подобається?
--Так, це дуже гарно і вишукано, -- тихо прошепотіла Ліля.
Раптом до кімнати вихором влетіла Джулія.
-- О супер, ти виглядаєш відпадно і кльово. Як тобі моя ідея з подарунком, то я йому підказала. Я рада, що вийшло так суперово, -- тараторила вона без зупинки.
-- Ніколя, привіт, мама попросила записати її на якийсь день, ви по телефону домовтеся. Ліля виглядає класно, ти, як завжди молодець.
 Джулія носилася по салону, було видно, що вона тут знає всіх.
-- Ліліана, ти красуня, вони зробили з тебе цукерочку, а обгортку ми зараз підберемо. Ось це шикарно, мені подобається. Давай приміряємо. Ти така гарна, аж незвично тебе такою бачити, але супер.  Вау, ці штани тебе зроблять високою, міряємо,  -- вона крутилася навколо  Лілі і було видно, що їй  подобається.
-- Ні, залишимо те що я одягла,  на один день забагато стресу я й так не в своїй тарілці.  Дай мені звикнути до себе нової. З одягом я ще не готова експериментувати.
-- Я й забула, що ти в нас цнотлива мишка. Давай,  розкріпачуйся, скидай свою шкаралупу і починай жити. Хочеш  старушенцією  в двадцять виглядати?
Проте Ліля настояла на своєму, не поміняла вибрану одежу. Дівчина-продавець спостерігала за ними з усмішкою.
-- Джулія, пригальмуй, їй гарно, не завантажуй  Ліліану, охолонь.
Дівчата ще якийсь час посперечалися і вийшли з салону. Ліля почувалася незвично в новій одежі, на високих підборах, з новим іміджем. Це було для неї дивно, а водночас -- подобалося.  Зі змінами які сталися з нею сьогодні, змінилося щось, щось невловиме і важливе. Ліля розуміла, що щось втратила, а щось знайшла. Це було дивне  відчуття з яким їй ще доведеться розібратися і прийняти.
Їх зустрів автом лікар.
-- Ооо… які ви гарні, -- тільки й зміг сказати він.
-- Ліліана, ти дуже змінилася, красуня.
Джулія задоволено посміхалася. Це була її ідея і втіливши її в життя,  тішилася.  Вони під’їхали до ресторану де їх вже чекала Тетяна.  Побачивши Лілю, їй відняло  мову.
-- Донечко, яка ти красуня.
Ліля знітилася.
-- Та досить вам всім.
-- Сьогодні твій день і все нормально, ти того варта, щоб чути гарні слова, -- сказав Валеріо.
Тетяна обійняла доньку, а сама в душі кляла й матюкала  себе на всі лади.  Вона розуміла, що це її упущення. Давно можна було зайнятися донькою, а не тиснути  ті трикляті гроші і тратити дідько зна куди.
Вечір пройшов на славу, всім було весело. Повернувшись додому, Ліля застала своїх подруг по квартирі, в чеканні, щоб привітати її.
-- А блін його через коромисло, --  з черговим  вивертом матюкнулася Люба.
-- Лілька, ти? Оце тобі. Диви, прості брови на обличчі зробили диво. Тобі й колір волосся поміняли. Стрижка, укладка, макіяж, брови, вії,  суперовий прикид і на тобі -- красуня.
Жінки навперебій висловлювали своє захоплення, а Ліля  знову підійшла до дзеркала.
Нове лице їй подобалося, було неначе б то її і водночас чужим.
-- Ну чого ти там застрягла, йди до нас. Ми випити за тебе хочемо. Тобі Наталка торт спекла, класний.
Ліля розплакалася, чи то від втоми, чи від напруги, чи ще від якихось дивних почуттів, що нахлинули  лавиною.   А може плакала від вдячності  до  всіх, хто зробив їй сьогодні свято, неочікуване  й несподіване.
-- Йду. Дякую вам всім. Я щаслива.
-- Не хлюпай носом, бо потече все, а ми ще не надивилися на тебе. Зараз всі розплачемося  з радості.
Наступного дня, ще в ліжку Ліля прокинувшись згадувала вчорашній день. Їй ще  не вірилося, що то було насправді.
-- Побувала в казці, треба спускатися з небес на землю, -- подумала вона.
-- Ей, соня, твоя мама вже на тебе чекає, вставай, -- позвали її з кухні Наталка.
-- Ти чого так рано? --здивувалася Ліля, побачивши свою маму.
-- Не так вже й рано, одягайся, маємо сходити в декілька місць,  -- відповіла Тетяна.
-- Куди? Ти вчора нічого не говорила.
-- Йдемо тратити гроші, купувати обновки.
-- Ти  виграла в лотерею? -- засміялася Ліля.
-- Ні, мені ніколи не везе, ти ж знаєш.  Сьогодні будемо купувати  за зароблені.
-- Не треба мені нічого, не трать гроші,  -- запротестувала Ліля.
--Я знаю що роблю, не вчи вченого їсти печеного, -- пожартувала Тетяна.
Похід розтягнувся на цілий день. Перекусивши в барі, вони знову міряли й приміряли, вибирали  й купували.  Додому Ліля повернулася змучена й завантажена пакунками.
-- Чого це ти сьогодні викинула стільки грошей? Що на тебе найшло?
Тетяна уважно подивилася на доньку і промовила:
-- Ти доросла, може пора вже й нареченого знайти. А ти ж знаєш, що вони спочатку кидаються на “шмотки”. Я вчора зрозуміла, що  не приділяла тобі належної уваги, хочу виправити помилку.
-- А то, дивись яка черга вишикувалася з красенів женихів, -- розсміялася Ліля.
--  За цим справа не стане, вишикуються, ще й як,  -- запевнила її Тетяна.
Працювала Ліля, як завжди старанно, лікар хвалив її постійно.  Життя змінилося, Ліля почала приділяти собі більше уваги. І результат не забарився, почала ловити зацікавлені чоловічі погляди, компліменти говорили їй знайомі. Той день змінив її, день, коли під вправними майстерними руками професіоналів вона отримала своє відкоректоване обличчя, став для неї відкриттям самої себе. Тепер вона часто зазирала   в зеркало, поправляла зачіску, відновлювала стерту помаду,  слідкувала за своєю зовнішністю.  Чоловіки табунами не ходили, але залицяльників вистачало.  Було приємно, коли чула слова похвали від лікаря. Правда він був чимось заклопотаний, задуманий та мовчазний. Якось він запитав її за батька.
-- Не знаю, мама ніколи не хотіла про нього говорити. З роками я звикла, що його не було ніколи. Я думаю, що схожа на нього, бо ми з мамою дуже різні, але то мої догадки.  Може тому мама не хотіла його  згадувати, маючи мене перед собою непоказну та безколірно  облізлу, -- сумно закінчила Ліля.
Валеріо відчув в її голосі  гіркоту та біль,  інтуїтивно зрозумів дівчину і ніколи більше не повертався до цієї теми.
Джулія  часто забігала до батька на роботу по гроші, яких їй завжди не вистачало, щоб купити якусь шмотку, або, як вона любила казати на кишенькові  розходи. Ось і цього разу вона шумно увірвалася в кабінет до батька, поцілувала в дві щоки і сказала йому про свою надзвичайну любов. Валеріо прояснів усмішкою і нарочито грізно запитав:
-- Скільки цього разу? Ти мене розориш, пустунка невгамовна.
Джулія театрально заломила руки, напустила на себе ображений вигляд:
-- Вічно ти мене свариш, а я тебе так люблю, що й одного дня не уявляю без тебе. А ти, ти не цінуєш такої доччиної прихильності.
-- Та ціную я ціную, в яку суму сьогодні це мені обійдеться?
Вони ще якийсь час обмінювалися взаємними підколками. Потім Джулія, підморгнула Лілі, даючи зрозуміти, що чекатиме її на вулиці.  Джулія хвацько вправлялася зі своїм новим Smart, якого їй купив на день народження батько. По дорозі до Ліліного дому Джулія запитала:
-- Як він? Страждає?
-- Так, задуманий якийсь, але нічого не розповідає.  А що це з ним? -- запитала Ліля.
-- Мама, в черговий раз залишила його. Поїхала з молодим коханцем на відпочинок. Він не здогадувався, бо вона завжди катається по світу. “Люди добрі” виклали  фото в інтернеті як вона розважається.  Сварилися довго, а потім вона зникла, але забрала всі цінності і почистила рахунок в банку. Хіба це вперше, вже було таке. Потратить гроші і приїде проситися назад. Він добрий, все їй прощає і знову живе надією та вірить обіцянкам. Стерва, моя мама ще та. Жаль мені батька.  Сподіваюся, що цього разу вона зникне надовго, а може він розведеться з нею.  Я не вмішуюся в їхні стосунки, але терпіти  не можу, коли вона себе так поводить. Нікому не розповідаю, а тобі можна, ти мені, як сестра,  -- Джулія не на жарт була стривожена.
Ліля навіть не знала що їй сказати, бо всі слова були якісь несправжні і нещирі.  Вона була приголомшена  такою новиною і такою несправедливістю до Валеріо.
-- Мені шкода, -- тихо промовила Ліля.
-- А мені ні. Хочу, щоб мій батько на кінець зрозумів, що вартує хорошої жінки, а не цієї шльондри, яка його в гріш не ставить, -- злісно промовила Джулія.
-- Але ж вона твоя мама.
-- Ага, я виросла з нянями та батьком, а мамі до мене діла не було,  вона завжди була зайнята собою, а на мене часу не знаходила. Мені часом здавалося, що вона мстить батькові за моє народження.  В неї для мене не було ні ласки, ні любові.
Малою я плуталася в неї під ногами, а з роками крала її красу.  Через рік поїду десь вчитися, якщо батько й цього разу її простить.
 Зараз Джулія не була схожа на ту розбещену дівчинку. Вона щиро переймалася проблемою сім’ї.
Тепер Ліля знала причину переживань Валеріо, їй було шкода, бо лікар був дуже хорошою людиною.  Робочі дні проходили в звичайному режимі.  Вона почала помічати,що він приходив на підпитку, не дуже слідкував за собою. Від нього несло вином і перегаром. Він гаснув на очах на  це було боляче дивитися,  Ліля не знала,   як тому зарадити. Джулія часто дзвонила  стривоженим голосом розповідала, що батько запиває вдома, а інколи його приводять з ресторану знайомі. Це була біда.
На роботі почали траплятися збої і непередбачені обставини, яких раніше не було. Одного вечора Ліля змушена була шукати лікаря по  нагальній  проблемі, знайшла його в одному з ресторанів недалеко роботи. Коли він побачив її то не відпустив, а запросив повечеряти разом.  Ліля пробувала відмовитися, але не вийшло. Якогось вечора, Валеріо запросив її знову,  щоб не  вечеряти на самоті.  В той вечір він пив багато, Ліля спробувала його зупинити, але то була марна справа. Вона не знала, що такого сталося, що Валеріо заливає біль спиртним.  Йому боліло добряче, коли з непитущої людини він на очах ставав пияком. Коли вони вийшли з ресторану, їх зупинив проливний дощ, що не думав зупинятися. Ліля не мала парасолі, бо аж ніяк не планувала так довго  затриматися. Верхній поверх займав готель, в якому їм запропонував перебути дощ власник обох закладів -- ресторану і готелю.
Ліля допомогла Валеріо піднятися до кімнати. Лікар був в жахливому стані, вона злякалася, що йому може стати погано і вирішила залишитися з ним до ранку. Йти вночі без парасолі під проливним дощем їй не дуже хотілося.
А потім… Ох це потім, це було потім.
Валеріо прокинувшись, розглядався по кімнаті і не міг зрозуміти, де він і як тут опинився. Вчора він багато пив. Отримавши від адвоката лист про розлучення, він зірвався з котушок. Сказати, що він не чекав на такий кінець, було б обманом, але все одно не був готовий. Згадавши про розлучення, Валеріо застогнав і повернув голову в інший бік. Поруч на подушці з розкиданим волоссям спала Ліліана. Вірніше вже не спала, а мовчки спостерігала за спантеличенням  Валеріо.
-- Як це? Ліліана, як це сталося? Чому ти тут?
Він обхопив руками голову і застогнав від болю і усвідомлення своєї вини. Ліля мовчала, бо й у неї не вистачало духу щось пояснювати.
-- Чорт забирай, Ліліана, як це сталося і що було? Щось було?
Ліля вдавала сплячу, втискуючи  голову в подушку. Валеріо схватився на ноги, його погляд впав на простирадло:
-- Ліліана, о боже, що я наробив. Який же я придурок, дівчинко прости мене.
Він знову сів на ліжку і пробував щось зрозуміти, але нічого мудрого до голови не приходило крім  того, що сталося  непоправне, а  це його помилка, його гріх і вина.
-- В тебе,   ще не було чоловіків? Це вперше? Ти незаймана? Дурень, що я мелю. Пробач мені, це не повинно було статися. Я бовдур, я  ідіот, мені жаль. Я мерзотник, ти маєш мене ненавидіти. Це моя вина, я не повинен був цього робити з тобою. Кляте спиртне, як я зможу дивитися людям в очі.  Ти маєш мене ненавидіти, бо я скористався твоєю слабкістю.
Ліля хотіла щось сказати, але він не дав їй цього зробити.
--  Ні, ні ти не винна. Це я напився до свинячого рила, набрався до беспам’яти і згвалтував тебе.
-- Та досить себе корити. Все було нормально, я теж брала в цьому участь.  Не треба себе картати, мені незабаром двадцять  один рік, це мало колись статися.
-- Але не зі мною.  Я не мав морального права на це. 
-- Валеріо, заспокойся нічого надзвичайного не сталося. Велика подія -- стара дівка загубила цноту.  Молодь з цього не робить трагедії, а ти побиваєшся більше мене.
Вони залишили готель і розійшлися. Вдома Ліля стояла під струменем води і згадувала як Валеріо її цілував. Вона ще ніколи ні з ким так не цілувалася. Були якісь мізерні спроби, давно забути залицяльників, але вони викликали лиш огиду, опісля зустрічей більше не було. З Валеріо все було не так. Або, навіть дуже так, їй сподобалося.  Він, звичайно нічого не пам’ятає, а ось вона не могла з собою нічого вдіяти, хоч була при пам'яті. Хотілося відчути  себе нарешті жінкою, а не носити ту незайманість, як клеймо  -- нікому не потрібної.  Теоретично вона знала все, вчила й здавала, а з практикою їй не везло.  В роздумах запитала себе:
-- Ну і як? Сподобалося? Цікаво. Чи  хочеться ще?
Таких запитань було так багато, що зносило дах. Головним було тепер:
-- Як  тепер бути з лікарем? Які  відносини складуться ? Чи  хоче вона продовження? А якщо ….
Ліля тріпнула головою, щоб  відігнати думки, що безцеремонно лізли й лізли до голови. Вона розуміла, що так, як було, вже не буде.
-- А як? Вона не знала і не уявляла. Знову пірнула в свої спомини.
-- Сталося. А що тепер?
Якось не думала, що може завагітніти. Лячно стало, тільки не це… Вона не готова, а в  нього й без неї проблем хоч греблю гати.
-- Гей! Ти що там всю римську воду вирішила в каналізацію  злити? -- почувся голос Наталки.
-- Ні, ні! Я вже виходжу.
Недільний день пробіг хвилиною. Треба було йти на роботу. Ліля готувалася до зустрічі з Валеріо. Їй було ніяково, лячно й незвично.
Валеріо теж почувався не в своїй тарілці.  Похмурий і злий, він зайшов до своєї клініки, де вже була Ліліана. Ховаючи по- злодійськи погляд,  привітався. В коридорі вже були перші пацієнти, розпочався робочий день.  Працювали зосереджено  і мовчки, розуміючи все  з поруху чи жесту, натреновані й злагоджені, обоє уникали розмов  і старалися не торкатися один одного.
-- Ліліано, я маю з тобою поговорити.
-- Добре.
По закінченні робочого дня  Валеріо  розпочав розмову, що мучила й пекла його ще з учорашнього дня.
-- Знаю, що того, що сталося вже не повернеш. У тебе  має бути майбутнє і своє життя.  Продовження історії не буде, це ненормально для мене і не в моїх інтересах. Знаю, що вчинок мій негідний. Такого зі мною більше не станеться, пити я не буду. Скористався  твоєю необізнаністю, будучи в нетверезому стані, я зробив помилку. А помилки треба виправляти.
Ліля хотіла щось заперечити, але Валеріо порухом руки змусив  її замовкнути.
-- Зачекай, дай мені закінчити.  В тебе немає ні батька, ні нареченого, ніхто за тебе  пику не намилить, а треба було б.  Мій вчинок   бридкий, я  ще ніколи так низько не падав.  В мене зараз складна життєва ситуація, але це   не виправдання.  Джулія майже твоя однолітка і це ще більше обтяжує обставину,   мені прикро, що так сталося. Я прошу прийняти  мою пропозицію, не як підкуп  чи спробу уникнути відповідальності, це  моя позиція, над якою я думав  ще раніше.
Валеріо перевів подих і продовжив:
-- Ти маєш прийняти мою пропозицію.
Ліля не розуміючи дивилася на лікаря і не розуміла, що він хоче їй запропонувати.
-- Я дуже ціню тебе, як спеціаліста. Ти створена для цієї роботи. В тебе є все, щоб стати хорошим лікарем. Я не говорив тобі раніше, але зараз це  на часі. Ти маєш піти вчитися.  Плату за навчання я беру на себе.  Для мене це вкладення грошей в майбутнього спеціаліста, в твоє майбутнє.
-- Ви не повинні цього робити. Я повнолітня і несу сама відповідальність за свої  поступки.
-- Ліліана, моє рішення обдумане і незмінне.
-- У вас є своя донька, яка через рік потребуватиме вашої допомоги і грошей.
-- Хороша моя дівчинко, ти як завжди, спочатку думаєш про інших. Віднині, в мене дві доньки і старша цього року піде вчитися. Не хвилюйся, я собі можу це дозволити. Джулія не буде лікарем, їй це не подобається.
-- Але це дорого, навчання коштує.
-- Хто, як не я знає  ціну, але ти того вартуєш. 
-- Треба вчитися довго.
-- Що тебе лякає? Ти старанна, ти зможеш. Все питання вирішене. Починай готуватися, обери собі факультет.
-- А робота?
-- Поки ти не підеш вчитися, працюватимеш, а я тим часом пошукаю тобі заміну.
Як давно це було. Ліліана часто згадувала ту розмову і як потім змінилося її життя. Валеріо розвівся з дружиною, став знову колишній, мабуть краще сказати, кращим, сильним, мужнім. Вона вивчилася, стала лікарем. Він гордився нею. Ліліана ніколи не підводила його, вчилася завжди добре і багато, стала однією з кращих студенток.  Їй подобалося вчитися і робила це охоче. Мама раділа і допомагала їй як могла, бо скинути все на Валеріо не хотіла. Тепер вона лікарка. Три роки тому, вона з групою лікарів була в Конго,  надавала допомогу в боротьбі  з епідемією Ебола.  Там вона остаточно зрозуміла, що бути лікарем важко, але почесно. Вона ніколи не сумнівалася в своєму виборі. В Африці Ліля працювала разом з іншими, лікуючи хворих, часто забуваючи навіть поїсти. Вона ніколи не жалілася, бо розуміла, що врятоване  життя, то найбільший дарунок. Ліля полюбила Африку з її людьми і чудовою природою, а ще за Армандо. Там вона познайомилася зі своєю долею, своїм коханням. Африка стала для неї другим домом після Італії, вона полюбила її. 
Тепер вона працює в Римі…
 З роздумів її вивів голос медсестри, що щось запитувала.  Одягнені в захисні костюми, без яких не можна  працювати в інфекційному відділенні, вони були всі однакові. У кожного на спині і на грудях був напис великими буквами  з іменем, цей лайфхак придумали самі лікарі.  Хворі в такий спосіб могли знати хто їх лікує і звернутися по допомогу. Та навіть психологічно,  ім'я лікаря для хворого  жест солідарності і співчуття.   Пандемія коронавірусу, що лютує по всій планеті і щодня  кількість померлих збільшується, як і заражених, викликає тривогу. Вона одна з когорти лікарів, які не шкодуючи сил, без нормального відпочинку надають допомогу сотням постраждалих.  Стільки смертей їй ще не доводилося бачити, стільки очей які молять про допомогу,  стільки болю та страждань. Це  справжнісіньке пекло. Ліліана спішила сюди щоранку, а інколи навіть  не йшла додому відпочити, а падала на вільне ліжко тут в лікарні.  Одягнена в скафандр, закрита двома масками, окулярами в прозорому  шоломі,  вона йшла у відділення до смертельно хворих людей, яким необхідна її допомога.
-- Лікарю, лікарю, сюди, -- покликала її медсестра. 
-- Слухаю, Лючия.
Та мовчки простягнула  їй історію хвороби жінки, що лежала з відкритими очима і важко дихала. Ліліана почала читати : діабет, гіпертонія, серцева тахікардія, випадок складний, бо треба  вирішувати -- кого підключити до дихальної машини, цю п’ятидесятирічну жінку з такими патологіями чи он того молодого хлопця. Ліля боялася таких рішень. Кого залишити помирати, цю українку, о Господи, українку… Її звинуватять, що вона допомагала своїй землячці. І що робити? Вона взяла документи хлопця. Тут було значно менша проблема, він ще молодий та сильний -- витягнемо.
Ліля знову повернулася до українки, та плакала мовчки, подумки прощаючись з життям. Очі молили про допомогу, жінка розуміла, що приречена.  Померти тут на чужині, що може бути гірше. Рідним навіть тіло не віддадуть, бо хворих спалюють.  Вона стане номером, попелом в амфорі, який хтось повезе на Батьківщину.  Ліля здригнулася від болю:
-- Господи, допоможи мені. Я не можу. Змилуйся. Я не можу вершити суд, я слабка жінка. Я не хочу, я не вмію, я не можу вбивати, я вчилася лікувати.
-- Дотторесса, -- звала її заввідділом.
-- Так, -- повернулася до неї Ліля, вперше радіючи, що була замотана  й зав’язана і не було видно очей, що плакали.
-- У нас звільнився ще один апарат, везіть двох хворих.
-- Господи! Ти таки є! -- подумки молилася Ліля.
Вона підійшла до українки і українською мовою повідомила:
-- Не плач, Галино. Все буде добре. Я з тобою, ми зможемо вдвох. Не падай духом. А зараз дихай, спочатку повільно, не спіши, не хвилюйся. Дихай рівно, як завжди. Ось, так, молодець.
До жінки нарешті дійшло, що лікарка говорить з нею українською мовою. Вона здивовано дивилася, ще не вірячи в диво. Говорити не могла, тільки  кліпнула очима і легенько стиснула кулак. Юнак  під іншим апаратом перестав хрипіти і поволі вирівнював дихання. Ліля підбадьорливо погладила Галину і посміхнулася. Це була, маленька, але перемога.
Ну ось і все на сьогодні, важкий день позаду. Дванадцять годин працювати, то не жарт.  Одягалися ретельно все підбираючи і шнуруючи, неймовірна спека не давала дихати, бахіли. маски, рукавиці, окуляри, комбінезон --  сковувало рухи, але захищало від інфекції.   Перед зміною їли мало, пили ще менше,щоб не було необхідності бігати в туалет. На початках не витримували, але з часом призвичаїлися й до цих незручностей. Зате, коли звільнялися від того тягаря від костюмів-скафандрів, викидали все в смітник, проходили санітарну обробку і змивали водою всю втому. Хотілося тільки спати на чистому простирадлі, розкинутися вільно й незалежно, відчувати прохолоду ліжка і обійми царя Морфея. Ліля посміхнулася  при згадці про Армандо.
-- Коханий, аморе, я так скучила.
На  другому кінці слухавки почувся рідний схвильований голос:
-- Сонечко  моє, як ти? Стомилася? Ти так багато працюєш, кохана. Дванадцять годин багато навіть для здорового чоловіка, а ти моя маленька і тендітна дівчинко, витримуєш. Це неймовірно.
-- Все добре, скоро карантин закінчиться. У нас зараз хворих стало менше.
-- Я, мабуть, попрошуся да вас, в інфекційне, щоб хоч бачити тебе.
-- Не смій, бо я тебе задушу, -- розсміялася Ліля.
-- Я готовий вмерти у твоїх обіймах, це моя найпотаємніша мрія. З твоїм іменем і від твоїх рук. Ммм…
-- Яке  щастя чути тебе, а ще бачити. Яке добре, що хтось придумав цей відеозв’язок.   Думаю,  він теж був закоханий, бо всі  винаходи з’явилися від великої ледачки.
Вони сміялися й перекидалися легенькими жартами--підколками.
--Так хочу обійняти  тебе, притиснути  до серця і більше нікуди не відпускати. Мені страшно, я боюся, що ти кожного дня йдеш в бокс до смертельно хворих людей.  Помираю кожен день і знову народжуюся, коли чую твій голос. Бережи себе, заклинаю.
Такі діалоги проходили кожного дня між двома закоханими. Ліля спішила до дому, щоб одразу подзвонити й почути  рідний голос коханого.
Робота важка і небезпечна, вона щодня зустрічалася зі смертю, відвойовувала в неї чиєсь життя. Хворих було багато, пандемія доходила свого піку, своєї вершини, не допомагало оголошення карантину по всій Італії.  Лікарі всієї країни вступили в двобій з хворобою монстром, що досить часто не шкодувала й їх. Більше всіх смертей припадало на Ломбардію, там ситуація, справді була катастрофічною. Тут, в Римі, смертність була невисокою. Найчастіше помирали люди похилого віку, що мали й інші захворювання й низький імунітет  ослаблений віком.  Важко було не тільки фізично, а й морально. Фізично  втомишся, а  відпочивши відновити  втрачену силу;  морально -- не мати можливості врятувати людину, допомогти їй.  Змиритися з такою кількістю смертей, психіка не витримує. Хворіли і навіть помирали лікарі та медичний персонал. Дехто зламався  від стресових ситуацій, що виникали щохвилини.
Ліля згадала сьогоднішні випадки --  українку, що  плакала бо розуміла, що стоїть над безоднею смерті.  Ту стареньку,  таку  симпатичну,  надзвичайно трепетно ніжну, що ще розмовляла сьогодні й  посміхалася. Їй заледве вдавалося  вимовляти слова, але дякувала всім. Ліля бачила її рентгенівський знімок і знала, що старенька ранку не зустріне, легені спопелив коронавірус.  Тут уже не було шансів на життя. Перед нею лежала ще жива, але вже мертва людина, за якийсь короткий час її не стане. Вона потоне…  так помирали від цієї пневмонії, ніби тонули в воді, йшли на глибину, після важких схлипів і агонії сім-десять хвилин, переставало битися серце. Ліля стиснула кулаки, їй хотілося кричати від безсилля, коли бачила смерть і не могла нічого вдіяти. Хотілося кричати в небо --Чому?
В шпиталі з ними працювали психологи, бо були випадки самогубства молодшого персоналу, які не витримували такої кількості смертей.
Вчора  померли двоє братів, батько днем раніше, а мама ще вела свій двобій з хворобою монстром. Вся сім’я була в Ломбардії, святкували дев’яносторічний ювілей мами і бабусі.  Приїхали і захворіли, потрапили до шпиталю з запізненням. Це було страшно.
Ліля гнала геть такі згадки, але то не просто, не думати, коли щодня бачиш чого варте людське життя.  Триматися в такий  важкий  час їй допомагав Армандо. Ліля ще більше впевнилася, що  любить його безтямно і назавжди.  Глянула на себе в дзеркало; стомлені червоні очі з  темними  колами,  навколо  різкі сліди від захисних окулярів, пересохлі губи.  Дванадцять годин спочатку здавалися нескінченними, потім організм адаптується не пити, не їсти, стримуватися й триматися.
-- Красуня, що тут скажеш, -- посміхнулася Ліля своєму відображенню.
 Вона змінилася, нічого не нагадувало ту безбрівну Лільку, невиразну й безлику. Зараз це приваблива жінка, невисокого зросту з пишним каштановим волоссям, красивими дугами брів, доглянутою шкірою. Тепер вона лікарка Ліліана. Вона змінила у своїй зовнішності багато, все за наполегливим бажанням Валеріо і Джулії.
При згадці про Валеріо, Ліля усміхнулася. Як він сторонився її, після того єдиного разу, ніби боявся обпектися.  Завжди дотримувався проксемічної дистанції, більше не запрошував її на вечері. Він дотримав свого слова, дякуючи йому вона здобула освіту в університеті, чим не мало здивував її маму. Тетяна  неодноразово пробувала дізнатися, причину такого щирого жесту, але Ліля вирішила, що це її секрет, навіть матері зась.
Валеріо зустрів іншу жінку, але не спішив з “женячкою”. Вони зустрічалися часто, проводили вихідні, їздили у відпустку і обох це влаштовувало.
Ліля дружила з Джулією, вони були близькими, як сестри. Джулія стала успішним інженером будівельником.
-- Хочу будувати будинки для щасливих людей, щоб в зручних   квартирах  завжди жило щастя.
-- Гей, мала!  -- почувся голос в слухавці.
-- Ти що заснула? -- сміявся Армандо.
-- Ні, я ще не сплю, задумалася.
-- Не сумуй, ось ще трішки і це пекло закінчиться. Ми знову зможемо бути поруч.
Я зацілую тебе, моя кохана, чуєш?
Ліля щасливо сміялася, слухаючи його голос.
--А я сьогодні натрапив на твої дитячі світлини.
-- О ні! Я там така негарна.
-- Ти чудова, така світла і сонячна. Зосереджена і мила.
-- Це ти про кого?
-- Про тебе. Я люблю тебе.
Ліля вже не мала сила сперечатися. Та й не бачила сенсу. Кохання сліпе, коли справжнє. Тільки споріднені навіки душі не бачать вад і недоліків. Коли любиш, то все інше пусте й не важливе.
Телефон непомітно вислизнув з руки і стомлена важким тривожним днем голова, щойно торкнувшись  подушки, обважніла й поринула в сон. Ліля ще пробувала щось сказати, але тільки посміхнулася. З усмішкою на вустах вона вже спала. Армандо побажав їй доброї ночі, почув у відповідь лиш рівне глибоке сопіння. Його кохана Ліліана вже спала, стомлена й виснажена важким чергуванням. Він любив її, таку милу й хорошу, єдину на цілий світ.

Ангели? Ні, демони!

Ангели? Ні, демони!

-- Де наш син? Де  моя дитина!?--  кричала й плакала Оксана.   Розпачливий материнський крик краяв  серце,  проникав у душу.
-- Де наш син? Куди ти подів дитину?  Він маленький, йому треба маму. Навіщо ти забрав у мене сина? Звір! Ні, ти не звір, бо звір за свою дитину роздере на шматки, захищатиме і битиметься до кінця.  А ти, ти - монстр, ти чудовисько! Ти - людина без душі і без серця.  Що ти зробив з  дитиною?  За що? Віддай мені сина!
Цей крик материнського тужного  болю зміг би розтопити льодовик, але не торкався серця чоловіка.  Саверіо мовчки спостерігав за жінкою, що билася в істериці, і курив, як завжди, одну з своїх улюблених сигар. Йому мало би бути жаль, але він не пускав  до свого серця таких сентиментів.  Совість його не гризла, бо він попереджував одразу, що нічого в своєму житті міняти не збирається. Оксана своїм курячим мозком не захотіла  цього зрозуміти, а тепер плаче. І чого їй плакати?  Молода, ще  народить цілу купу. Ось і зрозумій цих жінок.
Її дзвінок вирвав його зі сну, підняв з м’якого ліжка і змусив прийти. Саверіо був стомлений і  злий на себе, що залишив увімкненим  телефон. Його ще хитало після поїздки, боліла голова. А тепер цей крик і ці звинувачення, виводили його з себе, але він стримувався, один Бог знає, яких зусиль йому це коштувало. Нервові жінки йому ніколи не подобалися, а істеричних --  терпіти не міг.
-- Чого ти репетуєш? Чого кричиш?
-- Ти що не бачиш, що дитини немає? Зник твій син, тобі байдуже, бо він тобі  був непотрібний. Це був мій син! Мій. А тепер його немає.Ти ж можеш допомогти, ти ж можеш?
-- Чого це я маю тобі допомагати? Ти все вирішила сама, не слухала, коли я тобі давав поради. А зараз, чого ти від мене хочеш? Шукати твою дитину? Йди в поліцію.
-- Тому, що ти знаєш, я відчуваю, що ти знаєш,  де моя дитина. Саверіо, він маленький,  йому треба маму, знайди його.
Оксана дивилася на нього поглядом повним благання і надії.  Вона чекала від нього допомоги, але Саверіо було байдуже, він не збирався навіть пальцем поворухнути заради дитини, якої він не хотів.   Головний біль тупим болем віддавав у скронях,  а втома  не давала йому зосередитися.
-- Ти мені краще кави міцної  запропонуй, бо я встав з ліжка, спішив до тебе і не встиг собі заварити.
 Підсвідомо, не задумуючись,  Оксана сновидою пройшла  на кухню, щоб заварити кави.
Саверіо подивився їй услід.
Коли вони зустрілися, це була молода, весела, життєрадісна і красива дівчина, що  приїхала на заробітки з України. Познайомилися в інтернеті. А чого? Тепер так всі знайомляться. Саверіо посміхнувся:
-- Оксано, а ти пам'ятаєш нашу зустріч? Я пам’ятаю, ти така була гарна, а зараз на що звелася? Поглянь на себе в дзеркало, хіба ти  така можеш подобатися?
Оксана вражено замовкла і якусь мить дивилася на Саверіо, як на ідіота. 
-- Щоб ти здох, щоб ти пропав, щоб я тебе ніколи більше не бачила й не чула. Кровопивця, мерзотник, наволоч, дітовбивця! Ти  і тільки ти вкрав мого сина! Не прощу тобі ніколи, чуєш, ніколи!  Чому, чому я тебе зустріла? Ти стільки  біди мені приніс,  ти  розбив, розтоптав  всі мої сподівання. Згинь з мого життя навіки, чуєш, вовкулаче! Навіки! Назавжди!
Оксана кинулася на Саверіо з кулаками, готова була роздерти йому рота і вирвати  ненависні очі.   Він  спіймав її за руки і завів їх за спину, сили були нерівні.  Оксані  від пережитого нервового стресу не стало снаги для подальшої боротьби.
Саверіо не звертав уваги на прокляття, що сипалися на його голову,  на  жіночий плач і сльози, на страждання й біль, на материнське горе й розпуку.  Він злісно усміхався:
-- Я тебе попереджував, що дітей мені не треба.
-- Як? Ти ж мріяв про сина схожого на мене, з твоїм волоссям і характером. Ти ж постійно шепотів мені на вухо, що могла би бути гарна доня в нас з моїми очима і твоєю вдачею?
-- А ти й справді повірила? Тобі це подобалося в ліжку, а я підігрував, щоб завести тебе.  Ти ставала такою сексуальною, такою ненаситною,  гарячою та невтомною. Мені це найбільше в тобі подобалося. Це проста гра чоловіка й жінки -- вони хочуть чути, а ми їм кажемо.  Наївна дурепа,  ти цього не знала?  Я що, подібний на батька, який буде міняти памперси і цьомати в дупку немовля? Та навіщо мені ці клопоти. Ой дурна ти, дурна, що тут скажеш.
-- Боже, це все була твоя гра, твій фарс, жарт? Яке лицемірство, який бруд, яка ти чорна й підла людина
- Ха-ха, а ти думала! Кохання-зітхання! Люблю жіноче тіло, а все інше не моє і не для мене. Хіба я тобі женитися обіцяв? Дитина без батька, це неприпустимо. Ну що ти можеш дати дитині? Ти -- чужинка без житла, без роботи, без нормальної спеціальності, без і ще сто раз без нічого… Нічого! Ти ще не зрозуміла -- хто ти є? Ким  виросте дитина біля тебе?
Саверіо випльовував ті слова зі злістю та ненавистю, жорстоко й брутально. Він розумів, що Оксана для нього вже пройдений етап, використаний матеріал і тому  не церемонився. А так було добре й чудово з нею.  Гарна і зовсім неосвічена в плані сексу, що йому неймовірно подобалося. Навчив  її всьому, чого хотів і що йому було до вподоби, вона була дуже старанною ученицею. Але все, кінець.
Оксана плакала тужно й надривно, вила й скавуліла… До неї ще не доходила вся правда і втрата, ще не усвідомлювала до кінця ту порожнечу, з якою їй тепер доведеться жити.
-- Це ж був твій син. Твій, розумієш, твій! Як ти можеш бути таким черствим?
-- І що це міняє?  Мені не треба дітей.
-- Максимко мав мої очі,  а рештою пішов в тебе. Він гарний, найкращий.  Я могла б його забрати з собою в Україну, він би ріс там зі мною.
-- А тобі це треба? Приїхати з заробітків без грошей і з дитиною. Ти ще матимеш дітей, заміж вийдеш. Чого ти надриваєшся?
-- Віддай мені сина!
-- Чого ти причепилася до мене? Звідки я можу знати, де ти поділа дитину.
-- Я!  Ти  причетний до зникнення мого сина. Я впевнена. Він тобі був непотрібний, ти не хотів його. Це моя дитина, віддай мені мого сина. Злодій!  Ти пропонував його продати, що - забув? А я пам'ятаю.
-- Ось воно як, тоді йди й заяви в поліцію, якщо впевнена, що це моя вина. А я подам зустрічний позов,  за наклеп.
-- Піду, а ти як думав, буду боятися, бо ти теж поліцейський. Мене вислухають.
-- Та йди,  хто тебе тримає.  Ти покликала мене сюди, щоб викричатись і вилити на мене свої підозри. Може досить  і ти почнеш розказувати, як це сталася.  Я вже вдосталь наслухався твоїх завивань і криків, а сльози на мене не діють, ти ж знаєш. Розповідай, ти ж мене для цього хотіла бачити?
Оксана сіла, змучена й знесилена. А й справді, як це сталося? Не все пригадує чітко і ясно, все неначе в тумані. До неї приходили дві подружки, вони сиділи, пили, розмовляли, знову пили. Маленький  Максимко спав. Вона гуляла з ним перед приходом дівчат, а потім разом з ними. Вони по черзі возили його у візку, а потім ще пили. Дівчата пішли додому,  вона лягла спати, а вранці -- дитини нема.  Голова болить ще й досі, а пам’ять   ніби відбило. Що це було?  Де дитина? Оксана знову заголосила.  Що  розказувати?  Не пам’ятає  нічого. Вона вже дзвонила до обох жінок, щоб ті допомогли їй щось згадати. Одна злякалася, бо  без документів і якщо треба буде свідчити, то не піде, бо   депортують. Інша ще й досі носиться з головним болем і не хотіла балакати, послала до дідька. Як же це сталося? Дитину викрали з хати. Хто міг зайти?  Ключі має Саверіо, Оксана знову заплакала, розуміючи всю свою безвихідь. Вона ніколи не була пиячкою, не напивалася так, щоб нічого не пам’ятати, такого з нею ніколи не було. Як, як це могло статися? Головний біль знову стиснув  скроні і болем віддав у серце.  Дівчата  пили горілку, принесену  з української крамнички,  а вона  пила вино, яке мала зі старих запасів, чи пила ще щось,  не пам’ятає.  Тільки тепер до неї почала доходити дивна і несумісна ситуація. Якась маячня, якась дурня, незрозуміло все, немає пояснень.
-- Ой, горе ж мені, горе! Як я буду з цим жити! Хто ж мені повірить?  Скажуть, що це я така мама і дитину пропила! Як я це буду пояснювати, як… -- Оксана плакала  й плакала. Їй стало по-справжньому страшно від розуміння, що в тому, що сталося, є її вина.
-- Була п’яна! -- жахливість ситуації була очевидна. 
Саверіо дивився холодно й байдуже на муки й біль Оксани. Ніякого співчуття, співпереживання чи просто людського розуміння в нього не було, лиш байдужість.
-- В поліцію доведеться йти, але добре подумай, що ти там казатимеш. А доведеться розповісти все і про своїх подруг, про вашу чергову п’янку теж доведеться розповідати. Йди, йди і напиши заяву, що у п’яної українки пропала дитина.
-- Ти ж знаєш, що  я не п’яниця, навіщо  говориш.
-- Це ти будеш доводити в поліції. Хто тобі повірить? Аналізи скажуть інше.
-- Я не піду.. Я… я боюся…
-- А що будеш робити?
-- Поїду додому. Хто мене там шукатиме.
Оксана гарячково зважувала ситуацію.  Темтіла чи то від страху, чи то від похмілля, яке виходило з голови. Вона розуміла всю складність ситуації, від якої й до тюрми недалеко.  В Італії дуже серйозно ставилися до таких речей. Діти тут були на першому місці, про них держава дбала й їх охороняла.
-- Саверіо, допоможи! Що мені робити?  Я боюся.  Боже мій, ну чому це мало статися зі мною. Я тобі першому подзвонила, бо це і твій син, допоможи. 
Оксана підняла заплакані очі, повні болю і благання, але зустрівшись з глузливим холодним  поглядом, опустила їх. Сиділа, зіщулившись, ввібравши  плечі, злегка погойдуючись, ніби колисала лихо, що так зненацька звалилося на неї. Вона вже не плакала, не мала сліз і не мала сили. Їй хотілося померти. Ненависть до самої себе ширилася лавиною й заповнювала все єство. Як їй жити з цим, як?
Саверіо мовчки дивився на знищену жінку, що зраненим звіром  щулилася  й тремтіла  від важкої ноші, що віднині давитиме залізними лещатами душу. Десь глибоко  в його серці  ворухнувся маленький вогник співчуття, який як з’явився, так і згаснув.
-- Саверіо, чому ти мовчиш? Порадь, що я маю робити? Це і твій син, хоч ти не признав його своїм. Хіба ти не маєш серця, хіба тебе не мати народила?
-- Чого це ти зараз взиваєш до моєї совісті? Я тобі не чоловік і не збирався ним стати. Дітей  я не хотів, про це ми говорили й обговорювали багато разів. Ти сама  вирішила  все по-своєму, а зараз шукаєш  розуміння.  Хто ти є? П’яниця! Дитина моя? А це ще треба довести. Ви понаїхали сюди всі якісь ніби з іншої планети. Думаєте, розставивши ноги, спіймати жениха? Це не я і це не зі мною, ти знала. Я тобі не обіцяв женитися, не обманював з самого початку.  Мені було добре з тобою  і я користувався моментом. Ти ж теж отримувала задоволення, чи не так?  Ось такий наш життєвий розклад, все чесно.
-- Ти не той Саверіо, якого я знаю. Ти потвора, ти збоченець, гадина.
Оксана кинулася на чоловіка з кулаками.
-- Досить! Що ти собі дозволяєш. Випий заспокійливе, чай ромашковий тобі вже не допоможе, треба щось сильніше. Якісь краплі чи пігулки, якщо не можеш взяти себе в руки. А може  треба, як у вас кажуть --  похмелитися, щоб голова на місце стала, -- він гидливо скривився й відкинув Оксанині руки від себе.
-- Замість кричати й  лити сльози, шукай дитину і думай, що скажеш в поліції. Я йду, з мене досить твоїх сліз, неприємно дивитися на заревану й розтріпану, мов фурія, жінку.
Оксана вже не плакала, вона скавуліла жалібно й тужно.
Саверіо вже не слухав її, він повернувся, щоб йти геть. Як раптом над його головою пролетіло щось важке й розбилося об стінку.  Скляна ваза, якою Оксана запустила в нього, розсипалася на дрібні скалки.
-- Гадина, гадина, я не здивуюся, що це твоїх рук справа, бо хто міг вночі викрасти дитину? Ти маєш ключі і це ти зробив. Ненавиджу тебе, покидьок. Я так все й розповім в поліції.
Саверіо злісно дивився на Оксану:
-- Не зли мене, бо пошкодуєш.
-- І що ти мені зробиш? Я піду в поліцію, просто зараз і про все, чуєш, про все розповім. Але й ти відповідатимеш, бо твоє ім’я буде фігурувати в моїй заяві, а це кине тінь на твоє таке “чесне й чисте” ім’я. А що мені вже втрачати? Тобі ж є що.  Ось тоді й побачимо, хто є хто.  І най я буду чужинка, яка приїхала сюди в пошуках заробітків і кращої долі, а ти скористався моєю необізнаністю.
-- Ти що думаєш, там в поліції комусь є діло до твоїх дурних сентиментів? Вони питатимуть факти, а це вже інша річ.  Ми з тобою не живемо разом і вже давно не зустрічаємося. Те, що ти шукаєш винних, мене не стосується, бо я на раз два можу довести свою непричетність до зникнення дитини. Мої свідчення тобі не допоможуть, вони скоріше затягнуть зашморг відповідальності  на  твоїй шиї. В Італії таким не жартують, діти  в нас під особливою увагою і опікою, тому доведеться відповідати тобі. Бути матір’ю -- це не тільки народити, а ще й виховати, а не напитися до нестями й не знати, де поділося  дитя.  Мені тебе жаль, але я не можу нічим допомогти.
Саверіо зачинив за собою двері.
Оксана залишилася одна зі своїм болем і зі своїм горем.  І чого вона чекала від цього покидька, він дійсно нічого їй не обіцяв? Вона сама собі придумала його любов, бо так хотілося кохати й бути коханою, натомість пізнала  біль та розчарування. Саверіо вмів бути галантним та  вишуканим, вмів подобатися. Багато знайомих жінок їй заздрили. Жінка сиділа в задумі й перебирала в пам’яті минуле.
Коли вона його зустріла, то вподобала одразу -- високий, статний, підтягнутий, а в поліцейській формі -- неперевершений красень. І як тут було не закохатися,  простій дівчині з українського села? Чорне волосся, чорні очі,  білосніжна усмішка,  італійський гумор та залицяння -- це ще не всі якості,  якими вирізнявся Саверіо поміж інших.  Схожий на актора або модель, що зійшов зі сторінок  модного журналу, взяв її за руку і повів у чуттєвий світ сексу та насолод.
Згадала, як одного разу, вони прогулювалися по ярмарку на Порта Портезе. Чого там тільки  не було --   нового і старого! Найбільша  “барахолка” в Римі, де торгували всім і вся, товари на всі смаки і для всіх. Оксана приміряла гарненьке хутро з норки, воно була  майже нове і дуже пасувало  їй. Покрутилася перед дзеркалом, зауваживши, як їй гарно.  Саверіо тоді купив їй у шубку. Оксана згадала, як раділа зі своєї обнови, як приміряла вдома з чобітьми та шаликами.  Вона розуміла, що сама ще не могла б собі дозволити витратити  кілька сотень євро, бо ще не заробила стільки. Заробляла  небагато,  платила за ліжко, харчі та проїзд, залишалося трохи грошей, які вона посилала своїй мамі.   Їй, молодій, хотілося одягнутися, хотілося виглядати гарно, бути привабливою. Раділа вона новій білизні, на яку Саверіо щедро тратився, бо і йому подобалося розглядати Оксану в новому вбранні, що робило її сексуальною та привабливою. Оксана не противилася, якщо йому так подобається, то най буде. Жінки в кімнаті заздрили їй, вона це бачила.  Та їй було до них байдуже, вона молода і хоче жити. Оксана почала звикати до такого життя -- обнови, ресторани, готелі, поїздки. Таке життя їй подобалося, а Саверіо вмів любити, обсипав  її ласкою та бажанням. Оксана подумувала про сім’ю та дітей. Хотіла свою квартиру, хотіла бути  в ній господинею та мати люблячого чоловіка.  Саверіо завжди відбувався жартами, коли вона заводила про це розмову. Він не розділяв її поглядів, говорив, що вони ще молоді і ще треба погуляти обом, та брати від життя все найкраще.  Згодом він запропонував їй зняти окрему квартиру, щоб бачитися частіше і бути більше разом. Оксана не тямила себе від щастя,  літала окрилена й радісна. Це вже було схоже на сімейне кубельце, про яке вона так мріяла. Витратила гроші, щоб зробити своє житло  затишним  і комфортним.  Саверіо теж допомагав їй,  приносив продукти та підкидав гроші на оплату квартири.   Часто залишався на ніч, а вранці вона будила його поцілунками та запашною кавою.
Інколи до неї приходили подруги. Одна з них одного разу сказала, вислухавши Оксанині вихваляння  про Саверіо, який і щирий, і добрий, і щедрий, і люблячий:
-- А чому  би ні! Він економить. Платити готелі, ресторани та робити подарунки -- коштує. А так має задоволення за половину, а може й менше, суми.
-- Ти мені заздриш. -- відповіла Оксана.
-- Та нема чому тут заздрити. Ти подумай добре. Та я думаю, що ти це сама знаєш. Скільки разів в місяць ви зустрічалися раніше? П’ять, десять разів? А це рахуй більше сотні щоразу, отже, математика проста.  Ти щаслива і йому дешевше.
Оксана образилася на ту подругу і більше її не запрошувала. Не хотіла мати заздрісних в своєму оточенні, ще пороблять щось, так думала Оксана. Але неприємний  осад від її слів залишився. Десь глибоко хробачок сумніву закрався і точив її, -- все було майже так, як сказала тоді подруга. Саверіо своєю любов’ю витіснив ті сумніви. Вона часто пропонувала йому переїхати до неї й жити разом, але він сміявся і говорив:
-- Маленька розлука зміцнює кохання. Разом ми набриднемо одне одному швидко, а так, на відстані, краще. Я спішу до тебе, бо хочу обняти, а ти чекаєш мене і готуєш щось смачненьке. Чого ти  хочеш? Того рутинного щоденного життя від якого чоловіки тікають і шукають розваг на стороні?  Хочеш, щоб я бачив тебе щодня і почав шукати недоліки?
-- Жити разом з тобою  однією сім'єю, мати дітей, чекати тебе з роботи, бути твоєю дружиною. -- відповіла Оксана. Вона тулилася до його плеча, шукаючи захисту чи чекала ствердження своїх слів. А Саверіо сміявся, підхоплював її на руки і ніс в ліжко -- “робити дітей”, як вона хотіла.  Якщо хлопчика, то схожого на неї з її голубими очима і його чорним волоссям, а дівчинка, то тільки на нього, бо він у неї гарний. Оксана враз забувала всі свої протести і розчинялася в його умілих  руках та мліла під натиском його почуттів, якими він вмів щедро осипати.  Почувалася  щасливою й бажаною, а що ще треба  жінці. Отак вони жили.
-- Саверіо, а чому ти мене не знайомиш зі своїми батьками?
-- Не зараз, бо моя мама почувається зле, а вона любить приймати гостей  і частувати своїми кулінарними шедеврами, зараз якраз нездужає трохи. Вона не зможе оцінити тебе належним чином.
-- Давай я приготую щось смачненьке, а ти запроси їх до нас.
-- Я подумаю і скажу тобі потім. -- погоджувався Саверіо і обіймав задоволену Оксану.
Вона розповідала своїм подругам, хвалилася, що скоро в неї все зміниться  і вони з Саверіо одружаться.  Подруги не перечили, схвально кивали головами, радіючи за Оксану. Лиш Ганна, старша роками від них усіх,  вже  мала  своїх   дорослих дочок, лиш вона критично поставилася:
-- Курчат  рахують восени. Не кажи гоп, поки не перескочиш.
Такими в’їдливими фразами холодила запал Оксани.
-- І чого ти, Ганно, така недобра?
-- А ти чого така дурна? Віриш казкам  ще й досі. Брехун  він, твій “коханий”, брехун. Не вірю я йому, ой не вірю.
-- Та він мене на руках носить, а тебе не хоче ніхто, ось чому ти така злюка! -- випалила Оксана.
-- Дивись, аби він тебе не впустив з тих рук, бо вдаришся боляче, коли впадеш додолу. -- не вгамувалась  Ганна.
-- Та не сваріться ви, чого завелися, як бабки-перекупки, досить вже. -- зупинила всіх Люба.  Жінки  замовкли, лишаючись кожна при  своїй  правоті.
Оксана приходила  в неділю, щоб зустрітися зі своїми краянами, але після таких гострих зауважень від Ганни уже не летіла, як раніше бувало. Їй не хотілося у вихідні бути одній, бо Саверіо   досить часто в такі дні працював.
--Такий  незамінний брехун, а ти всьому віриш,  -- не вгавала Ганна.
-- Вірю, бо люблю. А ти сичиш гадюкою, бо заздриш, -- відповіла Оксана

-- Та чому ж тут заздрити? Крутить він тобою, як циган сонцем. Ти ж йому навіть дзвонити не можеш, бо “їх” не можна турбувати, глупа ти баба. Приходить, коли сам хоче, а ти сидиш і чекаєш. Хіба на таке можна заздрити? Я стара, але такого життя не хотіла б. Молода, десь вийти, поїхати, щось побачити, а ти що -- робота -- хата -- робота. А ще забула -- чекання на кохання. Ой, Оксано, подумай над своїм майбутнім, бо нема його в тебе з ним.
-- Та чи ти мені мама, щоб мене “сповідати”, сама якось розберуся.
Оксана старалася ігнорувати Ганну, спілкувалася з іншими жінками, але гіркота від сказаних слів не проходила. Глибоко в душі, вона й сама так думала, але жила надією, що ось настане день і все піде по-іншому.
-- Така вредна та Ганна, хоче їх розвести, лиха, мов свекруха. -- думала Оксана.
Ввечері, коли прийшов Саверіо, Оксана згадала йому про обіцянку познайомити з батьками, але наткнулася на таку ворожість, що аж затерпла від несподіванки.
-- Ти що думаєш, я не пам'ятаю? -- розсердився Саверіо. -- Говорив я їй, але вона й чути не хоче, щоб кудись йти. Моя мама, звикла приймати гостей в себе вдома. Як ти не можеш це зрозуміти?
-- То добре, най буде так, як ти кажеш. -- здалася Оксана. Більше до цієї теми вони не поверталися.
Та якось і не виходило, бо Саверіо став бувати в неї все рідше і рідше. Оксана чекала на нього завжди, а йому не завжди вдавалося вирватися з роботи, якої ставало (як він говорив)  дедалі більше. Тому, коли він знаходив можливість прибігти на годину-другу, то вона не хотіла псувати такі бажані й короткі зустрічі. Най  вже колись, потім.
А потім… Потім все змінилося, все. А потім вона завагітніла. Несподівано. Саверіо завжди був досить обережний і вона теж, знала, що ще на на часі думати про дітей, але … Для Оксани це був стрес і шок, від якого вона довго не могла отямитися.
На день народження своєї подруги  Оксана відчула себе зле: паморочилося в голові, а нудота не давала можливості проковтнути шматок хліба.  Оксана вибігла до вбиральні, глянула в дзеркало і не впізнала там себе, зблідлу й посірілу. Іменинниця почала вибачатися, переконуючи, що все було свіже і щойно приготоване. Ганна уважно подивилася на Оксану, похитавши головою, сказала:
-- Приїхали.
-- Ти про що? Я тебе не розумію.
           -- Головне, щоб ти себе зрозуміла. -- відповіла загадкою Ганна.
Свято ще було в повному розпалі, а за Оксаною приїхав Саверіо. Вона радісно поспішила до свого коханого.
-- Може зайдеш і привітаєш мою подругу?  -- запропонувала Оксана.
-- Я втомлений, хочу помитися і спати.  Не хочу  красти в нас наші хвилини, скучив за тобою. -- ліниво  обізвався Саверіо.
Оксана швиденько заскочила до  авта, притиснулася до чоловіка і зажадала:
-- Давай швиденько, бо я теж неймовірно скучила.
Нудота  пройшла, та Оксана вже й думати перестала, захоплена вихорем почуттів.
Життя йшло своєю ходою, не залишаючи часу для якихось сумнівів та роздумів. Вона ранками спішила на свою роботу, все було, як завжди. Щоправда, вона почала круглішати і більше їсти, набрала пару кілограмів, але не надавала цьому значення.  Саверіо сказав, що так вона йому  більше подобається.
Однієї неділі  Ганна, дивлячись на Оксану, запитала:
-- Ти на якому місяці?
-- На Венері я,  Місяць то близько, -- огризнулася Оксана.
-- Ой, та ти ще дурніша, ніж я думала. Ти що не знаєш, що вагітна? То ти й справді не знаєш? Боже, милий! -- Ганна від здивування аж знітилася, не знаходячи слів. -- Ой, лишенько! Коли в тебе останній раз були критичні дні? Ти пам’ятаєш?
-- Чого ти причепилася, якраз два тижні, як були.
--  Не вірю. Давай купимо тест на вагітність. Сходи до лікаря, бо ти дуже змінилася. Щось з тобою не те, дівчино. І що -  цикл нормальний? Нічого тебе не насторожує? -- Ганна сипала запитаннями й сипала.
-- А тоб  що до того?
-- Оксано, не дурій. Я тобі не ворог,  інколи сердита на вас бездумних, то не від зла -- переживаю  за  дурних дівок. Своїх вдома маю, тому й хвилююся, як мама, й за вас, бо  ви далеко від дому.
Оксана зайшла до аптеки й купила тест на вагітність.
-- Ось зараз вдома зроблю, щоб заспокоїти тебе.
-- То для тебе треба, -- засміялася Ганна.
Вдома зробила тест.
Дві поділки! Це помилка, не може бути, ніяк не може бути.  Але наступний тест видав такий же результат.
-- Чорт, що робити? Як же тепер?
Оксана подзвонила до Саверіо, але абонент був поза зоною, або телефон вимкнено.
-- Мабуть, працює.
Вона ще кілька разів набирала його номер, але гудки обривалися. Без сумніву, телефон було вимкнено.
-- Дивно.
Проте нічого дивного, вона на своїй роботі не мала часу до розмов, а ввечері Саверіо дзвонив завжди. Це якось так вже повелося ще від початку їхнього знайомства. Обох це влаштовувало.  Сьогодні він був їй конче необхідний, а зв’язку не було. Оксана стримувалася, щоб не плакати.
Саверіо подзвонив наступного  дня.
-- Що сталося ? Я дуже зайнятий, роботи валом, ніколи вгору глянути. Сьогодні не зможу приїхати, побачимося, як розгребуся  тут з усім,  потім  подзвоню, не сумуй.
Оксана хотіла щось сказати, але в слухавці вже тривогою били короткі гудки.  Час не йшов, час летів, а Саверіо не приходив і не дзвонив. Оксана записалася на прийом до гінеколога.
-- Вітаю, ви вагітні вже майже  три місяці.  Необхідно здати всі аналізи і пройти огляд у решти лікарів, стати на облік. -- радила лікарка Оксані.
-- Три, це багато? Ще можна зробити щось?
-- Ви не хочете дитини?
-- Я... я не знаю… Мій друг ще не знає про мою вагітність.
-- Ви не заміжня?
-- Ні, ми зустрічаємось. Але ми збиралися поженитися.
Лікарка з сумом подивилася на Оксану.
-- Він італієць?
--Так, ми разом вже майже два роки.
-- Тоді чому вас це хвилює? Наші чоловіки люблять дітей. І може це буде поштовхом до одруження. Ви йому скажіть, все буде добре. А про аборт вже пізно думати,  термін завеликий.
-- В мене були місячні, правда небагато, але я приймала протизаплідні і не хвилювалася, -- Оксана ще не могла отямитися.
-- На жаль, немає  стопроцентного захисту, бувають винятки. Якраз з вами й стався той самий випадок --  один процент з тисячі.  Прошу вас не хвилюватися -- діти то велике щастя. Знаєте, як багато благополучних сімейних пар хочуть мати дітей і не можуть.   Багато жінок мріє почути слово “мама”, відчути тепло дитячих рук і спіймати сонячний усміх своєї дитини. А у вас все це буде, хіба можна нехтувати таким дарунком долі? Все буде добре, ось побачите.
Лікарка обійняла Оксану за спину і повела до виходу.
-- Приходьте ставати на облік. Я на вас чекаю.
Саверіо з’явився за кілька днів. Він був якийсь злий та невдоволений, одразу накинувся на Оксану:
-- Ти чого це мені роздзвонилася?  У нас з тобою домовленість, що тобі дзвоню я. Що тут не ясно? На роботі не можу відповідати, а ти як здуріла, не перестаєш наярювати. Яка така необхідність, що такого супер важливе сталося, що ти не можеш почекати?
-- В мене є для тебе важлива новина. -- Оксана перевела подих і подивилася йому прямо в вічі. -- Я вагітна.
-- О чорт, ще бракувало тільки цього. Ти що не приймала пігулки? Як таке могло статися?
-- Приймала я все, але бувають винятки і я в нього потрапила. Що будемо робити?
-- Ти знаєш, жінки всі  знають, що робити в таких ситуаціях. Чого ти мене питаєш?
Слова жорстокі й холодні падали камінням в її душу. Їй стало зле, але вона втрималася, щоб  не кричати, щоб не завити від болю.
-- Я не можу вбити цю дитину. Це наша дитина, як ти не розумієш!  В мене вже великий строк і аборт робити не можна.
-- Мені байдуже, як ти вирішиш цю проблему, вона твоя, а я тут ні до чого.  Я  не хочу дітей і не обіцяв тобі нічого.  Думав, що відпочину тут, але бачу, що треба їхати додому.
Саверіо повернувся, щоб йти геть.
-- Ти не можеш бути осторонь, бо це твоя дитина. Це твій син чи може донька, як ти можеш бути таким черствим та байдужим? Саверіо, це серйозно, це наша дитина. Ти не можеш так зі мною вчинити. Що я буду  робити сама з дитиною? Ти не маєш права  залишити  мене зараз, коли  потрібна твоя допомога.
-- Тобі треба грошей, я дам, але позбався дитини якнайшвидше. Ось і все що можу тобі сказати.
Він порився в кишенях, витягнув гроші, залишив їх на столі і  вийшов з квартири.
Оксана ще не вірила, що він пішов. В неї жевріла надія, що Саверіо передумає і повернеться. Але цього не сталося. Залишалося довбати головою в стінку, вити, кричати, щось робити, щось придумати… Оксана подзвонила   подрузі, та не забарилася приїхати. Вислухавши Оксану, сказала :
-- Оксано, така твоя доля. Дитину виростиш  сама. Ти не перша й не остання. Такий твій хрест. Але ти не панікуй, якщо треба, я допоможу. В Італії ростити дитину легше, ніж у нас. Тут все безплатно:  і народжують, і лікують, і допомагають. Речей тобі нанесемо, мало не  видасться. Знаєш, скільки я всього додому висилаю, там мама роздає по родині.  Тепер матимем свою дитину, “не дрейфь”, все буде добре.
Люба обняла Оксану і, втішаючи, поцілувала в щоку.
-- А може мені додому поїхати, там мама. -- прошепотіла Оксана.
-- Мама й сюди приїде, якщо треба буде.
Подзвонила Ганна, ніби відчувала щось. Почувши новину, приїхала теж.
-- О, чого рюмсаєш. Все буде добре. Діти, то щастя. Бог дає не всім. Он моя донька ніяк не може завагітніти. Вже мала три викидні, доносить до трьох-чотирьох місяців і пішло.
-- А може в мене так буде? -- промовила Оксана.
-- А щоб ти здорова була, дурепа. Не гніви Бога, він знає, що робить.  Значить так мало бути. Радій.
Ганна пройшла на кухню і почала накривати на стіл.
-- Дівки, ходіть їсти, бо з голоду добрі думки в голову не йдуть.  Мамі треба сили, а  дитині   рости.
-- Ганно, ти знаєш, що є такі уколи, що провокують викидні?
-- Ти хочеш народити дитину калікою?  Це може не допомогти, а зашкодити дитині й тобі.  Твоя дитина вже сформована, вже можна побачити навіть  стать, а ти хочеш вбити. Не дурій. Знаю, що ти не готова, але то прийде з часом. Мені з голови не йде той покидьок, виродок, той “сеньйор”, гадина. -- Ганна так злісно начепила виделкою шматок ковбаси, що здавалося протикає нею Саверіо.
За столом повисла тиша, кожен думав  про своє. Оксана над словами Ганни, а Ганна над жіночою долею, що інколи лупить щосили та гамселить їх нещадно. А жінки,  як  кішки -- падають … і знову підіймаються, щоб йти вперед, перемагаючи біль від зради та розчарувань.
Саверіо не приходив і не дзвонив. Оксана його й не шукала. Закрутилася між роботою та лікарями і не мала часу думати про нього. Подруги не залишали її одну, приходили часто, інколи котрась залишалася на ніч,  аби Оксана не сумувала. Ультразвукове дослідження показало, що вона носить сина. Оксана уже придумала ім'я --  Максимко.
Одного разу, коли вона виходила за покупками, побачила автомобіль Саверіо. Оксана зробила вигляд, що не бачить його, але Саверіо позвав її.
-- Як справи?
-- Все добре. А ти чого приїхав?
-- Проїжджав поруч, дай думаю, зайду, щоб дізнатися, як ти. Ти не рада?
-- Якось не дуже, а ти що подумав і вирішив допомогти мені? Чи є якась інша ціль твого візиту?
-- Ти прониклива. Так, маю до тебе пропозицію. Давай пройдемся  й поговоримо.
Оксана, не чекаючи його, пішла вперед, Саверіо йшов поруч і мовчав.  Було так незвично бачити його поруч, але в душі Оксана вже не була тією молодою дурепою,  Щось змінилося. Зникло те почуття, яким вона жила до вагітності, не стало того тремтіння,  що захоплювало її з головою, коли він був поруч. Зараз виникло відчуження, як після хвороби, коли організм виробляє антитіла для захисту. Вона аж усміхнулася про себе -- ось і все закінчилось.
-- Оксано, я знаю, що тобі буде не просто самій з дитиною, може спробуємо знайти вихід з цієї ситуації?
-- Ситуації?  Вагітність твоєю дитиною ти називаєш ситуацією?
-- Не будемо сваритися. Вислухай мене. Ти можеш відмовитися від дитини, як тільки народиться. Є люди, що охоче її усиновлять.  Знаєш, які черги в Італії на усиновлення? Італійці беруть  дітей з Африки.
-- Беруть дітей з Африки, а ти хочеш свою ще ненароджену віддати, навіть не запитавши, кого я чекаю? Ти просто погань, непотріб, паскуда…
Оксана вже не стримувалася,  почуття образи та обурення рвалося  на волю лавиною   італійських та  українських слів. Вона повернулася й пішла геть в протилежну сторону, геть від цього покидька, якого  недавно так кохала.
Саверіо грюкнув дверима автомобіля і рвонув, мов навіжений.
-- Я хотів тобі допомогти, але ти дурепа, -- кинув він  навздогін.
Дитина народилася здорова і вчасно. Оксана взяла на   руки свого сина і притиснула до грудей. Поглянула в відкриті оченята, голубі-голубі, як небо. Максимко був схожий на неї і чимось на її матір. Це була її дитина, її синочок, несподіваний подарунок долі. В ту хвилину  Оксана зрозуміла, що вже ніколи не зможе його залишити або віддати. І якщо  раніше вона подумувала залишити дитину в пологовому будинку, то зараз всі сумніви розвіялися, як дим.
-- Ніколи і нікому, ти мій, ти тільки мій… -- прошепотіли вуста й поцілувала сина.
Оксана розуміла всю складність свого становища, але мала трохи відкладених грошей, багато чим їй допомагали подруги. Вони тягнули їй все, що могли -- одяг, іграшки, їжу, навіть візок, який Люба взяла на роботі, де було двоє діток і сеньйора охоче віддала його. Додала ще  багато одежин та памперсів для маленьких  дітей, бо свої вже підросли. Так потроху Оксана назбирала всього вдосталь. Страх поволі проходив. Приходила Ганна і допомагала їй. Вона ще не мала своїх онуків, але сказала:
-- Готуюся, згадую і вчуся.
Мала приїхати мама, але ще не зібрала з городу  урожай, тому й затримувалася.
Одного разу подзвонив і напросився в гості  Саверіо. Прийшов, але великої зацікавленості  до дитини не виявив, не підійшов, не подивився.  Тільки  здивовано роззирався по хаті, бачив, що все є і що Оксана не бідує, як він сподівався.
-- Ти добре підготувалася.
-- Не чекав? А ми, українки такі, що нам біда вдіє.
-- Витратила всі гроші? Як далі будеш жити?
-- Чого це ти раптом захвилювався?
-- Ти ж не будь-хто для мене.
-- Ой, не починай брехати, бо я вже не та Оксана, що ти знав. Не вірю я тобі.
-- Оксано, я хочу поговорити про серйозні речі. Ти вислухаєш мене?
-- Про що нам з тобою говорити? Ти хочеш записати сина на своє прізвище, чи женитися запропонуєш, Чи може совість прокинулася?  -- Оксана відверто знущалася з нього.
-- Ні, все не те. Я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Ти ще молода і знайдеш собі чоловіка, але дитина завжди буде на заваді і зустріти когось, хто захоче взяти тебе з дитиною, шансів  не так  багато. Я можу допомогти,  знайти молоду пару, яка не може мати своїх дітей і шукає, щоб усиновити. Вони пропонують гарні гроші, ти не будеш поневірятися на чужині, а поїдеш спокійно додому і купиш собі квартиру, як хотіла. Подумай.  Допоможу тобі з документами, все буде  нотаріально оформлено.
Оксана дивилася на нього й мовчала, бо не мала слів, щоб висловити свою ненависть. “Оцю людину, та ні монстра, вона кохала”. -- вихором пронеслося в її голові.  Вона підійшла до дверей  відчинила їх і прошепотіла:
-- Геть!
Саверіо запнувся на слові, ще якусь мить дивився ошелешено на Оксану. Побачив в її очах стільки люті та болю, що, не сперечаючись, пішов до дверей.  Заплакала дитина, Оксана побігла до ліжечка, взяла сина на руки і повернулася до дверей.
-- Я дітьми не торгую,  ненавиджу тебе. Геть!
-- Оксано, дитині потрібен батько. Що ти можеш дати, коли сама не маєш нічого, приїхала, щоб заробляти на життя.  Хтось багатий та успішний  дасть йому іншу долю. Навіщо тобі цей тягар, що заважатиме тобі влаштуватися в житті,  знайти пару.
Оксана пригорнула до себе сина і. легенько колихаючи, підійшла до Саверіо, набрала повний писок слини і щосили плюнула тому в лице. Не чекаючи такого, Саверіо на мить завмер, а потім люто рвонувся до  жінки. Він вже підняв руку, щоб покарати її, як раптом голосно заплакала дитина, рука сіпнулася й завмерла на пів-дороги.
--Ти ще пожалієш  про це,  -- кинув злісно і зник у дверях.
Оксана вибухнула плачем. Вона плакала, як ніколи, плакала й пригортала ще міцніше  свого сина, який відчуваючи материнський біль, голосив разом з нею. 

Зараз  Оксана плакала, як тоді в той день, коли вигнала зі свого життя Саверіо. Відтоді вона його не бачила, не чекала й не шукала.
 Такою її застала Ганна, що приїхала,  дізнавшись про зникнення дитини.
-- Як це сталося? Ти де була? З ким ти пила?
Запитання сипались  градом, Оксана плакала й розповідала Ганні про свою біду.
-- Що ти думаєш робити? Треба йти в поліцію.
-- Вони звинуватять мене,  -- хлипала Оксана.
-- Та ти й так винувата. Напитися при маленькій дитині, що може бути гірше. Ганьба!
-- Ганно, та не пила я багато.
-- А багато й не треба, досить, щоб пропити дитину. -- не  вгавала Ганна.
Вона злостилася й лаялася.
-- Тут щось не те. Як то може зникнути дитина? З хати… А ти точно пам’ятаєш, що ви дитину додому привезли? Чи може були такі п’яні, що загубили? Якось все це дивно і не тримається купи. Ми часто сиділи в тебе і нічого такого не було. Та ти й пити не вмієш. Оксано, ти когось підозрюєш? Я думаю, що це твій колишній, бо хто ще може. Воно така сволота, що все може зробити.
-- Він щойно був тут.
-- Прийшов поспівчувати? Чи порадіти твоєму горю?  Ти подзвонила?
-- Так, я не знала що мені робити. Порадив йти в поліцію.
-- Це ми й без нього знали. А ще що порадив?
-- Заспокоїтися, бо я ще молода й матиму дітей.
-- Мерзотник! Його рук діло, без сумніву його. Давай, Оксано йдемо в поліцію.
В поліції їх уважно вислухали, більше говорила Ганна, бо Оксана плакала й не знаходила італійських слів.   Жінка літнього віку  співчутливо дивилася на Оксану, пробувала її заспокоїти.
-- Не хвилюйтеся, я вірю, ми знайдемо дитину. Ви ще обіймете свого сина, все буде добре.
Наступного  дня її знову викликали й допитали вже детальніше.  Їй повідомили, що порушено кримінальну справу про викрадення дитини.  Запропонували Оксані здати кров на аналізи,  Було виявлено наркотик, що знаходився в вині і викликав сонливість. В квартирі провели обшук, вилучили пляшку недопитого вина, в якій знаходилася наркотична речовина. Сумнівів не було, що дитину викрали і що все було сплановано заздалегідь. Оксана  пила вино, а  дівчата --  горілку.  Вино залишилося ще зі старих запасів, які завжди поповнював Саверіо.  Знову її допитували, ще і ще раз вона розповідала про свої відносини з Саверіо, про своє життя, про дитину.
 Віднині життя Оксани розділилося на до і після.  Народження Максимка і його зникнення. Вона ходила, як в імлі, ночами їй снився син, просиналася від дитячого плачу.  Оксана схудла й змарніла. Приїхала мама, вона хотіла бути поруч з донькою в такий важкий для неї час.
При черговому допиті  Оксана звинуватила Саверіо, що це міг зробити він.  На що їй  заперечили, що того на той час його не було в місті, він був на круїзному лайнері зі своєю нареченою. Оксана тупо дивилася перед себе:
-- Зі своєю нареченою ?
-- Він дав свідчення,  що з вами не спілкується  давно. Ви це підтвердили. Ми розглядаємо багато версій.  Наразі  все безрезультатно, але надія знайти вашого сина ще є. Вірте.
  Це була не перша зникла дитина. У одній з телепрограм журналісти розповіли, що в Італії діє банда “ангели і демони”, яка краде дітей і продає їх багатим.  Італія -- країна з великим числом усиновлень. Злочинна  міжнародна група  займалася викраденням дітей в родин, де йшли суперечки між  батьками малюків, або неповноцінних сімей. Членами банди були росіяни, шведи, норвежці, італійці та українці.  Оксана почула цю новину по телевізору і довго дивилася на екран, вже не чуючи більше нічого. Мама, що сиділа поруч, не розуміла мови, тому ступор, в який впала її донька, не на жарт її злякав.
-- Оксано, Оксано, що з тобою?
Оксана мовчала й тупо дивилася в одну точку.
-- Мамо, його не знайдуть.
-- Чому? Чому ти така впевнена?
-- Мого сина продали. Викрали і продали.  Щойно  розповіли по телевізору, що діє міжнародна терористична група з продажу дітей. Я його ніколи не знайду.
Оксана плакала разом з мамою від відчаю та безвиході. Подзвонила Ганна і також  підтвердила  почуту інформацію.
Саверіо слухав розповідь журналістського розслідування,  курив свою улюблену цигарку, дивився крізь вікно на недавно куплений дорогий автомобіль, про який давно мріяв. Чи було йому шкода за сином, якого він не пустив до свого серця? Ні! Він ще не був готовий до батьківства, а Оксану ніколи не бачив своєю  дружиною. Наївна, вона й справді думала, що він її кохає. Йому подобалося її молоде дівоче тіло і секс, якого він її навчив. Чому жінки такі недалекі, закохуються, мріють, сподіваються, а потім плачуть. В чоловіків все просто -- секс, секс і ще раз секс.
Його наречена залишилася задоволена подорожжю по морю. Він був з нею щедрий, бо мав гроші, щоб їх тратити. Він хижо усміхнувся:
-- Як гарно все вийшло, комар носа не підточить. Необхідно  знайти заміну Оксані.  Знову українку чи може молоду румунку, їх тут багато. Треба зайнятися цим неодмінно, бо життя може стати рутиною, а кому це треба?
Журналіст розповідав про те, що комісії з усиновлення дуже прискіпливо розглядають усиновителів, чого не робить це шахрайське угруповання “Ангели і демони”, бо вони просто шукають клієнтів, щоб подорожче й вигідно продати дитину. Їх не цікавить подальша доля малюків, для них це спосіб наживи.  Саверіо слухав і думав, що таки краще дитині в багатій сім’ї, яка дасть їй майбутнє. Що може дати бідна жінка без освіти,  яка сама перебивається заробітками, щоб вижити?  Яке виховання, яке майбутнє? Ні, йому не шкода. Дитина в надійних руках.  Так треба робити з усіма неблагополучними дітьми, тоді дивись,  порушень  буде менше, злочинців не  стане.  Задоволений собою, Саверіо потягнувся до пляшки віскаря. Багаті творять світ, гроші правлять балом. Таке життя.
А Оксана змириться, забуде з часом, ще й подякує йому, що звільнив від тягаря. Жаль, не знатиме, кому дякувати. Тільки треба ще  не забути,  забрати ключі від Оксаниної квартири, так спокійніше.  Він любив робити все  чисто без “сучків та задирок”. А в такій  справі це важливо.
Задзвонив телефон. Саверіо підніс слухавку і, радісно усміхнувшись, відповів на виклик:
-- Так,  моя зіронько, вже їду, чекай.
Ласо облизнувся, як кіт від сала:
-- Гаряченька румуночка, кров з молоком, вся така заводна, так і дивись, що  вибухне. --  Гарно жити, коли гроші є. 
Приспівуючи  модну  мелодію, їхав  в новому автомобілі.   Задоволений собою, своїм вмінням вирішувати проблеми, він спішив, бо час на місці не стоїть.
А   час йшов,  разом з ним  зникала надія, що дитину знайдуть.  Оксана розуміла, що вже не зможе жити, як раніше, бо  частина її душі закам’яніла й не живе без  сина. Вона молилася, молилася за його здоров’я, просила в Бога -- дати йому люблячих батьків.  Вона розуміла, що стала жертвою тієї банди. Але чому, чому саме вона? Як вони могли вийти на неї? Питань  було багато, а відповіді  -- жодної.  Кому і в яку родину, понесли її сина “чорні демони”, що називають себе ангелами?