Випадкове знайомство

Джорджо  і сам не знав, чому  він зупинив авто саме біля цього ресторану. Чи тому, що тут була велика площадка для паркування і автомобілів вже було чимало, а це для нього був один з показників, що тут можна поїсти смачно і недорого. А може тому, що шлунок  розказував своїм бурчанням, що  голод “не тітка”. Їсти вже хотілося давно, бо від ранку, крім кави, не мав змоги вкинути до рота нічого.  Сьогодні  був важкий і довгий процес, --  захищав одного безбашенного ідіота, який настирливо пхався  в тюрму, а він робив все можливе, щоб той туди не втрапив у свої вісімнадцять років, перекресливши своє майбутнє.  Джорджо був задоволений собою, бо таки зміг врятувати те нарване пацаня від біди. Без обіду, на який не мав часу, він довів справу до кінця. А зараз, хотів смачно поїсти,  заразом відпочити та розслабитись. Спішити  було нікуди, бо в холостяцькій квартирі його ніхто не чекав. Тварин він не тримав, щоб не мучити своєю відсутністю; бо часто доводилося їздити по роботі. Він уже звик до такого життя. До жінок йому було байдуже, не те, щоб не подобалися, навпаки, але тільки корисливі сучки крутилися навколо. А якщо й траплялась, якась порядна, то або заміжня або посварилася зі своїм другом. Так і був один, але на долю не ремствував, бо сам собі як стелив -- то так і спав.  Ось зараз він поїсть і полегшає, перестане себе жаліти, то від голоду в нього буває.
В ресторані було людно, але вільний столик знайшовся. Він примостився в кутку і зайнявся вивченням  принесеного меню.  Тихенько лунала музика, говорили й сміялися люди, снували офіціанти  з мисками.  Джорджо зробив замовлення. В очікуванні, він знічев’я розглядав  відвідувачів.  Його увагу привернула група молодих людей, віком тридцять--сорок років.  Троє чоловіків і три жінки, чоловіки були вже добряче напідпитку, вели себе роз’язно. З обривчастих фраз, Джорджо зрозумів, що вони румуни, а це було не дивно, бо вони  любили випити й подебоширити. Дві жінки про щось говорили  жестикулюючи  і аж зривалися на крик сперечаючись, а третя… О! Це була просто красуня, вона не приймала участі ні в суперечці жінок, ні в розмові чоловіків, просто сиділа і мовчала, споглядаючи за всім. Було таке враження, що жінка  ображена чи посварена зі своїм бойфрендом. Дівчина сумувала,  відсутньо думаючи, про щось своє.
Джорджо  роздивлявся дівчину, мимоволі робив свої професійні висновки, це було його улюбленим заняттям -- спостерігати  і аналізувати людину, коли та не бачить, можна було зробити багато нових відкриттів  для себе. Дівчина слов’янка або, як кажуть італійці “слава”, білошкіра красуня з довгим пшеничним волоссям, сіро-зеленими очима під чорними густими віями. Мала гарну фігуру, тонку талію, високі груди та широкі сідниці, одним словом -- вродлива -- така не залишить чоловіка байдужим. Джорджо  був неабияким  поціновувачем  жіночої вроди, дівчина йому явно подобалася.
Розпочавши свою трапезу, він  не переставав розглядати її.  За їхнім столом розгорілася суперечка між чоловіками, жінки приєдналися й собі, а білявка сиділа й мовчала, не беручи участі в їхній гризні, що грозилася перерости в бійку. Один з чоловіків, що був поруч з нею щось їй сказав, але дівчина заперечливо хитнула головою. Але чоловік був  непохитний, він простягнув руку і силоміць притягнув її до себе. Дівчина пробувала відсторонитися, було видно, що їй не до вподоби таке поводження. А чоловік, почуваючи себе завойовником з феодального ладу, з силою жбурнув її в свої обійми. Дівчина вдарилася обличчям до чоловічого плеча, зойкнула. На них почали звертати увагу інші. З носа в дівчини з’явилася кров, яку вона витерла серветкою, але не зупинила. Підійшов офіціант і щось їм сказав, але його ніхто не почув, бо всі нараз почали говорити і жестикулювати, щось доводити один одному. Дівчина встала  і пішла до туалету.  Джорджо  відмітив, що вона і дійсно була дуже гарна. Йому стала жаль, ще він побачив, що дівчина була стривожена і дуже налякана.
Вбиральня мала  дві кабінки, Джорджо зупинився біля чоловічої, чекаючи на дівчину, що вмивалася під водою в сусідній. В неї задзвонив телефон, вона відповіла українською мовою. Отже вона не одна з них, зробив  висновок   Джорджо. Дівчина плакала і щось розповідала.  Джорджо вже вкотре мив руки, витираючи їх паперовою серветкою.
Дівчина вийшла з кабіни, побачивши Джорджо, принишкла,  глянувши  наляканими очима.  Він простягнув їй наготовану візитку зі словами:
-- Треба буде допомога, подзвоніть.
Дівчина взяла візитку і швидко заховала її до сумки на плечі. Якраз вчасно, бо до туалету зайшла одна з жінок і запитала:
-- Софія, в тебе все добре?
-- Так, кров уже зупинилася.
 Дівчину звати, Софія, відмітив для себе Джорджо.  Він знову сів до свого столу, продовжуючи  їсти. Опустів столик шумної компанії, всі вже були на вулиці. До них приєдналася й Софія.
Вечір доходив кінця, Джорджо поспішив додому,  не перестаючи думати про дівчину. Хто вона?  Що робить з отим румуном? Питань було багато, відповіді на які він надіявся отримати, коли дівчина йому  задзвонить. Але вона не подзвонила ні на слідуючий день ні через тиждень. Джорджо вже й забув ту зустріч в ресторані, впрягся в нові процеси, в свій робочий ритм, що не залишав багато часу для роздумів. Життя йшло своїм ходом, рухалося з невпинною швидкістю.
Одного вечора, Джорджо сидячи біля телевізора,  майже засинав, як пролунав телефонний дзвінок.  Схвильований голос нараз вивів його зі сну, це була Софія.  Вона щось спішила, говорила, ковтаючи слова.
-- Давай все по порядку. -- запропонував  Джорджо.
-- Де ти? Що сталося? Не плач. Слухав,  і змінився  на обличчі.
-- Як це сталося? Я зараз буду.
На годиннику була половина десятої, ще не пізно. Одягнувшись, він вийшов з дому і поїхав в поліцію, де знаходилася Софія. Поговоривши з поліцейським, оформивши необхідні папери, Джорджо забрав Софію. За той час, як він її бачив востаннє, дівчина дуже змінилася. Вона змарніла, тремтіла, ховала очі і боязливо озиралася  навколо. Зацькована й залякана, Софія викликала жаль і співчуття.
-- Розкажи, як це все сталося?.
Софія розплакалася,
-- Чому я не вмерла ще не народившись, за що мені така кара? 
Це були не просто слова, то був біль, біль душі, біль, що краяв і кричав, біль Софії.   Джорджо вже зустрічав  багато випадків у своїй практиці, тому здивувати його було важко, але Софія -- зуміла.
Софія мала тридцять років, приїхала до Італії п’ять років тому, після закінчення університету в  Києві, звідки й була родом. Вчилася на архітектурному факультеті, але після закінчення, роботи постійної не знайшла. Перебивалася короткочасними  заробітками,  на життя не вистачало, брати в батьків вже не хотіла. Через знайомих потрапила до Італії, в Рим. Працювала на прибиранні, потім нянею в  сім’ї лікаря, але  жінка приревнувала чоловіка до неї і Софія залишила роботу. Познайомилася з Лукою, румуном, який пообіцяв допомогти їй з роботою. Потрапила секретаркою  в фірму, що займалася реставраційними роботами. Але Лука не випустив її зі своїх пазурів, вона змушена була перейти жити до нього. Часто п’яний і швидкий на руку, Лука бив її з ревнощів, за непослух або просто так аби знала.  Втікала, але він її знаходив, якщо не знав в якої подруги, то чекав після роботи і все починалося спочатку. Це було пекло, а не життя. Лука займався “чорними” справами: збирав данину з магазинів, де торгували румуни, торгував наркотиками. сам не вживав, а збутом промишляв. Збирав гроші з  секс-рабинь,  що стояли на вулицях Риму. Про це все вона дізналася з часом, бо всі  розмови велися на румунській, якої вона не знала.  Спочатку Софія навіть не здогадувалася де опинилася. Лука слідкував, щоб у неї не було знайомих друзів-українок, контролював телефон і викидав з рубрики всі контакти. Так у неї не залишилося нікого.   Думати, як їй вирватися з цього рабства, але нічого придумати не могла.  Коли, одного разу пригрозила, що піде від нього, то Лука глянув грізно і сказав:
-- Підсажу на наркотики, будеш лагідна, як кішка, робитимеш все, що скажу.
Злякалася, бо знала добре його дурну натуру.
З офісу її розрахували, бо почала часто пропускати, після знущань Луки, не мала сили йти на роботу.  Залишившись без роботи, Софія потрапила в повну залежність від Луки. Він почав використовувати її, як кур’єра наркотиків, які вона переносила в певні місця для клієнтів. Розуміла, що потрапила  в пастку, розуміла, що це небезпечно, але не знала, як їй звільнитись. Ночами не спала, думала й передумувала свою  непросту ситуацію, а точніше -- халепу. Пробувала говорити з Лукою, але марно. Він лиш  злорадно сміявся й відповідав, що вона ще не знає де може опинитися, коли він її кине. А наразі, має сидіти тихо й сопіти в дві дирки, бо навколо хмари молодих дівок, а вона вже застара, та ще й бурчить.
Одного разу в сварці, вона йому кинула, що не хоче це більше терпіти і піде до поліції. Лука змінився в обличчі, підскочив до Софії, збив її додолу  і почав немилосердно бити ногами. Софія закривала руками обличчя, коли знепритомніла, то вже не пам’ятала нічого. Лука подумав, що вона мертва, вилив на неї відро води, але вона до тями не прийшла.  Скільки часу лежала там, не знає, бо коли  свідомість повернулася, то Луки  вже не було. Поворухнутися не могла, боліла кожна частинка побитого тіла, Софія лежала в калюжі крові, все навколо було мокре. Рот був повний крові, рани на руках і ногах вже  засохли, обличчя розпухло. Спробувала поворухнутися,  кожен рух приносив невимовний біль, але переломів не було. Доповзла до ванни і почала вмиватися в біде, бо піднятися на ноги до умивальника сил не мала. Промила очі, виплюнула  згусток крові і заплакала. Плакала не тільки від болю, а й від безжалісної безвиході, від пережитого кошмарного страху, що заполонив все єство. Плакала, перед невідомістю, яка чекає на неї. Вона розуміла, що це ще не кінець, це початок, невідомий,  страшний і моторошний.
Дочвалала до ліжка і впала. Лежала і думала, що має щось зробити, аби вижити. Піти не було куди і не було до кого. Друзів не мала, знайомих  розгубила. Якщо втікати, то тільки десь далеко, бо Рим став тісним для неї з Лукою.
Лука ввечері не прийшов, не з’явився він і на слідуючий день.  Не дзвонив, не питав, не цікавився. Залишив її в калюжі крові --  і чи жива, чи мертва йому було байдуже. Софія знала, що він не горів великою любов’ю, але щоб отак…
Зібравши свої небагаті пожитки, Софія спробувала відчинити двері, але не могла, ключів не знайшлося. Лука замкнув її і забрав з собою всі ключі, залишив її саму, щоб здохла, бо інакше розцінити таке відношення вона не могла. Змучена й знесилена збиранням та оцінивши ситуацію -- Софія заплакала  гірко й одиноко.
Лука прийшов десь близько вечора, поглянув на неї і злісно усміхнувся:
-- Тепер ти, надіюсь зрозуміла, що з тобою тут ніхто панькатися не буде?
   Ти думала, що так легко все скінчиться, викинь це з голови. Ще маєш відробити  все, що на тебе потрачено. Я вже знайшов тобі роботу, яку ти будеш робити, поки я не вирішу --  чи досить. Зрозуміла?.
Софія дивилася своєму мучителю в вічі і не бачила там нічого, крім черствої байдужості,  вражено мовчала, заціпенівши від крижаного тону.  Лука вів себе зухвало, вона зрозуміла, що її біди ще не скінчилися, а лиш починаються.
-- Спочатку  на вулиці відроблятимеш  гроші, а потім я знайду квартиру, де ти будеш надавати послуги чоловікам. Але спочатку маєш пройти вишкіл та набратися досвіду на вулиці, це буде під моїм наглядом та контролем. Побачимо, який зиск з тебе буде, щоб не тратити дарма гроші.
Софія не вірила почутому:
-- Ти не посмієш, я тобі не невільниця, секс  не  продаю і займатися цим не буду.
-- Ого-о-о-о-о -- зареготав Лука.
-- Ти ще смаленого вовка не бачила. Тобі стояти на вулиці, здасться раєм.  Думаєш, що всі йшли туди охоче, чи з великим бажанням? Ні, ми вміємо переконувати! Хочеш спробувати?
Софія заплакала з відчаю й зі страху. А Лука потішався над нею.
-- Тебе ще треба трохи потримати  а хаті, бо виглядаєш страшно, злякаєш клієнтів.  Ніхто на таку розцяцьковану  морду не гляне. Спатимеш, он там.
То була маленька кімната перероблена з комори, на випадок п’яних гостей Луки, що “нажравшись” не могли самі йти додому. Там стояла  розкладушка, смерділо  потом і перегаром від недавнього гостя.
Софія зрозуміла, що це тільки кілька днів відстрочки. Хвиля страху накрила її з головою, виступила холодним потом й запекла під грудьми.  Знала і бачила, як багато дівчат стоїть на дорогах  і зароблені гроші потоком йдуть до кишені Луки та його братви. Як вона  докотилася до такого життя, чому? Багато питань роїлося в голові Софії. Дівчина плакала, але щоб Лука не чув. Пощади  не просила, бо знала, що ніщо її не порятує. Телефон у неї забрали, зв’язку  ні з ким вона не мала. Мабуть померти краще, ніж так жити, прийшла й така думка до Софії. Але так багато  хотілося досягти, так гарно мріялося, а натомість, замість омріяного життя -- секс-невільниця на дорозі.  Дійсність була такою жахливою, що Софія аж здригнулася від чорного паралізуючого страху. Займатися проституцією на дорозі -- гіршого вже було.
Пройшло ще два дні. Софія не могла вийти з дому, бо була передбачливо замкнута Лукою. Вона безцільно бродила  не прибраною  та не затишною квартирою, не хотілося їсти, не хотілося жити.  Безвихідь, безцільність, без.. без.. тільки такі думки билися в скронях. Оце вона влипла, як муха на клейку ленту, що їх вішала бабуся в селі влітку в літній кухні.  Тепер вона, як та муха, залипла і годі вирватися з того багна, кричить, пищить, а всім байдуже, ніхто не почує, ніхто не поможе. Софія згадала того італійця з ресторану, що дав їй свою візитку; номер вона запам’ятала, а візитку передбачливо викинула, щоб Лука не знайшов.  Дзвонити йому  не могла, бо телефону не мала, та й було соромно за своє паскудне життя.
Повернувся Лука, роздивився лице Софії й наказав їй замастити ще не зовсім зниклі синці.  Швирнув їй в руки, якесь лахміття з клаптиків тканини, що мало не прикривати, а виставляти тіло на показ.
--Одягайся. -- крикнув він на Софію.
Та гидливо взяла  той мотлох і почала розглядати.
-- Сьогодні почнеш працювати, під наглядом хлопців, щоб не втекла. Спробуєш тікати, наздоженуть, будуть катувати, мало не покажеться.  Подумай добре. -- злісно кинув їй Лука.
-- Для мене  краще вмерти, ніж йти на таку роботу…--  відповіла Софія.
-- О, вмерти ще встигнеш, маєш заробити на свої похорони.
Софія не могла повірити, що людина, яка ще недавно була з нею доброю, говорила лагідні слова, може стати таким жорстоким звіром. Як  могла так помилитися, так повірити.  Вона згадала попередження своїх подруг, яких  так по-дурному розгубила.  А зараз їй так їх не вистачає. Стало тоскно від того, що її чекає. Сама дурепа залізла в цю халепу, що шукала -- те й знайшла.  Не хотіла працювати, як всі, шукала легшого життя, хто їй винуватий.  Шукала рай, що зветься -- неволею.
-- Ти що заснула? Пора! Зараз прийде хлопець, який відведе тебе на твоє місце.  Він за тобою прослідкує, щоб вела себе, як треба.
-- Я не знаю, не вмію, не буду . -- заплакала Софія.
-- Начишся, це просто і не хнич, бо набридло твоє  скигління. -- скипів Лука.
У двері подзвонили, Софія здригнулася. Але до кімнати зайшла гарна білява дівчина. Лялькова краса була  штучною -- накачані силіконом губи, татуажні брови  штучні вії, доштуковане волосся, нерухомі груди випиралися з розрізу коротенького плаття, все  було фальшиво штучним.  Красуня побачила Луку і не звертаючи уваги на Софію,  кинулась до нього.
-- Любий, я так заскучала.
Моя заміна, зрозуміла Софія.  Їй злорадно подумалося,
--Ага, давай, давай у цього козла дівки довго не затримуються, потім матимеш мою долю. Він швидко виписує квиток  в щасливе майбутнє.

А закохані воркували й обіймалися, незважаючи на Софію.
-- Ти збери свою одежу, бо житимеш з дівчатами, -- кинув через плече Лука. Софія підійшла до шафи. До кімнати завалився пів п'яний румун, що займався  дівчатами на вулицях.  Це був дуже неприємний тип --  страшний,  уродливий, злий і непривітний. Одного разу вона бачила відео, де він мучив  кота і реготав при цьому. Це було страшно і моторошно, бо цей упир не мав ні людської подоби, ні людського серця.
-- Передаю тебе в надійні  руки. --сказав Лука.
Здоровань заіржав, якось так не по-людськи, що  аж Софія затремтіла.
-- Ходім, бо я ще вас маю по місцях розвезти, чого ти так довго морочишся. -- прогугнявило страховисько. 
Закохані перейшли до кухні, їм було байдуже до Софії, нею тепер було кому опікуватися.  Взявши сумку зі своїми речами, Софія вийшла з хати. За чверть години вона вже була  в якійсь комірчині, яку ділила ще з однією дівчиною. Софію змусили одягти секс лахміття і вивели з кімнати. Хтось дивився співчутливо, а хтось  глузливо, але Софія того не бачила. Не бачила вона дороги перед себе, туман застилав їй очі, ноги були ватяні і не хотіли йти, коліна чіпалися один до одного і не давали робити кроки. Хода її була, як паралізована.
-- А це що за  вигляд? -- гаркнув наглядач.
-- Ти, що думаєш, так комусь сподобатися. Зарубай собі на носі, триста євро маєш заробити за вечір. Як зможеш -- чи з одного, чи з сотні,  але маєш принести. Тому шевели маслами і думай, як це зробити. Бо, коли я їх не матиму, то битиму, а я це вмію робити дуже боляче.
Софія спробувала розрівняти спину, але це їй вдалося не зовсім.
Слухаючи її розповідь, Джорджо не йняв віри. Оце в наш час, в Італії, у вік комп'ютерів та айфонів, а такий первіснообщинний лад, таке рабовласництво. Це ніяк не в’язалося з дійсністю, не вкладалося в його розумінні.  Він робив помітки в своєму записнику, включив записний пристрій, бо розумів, що таку  сповідь має записати, не покладаючись на  пам'ять.  Розумів, що потім буде ще запитувати і уточнювати, але зараз  він слухав гірку сповідь, від якої йому було не по собі.  Йшлося про мафіозну структуру, про торгівлю людьми, про проституцію, про наркотики і ще багато інших видів мафіозної діяльності,  що діяла поза законом тут, в його Італії.  Вони сиділи в машині, а за вікном уже сіріло, година була не пізня, скоріше ранкова.  Глянув на годинник, п’ята ранку, так швидко злетів час. Сповідь дівчини прогнала сон.
Софія продовжила свою розповідь.
Її залишили на вулиці, це була околиця Риму -- Тібуртіна. Софія знала, що таких місць  навколо Риму було  багато.  Опинившись на вулиці, в  напівтемряві  під вуличним ліхтарем, без документів, телефону, грошей. Мала маленьку сумочку, де були вологі серветки, жуйка і презервативи.   Все решта в неї відібрали при ретельній перевірці всіх її речей, з якими вона прийшла до путан гуртожитку, так про себе вона назвала ту квартиру.  Дівчата там жили, як солдати в армії --одна біля одної.  Дивно, що сюди ніколи не приходила поліція, подумала Софія.
На вулиці вона була не одна, поруч була ще одна дівчинка молода,  підліток. Дівчинка була румункою, а ще за кілька метрів інша, метиска, здавалося африканка або тунізійка.  Софія роздивилася навколо --  бруд, сміття, поламані старі меблі, старе ганчір’я, стало бридко. До неї під’їхав автомобіль, чоловік роздивився її і не кажучи й слова, від'їхав до дівчини румунки. Та з усмішкою перекинулася з ним кількома  словами, юркнула на заднє сидіння.  За півгодини вона повернулася. 
Софія старалася не привертати до себе уваги, їй була бридка навіть думка -- любити за гроші.  Вона не думала про те, що її чекає, якщо вона не принесе необхідної суми,  бо не мала про те ніякої уяви.  До неї підійшла метиска  і сказала:
-- Усміхайся, зваблюй, бо так ти нікого не спіймаєш.
-- А я й не хочу. -- відповіла Софія.
Дівчина похитала головою.
-- Краще тут з одним, ніж потім з цілою компанією п’яних чоловіків, які тебе гвалтуватимуть і знущатимуться доки ти будеш при тямі.  Це в них називається -- навчання й набуття практики та досвіду.  Я вже це пройшла, тому не раджу тобі пробувати.
Софія здригнулася,  горло стиснуло важкими  кліщами:
--То не може бути правда. -- прошепотіла вона.
-- Ой, дівчино, як ти ще багато не знаєш, як багато ще перетерпиш. Не накликай біду на свою голову, це пекло і ми тут маємо вижити. -- промовила. Вона ще щось хотіла сказати, але раптом замовкла і тінню кинулась  в кущі.  Нас оточила поліція, ну, не зовсім нас, мене і ще троє дівчат, які не встигли втекти. А я й не знала, що треба було тікати, отак я й опинилася в поліції.
Нас зібрали в одній кімнаті і почали викликати по одній, оформляли папери. Коли дійшла моя черга, то поліцейський сказав:
-- У нас поповнення, новенька?
Я розплакалася, але він зауважив, що плакати треба було раніше. Софія витерла сльози, що горохом котилися по щоках, пошморгала носом і продовжила. В мене не було до кого звернутися, друзів я не маю, родини теж. Нікого! Гарячково згадувала ваш номер, який мала пам’ятати. Почала просити в поліцейського, щоб дозволив  зробити один дзвінок. Він задумливо дивився на мене, коли до кімнати зайшов ще один і промовив:
-- Най позвонить. Видно, що вона ще не увійшла в смак своєї професії. Щось мені підказує, що вона не одна з них.
-- Так думаю і я. Ще не була в нас, а сьогодні не тікала й не ховалася. Стояла безпорадно й дивилася розгублено.. Хтозна, як так сталося, що стояла там на дорозі.
Софія повернула голову до Джорджо і промовила:
-- Я позвонила, бо більше нікому. Молилася в душі, щоб ви відповіли, щоб згадали мене. Ви були моя остання надія. Дякую.
Дівчина посміхнулася крізь сльози.
Надворі світало. Перші промені сонця позолотили купол церква, біля якої ми зупинилися. Джорджо запитав:
-- Що ти думаєш робити?
Софія чекала це запитання.
-- Ще не вирішила остаточно, але мабуть поїду додому, бо тут мені дуже страшно. Коли мене  знайде Лука, то я не знаю чим це для мене може обернутися. Але я не маю грошей, а головне -- документів. Не знаю, як мені вирішити цю проблему, бо мої документи залишилися в Луки.
Дівчина спохмурніла, опустила голову, дивлячись в підлогу.
-- Давай спочатку відпочинемо, це необхідно нам обом. Потім подумаємо, з якого боку взятися за рішення проблем.   Я так розумію, що тобі їхати нікуди.
Софія  похилила голову.
-- Ні, я не знаю де зможу сховатися, щоб мене не знайшов Лука. Я боюся.
-- Тоді їдемо до мене. -- запропонував Джорджо.
Софія вдячно усміхнулася.
 Поки Софія спала, Джорджо зв’язався з певними органами і домовився про зустріч.  Справа була не проста  він сам за неї взятися не міг, та й не мав права.Софія залишилася на цей час в його домі.
В поліції домовилися, що коли прийде Лука вносити за неї залог, то йому скажуть, що її відпустили, як на перший раз.  Софію шукали, але Луки не було ніде видно. Це було дивно, бо він завжди  був в центрі шумних збіговиськ та компаній. Така його відсутність насторожувала. Поліція слідкувала за будинком, згідно з розробленим планом. Але марно, Лука зник. В поліції розуміли, що Лука був не головним, але й не  останнім в цім ділі. Мало помалу збирали інформацію на всю банду.
Розв’язка була несподіваною, Луку знайшли з перерізаною горлянкою в своєму домі, а дівчина білявка зникла.  Одна загадка, потягнула іншу. Порушено кримінальну справу.
В домі Луки знайшли схованки з документами дівчат, яких розшукували або яких вже не було. Знайшли гроші та цінності. Знайшлися документи Софії.
Під час розслідування виникли цікаві факти: Дівчина білявка мала брата, який опікувався дівчиною. В них з Лукою сталася перепалка, як розповідали сусіди. Але невдовзі все стихло. Брат забрав сестру, що опиралася й не хотіла йти. Вони обоє стверджували, що залишили Луку вдома, він був живий. Загадку треба було розгадати, але це вже справа поліції.
Софія вирішила повернутися в Україну. Джорджо не стримував, бо розумів, що після пережитого їй необхідно побути вдома, де як кажуть, навіть стіни лікують. А там, хто зна...

ОЛЬГА

-- Гайда до моря, освіжитися хочеться.  Душно  ж як  --запропонувала Ольга.
Дівчата не відмовлялися, так юрбою, як вийшли з ресторану, побігли в сторону моря.
-- А  у нас з собою є! -- гукнула одна з них.
Пляшка  в парі з пластмасовим стаканом, пішла по кругу. Закушували цукерками, які хтось мав у сумці з передачі, отриманої з дому.
-- Я  йду купатися..
-- Хто зі мною? -- сказала Ольга.
-- Та ми не маємо костюмів, -- відповіла одна з дівчат.
-- Голі! Що  слабо? Ніч, хто нас бачить. -- під'юджувала  Ольга дівчат, роздягаючись сама.
На дурне, багато не треба, пропозиція сподобалася всім.  До води побігло троє, інші ще роздумували. Ольга була без одежі, дві її подруги, в бікіні, що не прикривали ніц. Вода була тепла, нагріта денним  палючим липневим сонцем, море лагідне й спокійне. Берег наповнився сміхом та дівочими голосами.
-- О, як тут весело, -- двоє чоловіків стояли й дивились, як жінки  продовжували своє свято. Це були, ті самі українки, які щойно вийшли з ресторану, де щось святкували, здається  день народження Ольги. А де ж це сама іменинниця? Ось вона, там в морі. Чоловіки роздивлялися дівчат, що хлюпалися в воді. Їх залишилося п'ятеро, решта, мабуть пішли  додому, а ці ще продовжують веселитися.
Один з чоловіків, почав швидко роздягатися.
-- Ти  куди, Анто? -- запитав інший.
-- Як куди, до дівчат, а ти?
--Я  ні. Я, звідси подивлюся, -- відповів йому друг, засміявшись.
Антон зайшов  у воду, дівчата притихли, а потім, сміючись дружно накинулися на нього розбризкуючи  водою. В місячному сяйві звабно колихалися й підскакували дівочі груди, білим маревом виблискували тіла. Тільки Ольга, що була зовсім гола зайшла глибше в воду і присіла. Вона впізнала, того італійця, що  весь вечір в ресторані, не зводив очей від їхнього столу. А він йшов просто до неї.
-- Не підходь, стій там, -- промовила Ольга.
--Чому?.--запитав Антоніо.
--Я без одежі.
-- То це саме те, що треба, -- засміявся Антоніо.
Він уже був близько. Дівчата замовкли і спостерігали за сценою, що розвивалася у них на очах, не знали, що його робити.
-- Олю, тобі принести труси? -- запитала одна з дівчат.
-- Не треба. -- відповіла Ольга.
-- Як ти?--запитала інша.
--Я, чудово. -- відповіла Ольга.
-- Я теж. -- промовив Антоніо.
-- Хочеш, я теж буду голий.
-- Ні, досить мене одної. --  відповіла  Ольга. Вона почала нервуватися вже й хміль вивітрився з голови.
Антоніо вирішив не підходити ближче, щоб не лякати й так злякану жінку.  Він легко пірнув у воду і поплив по місячній доріжці, а коли вийшов з води, то дівчата вже були одягнені.  Вони повернули спиною його друга, який сміявся й казав, що й так  все  бачив. Так жартуючи й сміючись, вони  познайомилися. Антоніо вийшов з води і підійшов до Ольги.
-- Вітаю. Хочу вас всіх запросити в нічний бар, що тут недалеко. Продовжуємо святкувати, завтра неділя, ніхто не працює.
Дівчата відмовлялися, але не дуже. В бар прийшли всі мокрі і галасливі. Дівчата побігли до туалетної кімнати аби привести себе в відносний порядок, хоч витерти розпливчату туш під очима, та поглянути в дзеркало. Чоловіки замовили випивку і вечір продовжувався. Всім було весело.
Антон провів Ольгу до її дому, вони обмінялися  телефонними номерами і домовилися про зустріч.
Вранці, Ольга порснулася від неймовірного  головного болю, що краяв  череп на двоє. Вона аж застогнала зробивши спробу поворухнути головою.
-- От  п’янь дурнувата, -- вилаялася Ольга.
-- І чого було смоли не напитися, може не так боліла б голова.
Згадувала своє вчорашнє святкування, з пам'яті виринали якісь обривки вчорашньої гульні, згадати все ніяк не вдавалося. Морське купання… пам'ять підкинула їй один з епізодів, о Боже, що то було, пробувала ще щось витягнути з тенет своєї пам'яті, але не виходило. Той італієць, він теж там купався, а далі?  Потім пили ще, вона зовсім зірвалася з “котушок”. От, чорт! Подзвонила до своєї подруги, в надії, що та зможе заповнити білі плями вчорашнього дня. Подруга допомогла згадати, але ліпше  від того не стало.  Вона була на голяка в морі… італієць, який пригощав їх...Що він про неї думає? А  чорт його бери, добре, що я його більше не побачу. Ольга, ще раз прокрутила в голові події вчорашнього дня і прийшла до висновку, що пити їй категорично заборонено, не вміє вона, а вчитися вже пізно.
З роздумів її вивів телефонний дзвінок, номер був незнайомий.
-- Я слухаю. Хто це? О…
Більше слів в Ольги не було, вона перейшла на звуки -- о, а, мм…, втративши дар мови. Від сорому почервоніли, навіть кишки в середині, не кажучи  вже про обличчя, що паленіло жаром.
-- Номер, я дала? Ой, як негарно вийшло вчора,  -- пробувала виправдовуватися Ольга.
-- Зустрітися? Не знаю, я не можу, маю подумати…
На більше Ольгу не вистачило, вона кинула телефон.  Оце, вскочила в халепу, воно їй треба, клеїла мужика, а тепер маєш проблему. Ольга лихословила й матюкалася, обзивала себе найгіршими словами, але що було те було.  А ще до всього , боліла голова. Називається -- погуляли, сердилася на себе Ольга.   Як вона могла так набратися, такого з нею ще не траплялося. Знову подзвонила подрузі:
-- А  той італієць, Антоніо, він теж купався? І що, а я? Як? Чорт. -- вилаялася Ольга.
-- Та дзвонив, та не піду я ніде, нащо мені того. -- Ольга  закінчила розмову з подругою і побрела вмивати своє сьогоднішнє лице, щоб змити вчорашній сором. Дивилася на себе в дзеркало, на розлізлу туш під очима, на червоні очі, на обрюзгле лице від вчорашньої гульні, Ольга аж застогнала:
-- Ну, й на кого ти схожа? Шкода тварин ображати, бо нема таких в природі, щоб напивалися, як ти вчора, -- говорила зі своїм  відображенням  Ольга.
Якось закінчила день, працювати було нелегко, голова боліла, не допомагали випиті пігулки, що їх проковтнула цілу жменю. Чоловіки похмеляються пивом, кажуть, що допомагає. Ольга лиш уявила пиво, як нудота,  бурею  піднялася з обуреного шлунку. О, ні, це не допоможе!
Ввечері подзвонив Антоніо, запросив зустрітися, але Ольга не мала ніякого бажання кудись йти. Хотілося лягти в ліжко й заснути. Але Антоніо чекав на неї в барі за рогом, втекти не вдалося.
-- Еге ж, вчора йому моя п'яна  морда сподобалася, а сьогодні хоче подивитися ще й на тверезу. -- засміялася з себе Ольга.
-- А що, піду, хай відчепиться,” наговорю сім мішків вовни”...
Антоніо зустрів її усміхнено.
-- Чому не хотіла приходити? З ким не буває. Повеселилися ви вчора, аж мені сподобалося. Я вже давно так не відпочивав. Веселі ви були.
-- Ти хотів мене бачити аби розказати, які ми були вчора?  Та я вже знаю, а дещо навіть пам'ятаю, ти не старайся. Перший раз бачив п'яних? Отакі  ми українки, --  п'ємо і гуляємо. -- сердито відповіла Ольга.
-- Тихо, тихо, ніхто нікого не мав на думці ображати. -- захищався Антоніо.
-- Я про інше хотів з тобою поговорити. Я тут ненадовго  приїхав до родини, а сам живу в Римі.  Ти мені дуже сподобалася, я хотів би продовжити наше знайомство.
-- Ти мене не знаєш, а може я алкоголічка і п'ю щодня. --  відповіла Ольга.
-- Та ні, я вже дорослий і навіть щеплений від поганих жінок. -- засміявся Антоніо.
-- А якщо ти помиляєшся і я саме така, як ти бачив вчора. --
не вгавала Ольга.
-- О, тоді, супер, бо буде весело, а я вже давно перестав веселитися в цьому житті.
Ольга замовкла, щось в цій фразі, сказаній з іронічним сумом, її насторожило. Вона взяла стакан з прохолодним напоєм і задумливо, дивлячись на Антоніо, почала пити. Вона чекала, що він продовжить свою розповідь, але Антоніо мовчав.
-- Я тут буду ще днів сім-- десять, а потім мушу їхати до Риму, мене чекає робота. Давай проведемо цей час разом, щоб краще пізнати один одного. Як тобі така ідея? -- сказав Антоніо.
-- Я заміжня. -- почала Ольга.
-- Не говори дурниць, ти вчора все розповіла. -- засміявся Антоніо.
--І що я сказала? То не правда. Ти що повірив п'яній жінці?
Антоніо задумливо дивився на  Ольгу, вона йому дуже подобалася. Вродлива білява українка з волошковими очима, ладно складена, фігурова, як статуетка, вчора, в місячному сяйві  була прекрасна, мов Венера. Він вірив своїй інтуїції  яка ще ні разу  його не підводила. Ольга втілювала всі його бажання, вона була жінкою його мрій.   Він її хотів, але бути занадто  наполегливим не смів, щоб не злякати.
-- Вчора ти святкувала своє п'ятдесятиріччя, що вдома маєш маму і дві заміжні доньки, що  внучка росте твоєю копією. А ось за чоловіка, я щось не пам'ятаю.
Антоніо  говорив, а Ольга гарячково шукала якесь виправдання своїй вчорашній безвідповідальній поведінці.
-- А, бачиш, не сказала, бо маю. Я заміжня і не можу з тобою зустрічатися.
Антоніо розсміявся:
-- Тому  ти нагородила його всіма  вишуканими епітетами та прокляттями, що аж стеля  в барі тремтіла. Любиш ти його якось по-особливому, як то кажуть “до смерті закохана”.  Тільки, ось “якби здох” то тобі не було б його шкода, бо “собаці -- собача смерть”. Дуже він тобі лиха багато приніс, що довелося їхати на заробітки, щоб дітей в люди вивести, бо “ та п’янь все з хати винесла”.
Ольга зрозуміла, що  своїм нетверезим язиком вибовкала все і навіть більше. Не думала й не гадала, що так розвезе її і вона втратить  контроль над собою. Який сором!.  Дурепа!
-- І чого ти від мене хочеш? -- запитала Ольга.
-- Я не хочу, я пропоную. Пропоную познайомитися ближче, щоб пізнати один одного, а потім вирішити, як буде краще для обох. Погоджуйся, бо через тиждень я поїду.   Мало часу, щоб переконати тебе, що я якраз той єдиний чоловік для тебе. Я хочу все і одразу.
-- І що це значить?
 Вертілася думка, що він якийсь хворий на голову, їй було  лячно -- його пропозиції, швидкість з якою він це робив, не даючи їй подумати, -- “вибивали землю з-під ніг”. А вона не хотіла, щоб хтось маніпулював і приймав рішення за неї.
-- Я маю подумати, все зважити, бо не звикла робити все так блискавично, мені треба час.
-- Звичайно, але поки я тут, хотів би бачити тебе часто, щодня.
Ольга збентежено відсторонилася, він був нахабно настирливий, а це лякало. Пропонував, наче у полон брав.
-- Я працюю тут, а не відпочиваю, як ти.
-- Знаю, але це якихось п'ять--шість днів, а потім, я поїду.  Маю в Римі власне підприємство і не можу бути довго відсутнім.
Це була якась маячня, якесь глузування над нею. Ольга нетерпляче повела плечем уявно скидаючи гет, ту непевність.
День за днем, вірніше вечори, вони проводили разом. Антоніо забирав її після роботи  і вони йшли гуляти, сиділи в кафешках  або просто  біля моря, насолоджуючись заходом сонця, та вечірньою прохолодою після душного дня. Все було так, як хотіла Ольга, Антоніо з усім погоджувався.  Це було не важко, бо його все більше захоплювала ця білява красуня з моря. Ночами він снив і марив нею, але не дозволяв собі прискорити події.  Чекав, як може чекати чоловік, але водночас волів і бажав її так сильно, що інколи йому боліло в паху від невгамовного бажання. Як він її хотів.. Але був терплячим, бо вона того вартувала, його білява красуня, його жадана жінка, що зуміла полонити з перших хвилин, як її побачив. Там, в ресторані, він спостерігав за нею, бачив як вона сп’янівши, стала розкутою, веселою і навіть трохи вульгарною, але такою  сексуальною, що  не міг відвести погляду.  Вона й сама не здогадувалася, якою сексуальною енергією володіє, такою жертовно-гріховною,  що запалювала на відстані. Це ж саме йому сказав і його родич, що був з ним в ресторані. Чарівниця, сирена, звабниця, розпусниця, спокусниця -- такими і не тільки епітетами нагороджував подумки Антоніо,  Ольгу.
В день, коли йому вже треба було їхати, Антоніо запропонував Ользі, --
-- Давай,  я куплю нам квитки і махнемо до Риму вдвох.
-- Ні, я так не можу.
Ольга вже нетерпляче чекала коли він, нарешті, поїде. Хотіла позбутися того нав’язливого почуття і постійної уваги, якими її оточив Антоніо за цей тиждень. Хотіла звільнитися, ще не знала від чого, але хотіла.
Ось уже пройшло кілька днів, як вона сама, не спішить на побачення з Антоніо, а спокій так і не прийшов до неї. Якусь частину її, щось важливе і незнане досі, Антоніо забрав з собою. Це ж треба такому статись, -- вона за ним сумує, їй бракує його жартів, погляду, що пестив ніжно по-голубиному, гарячого дотику руки, швидких, ніби вкрадених поцілунків в шию і плечі. Так до неї ніхто не відносився,  трепетно й бережно, як до квітки, рідкісної й делікатної. Несподівано, але їй його не вистачає, і сміх і гріх, чи якийсь гіпноз, але Ольга сумувала.
Антоніо дзвонив часто і постійно пропонував, -- кинути все до “дідька” і приїхати до нього в Рим. Одного дня, вона довго ходила навколо залізничної станції, зайшла і купила квиток на вечірній потяг, що мав вранці привезти її до Антоніо. Вирішила, що поїде, аби побачити, чим воно все скінчиться. Квиток купила, але не поїхала, передумала в останню мить. Антоніо образився і не дзвонив два дні.  Ще б пак, вона повелася по-дитячому, злякалася не знати чого.
На вихідні, Антоніо приїхав, бо вже не мав сили терпіти розлуку. Ольга зраділа йому.
--Як я за тобою скучив. -- Антоніо обняв Ольгу і притиснув ближче  до серця, що билося тільки для неї.Це був незвичайний вихідний, обом хотілося бути і знову бути разом. Антоніо любив Ольгу, обожнював її  тіло, виливав все своє бажання, черпав до дна свої почуття і переливав їх в море кохання. Знесилені, спустошені і щасливі, вони не могли насититися один одним.  Зливалися в п'янких поцілунках, віддавалися на милість всепоглинаючому почуттю, кохалися так, ніби це було востаннє, або ж вперше для обох з такою ненаситною пристрастю.
І знову потягнулися довгі дні  довгого тижня. Антоніо кликав Ольгу до себе,  не просто в гості, а назавжди. Ольга мала страх, не розуміла  чому і звідки він приходить, але їй було складно вірити комусь. Все було чудесно -- Антоніо, секс, проведений разом час, але насторженість і внутрішня напруга не залишала її. Ольга боялася, в черговий раз вляпатися в історію. Їх у неї вже було три, з кожної вона відходила довго з важким стресом і хворою душею.  Не везло їй з чоловіками, не знала вона щастя. Як часто кажуть “ не було зранку -- не буде до останку”, тому Ольга дмухала на холодне, бо вже опеклась не раз.
Молодою,  спішила заміж, бо брали.  Не те щоб боялася залишитися “в дівках”, це їй не світило, бо хлопців мала аж забагато, але всі йшли, то й  вона не відставала. Народивши двох дітей, терпіла всі знущання від чоловіка, який вийшов з тюрми (де сидів за розтрату) був вишукано жорстоким.  Виправився називалося, навчився ще більше, став ще гірший, всю свою дурну вдачу зганяв на ній. Діти його боялися, коли  був вдома, то  ховалися по кутах, аби  їх тато не бачив. До тюрми ще був хоч іноді людяний, а коли вийшов, то став гірше звіра, все його дратувало, все було не так.  І коли в черговий раз потрапив за грати і вже на довго, Ольга зраділа, наче виграла в лотерею.  Дівчата, попри всі негаразди, виросли хороші. Ольга з чоловіком розвелася, щоб ніколи більше не бачити, щоб забути все, як дурний сон. Приїхала до Італії, бо хотіла допомогти своїм дівчатам  стати на ноги -- вчила їх, купила квартиру, поки що одну на двох, на іншу ще мала заробити.
Завертілося нове життя, нові знайомства. Італійські чоловіки були ласі до українських жінок, а  білявки їх приваблювали, як квіти бджілок. Познайомилася з одним, але ненадовго,  виявився жонатим і жінка вислідила свого кобеля одразу. Влетіло обом, попала під роздачу і Ольга, змушена була міняти роботу. Він ще довго шукав її, але як кажуть “ не все в середу Петра”, Ольга на обіцянки  більше не велася. Інший був араб, цей одразу почав командувати, як їй одягатися, хусток накупив, щоб волосся ховала. Коли Ольга завважила, що їхні жінки не працюють, він зареготав,
-- То нашої національності, а ви жінки емансиповані, хочете працювати на рівні з чоловіками, то працюйте, хто вам заважатиме. В домі часто були гості, його національності -- сиділи, курили кальян, подовгу розмовляли на своїй мові, про щось запально сперечалися. Вона, в такі дні, мовчки подавала й забирала, робила все непомітно й невидимо, снувала тінню. Асан платив їй за це і досить добре, тому Ольга й терпіла те прислужування. Одного разу, всі вийшли на терасу,  один з його друзів залишився і почав приставати, вона кричала, кликала на допомогу, але ніхто не прийшов. Брутально зґвалтована, Ольга билася в істериці, а Асан сказав, що він змушений був поділитися, бо в них так заведено. Вона не є арабська жінка і її закон не захищає, жінки іншої національності можуть бути для всіх друзів, це є нормально. Він ще щось пояснював, але Ольга вже не слухала, бо все її єство заполонила думка -- тікати.  Вночі, коли Асан спав, вона зібрала свої нехитрі речі, залишивши куплений ним чорний одяг та купу хусток, пішла геть, подалі  від такого життя.
Подзвонила  давній знайомій, яка прихистила  Ольгу на одну ніч. Познайомила з італійцем, який мав вільну квартиру, де ніхто не жив; він охоче  допоміг. А ввечері прийшов з тістечками та пляшкою вина, навідати свою квартирантку. Ольга все зрозуміла, але куди мала подітися. Це було ще одним дурним сном, як казала її мама -- “з-під ринви та на дощ”. Італієць був ревнивим та скупим, за проживання Ольга платила не тільки тілом, а ще й грішми. Йому все було мало,  “благодійник” казав, що Ользі повезло, бо він їй допоміг, а не кожний на його місці вчинив би так. Ольгу від тієї уявної доброти, про яку не забували нагадувати  мало не щодня, вже нудило і вривався терпець. Втекла, переїхавши в інше місто, бо знала, що та гнида не залишить  її в спокої. Подруга  дитинства, яку пощастило відшукати, допомогла їй  знайти  роботу. Ольга на кінець відчула себе спокійно.
А тепер, цей Антоніо, не дає їй життя. Ольга боялася вірити, боялася ще раз потрапити в халепу. Навіщо їй той головний біль? Вже обжилася, завела собі подруг, аж ні, кидай все і лети чорт зна куди, чорт зна за чим. Він їй подобався, але жити разом, бути сім'єю їй  не хотілося. Знову бути комусь в наймичках, ділити гроші від дітей, а вона ще так багато їм мала дати, бо хто їм допоможе, як не мама. В плани Ольги Антоніо не вписувався. Одне діло, якийсь раз зустрітися, інше -- жити разом. Та й не вірила вона більше нікому, бо дуже боляче било життя, навчило бути обережною. Вона вже два рази купувала квитка і не поїхала.
Антоніо, не давав їй спокою, дзвонив, переконував, кликав. Їздити часто він не міг, бо мав своє невеличке підприємство по ремонту квартир, яке вимагало його присутності. Ось і сьогодні  поговорили, мало не полаялися. Антоніо категорично заявив:
-- Чекаю тебе через два дні. Хочу бути разом з тобою, чого ти губиш час. Я про все подбаю, довірся мені. Хочу зробити тебе щасливою, ти мені потрібна. Я хвилююся, не хочу втратити тебе, прошу. Ольга, не муч мене, чого ти боїшся?
Антоніо відчував вагання Ольги, розумів, що для неї це не просто, але сам вже так прикипів до цієї жінки, так вона запала йому в душу, що не було і дня, щоб він не думав про неї.
Ольга зібралася з духом і виклала всі свої сумніви й переживання, щоб не бавитися в обіцянки, а чесно все розкласти  на свої місця. На тому кінці повисла тиша, що аж різонула вухо, Антоніо мовчав. Ольга вимкнула телефон, скрушно зітхнула і заплакала. Десь глибоко в душі вона розуміла, що Антоніо став для неї дуже близьким, але лізти в петлю їй не хотілося. Краще порвати все одразу, ніж тягнути  й мучитися. Все, досить жити марними мріями, з часом ця біль пройде,  це Ольга  знала з гіркого досвіду.
Антоніо не дзвонив. Пройшло два дні, настав  вихідний, Ольга прибралася причепурилася, щоб вийти прогулятися. У двері постукали, відчинивши, вона вперлася обличчям в оберемок квітів, які тримав Антоніо.
-- Я приїхав за тобою!  Тримай, -- простягнув їй квіти.
-- А ось ще є додаток, -- то був  конверт з паперами.
Ольга почала читати --  контракт на роботу, де було досить чітко виписано всі пункти. Неочікувано й неймовірно, але вона починала працювати з першого числа, до якого було всього кілька днів. Антоніо передбачив все. Назад дороги не було.
Так почалося її життя в Римі. Життя, в яке привіз її Антоніо, щоб  зробити щасливою і йому це вдалося.
Вони вже давно живуть разом, але умови контракту Антоніо виконує по цей день, не порушуючи жодного разу. Він зрозумів, як багато важить для його Ольги -- незалежність.

Тютюновий аромат

Пробувши два роки в Італії, я повернулася додому, в Україну. Стомилася побиратися,  терпіти приниження, працювати день і ніч за ті трикляті єврики, яких однаково на все не вистачає, то чого його гробити саму себе. Почну себе жаліти і любити, бо всім на мене наплювати, а я ж в себе одна однісінька.
Остання робота, була просто не до оповідання, то був жах, який не легко забути. Джина була зла і жорстока. Ще не стара, сімдесят років, то в Італії ще не вік, була хвора на цукровий діабет. Хвороба не пошкодувала її, а може то за якісь гріхи,  несла такий хрест..Ноги мала в  ранах, а п'ят уже не було, випали кусками і сеньйора  була змушена ходити на пальцях, спираючись на палиці. Кажуть, що хворі на діабет, не відчувають болю, коли починають розпадатися на шматки; але сморід гнилого м'яса чути було в хаті, коли розмотувала ноги, для обробки медичними препаратами. Це треба було робити два рази в день, щоб стримати гангрену, що стрімко атакувала. Працювала в рукавичках, промивала рани і наклавши  мазь на тампон, забинтовувала ногу. Процедура не  з приємних, відвертала голову, щоб не дихати смородом.  Все нічого, але коли за все що ти робиш, зневажають, то вже верх цинізму. 
Одного разу, вона розізлилася, гірше, ніж завжди, і коли я в черговий раз проводила  дезінфекцію рани, вона підняла ногу і вдарила мене нею в лице, вкривши матюками та криками. Я піднялася з колін, витерла лице і промовила, що віднині  цю процедуру буде робити її донька. Як вона кричала, що я “дефиченто” і “шима”.  Іншим разом, коли я почала смажити два шматки м'яса, то стара застогнала, що я не маю їсти, бо то дорого для неї. Досить часто я чула від неї слова:
--І чого це я маю сидіти в інвалідному візку, а не ти.
Коли вже дістала по повній програмі, змушена була їй відповісти:
-- Маєш четверо дітей, то хтось із них займе твоє місце. А я маю своїх батьків, то буду хворіти їхніми хворобами.
Розуміла, що це для неї пусті слова, бо та злобність і злість, що кипіли в цій жінці мали десь вийти. В хаті  ми були тільки вдвох, то Джина, розрядку проводила на мені. Діти приходили рідко, сварилися між собою, бо ніяк не могли узгодити, кому забирати маму до себе додому, в мої вихідні. Джина не ладила з дітьми, а невісток та зятя не переносила на дух. Все в них їй не подобалося, все було не так. Дочка була крутої вдачі, своя кров, було видно одразу. Вона вміла вправити мозок мамі, та її боялася і слухала. Тереза, так звали доньку, казала їй:
-- Будеш вередувати, відвезу тебе додому і залишу саму, поки не прийде Ліна. Зрозуміла?.
Стара стихала, злісно ворушила вузькими губами, але мовчала, знала, що Тереза не жартує.
А я, вирвавшись на волю, дихала на повні груди, мені здавалося, що сонце світить яскравіше і трава зеленіша. Бути постійно з хворою людиною в хаті, то добровільна тюрма, в яку їдуть з України жінки, щоб заробити грошей на потреби сім'ї. Знають, що їх тут чекає, але їдуть однаково, бо вдома ніде заробити, та ще й не платять  і той мізер зароблений.  А жити треба.
Погулявши та зустрівшись зі своїми земляками, подругами та знайомими, з’ївши взятий бутерброд десь на лавці в парку або на сходах  величного палацу  римської старовинної споруди, поверталася назад у своє пекло. Та й не дуже веселі були наші посиденьки,  всі теми були розказнями про свою бабу  чи  діда. Вже  в котрий раз говорили:
-- Все досить, не будемо. Давайте про щось веселе, але розмова знову і знову поверталася  до проблем та роботи. Вже в сьомій вечора мала  бути в хаті, але навіть, якщо ще було бодай п'ять хвилин, то  не спішила заходити, насолоджувалася волею.
Отож, наївшись таких важких грошей, вирішила, що вдома їстиму сухий чи розмочений хліб, але ніхто не буде принижувати. Дочка вже доросла, має свою сім'ю, я живу сама на свою жебрацьку пенсію. Маю якусь грядку на дачі, де трохи вкрадуть, а трохи й мені залишається, той пхатиму біду поперед себе. Зарікалася, не їхати на заробітки, бо дуже вже черпнула лиха, надовго  вистачить.
Багато моїх знайомих, навіть рідна сестра ще гарують, звуть мене, але, як сказала ні, то ні. Таки досить. І не вірю я їм, коли хваляться , що їм там добре. Ага, я там вже була, бачила  те добро. Деякі вже й заміж вискочили, кому повезло, а кому.. аби не сама на старість бути. А про мене то ліпше самій, ніж якогось недоумка терпіти.
З сестрою часто розмовляю по телефону, то вона вже мені на голову не сідає, бо знає -- марно. Ось уже й вона хоче додому приїхати на два-три місяці, щоб здоров'я підтягти, в санаторій поїхати, зуби полікувати, до жіночого причандалля  подивитися, бо все може статися. В Україні то дешевше, всі так роблять, там заробляють болячки, а тут їх лікують. 
Моя сестра, Люба вже сидить  на торбах, чекає свою заміну. Нерви, каже має зірвані, тиск високий, голова болить, ноги викручує, суглоби  ломить.. Їде на три місяці, щоб все попідкручувати, підладнати, змастити та підмастити  в організмі. Каже, що роботу має добру, працює на сім'ї, діти вже дорослі.  Прибере,  попрасує, наварить, та й додому йде. Платять непогано.  Мені так не повезло, а від старих вже верне.  Може і я так би робила… але куди це мене в думках несе, я ні, ні.
Знову дзвонить сестра, каже, що заміна не приїде, бо захворіла, а шукати іншу вже нема часу. Пропонує мені, --
-- Ти чого, здуріла? Я не можу, в мене дача, город, пенсія, я не можу. -- пручаюся з усіх сил.  Розплакалася, каже, що я черства сучка, маю одну сестру і ту в гроб заганяю. А я, що винна. Оце тобі!  жаль її, звичайно, але чому це я маю їхати, боролися в мені протиріччя. Одна вона в мене і не правда, що  до дупи. Ну, не хочу я в Італію.  А сестру жаль, отак завжди, тиснуть всі на сентиментальність, а я людина добра, не можу відмовляти.
-- Ну, що Ліно, поїхали, сестру виручати. --  саркастично  засміялась я в душі. Сім'я  направду  була хороша. Діти виховані, на диво, бо тепер уже не виховують. За все дякують, не смітять, вибачаються, ти ба дива та й годі. Незвично все так. Потиху звикаю до них, а вони до мене. Захотілося щось смачненьке їм приготувати, бо що, що, а куховарити я люблю. Спекла, наварила; ой лишенько, ще й розцілували.  А малий, то такими вдячними оченятами дивився, що ось я й йому, соколику, ще щось придумаю.  Наші пляцочки, вам і не снилися, а  варенички, то не ваші равіолі.  Непомітно, прикипіла до сім'ї, стали, як рідні. Люба лиш сміється, коли сеньйора мене нахвалює, знала “клята”, що їй роботу збережу.
Допомогла сеньйорі з приготуванням до гостей, вона мене попросила. Прийшли друзі чоловіка, моя допомога була до речі, а мені ж не важко, бо і я люблю гостей.    Вона накривала  стіл, а я чаклувала на кухні,  викручувала в трубочку порізані огірки та шиночку, нарізала  з овочів квіти  та прикрашала  зеленню блюда, дивилася за пастою, щоб була “аль денте”. Почали приходити гості.  До мене доносився гомін і сміх, а також якийсь дивний запах диму, хтось курив, але курив,  тютюн  з фруктовим смаком. Той дивний аромат, діяв на мене  по-особливому, заворожував і приваблював. Смачно так, вишукано і незвично було  від такого тютюну. Я вийшла з кухні, з мисками в руці і очима вперлася в  високого чоловіка з сивим чубом,  та  пронизливими очима, в яких відразу  з’явилися бісики.
-- Ага, не для пса ковбаса. --подумалось мені. 
А  Вітторіо, так звали італійця, дивився лукаво й усміхнено.
-- Мабуть жонатий, але гарний, чорт забирай.
-- Ой, Лінко, а чого це ти губу розпустила, -- осмикнула себе подумки.
А він стояв і зацікавлено мене розглядав, слухаючи в пів вуха господиню дому. Усмішка дуже пасувала йому, а очі мав, “ну трясця його матері” такі проникливі та лукаві, що мені стало, якось не по собі. І це він тримав в руках люльку  з червоного дерева, з якої змійкою вився той пахучий фруктовий дим. Вітторіо злегка гладив люльку і той жест був таким звабним та сексуальним, що мені аж подих перехопило.
  Моє “я” ще щось там белькотіло, про щось там попереджувало, але де там, я, як миша до змії -- пручалася й впиралася, але не могла впоратися з позовом на клітинному рівні. Як впав в око, так цілою деревиною, це ж треба так. Давно мене так не крутило, щоб в голові стукало, а в животі метелики -- пурх-пурх. А я вже думала, що ця дурість не для мене,що я вже все пройшла, аж ні.
-- Це та вправна господинька, -- вивів мене його голос зі ступору. Вітторіо підійшов до мене, взяв мою руку і поцілував…
-- Кажуть, що ти кулінарка гарна І діти тебе люблять. Це в Люби така гарна сестра, а вона її від нас ховає,-- жартував Вітторіо.
А я стояла і не знала, як мені реагувати на таку увагу. На допомогу прийшла сеньйора Франка, --
-- Не страш мені Ліну, он вона, як почервоніла. Серцеїд клятий, вже тобі приглянулась наша красуня.
Ой, це про мене так. Зніяковівши, я почала відступати на кухню, Вітторіо підійшов до мене і сказав, ---
-- Я тобі допоможу розставити те,що ти принесла, бо бачу ти хочеш занести на кухню, а я з голоду умираю.
З цими словами він взяв з моїх рук миски, почав розставляти їх на столі. До мене раптом дійшло, що я ще не промовила жодного слова, а  це на мене було не схоже. Ліна проковтнула язика. Не знайшовши нічого мудрішого, я пробелькотіла,-
-- Дякую.-- І пішла до кухні.
Перевівши подих,  повернула свою  здатність мислити.  Я побачила, що він не має обручки, що був гарний, злегка нахабний. А тютюн, що він курив мав  якусь магічну силу, його аромат  хвилював, обволікав і  притягував. Ніколи не думала, що дим так може діяти, А може це й не дим…
-- Ой, Ліно, заносить тебе, -- активно включилось  моє внутрішнє “Я”
-- Але, так так, але я іноземка, он скільки, гарних італійок навколо, то що йому до мене. Після цих думок, стало якось зле, не хотілося,щоб так було  насправді. До кухні заглянула сеньйора Франка,  --
-- Ліно, ми тебе чекаємо. Давай віднесемо все разом і приєднуйся.
-- Та я, мабуть, піду додому, -- сказала я.
 -- Ні, ти навіть не думай, посидь з нами. -- заперечила сеньйора.
За столом   щось жваво обговорювали, але коли з мисками в руках з’явилися ми, всіпереключилися  на їжу, прихвалюючи та вплітаючи,( щоб ви думали) -- українські голубці. Всім сподобалися, а Вітторіо мрійливо зажмурив очі і промовив,--
-- От так би, кожен день. Смачно.
Він аж причмокнув і попросив добавки.
Було приємно.  Та, яка куховарка не мріє, щоб чоловік, який подобається оцінив, її кулінарні здібності. То я й знову впала в мрійливість..
-- О, Ліно, схаменися, диви куди тебе занесло. Ба, та ти вже заміж зібралася, -- кепкував мій внутрішній голос.
-- Ще цього тобі не вистачало, знаєш їх солодкі співи. Ти там вже була, той заміж тебе що нічого не навчив? ще хочеш голову в петлю всунути. Ну, Ні! -- критикувало мене моє сумління.
--  Але хлоп, нічо так.  Мені вже давно ніхто так не подобався. Я в свої п'ятдесят сім років, давно на собі хрест поставила. Та й перше моє заміжжя,   було  не з медом, тому, коли залишилася сама, нічого не шукала і не чекала.
Я старалася непомітно роздивитися Вітторіо, він мені подобався. Це був той тип чоловіків, які не допускали жінок дуже близько, але водночас це й приваблювало. Щось  було в його характері сильне і беззахисне.
-- Я підвезу Ліну додому, -- Сказав Вітторіо в кінці вечора.
-- Дякую, я на автобусі, -- спробувала заперечити.
Але Вітторіо вже стояв  у дверях, чекаючи на мене. Їхати було не далеко. Вітторіо запитував мене про моє життя, в Україні, йому було все цікаво. Розповів про свою роботу в банку. Зупинилися  біля будинку, де я жила. Ще говорили й говорили, розуміли, що треба  прощатися, але не хотілося обом. 
-- Я міг би, запросити тебе, завтра на прогулянку? -- запитав Вітторіо, коли я почала прощатися.
 Ну, Ліно, кажи, не можу, шукай причину, -- підказувало  моє-- Я. Натомість  губи прошепотіли:
-- Охоче.
 Перед побаченням, я стояла під струменем гарячої води і   мугикала якусь забуту мелодію. Чистила пір’ячко:  крутила, фарбувала, вертілася перед дзеркалом. Одним словом -- хотіла бути красивою -- чепурилася й хорошилася.
День пройшов чудесно, Вітторіо  був галантний кавалер, жартував і сміявся. День пролетів так швидко, що я вперше за багато часу, шкодувала, що година має тільки шістдесят хвилин. Бути з Вітторіо було приємно і хороше, він мені все більше і більше подобався.   Я відчувала, що і я йому не байдужа.
Вдома я ще і ще раз поверталася  до нашої прогулянки.  І раптом до мене дійшло, що я заскучала за чоловічою увагою,  за компліментами, за спілкуванням. Захотілося ще бути молодою і гарною, захотілося подобатися.  До смішного стало жаль, що я тут не маю гарної одежі, бо їхала на короткий час, одяг везла для роботи.  Захотілося все викинути  і нове купити, все змінити і поміняти.  Ох, як мене далеко занесло, а грошей  не так уже й багато, що б тут їх тратити, вдома -- стільки дірок, що всі й не залатаю. Хотілося -- перехотілося  і за гору закотилося. Все, геть з голови дурні думки.
На другий день, підсвідомо -- чекала дзвінка, а його не було. 
-- Ось так буває: злетіли і одразу -- сіли. -- кепкувало моє “Я”.
 Працювала, а думки верталались до Вітторіо, який припав до душі. Хотілося почути його голос, але… Сама себе жаліла, аж плакати  хотілося, сльози підступили так близько, що були готові вирватися на волю,  гірським потоком. Берем себе в руки, старушка, промовляла я вголос, добре, що була сама.  Як той Барон Мюнхгаузен, сама себе тягнула з болота, від своїх дурних думок та сподівань.
-- Ач, як губу розкатала. Ще нічого не було,  а вже болить. Воно тобі треба, Ліно, те переживання, -- питала я себе в душі.
Додому з роботи прийшла сеньйора Франка, якось ненароком  розмова торкнулася Вітторіо. Я дізналася, що він був жонатий, але жінка втекла з коханцем, прихвативши гроші й дорогоцінності. Дітей вони не мали. Прогулявши гроші, жінка захотіла повернутися назад, але Вітторіо не захотів навіть зустрітися з нею, щоб вислухати. Розвід зробив через адвокатів,  його довго боліла та підла зрада.  Живе сам, має своє житло, але жінок, як біду обходить стороною.  Франка говорила, а я чогось тихо раділа.
-- Дурепа репана, кому ти треба, прибиральниця, -- свердлом свердлила думка.
А сеньйора розповідала, що йому шістдесят два роки, ще трохи і піде на пенсію. Любить подорожувати, кожного року їде в якусь країну.  Вона ще говорила й говорила, розповідала про Вітторіо, він був їхнім давнім другом. 
-- Не з нашим рилом, в калачний ряд, -- подумала  я.
Закінчивши роботу, я вибігла на вулицю, щоки мені пашіли, хотілося скоріше вдихнути свіжого повітря, бо якось так розвезло душу від  тих розказнів. Поспішала до зупинки автобуса, як почула. -
-- Сеньйора, Ліна, машина подана.
-- Куди поїдемо?
Це був Вітторіо, його голос і його аромат тютюну, солодко --  фруктового.
На мить я зупинилася, так різко і так несподівано, що почала падати, але мене підхопили чоловічі руки.
-- Ой, не так швидко, -- засміявся він.
Я червона й розпашіла вся від сорому, що дурепа,  мало не розтягнулася до його ніг, готова була провалитися  на місці. Оце, тобі! А було б класно, зашпортатися й розтягнутися в усій своїй красі, отут на асфальті. Я аж очі зажмурила від такого видовища.
-- А я тут на тебе вже чекаю давненько, думав, що хтось вкрав Ліну, якийсь щасливчик встиг раніше мене. -- балагурив Вітторіо. Взявши під руку  повів  мене до автомобіля.
На кінець, я вийшла зі ступору і спробувала скорчити щось на зразок посмішки або якось виразити свою радість. Але та уявна мною картина, що я лечу шкереберть і плюхаюся перед ним на землю, не давала мені зосередитися.
-- Я приїхав незваний, ти не рада мені? Мені здавалося, що ти хотіла б мене бачити, -- очі йому посумніли.
-- Та ні, все не так! І я збиваючись та ковтаючи слова, шукаючи правильно  італійською, заплутувалася ще більше в своїй спробі -- пояснити, як би виглядав мій політ до його ніг. Він  зайшовся реготом, голосно й заливчасто.  Промовив крізь сміх:
-- І навіщо я тебе спіймав.
Ми знову сміялись. Люди йшли, дивилися на нас, посміхалися й собі. Отак сміючись ми підійшли до авто, щоб поїхати їсти піцу. Вечір був чудовий. Я забула, що одягнена була для роботи, без макіяжу, просто і по простому. Вітторіо не переставав мене дивувати, своїм характером, та вмінням бути галантним. З ним було легко і весело,  від нього не хотілося йти, хотілося, щоб час повз і повз черепахою або мурашкою, а не летів невблаганно швидко.
Вдома, я знову повернулася до своєї самокритики. Ще  дві неділі і я поїду додому, подумалось. А під серцем зрадливо защеміло.
-- Ліно, залиш те все, щоб не страждати, -- тлумачило  мені моє --Я.
Але з думок не йшов Вітторіо, так хотілося вірити в казку, хоч я й була вже застара для них. Але так хотілося, вірити, що ще щось може бути і на моїй тернистій дорозі, трішки щастя, трішки долі. Хотілося бути жінкою, бути любимою…
Подзвонила Люба, хотіла знати, чи я бува не передумала і схочу залишитися в Італії. Але, я розчарувала, коли сказала, що я тут тільки, щоб виручити її. Сказати сказала, а серце почало рватися не кусочки, уявляючи розлуку з Вітторіо.
На другий день, близько вечора, подзвонив Вітторіо, сказавши, що ми не можемо побачитися бо він має інші справи. Голос був якийсь чужий, він спішив закінчити розмову. Дивно.
-- От і все, станція березай -- приїхали -- вилізай. -- впала болем душа.
-- А, що ти собі, дурепо надумала, що  собі намріяла, -- так гірко нило все в мені. Захотілося плакати, ревіти від смутку та болю. Втрималася, бо додому прийшов  сеньйор і уважно подивився на мене, запитав:
-- Ти вже знаєш?
-- Про що? -- не зрозуміла я.
-- Вітторіо їхав на роботу на скутері й біля заправки посковзнувся на розлитому маслі, впав і зламав руку і розбив колінний суглоб.
-- Ні, я цього не знала, він подзвонив, але не признався, -- відповіла я.
-- Йому зробили операцію, він щойно вийшов з наркозу. -- повідомив сеньйор.
-- Можна, мені поїхати до нього? --   запитала я.
-- Я відвезу тебе. -- запропонував сеньйор.
Ми приїхали до лікарні, Вітторіо побачивши мене, зрадів і бісики аж заскакали в очах.
--О, бачиш! На цей раз впав я, не повезло.
-- Ага, не було кому тебе підхопити. -- розсміялася я.
-- Жаль, що ти не бачила, як я ефектно приземлився, гарно гепнувся, шкода, що тільки на одне коліно, міг би на два. -- кепкував  з себе Вітторіо.
-- Та ти не хвилюйся, он маєш руку до пари, все ж веселіше, ніж одна нога. -- підтримала я його.
 А мій сеньйор і друг Вітторіо, дивився на нас обох, не розуміючи, розсміявся і сказав:
-- Вам є про що поговорити, не буду  заважати.  Попрощався й пішов, а я залишилася біля Вітторіо.  Він лежав, але не виглядав безпорадним чи безпомічним, жарти сипалися з нього без упину.  Принесли вечерю, але їсти лівою рукою було не дуже зручно, то я й запропонувала його годувати.
-- Зумієш? Бо я вередливий, -- резюмував Вітторіо.
-- Зумію, бо я вередливих ложкою по лобі б'ю. -- розсміялася  я в відповідь.
-- Добре, що ложки тут одноразові, а то бідний мій лоб.-- сміявся Вітторіо. Жартуючи і сміючись, ми почувалися щасливі, наче були знайомі купу літ. Була ще одна проблема -- курити. Люлька, з якою він не розлучався, була в речах, але  курити не дозволяли. Вітторіо засумував, бо без свого ритуального курива не міг. Але його невгамовна натура й тут  веселилася й жартувала над собою.  Прийшов лікар і я зрозуміла, що завтра Вітторіо може йти додому і приходити на перевірку раз в неділю.
-- От і добре, а то курити хочеться, аж вуха в'януть. -- пожартував Вітторіо.
Лікар розсміявся.
Вдома, лежачи в ліжку думала про Вітторіо, розуміла, що за цей короткий час він став для мене дуже близьким. Я вже хвилювалася, що він сам вдома, що йому буде важко, що потрібна допомога. Бути самому в такому стані, не дуже добре.
На роботі, сеньйора Франческа, попросила не залишати Вітторіо самого.
-- Ми з моїм чоловіком вирішили, що ти йому зараз потрібніша, а ми почекаємо твою сестру Любу.
Так я  потрапила в дім до Вітторіо. Він уже був вдома і курив свою улюблену трубку, розповсюджуючи по всій хаті солодкуватий фруктовий аромат, що так бентежив мене.
Бути поруч з ним мені подобалося, а ще я побачила, ритуал набивання люльки, як він це робив пучками пальців розм'якшуючи тютюн, акуратно й бережно набивав трубку, притискаючи зверху металевим товкачиком. Чистив прохід, дмухав в  середину і запаливши, смачно випускав кільцями духмяний дим.
Ми розмовляли й жартували. Вітторіо з великим задоволенням їв все, що я йому варила. Йому сподобалася наша українська кухня. Я приходила вранці, а ввечері поверталася додому. За кілька днів мала приїхати  Люба.
Одного разу, Вітторіо примруживши очі запитав:
-- Ліно, а ти полюбила б інваліда?
 Але вчасно схаменувшись додав,
-- Ліно, ти мені дуже потрібна, давай спробуємо жити разом. Я, далеко не подарунок, але біля тебе почуваюся затишно й гарно. Сподіваюся, що  ти теж відчуваєш щось подібне, мені  дуже хочеться -- щоб ти була поруч.  Знаєш, коли я побачив тебе вперше, то аж не повірив, що ти існуєш, так  ти мені сподобалася. В глибині душі я надіявся, що зможу тебе якось завоювати. Я не вірив, що доля повернулася до мене лицем,  давно втратив на це надію.  Я не вмію пафосно говорити, але, якщо ти мені відмовиш, -- я помру.
Голос йому затремтів, а очі, що дивилися на мене були серйозні й задумливі.
 Він  накрив мою руку своєю і...  чекав.
  До мене дійшли сказані слова, а я спромоглася лиш кивнути  головою. Мене накрила хвиля такого невимовного щастя, що більше стримувати його не було сили.   Ніжність і почуття переповнили  мене до краю. Обнявши Вітторіо, я обняла цілий світ, мрії про  який ховала в глибині  душі і  ніколи в голос не промовляла.

Мамина молитва

Заробітки, то випробування  важкою працею, недоспаними  ночами та червоними  очима від сліз,  то -- роздуми і думки, то -- чужина.  Чужа мова, чужа культура, чужа їжа, чужі батьки, яких свої діти не хочуть доглядати, не  терплять їхні складні характери,  тому  й  беруть доглядальницю, на яку можна спихнути все -- батьків,  прибирання, закупи, кухню, прогулянки, візити до лікарів: за це все платити мізер. 
На таку роботу  потрапила Таня. Сеньйора була  одна, діти жили окремо.  Здавалося, що й роботи  буде  не багато, але Таня тільки тут зрозуміла, що  не вміє робити нічого. Не так стелила ліжко, не так прасувала,( руки не звідти виросли), а варити їсти, то було  горе, бо не могла догодити  нічим. Та  хіба ви щось умієте, кривила рота сеньйора. Таня попрацювавши тиждень, вже хотіла йти геть, але дочка вмовила потерпіти бодай один місяць, а вона  поговорить з мамою. Таки мабуть поговорила, бо стара трохи присмирніла, стала людянішою, а може то Таня вже почала звикати.  Ніяк не могла змиритися сеньйора, що й наймичка має їсти. Цю проблему вирішили мудро, почали давати Тані гроші на харчі окремо, не кажучи матері. Ой, як раділа Анна Марія, коли Таня її чимось пригощала, вже й кухня українська їй смакувала, бо то ж не за її гроші. Якось поволі розібралися і з рештою проблем,  вже Таня прасувала, як її “навчила” сеньйора, прибирала, коли як попадала під настрій, коли добре, а коли все одно була безрука.
Кажуть, що людина,  звикає до всього, так і Таня звикла до своєї тюрми. Жила день за днем -- проживала.  А мала тільки тридцять років, ще жила в ній надія на особисте життя, мріяла про дітей, про доброго чоловіка.  Працювала, щоб допомогти матері, бо на ту жебрацьку пенсію хіба можна було вижити.  Таня передавала гроші, а мама  відкладала їх , брала лиш коли вже зовсім не могла звести кінці з кінцями. Виростила Таню сама, бо життя з чоловіком не зладилося якось одразу, то він і зник з їхнього життя в невідомому напрямку. Більше не шукала  щастя, все боялася, що собі чоловіка знайде, а для Тані батька, ні. Так і жила для своєї єдиної донечки, що виросла доброю і роботящою.  Мамине серце вміло все відчувати без слів,  тому  гроші зароблені Танею, не тратила, складала, знала, що прийде на них свій час.
Таня вже спробувала заробітків у Польщі, там вона збирала полуницю, на колінах, не розгинаючи спину.  Праця була важка, платили за зібрані ящики. До вечора так все нило та боліло, що й гроші були не милі. Всі казали, що в Італії краще, але, треба було платити за візу, тому й поїхала спочатку до Польщі, щоб назбирати грошей. Ось вона вже тут, в Італії --  і зрозуміла, -- що там добре, де нас нема.
Вечорами,  Таня часто роздумувала над своїм життям, над своєю нелегкою долею. Виросла в нестатках, бо мама, хоч як старалася, але не могла дати дівчині те, що могли інші,  де батьків було двоє і мали кращі статки. Таня ніколи не дорікала матері, вона її дуже любила. Мама для неї була єдиною найріднішою людиною в цьому світі, не тому, що народила, а тому, що мама завжди розуміла і допомагала, завжди була поруч. 
Після школи почала працювати  на фабриці, де й познайомилася з Іваном, почали зустрічатися, навіть  збиралися одружитися. Мама була проти, бо Іван любив пригубити чарчину, Таня захищала його, говорила, що то всі молоді тепер такі. Та коли  зробила зауваження Іванові, щоб пив менше, то дістала від нього такого ляпаса, що аж світ в очах замерехтів, а щока вмить опухла. Не звертаючи уваги ні на кого, не стидаючись ні своїх, ні Таніних  друзів, вилаявся  брудно і брутально, пообіцяв, що це так для першого разу аби вона знала своє місце надалі.  Таня, мов протверезіла від своїх мрій про спільну сім'ю, подивилася на Івана іншими очима. Послала його під три чорти, і не повірила, коли той прийшов вибачатися. Мама все зрозуміла без слів, обняла і сказала, --
-- Все в тебе  буде   добре. Краще зараз розчаруватися, ніж мучитися все життя.
Так закінчилася спроба -- бути щасливою. З тих пір багато води утекло, Таня ще не раз мала розбиті сподівання. В Польщі, познайомилася з одним, який збрехав, що не жонатий, а вдома його чекали дружина і двоє діток. Розчарування вже стали звичні для Тані, вона жартували  над собою, що має таку вдачу --  притягувати весь непотріб. Гірко  було, але що  вдієш, коли доля не була прихильною до неї. Тепер вже подорослішала, то взяла за мету -- побудувати будинок, заробивши гроші.
  Влітку, вона з синьйорою має їхати на море, там у них є своя хата. Це буде перше море в її житті, бо бачила, хіба що в кіно. На її Тернопільщині море було далеко і не по кишені  для них з мамою. Таня мріяла посмажитися на теплому сонечку і похлюпатися та погойдатися на лагідних хвилях. Вже скоро поїдуть,  в червні вже тут купаються, а  то навіть і в травні. Але вони мають поїхати раніше, щоб привести хату до ладу, підготуватися до приїзду дітей Анни Марії, яких у неї було троє -- два сини і донька, всі були жонаті і мали дітей. Кожного року вони по черзі їздили до моря. Ось і в цьому  році, всі зібралися на Паску, аби визначитися хто в який період приїде. Таня, з допомогою доньки  Анни Марії, Єви та невісток накрила святковий стіл. Вона  вже вміла готувати деякі  страви, італійська кухня їй дуже подобалася. Таня з задоволенням приготувала лазанью, каннеллони, артишоки та спекла солодке.
 Зять Анни Марії Франко, постійно заглядався на неї, їв її хтивим поглядом, що Тані аж було не по собі. При такій гарній жінці, так себе вести, не могла втямити собі Таня. Вона обходила його  здалеку, старалася не провокувати ні поглядом, ні порухом. Таня від жінок вже наслухалась про гарячу кров італійських чоловіків, але сама в подібній ситуації  ще не була, тому це для неї було  дивно і неприємно. Жінки досить  барвисто описували свої любовні пригоди, а Таню, Бог милував від такого досвіду. Звичайно, що були жінки, які й самі шукали короткочасних зустрічей, шукали  коханців аби втамовувати  гормональні зриви. За що їх судити, за те, що були далеко від дому, далеко від сім'ї, що їм хотілося ще  жити і любити, най хоч в такий спосіб.  Таня не шукала таких розваг, не мала ні такої  вдачі,  ні  бажання бути чиєюсь іграшкою. А Франко, як з цепу зірвався, шукав її всюди, де б не пішла, то на кухню загляне, то до кімнати заскочить і норовить вщипнути. Таня почувалася  зле від такої брудної уваги. Єва, робила вигляд, що нічого не бачить, тільки Анна Марія лиховісно зиркала на Таню, що вже й так паленіла від сорому. Коли гості розійшлися, Анна Марія з притаманною їй злістю сказала Тані, -
-- Ти викинь з голови, влізти і розбити сім'ю моєї доньки, бо заживо зарию, щоб знала. Я не потерплю паскудства в своєму домі, запам'ятай собі це раз і назавжди. Ще не вистачало , щоб моя Єва страждала через тебе.
Таня, аж задихнулася від такої несправедливості, --
-- Та про що це ви говорите? В чому моя вина? Що ви хочете від мене?
Але Анна Марія була впевнена в своїй правоті і не дала Тані продовжити, --
-- Я попередила, а ти зарубай собі на носі, не потерплю!
В той вечір Тані хотілося додому, до мами, хотілося втекти від  цих підозр та несправедливості. Вона довго говорила з мамою по телефону, їй так хотілося заховати обличчя в маминих добрих руках, притиснутися до її плеча. Мама якось потихеньку  розвіяла сум Тані. Після розмови їй стало легше на душі і спокійніше.

До моря виїхали в  кінці травня, Таня мала багато роботи, бо коли  ніхто не живе, то хата пахне пусткою й сирістю. Але заради моря вона була ладна робити все, бо море, то була її мрія. За роботою не одразу могла знайти час для своєї першої зустрічі, але море на неї чекало. Воно було поруч і Таня вечорами вдихала його солонуватий рибний запах. Поробивши на кінець в домі все, Таня побігла до моря. Безкрайня голубінь вразила її, тепла вода лагідно торкнулася ступні і хвиля грайливо підкотилася запрошуючи в свої обійми. Таня швиденько роздягнулася і з насолодою ввійшла в морську воду, це було прекрасно. Побродивши берегом, Таня повернулася додому, перше знайомство з морем було для неї чудовим. Анна Марія не розділила її радості, вона  злісно витиснула, що її привезли сюди не для морських прогулянок, а працювати. 
Черговий  день вже був зайнятий повністю, бо приїхала Єва з двома дітьми, а Франко мав бути ввечері. На Таню звалили  всю хатню роботу, ще й догляд за дітьми. Вона  розуміла, що це не входить в її обов'язки, але сподівалася на доплату до своєї заробітної  плати. Щоправда Анна Марія вже прошипіла злісно, що треба бути вдячною за все, що вони для неї роблять. Всі приїхали відпочивати, ніхто не звертав уваги на розкидані речі, дитячі іграшки та немитий посуд, то упало само собою, в обов'язки Тані. За день вона так стомлювалася, що валилася з ніг, засинала тільки- но торкалася подушки. До моря могла   вибратися не скоро. Вечорами всі сиділи на веранді, курили, їли, пили, розмовляли, а Таня мала мити,  прибирати, носити і відносити.
Біда у вигляді Франка не забарилася, когут був на взводі і шулікою кружляв навколо Тані. Вона старалася не залишатися з ним наодинці, трималася осторонь. Але завжди стикалася з ним в коридорі, коли мала зайняті руки купою брудного посуду, а він використовував момент аби вщипнути або пройтися рукою по сідниці, що дратувало й бісило Таню. Франко забавлявся в такий спосіб, вів себе розв’язно, коли нікого не було поруч. Таня мовчки відбивалася й пручалася, хотіла кричати, але не могла. А дідько в подобі Франка, розумів, що Таня промовчить, тому розпускав руки при найменшій можливості.
Одного разу  Таня, прибравши зі столу, поспішила винести сміття до сміттєвих ящиків, що знаходилися метрів триста  від дому. Таня після душу, в легенькому халатику, вибігла  на вулицю. Світло не зовсім освітлювало смітник, що був відгороджений від дороги стриженими  кущами, але Таня кожного вечора бігала сюди, тому не мала страху.  Несподівано з-за кущів вигулькнув   Франко, голодним коршуном він кинувся на Таню, що з несподіванки втратила мову.  Загріб її у свої обійми , стискаючи немилосердно і впився ротом  в її губи. Звичним рухом він задер халат і… Таня відчула, як рука вже господарює в неї між ногами. Вона аж завила від несподіванки, почала вириватися і пручатися, але натиск був такий сильний, що вона не могла справитися. Спробувала кричати, але ґвалтівник стиснув їй горло і в очах  потемніло, а з горла виривався лиш хриплий звук. На  деякий час вона втратила зв'язок з реальністю, бо коли змогла відкрити очі і вдихнути повітря, то ґвалтівник  вже залишив її на закинутому старому матраці, спішив у напрямку будинку. Ще не до кінця зрозумівши, що  сталося, Таня  поверталася в реальний світ. Вона ще не вірила, що її так підло зґвалтували,  не могла зрозуміти, що таке могло статися.  ЇЇ теліпало і трусило, як в пропасниці, вона заплакала, беззвучно, безсило і  беззахисно. Такою спустошеною і брутально сплюндрованою, вона ще ніколи не була. Господи! За що їй така кара.
Вже стоячи  в душовій кабінці вона змивала з себе бруд, терла немилосердно все тіло і плакала  гірко й одиноко,  на кусочки  рвалася її душа. Плакала від образи і від безсилля що будь змінити, плакала, що тут на чужині нікому до неї не було діла,  навіть пожалітися нікому. Разом з холодною водою змивала  свій сором і ганьбу.  Франка вранці вже не було, він поспішив до міста, посилаючись на якісь невідкладні справи. Єва з дітьми залишилася. Вона побачила зміни в поведінці Тані, запитала про здоров'я, але Таня поскаржилася на головний біль. Єва  зі співчуттям віднеслася до нездужання Тані, допомогла їй з хатньою роботою. Анна Марія бурчала й сердилася, що Таня прикидається, бо що це за такі головні болі можуть бути. Таня на своєму телефоні побачила кредит в двадцять євро,  зрозумівши  звідки ці гроші, аж  застогнала в душі.  Щоб ти здох, щоб ти до вечора не дожив, такі побажання послала йому в простір, сподіваючись, що так з ним і станеться.
На вихідні з’явився Франко, робив вигляд, що нічого не сталося. Ввечері, Таня не пішла викидати сміття  як завжди, а залишила його на ранок. Прибравши все , вона поспішила в свою кімнату і розстелила своє ліжко, приготувалася йти спати. До кімнати заскочив Франко і важко дихаючи від хтивого бажання, кинувся на Таню, --
--Буду кричати. --  попередила дівчина, а він у відповідь розсміявся, --
-- Всі пішли гуляти на площу, бо там сьогодні свято. Вдома немає  нікого, тому кричи скільки влізе,-- засміявся Франко.
-- А ще я скажу, що ти мене попросила допомогти тобі по дому, а я  не відмовився. З такими словами він підступав все ближче, а Таня вперлася в стіну, пробувала відвернутися, вдарити в пах, але сили з накачаним в спортивному залі чоловіком, були нерівні. Таня розплакалася від безсилля, від образи та від глибокої ненависті, що кипіла гарячою бурею всередині в дівчини. Але сльози не схвилювали, а навпаки розпалювали ґвалтівника ще більше, він хижо посміхаючись, загріб Таню в обійми, а вона вп'ялася  йому зубами в руку. Від несподіванки Франко заскрипів зубами і зі всієї сили жбурнув її на ліжко.
-- Не хочеш по хорошому, то буде, як ти того заслуговуєш, -- злісно прошипів. Він притиснув її однією рукою до ліжка, а іншою здер шматками її труси. Наліг усім своїм тілом, не даючи можливості навіть поворухнутися. Вмить все попливло в Тані перед очима від немилосердного  вторгнення,  ненависно озвірілого Франка, який не зупинявся, з силою збиткувався і плюндрував тіло дівчини, задовольняючи  свою тваринну похіть. Закінчивши свою брудну справу, він піднявся і не глянувши на свою жертву, вийшов з кімнати.
Таня плакала скорчившись від болю і від образи. В неї не було сил навіть піднятися, вона була вся розбита і зломлена в нерівному поєдинку, який в черговий раз програла. Вона розуміла, що так не може продовжуватися, мусила з кимось поговорити, з кимось порадитися.  Мамі  розповісти не могла,  не хотіла  робити їй боляче,  а подруги щирої не мала, то як же їй бути ?  Вирішила піти з цієї роботи, бо іншого виходу не знаходила. Поки вона  тут, то Франко її не залишить в спокої, їй треба піти звідси. З такою думкою, дівчина заснула.
Змінилася погода, день почався з дощу і вітру, до моря ніхто не йшов. Бракувало теплої одежі, за якою треба було їхати до Риму. Анна Марія вирішила, що має їхати Таня з Франком, бо вона сама  з дітьми  ради  не дасть, а Таня знає, де шукати її теплі речі. Таня приголомшена такою  звісткою, почала відмовлятися. Анна Марія вІд здивування аж вдавилася,-
-- Це як, ти не поїдеш?! Я тобі гроші плачу, а ти маєш виконувати те, що я тобі кажу. Ти глянь  на неї, розпустилася. -- сеньйора кричала, що аж стіни тряслися. Таня, мовчки зібралася і пішла до автомобіля. Вона розуміла, що Франко скористається знову її тілом, як ганчіркою для своїх сексуальних потреб. Знала, що нічого змінити  не зможе, їй від того так стало гидко на душі, що в ту хвилину  захотілося вмерти, щоб уникнути обридної наруги.
Доїхали швидко, сорок кілометрів, по добрій дорозі не зайняли  багато часу. Франко піднявся в квартиру разом з нею, не гаючи часу він почав роздягатися, а Таня поспішила заховатися в туалеті, але була спіймана на півдороги і кинута снопом до землі, --
-- Тобі подобається тікати, молодець, бо я люблю, брати все з жаром, а ти мене цим тільки розпалюєш. Ну, чого ти пручаєшся, що я тобі не подобаюся? -- приговорював Франко захлинаючись від бажання і нетерпіння.
-- Ти ж маєш гарну жінку, нащо я тобі ? -- з благанням запитала Таня.
-- О, ти мене розсмішила, ну хто відмовиться від свіжатини, а ти гарна штучка, така  ще тісна та гаряча. Мені так подобається трахати тебе, ну не можу я собі відмовити в такому задоволенні.
Зробивши свою справу, Франко поїхав збирати теплі речі для своєї дружини та дітей, залишивши Таню, після  задоволення своїх сексуальних потреб. Вона піднялася і, як побита собака пошкандибала до шафи, щоб приготувати все необхідне. Проходячи мимо дзеркала в коридорі, побачила своє зображення і… застигла. Не неї дивилася незнайомка з великими очима, повними смутку і болю, обличчя посунулось, оголивши вилиці, а губи покусані запеклися крапельками засохлої крові. Щось ще змінилося в усій її постаті, щось невловиме зістарило її на добрий десяток років.  Та зміна вразила дівчину до глибини душі. Знову подумки попросила, Боже милий, поможи мені. Вирішила, що приїде і заявить Анні Марії про своє рішення -- піти від неї геть.
Задзвонив домашній телефон, то був Франко, який  вальяжно  сміючись запитав:
-- Якщо ти заснула, то я піднімусь, щоб тебе розбудити. Хочеш? Я  хочу.
 Голосно сміявся і пошлякувато жартував, радіючи зі своєї ненаситності.
Таня почала збиратися зі швидкістю звуку, бо її аж обдало холодним липким потом при згадці про ненависного Франка, вона вибігла на вулицю, сіла в автомобіль і видихнула з шумом повітря.
Франко розсміявся, --
-- Ти так спішила, щоб мене побачити? Вже починаєш звикати.
Тані було не до жартів, вона   ненавиділа цього облудного  ґвалтівника, вульгарного і бридкого чоловіка,  що  був їй таким огидним та ненависним, що якби мала чим прибити його то зробила б  це з великим задоволенням. Вона ще нікого так люто ненавиділа, нікому так не бажала зла, як  цьому італійцю, що так огидно себе поводив.
Повернувшись на море, вона поспішила до своєї кімнати, відмовившись від обіду, зіславшись на головну біль. Таня дійсно почувалася погано, її нудило,  паморочилося та темніло в очах. Вже лежачи  в ліжку, Таня з жахом усвідомила, що в цьому місяці в неї не було критичних   днів. Вона гарячково почала згадувати і рахувати
тремтячими руками взяла до рук календаря і … так сумніву не було… вона вагітна. Ні! Ні! Тільки не це. Таня сповзла з ліжка і на холодній підлозі зайшлася  істеричним плачем, що  виривався з  грудей  важкою мукою й болем. Ось і все -- сім’я, чоловік, діти, всі сподівання, що гріли їй душу, допомагали вижити  в цьому пеклі. Таня розуміла, що це -- крах, це -- кінець, це  -- безвихідь. Для неї -- кінець всіх мрій. Коротка літня  ніч, вже забриніла першими променями, що освітили крайчик неба,  Таня не спала.  Думки  чорним воронячам, обсіли її голову, були важкі й пекельні. Недоспана ніч, позначилася на зів’ялому лиці, але Тані було однаково, бо була сама не своя.  Зміну побачила і Анна Марія,  пробурчавши злісно, --
-- Чого це ти ходиш, наче тінь, коли до роботи приступиш?  Що це на тебе найшло?
Таня мовчки взялася до прибирання, руки не слухалися, а сльози ось-ось виллються зрадливо з очей. Всі пішли на пляж, а Таня залишившись одна, дала воля сльозам, але хіба то вирішить проблему. Так пройшло ще кілька днів, Таня відчула, що її починає нудити ранками, одного разу ледве встигла добігти до туалету, як її вирвало. За столом всі ошелешено  мовчали, Анна Марія з злістю, Єва зі співчуттям, а в очах Франка, так їй здалося, страх.
-- Ти щось не те з’їла, випий настій з ромашки, -- порадила їй Анна Марія.
-- Ні, краще канаріно з шкірок лимону, -- запропонувала Єва.
Тільки Франко мовчав ( знає кішка чиє сало з’їла).
-- Пройде, -- витиснула з себе Таня. Щоб  “вирвати” з себе ту хворобу їй треба було їхати в Україну,  а час летить швидко. Іншого виходу немає, тому ввечері Таня повідомила про своє рішення сеньйору. Анна Марія завила, як поранена вовчиця, --
-- Що? Як  додому? Ти не можеш,  кого я знайду, літо,  всі роз'їхалися в відпустку. Що це за примха така? Ні! Я тобі не заплачу твої гроші, -- скаженіла й лютувала сеньйора.
-- Забудь і думати, ти не можеш мене залишити  в цю пору. -- не могла ніяк втихомиритися Анна Марія.
Але Таня була тверда в своєму рішенні. Їй було погано від усього, -- від їжі, від запахів, від миючих засобів, навіть від моря, до якого виходила вечорами подихати. Нудило постійно, вже не завжди добігала до туалету.
Анна Марія викликала лікаря, не кажучи нічого Тані. Але лікарка зрозуміла все, прописала вітаміни і заспокійливі, похитала головою, бачачи Таніну біду, --
-- Не знаю, чи в радість тобі ця дитина… промовила.
Все змінилося --  Єва з дітьми зібралася додому, Франко насуплено мовчав, тільки  Анна Марія, була злюча, як собака. Коли хата опустіла, сеньйора вилила всю свою  злість, бризкаючи слиною змішаною з жовчю та ненавистю.
-- Путана! Геть з мого дому, як ти посміла, проститутка, повія, -- це були найлегші слова, що ними вкрила сеньйора Таню.
-- Ви всі їдете сюди, щоб розбивати сім’ї, забирати чоловіків. Як ти посміла, там двоє дітей, а ти безсоромно влізла, що ти собі надумала? Геть до своєї вбогої України, най я ніколи тебе більше не побачу, згинь з моїх очей облудна непотріб. Ти не маєш сорому, тут в Італії люди віруючі, ходять до церкви. Ти приїхала сюди шукати собі чоловіка бо нікому там у себе не потрібна,  у вас там всі п'яні, всі шлюхи і проститутки.  Негідниця!
Таня  не виправдовувалася, бо що тут скажеш, вона однаково буде винна. Та й змінити  вже нічого не можна, за все що сталося  -- платити доведеться їй.
На другий день, приїхала Єва і зайшла до Тані в кімнату. Таня мовчки чекала, не розуміючи мети візиту. Єва простягнула  п'ятсот євро зі словами, --
-- Візьми, вони тобі знадобляться. Мені жаль, що так сталося, хочу щоб хоч чимось допомогти. Я за цього негідника була змушена йти заміж, ніхто не знає, як мені з ним жити. Гроші, то я в нього взяла, най  платить.
Таня спробувала відмовитися, але Єва була невблаганною. Жінки розплакались обидві, одна від -- болю і образи, інша від надмірного тягаря, що впав на плечі.
Дорога додому була важка й довга. Мама зустріла її, як завжди, без нарікань і без повчань,-- з розумінням і зі співчуттям. Таня після лікарні відходила  довго, стрес бурею сколихнув дівочу душу, біль   спопелив сподівання про сім'ю та щастя.  Вона годинами мовчала, дивлячись у вікно. Дівчина страждала, в очах оселився невимовний сум, спустошена душа була, як пустеля без води. Всі мрії про майбутнє вона закопала глибоко, разом з ненародженою дитиною. Місяць пробула вдома, але так і не відтанула, не простила себе, не відігрілася, не зм'якла, -- заніміла й була наче відсутня, наче не жива.
Разом з нею страждала мама, вона бачила біль донечки, але не могла їй допомогти.  Материне серце молило Бога щохвилини, материне серце  тужило разом зі своїм дитям. Вона молилася, як ніколи до цього щиро і багато. Просила й молила долю змилосердитися. Мама, гладила Таню по спині й промовляла, --
-- Все з часом буде добре, все буде добре.
-- Щось не дуже віриться, такий мій хрест, мушу нести його до кінця. Не маю долі, не маю щастя, -- гірко промовила Таня.
-- Така я в тебе без долі вродилася.
-- Коли щастя роздавали, мені не дісталося, маєш добру душу, щире серце, -- мама з сумом опустила голову.
-- Я молитимусь, має бути твоя неділя, твоя доля, -- я молитимусь, доню.
Щоб втішити маму, Таня обняла її і сказала.
-- Мамина молитва може все, дякую тобі.
Таня вирішила їхати знову, розуміючи, що вдома їй нічого не світить з роботою.  Пасажирів було багато, всі поверталися після відпустки до роботи в Італію. Таня скривилася, як від гіркого полину, коли побачила своє місце, -- сидіти біля чоловіка їй не дуже хотілося.
-- Мене звуть Олег, -- простягнув руку хлопець.
-- Таня, -- в’яло відреагувала  дівчина. Якийсь час мовчали, Таня занурилася в свій сум, дивилася відсутнім поглядом у вікно. Хтось говорив, жартували й сміялися, Олег теж сипав смішними байками, реготав весь автобус. Якось непомітно,  Таня почала прислухатися до жартів і не могла стримати свій усміх. Хлопець був талановитим розповідачем, в нього виходило все легко, смішно і до теми. Якимось шостим чуттям,  Таня розуміла, що він старається для неї.  Ну, чомусь їй так здалося, а може підсвідомо хотілося, щоб молодий чоловік думав про неї. На зупинках Олег пригощав Таню кавою, тістечками та морозивом.  Завжди повертався з чимось в руках, то з іграшкою, яку встигав виграти в автоматі, то з журналом, де було щось цікаве. Хлопець явно симпатизував Тані. Спочатку це її дратувало, а потім сподобалося.
Таня почала обдзвонювати всіх своїх знайомих, бо їхала, не маючи ні роботи, ні де жити. Олег почувши, сказав, -
-- Ходіть до нас, моя сестра винаймає квартиру і в нас є місце. Ми живемо в трьох --  Наталя з чоловіком і я. Вам у нас буде добре, а Наталя серед своїх знайомих допоможе з роботою.
-- Та не хочу я вас обтяжувати. -- сказала Таня.
Але Олег уже зі свого телефону говорив з сестрою, повернувшись до Тані, він сказав:
-- Нас чекають, Наталя погодилася. Ось вам моя сестра, поговоріть.
Таня почула в слухавці приємний голос, Наталя підтвердила слова свого брата. Так  вона познайомилася з чудовою людиною -- сестрою Олега, Наталею.  Так несподівано розпорядилася доля, подарувала їй чудову можливість почати жити, любити, мати сім'ю.
Наталя розповіла, що Олег був жонатий, але жінка зрадила  його, поки він тут гроші заробляв. Залишила його, вийшла заміж і народила дитину. Олег пережив розлучення дуже важко, зневірився  в жінках. А коли по телефону сказав мені, що привезе до нас жити дівчину, я мало не впала, то було так несподівано, просто неймовірно. То мала бути особлива дівчина, бо він уже давно ні на кого не звертав увагу. Я погодилася одразу, знаючи свого брата, це було для нього важливо. Я рада, що ти тут з нами, кращої пари моєму братові не знайти. Ви створені один для одного, я вас люблю.
-- А ще,ти подібна на нашу маму, так, так, Олег то завважив одразу, я теж. Це був ваш день, знайтися в цьому світі. Я за багато часу побачила свого брата веселим і з сяючими очима.
-- Він такий жартівник, такий балагур. -- сміючись сказала Таня.
-- Жартувати в нашій сім'ї люблять, Олег не виняток. Але після пережитого він навіть жартувати був перестав. А зараз він щасливий, то жарти з нього сипляться, як рогу достатку.  Ти для нього стала тим знайденим щастям, на яке він уже не сподівався.
Вже пізніше, Таня обдумувала слова Наталі і прийшла до висновку, що то мамина молитва, бо тільки вона має таку силу, робить чудеса. Дякую, Мамо.