Невже

Дощ плаче тужно за вікном

І ниє серце з муки...

Невже то було тільки сон:

Твої уста і твої руки.

Невже всі мрії і слова,

Що ми собі казали,

Зів’яла осені трава,

Майбутнього не мали.

Тепер у нас є дві дороги,

У кожної своя печаль,

Свій клопіт і тривоги,

Своя біда і навіть жаль.

Тепер у нас єдине небо,

А був донині – спільний дах.

Тепер у нас…та ні  не треба,

Бо правда наша не в словах .

Вона у дітях  що ми маєм,

Вона в чеканні і в журбі.

Ми золото на мідь зміняли

Й зарили горщик на горбі.